Дев’ять життів Крістофера Чанта

Розділ третій

Крістофер гадав, що не доживе до наступного вечора. Він аж знемагав, щоб показати Дядькові Ральфу, що він уміє. Якби не Остання Гувернантка, він би заслаб від хвилювання, але вона примудрилася бути такою нудною, що все інше дивним чином також ставало нудним. Поки Крістофер не пішов спати, а то було вже наступної ночі, він розмірковував, чи варто було снити.

Але він заснув, адже Дядько Ральф попросив його про це; виліз із ліжка, як зазвичай, і, обійшовши камін, потрапив у долину, де, як зазвичай, на скелястій стежці лежав його одяг. Досі там лежала зношена купа вбрання, вкрита багнюкою й усякою поганню із сотень Майжевсюди, а це вбрання було на два розміри замале. Крістофер швидко одягнувся, не турбуючись, що ґудзики застібнуті абияк. Він ніколи не носив взуття, бо воно заважало дертися по скелях. Тож босоніж почапав довкола стрімчака у Проміжок.

Він був безформний і незавершений, як завжди: схили й купи каміння громадилися зусібіч і нависали над головою. Клубочився туман, безформний, як і скелі. Це був один із тих випадків, коли косо періщив дощ, яким кидав туди і сюди вітрюган у Проміжку. Крістофер сподівався, що йому не доведеться провести тут надто багато часу в гонитві за людиною Дядька Ральфа. Він почувався таким маленьким, крім того, що мокрим і змерзлим. Крістофер добросовісно опанував себе на схилі з уламковим піском і закричав:

— Агов!

У Проміжку його голос став не гучнішим за пташине цвірінькання. Здавалося, клуби туману підхопили цей звук і поховали його в дощових потоках. Крістофер дослухався відповіді, але впродовж довгих хвилин єдиним відгуком був свист вітру.

Він задумався, чи не покричати ще, коли почув тихесенький, тонесенький писк, що немічно відлунював до нього з-поза валунів.

— Агоооов! — це був його власний крик. Крістофер був певен цього. Від самого початку своїх снів він знав, що Проміжок, здавалося, повертає все, що не належить йому, до того місця, із якого воно прийшло. Ось чому він завжди діставався ліжка швидше, ніж нової долини. Проміжок виштовхував його назад.

Крістофер напружено думав. Мабуть, із крику не буде користі. Якщо людина Дядька Ральфа зовні цього туману, вона не зможе стояти й чекати довго, інакше її виштовхне назад до долини, з якої вона прийшла. Тож людина має стояти в придолинку й сподіватися, що Крістофер знайде її.

Крістофер зітхнув. Тут були тисячі й тисячі долин, високо вгорі й ген внизу, в усякому напрямку, про який тільки можна подумати, деякі долини відгалужувалися від інших долин — і то тільки тоді, якщо обповзати найближчу до Проміжку частину долини. Якщо йти іншим шляхом, у напрямку Всюдинки, неприязної до людей, їх могло бути на тисячі більше. Втім, Дядько Ральф не хотів би аж надто ускладнити цю зустріч.

Людина мала бути досить близько.

Намірившись зробити дослід Дядька Ральфа настільки успішним, наскільки зможе, Крістофер рушив, чіпляючись, сповзаючи, ледь посуваючись через вогке каміння, майже відчуваючи на обличчі його слабкий стійкий запах. Перша долина, в яку він прийшов, була порожня. «Агов?» — гукнув Крістофер у неї. Але річка котила хвилі зеленим порожнім простором, і він бачив, що нікого там немає. Він відступив назад і подерся вгору і вбік — в іншу долину. І там, ще й не діставшись проходу, побачив когось крізь туман, когось темного й блискучого від дощу; хтось сидів навпочіпки, чіпляючись за виступ над головою.

— Агов? — гукнув Крістофер.

— Це ж ти Крістофер? — спитала особа. То був голос сильного молодого чоловіка. — Виходь сюди, щоб ми могли добре бачити один одного.

Після декількох підйомів і спусків обидва пролізли навкруг скелі і спустилися в іншу долину, там повітря було тепле й безвітряне. Трава, осяяна призахідним сонцем, відсвічувала рожевим.

— Еге ж, — сказала людина Дядька Ральфа. — Ти вполовину менший, ніж я очікував. Радий знайомству, Крістофере. Я — Такрой.

