Дев’ять життів Крістофера Чанта

Розділ шостий

Відтоді Дядько Ральф влаштовував новий дослід щотижня. Він, як сказав Такрой, був дуже потішений тим, що підвода і пакунки прибули до Такроєвого горища без жодної придибенції. Два відьмаки й один чаклун поліпшили замовляння, аж поки вона змогла лишатися в іншій Всюдинці аж цілий день. Досліди ставали все веселішими. Такрой і Крістофер мусили тягати підводу в місце, де чекав вантаж, завжди дбайливо загорнутий у пакунки саме такого розміру, щоб Крістофер міг із ними впоратися. Після того, як Крістофер їх завантажував, він і Такрой ішли на вилазку.

Такрой наполягав на вилазках.

— Це його привілей, — пояснював він людям із пакунками. — Ми повернемося приблизно за годину.

У Низці Один вони йшли дивитися, як мчать вражаючі потяги на обручах, де обручі висіли на стовпах високо над землею, рознесені на кілометри, а потяги пролітали крізь них із таким свистом, ніби роздирали небеса, навіть не торкаючи тих обручів. У Низці Два вони тинялися в лабіринті мостів над сплетінням рік і дивилися вниз на велетенських вугрів, що вилежували боки на піщаних берегах, поки ще дивовижніші створіння бубоніли й вовтузилися в багні під мостами.

Крістофер підозрював, що Такрой насолоджувався цими вилазками так само сильно, як і він. Бо в такий час він завжди був дуже привітний.

— Як же добре бачити щось, окрім похилих стель і облуплених стін. Я давненько не вибирався з Лондона, — зізнався Такрой, поки давав Крістоферу поради, як звести найкращий піщаний замок на морському узбережжі Низки П’ять. Низка П’ять виявилася тією Всюдинкою, де Крістофер бачив нетямущих панночок. Вона вся складалася з островів.

— Та це краще, ніж будь-який фестиваль під час офіційних свят у Брайтоні! — сказав Такрой, споглядаючи, як розбиваються яскраво голубі хвилі. — Майже так само добре, як пообідній крикет. Хотів би я мати змогу більше отак вибиратися.

— Хіба ти втратив усі свої гроші? — співчутливо запитав Крістофер.

— Я ніколи не мав грошей, щоб їх втрачати, — сказав Такрой. — Я знайда.

Крістофер нічого більше не запитував, він був надто занурений в очікування, що русалки з’являться, як зазвичай. Але скільки він не чекав і не виглядав, жодна русалка не виринула.

Крістофер повернувся до цієї теми наступного тижня в Низці Сім. Коли вони ішли за циганкуватим чоловіком, який вів їх показати Великий Льодовик, то спитав Такроя, що таке бути знайдою.

— Це означає, що хтось мене знайшов, — життєрадісно сказав Такрой. — У моєму випадку цей хтось був дуже гідний і дуже набожний Морський Капітан, який підібрав мене немовлям десь на острові. Він сказав, що мене послав Господь. Я не знаю, ким були мої батьки.

Крістофер був вражений.

— То це тому ти завжди такий життєрадісний?

Такрой засміявся:

— Переважно я радісний, — сказав він. — Але сьогодні почуваюся особливо добре, бо врешті здихався дівчини, що грала на флейті. Твій дядько знайшов мені приємну особу бабусиного віку, яка досить добре грає на скрипці. Можливо, через це, а можливо, через твій вплив, але я почуваюся міцнішим із кожним кроком.

Крістофер поглянув на Такроя, коли той ішов попереду гірською стежкою. Він видавався таким же міцним, як скелі, що височіли з одного боку й таким же справдешнім, як циганкуватий чоловік, що крокував перед ними обома.

— Гадаю, ти в цьому став вправнішим, — сказав Крістофер.

— Може, й так, — сказав Такрой, — гадаю, ти підвищив мої стандарти. І, зрештою, чи знаєш ти, юний Крістофере, що поки ти не з’явився, я був найкращим духовним мандрівцем у країні?

