Дев’ять життів Крістофера Чанта

Розділ дванадцятий

Вони сказали, що цього разу Крістофер зламав шию. Панна Розалі сказала йому, що замовляння Замку мали зупинити його падіння або принаймні подати людям сигнал тривоги, коли він упав. Але оскільки там замовляння вичерпувалися, саме Трогмортенове виття привело наляканого садівника до місця падіння. Через це Трогмортену з усією повагою дозволили провести цю ніч в Крістоферовому ліжку, поки покоївка вранці не поскаржилася на сморід. Тоді з’явилася Панна Розалі з садовими рукавицями й мітлою витурила Трогмортена геть.

Крістофер обурено подумав, що насправді різниця в поводженні мешканців Замку з ним і Трогмортеном була дуже маленькою. Бородатий Доктор Сімонсон, коли не повчав усіх, як підпалювати настоянки, перетворювався на лікаря-мага. Він прийшов наступного ранку і несхвально й безцеремонно обстежив Крістоферову шию.

— Як я і думав, — сказав він. — Нове життя вже вступило в силу, і від перелому нема й сліду. Сьогодні через шок краще лишитися в ліжку. Ґабріель збирався прийти й поговорити з вами про цю витівку.

Потім він вийшов, і більше ніхто до Крістофера не підійшов, окрім служниць із тацями та Флавіана, який зупинився у дверях, насторожено принюхуючись до сильного смороду, залишеного Трогмортеном у кімнаті.

— Усе гаразд, — сказав Крістофер. — Панна Розалі вже витурила його геть.

— Добре, — сказав Флавіан і підійшов до Крістоферового ліжка з великим оберемком книг.

— Ох, пречудово, — сказав Крістофер, змірявши оком оберемок. — Купа любенької роботи. Я лежу тут, і аж руки сверблять узятися до якоїсь алгебри!

Флавіан виглядав трохи ображеним.

— Ммм, ні, — сказав він. — Це книги із Замкової бібліотеки, які, я думав, мали б вам сподобатися.

І пішов геть.

Крістофер переглянув книги і виявив, що це були оповідки з різних країв світу. Деякі були з різних світів. Усі вони виглядали доволі привабливо. Раніше Крістофер і не думав, що в Замковій бібліотеці було щось варте читання, і, вмостившись читати, вирішив, що завтра мусить туди піти й глянути на власні очі.

Але запах Трогмортена відволікав його. Запах та книги постійно нагадували йому про Богиню і не давали забути, що він ще не оплатив і сотої частки Трогмортена. Йому вартувало зусиль забути про Низку Десять і зосередитися на своїй книзі, і щойно він це зробив, увійшла Панна Розалі, розпашіла й захекана після довгої гонитви за Трогмортеном, і знову його відволікла.

— Ґабріель хотів поговорити з вами про це падіння, — сказала вона. — Ви маєте прийти в його кабінет завтра о дев’ятій ранку.

І вже обернувшись перед тим, як піти, вона запитала:

— Бачу, у вас з’явилося трохи книг. Щось іще потрібно принести? Ігри? У вас же є «Змії й драбинки», правда?

— Щоб грати в них, потрібно двоє, — красномовно сказав Крістофер.

— Ох, серденько, — сказала Панна Розалі. — Боюся, що не знаюся на іграх, — а тоді врешті вийшла.

Крістофер відклав книгу і оглянув свою порожню коричневу кімнату, відчуваючи пристрасну ненависть до Замку і його мешканців. Тепер в одному кутку кімнати стояла його шкільна скриня, від чого та виглядала ще більш порожньою, ніж будь-коли, нагадуючи йому про товариство у школі, за яким він сумував.

Між шкільною скринею і відкритим каміном був ідеальний закуток, звідки можна було діставатися Всюдинок. Він бажав би втекти кудись, де його навіть магія не знайде, й ніколи не повертатися.

Потім Крістофер усвідомив, що він міг би певним чином вибратися звідси, пішовши до Всюдинки. Він навіть здивувався, чому ж не намагався зробити це увесь той час, поки був у Замку. Але списав це на дію замовлянь Замку. Вони таки затьмарювали свідомість. Та тепер мислення відновилося — чи то через шок від ламання шиї, чи через нове життя, яке він відчував усередині себе міцним і цілющим, чи від усього водночас. Можливо, він зможе піти у Всюдинку і залишитися там навіки.