І він усміхнувся Крістоферові з висоти свого зросту. Такрой був таким же сильним і молодим, як і його голос, досить міцним і простим, із круглим коричневим обличчям і веселими очима горіхового кольору. Він одразу сподобався Крістоферові, частково тому, що був першим дорослим чоловіком із бачених ним, який мав таке ж хвилясте волосся, як і в нього. Воно не було цілком подібним. Тоді як Крістоферове волосся спадало вільними чорними кучерями, волосся в Такроя збиралося в тугі завитки, наче оберемок маленьких блідо-коричневих пружинок. Крістофер подумав, що, певно, Такрою болить, коли гувернантка чи ще хтось змушує його зачісуватися. І це змусило його помітити, що кучері Такроя були доволі сухі. Жодного сліду блискучої вогкості, що була на його одязі за мить до того. Такрой був убраний у зеленуватий бавовняний костюм, досить ветхий, але він навіть не відсирів.

— Як тобі вдалося так швидко висохнути? — спитав його Крістофер.

Такрой засміявся.

— Тут я не такий тілесний, яким видаєшся ти. А ти змок до нитки. Як це сталося?

— У Проміжку дощить, — сказав Крістофер. — Там ти теж був мокрим.

— Правда? — сказав Такрой. — Я цього геть не унаочнив у Переході — це більше схоже на ніч із кількома путівними зірками. Мені досить складно унаочнити навіть тут, на Краю Світу — хоча тебе я бачу досить добре, звісно, адже ми обидва цього хочемо.

Він помітив, що Крістофер вдивляється в нього, не розуміючи й слова із цього всього, і замислено примружив очі. Від цього маленькі зморшки-смішинки розбіглися від круглих Такроєвих очей. І Крістоферу він сподобався ще більше, ніж досі.

— Скажи мені, — спитав Такрой, махнувши коричневою рукою в бік решти долини. — Що ти тут бачиш?

— Долину, — відповів Крістофер, міркуючи, що ж бачить Такрой, — із зеленою травою. Сонце заходить, і від цього струмок стає напіврожевим.

— Просто зараз? — спитав Такрой. — Тоді я думаю, тебе дуже здивує, що все, що бачу я — ледь рожевий туман.

— Чому? — спитав Крістофер.

— Бо я тут тільки духом, а ти — насправді тілом, здається, — сказав Такрой. — Там, у Лондоні, моє дорогоцінне тіло лежить на кушетці в глибокому трансі, закутане в ковдри й зігріте керамічними барилами з гарячою водою, а прекрасна й приязна юна панна награє мені мелодії на арфі. Я наполіг на присутності панни в ролі частини моєї оплати. Як ти гадаєш, ти теж десь лежиш, вкутаний, у ліжку?

Коли Такрой помітив, що це питання водночас здивувало і роздратувало Крістофера, він знову примружив очі.

— Продовжимо, — сказав він. — Наступна частина досліду в тому, щоб перевірити, чи можеш ти перенести додому заготовлений пакунок. Я поставив позначку. Постав і ти, і ми спустимося в цей світ.

— Позначку? — перепитав Крістофер.

— Позначку, — відповів Такрой. — Якщо ти не поставиш позначки, як думаєш знайти дорогу до цього світу та з нього або упізнати цей світ, коли опинишся тут?

— Долини знайти досить просто, — заперечив Крістофер. — І я можу сказати, що вже бував у цій Всюдинці. Тут найменший струмок із усіх, які я бачив.

Такрой стенув плечима, примруживши очі.

— Хлопчику мій, у мене від тебе мороз по шкірі. Будь такий ласкавий, потіш мене і нашкрябай цифру дев’ять на стіні чи деінде. Не хочу бути винним у тому, що загубив тебе.

Крістофер чемно підняв загострений кремінь і трохи покопирсався в багні на стежці, аж поки зробив там велику кривулясту дев’ятку.

Він глянув угору й побачив, що Такрой дивиться на нього, як на прояву.

— Що сталося?

Такрой коротко і дикувато розсміявся.

— О, нічого такого. Я можу її бачити, тільки й всього. Це дещо нечуване, тільки й всього. Мою позначку ти можеш бачити?

Крістофер подивився усюди, де йому спало на думку, навіть на призахідне небо, й мусив зізнатися, що не бачить нічого подібного до позначки.

— Хвала небесам! — сказав Такрой. — Хоча б це нормально! Але я серйозно задумався, що ж ти за один. Починаю розуміти, чого твій дядько так переймається.