Тут циганкуватий чоловік помахав їм, гукаючи, щоб вони підійшли і глянули на льодовик. Він угніздився над ними в скелях велетенським брудно-білим язиком. Крістофера він не особливо вразив. Хлопець бачив, що це переважно старий білий сніг — хоча його було неймовірно багато. Велетенський крижаний язик льодовика навис над ними, майже прозоро-сірий, і вода точилася й лилася з нього. Низка Сім була дивним світом, уся з гір та снігу, але й вражаюче спекотна також. Там, де вода лилася з льодовика, тепло спричинило бурхливе розростання пронизливо зеленої папороті й рясноту тропічних дерев. Насичено зелений мох виростив червоні коробочки, великі, як капелюхи, вкриті краплями роси. Це було ніби дивитися на Північний полюс і екватор водночас. Усі троє під тим льодовиком здавалися крихітними.

— Вражаюче, — сказав Такрой. — Я знаю двох людей, схожих на цю штуку. І один із них — твій дядько.

Крістофер подумав, що Такрой сказав дурницю. Дядько Ральф був геть не схожий на Великий Льодовик. Крістофер сердився на Такроя весь наступний тиждень. Але він зглянувся, коли Остання Гувернантка раптом принесла йому оберемок нового одягу, речей міцних і практичних.

— Це вам одягати, коли вирушите на наступний дослід, — сказала вона. — Людина вашого дядька здійняла ґвалт. Він каже, ви завжди носите дрантя, і вам зуб на зуб не попадав у снігу останнього разу. Ми ж не хочемо, щоб ви захворіли, правда?

Крістофер ніколи не помічав, щоб він мерз, але був вдячний Такрою. Його старий одяг став таким малим, що заважав дряпатися крізь Проміжок. Зрештою, він вирішив, що Такрой йому подобається.

— Слухай, — сказав він, завантажуючи пакунки під великий металевий навіс у Низці Чотири, — можна прийти навідати тебе на твоєму горищі? Ми також живемо в Лондоні.

— Ти живеш зовсім в іншій частині, — поспішно сказав Такрой. — Тобі геть не сподобається район, на якому моє горище.

Крістофер заперечив, що це не має значення. Він хотів бачити Такроя у плоті, і йому було дуже цікаво побачити те горище. Але Такрой і далі шукав відмовки. Крістофер не припиняв запитувати. Щонайменше двічі за кожен дослід, поки вони знову прийшли у чорну і кам’янисту Низку Вісім, де Крістофер надзвичайно зрадів своєму теплому одягу. Там, поки Крістофер стояв над вогнищем на фермі, гріючи пальці об чашку гіркого солодового чаю, вдячність до Такроя змусила його спитати знову:

— Ох, будь ласка, можна я навідаю тебе на твоєму горищі?

— Стули вже писка, Крістофере, — сказав Такрой, вочевидь втомлений від цього всього. — Я б запросив тебе з радістю, але твій дядько поставив умову, що ти можеш бачити мене тільки так, поки ми проводимо ці досліди. Якщо я скажу тобі, де живу, то втрачу роботу. Усе так просто.

— Я міг би обійти всі горища, — лукаво припустив Крістофер, — і гукати Такроя, і розпитувати людей, аж поки знайду тебе.

— Ти не зможеш, — сказав Такрой. — Якщо спробуєш, упіймаєш облизня. Такрой — ім’я мого духа. Насправді я називаюся по-іншому.

Крістофер мусив здатися і прийняти почуте, хоча він цього геть не розумів.

Зненацька майже настав час іти до школи. Крістофер ретельно намагався не думати про це, але й забути було складно, коли він проводив стільки часу, міряючи новий одяг. Остання Гувернантка пришивала на одяг етикетки з іменем «К. Чант» і пакувала його в чорну блискучу бляшану скриню — також із етикеткою «К. Чант» товстими білими літерами. Цю скриню скоро забрав носій, товсті руки якого нагадали Крістоферові жінку з Низки Вісім, і той же носій так само забрав усі Матусині скрині; тільки її були адресовані в Баден-Баден, тоді як на Крістоферових було написано «Школа Педж, Суррей». Через день Матуся поїхала в Баден-Баден. Вона прийшла попрощатися із Крістофером, промокаючи очі хустинкою з блакитним мереживом, що пасувала до її дорожнього костюма.

