Дев’ять життів Крістофера Чанта

Розділ двадцятий

Це була досконала підстава, щоб припинити шукати Ґабріеля. Крістофер очікував лиш короткої боротьби із собою. І його самого заскочило зненацька, коли натомість він миттєво став на захист. Він навіть не подумав, що Богиня також чула Такроєве зізнання про те, що частина його лишилася в Низці Одинадцять.

— Такрою, — сказав Крістофер. Він знав, що важливо назвати Такроя ім’ям його духа. — Такрою, ходімо в той порожній кабінет на хвилину. Маю поговорити з тобою.

Повільно і неохоче Такрой підвівся. Панна Розалі різко сказала:

— Мордекаю, ви маєте хворобливий вигляд. Чи не хочете, щоб я пішла з вами?

— Ні! — водночас відповіли Такрой і Крістофер.

Такрой сів на кінчику стола в порожньому кабінеті й закрив лице долонями. Крістоферові було його шкода. Перш ніж заговорити, він мусив нагадати собі, що це він і Такрой були тими людьми, які привели Дядька Ральфа до зброї, що розвіяла життя Ґабріеля.

— Я маю тебе попросити про дещо.

— Я знаю, — сказав Такрой.

— То що ж таке з Низкою Одинадцять? — спитав Крістофер.

Такрой підвів голову.

— Наклади найсильніше замовляння тиші й таємності навколо нас, яке тільки можеш, — сказав він.

Крістофер так і зробив, і вийшло навіть більш несамовито, ніж для Панни Белл та Матусі. Замовляння виявилося таким надмірним, що він онімів і ледве зумів навпомацки вишкребти середину замовляння, щоб вони з Такроєм могли чути один одного. Після цього він був цілком впевнений, що якби хтось стояв до них впритул, то не зміг би підслухати й слова. Але Такрой лише стенув плечима.

— Думаю, нас усе одно можуть підслухати, — сказав він. — Їхня магія не подібна до нашої. І в них моя душа, розумієш. Через неї вони знають переважну більшість того, що я роблю, а коли не знають, то я мушу духовно піти і доповісти їм. Ти бачив мене одного разу в такій мандрівці — вони викликали мене неподалік Ковент-Ґарден.

— Твоя душа? — спитав Крістофер.

— Так, — гірко відказав Такрой. — Частка, яка робить тебе тим, ким ти є. У твоєму випадку це та частка, яка переходить від життя до життя. Мою ж від мене відділили, коли я народився, як це роблять із усіма людьми в Одинадцятому. Вони тримали її, коли ще немовлям закинули мене сюди, в Низку Дванадцять.

Крістофер втупився у Такроя. Він завжди знав, що Такрой не зовсім такий, як решта людей, із його шкірою кольору кави і кучерявим волоссям, але він ніколи раніше про це не задумувався, адже бачив стільки дивних людей у Всюдинках.

— Чому вони прислали тебе?

— Щоб я був їхнім піддослідним кроликом, — сказав Такрой. — Драйт час від часу вкидає когось у інші світи, коли хоче дослідити їх. Цього разу він вирішив, що хоче дослідити добро і зло, тож він наказав мені працювати спершу на Ґабріеля, а потім — на найгіршого злочинця, якого міг знайти, — так сталося, що це був твій дядько. Вони в Одинадцятій не знаються на правильному і неправильному. Вони не вважають себе людьми — ой ні, я гадаю, вони вважають себе єдиними справжніми людьми, і коли Драйтові захочеться, вивчають інших, ніби тваринок в зоопарку.

Із Такроєвого голосу Крістофер второпав, що той щиро ненавидить людей із Одинадцятої. Він добре його розумів. Такроєві велося навіть гірше, ніж Богині.

— Хто такий Драйт?

— Король, жрець, верховний маг, — Такрой стенув плечима. — Ні, він не зовсім один із них, певна річ. Його звуть Верховним Батьком Племені, і йому тисячі років. Він стільки прожив, бо з’їдав чужі душі, коли його сила вичерпувалася — але він має право робити це. За законом Одинадцятої всі люди в ній і всі їхні душі належать йому. Я належу йому.

— А цей закон дозволяє йому взяти собі всі Ґабріелеві життя? — спитав Крістофер. — Він же це зробив, правда ж?

— Я знав, що це він забрав їх тієї ж миті, коли Флавіан вимовив «Низка Одинадцять», — сказав Такрой. — Я знаю, що він завжди хотів дослідити когось із дев’ятьма життями. У Низці Одинадцять таких нема, бо там лиш один світ, а не ціла Низка. Драйт пригнічує розвиток усіх світів, крім одного, щоб не мати жодних суперників. Ти ж знаєш, як утворилися твої дев’ять життів, еге ж? Усі двійники, яких ти міг мати в інших світах Низки Дванадцять, із якоїсь причини не народилися.

— Так, але що каже закон Одинадцятої про крадіжку більшості життів чародія? — наполягав Крістофер.

— Не знаю, — зізнався Такрой. — Я не знаю, чи вони мають закони, як ми. Напевно, це законно, якщо Драйтові це сходить з рук. Вони переважно зважають на пиху, вигляд і те, як люди поводяться.

Крістофер одразу вирішив, що Драйт не має лишитися безкарним, якщо він може вплинути на це.

— Я припускаю, він просто чекає, щоб дізнатися, скільки життів розійшлося, а потім позбирає їх, — сказав він. — Розкажи мені все про Низку Одинадцять, що тільки тобі спаде на думку.

