Дев’ять життів Крістофера Чанта

Розділ другий

По обіді того дня Крістофера покликали до Матусиного будуара. Там на єдиному стільці зі спинкою сиділа нова гувернантка, одягнена у звичайний жахливий сіруватий одяг і в капелюшок — жахливіший, ніж зазвичай. Її безбарвні бавовняні рукавички були запхані у бляклу торбинку, а голова схилена, ніби вона була налякана чи затюкана, чи і те, й інше. Крістоферові вона здалася нецікавою. Вся увага в кімнаті зосереджувалася на чоловікові, що стояв за Матусиним стільцем, поклавши руку на Матусине плече.

— Крістофере, це мій брат, — радісно сказала Матуся. — Твій Дядько Ральф.

Матуся вимовила це як Раф. І минуло більше року, перш ніж Крістофер зрозумів, що це було ім’я, яке читається як Ральф.

Дядько Ральф цілком захопив його уяву. Найперше — він курив сигару. Запахи будуара змінилися, змішалися з густим димом, схожим на фіміам, і Матуся не заперечувала, а навіть принюхувалася. Лише цього було досить, щоб показати, що Дядько Ральф неповторний. Ще він був вбраний у твідовий костюм, різкий та ядучий, майже лисячого кольору, трохи вільний тут і там, але який чудово пасував до темно-лисячого волосся Дядька Ральфа і його яскраво-лисячих вусів. Крістофер рідко бачив чоловіків у твіді або без бакенбардів. Це навіть більше переконало його, що Дядько Ральф був кимось особливим. Як останній штрих — Дядько Ральф усміхався йому, як сонечко в осінньому лісі. Це була така принадна усмішка, що Крістоферове обличчя мимохіть заясніло у відповідь.

— Привіт, друзяко, — сказав Дядько Ральф, випускаючи блакитний дим над лискучим матусиним волоссям. — Знаю, що це не найкращий спосіб зазнайомитися з племінником, але я залагоджував сімейні оборудки і, боюся, мав учинити пару-трійку неподобств, наприклад, доправити тобі нову гувернантку чи вжити заходів, щоб ти пішов до школи восени. Ось тобі гувернантка. Панна Белл. Сподіваюся, ви ладнатимете. В усякому разі, цього досить, щоб пробачити мене.

Він так сонячно й весело усміхнувся Крістоферові, що той відчув раптовий напад захоплення. Як би там не було, Крістофер із сумнівом глипнув на Панну Белл. Вона теж подивилася на нього, і була мить, коли її примарна чарівність майже змогла себе виявити. Потім вона блимнула блідими віями і промурмотіла:

— Рада зустрічі, — голосом таким же невиразним, як і її одяг.

— Вона стане твоєю останньою гувернанткою, сподіваюся, — сказала Матуся.

Відтоді Крістофер завжди думав про Панну Белл як про Останню Гувернантку.

— Вона має підготувати тебе до школи. Поки я не збираюся нікуди тебе відсилати, але твій дядько каже… Хай там що, добра освіта важлива для кар’єри. І, правду кажучи, Крістофере, твій татко ускочив у найбільш дошкульну халепу із грішми — які, як ти знаєш, належать мені, а не йому, — і майже все втратив. Щастя, що я можу звернутися до твого дядька і…

— І раз вже звернулася, я у біді не покину, — сказав Дядько Ральф, швидко зиркнувши на гувернантку. Можливо, він мав на увазі, що вона не мала б це чути.

— На щастя, лишилося тільки відправити тебе до школи, і тоді твоя матуся трохи відхекається, поживши за кордоном. Їй сподобається. Еге ж, Мірандо? А Панна Белл дістане іншу посаду із зірковими рекомендаціями. І всім буде добре.

Його усмішка, повна тепла і довіри, осяяла усіх по черзі. Матуся засміялася і нанесла парфуми за вухами. Остання Гувернантка майже усміхнулася, тож примарна чарівність наполовину вигулькнула знову. Крістофер спробував вищиритися справдешньою чоловічою усмішкою, як у Дядька Ральфа, бо це здалося єдиним способом виявити величезне, майже безнадійне захоплення, що зростало у ньому. Дядько Ральф зайшовся золотим брунатним сміхом і завершив завоювання Крістофера, витягши із твідової кишеньки і віддавши племінникові нову яскраву шестипенсову монету.

