Бурелов

Розділ дев’ятий На ловах бурі

Зайцювання на небеснім кораблі спершу здавалося непоганою ідеєю. Але тепер Живчик аж ніяк не був у цьому певний. Під час кільової хитавиці, коли «Бурелов» то піднімався, то опускався, хлопцеві вивертало всі нутрощі. Піт зрошував крижане чоло, сльози струменіли по розшарілих щоках.

Камбаломорд бридко захихотів.

— Що, млоїть у шлунку? — глумливо мовив він. — Непереливки, га?

Живчик тріпнув головою. Він почувався хворим не від польоту, а від того, що доводилося дихати одним із гобліном повітрям — теплим і смердючим. Жоден плескатоголовець не міг похвалитися чепурністю, а Камбаломорд смердів, як тхір. Він зроду ще не мився, його солом’яник був вологий і кальний, а кругом валялися, гниючи, м’ясні недоїдки, прихоплені в різний час із обіднього столу.

Затиснувши носа нашийною хусткою, Живчик глибоко втяг у себе повітря. Помалу нудота проходила, а з нею і жахливий дзвін у вухах. Він знову набрав у груди повітря.

Коли «Бурелов» мчав над сповненими руху бон-доками, досвітнім ринковим майданом і далі повз ливарні цехи та кузні, до Живчика долинав знайомий гук: гамір торгів, жартівливі голоси, свиняче кувікання, дзвін молотів, веселий гигіт, хоровий спів, глухий вибух — складна какофонія життя Нижнього міста, яке навіть такої ранкової пори вже кипіло в ключ.

Незабаром знайомі згуки, сповільна даленіючи, завмерли остаточно, і Живчик збагнув, що вони чи не залишили гамірне місто позаду і перетинають Багнище. Тепер можна було чути й голос самого «Бурелова» — рип та стугін такелажу, а також свист повітря, що обтікало корпус. Знизу долітали писк і шкряботіння щуроптахів, замешканих у надрах небесного корабля, а згори — коли натужити слух — ледь чутне бубоніння голосів.

— О, що б я віддав, аби бути з усіма там, на горішньому чардаку, — прошепотів Живчик.

— І наразитися на капітанів гнів? — прогарчав Камбаломорд. — Не думаю, що це розумно!

Живчик зітхнув. Авжеж, плескатоголовець має рацію. Захмарний Вовк напевняка живцем здер би з нього шкуру, викривши його непослух. А все ж залишатись у криївці під чардаком було мукою. Йому бракувало отого незрівнянного відчуття, коли вітер лоскоче твого чуба, коли ти вільно ширяєш у повітрі, тимчасом як унизу, наче закрутиста мапа, розгортаються пейзажі Світокраю, а над головою зяє неокраїй огром відкритого неба.

Упродовж усього дитинства, перебутого в Темнолісі, Живчик палко бажав знятися вгору над лісовою опоною і дослідити небесну вишину. Здавалося, вже тоді він відчував усією своєю істотою, що належить небові. І, можливо, неспроста. Зрештою і сам Захмарний Вовк не раз твердив, що небесне піратство треба мати «у крові» — і він, батько, саме з такої породи…

Зараз Живчикові чутно було, як капітан викрикує команди, і хлопець усміхався, уявляючи, як залога стрімголов кидається їх виконувати. Бо Захмарний Вовк правив на кораблі залізною рукою. Він був суворий, але справедливий, і — на його честь нехай буде сказано — «Бурелов» на чолі з ним зазнавав менше аварій, ніж будь-який інший корабель.

Проте саме його сувора справедливість і змушувала тепер Живчика ховатися в каюті плескатоголовця, почуваючись надто знервованим, аби з’явитися до капітана нагору без запрошення Сліво Спліта. Йому лишалося одне: чекати.

— Буря з правого борту, і вона насувається! — розітнувся пронизливий Дозорців крик. — Ще три хвилини — і нас затягне!

— Згорнути скайсель! — заревів Захмарний Вовк. — Перевірити всі кріплення!

Коли небесний корабель різко поклало на лівий борт, Живчик ухопився за головний пілерс і цупко за нього тримався. Він знав: хитавиця — тільки провість того, що на них чекало. Зазвичай щоразу, коли ураган наближався впритул, «Бурелов» знижувався, кидав кітву і, стоячи на приколі, перечікував негоду. Але не сьогодні!

Сьогодні небесний корабель зустріне буревій у небі. Маневруючи, він дедалі наближатиметься до нього, аж поки його втягне у зону пониженого тиску, утворювану вітром ураганної сили, і понесе з шаленою швидкістю. «Бурелов» летітиме чимраз швидше і, рухаючись колами, поволі наближатиметься до голови бурі. У слушний, на думку Захмарного Вовка, момент корабель почне навально обертатися і проткне вихорову оболонку.

Та саме цей момент і найнебезпечніший. Якщо «Бурелов» летітиме надто повільно, вихоровий потік його розіб’є. Якщо ж він рухатиметься надто швидко, завжди буде небезпека, що вони пронижуть бурю наскрізь, і, вигулькнувши з того боку, безпорадно проводжатимуть очима Велику бурю, яка далі гнатиметься вже без них. У кожному разі їхнім пошукам бурефраксу настане край.

