Дев’ять життів Крістофера Чанта

Розділ п’ятий

Був ранній ранок. Крістофер усвідомив, що його розбудив сердитий котячий галас із кошика, що лежав на боці посеред кімнати. Трогмортен хотів вибратися. Негайно. Крістофер сів, переможно сяючи, адже він довів, що може принести живу тварину зі Всюдинки. Потім він пригадав списа, що стирчав із його грудей. Він глянув униз. Списа не було й сліду. Не було крові. Нічого не боліло. Він помацав свої груди. Потім зняв піжаму і подивився. Неймовірно, але він побачив тільки гладеньку бліду шкіру без жодного знаку рани.

Із ним усе було добре. Зрештою, Всюдинки були насправді тільки одним із сновидінь. Він засміявся.

— Воу! — сердито озвався Трогмортен, перекочуючи кошика.

Крістофер подумав, що йому все ж краще випустити тварюку. Пам’ятаючи гострі дряпучі пазурі, він став на ліжко і відчепив важку поперечину, на якій трималися завіси. Було важко маневрувати за тою завісою, яка висіла і ковзала по ній, але Крістофер подумав, що завіса може йому знадобитися, щоб захиститися від люті Трогмортена, тож він тримав усе гамузом попереду себе. Трохи потицявши й помахавши цим усім, він спромігся пропхати латунне вістря на кінці поперечини із завісою під клямку ляди і відкрив кошика.

Котячий галас припинився. Здавалося, Трогмортен вирішив, що це пастка. А Крістофер чекав нападу Трогмортена, злегка підстрибуючи на ліжку і стискаючи поперечину й завісу оберемком. Але нічого не сталося. Крістофер насторожено нахилявся вперед, поки зміг зазирнути в кошик. Там був круглий рудий клубок, який легко рухався вгору-вниз. Трогмортен, знехтувавши свободою, щойно отримав її, згорнувся калачиком і збирався заснути.

— Ну гаразд, — сказав Крістофер. — Ось ти який!

Після нетривалої боротьби він вчепив поперечину із завісою назад на опори і сам умостився спати.

Коли Крістофер прокинувся наступного разу, Трогмортен досліджував кімнату. Крістофер лежав на спині й насторожено дивився, як Трогмортен стрибає з одних меблів на інші по всій кімнаті. Наскільки він міг зрозуміти, Трогмортен більше не сердився. Він просто здавався сповненим цікавості.

Або, можливо, подумав Крістофер, коли Трогмортен підібрався і стрибнув із верхівки шафи на поперечину для завіси, кіт заклався сам із собою, що зможе обійти довкола всієї дитячої, не торкаючись підлоги. Коли Трогмортен почав дертися поперечиною, повиснувши на ній і завісах цими своїми примітними кігтиськами, Крістофер був цього певен. Те, що сталося потім, цілком певно не було провиною Трогмортена. Крістофер знав, що це його власна провина, що він не поставив поперечину на місце як слід. Кінець, що був найдалі від Трогмортена і найближче до Крістофера, відчепився і клюнув униз, як гарпун, із завісою, що шумно гепнулася, і Трогмортеном, що несамовито вчепився у неї.

На мить Крістофер спіймав погляд сповнених жахом Трогмортенових очей, що зазирнули в його власні, коли Трогмортен завалив поперечину. Потім латунний кінець вдарив Крістоферові в середину грудей. Він увійшов точно, як спис. Він не був гострим і не був важким, але все одно встромився просто у Крістофера. Трогмортен приземлився йому на живіт на мить пізніше — самі кігті й паніка. Крістофер подумав, що закричав. У будь-якому разі чи то він, чи то Трогмортен наробили досить галасу, щоб прибігла Остання Гувернантка. Останнє, що в ту мить побачив Крістофер, була Остання Гувернантка у білій нічній сорочці, сіра від жаху, вона робила химерні жести руками і бурмотіла дуже дивні слова.

Він прокинувся набагато пізніше, пополудні, судячи зі світла, із великим болем спереду і ні в чому не впевненим, і почув голос Дядька Ральфа.

— Це триклята перешкода, Еффі, і якраз коли справи пішли так обнадійливо! З ним усе буде добре?

— Думаю, так, — відповіла Остання Гувернантка. Вони обоє стояли поруч із Крістоферовим ліжком. — Я дісталася сюди вчасно, щоб накласти кровоспинне замовляння, і здається, він зцілюється.