Крістофер би краще помер, ніж витратив ці шість пенсів. Коли він переодягався, то перекладав монету до нової кишені. Це був інший спосіб висловити захоплення Дядьком Ральфом. Було зрозуміло, що той втрутився, щоб порятувати Матусю від зубожіння, і завдяки цьому став першим добрим чоловіком, якого зустрів Крістофер. І, на додачу до всього, він був першою людиною за межами Всюдинок, хто завдав собі клопоту говорити до Крістофера в такий дружній і відвертий спосіб.

Крістофер спробував захоплюватися і Останньою Гувернанткою теж, на честь Дядька Ральфа, але це виявилося не так просто. Вона була неймовірно нудна. Говорила спокійно і безбарвно, ніколи не підвищуючи голос, не виказувала нетерпіння, навіть коли він недотумкував щось в Усній Лічбі чи Левітації, які чомусь випустили з уваги попередні гувернантки.

— Якщо півтора оселедця коштують три з половиною пенси, Крістофере, — безрадісно пояснювала вона, — то це пенні, та ще пів пенні за рибину, та ще пів рибини. Скільки вийде за цілу рибину?

— Я не знаю, — казав Крістофер, стараючись не позіхати.

— Дуже добре, — спокійно казала Остання Гувернантка. — Ще раз подумаємо завтра. А тепер подивіться в це дзеркало і спробуйте підняти його в повітря на кілька сантиметрів.

Але Крістофер не міг підняти дзеркало так само, як зрозуміти, скільки коштує оселедець. Остання Гувернантка відклала дзеркало і спокійно перейшла до вправ із французької. Після кількох таких навчальних днів Крістофер спробував її розсердити в надії, що вона стане цікавішою, коли кричатиме. Але гувернантка тільки спокійно сказала:

— Крістофере, ви блазнюєте. Дозволяю вам зараз погратися своїми іграшками. Але пам’ятайте, що можна брати лише одну за раз, і слід її покласти, перш ніж взяти іншу. Таке наше правило.

Крістофер миттєво й безрадісно засвоїв це правило. Воно добряче псувало забаву. Він також призвичаївся до того, що Остання Гувернантка сидить із ним поруч, поки він бавиться. Інші гувернантки хапалися за можливість відпочити, але ця сиділа на стільці з високою спинкою, ретельно лагодила його одяг, і це псувало забаву ще більше. Хай там як, він узяв свічник із мелодійними дзвіночками з шафи, бо той був по-своєму чарівливий: був так влаштований, що грав різні мелодії, залежно від того, який дзвіночок торкнути першим.

Коли він закінчив із цим, Остання Гувернантка припинила зашивати і сказала:

— Помістіть це на середину верхньої полиці. Поставте його на місце, перш ніж узяти механічного дракона.

Вона дочекалася передзвону, який показав, що Крістофер зробив, як вона звеліла. Потім, вкотре втикаючи голку в шкарпетку, спитала своїм найбезбарвнішим голосом:

— Хто дав вам ці дзвіночки, Крістофере?

Ніхто раніше не питав Крістофера ні про що з принесеного зі Всюдинок. Він якось розгубився.

— Чоловік під жовтою парасолею, — відповів Крістофер. — Він сказав, що дзвіночки принесуть удачу в мій дім.

— Що за чоловік і звідки? — цікавилася Остання Гувернантка, якби ж тільки це не прозвучало так, ніби їй байдуже, знатиме вона чи ні.

— Із Майжевсюди, — сказав Крістофер. — Там спека, тхне і є заклиначі змій. Чоловік мені не назвався.

— Це не відповідь, Крістофере, — спокійно сказала Остання Гувернантка, не зронивши й слова до наступного разу, через два дні, коли Крістофер знову дістав мелодійні дзвіночки.

— Пам’ятайте, куди їх слід поставити, коли закінчите з ними, — сказала вона. — Ви вже подумали, де бачили чоловіка з жовтою парасолею?

