Дев’ять життів Крістофера Чанта

Розділ шістнадцятий

Ґабріель сидів, поклавши лікті на бильця крісла, а довгі вузлуваті долоні сплівши на рівні свого орлиного носа. Здавалося, від його очей неможливо відвести погляд, як від драконячих.

— Тож ви духовно мандруєте, — сказав він. — Я підозрюю, що ви до цього звичні. Це багато чого пояснило б. Чи не могли б ви люб’язно розповісти мені, де щойно були і чому у вас зайняло стільки часу повернутися назад.

Тут Крістофер нічого не міг вдіяти, окрім як усе розповісти. Він волів би померти. Втратити життя було ніщо, порівняно з тим, як Ґабріель дивився на нього.

— Храм Ашет! — сказав Ґабріель. — Дурне хлопчисько! Ашет — одна з найзлостивіших і наймстивіших богинь у Споріднених Світах. Її збройна Рука відома тим, що переслідує людей крізь світи багато років з набагато менших причин, ніж дали їй ви. Слава небесам, ви утрималися від підривання діри в Храмі. Мені легше, що у вас принаймні вистачило глузду лишити Живу Ашет її долі.

— Її долі? Вони ж не збираються насправді її вбити, правда? — спитав Крістофер.

— Звичайно, збираються, — сказав Ґабріель щонайсухіше і щонайспокійніше. — Це і був зміст прикмети: старша Богиня помирає, коли обирають нову Живу Ашет. Я гадаю, теорія твердить, що старша примножує силу божества. Ця має бути особливо цінною для них, оскільки вона, здається, є повноправною чародійкою.

Крістофер перелякався. Він раптом зрозумів, що Богиня знала чи принаймні підозрювала, що має з нею трапитися. Ось чому вона намагалася змусити його допомогти їй.

— Як ви можете бути таким спокійним? — сказав Крістофер. — У неї лише одне життя. Можете зробити щось, щоб допомогти їй?

— Любий мій Крістофере, — сказав Ґабріель. — В усіх Низках і всіх Споріднених Світах є понад сотню інших світів, і в більшості з них існують звичаї, що лякають кожну цивілізовану людину. Якби я тринькав свій час і співчуття на це, в мене б його не лишилося на роботу, за яку мені платять, — запобігати незаконному використанню магії тут. Тому я мушу вжити заходів щодо вас. Чи ви заперечуєте, що незаконно використовували магію?

— Я… — сказав Крістофер.

— Ви майже напевне робили це, — сказав Ґабріель. — Ви мусили втратити щонайменше три зі своїх життів у якомусь іншому світі — і ви могли, наскільки я знаю, втратити усі шість за той час, що здійснювали духовні мандри. Але оскільки фізичне життя — те, яке ви мали втратити, як видно, лежало тут і спало, закони природи мусили викривитися, щоб уможливити для вас втрату життя належним чином. Ще трохи такого, і ви б утворили серйозну синґулярність у Низці Дванадцять.

— Я не втрачав життя цього разу, — сказав Крістофер на свій захист.

— Значить, мали втратити тоді, коли востаннє вирушили духовно мандрувати, — сказав Ґабріель. — Вам, безперечно, знову бракує одного. І це більше не має повторюватися, Крістофере. Зробіть мені ласку, негайно вдягніться і пройдіть зі мною до мого кабінету.

— Еее… — сказав Крістофер. — Але я ще й не снідав. Можна мені?..

— Ні, — сказав Ґабріель.

Із цього Крістофер зрозумів, що справи дуже кепські. Він зрозумів, що тремтить, коли встав і пішов до вбиральні. Двері вбиральні не замикалися. Крістофер розумів, що це Ґабріель тримає їх відчиненими сильним замовлянням, щоб переконатися, що Крістофер не збирається утекти. Під поглядом Ґабріеля він умився і одягнувся швидше, ніж будь-коли в житті.

— Крістофере, — сказав Ґабріель, коли він поспішно зачісував волосся. — Ви маєте зрозуміти, що я глибоко стурбований через вас. Ніхто не повинен втрачати життя з такою швидкістю, як ви. Що відбувається?