Поки Крістофер думав: «Смішно, а я й не знав, що вона — відьма», — Остання Гувернантка продовжила:

— Я не насмілилася ні словом прохопитися вашій сестрі.

— Не треба, — сказав Дядько Ральф. — У неї до нього свої усталені задуми, і якщо вона провідає сина, то перешкодить моїм. Бодай всячина цьому котові! Я все повлагоджував у всіх Споріднених Світах, з розрахунку на цей перший прогон, і не хочу все скасувати. Ви гадаєте, він одужає?

— Вчасно, — сказала Остання Гувернантка, — у перев’язці сильне замовляння.

— Тоді варто все відкласти, — сказав Дядько Ральф, і він не здавався потішеним. — Щонайменше, ми дістали кота. Де ця потвора?

— Під ліжком. Я намагалася його витягти, і в нагороду — він мене подряпав, — сказала Остання Гувернантка.

— Жінки! — сказав Дядько Ральф. — Я його дістану.

Крістофер чув, як дядько вклякнув на підлогу. Знизу почувся його голос.

— Ось. Хороша котя. Ходи-но сюди, котю.

Послідував неабиякий вибух котячого галасу. Коліна Дядька Ральфа знову стукнули об підлогу, коли він вставав, а його голос виголосив довгу низку поганих слів.

— Це створіння — достеменний диявол! — додав він. — Він вириває з мене клапті!

Потім його голос долинув зверху й звіддаля.

— Не дайте йому втекти. Наклади утримуюче замовляння на цю кімнату, поки я повернуся.

— Куди ви йдете? — спитала Остання Гувернантка.

— Прихоплю якісь товсті шкіряні рукавиці й ветеринара, — сказав Дядько Ральф від дверей. — Це кіт із Храму Ашет. Він майже безцінний. Відьмаки заплатять п’ять сотень фунтів за всього лиш пару сантиметрів його нутрощів чи одненький кіготь. Його очі принесуть кілька тисяч фунтів кожне, — тож переконайтеся, що ви наклали добре туге замовляння. Пошуки ветеринара займуть мені годину, а то й більше.

Далі запала тиша. Крістофер задрімав. Він прокинувся, почуваючись настільки краще, що сів і роздивився свою рану. Остання Гувернантка уміло вкрила її легкою білою пов’язкою. Крістофер зазирнув під неї з великою цікавістю. Рана була круглою червоною діркою, набагато меншою, ніж він сподівався побачити. Вона заледве боліла взагалі. Поки Крістофер міркував, як йому дізнатися, чи вона глибока, позаду нього — на підвіконні, пролунало пронизливе виття. Він озирнувся. Вікно було відчинене — Остання Гувернантка мала пристрасть дихати свіжим повітрям — а Трогмортен скоцюрбився на підвіконні, благально дивлячись на Крістофера. Помітивши, що Крістофер звернув на нього увагу, кіт випростав одну зі своїх озброєних лезами лап і пошкрябав нею між вікном і рамою. Порожній простір видав звук, ніби хтось шріб шкільну дошку.

— Воу, — звелів Трогмортен.

Крістофер зачудувався, з чого Трогмортен узяв, що він на його боці. Так чи інакше, той кіт майже вбив його.

— Воу? — жалібно спитав Трогмортен.

З іншого боку, подумав Крістофер, жодне з напівубивств не було провиною кота. І хоча Трогмортен, напевно, був найпотворнішим і найзлостивішим котом у всіх Усюдинках, здавалося нечесним викрасти його і притягнути у дивний світ, а потім дозволити продати відьмакам, шматок за шматком.

— Гаразд, — сказав Крістофер і виліз із ліжка. Трогмортен був напоготові, випроставши руду тонку змію хвоста. — Так, але я не певен, як ламати замовляння, — сказав Крістофер, наближаючись до кота дуже обережно.

Трогмортен здав назад і не зробив жодної спроби дряпнути його. Крістофер поклав руку на відкриту частину вікна. Порожній простір відчувався гумовим і піддавався, коли він натискав, але він не міг пропхати крізь нього руку, навіть коли натискав дуже сильно. Тож він зробив єдину річ, яку зміг придумати, і відчинив вікно ширше. Крістофер відчув, як закляття рветься, наче туге павутиння.