— Поруч із розмальованим обійстям, у якому мешкають деякі боги, — сказав Крістофер, змушуючи маленькі срібні дзвоники дзеленчати. — Він був люб’язний. Сказав, що гроші не мають значення.

— Дуже шляхетно, — зауважила Остання Гувернантка. — Де було це розмальоване обійстя богів, Крістофере?

— Я ж казав вам. Це було у Майжевсюди, — сказав Крістофер.

— А я сказала вам, що це не відповідь, — промовила Остання Гувернантка. Вона згорнула своє рукоділля. — Крістофере, я наполягаю, щоб ви мені сказали, звідки походять ці дзвоники.

— Чому ви хочете знати? — спитав Крістофер, мріючи, щоб вона дала йому спокій.

— Тому що, — сказала Остання Гувернантка з дійсно зловісним спокоєм. — Ви не щирий і не відвертий, яким має бути чемний хлопчик. Я підозрюю, що ви ці дзвоники вкрали.

Від цієї жахливої несправедливості Крістоферове обличчя почервоніло, а в очах забриніли сльози.

— Я не крав! — вигукнув він. — Він дав їх мені! Люди завжди дають мені речі у Всюдинках, тільки я здебільшого їх гублю. Гляньте.

І, не зважаючи на її правило «одна іграшка за раз», Крістофер кинувся до шафи, дістав коникафлейту, намисто русалок і механічного дракона, а тоді вивалив усе в корзину для шиття.

— Гляньте. Все це з інших Всюдинок.

Остання Гувернантка втупилася в нього з жахливою незворушністю.

— Чи слід мені припустити, що це ви також вкрали? — сказала вона. А тоді поклала корзину й іграшки на підлогу і підвелася. — Ходіть за мною. Про це негайно потрібно доповісти вашій матусі.

Вона схопила Крістофера за руку і, не зважаючи на вигуки «Я не робив, не робив цього!», безжально змусила його спуститися сходами. Хлопець вихилявся, упирався, як міг, і благав її не робити цього. Він знав, що ніколи не зможе пояснити все Матусі. Та Остання Гувернантка зреагувала, сказавши лише:

— Припиніть галасувати. Це ганебно. Ви вже великий хлопчик.

Це було те, на чому згоджувалися всі гувернантки. Але Крістофер більше не переймався тим, чи він великий. Сльози ганебно текли по його щоках, і він вигукнув ім’я єдиного, хто, як він знав, рятує інших людей.

— Дядько Ральф! Я поясню Дядьку Ральфу!

Остання Гувернантка у відповідь зиркнула на Крістофера. Лише на мить примарна чарівність знову зблиснула на її обличчі. Але, на відчай Крістофера, вона потягнула його до Матусиного будуара і постукала в двері.

Матуся здивовано відвернулася від дзеркала. Вона глянула на Крістофера — розпашілого, захеканого, обличчя якого було вогке від сліз. Подивилася на Останню Гувернантку.

— І що ж це коїться? Він занедужав?

— Ні, пані, — сказала Остання Гувернантка найбезбарвнішим голосом. — Дещо сталося, про що, на мою думку, слід негайно повідомити вашому братові.

— Ральфа? — сказала Матуся. — Ви маєте на увазі, я маю написати Ральфу? Чи це ще терміновіше?

— Терміновіше, пані, на мою думку, — безрадісно сказала Остання Гувернантка. — Крістофер сказав, що бажає зізнатися своєму дядькові. Маю сміливість припустити, що вам слід викликати його вже й негайно.

Матуся позіхнула. Ця гувернантка жахливо її знуджувала.

— Зроблю, що зможу, — сказала вона. — Але я не відповідаю за норов свого брата. Він має дуже насичене життя, як вам відомо.

Вона недбало витягла одну з власних темних лискучих волосин зі срібної щітки, якою зачісувалася. Потім, набагато обережніше, почала витягувати волосини з кришталевої зі сріблом скриньки для зберігання волосся.