— Я не роблю це лише для того, щоб вас подратувати, — ущипливо сказав Крістофер. — Якщо ви так думаєте.

Ґабріель зітхнув:

— Певно, з мене поганий опікун, але свої обов’язки я знаю, — сказав він. — Поспішіть.

Він мовчки рушив коридорами, так, що Крістофер майже біг за ним. Що сталося з його шостим життям? Крістофер міркував тією частинкою своєї свідомості, яку ще не встиг полонити жах. Він схилявся до думки, що Ґабріель прорахувався.

У кабінеті, повному сутінків, на них чекали Панна Розалі та Доктор Сімонсон разом із молодим хлопцем із Замкової обслуги. Всі вони були огорнуті в прозоре іскристе замовляння.

Крістоферові очі тривожно метнулися від них до шкіряної кушетки посеред темної підлоги. Вона нагадувала йому крісло стоматолога. За ним стояла тумба з двома скляними ковпаками. Під лівим просто в повітрі висіла велика котушка, тоді як під правим, здається, було пусто, якщо не рахувати щось схоже на кільце від штори, що лежало під ним.

— Що ви хочете робити? — запитав Крістофер, і його голос вийшов надзвичайно писклявим.

Панна Розалі підступила до Ґабріеля і подала йому якісь рукавички на скляній таці. Заправивши пальці в рукавички, той сказав:

— Це суворий захід, про який я вас попереджав після займання. Я маю намір забрати від вас ваше дев’яте життя, не ушкодивши ні його, ні вас. Потім я покладу його в сейф Замку під дев’ять чарів, які тільки я можу відімкнути. Віднині ви зможете отримати це життя, лише прийшовши до мене і попросивши відімкнути ці дев’ять чарів, це має зробити вас обережнішим із тими двома життями, які у вас залишилися.

Панна Розалі й Доктор Сімонсон почали загортати Ґабріеля в блискуче замовляння, таке ж, як у якому перебували вони.

— Відібрати життя незайманим — лише Ґабріель знає, як це робити, — промовила з гордістю Панна Розалі.

Доктор Сімонсон, на Крістоферів подив, намагався бути добрим. Він сказав:

— Ці замовляння тільки для гігієни. Не дивіться так налякано. Тепер ляжте на кушетку. Обіцяю, буде анітрішки не боляче.

«Ну точно як дантист!» — із тремтінням подумав Крістофер, лягаючи на кушетку.

Ґабріель повертався і так, і сяк, щоб замовляння добре на ньому сіло.

— Причина присутності Фредеріка Паркінсона тут, — пояснив він, — а не в патрулі на Краю Світу, як належить, — гарантувати, що ви не будете духовно мандрувати, коли відділятимуть ваше життя. Це би поставило вас у неймовірну небезпеку, Крістофере, тож прошу вас — намагайтеся лишатися в цьому світі, поки ми закінчимо.

Тоді хтось наклав дуже міцне сонне замовляння. Крістофер згас, як свічечка. Отже, Доктор Сімонсон казав правду. Він узагалі нічого не відчував впродовж кількох годин. А коли прокинувся, знавісніло голодний та з легким свербежем десь глибоко всередині, то просто почувався дещо ошуканим. Якби йому забрали життя, він хотів би бачити, як це робиться.

Ґабріель та інші схилилися над чорним столом, зі змученим виглядом попиваючи чай. Фредерік Паркінсон сказав:

— Ви весь час намагалися духовно мандрувати. Я мусив покинути все, щоб тримати вас тут.

Панна Розалі хутко принесла й Крістоферові чашку чаю.

— Ми приспали вас на весь той час, поки життя змотувалося на котушку, — сказала вона. — Зараз воно просто перекидається на золоте кільце — погляньте.

Вона вказала на два скляні ковпаки. Котушка всередині лівого була майже наповнена сяючою рожевою ниткою й оберталася в повітрі постійно та повільно. У правому — кільце також висіло в повітрі, обертаючись швидко і ривками.

— Як ви почуваєтеся, серденько? — запитала Панна Розалі.