— Будь чемним і багато вчися, — сказала вона. — І не забувай, що твоя матуся хоче дуже пишатися тобою, коли ти виростеш.

Вона підставила напахчену щоку, щоб Крістофер поцілував її, і нагадала Останній Гувернантці:

— Не забудьте нині завести його до дантиста.

— Не забуду, пані, — сказала Остання Гувернантка в щонайбайдужіший спосіб. Якось так вийшло, що її примарна чарівність ніколи не виявлялася в присутності Матусі.

Крістофер не зрадів дантисту. Після обстукування і обшкрябування Крістоферових зубів, так, наче він намагався їх виколупати, дантист довго розводився, якими кривими і зміщеними вони були, поки Крістофер почав уявляти себе з іклами, як у Трогмортена. Лікар змусив Крістофера одягти великі блискучі брекети, які він мав ніколи не знімати, навіть на ніч. Крістофер ненавидів брекети. Він ненавидів їх так сильно, що це майже витіснило з його думок страх перед школою.

Слуги вкрили меблі чохлами від пилу і один за одним поїхали, аж поки Крістофер та Остання Гувернантка не лишилися єдиними в будинку людьми. Того ранку Остання Гувернантка відвезла його в кебі на станцію й посадила на потяг до школи.

На платформі врешті настала та мить, коли Крістофер раптово скам’янів від страху. Насправді це був перший крок на шляху, щоб стати місіонером і бути з’їденим Язичниками. Здавалося, жах висмоктав із нього все життя, і воно покинуло його, починаючи з обличчя, що зненацька скам’яніло, і витекло назовні крізь ноги, що стали ватяними. Здавалося, його жах лише посилився від того, що Крістофер не мав жодного уявлення, що таке школа.

Він заледве чув, як Остання Гувернантка сказала:

— Прощавайте, Крістофере. Ваш дядько сказав, що дасть вам місяць у школі, щоб облаштуватися. Він чекає, що ви зустрінетеся з його людиною, як зазвичай, восьмого жовтня в Низці Шість. Восьмого жовтня. Втямили?

— Так, — сказав Крістофер, не звертаючи уваги на її слова, і сів у вагон, ніби засуджений до страти.

У вагоні було ще двоє хлопців. Малий і худий на ім’я Феннінг так нервувався, що змушений був звіситися з вікна, де його й знудило. Другого звали Онейр, і він був переконливо звичайним. Допоки потяг прибув на шкільну станцію, Крістофер міцно подружився з обома. Вони вирішили назватися Жахливе Тріо, але згодом усі в школі звали їх «Три ведмеді». «Хто сидів на моєму стільчику?» — кричали усі, коли вони втрьох заходили до кімнати. Все тому, що Крістофер виявився високий на зріст, хоча раніше про це не знав, Феннінг — низький, а Онейр був якраз посередині.

До кінця першого тижня Крістофер вже не розумів, чого так боявся. Школа, звісно, мала свої недоліки, такі як їжа, і деякі з викладачів, і декілька старших хлопців, але це було ніщо порівняно зі щирою радістю бути разом із багатьма хлопцями того ж віку і мати двох справжніх друзів. Крістофер відкрив, що поводитися з в’їдливими викладачами і набагато старшими хлопцями можна, як із гувернантками: чемненько казати їм ту правду, яку вони хочуть почути, щоб вони вирішили, ніби перемогли, й дали тобі спокій.

Уроки були простими. Насправді більшість нового для себе Крістофер дізнався від старших хлопців. Після неповних трьох днів він уже знав достатньо — сам не знаючи як, — щоб зрозуміти, що Матуся ніколи не мала наміру робити з нього місіонера. Це змусило його почуватися трішки пришелепкуватим, але він не дозволив собі цим перейматися. Та коли він думав про Матусю, то робив це з ніжністю й занурювався у шкільне життя із цілковитою насолодою.

Єдиним уроком, якого він не любив, була магія. Крістофер, на великий свій подив, виявив, що хтось записав його на магію як додаткове заняття. Він мав легку підозру, що це міг влаштувати Такрой. Якщо й так, Крістофер не виявив за собою жодних ознак володіння сильною магією, як гадав про нього Такрой. Найпростіші замовляння, які він мусив вивчати, винуджували його ледь не до сліз.