Халепа була в тому, що коли він ішов до Всюдинок, він нібито лишав частину себе позаду, в ліжку. Але ж мусить існувати можливість забрати всього себе. Розмови між Флавіаном і Ґабріелем про Споріднені Світи упевнили Крістофера, що деякі люди подорожують до світів у інших Низках. Йому варто було просто почекати й дізнатися, як це робиться. До того ж ніщо не заважало йому вишукувати підходящу Всюдинку, щоб до неї втекти.

Крістофер з невинним виглядом читав книги, поки не прийшла служниця і не вимкнула його гасову лампу на ніч. Потім він лежав, втупившись у пітьму й намагаючись відділити ту частину себе, яка могла піти у Всюдинки. Досить довго він не міг цього зробити. Замовляння Замку важко лежали на ньому, зіжмакуючи всі його частинки в ціле. Потім, коли його почало морити на сон, він виявив шлях і висковзнув із себе убік, а тоді нечутно звернув за ріг між скринею і каміном.

Це скидалося на спробу пройти крізь шар товстої гуми, що відкидала його назад до кімнати. І це знову було замовляння Замку.

Крістофер стиснув зуби, повернувся плечем до гумовості й штовхнув. І штовхав, і штовхав, і проходив трохи вперед із кожним поштовхом, але тихо й м’яко, щоб не сколошкати нікого в Замку, — аж поки, приблизно за пів години, він розтягнув замовляння настільки тонко, наскільки можна було. Потім він захопив його по жмені в кожну руку і обережно роздер.

Було чудово вийти крізь зроблений розлам і опинитися в долині, знайти свій одяг, який досі лежав на місці, трошки запрілий і знову замалий, але на місці. Крістофер перевдягнувся. Потім, замість іти в Проміжок, він вибрав іншу дорогу, вниз у долину. Було зрозуміло, що вона веде до одного з інших світів із Низки Дванадцять. Крістофер сподівався, що це буде Світ Б. Одним із його хитрих задумів було сховатися досить близько в немагічному світі, де точно ніхто, навіть Ґабріель де Вітт, його не шукатиме.

Можливо, це був світ Б, але він постояв там тільки пів хвилини. Коли ж дістався кінця долини, задощило, а тоді полилося сильніше, безжально заливаючи тротуари. Крістофер опинився в місті, повному стрімких машин, які ганяли навколо нього, їхні колеса сичали на чорній вогкій дорозі. Гучний звук змусив його озирнутися саме вчасно, щоб побачити велику червону машину, яка вилетіла на нього з-за білої завіси дощу. Він побачив на ній номер і слова «Тафнел парк», а коли, нетямлячись, відступив убік, його залили потоки води.

Крістофер знову втік у долину, мокрий як хлющ. Світ Б був найгіршою Всюдинкою, де він будь-коли бував. Але в нього лишався ще один хитрий задум — вирушити до Світу Одинадцять, світу, у який ніхто ніколи не піде. Він піднявся долиною і завернув за виступ скелі у Проміжок.

Проміжок був такий спустошений, такий безформний і такий порожній, що, якби він щойно не був у місці ще жахливішому, то міг би повернути назад. Так само, як і раніше, Крістофер відчув самотній жах, який відчував першого разу, увійшовши у Проміжок зі школи. Але він ним знехтував і безстрашно вирушив у напрямку Всюдинки, яка не хотіла, щоб до неї потрапили. Тепер він був упевнений, що це має бути саме Одинадцята.

Дорога перетинала гирло його власної долини — вниз і вгору стрімчаком по слизькій скелі урвища. Крістофер мусив чіплятися пальцями рук і ніг, які ще в Світі Б зробилися холодними й вогкими. Всюдинка угорі далі відштовхувала його, і вітер віяв навколо нього, нагадуючи йому Матусин напад на Кембридж. Вгору, вчепитися. Знайти опору для ніг. Тоді опору для рук. Вчепитися. Вгору.