— Хоч щось відчуваєте? Ви здорові? — запитував Ґабріель. Він здавався досить стурбованим.

Занепокоєним видавався і Доктор Сімонсон. Він знайшов Крістоферів пульс, а потім перевірив його притомність, попросивши зробити вправи з додавання.

— На вигляд із ним все гаразд, — сказав він до інших.

— Хвала небесам! — сказав Ґабріель, потерши обличчя руками. — Скажіть Флавіану… ні, він же зараз на Краю Світу, правда? Фредеріку, проведіть, будьте ласкаві, Крістофера до ліжка і повідомте економці, що він готовий трохи підкріпитися.

Усі були так занепокоєні й так ним опікувалися, що Крістофер зрозумів — ніхто й ніколи не намагався відділити чиєсь життя про запас. Він ще не визначився, як до цього ставиться. «Що б вони робили, якби це не спрацювало?» — думав він, ум’явши більше курятини й профітролів, ніж могло в нього влізти. Фредерік Паркінсон сидів поруч із ним, поки він їв, і просидів так увесь вечір. Крістофер не знав, що дратувало його більше: Фредерік чи свербіж глибоко всередині. Він рано ліг спати, щоб позбутися і того, й іншого.

Крістофер прокинувся посеред ночі й побачив, що лежить сам у кімнаті, а гасова лампа продовжує горіти. Він одразу виліз із ліжка й пішов глянути, чи полагодили розріз у замовляннях Замку. Скидалося на те, що ніхто досі не зрозумів, як він потрапляв у Всюдинки. Він вже майже пройшов крізь розріз, коли раптом озирнувся і глянув на своє ліжко. Хлопчик, що лежав там посеред зім’ятих простирадл, виглядав розмито і непевно, наче Такрой до того, як його укріпили. Це видовище відчутно струсонуло Крістофера. У нього справді тепер залишилося тільки два життя. Останнє життя замкнене десь там у Замковому сейфі, й він аж ніяк не зможе ним скористатися без Ґабріелевого дозволу. Ненавидячи Ґабріеля більше ніж будь-коли, він повернувся до ліжка.

Вранці Флавіан приніс Крістоферові сніданок.

— Ви сьогодні в порядку для уроків? — запитав він стурбовано. — Я гадаю, ми можемо не надриватися — вчора я мав доволі важкий день на Краю Світу і поза ним, ще й без жодної користі, тож спокійний ранок мені теж не завадить. Гадаю, варто піти до бібліотеки й подивитися загальні довідники — Альманах Мура, Список Прінна й таке інше.

Свербіж всередині Крістофера припинився. Він почувався добре, можливо, краще, ніж Флавіан, який був блідий і втомлений. Крістофера дратувало те, як усі на нього дивляться, але він знав, що нема сенсу нарікати, тож з’їв свій сніданок, одягнувся і пішов за Флавіаном сходами з рожевого мармуру.

Вони вже пройшли пів шляху донизу, коли п’ятикінцева зірка в холі наповнилася раптовим рухом. Фредерік Паркінсон кинувся вперед і опинився там першим. Він помахав Флавіану.

— Нарешті ми упіймали одного з них!

Його радісний крик ще дзвенів навколо, коли з’явилася Панна Розалі, намагаючись не випустити з рук сердиту стару жінку, яка поривалася стукнути її скрипкою по голові. Позаду неї матеріалізувалися два поліцейські. Вони несли когось: один тримав його за голову, інший — за ноги. Вони нерішуче потопталися біля Панни Розалі й войовничої старої й обережно поклали чоловіка на підлогу, де він лишився лежати, розкинувшись, ніби уві сні: його кучерява голова була повернута обличчям до сходів.

Крістофер усвідомив, що дивиться на Такроя. У ту ж мить Флавіан сказав:

— Боже мій! Це ж Мордекай Робертс!

— Боюся, це він, — відгукнувся Фредерік Паркінсон. — Він один із банди Мари, безсумнівно. Я прослідував за ним усю дорогу в Низку Сім, перш ніж повернутися і відстежити його тіло. Він був одним із їхніх кур’єрів. При собі мав багато награбованого.

