Бурелов

Розділ сімнадцятий Багнище збирає данину пальців

Приплющивши очі, Скрид Пальцекрад пантрував за наближенням загону. Веселощі, змішані з погордою грали на його тонких білих губах.

— Так-так-так, — прорипів він. — І що ж до нас припливло цим разом?

Зазвичай подорожани, чий шлях перетинався з його, мандрували групами одноплеменців. Компанія темних гоблінів, зграя ельфів-дубовиків, родина лісових тролів або, на згадку про них він самовдоволено посміхнувся, дрібногоблінів.

Але це збіговисько!

Скрид подався вперед і примружив очі. Там був юнак. І якийсь старий дундук — чи не його дід — вельми химерний на вигляд: здавалося, ззаду в його білій мантії закоренилося дерево чи щось таке. А ще — якийсь недомірок, з усього видно, ельф-дубовик. І хтось чи щось у важкій кереї з відлогою. І… Скрид застогнав.

— Блукай-бурмило, — хрипляво буркнув він.

Скрид Пальцекрад остерігався блукай-бурмил і небезпідставно. Одне те, що ці тварюки страхітливо дужі, а друге — вони відзначаються подивугідною інтуїцією. Досі він тільки раз пробував запопасти пальці блукай-бурмила, і це замалим не коштувало йому життя.

Скрид вишкірився.

— Замалим! — прошепотів він, бо, як завше, чинник несподіваності Пальцекрадового нічного нападу виявився тоді згубним для його жертви. — Але не забувай, — провадив він. — Той був куди менший і лагідніший на вигляд, ніж це одоробло. Треба брати очі в руки.

Останні кілька кроків виявилися для Живчика найважчими. Поки він спотикаючись, дибав уперед, марища, духи та упирі, немилосердно над ним збиткувалися.

— Твій батько — Захмарний Вовк, — шепотіли вони. — Невже ти залишиш його тут? Самого? Без єдиного свого сина?

— Я не маю іншої ради, — промимрив Живчик крізь сльози.

— Ходімо! — почув він Професорів голос. — Напни залізну рукавицю і скинь угору свого меча. Тобі це до снаги, Живчику. Тобі до снаги — вирватись із Присмеркового лісу.

— Так… — непевно погодився Живчик. Він уволив Професорову волю. — Так, до снаги, і я таки вирвуся. — Він помовчав. — Чи решта надійшли?

— Ми всі тут, — доповів Дозорець.

Живчик звів очі й глянув уперед. Кінець довгого тунелю, що відкривався його поглядові, тунелю, де клубочилась і вирувала мла, висіла зоря. Під нею стовбичила бліда кутаста постать. Нога за ногою, заточуючись, Живчик невпинно прошкував до них обох.

— Уже недалеко, — підбадьорював Професор. — Ще трохи — і ми там.

Живчик крутнувся на підборах, повертаючись до нього лицем, відтак схопив його за руку.

— Тоді вам доведеться зупинитися, — промовив він. — Якщо ви зайдете надто далеко, то помрете.

Стоячи на межі Багнища та Присмеркового лісу, Скрид Пальцекрад виказував дедалі більшу нетерплячку.

— О сили небесні, а це що за чортівня? — визвірився він. — Тільки втихомириться один, починає зачіпатися інший.

Потім, примітивши, як нашорошилися вуха у блукай-бурмила, він змінив тактику.

— Мерщій сюди! — загорлав він. — Єдине моє бажання — допомогти вам, поки не пізно.

Коли луна від цих слів, слів із-поза меж Присмеркового лісу, залящала у Живчикових вухах, голоси марюк та їхні силуети нарешті втратили над ним владу, дзвін у вухах ущух. З очей спала полуда. Він побачив ліс, яким той був: понура попри весь свій сухозлотий блиск місцина, застигла у мертвотному заціпенінні, сповнена дурманного сопуху розкладу.

Професор Світлознавства звів очі на Живчика.

— Зі мною все гаразд — і я проведу вас іще трохи, — заявив він.

— Ви певні? — нижучи його очима, запитав Живчик.

Професор кивнув головою.

— На всі сто, — одказав він і хапливо відвернувся. — Ходімо.

Пам’ятаючи про свій капітанський ранг, Живчик випростався і згадав, як поводився у таких випадках Захмарний Вовк.

— Вітання-шанування! — озвався він. — Я Живчик, капітан небесних піратів. Назвіть своє ім’я та своє ремесло.

Скрид гиденько захихотів.

— Щеня, а пнеться закидати по-вовчому, — буркнув він собі під ніс. Відтак звів голову. — Моє ім’я Скрид, — відказав він. — Ремесло — переправляти мандрівців через підступне Багнище.

Блукай-бурмило погрозливо загарчав.

