Розділ четвертий Вантаж залізного дерева

Пізнього пообіддя, після закупівлі в лісових тролів великої партії залізного дерева, залога «Бурелова» тримала курс додому — в Нижнє місто. На борту корабля небесних піратів панував бадьорий настрій, а Живчик — герой дня — просто не міг натішитися собою.

Не знайомий особисто ні з ким із лісових тролів, яких вони зустріли, він, хто зростав у селі тролів, був чудово обізнаний із їхніми звичаями. Живчик знав, коли їхнє «ні» означає «так». Знав, коли треба торгуватися і, що найголовніше, коли слід зупинитися, бо якщо лісовому тролеві запропонувати надто мало за його дерево, він образиться і взагалі нічого не схоче продавати. Коли Живчик завважив на їхніх обличчях промовисті знаки — підібгані губи і тріпотливі ніздрі довгастих носів — він підморгнув батькові. Оборудка вдалася на славу!

Уже згодом, аби відсвяткувати цю подію, Захмарний Вовк гучно відіткнув барило деревного грогу і наточив кожному членові строкатої залоги по чарчині вогненної рідини.

— За славну роботу! — проголосив він.

— За славну роботу! — гримнули у відповідь небесні пірати.



Тем Човновод, такий собі косматий бардадим, поплескав Живчика по спині й стис за плече.

— Якби цей парубійко не знав так добре мешканців Темнолісу, нам ніколи так вигідно не сторгувати б деревини, — вирік він, підносячи вгору чепуруху. — П’ємо до Живчика!

— До Живчика! — дружно підхопили небесні пірати.

Навіть Сліво Спліт, старшина-стерничий, від якого рідко почуєш добре слово, зласкавився:

— А він і справді показав себе молодцем, — визнав він.

Лише один із команди не прилучився до віншувальників: сам Захмарний Вовк. Ба більше, коли Тем Човновод виголосив свій тост, капітан рвучко відвернувся і рушив до стерна. Живчик усе чудово розумів. Ніхто з екіпажу ні сном ні духом не відав, що він — син Захмарного Вовка. Щоб уникнути будь-яких закидів у надмірній прихильності до когось одного, капітан і волів повестися саме так. З тих самих міркувань він був із хлопцем суворіший, ніж із рештою кораблян, і ніколи й знаку не подавав, що міг його любити.

Та розуміти суворість Захмарного Вовка — одна річ, а бути від неї в захваті — зовсім інша! Кожен зневажливий жест, кожна кривда, кожне грубе слово допікали Живчика до живого серця: невже батько його соромиться?..

Проковтнувши образу, Живчик вигодив слушну хвилину і подався на капітанський місток.

— Як ви гадаєте, коли ми будемо вдома? — несміливо запитав він батька.

— Десь надвечір, — відповів Захмарний Вовк, притримуючи штурвал і водночас орудуючи важелями висячих гир-противаг. — Звісно, якщо вітер зоставатиметься ходовий.

Живчик спостерігав за батьком із побожним трепетом. Усі знають, як непросто стернувати небесним кораблем, але непохибність стала ніби другою натурою Захмарного Вовка. Він відчував корабель, неначе був із ним зрощений. Завдяки оповіді помагай-біди Живчик знав, звідки те все.

— Не інакше, ви опанували науку небесної плавби та … та ловитви бур у Лицарській Академії…

Захмарний Вовк повернувся і зачудовано глянув на сина.

— А що ти знаєш про Лицарську Академію? — запитав він.

— Ну, зрештою… небагато, — замулявся Живчик. — Але помагай-біда розказав мені…

— Х-х-х-хух! — полегшено зітхнув Захмарний Вовк. — Ото ще пащекун сухоребрий! Краще жити сьогоднішнім днем, аніж бабратися в минулому, — гостро додав він. А тоді, видимо прагнучи змінити тему, промовив: — Час би вже й тобі опанувати початки повітроплавства.

Серце Живчикові тьохнуло. Ось уже понад два роки літає він із небесними піратами. Як і вони, ходить у довгополому каптані, обвішаному численним особистим спорядженням: далекоглядом, абордажним гаком, компасом, вагами та баклагою… Як і в них, його груди прикриває закрутисто оздоблений захисний нагрудник із тисненої шкіри, а на спині приладнано згорнуті парашутні крила. Та цей весь час Живчикові обов’язки на борту корабля зводилися переважно до служницьких. А тепер усе начебто мало змінитися.

— Летюча скеля, холонучи, підіймає нас у небо, — пояснював Захмарний Вовк. — Підтримувати рівновагу, просуватися вперед та маневрувати доводиться вручну. За допомогою оцього. — Він показав на дві довгі шереги важелів кермування із кістяними держаками: кожна підойма була нахилена під своїм кутом.