З’явилося більше поліцейських, вони несли коробки і водонепроникні клунки, які Крістофер дуже добре знав.

Ґабріель де Вітт поспіхом пройшов повз Крістофера і Флавіана й зупинився на сходинці, дивлячись на Такроя згори вниз, як чорний смутний птах.

— Тож Робертс був їхнім кур’єром, чи не так? — сказав він. — Не дивно, що ми не досягли жодного успіху.

На той час хол наповнився людьми: ще поліцейські, решта працівників Замку, лакей, дворецький, натовп цікавих покоївок.

— Віднесіть його в кімнату для трансу, — сказав Ґабріель Доктору Сімонсону. — Але зробіть так, щоб він нічого не запідозрив. Мені потрібно все, що він добув, за можливості. — Він обернувся, щоб глянути на Флавіана й Крістофера. — Крістофере, вам краще бути присутнім на допиті, коли Робертс повернеться в своє тіло, — додав він. — Для вас це стане цінним досвідом.

Крістофер торував шлях крізь хол поруч із Флавіаном, почуваючись так, наче він теж був не в своєму тілі. Жах спустошив його. «Так от чим насправді були "досліди" Дядька Ральфа! О ні… — подумав він. — Хай би це було якоюсь помилкою!»

Він відчував, що зовсім не може зосередитися в бібліотеці. Йому вчувався голос Панни Розалі: «Але, Ґабріелю, вони ж дійсно вирізали цілісіньке плем’я русалок!», — і його думка перескакувала до цих рибних клунків, які він завантажував у безкінну підводу в Низці П’ять, а потім до нетямущих панночок, які вважали, що він щось таке, що зветься «клістоффер».

Він казав собі, що ці рибні клунки не були клунками з русалками. Усе це було якоюсь жахливою помилкою. Але потім думав про ті способи, якими Такрой намагався його попередити, не тільки тоді, коли прилетів дракон, але й кілька разів доти, і він знав, що помилки не було. Крістофера занудило.

Флавіанові було майже так само зле.

— Уявити тільки, це був Мордекай! — раз по раз казав він. — Він був у штаті Замку роками. Раніше він мені подобався!

Обидва зірвалися з місця з якимсь полегшенням, коли прийшов лакей, щоб провести їх до Середньої Вітальні. «Тепер-то, — подумав Крістофер, слідуючи за Флавіаном через хол, — коли все випливло, ніхто більше не чекатиме, що я стану новим Крестомансі». І чомусь ця думка не була йому такою милою, як він сподівався.

У величезній вітальні Ґабріель сидів у центрі півкола позолочених крісел, як старий, сивий, вбраний у чорне король на троні. По одну руку від нього сидів поважний і набундючений поліцейський із записниками, а ще три чоловіки із портфелями — їхні бакенбарди були набагато показніші, ніж Таткові. Флавіан прошепотів, що це люди з Уряду. Панна Розалі й решта працівників Ґабріеля сиділи на іншому краю півкола. Крістоферу кивнули, запрошуючи до стільця посередині. Йому було пречудово видно, як два міцні гайдуки-характерники приволокли Такроя і всадовили його на стілець обличчям до інших.

— Мордекаю Робертсе, — сказав один із поліцейських. — Вас заарештовано, і я мушу попередити, що все, що ви скажете, буде записано і може пізніше бути використано як доказ. Чи хочете ви, щоб вас представляв адвокат?

— Не надто, — сказав Такрой.

У тілесному вигляді він був не зовсім тим Такроєм, якого знав Крістофер. Замість старого зеленого костюма на ньому був набагато елегантніший коричневий, із блакитною шовковою краваткою і хустинкою у верхній кишеньці, яка пасувала до неї. Його черевики з телячої шкіри були ручної роботи. І хоча кучері були такі самі, на обличчі виднілися зморшки, що ніколи не показувалися на обличчі духа Такроя, а зморшки-смішинки складалися радше у візерунок гіркий і зухвалий. Він удав, немов розкинувся на стільці, одна нога в черевику ручної роботи безжурно погойдувалася, але Крістофер бачив, що він зовсім не безжурний.