— Гаразд, — сказав Такрой. — Я ніколи там не був, але знаю, що вони усім керують за допомогою магії. Вони керують погодою, тож можуть жити серед лісу і керувати, які дерева ростимуть і де саме. Їжа з’являється, коли її покличуть, і вогонь для приготування не використовують. Вогонь не використовують взагалі. Вони вважають вас дикунами через нього і з презирством ставляться до всіх різновидів магії з інших світів. Єдиний випадок, коли вони вважають когось із вас чогось вартим — це коли хтось абсолютно відданий королю, вождю чи комусь іще. Вони захоплюються такими людьми, особливо якщо з відданості ті махлюють чи брешуть…

Такрой розповідав наступні пів години. Він говорив, ніби нарешті висловити все це було для нього полегшенням, але Крістофер бачив, що це було і напруженням також. В самий розпал оповіді, коли риси Такроєвого обличчя загострилися і вигляд став виснаженим, Крістофер попросив його зачекати і вислизнув із таємного замовляння до дверей. Як він і чекав, Панна Розалі стояла за ними, виглядаючи ще лютішою, ніж завжди.

— Так чи сяк, Мордекай зажене себе в могилу заради вас! — зашипіла вона на Крістофера. — Що ви там йому зробили?

— Нічого, але йому потрібно поїсти для підтримання сил, — сказав Крістофер. — Чи могли б ви…

— За кого ви мене маєте? — роздратовано сказала Панна Розалі.

Еріка з тацею влетіла майже миттєво. Крім чаю і двох тарілок, завалених тістечками, в куточку таці притулилася крихітна пляшечка бренді. Коли Крістофер приніс тацю всередину замовляння, Такрой глянув на бренді, вишкірився і відлив у свою чашку чаю добрячу порцію. Здавалося, це підтримало його так же добре, як тістечка підтримали Крістофера. Поки вони удвох уминали наїдки, Такрой перебирав увесь той безмір думок, які треба висловити. Одна з них була така:

— Якщо ви побачите якихось людей із Одинадцятої без попередження, то можете прийняти їх за шляхетних дикунів, але ви зробите величезну помилку. Вони дуже, дуже цивілізовані. Що ж до шляхетності… — Такрой завмер, зупинивши тістечко на півдорозі до рота.

— З’їж, це якраз одинадцяте, — сказав Крістофер про тістечко.

Такрой лише всміхнувся на цей жарт.

— Ваші світи трохи знають про них, — сказав він. — Це ті люди, які дали поштовх усім цим історіям про ельфів. Якщо ви будете думати про них як про холодних неземних створінь, що керуються дещо іншими правилами — це дасть вам якесь уявлення. Я справді не розумію їх, хоча був народжений одним із них.

До цього часу Крістофер уже знав, що повернути Ґабріеля буде найскладнішою справою, яку він робив будь-коли у своїх життях. А то й геть неможливою.

— Ти здужаєш піти зі мною в Одинадцятий? — спитав він Такроя. — Щоб застерегти мене від помилок.

— Все одно мене звідси витягнуть, щойно зрозуміють, що я все розповів тобі, — сказав Такрой. Він знову дуже зблід. — А ти вже в небезпеці через те, що знаєш.

— У такому разі, — сказав Крістофер, — ми розповімо всім у Замку і доручимо Йоланті й Берилі надрукувати звіт для Уряду. Драйт не зможе убити всіх!

Такрой не був аж такий упевнений, але пішов разом із Крістофером до оперативного штабу, щоб усе пояснити. Природно, знову зчинилося ремство.

— До Одинадцятого! — чувся лемент. — Ви не можете!

Люди посходилися з інших частин Замку, щоб сказати Крістоферові, що він дурень і що повернути Ґабріеля майже неможливо. Доктор Сімонсон полишив вносити останні зміни у вершу на омарів, щоб прийти нагору й заборонити Крістоферу йти.

Крістофер такого й очікував.

— Дурня! — сказав він. — Тепер ви зможете впіймати Мару без моєї допомоги.

Чого він не сподівався, так це того, що Богиня дочекається, щоб гамір вщух, і оголосить:

— А я іду з тобою.

— Навіщо? — спитав Крістофер.

— Із відданості, — пояснила Богиня. — У книгах про Міллі вона ніколи не здавала своїх друзяк.

«Це ж не стосується її книжкової пристрасті», — подумав Крістофер. Він підозрював, що насправді вона боїться лишатися там, де Рука Ашет може знайти її, але не сказав цього. Якщо вона піде з ним, це збільшить силу їхньої магії майже удвічі. Для подорожі Крістофер одягнувся так, як порадив Такрой.

— Хутро, — сказав Такрой. — Що більше ти маєш його на собі, то вищий твій ранг.

Крістофер причаклував килимок із тигрової шкіри з Середньої Зали, і Богиня прорізала в ньому дірку для голови. Панна Розалі знайшла для нього панський пояс із мідними заклепками, а економка відшукала лисяче хутро, щоб закутати його шию, і ще норковий палантин для Богині.

— Буде доречно обвішатися прикрасами, де тільки можна, — сказав Такрой.

— Тільки не срібними, пам’ятайте, — вигукнув Крістофер, коли всі кинулися врізнобіч шукати потрібні речі.

Йому дісталися три золоті кольє і низка перлів. Весь асортимент сережок Йоланти був художньо приколотий там і сям на тигровій шкурі вперемішку з брошками Берили. На голову Крістоферу намотали золотий вечірній пояс Панни Розалі й закололи на лобі траурною брошкою Ерики по мамі. Сама Богиня просто вчепила пучок страусиного пір’я на голову і вдягла чиїсь золоті браслети поверх вовняних бриджів. Вони хотіли чітко показати, що Крістофер найшанованіший. Такрой лишився в тому, що й був.

— Вони мене знають, — сказав він. — Я не маю в Племені рангу взагалі.