Живчик ревно закивав головою.

— Оці важелі, оці підойми сполучені з системою висячих гир, — провадив капітан. — Кормова гиря, носова гиря, гирі правого борту — маленька, середня і велика; гирі лівого борту — такі самі, потім серединна гиря, передня гиря, задня гиря, а також клутові гирі… — сипав назвами Захмарний Вовк. — А важелі, що з другого боку, — ось вони, — керують вітрилами: фок, кормовий, марсель, — називав він важелі, постукуючи по кожному з них по черзі. — Гроти — один і другий, — скайсель, стаксель, лісель, гік, спінакер та клівер. Затямив? Уся сіль у тому, щоб ніщо не порушувало рівноваги.

Живчик непевно кивнув головою. Захмарний Вовк відступив назад.

— Ну, тоді шквар. Тримай штурвал, і побачимо, на що ти здатний.



Спершу все йшло гладенько. Система противаг була вже відрегульована, і Живчикові лишалося тільки стискати дерев’яне стернове колесо і не збиватися з курсу. Та раптом налетів північно-східний вітер, корабель клюнув носом, і завдання відразу ж ускладнилося.

— Підняти середню гирю правого борту, — скомандував капітан. Живчика охопила паніка. Який це важіль? Восьмий чи дев’ятий лівобіч? Він ухопився за дев’ятий і шарпнув. «Бурелов» перекособочився на один бік. — Не так рвучко! — гримнув Захмарний Вовк. — Підняти стаксель, дитино, і спустити велику гирю лівого борту… Лівого, бовдуре! — заревів він, коли небесний корабель перехнябився ще дужче.

Живчик заверещав із жаху. Йому здавалося, ніби корабель ось-ось розіб’ється. І перша спроба стати до стерна виявиться останньою. Він відчайдушно вп’явся у штурвал — мозок палав у гарячці, руки трусилися, серце калатало, готове розірватися. Він не повинен осоромити батька! Подавшись уперед, він знов ухопився за дев’ятий важіль. Цим разом Живчик перевів його плавко, спустивши гирю лише на кілька поділок.

І — о диво! Корабель вирівнявся.

— Добре, — похвалив капітан. — Дечого ти навчився. А тепер — підняти скайсель, — настановляв він. — Спустити трішечки носову гирю, відрегулювати наново маленьку та середню гирі правого борту і…

— Спілчанський корабель із правого борту! — розлягся різкий Дозорців крик. — Спілчанський корабель із правого борту — і він швидко наближається.



Ці слова громом озвалися у Живчикових вухах. Йому аж забило дух, у шлунку замлоїло. Шереги важелів попливли перед очима. Один із них запевне погнав би небесний корабель уперед, але який саме?

— Спілчанський корабель невпинно наближається! — оголосив Дозорець.

І тут Живчик, ошалілий з ляку, порушив перше правило стернування небесним кораблем. Він дозволив собі випустити штурвал із рук.

Ту ж мить, ледве встигли розціпитися його спітнілі долоні, стернове колесо шалено закрутилося, і хлопець покотився по чардаку. Вітрила на «Бурелові» враз опали і зненацька корабель увійшов у штопор.

— Недотепа! — зарепетував Захмарний Вовк. Він схопив штурвал і щосили впершись ногами у чардак, відчайдушно силкувався зупинити обертання.

— Вевеко! — ревнув капітан. — Мерщій сюди!

Живчик — його весь час валило з ніг — саме підводився, коли повз нього промайнув Вевека. Снігово-білий і червоноокий блукай-бурмило, жива гора м’яса та кісток, тільки ледь-ледь зачепив Живчика, але цього було досить, щоб той знову повалився додолу.

А ще за мить обертання корабля припинилося. Живчик звів очі догори. Стернове колесо завмерло, затиснуте, мов обценьками, у блукай-бурмилових лабетах. А капітан, його руки нарешті вивільнилися, перебігав ними туди-сюди по важелях — неначе акордеоніст по клавіатурі.

— Спілчанський корабель уже за сто ступнів і не перестає наближатися, — оголосив Дозорець. Німа капітанова гра тривала. — П’ятдесят ступнів! Сорок…

На цих словах «Бурелов» ураз плигнув уперед. Екіпаж тріумфально заревів. Живчик, заточуючись, уже йшов чардаком, шепочучи палкі слова вдячності Небові. Корабель урятовано!

Потім озвався Захмарний Вовк.

— Щось тут не так! — спокійно промовив він.