— Воу! — вдячно промовив Трогмортен. А тоді він вискочив. Крістофер бачив, як кіт галопом спускається стічною трубою, а тоді левітує на підвіконня там, де труба закінчується. Звідси легко було дострибнути до верхньої частини вікна-еркера, а вже звідти — на землю. Руда постать Трогмортена риссю пострибала в кущі і прошмигнула під сусідським парканом, вже з написаною на морді готовністю шукати пташок до вбивання й інших котів до збиткування. Крістофер обережно повернув вікно назад, як воно було, і повернувся у ліжко. Коли він прокинувся наступного разу, Матуся по той бік дверей тривожно говорила:

— Як він? Сподіваюся, це не заразне.

— Анітрішечки, пані, — сказала Остання Гувернантка.

Тож Матуся увійшла, наповнивши кімнату пахощами, що було теж дуже добре, оскільки Трогмортен залишив під ліжком власний всепроникний сморід, — і подивилася на Крістофера.

— Він трохи блідий, — стурбувалася вона. — Нам потрібен лікар?

— Я за всім нагляну, пані, — запевнила її Остання Гувернантка.

— Дякую, — сказала Матуся. — Тільки пильнуйте, щоб це не завадило його освіті.

Коли Матуся пішла, Остання Гувернантка принесла парасольку і потицяла під ліжком і за меблями, шукаючи Трогмортена.

— Куди ж він подівся? — сказала вона, здираючись повище, щоб поштрикати і в порожнечу над шафою.

— Я не знаю, — щиро відповів Крістофер, оскільки знав, що Трогмортен має вже бути за кілька вулиць звідси. — Він був тут перед тим, як я заснув.

— Він зник, — сказала Остання Гувернантка. — Кіт не може просто зникнути!

Крістофер сказав заради експерименту:

— Він кіт із Храму Ашет.

— Правда, — сказала Остання Гувернантка, — вони страшенно магічні в усіх сенсах. Але ваш дядько зовсім не зрадіє, коли дізнається, що він зник.

Це змусило Крістофера почуватися остаточно винним. Він не міг заснути знову і коли через годину почув важкі жваві кроки, що наближалися до дверей, то одразу сів на ліжку, гадаючи, що казатиме Дядькові Ральфу. Але чоловік, який увійшов, виявився не Дядьком Ральфом. Він був геть незнайомим — ні, це був Татко! Крістофер упізнав ці чорні бакенбарди. Таткове обличчя теж було таке знайоме, адже воно було досить подібне до його власного, за винятком бакенбардів і похмурого, тривожного вигляду. Крістофер був вражений, адже він чомусь подумав — хоча ніхто йому достеменно цього не казав — що Татко залишив дім, опинившись у немилості після того, як щось там пішло не так із грошима.

— З тобою все гаразд, синку? — спитав Татко, і швидка, схвильована манера його мови, і те, як він нервово озирнувся на двері, підказали Крістоферові, що Татко дійсно залишив дім і не хотів, щоб його тут застали. Так стало ясно, що Татко прийшов навмисне, щоб побачити Крістофера, і це вразило його ще більше.

— Я — досить добре, дякую, — чемно відповів Крістофер.

Він не мав ані найменшого уявлення, як говорити сам на сам із Татком. Чемність здавалася безпрограшною.

— Ти впевнений? — спитав Татко, уважно вглядаючись у нього. — Замовляння життя, яке показувало мені тебе… насправді воно зупинилося, так ніби ти був… ммм… Чесно, я думав, що ти міг бути мертвим.

Крістофер був вражений ще більше.

— Ох ні, зараз я почуваюся значно краще, — сказав він.

— Слава Богові за це! — сказав Татко. — Певне, я зробив помилку, встановлюючи замовляння, і, здається, віднині це стає моєю звичкою. Але я також намалював твій гороскоп і перевірив його кілька разів, тож мушу тебе попередити, що наступні півтора року будуть для тебе вкрай небезпечним часом, мій синку. Ти мусиш бути дуже обережним.

— Добре — пообіцяв Крістофер. — Буду.

Він справді так вважав. Він досі бачив, як поперечина падає вниз, коли заплющував очі. І ще він намагався не думати про те, як із нього стирчав спис.

Татко нахилився трохи ближче і знову крадькома глянув на двері.