— Хоча, можливо, ви зовсім не зацікавлені у моїх послугах, — вів далі Скрид, микуляючи очима під напівспущеними повіками. — Можливо, ви все знаєте про Багнище з його трясовинами та отруйними ямами, його мордобрилами, рибами-болотницями та білими воронами.

— Ні, ні, — заперечив Живчик. — Я вельми зацікавлений.

Він пройшов кілька останніх ярдів Присмеркового лісу і зупинився на самім краю узлісся. Скрид — за крок від нього — стояв на Багнищі. Між ними пролягала невидима лінія, розмежовуючи ці дві зони. Якусь мить вони мовчки проймали очима один одного. Звідкись іздалеку, з-понад бляклої пустки, долетіло пронизливе крякання.

— Білі ворони, — пояснив Скрид. — Скубуться над якимось стервом — запах крові доводить їх до шалу.

Живчик відчув спиною, як стривожились його супутники.

Скрид хитро посміхнувся.

— Часом вони нападають, не ждучи, поки з вас вилетить дух, — прорипів він.

Живчик жахнувся. Добре знаючи, яке Багнище жорстоке і небезпечне місце, він, проте, не вірив і цьому Скридові — смертельно блідому типові з налитими кров’ю очима.

«О Небо, нікудишній із мене капітан небесних піратів!» — розпачливо подумав він. І враз спіймав себе на гадці, що бажає знов, аби поруч був батько. Той знав би, що робити.

На виручку йому — уже втретє, одколи Живчика обрано капітаном — прийшов той-таки Професор Світлознавства. Виступивши наперед, він став поруч із Живчиком.

— Скільки ви берете з душі? — поцікавився Професор.

Скільки берете, розгублено подумав Живчик. Хоча гадка про оплату провідникових послуг йому б і в голову ніколи не прийшла, цілком очевидно, що дивацька знебарвлена істота зажадає винагороди. А в Живчикових кишенях вітер гуде. Як і в кишенях решти членів екіпажу.

— Ось моя ціна, — відповів Скрид, задумливо потираючи підборіддя. — Завбачена спеціально для небесних піратів. — Він обкинув їх недовірливим поглядом. — По дві сотки з душі.

Живчик затремтів. Через Багнище переправляється четверо, отже, виходить вісім соток — вісім соток, яких він не мав.

Але Професор видавався незворушним.

— Тобто тисяча за всіх, — сказав він. — Що ж, я плачу.

Цього разу Живчик збентежився не на жарт.

— Але… — почав він. — Я гадав…

Професор Світлознавства повернувся до нього.

— Добре все зваживши, я вирішив іти з вами, — пояснив він. — Себто, якщо ви, звісно, мене візьмете.

— Так, так, звичайно, — непевно промурмотів Живчик. — Але ж ви казали…

— Спробую щастя, — урвав Професор. — Хто знає, може мій карк зростеться… — Він помовчав. — У кожному разі, я не маю охоти тут залишатися.

— Але ж ви були такі певні, — не вгавав Живчик. — Ви казали…

— Знаю, що казав, — знов перепинив Професор. — Я уявив собі, що, зоставшись, матиму змогу досліджувати бурефракс. Але то була помилка. Звісно, Присмерковий ліс справді дає мені час для студій, але воднораз він їх і унеможливлює.

— Тьху! — лайнувся Скрид Пальцекрад.

Не вважаючи на нього, Професор вів далі:

— Я академік, Живчику, — вирік він. — Відомий у Санктафраксі гостротою свого розуму. Я міг процитувати з голови стародавній Ділніксів «Трактат про властивості Світла», я знав напам’ять Архімаксову «Тисячу блискучих афоризмів»… А тут, у цьому жахливому місці, де глузд за розум завертає, я заледве можу пригадати, хто я такий.

— Отже, ви хочете сказати…

— Хочу сказати, що радше помру гідною смертю, аніж укрию себе ганьбою вічного невігластва. — Він добув із бганок мантії шкіряного капшука і вручив його Живчикові.

— Тут п’ять соток, — сказав він. — Решту він одержить по прибутті на місце.

Живчик повернувся до Скрида і жахнувся, застукавши цього вузлуватого цибаня на тому, що він, облизуючись, пожирав очима ступні Професорових ніг.

— Якщо ви пристаєте на ці умови, — сказав Живчик, простягуючи шкіряного капшука, — тоді домовились.

Скрид звів очі й вищирив зуби.

— Дуже радий це чути, — сказав він.

Він узяв капшука, запхав його до нагрудної кишені куцої шкуратянки і потис Живчикові руку.

Живчик здригнувся від доторку сухих кощавих пальців.

— А тепер — гайда! — сказав Скрид і м’яко, але рішуче перетяг його за невидиму рису — із Присмеркового лісу на Багнище.