Вони поручкалися з усіма в оперативному штабі й обернулися до Брами. Тепер вона була налаштована на Одинадцятий, наскільки знали Флавіан із Такроєм, але Панна Розалі застерегла Крістофера, що спроба пробитися крізь замовляння навколо Одинадцятого може забрати всі їхні сили, та й тих може не вистачити. Тож Крістофер виступав на чолі групи, проштовхуючись із усіх сил, а Богиня ішла за ним, її примарна пара рук випросталася з-під справжньої. За ними Такрой бурмотів заклинання.

Пройти було легко. Підозріло легко, як вони одразу відчули. Раптова безформність, ніби короткий повів Проміжку. І вони опинилися в лісі, а на них дивився чоловік, схожий на Такроя.

Той ліс був бездоганно красивий: вистелений зеленим трав’яним килимом, без жодного кущика. Лише стриміли високі тонкі дерева, і здавалося, вони одного виду. Серед гладеньких і ледь сяючих стовбурів на одній нозі завмер чоловік, ніби захоплений зненацька олень, дивлячись на них через оголене коричневе плече. Він був схожий на Такроя тим, що мав таку саму шкіру кольору кави і тьмяне кучеряве волосся, але на цьому схожість закінчувалася. Він був оголений, якщо не зважати на куцу хутряну спідничку, через яку він скидався на виключно стильну грецьку статую в усьому, крім обличчя. Вираз його обличчя нагадав Крістоферові верблюда. Це був вираз зверхньої огиди і презирства.

— Гукни його. Пам’ятай, що я тобі казав, — прошепотів Такрой. — Ти маєш бути грубим із людьми в Одинадцятому, інакше вони не поважатимуть тебе.

— Гей, ти! — крикнув Крістофер щонайбундючнішим голосом. — Ти там! Негайно відведи мене до Драйта!

Чоловік поводився, мов нічого не чув. Лиш на мить затримавши погляд, він завершив перерваний на середині крок і зник за деревами.

— Хіба він не чув? — спитала Богиня.

— Можливо, — сказав Такрой. — Але хотів показати, що поважніший, ніж ми. Він, очевидно, з нижчих у Племені. Навіть найнижчі особи воліють вважати, що вони кращі за будь-кого в Споріднених Світах. Ідіть далі, і ми побачимо, що з цього вийде.

— Куди? — спитав Крістофер.

— Будь-куди, — відповів Такрой із легкою посмішкою. — Тут вони контролюють напрямок і відстань.

Вони рушили прямо, куди очі дивляться. Дерева були однаковісінькі, ще й росли через такі рівні проміжки, що через двадцять кроків Крістофер задумався, чи вони рухаються взагалі. Він роззирнувся і з полегшенням побачив десь позаду, на належній відстані, серед стовбурів квадратну рамку Брами. Він задумався, чи весь Одинадцятий заріс деревами. Якщо так, то не дивно, що тутешні люди не користуються вогнем. Вони ризикують спалити увесь ліс. Він знову подивився поперед себе і виявив, що краєвид не змінився, але вони хтозна-як підійшли до якогось паркана.

Паркан за деревами тягнувся, скільки око бачить, в обидва боки. Був зроблений із дерев’яних патиків, гарненько відполірованих і підступно загострених зверху, які стриміли над дерниною сантиметрів на тридцять. Їхні загострені кінці ледве сягали Такроєві до пояса. Це не скидалося на перепону. Але коли вони повернули вбік, щоб пройти між патиками, ті, здавалося, зсунулися тісніше, перешкоджаючи пройти далі. Коли Такрой зняв свій піджак і спробував накрити вістря зверху, щоб перелізти паркан, його піджак незмінно лишався по цей бік паркана. Коли Такрой кинув свого піджака вшосте, Богиня глянула ліворуч, а Крістофер — праворуч, і виявилося, що огорожа зімкнулася довкола них. Позаду них між деревами не видно було і сліду Брами — нічого, крім ряду патиків, які заступили шлях назад.

— Він таки почув, — сказала Богиня.

— Думаю, вони нас чекали, — сказав Крістофер.

Такрой кинув свій піджак на траву й сів на нього.

— Ми мусимо просто зачекати й самі все побачимо, — сказав він похмуро. — Ні, тільки не ти, — сказав він Крістоферові, коли той теж захотів був сісти. — Поважні люди тут завжди стоять. Мені казали, що Драйт не сідає роками.

Богиня упала поруч із Такроєм і потерла босі пальці об траву.

— Тоді я не маю бути поважною, — сказала вона. — Мені вже обридло бути поважною. Нічого собі! Він був тут раніше?

По інший бік від Такроя стояв схвильований хлопець зі шматком нечесаної овчини, обмотаної навкруг стегон, мов рушник.

— Я був тут, — сказав він сором’язливо. — Ви просто не зважали на мене. Я був всередині цього паркана цілий ранок.

Паркан огороджував маленький порослий травою клаптик простору, не більший за кімнату в башті, у якій Крістофер ховав Богиню. Крістофер не міг зрозуміти, як вони прогледіли хлопця, але, зважаючи на повсюдну химерність, таке могло статися. Хирляве білошкіре тіло і пряме світле волосся хлопця виказували, що він не з людей Світу Одинадцять.

— Драйт тримає тебе за в’язня? — спитала Богиня.

Хлопець спантеличено потер свого смішного гачкуватого носа.

— Я не впевнений. Здається, я не пам’ятаю, як потрапив сюди. А що ви тут робите?

— Декого шукаємо, — сказав Такрой. — Чи не бачив ти раптом чоловіка або кількох чоловіків, якого звуть Ґабріель де Вітт?

— Ґабріель де Вітт! — сказав хлопець. — Але це моє ім’я!