— Який зиск від адвоката? — сказав Такрой. — Ви, зрештою, спіймали мене на гарячому. Я роками був подвійним агентом. Мені годі це заперечити.

— Що вас змусило зробити це? — закричала Панна Розалі.

— Гроші, — безжурно сказав Такрой.

— Ви б не дали собі клопоту детальніше розповісти про це? — сказав Ґабріель. — Коли ви залишили Замок, щоб проникнути до лав організації Мари, Уряд згодився дати вам добру платню і надати зручне мешкання на Бейкер-стріт. Ви досі їх маєте.

«От вам і горище на Ковент-ґарден!» — гірко подумав Крістофер.

— А, так то ж було ще на початку, — сказав Такрой. — Коли Мара діяв тільки в Низці Дванадцять. Він не міг мені запропонувати достатньо, щоб спокусити цим. Щойно він розширився на решту Споріднених Світів, він запропонував мені все, чого б я не забажав.

Він витяг шовкову хустинку з кишені й обережно змахнув уявний пил зі своїх розкішних черевиків.

— Я не прийняв пропозицію одразу ж, ви знаєте, — сказав Такрой. — Помалу я вгрузав усе глибше. Марнотратство затягує.

— Хто такий Мара? — спитав Ґабріель — Ви завинили Уряду інформацію, принаймні.

Такроєва нога хитнулася. Він охайно згорнув хустинку, і його очі безжурно оббігли півколо людей, які дивилися на нього. Крістофер сидів з найвідсутнішим виразом обличчя, який тільки міг вдати, але Такроєві очі оминули його увагою так само, як і всіх інших, ніби Такрой ніколи раніше його не бачив.

— Тут я вам нічим не допоможу, — сказав він. — Чоловік оберігає свою персону дуже пильно. Я мав справи тільки з його підлеглими.

— Такими, як жінка на ім’я Ефісія Белл, яка володіє будинком на Кенсінгтоні, де було захоплено ваше тіло? — запитав один із поліцейських.

Такрой стенув плечима.

— Вона була однією з них. Так.

«Панна Белл, Остання Гувернантка, — подумав Крістофер. — Вона мусила бути однією з них». Він зберігав на обличчі відсутній вираз, і воно відчувалося таким же заціпенілим, як золота статуя Ашет.

— Кого ще ви можете назвати? — спитав хтось іще.

— Боюся, більше нікого, — сказав Такрой.

Кілька інших людей поставили йому те саме питання в різний спосіб, але Такрой просто гойдав ногою і казав, що не може згадати. Нарешті Ґабріель нахилився вперед:

— Ми побіжно оглянули цю безкінну підводу, на якій ваш дух контрабандою провозив крадене, — сказав він. — Метикувата річ, Робертсе.

— Так, скажіть же? — погодився Такрой. — Довго довелося вдосконалювати. Розумієте, вона мала бути достатньо плинна, щоб перетинати Край Світу, але й достатньо суцільна, щоб люди в інших Низках могли її навантажити, коли я її туди доправляв. У мене склалося враження, що Мара мусив чекати, поки підводу дороблять, перш ніж розширити діяльність на Споріднені Світи.

«Це неправда! — подумав Крістофер. — І це я зазвичай її навантажував! Він про все бреше!»

— Над цією річчю мали працювати кілька відьмаків, Мордекаю, — сказала Панна Розалі. — Хто вони?

— Одному небу відомо, — сказав Такрой. — Ні, чекайте. Еффі Белл прохопилася ім’ям. Фелпс, здається? Фелпер? Фелперін?

Ґабріель і поліцейський перезирнулися. Флавіан промурмотів:

— Брати Фелперіни! Ми давно підозрювали, що вони шахраюють.

— Цікава річ, Робертсе, — сказав Ґабріель. — Наш побіжний огляд підводи виявив, що якось вона була майже знищена вогнем.

Крістофер зрозумів, що перестав дихати.

— Аварія у майстерні, я гадаю, — сказав Такрой.