Більшість волосин були темні, власні Матусині, але Крістофер, споглядаючи, як пречудові Матусині перламутрові нігті делікатно пощипують і нишпорять у волоссі, поки він шморгав, і хлипав, і шморгав знову, спостеріг, що одна з волосин має значно рудіший колір. Саме її Матуся і витягла. Поклала її навхрест власної волосини зі щітки. Потім, узявши те, що здалося капелюшною шпилькою з блискучою голівкою, поклала її навхрест обох волосин і поцокала по ній одним гострим нетерплячим нігтем.

— Ральфе, — сказала вона. — Ральфе Візербі Аргенте. Викликає Міранда.

Одне із дзеркал туалетного столика перетворилося на подобу вікна, через яке заглядав досить роздратований Дядько Ральф, зав’язуючи краватку.

— Що ще? — сказав він. — Сьогодні я зайнятий.

— А коли ти не зайнятий? — спитала Матуся. — Слухай, тут ця гувернантка, така ж смурна, як і завжди. Вона привела Крістофера. Щось про зізнання. Чи міг би ти прийти і розібратися з цим? Я ради не дам.

— Невже? — сказав Дядько Ральф.

Він нахилився вбік, щоб позирнути крізь дзеркало чи то вікно, і, побачивши Крістофера, підморгнув і сонячно заусміхався.

— Ой лишенько! Це виглядає справжньою прикрістю. Буду негайно.

Крістофер бачив, як він пішов із вікна кудись убік. Матусі тільки й стало часу повернутися до Останньої Гувернантки й сказати:

— Ось, зробила, що могла, — перш ніж розчинилися двері й Дядько Ральф ступив до її будуара.

Крістофер через це майже забув шморгати. Він спробував уявити, що ж знаходиться за стіною від Матусиного будуара. Сходи, наскільки йому відомо. Він припустив, що в Дядька Ральфа може бути таємна кімната в стіні, шириною сантиметрів тридцять, але набагато більше схилявся до того, що бачить справжню магію. Щойно він так вирішив, як Дядько Ральф потай дав йому великий білий носовичок і бадьоро попростував на середину кімнати, щоб дати Крістоферу час витерти обличчя.

— Отже, що тут відбувається? — спитав він.

— Не уявляю, — сказала Матуся. — Без сумніву, вона пояснить.

Дядько Ральф звів руду брову в бік Останньої Гувернантки.

— Я застала Крістофера за забавою з артефактом, — сказала Гувернантка знуджено. — Такого вигляду, що я його ніколи не бачила, із геть не відомого мені металу. Потім він показав інші три артефакти, кожен різний. Але не міг пояснити, як він їх здобув.

Дядько Ральф глянув на Крістофера, який сховав носовичок за спину і нервово зиркнув на нього.

— Цього досить, щоб будь-кого загнати на слизьке, друзяко, — сказав Дядько Ральф. — Гадаю, ти даси мені глянути на ці речі й поясниш, звідки вони з’явилися?

Крістофер глибоко і щасливо зітхнув. Він знав, що може розраховувати на порятунок від Дядька Ральфа.

— Так, прошу, — сказав він.

Вони рушили нагору сходами на чолі з Останньою Гувернанткою і Крістофером, який вдячно тримався за велику теплу руку Дядка Ральфа. Коли вони прийшли, Гувернантка знову мовчки взялася за своє шитво, наче відчувала, що виконала свою частину роботи. Дядько Ральф узяв дзвоники і подзиньчав.

— Святий боже! — сказав він. — Звук ні на що не схожий у цілому світі!

Він підніс їх до вікна й уважно оглянув кожен дзвоник.

— Влучно! — сказав він. — Ну ви й розумна жінка! Вони справді ні на що не схожі у цілому світі. Гадаю, якийсь дивний сплав, кожен дзвоник різний. На око, зроблені вручну.

Він добродушно вказав Крістоферові на ослінчик біля вогню.

— Сідай тут, друзяко, і поясни мені, будь ласка, що ти зробив, щоб принести сюди ці дзвоники.

Крістофер усівся, повний щирого завзяття.

— Я тримав їх у роті, поки дряпався крізь Проміжок, — пояснив він.

— Ні-ні, — сказав Дядько Ральф. — Здається, це щось із кінця. Почни з того, що ти робив на початку, до того, як дістав дзвоники.

— Я спустився в долину міста заклиначів змій, — сказав Крістофер.