— Прошу стримувати ваш запал, Чанте, — в’їдливо казав викладач магії. — Мені серце рветься бачити ваші гланди.

За два тижні він висловив припущення, що Крістоферові варто кинути магію.

Крістофер був схильний погодитися. Але доти він виявив, що здібний до інших уроків, і йому була ненависна думка, що може сплохувати бодай в одній справі. До того ж Богиня прикріпила його ноги до місця саме магією, і він дуже хотів також навчитися так робити.

— Але моя матір оплатила ці заняття, пане, — сказав він невинно. — Я старатимусь на майбутнє.

Він пішов і уклав угоду з Онейром, за якою він робив за Онейра алгебру, а Онейр виконував за Крістофера його нудні завдання із замовлянь. Після цього він набував відсутнього вигляду, щоб приховати свою нудьгу, і дивився у вікно.

— Знову ловите ґав, Чанте? — допадався питати його вчитель магії. — Не виходить нині сповна віддатися відвертим позіхунчикам?

Окрім цього уроку — раз на тиждень, — школа цілковито припала Крістоферові до душі, і він навіть не думав про Дядька Ральфа, і не робив нічого з минулого аж понад місяць. Пізніше згадуючи це, він часто думав, що якби знаття, що він проведе в школі так мало часу, він подбав би, щоб насолодитися ним іще більше.

На початку листопада він отримав листа від Дядька Ральфа:

«Друзяко, що ти із себе клеїш? Я думав, у нас угода. Досліди чекають на тебе від жовтня, і плани багатьох людей вилетіли в трубу. Раз щось змінилося і ти не можеш цього більше робити, так і скажи. А як ні, то кидай свої витребеньки, будь мужиком і зв’яжися з моєю людиною — як завжди, наступного четверга.

Твій люблячий, але спантеличений дядько,

Ральф».

Той лист викликав у Крістофера напад провини. Досить дивно, що думав він не про Такроя, який марно входив у транс на своєму горищі, більше провини він почував перед Богинею. Школа навчила його, що не можна легковажити клятвами й угодами. Він поклявся обміняти Трогмортена на книги і підманув Богиню, хай вона й була усього лише дівчиськом. У школі вважалося, що це набагато гірше, ніж не робити те, чого бажає твій дядько. В цій провині Крістофер усвідомив, що зрештою мусить витратити соверен Дядька Ральфа, якщо хоче дати Богині щось настільки ж вартісне, як Трогмортен. Шкода, адже тепер він знав, що золотий соверен — то великі гроші. Врешті йому ще лишався шестипенсовик Дядька Ральфа.

На біду, школа також навчила його, що дівчата були Цілковитою Загадкою і повністю відрізнялися від хлопців. Він не мав уявлення, які книжки люблять дівчата. Він змушений був порадитися з Онейром, який мав старшу сестру.

— Усяку бридню, — сказав Онейр, здригаючись. — Точно не згадаю.

— Тоді можеш сходити зі мною в книгарню й глянути, чи зможеш ти знайти щось із цього? — попросив Крістофер.

— Я би міг, — погодився Онейр. — А що мені з того?

— Сьогодні ввечері я зроблю за тебе не тільки алгебру, а ще й геометрію, — погодився Крістофер.

За цієї умови Онейр сходив до книгарні з Крістофером у перерві між уроками й чаюванням. Там він майже одразу обрав «Тисячу й одну ніч (без скорочень)».

— Ця добра, — сказав він.

За нею послідувала якась під назвою «Маленька Таня й феєчки», на яку Крістофер зиркнув і поспіхом повернув на полицю.

— Я знаю, що моя сестра її читала, — сказав Онейр, прикро вражений. — Хто та дівчинка, для якої це призначено?

— Вона приблизно нашого віку, — сказав Крістофер, і оскільки Онейр дивився на нього, чекаючи дальших пояснень, і був твердо впевнений, що Онейр не повірить у когось, хто зветься Богинею, то додав:

— Я маю кузинку на ім’я Кароліна.