— Драконячим вогнем, Мордекаю, — сказав Доктор Сімонсон. — Я його одразу впізнав.

Такрой дозволив своїм гірким тривожним сміхотливим очам знову оббігти всі обличчя. Крістофер все ще не міг дихати. Але знову Такроєві очі оминули Крістофера увагою, наче ніколи раніше його не бачили.

Він засміявся.

— Я жартую. Це видовище — як ви всі обсіли мене довкола на суді — пробуджує в мені найгірші риси. Так, підводу спалив дракон, протестуючи проти навантаження драконячої крові, яку я збирав у Низці Вісім. Це трапилося близько року тому.

Після цих слів Крістофер почав дихати.

— Я втратив тоді увесь вантаж, — сказав Такрой. — І був надто обпечений, заледве повернувся у своє тіло. Ми мусили припинити операції аж до кінця минулої осені, поки підводу полагодили. Якщо ви пригадуєте, я звітував вам, що Мара, здається, тоді припинив поставки.

Крістофер глибоко і полегшено зітхнув, намагаючись зробити це якомога тихіше. Тоді заговорив один із чоловіків із бакенбардами, він був з Уряду.

— Ви завжди робили це самі? — запитав він, і Крістофер майже припинив дихати знову.

— Звісно, я був один, — сказав Такрой. — Яка би користь була з іншого мандрівця? Майте на увазі, я навіть не уявляю, скільки інших повозок споряджає Мара. Може, сотні.

«Але ж це безглуздя! — подумав Крістофер. — Наша була єдиною, інакше чому б ми припиняли роботу минулої осені, коли я пішов до школи й забув про все». Якби він досі й не зрозумів, що Такрой захищає його, то під кінець цього ранку він би остаточно у цьому впевнився. Питання сипалися і сипалися. Такроєві очі знову і знову ковзали по Крістоферу, без жодного знаку впізнавання. І щоразу, як Такроєва відповідь могла викрити в Крістофері злочинця, Такрой брехав і продовжував брехати, димовою завісою інших зізнань відволікаючи увагу людей від питання.

Крістофер так ретельно тримав відсутній вигляд, що його обличчя заціпеніло. Він дивився на змарніле обличчя Такроя і почувався гірше та гірше. Щонайменше двічі він ладен був підстрибнути з місця й зізнатися. Але це, здавалося, лише знівелює всі Такроєві зусилля.

Опитування не припинялися і під час ланчу. Дворецький вкотив столик із сендвічами, які кожен спожив над сторінками нотаток, ставлячи нові запитання. Крістофер був радий бачити, як один із лакеїв подав сендвічі й Такроєві. Доти Такрой був блідий, як наймолочніша кава, і його нога, яка погойдувалася, почала тремтіти. Він вгризся в сендвіч, ніби помирав з голоду, і на наступні запитання відповідав із напханим ротом.

Крістофер надкусив власний сендвіч. Там був лосось. Він подумав про русалок, і його майже знудило.

— Що трапилося? — прошепотів Флавіан.

— Нічого. Я просто не люблю лосося, — прошепотів Крістофер у відповідь.

Було б ідіотизмом виказувати себе тепер, коли Такрой доклав стільки сил, щоб вигородити його від цього всього. Він поклав сендвіч до рота, але просто не міг змусити себе відкусити ще раз.

— Це може бути наслідком відбирання життя, — тривожно пробурмотів Флавіан.

— Так воно і є, я гадаю, — сказав Крістофер. Він знову поклав сендвіч на тарілку, дивуючись тому, як Такрой здужає так пожадливо поїдати свій.

Питання все ще тривали, коли дворецький викотив столик геть. Він повернувся майже одразу і щось стримано прошепотів до Ґабріеля де Вітта. Той подумав, щось зважив і врешті кивнув. А потім, на подив Крістофера, дворецький підійшов і схилився над ним.

— Тут ваша матір, паничу Крістофере, чекає в Малій Залі. Прошу слідувати за мною.

Крістофер поглянув на Ґабріеля, але той саме нахилився уперед запитати Такроя, хто приймав пакунки, коли вони прибували до Лондона. Крістофер підвівся й пішов за дворецьким. Такроєві очі метнулися за ним.