— Не так? — подумав Живчик. — Що могло бути не так? Хіба, зрештою, вони не драпонули з контрабандним вантажем дерева? Він глянув крадькома назад. Справді, спілчанський корабель відстав від них уже на кілька миль!

— Вочевидячки щось не так, — повторив капітан. — Ми геть утратили підіймальну силу.

Живчик із жахом видивився на Захмарного Вовка. У животі в нього похололо. Що це, жарт? Невже Захмарний Вовк скористався з нагоди, аби по-батьківському подражнити його? Та досить було поглянути на капітанове мертвотно-бліде обличчя, на те, як він десь легше, десь дужче термосив, торгав і надавлював важелі, аби переконатися: жартами тут і не пахло!

— Це… це… трикл… триклята кормова гиря, — пробелькотів хлопець. — Її заклинило.

— Спілчанський корабель знову нас наздоганяє! — закричав Дозорець. — І, судячи із прапора, на його борту сам Спілчанський голова!

Захмарний Вовк обкрутився на місці.

— Вевеко! — почав був він, але відразу ж передумав. Не випадає такому дебеленю, такій туші, дертися по корабельному облавку. Так само, як і Темові Човноводу та Стоупові Рипучій Щелепі! А Дозорцеві, хоч би як він того хотів, просто забракне сили вивільнити величезну залізну гирю. Сліво Спліт підійшов би на всі сто, коли б не його боягузтво. А Камбаломорд, плескатоголовий гоблін, хоч і безстрашний у січі чи в хвилину якої іншої небезпеки, надто безмозкий, аби запам’ятати своє завдання.

— Краще вже я подбаю про це сам, — буркнув він.

Живчик підскочив до батька.

— Дозвольте мені, — попросився він. — Я впораюсь.

Захмарний Вовк оглянув його з голови до п’ят, щільно підібгавши губи.

— Ви ж бо маєте бути біля важелів, — провадив Живчик, — коли я вивільню гирю.

— Спілчанський корабель уже за двісті ступнів! — закричав Дозорець.

Захмарний Вовк похапливо кивнув головою.

— Гаразд, — сказав він. — Тільки ж дивись, щоб мені не довелося робити посадку.

— Цього не буде! — рішуче сказав Живчик, чимдуж поспішаючи на корму. Там він ухопився за линву і спустивсь по ній за леєр. Ген-ген долі проблиснула і хутко зникла з очей лісова зелень.

— Не дивися вниз! — пролунав застережний крик Тема Човновода.

Легше сказати, ніж зробити, промайнуло у Живчика в голові, коли він обережно спускався на линвах, які павутинням обсновували корабельний корпус. Що нижче він посувався опуклою поверхнею, — спроквола, виважуючи кожен свій рух, — то дужче перекидався на спину. Студений вітер несамовито шарпав його чуба, морозив пальці. Але йому вже було видно стернову гирю, намертво зашморгнуту просмоленою линвою.



Він усе ліз і ліз, шепочучи собі під ніс підбадьорливі слова:

— Ну, ще трішки. Трішечки-трішечки.

— Як ти? — долетів до Живчика батьків гук.

— Уже зовсім близько! — прокричав він у відповідь.

— Спілчанський корабель за сто ступнів і не перестає наближатися! — долинула Дозорцева найсвіжіша реляція.

Тремтячи від хвилювання, Живчик сягнув рукою вперед і насилу потяг за сплутану клубком линву. Гиря повинна виснути вільно. Аби тільки йому вдалося… Він обережно просунувся ще трохи вперед і згори надавив на здоровенний вузол п’яткою долоні. Раптом вузол подався, линва розплелася, гиря гойднулась і … о, Небо, зірвалася. Смертельний жах спаралізував Живчика, коли велетенське залізне кружало загуло вниз — до лісу, над яким ширяв «Бурелов».



— Що ти зробив?! — долинуло до його слуху, мов крізь вату.

То був голос Захмарного Вовка, і в ньому бриніла нестямна лють.

— Я… я… — почав Живчик.

Ураз повітряний корабель загойдався: він став жертвою шаленої кільової та бортової хитавиці, зовсім вийшовши із-під контролю. Живчикові залишалося тільки висіти сторч головою, уп’явшись у павутину линв. Що ж він порушив?

— Ти всього-на-всього відчепив стернову гирю! — заволав Захмарний Вовк. — Хай тобі абищо, Живчику! А я думав, у нас тільки один баран із калаталом — Камбаломорд!