Разом вони подалися вниз у долину. Такрой тримав руки в кишенях і мав цілковито невимушений вигляд. Але Крістофер мав відчуття, ніби Такрой зазвичай потрапляє у Всюдинки в спосіб швидший і геть відмінний. Він кілька разів упіймав на собі погляд Такроя, так, ніби Такрой не був до кінця впевнений, куди йти, і чекав, щоб побачити, що зробить Крістофер. Здавалося, він відчув полегшення, коли вони дійшли до кінця долини й опинилися на розбитій колією дорозі поміж велетенських тропічних дерев. Сонце майже зайшло. Навпроти в напіврозваленій старій корчмі світилися вікна.

Це була одна з найперших Всюдинок, у яких побував Крістофер. Він пам’ятав її теплішою і вологішою — раніше. Тоді великі дерева були ясно-зеленого кольору й стікали вологою. Тепер же вони здавалися коричневими й доволі зів’ялими, наскільки він міг бачити у рожевому призахідному світлі. Коли він ішов слідом за Такроєм через божевільно сплановану веранду корчми, то помітив, що кольорові кульки грибів, які зачарували його останнього разу, стали білими і сухими. Крістофер задумався, чи згадає його господар.

— Господарю! — гукнув Такрой.

Але нічого не відбулося, тож він звернувся до Крістофера:

— Можеш постукати по столу? Я не можу.

Крістофер помітив, що вигнуті дошки підлоги рипіли під його ногами, а під Такроєвими — ні. Було схоже на те, що Такрой певним чином не був насправді тут присутній. Тоді Крістофер узяв дерев’яну миску й наполегливо постукав нею по покорченому столику. Це була ще одна річ, яка змусила Такроєві очі примружитися.

Коли господар причовгав, то був закутаний щонайменше у три в’язані шалики і мав вигляд надто нещасний, щоб помітити Крістофера, не те щоб пригадати його.

— Посланець Ральфа, — сказав Такрой. — Думаю, ви маєте для мене пакунок.

— О так, — здригнувся господар. — Чи не зайдете ви всередину від цієї винятково лихої негоди, пане? Це найлютіша зима, яку будь-хто бачив за останні роки.

Такрой здивовано звів брови і зиркнув на Крістофера.

— Мені досить тепло, — сказав Крістофер.

— Тоді ми залишимося надворі, — сказав Такрой. — Пакунок?

— Зараз, пане, — затрусився господар. — Та чи не бажаєте ви скуштувати чогось теплого, що зігріє вас? Коштом закладу, пане.

— Так, будь ласка, — спішно погодився Крістофер.

Останнього разу, як він був тут, йому дали щось шоколадне, але не какао, щось набагато краще. Господар кивнув, усміхнувся і почовгав тремтячи усередину.

Крістофер сів за столик. Попри те, що вже майже cтемніло, він був у теплі і почувався затишно. Його одяг добре висихав. Зграї тлустих нічних метеликів билися в освітлені вікна, але між ними було вдосталь світла, щоб побачити, що Такрой сів у повітрі, а тоді зісковзнув убік на стілець по той бік столика.

— Тобі доведеться випити що-б-це-не-було за мене, — сказав Такрой.

— Без проблем, — мовив Крістофер. — Чому ти сказав мені написати цифру дев’ять?

— Бо ця плеяда світів відома як Низка Дев’ять, — пояснив Такрой. — Здається, твій дядько має тут багато справ. Через це було так легко влаштувати дослід. Якщо це спрацює, я гадаю, він спланував цілий набір мандрівок, в усі Споріднені Світи. Тобі це видаєтьcя трішки занудним, чи не так?

— О ні. Мені це подобається, — сказав Крістофер. — Скільки їх іще після дев’ятки?

— Наш — дванадцятий, — сказав Такрой. — Потім вони переходять до першого, уздовж іншого шляху. Не питай, чому вони йдуть у зворотному напрямку. Це традиція.

Крістофер спохмурнів. Долин було набагато більше, ніж цих, у Проміжку, — розпиханих в усі боки, та ще й без прямого шляху, щоб лічити до дванадцяти. Але він припустив, що, можливо, в якомусь сенсі Такрой чи Дядько Ральф знають краще.

Господар спішно причовгав назад. Він ніс дві чашки, в які парував чорний шоколад, хоча його приємний аромат було майже зіпсуто менш приємним запахом із круглої шкіряної пляшки на довгому ремінці, яку він кинув на стіл біля чашок.

— Осьдечки, — сказав він. — Це пакунок, а це — щоб вас трохи зігріти й випити за подальші справи, пане. Не уявляю, як ви можете витримувати оте все надворі.