Всі втупилися в нього: соромливий незграбний хлопець зі спокійними блакитними очима. Він був із тих хлопців, якими Крістофер — і Богиня, мабуть, також — почали б командувати в першу ж хвилину. Вони вже ним командували — досить м’яко, адже було легко помітити, що його просто засмутити або змусити нервово тіпатися, як Феннінга в школі. Насправді, подумав Крістофер, цей хлопець нагадував йому високого, худого Феннінга більше, ніж будь-кого. Але щойно він дізнався, хто це, як побачив у хлопцевому обличчі ті ж виразні риси, що й у Ґабріелевому.

— Скільки життів ти маєш? — недовірливо спитав він.

Здавалося, хлопець заглибився в себе.

— Це дивно, — сказав той. — Зазвичай я маю дев’ять життів, але зараз, здається, я можу знайти тільки сім.

— Тож він весь опинився у нас, — сказала Богиня.

— З ускладненнями, — сказав Такрой. — Титул Крестомансі щось означає для тебе? — спитав він хлопця.

— Хіба ж це не той старий занудний чародій? — спитав хлопець. — Я гадав, його справжнє ім’я — Бенджамін Олворті, правда ж?

Ґабріель справді повернувся в часі й став хлопцем. Бенджамін Олворті був передостаннім Крестомансі.

— Ти не пам’ятаєш Мордекая Робертса чи мене? — спитав Крістофер. — Я Крістофер Чант.

— Радий знайомству, — сказав Ґабріель де Вітт із ввічливою, соромливою усмішкою.

Крістофер втупився в нього, міркуючи, як же Ґабріель примудрився вирости таким відразливим.

— Нічого не вийде, — сказав Такрой. — Коли він був у цьому віці, жоден із нас ще не народився.

— Он іще люди, — сказала Богиня.

Їх було четверо: три чоловіки й жінка, стояли неподалік серед дерев. Всі чоловіки були вбрані в хутряні туніки, які прикривали тільки одне плече, а жінка носила довшу, яка більше скидалася на сукню. Всі четверо стояли впівоберта від паркана, розмовляючи між собою. Випадково один із них глянув спогорда через оголене плече на паркан. Такрой заглибився в себе. Його обличчя сповнилося скорботи.

— Не зважай, Крістофере, справді, — прошепотів він. — Це люди, яким я зазвичай звітував. Я гадаю, вони поважні особи.

Крістофер стояв і спогорда зиркав над головами супутників. Його ноги почали боліти.

— Вони весь час заявляються зненацька, — сказав Ґабріель. — Потвори безпардонні! Я просив у них трохи їжі, але вони прикинулися, що не чують мене.

Минуло п’ять хвилин. Крістоферові ноги з кожною секундою ставали все важчі, гарячіші, болючіші. Він почав ненавидіти Одинадцятий. Здавалося, тут немає птахів, немає тварин, немає вітру. Тільки ряди прекрасних дерев, які виглядали однаковісінькими. Температура не відходила від помірної. Але люди були жахливі.

— Ненавиджу цей ліс, — сказав Ґабріель. — Він такий одноманітний.

— Ця жінка, — сказала Богиня, — нагадує мені Матінку Енсті. Вона мала звичку повсякчас гиготіти з нас, прикрившись рукою, я знаю, і ця так робить.

Жінка піднесла долоню до рота і зневажливо гучно розсміялася.

— Що я казала? — сказала Богиня. — Ну й котіться ковбаскою!

Група людей раптово зникла.

Крістофер постояв на одній нозі, потім на другій. Біль не змінився.

— Пощастило тобі, Такрою, — сказав він. — Якби вони не випхали тебе до нашого світу, ти мусив би тут жити.

Такрой глянув на нього з кривою, нещасною посмішкою і стенув плечима. За хвилину чи близько того повернувся чоловік, якого вони зустріли першим, і почав походжати між дерев трохи осторонь. Такрой кивнув до Крістофера. Крістофер закричав голосно і сердито:

— Гей, ти! Я сказав тобі відвести нас до Драйта! Ти що собі думаєш, нехтуючи моїми наказами?

Чоловік і бровою не повів, мов і не чує. Він підійшов ближче і нахилився на паркан, втупившись у них, ніби вони були мешканцями зоопарку. Щоб покласти лікті на вістря патиків, він створив дерев’яні підлокітники. Крістоферові не вдалося осягнути химерну магію, яку він використав. Проте Богиня, здавалося, завжди схоплює все швидше за Крістофера. Вона несхвально глянула на підлокітники і ніби второпала, що до чого. Дерев’яний брусок зі свистом відлетів до дерев, тож чоловікові руки досить сильно ткнулися на гостряки. Ґабріель засміявся — звичайним, зовсім не відразливим сміхом. Чоловік обурено випростався, потер руку, але потім згадав, що не мусить виказувати перед смердами, що йому болить. Він різко розвернувся і покрокував геть.

Крістофера дратували і чоловік, і Богиня, яка виявилася кмітливішою за нього. Ці дві речі так його розлютили, що він звів руки і спробував підкинути чоловіка вгору, так само, як левітував речі в будинку Доктора Поусона. Це було майже неможливо. Направду, чоловік піднявся угору метри на два. Але вже за мить він плавно і легко спустився на землю і знущально глянув через плече, просковзнувши між деревами. Здавалося, Богиню це розлютило навіть більше, ніж Крістофера.

— Зробімо це разом! — сказала вона. — Давай, Ґабріелю!

Ґабріель шкодливо вишкірився до неї, і всі здійняли руки. Разом вони, здавалося, подужали підняти чоловіка тільки на метр, зате виявили, що можуть його там тримати. Чоловік вдав, мов нічого й не сталося, і продовжував крокувати, як по землі, що виглядало цілком безглуздо.