На півдорозі його нога зісковзнула. Від шквального вітру його змерзлі пальці надто ослабли, щоб учепитися, і він упав.

Він шугонув далі, аніж видерся вгору, сторч, вперед головою, на потилицю. Коли встав на коліна, щось у його шиї різко шкрябонуло, а голова теліпалася. Він почувався дуже химерно.

Так-сяк він зумів пробратися до навислого стрімчака, йому допомагало те, що Проміжок завжди підштовхував його, коли він повертався. Так-сяк він знову натягнув свою піжаму й пробрався крізь розріз у Замкових замовляннях назад у ліжко. Крістофер заснув із сильною підозрою, що знову зламав шию. «Добре, — подумав він. — Тепер я не мушу іти на зустріч із Ґабріелем де Віттом вранці».

Але коли прокинувся, з ним усе вже було гаразд. Крістофер дуже б здивувався цьому, якби не так сильно вжахався зустрічі з Ґабріелем. Він поволікся на сніданок, і там знайшов на таці гарненький напахчений лист від Матусі. Крістофер нетерпляче підхопив його, сподіваючись відволіктися від думок про Ґабріеля. Але він не відволікся або не зовсім відволікся. Він бачив, що лист відкрили, а потім знову заклеїли. Він міг відчувати замовляння, яке досі висіло над ним. Ненавидячи людей у Замку більше, ніж зазвичай, Крістофер розгорнув листа.

«Любий Крістофере,

Закони такі нечесні. Потрібен був єдиний підпис твого Татуся, щоб запроторити тебе в рабство до цього жахливого старигана, і я твоєму Татусеві цього досі не подарувала. Твій дядько переказує свої співчуття і сподівається мати від тебе звістку до наступного четверга. Будь чемним із ним, серденько.

Твоя любляча

Матуся».

Крістоферові сподобалася думка, що Ґабріель прочитав про себе «цей жахливий стариган», і вразила хитрість, із якою Дядько Ральф передав повідомлення через Матусю. Снідаючи, він втішався думкою, що знову побачить Такроя, і це буде у наступний четвер. Яке щастя, що він зробив цей розлам у замкових чарах! І «рабство» було саме правильним словом для цієї ситуації, подумав він, ідучи до Ґабріелевого кабінету.

Але дорогою він спіймав себе на тому, що знову думає про Богиню і цього разу чується дуже винним. Він справді мав би віднести їй ще книг. Трогмортен був котом, за якого варто платити.

У сутінках кімнати Ґабріель стояв позаду великого чорного столу. Це був поганий знак, але Крістофер тепер мав стільки інших справ до обдумування, що був не настільки наляканим, як міг би.

— Справді, Крістофере, — сказав Ґабріель найсухішим голосом. — Хлопчик вашого віку мав би розуміти, що не можна лазити по зруйнованій башті. Наслідок такий, що ви легковажно і безглуздо змарнували життя, і тепер у вас лишилося тільки шість. Ці життя вам знадобляться, коли ви станете наступним Крестомансі. Що ви скажете на своє виправдання?

Крістоферова лють зростала. Він відчув, як замовляння Замку почали притлумлювати її, і це зробило його сердитим, як ніколи.

— Чому б вам не зробити наступним Крестомансі Трогмортена? — сказав Крістофер. — Він теж має дев’ять життів.

Ґабріель секунду вглядався в нього.

— Це не привід для жартів, — сказав він. — Чи ви не розумієте, яких клопотів завдаєте? Деякі з моїх працівників мусили піти до башт, до горищ і льохів, на випадок, якщо вам прийде в голову і там полазити, і в них забере кілька днів усе убезпечити.

Крістофер лише тужливо думав, що вони точно знайдуть і полагодять розлам, який він зробив, і доведеться робити інший.

— Прошу уваги, — сказав Ґабріель. — Я не можу дозволити собі розкидатися будь-ким із моїх працівників у такий час. Ви надто юний, щоб збагнути це, але я бажаю пояснити, що ми всі просто зараз щосили працюємо, щоб упіймати банду іншосвітніх лиходіїв.

Він люто глянув на Крістофера.

— Певно, ви ніколи не чули про Мару.