Живчик затремтів під шквалом образ, тим дошкульніших, що на деякі з них він міг би відповісти зустрічними звинуваченнями. Пекучі сльози набігли йому на очі, сльози, яких не утреш, бо ще, чого доброго, зірвешся вниз. А втім, тужно подумав він, чи не краще просто відпустити руки і щезнути? Що може бути гіршого, ніж наражатися на батьківський гнів?

— Живчику! Ти мене чуєш, хлопче? — почувся ще один голос. То був Тем Човновод. — Ми збираємося викинути вантаж. Себто будемо відчиняти трюмові двері. Краще тобі чимшвидше звідти вимітатися!

Викинути вантаж! У Живчика впало серце, і сльози ринули ще рясніше. Залізне дерево, на придбання якого пішло стільки сил — і грошей, — пропаде ні за цапову душу! І це все через нього!

— Хутчій! — зарепетував Тем.

Живчик подерся назад по линвовій сітці, лихоманно перебираючи руками та ногами, аж поки знову почав спинатися прямовисно. Він глянув угору. Червоне Човноводове ручисько сягнуло до нього вниз. Живчик удячно вхопився за простягнену долоню і знеможено хухнув, коли його витягли на чардак.

— Усе гаразд, капітане! — прокричав Тем.

Живчикові губи розтяглися у вдячній усмішці, але небесний пірат відвернувся, неспроможний дивитися йому в очі. Пропав вантаж — пропав заробіток. А Нижнє місто, хоч яке злиденне, було не найліпше місце для тих, хто не мав ані грошей, ані можливості їх заробити.

— Відкрити трюм! — скомандував Захмарний Вовк.

— Слухаюся, капітане, — обізвався з трюму голос Стоупа Рипучої Щелепи. Відтак із корабельних надр долинув брязкіт ланцюгів, супроводжуваний лунким гримотом — бух-бух-бух!

Живчик провинно похнюпив очі. То гуркотіли колоди, викочуючись одна по одній крізь отвір у днищі після того, як двері сповільна розхилилися. Живчик кинув оком за борт. Саме в цей час раптово вивергнулася решта колод. Дивне, лиховісне виверження: колоддя летіло назад у Темноліс, звідки прийшло.



Завваживши поперед себе таке диво дивне, спілчанський корабель негайно облишив погоню і порвався вниз по падалішні колоди. Серце Живчикові обкипало кров’ю. Їхня втрата обернулася набутком для спілчанського корабля.

— Хіба не можна спуститися і відбити у них вантаж? — запитав Живчик. — Я не боюся!

Захмарний Вовк повернувся до хлопця й обпік його нищівним поглядом.

— Ми лишилися без стернової гирі, — зауважив він. — Як мовиться, без керма і без вітрил. Якщо ми ще тримаємося в повітрі, то тільки завдяки летючій скелі. — Він одвернувся. — Підняти грот-шкот! — зикнув він. — Вирівняти… і молитися. Молитися, як не молилися ніколи досі. Раптовий шквал — і ми втратимо не тільки вантаж. Ми втратимо самого «Бурелова»!

Ніхто не озивався й словом, поки небесний корабель плуганився до Нижнього міста. То була найзабарніша і найбезглуздіша виправа, яку тільки Живчик будь-коли переживав. Уже споночіло, коли вдалині замріли тьмяні вогні Санктафракса. Внизу зачаїлося Нижнє місто, де під густою запоною диму не переставало кипіти життя. А на кораблі панувала гнітюча тиша. Серце Живчикові рвала розпука. Краще б небесні пірати вибухали нищівними тирадами, вергали громи та блискавиці, шпетили його та батькували на всі заставки — все що завгодно — тільки не ця вбивча мовчанка.

Кругом шастали патрульні катери, але жоден не вважав на калічний небесний корабель, що тримав курс на док. Що в ката могло бути сховане на судні, коли трюмові двері висіли відчинені?

Захмарний Вовк допровадив «Бурелова» до його таємного причалу. Стоуп Рипуча Щелепа кинув кітву, а Дозорець скочив на пірс, аби прикріпити корабельні линви до швартувальних кілець. Екіпаж зійшов на суходіл.

— Браво, браво, паничу Живчику! — просичав Сліво Спліт, поминаючи хлопця.

Живчик жахнувся, але на інший коментар годі було сподіватися. Спліт незлюбив його з першого погляду. Гірше було бачити, як відводять від нього очі інші. Із нещасним виглядом він почовгав за ними до сходнів.

— А ти, Живчику, зостанься, — гостро кинув Захмарний Вовк.

Живчик завмер. Ну от, а тепер ще й батько! Він обернувся з похнюпленою головою і чекав. Тільки коли останній небесний пірат зник з очей, Захмарний Вовк озвався:

— Щоб оце мій рідний син та дав такого гарту небесному кораблеві! Дожити до такого дня!