— Відведи нас до Драйта! — загорлав Крістофер.

— Тепер униз, — сказала Богиня.

І вони знову кинули ним об землю. Чоловік подався геть, все ще вдаючи, що нічого не трапилось, і це викликало в Ґабріеля новий приступ гиготіння.

— Від цього була хоч якась користь? — спитав Такроя Крістофер.

— Не маю жодного уявлення, — сказав той. — Вони завжди люблять зволікати. Щоб люди втомлювалися, і сердилися, і не могли мислити розважливо, — Такрой, сумний і нещасний, вмостився калачиком, обхопивши руками коліна.

Вони чекали. Крістофер міркував, чи варта неймовірних зусиль, яких вона коштуватиме, спроба левітувати себе для розвантаження ніг, коли помітив, що дерева розступаються вбоки, праворуч і ліворуч від паркана. Або, можливо, огороджений вольєр рухається вперед без жодних змін у гладенькій траві всередині чи зовні паркана. Було важко сказати, що з цього відбувається. У кожному разі, Крістофер відчув нудоту. Він ковтнув слину і зверхньо затримав погляд на деревах угорі. Але менш ніж за секунду ці дерева злетіли в нікуди, залишивши широку зелену просіку. На дальньому кінці просіки в полі зору з’явився високий, опецькуватий чоловік, який неспішно крокував до них.

Такрой ковтнув слину.

— Це і є Драйт.

Крістофер примружив очі, щоб запустити відьмівський зір, і подивився на дерева, які відсувалися далі й далі. Це нагадало йому гру, коли він зрушував з місця дерева на Трампінгтон-роуд. Він розумів, що зараз це робить Драйт. Щоб виконувати магію в цьому світі, на відміну від усіх інших світів, потрібно було немов торкати її збоку, згинаючи й збрижуючи, ніби спостерігаючи власне виконання магії у нерівній скляній кулі з хвилястою поверхнею. Крістофер не був впевнений, що зуміє зробити це.

— Нічого не второпаю в цій чужинецькій магії, — зітхнув Ґабріель.

Оскільки Драйт підійшов доволі близько, Крістофер закусив кутики губів, щоб стримати задоволений вишкір, коли подумав, що насправді розбирався швидше, ніж Ґабріель. На цей час дерева розступилися, вивільнивши великий круглий луг, повний зеленуватого сонячного світла. Драйт підійшов доволі близько, і стало видно, що його вбрання схоже на Крістоферове — на ньому щонайменше дві лев’ячі шкури, всуціль обвішані дзвінкими прикрасами. Його кучеряве волосся і хвиляста борода були білими. На великих пальцях його гладеньких коричневих ніг були кільця.

— Він такий як ці мерзенні боги, які поїдають власних дітей, — сказав Ґабріель ясним голосом.

Крістофер мусив прикусити язик, інакше б він розсміявся. Йому починала подобатися ця версія Ґабріеля. Раніше ніж він нестримно розсміявся, він опинився лицем до лиця з Драйтом за кілька метрів від паркану. Він з недовірою озирнувся. Богиня і Ґабріель стояли за парканом, все ще ув’язнені, з трохи спантеличеним виглядом. Такрой сидів на землі, докладаючи всіх зусиль, щоб бути непомітним.

Крістофер задер підборіддя і подивився просто Драйтові в обличчя. Ці гладенькі коричневі риси не мали жодного виразу. Але Крістофер вглядався, намагаючись побачити за порожнечею людину. Почуття, що їх мав Драйт, були такими відмінними від його власних і такими зверхніми, що на мить він відчув себе комахою. А потім він згадав бачений роки тому в Низці Сім льодовик, про який Такрой сказав, що той нагадує йому двох людей. Крістофер зрозумів, що один із цих людей — Драйт. Як той льодовик, Драйт був холодний, гоноровий і надміру вкритий корою прадавнього знання, щоб бути зрозумілим для звичайних людей.

Втім, другою людиною, яка нагадувала Такрою льодовик, був Дядько Ральф. Крістофер пильно виглядав якісь ознаки подібності між Драйтом і Дядьком Ральфом. У величному обличчі Драйта мало було від лицемірного виразу Дядька Ральфа, але й щирими його риси не виглядали. Крістофер знав, що Драйт махлюватиме й брехатиме, якщо йому це буде вигідно, так само, як і Дядько Ральф, але він думав, що головна риса подібності цих двох— безмірна корисливість. Дядько Ральф використовував людей. Так само робив Драйт.

— Що ти за один? — спитав Драйт. Його голос був глибоким і зневажливим.

— Я Драйт, — сказав Крістофер. — Драйт для Світу Дванадцять А. Там мене називають Крестомансі, але це одне і те ж.

Його ноги трусилися від відвертого нахабства цих слів. Але Такрой сказав, що єдина річ, яку Драйт поважав — це погорда. Він вгамував тремтіння колін і зробив гордовите обличчя.

Незрозуміло було, повірив Драйт Крістоферові чи ні. Він не відповів, і обличчя його лишалося безвиразним. Але Крістофер відчув, як Драйт випустив маленькі щупальця збоченої, збриженої магії Одинадцятого Світу, перевіряючи його, вслуховуючись у нього, щоб відчути його сили і слабкості. На власний погляд, Крістофер складався із самих слабкостей. Але йому здавалося, що магія тут така химерна, що він не має уявлення про свої сили у цьому світі, але це означало, що і Драйт, напевно, такого уявлення не має. Луг позаду Драйта наповнився людьми. Спершу їх тут не було, але тепер вони з’явилися, тьмяноголові, брунатношкірі, вбрані в усі можливі види хутра, від крихітних стегнових пов’язок до довгих сорочок із ведмежої шкіри. Здавалося, ніби Драйт казав цим: «Називай себе Драйтом, якщо забажаєш, але поглянь тільки на силу, яку маю я». Кожен із цих людей дивився на Крістофера з презирством і неприязню. Крістофер зобразив на обличчі той же вираз і подивився на них. І усвідомив, що його обличчя досить сильно призвичаєне до цього виразу. Він носив його більшість часу, що жив у Замку. Для нього стало неприємним потрясінням, що він був для людей у Замку таким же жахливим, як ці люди з Одинадцятого для нього.