Після трьох нудотних недільних ланчів Крістофер думав, що все знає про Мару. Це було те, про що всі теревенили цілий час. Але він відчув, що Ґабріель скоріше за все відволічеться від його вичитування, якщо пуститься у пояснення про банду, тож він сказав:

— Ні, не знаю, пане.

— Мара — це банда контрабандистів, — сказав Ґабріель. — Ми знаємо, що вони діють із Лондона, але це майже все, що ми знаємо, бо вони слизькі, як вугри. Якимось чином, не зважаючи на всі наші пастки й пильність, вони контрабандою постачали незаконну магічну продукцію в промислових масштабах з усіх Споріднених Світів. Вони возами возили драконячу кров, наркотичну росу, магічні гриби, печінку вугра із Другої Низки, отруйну мазь із Шостої, сонний сік із Дев’ятої і вічний вогонь із Десятої. Ми встановили в Десятій пастку, яка забрала щонайменше одного з їхніх оперативників, але це їх не зупинило. Єдиний успіх, якого ми досягли, був у Низці П’ять, де Мара винищувала русалок і продавала їхні органи в Лондоні. Там нам допомогла місцева поліція, і ми змогли покласти цьому край. Але… — до цього часу Ґабріель дивився на захід сонця на стелі й, здавалося, потонув у своїх клопотах. — Але цього року ми отримали звіт про найжахливішу зброю, яку Мара переносить із Низки Один, кожна її одиниця може здолати найсильнішого чародія, і ми досі не можемо прибрати банду до рук.

Тут, на Крістоферове сум’яття, Ґабріель опустив очі на нього.

— Бачите, якої біди може наробити ваша нерозважлива поведінка? Поки ми обнишпорюємо Замок через вас, ми можемо пропустити нагоду упіймати банду. Ви маєте навчитися думати про інших, Крістофере.

— Я думаю, — гірко сказав Крістофер. — Але ніхто з вас не думає про мене. Коли більшість людей помирає, їх за це не вичитують.

— Спустіться в бібліотеку, — сказав Ґабріель. — І сто разів напишіть «Я маю дивитися, куди стрибаю». І прошу причинити за собою двері, коли підете.

Крістофер підійшов до дверей і розчахнув їх навстіж, але не причинив. Він лишив їх так, щоб Ґабріель міг чути, що він викрикує, прямуючи до сходів із рожевого мармуру:

— Я — єдина людина у світі, яку будь-коли карали за те, що скрутила собі в’язи!

— Воу, — згодився з ним Трогмортен, який чекав його на майданчику перед сходами.

Крістофер не помітив Трогмортена вчасно. Він перечепився об нього і покотився сходами до самого низу. Поки він летів, то чув, як знову завив Трогмортен. «О ні!» — подумав Крістофер.

Коли нове життя вступило в силу, він лежав на спині біля пентакля в холі, дивлячись у скляний купол вгорі. Чи не перше, що він побачив — годинник над бібліотекою, який показував половину на десяту. Здавалося, щоразу, як Крістофер втрачав життя, чергове вступало в силу швидше й простіше ніж попереднє. Наступне, що він побачив, — усі мешканці Замку стоять навколо і похмуро дивляться на нього. «Просто як похорон!» — подумав Крістофер.

— Я знову скрутив собі в’язи? — спитав він.

— Так, знову, — сказав Ґабріель де Вітт, ступаючи вперед і нахиляючись над ним. — Справді, після всього, що я щойно сказав вам, дуже шкода! Можете підвестися?

Крістофер перевернувся і встав на коліна. Він почувався трохи потовченим, але загалом добре. Підійшов Доктор Сімонсон і промацав його шию.

— Тріщина вже зникла, — сказав він.

З його манери Крістофер зробив висновок, що цього разу йому не дадуть вилежуватися в ліжку.

— Дуже добре, — сказав Ґабріель. — Тепер, Крістофере, ходіть до бібліотеки й виконайте прописи, які я вам загадав. На додачу напишіть сто разів — «У мене лишилося тільки п’ять життів». Це має навчити вас обережності.