— Перепрошую, — почув Крістофер його слова. — Моя пам’ять стала як сито. Вам доведеться запитати мене про це ще раз.

«Русалки… — думав Крістофер, поки йшов через хол за дворецьким. — Рибні пакунки. Клунки з драконячою кров’ю. Я знав, що це драконяча кров була в Низці Вісім, але не знав, що дракон протестує. Що тепер буде з Такроєм?»

Коли дворецький відчинив двері в Малу Залу й оголосив, що Крістофер прийшов, він заледве міг зосередитися думками на великій вишуканій кімнаті й двох панях, що там сиділи.

Двох панях?

Крістофер моргнув на дві широкі шовкові спідниці. Рожева з лавандовим належала Матусі, яка здавалася блідою і засмученою. Брунатна із золотом спідниця, майже така само вишукана, належала Останній Гувернантці. Крістоферова думка переметнулася від русалок і драконячої крові, і він зупинився, наполовину перейшовши східний килим.

Матуся простягнула до нього лавандову рукавичку.

— Любий хлопчику! — сказала вона тремтячим голосом. — Який же ти високий! Ти пам’ятаєш любу Панну Белл, правда ж, Крістофере? Тепер вона моя компаньйонка. Твій дядько знайшов нам милий будиночок в Кенсінгтоні.

— Стіни мають вуха, — зауважила Остання Гувернантка найбільш бляклим своїм голосом.

Крістофер пригадав, що її примарна чарівність ніколи не виявлялася при Матусі. Йому стало шкода Матусю.

— Крістофер дасть цьому раду, правда ж, серденько? — сказала Матуся.

Крістофер опанував себе. Він не мав жодного сумніву, що Зала обвішана замовляннями підслуховування, можливо, по одному на кожну картину в золотій рамці. «Я маю сказати поліції, що тут Остання Гувернантка», — подумав він. Але якщо Остання Гувернантка живе з Матусею, це втягне в халепу й Матусю також. І він знав, що якщо викаже Останню Гувернантку, та розповість про нього, і цим змарнує всі Такроєві зусилля.

— Як же ви увійшли? — запитав він. — Навколо маєтку висить замовляння.

— Ваша матуся виплакала всі очі на в’їзді в маєток, — сказала Остання Гувернантка і багатозначно обвела рукою кімнату, натякаючи Крістоферові, що слід зробити щось із підслухувальними замовляннями.

Крістофер хотів би прикинутися, що не зрозумів, але знав, що не посміє зневажити Останню Гувернантку. Глушильне замовляння було магією чародіїв, доволі простою. Він викликав одне сердитим морганням і, як завжди, перестарався. Він подумав, що оглух. Потім він побачив, як Матуся поплескує себе збоку по обличчі зі збентеженим виразом, а Остання Гувернантка трусить головою, намагаючись прочистити вуха. Поспіхом він вибрав середину закляття в такий спосіб, щоб вони могли чути одне одного всередині глухоти.

— Серденько, — сказала Матуся повним сліз голосом. — Ми прийшли забрати тебе від усього цього. Зовні чекає станційний кеб, і ти повернешся в Кенсінгтон, щоб жити зі мною. Твій дядько хоче, щоб я була щаслива, і сказав, що знає, що не буду щасливою, поки не поверну тебе. Звісно, він має слушність.

«Ще вранці, — сердито подумав Крістофер, — я би танцював від радості, почувши від Матусі ці слова». Тепер він розумів, що це тільки інший спосіб знехтувати Такроєвими зусиллями. «Ще один замисел Дядька Ральфа, звісно! Дядька Мари!» — подумав він. Крістофер глянув на Матусю, і вона благально глянула на нього. Він бачив, що вона говорить серйозно, навіть попри те, що вона дозволила Дядькові Ральфу цілком скеровувати її думку. Крістофер не міг її звинувачувати. Зрештою, він дозволив Дядькові Ральфу приворожити себе багато років тому, коли той дав йому шестипенсовик із великої ласки.

Крістофер подивився на Останню Гувернантку.