— Ні, ще доти, друзяко, — наполягав Дядько Ральф. — Коли ти вирушив звідси. Наприклад, який це був час доби? Після сніданку? До ланчу?

— Вночі, — пояснив Крістофер. — Це сталося в одному зі снів.

У такий спосіб, повертаючись на крок щоразу, як Крістофер пропускав його, Дядько Ральф умовив Крістофера детально розповісти про сни, Проміжок, і Майжевсюди в долинах, у які він спускався. Оскільки Дядько Ральф зовсім не сердився, а, здавалося, ставав щораз щасливішим, Крістофер розповів йому про все, що спало на думку.

— А що я казав! — вигукнув Дядько Ральф, можливо до Гувернантки. — Моїм передчуттям можна вірити. Щось та мало вийти із такої спадковості. Святий боже, друзяко Крістофере, ти, певно, єдиний здатен приносити тверді предмети з духовних мандрів! Сумніваюся, що навіть старий де Вітт так може!

Крістофер аж сяяв від того, що так потішив Дядька Ральфа, але не міг позбутися прикрого відчуття через Останню Гувернантку.

— Вона сказала, що я їх вкрав.

— На неї не зважай. Жінки завжди поспішають із хибними висновками, — сказав Дядько Ральф, запалюючи сигару.

На це Остання Гувернантка повела плечима і легенько всміхнулася. Примарна чарівність проявилася сильніше, ніж Крістофер будь-коли бачив, наче вона була людиною й розповіла анекдот.

Дядько Ральф випустив кільце голубого диму над ними обома, сяючи, наче сонце, що пробилося крізь хмари.

— Тепер наступний крок, друзяко, — озвався він. — Зробити кілька дослідів, щоб перевірити цей твій дар. Чи можеш ти цими своїми снами керувати? Ти можеш сказати, коли вирушаєш у це твоє Майжевсюди, чи ні?

Крістофер замислився.

— Я йду, коли хочу, — відповів.

— Тож ти не проти зробити перевірку для мене, скажімо, завтра вночі? — спитав Дядько Ральф.

— Я можу піти сьогодні, — запропонував хлопець.

— Ні, завтра, — сказав Дядько Ральф. — Мені потрібно день, щоб залагодити справи. А коли підеш, от що я попрошу тебе зробити.

Він нахилився вперед і тицьнув сигарою в Крістофера, щоб показати йому, як переймається ситуацією.

— Коли підготуєшся, вирушай, як зазвичай, і спробуй провести для мене два досліди. Перший: я збираюся облаштувати так, щоб одна людина чекала тебе в Проміжку. Хочу, щоб ти второпав, чи здатний відшукати її. Можливо, тобі доведеться її погукати, щоб знайти, — я не знаю. Сам я не духовний мандрівець, — але в кожному разі пошуруй там і глянь, чи можеш вийти з нею на зв’язок. Якщо зможеш, тоді проведи другий дослід. Та людина скаже тобі, що це буде. І якщо обидва досліди спрацюють, ми ще якось подосліджуємо. Як гадаєш, подужаєш це? Ти ж хочеш мені допомогти, правда, друзяко?

— Так! — сказав Крістофер.

Дядько Ральф підвівся і поплескав племінника по плечу.

— Молодчага! Нікому не давай забити тобі баки, друзяко. Маєш чималий і важливий дар. Такий важливий, що раджу тобі деінде не говорити про це ні з ким, крім мене і Панни Белл. Нікому не кажи, навіть матусі. Згода?

— Згода, — кивнув Крістофер.

Було чудово, що Дядько Ральф вважає його важливим. Він був такий щасливий та потішений, що зробив би для Дядька Ральфа набагато більше, ніж просто нікому не казати. Це було просто. Не було нікого, кому Крістофер міг би про це розповісти.

— Тоді це наша таємниця, — сказав Дядько Ральф, прямуючи до дверей. — Тільки нас трійко, та ще людина, яку я пошлю, звісно. Не забудь, що може бути досить важко знайти її, добре?

— Не забуду, — охоче пообіцяв Крістофер.

— Молодчага! — похвалив Дядько Ральф. І вийшов весь у клубах диму від сигар.