Крістофер покульгав у бібліотеку і виконав прописи на аркуші, підписаному «Урядове майно», за одним зі столів, обтягнутих червоною шкірою. Поки він писав, думки його блукали деінде. Крістофер думав про те, що дивно, але Трогмортен, здавалося, завжди поруч, коли він втрачає життя. І ще був той раз у Низці Десять. Якраз перед тим, як гак прибив його, чоловік згадав Ашет. Крістофер почав боятися, що потрапив під прокляття Ашет. І це був новий вдалий привід віднести Богині ще книг.

Коли прописи скінчилися, Крістофер звівся і обстежив книжкові полиці. Бібліотека була велика і висока, і, здавалося, містить тисячі книг. Але Крістофер виявив, що їх там щонайменше в десять разів більше, ніж тих, що видно. В кінці кожної полиці була табличка із замовлянням. Коли Крістофер поклав руку на одну з них, книги на полиці праворуч почали рухатися і зникли, а ліворуч з’явилися нові книги. Крістофер знайшов секцію пригодницьких книг і стояв, тримаючи руку на табличці, поки вервечка книг повільно рухалася, поки він знайшов ті, які хотів. Це був довгий ряд товстих книг авторства якоїсь Анжели Бразіль. У більшості книжок у назві було слово Школа. З першого погляду Крістофер зрозумів, що вони були якраз для Богині. Він узяв три й вільніше поставив інші. Кожна з них була позначена «Рідкісна книга: ввезено зі Світу ХІІ Б», тому Крістофер сподівався, що вони можуть бути достатньо цінними, щоб врешті розплатитися за Трогмортена.

Він заніс книги до своєї кімнати серед купи інших, які думав із задоволенням прочитати сам, а те, що зустрів Флавіана аж у коридорі, було справжньою удачею.

— Уроки, як завжди, по обіді, — приязно сказав Флавіан. — Доктор Сімонсон вважає, що вони вам начебто не зашкодять.

— Рабство як воно є! — пробурчав Крістофер, прямуючи у свою кімнату.

Але пообіддя насправді виявилося зовсім не поганим. Посеред заняття із практичної магії Флавіан несподівано запитав:

— А крикет вас взагалі цікавить?

Що за питання! Крістофер відчув, що його обличчя засяяло, хоча він старався відповісти доволі спокійно:

— Ні, я просто дурію за ним. А що?

— Добре, — сказав Флавіан. — Замок грає проти селища в суботу, внизу, на сільському майдані. Ми подумали, що вам може сподобатися писати для нас рахунок на табло.

— Хіба хтось проведе мене крізь ворота, — єхидно сказав Крістофер. — Замовляння не дають мені пройти крізь них самому. Якби не це — я б тільки так!

— О Господи! Я мав дати вам пропуск! — сказав Флавіан. — Я не думав, що ви хотіли б виходити. Я ходжу на тривалі прогулянки весь час. І візьму вас із собою наступного разу, коли піду, — є безліч практичних занять, які ми могли би проводити на свіжому повітрі, щоправда, я вважаю, що вам краще спершу опанувати відьмівський зір.

Крістофер бачив, що Флавіан намагається підкупити його. Вони зараз вивчали магію чародіїв. Крістофер не мав труднощів із вивченням того, як причаклувати річ із одного місця в інше — це було трохи схоже на левітацію, яку він так вражаюче виконав для Доктора Поусона, і дещо подібно із викликанням вітру — тільки з трохи більшими труднощами він вивчив, як перетворювати речі на невидимі. Він думав, викликання вогню також пройде добре, щойно Флавіан дозволить йому спробувати. Але він ніяк не міг наловчитися з відьмівським зором.

«Це досить просто, — завжди торочив Флавіан. — Лише треба змусити себе побачити крізь магічне маскування те, що є насправді». Але коли Флавіан накладав закляття ілюзії на свою праву руку і простягав її Крістоферові в подобі лев’ячої лапи, то єдине, що бачив Крістофер, — лев’ячу лапу.

Флавіан робив це знову і знову. А Крістофер позіхав, мав відсутній вигляд і бачив лише лев’ячу лапу. Єдина користь — поки думка його ширяла деінде, він вигадав чудовий спосіб доправити ці книги Богині сухими через Проміжок.