— Навіщо ви тут? — запитав Драйт.

Крістофер відсторонився від цього потрясіння. «Якщо я виберуся звідси, то спробую бути приязнішим», — подумав він і пильно зосередився на тому, що найкраще було б сказати, на думку Такроя.

— Я прийшов забрати назад те, що належить мені, — сказав він. — Але спершу дозвольте представити мою прибічницю, Живу Ашет. Богине, це Драйт із Одинадцятої.

Страусове пір’я затріпотіло на голові Богині, коли вона підступила до загострених патиків і граційно вклонилася. Ледь помітний спазм Драйтового обличчя виказав — він вражений тим, що Крістофер справді привів із собою Живу Ашет, але Богиня все ж залишилася за парканом.

— І, звісно, ви вже знаєте мою людину Мордекая Робертса, — величаво сказав Крістофер, намагаючись пошвидше проскочити цей «предмет гордості».

На це Драйт також нічого не сказав. Але тепер люди позаду нього сиділи. Так, ніби ніколи нічого іншого і не робили. Здавалося, цим Драйт хотів сказати: «Дуже добре. Ти рівний мені, але я хочу підкреслити, що моїх послідовників більше, кілька тисяч на одного твого — і мої покірні найменшій моїй забаганці».

Крістофер здивувався, що йому вдалося добитися хоча б цього. Він спробував приховати свій подив, розглядаючи людей. Деякі розмовляли й сміялися між собою, хоча він не міг їх чути. Деякі готували їжу на маленьких кульках голубуватого відьмівського вогню, який вони, здавалося, використовували замість звичайного. Там було кілька дітей. Двоє чи троє, яких бачив Крістофер, спокійно сиділи без діла. «Я б ненавидів рости в Одинадцятій! — подумав він. — Це було б в сотню разів нудніше, ніж у Замку».

— І якій же з речей, що належать тобі, ти дозволив заблукати у моєму світі? — через тривалий час запитав Драйт.

Нарешті вони перейшли до суті справи, хай навіть Драйт натякав, що причина всього — Крістоферове недбальство. Крістофер посміхнувся і похитав головою, щоб показати, ніби він вирішив, що це Драйтів жарт.

— Двом із них, — сказав він. — Щодо першої: хочу подякувати, що ти відновив життя Ґабріеля де Вітта для мене. Це вберегло мене від купи клопотів. Але, здається, ти склав життя в неправильному порядку і перетворив Ґабріеля на хлопця.

— Я склав його в ту форму, із якою найлегше мати справу, — сказав Драйт. Як і все, що він говорив, ці слова були двозначні.

— Якщо ти маєш на увазі, що з хлопцями легко мати справу, — сказав Крістофер, — боюся, це не той випадок. Не з хлопцями зі Світу Дванадцять А.

— І не з дівчатами також, — голосно сказала Богиня. — Із жодного світу.

— Хто для тебе Ґабріель де Вітт? — запитав Драйт.

— Він ніби батько для сина, — сказав Крістофер. Досить гордий через те, що йому вдалося обачно не сказати, хто ким був насправді, він зиркнув крізь паркан на Такроя. Такрой сидів, згорнувшись калачиком, але Крістоферові здалося, що кучерява голова злегка кивнула.

— Ти заявив права на де Вітта, — сказав Драйт. — І він може бути твоїм залежно від того, що ще ти маєш сказати.

Паркан навколо решти трьох ковзнув і легко перетік кудись убік, поки не зник із очей, як і дерева перед тим. Ґабріель виглядав спантеличеним. Богиня стояла повна підозр. Крістофер насторожено подивився на Драйта. Усе було надто добре, щоб бути правдою.

— Друга річ, про яку йдеться, — сказав Крістофер, — це моя людина, зазвичай відома як Мордекай Робертс. Гадаю, він був раніше вашим, і це означає, що його душа досі у вас. Оскільки тепер він моя людина, будьте ласкаві віддати його душу мені.

Такроєва голова сіпнулася, він глянув на Крістофера з жахом і тривогою. Крістофер не звернув уваги.

Він знав, що випробовує долю, але він завжди мав на меті віднайти Такроєву душу. Долаючи біль, він широко розставив ноги, склав руки поверх усього хутра й дорогоцінностей і усміхнувся Драйтові так, ніби його прохання було найбільш звичною справою в будь-якому зі світів. Драйт не показав і натяку на здивування чи злість. Це не був просто самоконтроль чи гордість. Крістофер знав, що Драйт очікував на його питання і не зважав, що Крістофер про це знав. Його думки шалено закрутилися. Драйт полегшив їхню дорогу в Світ Одинадцять. Він прикинувся, що сприймає Крістофера як рівного, і сказав, що можна забрати Ґабріелеві життя. Це означало, що Драйт очікує дещо від цього мати, дещо надзвичайно бажане. Але що саме?

— Якщо член мого Племені стверджує, що він — твоя людина, ти маєш знати ім’я його душі, — зауважив Драйт. — Чи відкрив він тобі це ім’я?