Ледь опинившись там, Живчик озирнувся. Професор Світлознавства стояв стовпом. Попри свій рішенець йому коштувало великих зусиль ступити крок — зрештою, він, цей крок, міг виявитися останнім.

— Мерщій! — роздратувався Скрид. — Уже нерано, а вночі ми не йтимемо.

— Не парте парка, Професоре, — спокійно мовив Живчик.

Скрид пирхнув і досадливо відвернувся. Живчик простяг Професорові руку, щоб той міг спертися.

— Красненько дякую, Живчику, — розчулився Професор. — Хоч би що на мене чекало, хлопче мій, я радий, що мав честь запізнатися з тобою. Колись ти станеш славетним капітаном небесних піратів. І літатимеш на власному кораблеві. Згадаєш моє слово.

По цій мові Професор ступив такий важливий для себе крок уперед. Боючися, як би немічний Професор тут-таки не повалився додолу, Живчик шарпнувся, щоб підтримати його. Але Професор не повалився. Ступаючи на Багнище, він тільки скривив болісну гримасу і зойкнув. І ледь поточився. Але на ногах устояв.

За спиною у Професора Дозорець, Вевека та Камінний Штурман у захваті заплескали в долоні.

— Браво, Професоре! — закричали вони.

— Атож, браво! — засяяв Живчик. — На Санктафракс ви повернетеся стрункий, як дощова цівка.

Професор кволо усміхнувся. Його обличчя набуло мертвотного сірого відтінку. Живчикове чоло затьмарила тривога.

— Як… як ви насправді себе почуваєте? — схвильовано запитав він.

— Живим, — простогнав Професор. — Як той казав, плюю ще на долівку — не на бороду. Але, боюся, мені за вами не вгнатися. Мабуть, краще було б, якби…

— Ні, — рішуче урвав Живчик. — Ви помандруєте з нами. Ми всі по черзі вам допомагатимемо. — Він повернувся до решти. — Отже, всі сюди! Будемо рушати!

— Після того, як змарнували стільки часу, — шпигнув Скрид.

Коли решта членів команди, вибралися, ледве ноги волочачи, з лісу, Скрид повернувся і сягнистою ходою потяг у глибину Багнища. Живчик подався за ним, обхопивши рукою Професора за поперек.

— Жвавіше! — озвався Скрид. — І пам’ятайте: триматися купи, йти моїми слідами — і не озиратися.

Серце Живчикові впало, коли він глянув уперед і пересвідчився навіч, як далеко їм іти. Багнищу, здавалося, не буде кінця-краю. Навіть, якби він ішов сам, мандрівка була б жахливою. А з Професором, що важко хилився на нього…

— Нас ніхто в потилицю не жене, — прохрипів Професор, немов прочитавши його думки. Живчик кивнув головою і спустив очі додолу: стопи грузли у білій грязюці. Професор мав рацію. Вони вирвалися із Присмеркового лісу, і це найголовніше, бо хоч Багнище було таке саме небезпечне, як і неосяжне, воно все ж мало свої межі. А завдяки їхній щасливій зустрічі з провідником…

— Капітане! Капітане! — почув він тривожний Дозорців лемент. Якусь мить до Живчика не доходило, що ельф-дубовик звертається до нього. Він машинально роззирнувся, шукаючи очима Захмарного Вовка. — Капітане Живчику! — репетував Дозорець. — Мерщій сюди. Вевека!

Живчик стрельнув оком уперед. Альбінос блукай-бурмило лежав крижем на м’якій твані.

— Іди до нього, — звернувся до хлопця Професор. — Я постою без сторонньої допомоги.

Живчикові не довелося нагадувати вдруге. Він погнався густою, грузькою квашею і впав навколішки біля свого друга.

— Що сталося? — запитав він. — Вевеко, що тобі таке?

— Ве… ве-ве, — простогнав блукай-бурмило. Він схопився за груди і відкинув назад величезну голову.

— Вевеко! — зойкнув Живчик, і на очі йому набігли сльози. — Вевеко, озовися. Скажи, що можна зробити.

— Ве-е-е, — стиха простогнав блукай-бурмило і раптом зайшовся жахним клекітливим кашлем, аж усе його тіло затіпалось у болісних корчах.

Живчик відчайдушно боровся зі слізьми. Покинувши «Бурелова», Вевека зазнав під час спуску внутрішніх, далеко серйозніших, ніж гадав хлопець, ушкод. Дихав він тепер часто, тяжко і з присвистом. Живчик гладив звіра по шиї, не перестаючи шепотіти, що все буде гаразд, усе буде чудово. Блукай-бурмило кволо усміхнувся і заплющив очі.

— Жи-ве-чик. Ве-ве, Дру-е-з…

Знагла струминка крові — сліпучо червона проти густого білого хутра — бурхнула з куточка його рота і збігла по щоці. Вевека знов закашлявся, затремтів, щось пролопотів і… запала тиша.