— Ми звідти, де клімат холодний й туманний, — озвався Такрой. — Дякую! — додав у спину господареві, коли той знову почовгав усередину.

— Гадаю, зазвичай тут спекотно, — зауважив він, коли двері затраснулися. — Звідки мені знати. У духовній формі я не відчуваю спеку чи холод. Це добре смакує?

Крістофер щасливо кивнув. Він уже випив одну маленьку чашечку. Напій був темний, гарячий і смачний. Він підсунув до себе Такроєву чашку і пив маленькими ковтками, щоб розтягнути задоволення. Але кругла шкіряна пляшка смерділа так огидно, що заважала відчувати смак. Крістофер переклав її на підлогу, подалі від себе.

— Я бачу, ти можеш підняти її і випити, — сказав Такрой, спостерігаючи за ним. — Твій дядько сказав мені ретельно переконатися, але сам я вже не маю й найменших сумнівів. Він сказав, ти губиш речі на Переході.

— Це тому, що важко переносити речі через скелі, — пояснив Крістофер. — ля скелелазіння потрібні обидві руки.

Такрой задумався.

— Гм. Це пояснює ремінець на пляшці. Але може бути багато різних причин. Хотів би я їх з’ясувати. Наприклад, чи намагався ти коли-небудь пронести дещо живе?

— Щось таке, як мишка? — припустив Крістофер. — Я міг би перенести її в кишені.

Радісний вираз раптом з’явився на обличчі Такроя. Крістофер подумав, що він схожий на людину, яка збирається добряче побешкетувати.

— Спробуймо, — сказав він. — Давай перевіримо, чи зможеш ти наступного разу перенести маленьку тваринку. Я переконаю твого дядька, що нам потрібно це знати. Здається, я помру від цікавості, якщо ми цього не спробуємо, навіть якщо це буде остання річ, яку ти зробиш для нас!

Здавалося, після цього Такрой ставав усе більше й більше нетерплячим. Врешті він підхопився з таким поспіхом, що пройшов просто крізь стілець, ніби його тут не було.

— Ти ще не закінчив? Ходімо вже!

Крістофер із жалем перехилив крихітну чашечку дном догори, щоб видобути останні краплі. Він підняв круглу пляшку і повісив за ремінець на шию. Потім зістрибнув із веранди і вирушив униз — розбитою дорогою, палко бажаючи показати Такроєві містечко. Гриби росли, як корали, на всіх ґанках. Такроєві би це сподобалося.

Такрой погукав його.

— Агов! Куди ж ти пішов?

Крістофер зупинився і пояснив.

— У жодному разі, — сказав Такрой. — Не має значення, що ці гриби рожеві з голубим. Я не втримаю цей транс довше і хочу впевнитися, що ти теж знайдеш вихід.

Це було розчарування. Але коли Крістофер підступив ближче і придивився до нього, йому здалося, що Такрой набуває вигляду блідого й трепетного, наче може розчинитися в темряві або перетворитися на одного з нічних метеликів, що б’ються у вікно корчми. Стурбований цим, Крістофер поклав руку на рукав Такроя, щоб втримати його на місці. В одну мить Крістофер ледве відчував присутність цієї руки — наче пухнастої кульки пилу, що назбиралася під Крістоферовим ліжком, — але за мить вона добре згустилася. Обриси Такроя увиразнилися й почорніли на тлі темних дерев. Сам Такрой залишався нерухомим.

— Вірю, — сказав він так, ніби зовсім у це не вірив. — Ти зробив щось, щоби мене відновити. Що ти зробив?

— Укріпив тебе, — сказав Крістофер. — Тобі це було потрібно, тож тепер ми можемо піти і подивитися містечко. Ходімо!

Але Такрой засміявся і міцно ухопив Крістофера за руку — так міцно, що Крістофер пошкодував, що укріпив його.

— Ні, на гриби ми подивимося іншим разом. Тепер я знаю, що ти і це можеш зробити, і все буде набагато простіше. Але цю подорож мені замовили тільки на годину. Ходімо.

Коли вони йшли вгору долиною, Такрой продовжував роззиратися.

— Якби не було так темно, — сказав він. — Впевнений, що теж бачив би це як долину. Я чую струмок. Це дивовижно!

Але було зрозуміло, що Проміжок він не може бачити. Коли вони дісталися до нього, Такрой продовжував іти, ніби думав, що це все ще долина. Коли вітер здув туман убік, його там уже не було.

Крістофер задумався, іти назад у Дев’ятку чи в іншу долину. Але без товариства це вже не було так весело, тож він дозволив Проміжку повернути його додому.