— Так, — сказав Крістофер. — Це ім’я Такрой.

Обличчя усіх людей, які сиділи на лузі позаду Драйта, повернулися до нього. Усі виглядали обуреними. Але Драйт сказав:

— І що ж Такрой зробив, щоб стати твоїм?

— Він брехав заради мене цілий день, — сказав Крістофер. — І йому повірили.

Перший справжній звук у цьому місці пролетів рядами людей. Довге хрипке перешіптування. Це жах? Чи схвалення? Що б то не було, Крістофер знав, що він сказав правильну річ. Такрой розповідав, що ці люди брехали заради Драйта. А переконливо брехати цілісінький день — це для них щонайщиріша вірність.

— Тоді він може бути твоїм, — визнав Драйт. — Але за двох умов. Я поставлю дві умови, бо ти попросив мене про дві речі. Перша — ти мусиш показати, звісно, котра з цих душ належить йому.

Він зробив ледь помітний рух могутньою коричневою рукою. Увагу Крістофера привернув рух серед дерев з одного боку. Він оглянув витончені стовбури, які безшумно розсувалися з того боку. Потім вони зупинилися, утворивши трав’янисту стежину, що вела до квадратної рамки Брами. Вона була метрів за п’ятнадцять від них. Драйт показував йому, що він міг би дістатися додому — за умови, якщо зробить, що від нього хочуть.

— На шляху лежить велетенська брила їхньої магії, — прошепотіла Богиня.

Ґабріель витягнув шию, щоб кинути довгий погляд на Браму.

— Так, це тільки морквина перед віслюком, — погодився він.

Такрой просто застогнав, опустивши голову на коліна. Люди почали приносити Крістоферові якісь предмети, складаючи перед ним широким півколом. Чоловік чи жінка приносили два-три предмети і насмішкувато вдивлялися в Крістофера, перш ніж викласти їх у лінію, яка все розширювалася. Він подивився на ці предмети. Деякі майже чорні, деякі жовтуваті, а інші білі або сяючі. Він не зрозумів, були це фігурки чи просто згустки матеріалу, який розплавився і застиг у химерній формі. Якісь із них віддалено нагадували людей. Більшість не мала жодної впізнаваної форми. Але матеріал, із якого їх було зроблено, мав набагато більше значення. Крістоферів шлунок перевернувся, і він доклав неймовірних зусиль, щоб зберегти гордовитий вигляд, коли усвідомив, що всі ці речі зроблено зі срібла.

Коли там було близько сотні предметів, розкладених на зеленому дерні, Драйт знову помахав рукою, і люди припинили їх приносити.

— Обери душу Такроя з-поміж душ моїх людей, — сказав він.

Крістофер із тугою пройшовся уздовж вигнутого ряду зі зчепленими за спиною руками, щоб вони не тремтіли, а прикраси Берили не видзвонювали. Він почувався ніби генерал, що оглядає армію металевих гоблінів. Він пройшовся уздовж усього ряду, зліва направо, і жоден із предметів нічого для нього не означив. «Скористайся відьмівським зором», — наказав він собі, розвертаючись на правому фланзі й вирушаючи назад. На срібних фігурках він міг спрацювати лише поки він їх не торкався. Він примусив себе подивитися на фігурки в цей особливий спосіб. Довелося докласти чималих зусиль, щоб зробити це попри збочену, збрижену магію Одинадцятого Світу. І, як він і боявся, предмети виглядали так само: гротескними і беззмістовними. Його відьмівський зір працював, він знав це. Він знав, що частина людей, які сиділи на лузі, насправді були не тут, а в інших частинах лісу, задіяні в інших планах Драйта, але проектували сюди свої зображення, виконуючи Драйтів наказ. Але його відьмівський зір на сріблі не спрацює.

Тож як іще він міг побачити? Він пройшовся уздовж лінії, розмірковуючи. Люди глузливо дивилися на нього, а Драйтова голова велично поверталася йому услід, коли він проминав його. «Вони усі такі неприємні, — думав Крістофер. — Нема жодного сумніву, що їхні душі схожі на маленькі срібні чудовиська. Такрой поміж них був єдиною приємною людиною. Ох! Ось же Такроєва душа!» Трохи лівіше. Не надто подібна до людської, як і решта, але вона виглядала приємною, в п’ятдесят разів приємнішою за них.

Крістофер намагався наблизитися до неї, ніби він її не помітив, міркуючи, що ж трапиться, коли він візьме душу Такроя і втратить останню дрібку власної магії. Він мусить покластися на Богиню. Він сподівався, що вона це розуміє.

Певно, його обличчя змінилося. Драйт зрозумів, що він знайшов правильну душу і раптом почав махлювати — а Крістофер знав, що так буде. Ряд химерних предметів раптом витягся на кілометр у довжину, і Такроєва душа опинилася якнайдалі від Крістофера. Інші душі почали змінювати форму, переплавляючись у нові химерні згустки і нові безформні форми. Потім сталося щось схоже на збрижений поштовх, і все повернулося в початковий стан. «Хвала небесам! — подумав Крістофер. — Це Богиня!» Він не зводив очей зі знайденої душі, яка опинилася досить близько. Він кинувся уперед і схопив її. Щойно він торкнувся її, як заслаб, обважнів, виснажився. Він ледь не заплакав, але встояв, тримаючи душу Такроя. І справді, Богиня втупилася в Драйта, випроставши руки. Крістофер був здивований, що навіть без магії він бачив у Богині другу пару примарних рук, випростаних нижче першої.

— Мої жриці вчили мене, що махлювати — це підло, — сказала вона. — Я було думала, ви надто гордий, щоб до цього опуститися.

Драйт зверхньо зиркнув на неї.