— Ваша матуся зараз цілком в порядку, — сказала вона спокійним, стриманим тоном. — Ваш дядько вже повернув майже половину матусиного майна.

«Майже половину, — подумав Крістофер. — Тоді що він зробив із рештою грошей, які я за спасибі заробляв для нього? Він вже мав кілька разів стати мільйонером!»

— І якби ви допомогли, — сказала Остання Гувернантка, — у той спосіб, в який завжди це робили, ви би повернули решту матусиних грошей майже миттєво.

«У той спосіб, в який я завжди це робив», — подумав Крістофер. Він пригадав спокійну манеру, з якою Остання Гувернантка обробляла його, спершу — щоб дізнатися про Всюдинки, а потім — щоб змусити його робити точнісінько те, чого хотів Дядько Ральф. Він не міг їй цього пробачити, хоча вона була навіть більше відданою Дядькові Ральфу, ніж Матуся. Згадавши про це, Крістофер знову подивився на Матусю. Її любов до Крістофера могла бути цілковито справжньою, але вона полишила його на няньок і гувернанток і врешті покинула на Останню Гувернантку, щойно вони переїхали на Кенсінгтон.

— Ми покладаємося на тебе, серденько, — сказала Матуся. — Чому в тебе такий розгублений вигляд? Усе, що ти маєш зробити, це вилізти у це вікно й сховатися в кебі, і ми поїдемо звідси, нікого не ставлячи до відома.

«Ясно, — подумав Крістофер. — Дядько Ральф дізнався, що Такроя спіймали». Тож тепер він хоче, щоб Крістофер продовжував із контрабандою. Він послав Матусю забрати Крістофера, а Останню Гувернантку відправив наглянути, щоб вони зробили, як хоче Дядько Ральф. Можливо, він боявся, що Такрой викаже Крістофера. Що ж, раз Такрой може брехати, то й Крістофер зможе.

— Я хотів би цього, — сказав він із удаваним сумом і ваганням, хоча під цією маскою він раптово став таким же спокійним і стриманим, як Остання Гувернантка. — Я мрію вибратися звідси, але не можу. Коли дракон спалив мене у Низці Вісім, то було моє передостаннє життя. Ґабріель де Вітт так розлютився, що відібрав і заховав мої життя. Якщо я зараз вийду із Замку, то помру.

Матуся розридалася.

— Жахливий стариган! Такий незручний для всіх!

— Гадаю, — сказала Остання Гувернантка, підводячись з місця, — що в цьому разі нас тут більше нічого не тримає.

— Ваша правда, серденько, — схлипнула Матуся. Вона витерла очі й обдарувала Крістофера напахченим поцілунком. — Як жахливо не мати змоги називати своє життя власним! — сказала вона. — Можливо, твій дядько щось вигадає.

Крістофер дивився, як вони обидві поспішили геть, шурхаючи спідницями по килиму, щойно вийшли з-під закляття тиші. Він зажурено змахнув рукою, скасовуючи замовляння. І хоча знав, що вони за люди, та відчував біль і розчарування, крізь вікно спостерігаючи, як вони сідають у кеб, що чекав на доріжці під кедрами. Єдиний з усіх знайомих, хто не намагався його використати, був Такрой. А Такрой був злочинцем і зрадником.

«Але я такий же!» — подумав Крістофер. Тепер, коли він зрештою визнав це, то усвідомив, що не здужає знову зайти до Середньої Вітальні і слухати, як розпитують Такроя. Тому жалюгідно поволікся нагору в свою кімнату. Відчинив двері. І вилупив очі.

Маленька дівчинка у вогкій коричневій сорочці сиділа на краю його ліжка і тремтіла. Її волосся звисало жалюгідними хвостами навколо круглого обличчя. Здавалося, в одній руці вона тримає жмуток наскрізь мокрого білого хутра. Друга її рука стискала великий пакунок, який скидався на книги, загорнені у провощений папір.

«Тільки цього мені бракувало!» — подумав Крістофер. Богиня якось дісталася сюди і, очевидно, принесла із собою всі свої пожитки.