— Цей брат твоєї матусі — Ральф Аргент, — я чув, що він керує справами твоєї матусі, — сказав він. — Намагайся мати з ним якомога менше до діла, мій синку. Він не надто добра людина, щоб із ним знатися.

Сказавши це, Татко поплескав Крістофера по плечу і поспішив геть. Крістофер відчув полегшення. Так чи інакше, Татко приніс йому значний неспокій. Тепер він ще більше хвилювався, що скаже Дядькові Ральфу.

На величезне Крістоферове полегшення, Остання Гувернантка сказала, що Дядько Ральф ще не приходив. Він сказав, що надто засмучений через втрату Трогмортена, щоб навідувати хворого. Крістофер полегшено зітхнув і вмостився насолоджуватися каліцтвом. Він малював картинки, їв виноград, читав книжки й розтягував своє хворіння як тільки міг. Це було непросто.

Наступного ранку його рана стала тільки червоним сверблячим струпом, а на третій день її ледве можна було розгледіти. Четвертого дня Остання Гувернантка змусила його встати з ліжка і зробити уроки, але поки все тривало — все було прегарно.

А ще наступного дня Остання Гувернантка сказала:

— Ваш дядько завтра хоче спробувати інший дослід. Він хоче, щоб цього разу ви зустрілися з людиною в Низці Вісім. Як гадаєте, ви почуваєтеся достатньо добре?

Крістофер почувався просто чудово, і за умови, що ніхто не просив би його знову наближатися до Низки Десять, він би цілком охоче пішов у інший сон.

Низка Вісім виявилася чорною і кам’янистою Всюдинкою, якраз над Дев’ятою. Крістофер нею не надто переймався, коли досліджував самотужки, але Такрой був такий радий його бачити, що це б надолужило недоліки й набагато гіршого місця.

— Який же я радий тебе бачити! — сказав Такрой, поки Крістофер укріплював його. — Я змирився з тим, що став причиною твоєї смерті. Я вже кусав лікті через те, що переконав твого дядька, щоб ти приніс тварину! Всі знають, що живі істоти спричиняють усілякі халепи, і я казав йому, що ми ніколи більше не пробуватимемо робити такого. Ти справді в порядку?

— Нормально, — сказав Крістофер. — Мої груди були неушкоджені, коли я прокинувся.

Насправді, у цих двох нещасних випадках дивним було те, що подряпини від Трогмортена гоїлися удвічі довше, ніж будь-які інші рани. Але здавалося, Такроєві так важко було повірити в це, і він так себе звинувачував, що Крістофер знітився і змінив тему.

— А в тебе все ще працює та сувора юна панна?

— Суворіша ніж будь-коли, — сказав Такрой і одразу пожвавився. — Клята дівка зараз сотає мені жили тією флейтою. Глянь униз на долину. А твій дядько був зайнятий відколи ти… від того випадку з тобою.

Дядько Ральф удосконалив безкінну підводу. Вона стояла на убогій кам’янистій землі поруч із потічком, така ж міцна, як і все інше, хоч і мала вигляд скоріше дерев’яної волокуші, аніж доброго візка. Із нею щось зробили для того, щоб Такрой міг триматися за прикріплену спереду мотузку. Коли Такрой тягнув її, підвода починала ковзати вниз у долину за ним, не торкаючись землі.

— Вона має повернутися зі мною до Лондона, коли я знов потраплю на своє горище, — пояснив він. — Я знаю, що на це не схоже, але твій дядько присягається, що цього разу все спрацює правильно. Питання в тому, чи повернеться вона з вантажем, чи вантаж залишиться позаду? Це те, що має з’ясувати сьогоднішній дослід.

Крістофер допоміг Такроєві витягти волокуші вгору довгою кам’янистою стежкою позаду долини. Такрой так і не зміцнів настільки, щоб добре тягнути. Врешті вони прийшли до занепалої кам’яної ферми, що човпіла на середині схилу, де на подвір’ї біля купи пакунків, дбайливо загорнених у промаслену шкіру, чекала група мовчазних жінок із товстими руками. Пакунки дивно тхнули, але сморід перебивав густий часниковий подих жінок. Щойно волокуша зупинилася, часник почав накочуватися хвилями, коли жінки підіймали пакунки і намагалися навантажити їх на волокушу. Пакунки пролітали просто крізь неї й падали на землю.

— Усе марно, — сказав Такрой, — а я гадав, вас попередили. Дайте Крістоферові зробити це.