— Я не називав жодних правил, — сказав він.

«Бути без магії трохи схоже на інший вид відьмівського зору», — подумав Крістофер.

Тепер Драйт здався йому меншим і навіть близько не таким величним. Він спостеріг очевидні ознаки ницості, які вже бачив у Дядька Ральфа. Крістофер досі був до смерті наляканий, але коли побачив це, відчув себе впевненішим у цій ситуації.

Поки Богиня і Драйт пронизували одне одного поглядами, він слабко дошкандибав до Такроя.

— Ось, — сказав він і простягнув до Такроя руку з дивною фігуркою. Такрой зіп’явся на одне коліно, дивлячись так, ніби не може в це повірити. Його руки тремтіли, коли він зімкнув їх навколо душі. Щойно він отримав її, вона розплавилася в його руках. Нігті й вени засріблилися. На мить пізніше Такроєве обличчя теж засвітилося сріблом. Потім це світло зблякло, і Такрой повернувся до звичайного вигляду, і лише сяйво навколо робило його більш схожим на Такроя, якого Крістофер знав із Проміжку.

— Тепер я і справді твоя людина! — сказав Такрой. Він засміявся сміхом, схожим на схлип. — Бачиш, чому я не міг зробити Розалі пропозицію — пильнуй Драйта!

Крістофер крутнувся навколо і побачив Богиню на колінах, вона виглядала спантеличеною. Це було не дивно. Драйт мав тисячі років досвіду.

— Облиш її! — сказав Крістофер.

Драйт глянув на нього, і на мить Крістофер відчув дивну магію, що намагається поставити його на коліна також. Потім все припинилося. Адже Драйт досі не отримав від Крістофера того, що хотів.

— Тепер ми перейдемо до моєї другої умови, — спокійно сказав Драйт. — Я не жадібний. Ти прийшов сюди, вимагаючи сім життів і душу. Я дав їх тобі. Все, що я прошу натомість, — одне життя.

Ґабріель нервово розсміявся.

— Я маю кілька про запас, — сказав він. — Якщо це означає вибратися звідси…

«Ось чого хотів Драйт», — усвідомив Крістофер. Від самого початку він націлився на добровільно віддане життя чародія з дев’ятьма життями. Якби Крістофер не насмілився попросити душу Такроя, Драйт зажадав би життя, щоб відпустити Ґабріеля. Лише на мить Крістофер подумав, що вони можуть з тим же успіхом віддати йому одне з Ґабріелевих життів. Зрештою, він має сім, і ще одне лежить на підлозі в Замку. Потім він зрозумів, що це могло б стати найнебезпечнішим вибором. Це б дало Драйту владу над Ґабріелем — таку ж, як над Такроєм, — аж поки триватимуть решта його життів. Драйт намірився керувати Крестомансі, як Дядько Ральф хотів керувати Крістофером. Вони не ризикнуть віддати йому одне з Ґабріелевих життів.

— Гаразд, — сказав Крістофер. Вперше він був справді вдячний Ґабріелю, що його дев’яте життя надійно замкнене в сейфі Замку. — Як ти бачиш, у мене лишилося всього два життя. Ти можеш взяти одне з них, — сказав він, визначаючи умови дуже обережно, адже він знав, що Драйт махлюватиме, якщо зможе. — Бо якщо ти візьмеш більш ніж одне, це вб’є мене і дасть право моєму світові покарати твій. Щойно ти отримаєш життя в руки, твої умови будуть виконані, і ти мусиш дати нам чотирьом повернутися крізь Браму назад у Світ Дванадцять А.

— Згода, — сказав Драйт.

Його обличчя залишалося таким же безвиразним, але підсвідомо Крістофер розумів, що він підсміюється і вітає себе. Він урочисто ступив до Крістофера. Той приготувався і лиш сподівався, що буде не надто боляче. І справді, біль був такий слабкий, що Крістофера це приголомшило. Драйт відступив назад за якусь мить, в його руках хилиталася млява прозора постать. На ній була примарна тигрова шкіра, на прозорій голові трепетала тьмяна золота пов’язка. Крістофер причаклував на цю постать вогонь, потужно, збочено і збрижено, з усіх сил. Вогонь був єдиним, до чого Драйт не звик. Крістофер знав, що це єдине, що здатне здолати ці тисячі років досвіду. На його полегшення, Богиня так само вирахувала це. Він зиркнув на неї, на її чотири розпростерті руки, як вона причакловує вогонь на це життя, і сам викликав на нього вогонь.

Його сьоме життя зайнялося цілком і одразу. Коли воно зайнялося, Драйт учепився за його плечі, похмуро намагаючись його загасити, але Крістофер був правий. Магія вогню була слабким місцем Драйта. Його спроби обернути замовляння навспак були повільними і невпевненими. Але він намагався знову і знову, тримаючи життя за плечі, аж поки постав вибір або відпустити його, або втратити обидві руки. До того часу його лев’яча шкіра спереду також зайнялася.

Крістофер тільки зиркнув на нього, коли той намагався збити полум’я, кашляючи в диму, коли й сам раптово звалився покорченою купою на дерен. Це було гірше, ніж коли його підсмажив дракон. Він був у агонії. Він не думав, що йому взагалі болітиме, не кажучи вже — настільки болітиме.

Такрой підхопив його, закинув на плече, ніби пожежний шланг, і рвонув до Брами. Кожен крок шарпав Крістофера, і кожне шарпання було мукою. Але його очі, сповнені сліз, уловили, як Богиня хапає Ґабріеля за руку щонайменше трьома своїми і волоче його до Брами грубою силою й магією. Свідомість протрималася в Крістоферові рівно до тої миті, коли він скасував замовляння і затраснув за ними Браму.