Живчик проковтнув давкий клубок у горлі, але волі сльозам не дав.

— Простіть! — прошепотів він.

— Простити? Із прощення кожуха не пошиєш! — загримів Захмарний Вовк. Ми втратили залізне дерево, стернову гирю — ми заледве не втратили самого «Бурелова». І ще не вгадно, чи я його таки не втрачу… — Капітанові очі спалахнули крицею. — Мені сором називати тебе сином.

Ці слова вразили Живчика в саме серце: його вдарено у спину.

— Сором називати мене сином? — перепитав Живчик і поки він говорив, його страждання обернулося на лють. Він зухвало підвів очі. — Що ж, для мене це не новина! — сказав він.

— Як ти смієш! — роз’ярів Захмарний Вовк, весь побуряковівши.

Та ба, Живчик смів.

— Ви ніколи, жодного разу нікому не давали взнаки, що ви мій батько, — провадив він. — Хіба це не означає, що ви завжди мене соромилися, соромилися з першої миті, як ми знайшли одне одного? Правду я кажу? Так чи ні? Скажіть так, і я піду геть, чули?

Захмарний Вовк німував. Живчик повернувся йти.

— Живчику! — нагукав його Захмарний Вовк. — Постривай! — Живчик зупинився. — Повернися і поглянь мені в очі, хлопче, — зажадав капітан.

Живчик спроквола обернувся і виклично блиснув очима на батька. Ув очах Захмарного Вовка спалахнули теплі вогники.

— Золоті слова, — промовив він. — Що правда, то правда. На борту корабля я нічим не показував, ким ти мені доводишся. Але причина зовсім інша, ніж ти гадаєш. Дехто серед нашої команди тільки й чекає нагоди зчинити заколоті прибрати «Бурелова» до своїх рук. Якби ця негідь дізналася, що ти… — Він урвав. — Коли б ти тільки знав, який ти мені любий, бо ти таки мені любий, Живчику! Добре це собі затям.

Живчик кивнув головою і шморгнув носом. До горла підступив терпкий клубок.

— Якби вони про це дізналися, над твоєю головою нависла б смертельна небезпека.

Живчик похнюпився. Як можна було сумніватися у батькових почуттях? Тепер настала його черга пекти раків! Він підвів очі й ніяково усміхнувся.

— Виходить, я можу лишатися? — запитав він.

На обличчя Захмарного Вовка лягла тривожна тінь.

— Нічого іншого я й не мав на увазі, кажучи, що ще можу втратити «Бурелова», — відповів він.

— Але як? — здивувався Живчик. — Чому? Ваш це корабель чи ні? Я гадав, він дістався вам у день вашого висвячення.

Захмарний Вовк пирхнув.

— Утримання небесного корабля ускакує в копієчку, — пояснив він. — А з початком навали шашелю «Ловець бур» у боргах по самий вершечок своєї чарівної щогли. Усі надії я покладав на залізне дерево: без нього не погасити заборгованої суми. Ні, — зітхнув він, — якщо хтось і володіє «Буреловом», то це Матінка Товстобрюхперо. Саме вона фінансує нас. І загрібає левову частку зисків від наших оборудок, — додав він із серцем. — А тепер, коли мені нема чим розплатитися, їй нічого не варто забрати назад своє законне добро.

Живчик похолов.

— Але вона не посміє! — зойкнув він.

— Ба, посміє, ще й як посміє! — усміхнувся Захмарний Вовк. — Навіть більше, вона постарається, щоб для мене були зачинені двері решти позичальників. А що таке капітан небесних піратів без небесного корабля, Живчику? Га? Я тобі відповім. Нуль. Ось що він таке. Нуль без палички.

Живчик відвернувся, нетямлячись із розпачу. Його батько — колись найкращий санктафракський Лицар-Академік, якого світ зроду-віку ще не бачив, а нині найславетніший небесний пірат Світокраю — опинився перед лицем ганьби та безчестя. А винуватець — він, Живчик. Він і ніхто інший.

— Я…

— Цур, більше не вибачатися, — застережно підніс руки Захмарний Вовк. — Ну ж бо, веселіше. Ходімо розберемося з цією справою, — сказав він похмуро. — Може, нині стара скнара буде в погіднішому настрої і трохи погамує свою зажерливість. І затям, — провадив він, ступивши крок до сходнів, — коли ми сидітимемо у «Дубові-кривавнику» і балакатимемо з Матінкою Товстобрюхперо, треба буде зважувати кожне своє слово, ба навіть, думку. Присягаю: там і стіни мають вуха.



Загрузка...