Це було доволі правдиво. Матуся одного разу показувала студійне фото його кузинки, в мереживах і з локонами. Онейр не обов’язково знати знати, що це не має нічого спільного з попереднім реченням.

— Тоді зачекай хвильку, — сказав Онейр. — А я гляну, чи можу підібрати для тебе якусь доладну бридню.

Він подався гуляти уздовж полиць, залишивши Крістофера гортати «Тисячу й одну ніч». Книжка виглядала добре, подумав Крістофер. На жаль, із картинок він бачив, що дія відбувалася в місці, подібному до богининої Всюдинки. Він запідозрив, що Богиня назве книжку освітньою.

— А, ось і воно! Стовідсоткова бридня! — вигукнув Онейр, тицяючи в цілий ряд книг. — Це книги про Міллі. Наш дім повен цих штук.

««Міллі йде до школи», — прочитав Крістофер, — «Міллі з Ловудської школи», «Шляхетний вчинок Міллі»». Він узяв одну з назвою «Зоряний час Міллі». На обкладинці було зображено кілька яскравих дівчат з маленькою приміткою: «Ще одна повчальна й піднесена історія про нашу любу школярочку. Ви ридатимете з Міллі, радітимете з Міллі й зустрічатимете знову своїх друзів із Ловудської школи…».

— Твоїй сестрі це справді подобається? — скептично спитав Крістофер.

— Нетямиться від них, — сказав Онейр. — Читає й перечитує, і щоразу ридає.

Хоча це видавалося смішним способом насолоджуватися книгою, Крістофер був певен, що Онейрові краще знати. Книги коштували два [шилінги] й шість пенсів кожна. Крістофер відібрав перші п’ять, аж до «Міллі в Старшій школі», і купив «Тисячу й одну ніч» для себе на решту грошей. Зрештою, це ж був його золотий соверен.

— Чи не могли б ви загорнути книги про Міллі в щось водонепроникне? — спитав він продавця. — Вони їдуть за кордон.

Продавець люб’язно надав кілька аркушів провощеного паперу і без жодних прохань скрутив для пакунка ручку з мотузки. Тієї ночі Крістофер сховав пакунок у ліжку. Онейр поцупив свічку на кухні і вголос читав «Тисячу й одну ніч», що, як з’ясувалося, була винятково вдалою покупкою. Як виявилося, «без скорочень» означало, що в ній містилися усілякі цікавенькі масні подробиці. Крістофер так захопився, що ледь не забув розробити план, як би йому дістатися Проміжку зі спальні гуртожитку. Певно, важливо було завернути за ріг. Він вирішив, що найкращий ріг був за умивальником, поруч із Феннінговим ліжком, й далі умостився слухати Онейра, поки догоріла свічка. Аж тепер він би мав вирушити. На його роздратування, взагалі нічого не трапилося. Крістофер лежав і годинами слухав посопування, прицмокування і важке дихання інших хлопців. Зрештою, він підвівся з пакунком і навшпиньки пробіг холодною підлогою за ріг біля Феннінгового ліжка. Але Крістофер знав, що це неправильно, ще до того, як врізався в умивальник. Він повернувся в ліжко, де лежав ще кілька годин, і, коли врешті заснув, знову нічого не трапилося.

Наступний день був четвер, день, коли він мав би зустрітися із Такроєм. Знаючи, що буде надто зайнятий, щоб занести книги тієї ночі, Крістофер лишив їх у особистій шафці біля ліжка і вже сам читав уголос із «Тисяча й однієї ночі», щоб мати змогу відстежити час, коли всі заснуть. Тож так і вийшло. Всі інші хлопці в певну мить почали посопувати, прицмокувати і попихкувати, як завжди, а Крістофер продовжував лежати на самоті, нездатний ні дістатися Проміжку, ні заснути.

Цього разу він сильно занепокоївся. Можливо, єдиний вхід до Всюдинок лежав у дитячій кімнаті його лондонського будинку. Чи, можливо, це була здібність, із якої він просто виріс. Він думав про Такроя, що марно входить у транс, і Богиню, що закликає на нього помсту Ашет, і почув, як співають птахи раніше, ніж заснув тієї ночі.