Це була важка праця. Жінки недовірливо дивилися, поки Крістофер вантажив пакунки й прив’язував їх на місце мотузкою. Такрой спробував допомогти, але він був недостатньо міцний і його руки проходили крізь пакунки. Крістофер утомився і замерз на сильному вітрі. Коли одна із жінок стримано дружньо усміхнулася і спитала його, чи хотів би він зайти всередину і випити чогось теплого, він радо погодився.

— Не сьогодні, дякую, — сказав Такрой. — Це все ще дослідна річ, і ми не впевнені, як довго триматимуть замовляння. Краще ми повернемося.

Такрой бачив, що Крістофер розчарований. Поки вони штовхали волокушу вниз по схилу, він сказав:

— Я тебе не звинувачую. Назвемо це діловою подорожжю. Твій дядько націлився на виправлення цієї підводи, і, до речі, вона сьогодні продемонструвала все якнайкраще. Я все ж таки щиро сподіваюся, що він може зробити її достатньо міцною, і її вантажитимуть люди, які приносять пакунки, і тоді ми зможемо впоратися без тебе.

— Але мені подобається допомагати, — заперечив Крістофер. — До того ж, як ти її потягнеш, якщо мене не буде поруч, щоб укріпити тебе?

— Так то воно так, — сказав Такрой. Він трохи подумав про це, поки вони добиралися до підніжжя пагорба, а тоді почав тягнути волокушу вгору, геть від долини, із мотузкою, натягнутою на плече. — Є дещо, що я мушу сказати тобі, — віддихався він. — Ти взагалі вивчаєш магію?

— Не думаю, — сказав Крістофер.

— Що ж, а варто, — знову віддихався Такрой. — Ти маєш чи не найсильніший дар, який я коли-небудь зустрічав. Попроси свою матір, щоб дозволила тобі брати уроки.

— Я гадаю, Матуся хоче, щоб я став місіонером, — сказав Крістофер.

Такрой на це примружив очі:

— Ти впевнений? Може, ти не так її зрозумів? Може, вона сказала «магом»?

— Ні, — заперечив Крістофер, — вона сказала, що я маю потрапити в Товариство.

— Ах, Товариство! — з легкою заздрістю видихнув Такрой. — У мріях я бачу себе в Товаристві, у гарному вельветовому костюмі, оточеного юними паннами, що грають на арфах.

— Хіба місіонери носять вельветові костюми? — спитав Крістофер. — Чи ти маєш на увазі на Небесах?

Такрой глянув угору на нахнюплене сіре небо.

— Не думаю, що ця розмова кудись приведе, — зауважив він. — Спробуй ще раз. Твій дядько сказав мені, що ти скоро від’їздиш до школи. Якщо це якась пристойна школа, вони мають давати додаткові уроки магії. Пообіцяй мені, що попросиш дозволу відвідувати їх.

— Гаразд, — сказав Крістофер. Згадка про школу викликала в нього нервове поколювання десь у животі. — А на що схожі школи?

— Там повно дітей, — сказав Такрой. — Але не буду формувати твою думку передчасно…

Він уже проклав шлях до верху долини, де навпроти них кучерявився туман із Проміжку.

— А тепер найскладніше, — сказав він. — Твій дядько думає, що ця штука матиме більше шансів прибути з вантажем, якщо ти підштовхнеш її, коли я вирушу. Але перш ніж я піду… коли наступного разу опинишся у Храмі Язичників і вони почнуть за тобою гнатися, кидай усе й вибирайся крізь найближчу стіну. Зрозумів? Судячи з усього, я побачу тебе приблизно за тиждень.

Крістофер підпер плечем задню частину підводи і підштовхнув, як тільки Такрой ступив у туман, тримаючи мотузку. Підвода нахилилася і сковзнула донизу за Такроєм. Щойно вона опинилася в тумані, як уподібнилася до зробленої з паперу і світла, наче повітряний змій; і, як повітряний змій, вона пірнала і злітала унизу, зникаючи з виду.

Крістофер замислено подряпався назад додому. Його вразило відкриття, що він був у Всюдинці, де живуть Язичники, сам того не знаючи. Тож неспроста він тривожився щодо Язичників. Ніщо, думав він, тепер не змусить його піти в Низку Десять. А ще бажав, щоб Матуся передумала, що він мусить бути місіонером.