Проте Живчик чув, що існує, — принаймні теоретично, — безпечний спосіб проникнути в зону затишшя всередині Великої бурі: утримувати небесний корабель під кутом у тридцять п’ять градусів до вихорового потоку. Та коли небесний корабель шарпнувся і ним почало крутити і вертіти, а Живчик уже готувався зустріти люту смерть, його вразили сміховинна малість і крихкість «Бурелова», несумісні з виконанням такого страховитого завдання, байдуже, який кут було б обрано!

— Пішла остання хвилина перед зіткненням, починається відлік секунд! — закричав Дозорець, заглушуючи дедалі ближчий рев бурі.

— Прибрати спінакер! — заволав Захмарний Вовк. — Дозорцеві негайно спуститися зі спостережного пункту!

Живчик ще ніколи не чув такої настирливості в голосі Захмарного Вовка. Цікаво, що змінило його тон, невже то Велика буря сповнила батька таким жахом і побожним трепетом? Ні, Живчик має все побачити навіч!

Спритно перебираючи руками по перечці, він почав просуватися до борту. І хоч у нижній частині цього корабельного закамарка не було жодного бортового ілюмінатора, шпари між гнутими дошками обшивки подекуди були доволі широкі, аби крізь них бачити. Світло, пробиваючись крізь ті клинцюваті щілини, рясно смугувало морок. Добувшись нарешті борту, Живчик укляк і припав до шпари. Під собою він угледів безбарвну пустку Багнища, простертого, куди не глянь. Біле болото, побрижене од вітру, вподібнювало пустку до безберегого океану. І, на довершення омани, там, серед брижів, мрів корабель.

— От тільки що не пливе, — пробуркотав Живчик, косячи оком на загублене вдалині розбите судно. — Та й навряд чи коли плистиме.

Коли «Бурелов» полинув далі, до Живчика дійшло, що корабель унизу не безлюдний. Там хтось був: висока, суха постать сварилася кулаком у небо. Безбарвна, як і все круг неї, вона майже зливалася з довкіллям. Живчик був би не добачив незнайомця взагалі, якби сліпуча блискавка дедалі ближчої бурі не осяяла кинджала, затиснутого у його руці.

Кому він посилав прокльони — бурі, запитував себе Живчик. Чи дивну знебарвлену прояву роз’юшив сам вигляд «Бурелова» у неї над головою?

За мить як вона, так і розбите судно згинули з очей. Сліпуча блискавиця на мент осяяла мерзосвітню плескатоголовцеву каюту. Повітря повнилося тріском і сичанням. Живчик насилу зіп’явся на ноги, зазирнув у вищу щілину і відсахнувся, коли різкий порив вітру обпалив йому очі. Він утер сльози рукавом і, примружившись, знову глянув крізь шкалубину в обшивці.

— О Небо! — скрикнув він.

Просто перед кораблем, заступаючи собою весь виднокіл, здіймався, вируючи, клекочучи і гуркочучи, мур роз’ярілих пурпуру та чорняви. Оглушливий рев вітру нагадував неумовчний грім вибуху. Але ще гучніше рипів та стугонів сам «Бурелов».

Коли Живчик звів очі догори, знову спалахнула блискавиця. Вона розгалузилась по вигнутій поверхні Великої бурі цілою мережею електричних річок і вибухнула рожевими та зеленими колами.

Цим разом грякнуло дужче, ніж звичайно; потім шварнула ще сліпучіша блискавка. І весь час, поки відраховувано невідворотний плин секунд, що передували зіткненню, «Бурелов» весь трясся і тріщав. Живчик обіруч уп’явся в балку лівобіч від себе і напружив ноги.

П’ять… чотири… три…

У-у-у-у-у! — гув вітер і його пронизливе жалібне виття підносилося до оглушливого вереску.

Два…

Ніколи ще «Бурелов» не мчав так прудко. Живчик ще міцніше припав до балки. Корабель скажено кинуло вперед.

Один…

Ж-ж-ж-жу-у-у-х!!!

Як осінній вітрюган пориває вдалину падучий листок, так «Бурелова» зненацька підхопив і поніс із собою вихоровий потік. Корабель тяжко завалився на лівий борт, даючи страхітливий кант. Живчика відірвало від бімса і пожбурило назад на устелену соломою підлогу.

— О-о-о-о-й! — скрикнув він, летячи в повітрі. Він глухо гупнув додолу, голова різко відкинулася і з гучним стуком ударилась об край Камбаломордової лежалки. В очах йому потемніло.

Камбаломорд глянув униз і вилупив зуби.

— Отак-то, паничу Живчику, — промовив він. — Залишайся тут, у мене під боком, щоб я міг за тобою пантрувати.

Нагорі капітан і залога робили все, щоб утримати «Бурелова» в повітрі. Поки Вевека стискав штурвал у своїх могутніх лабетах, пальці Захмарного Вовка літали над клавіатурою важелів.

Двадцять весен збігло відтоді, як він закінчив Лицарську Академію, двадцять весен спливло відтоді, як він опанував усі премудрощі ловів бур — а за двадцять років багато чого забувається. Коли Захмарний Вовк трішечки піднімав таку-то гирю і ледь-ледь спускав таке-то вітрило, то дослухався більше до інстинкту, ніж до підказки пам’яті.

— Лoви бур! — побожно промурмотів він.

Їх невпинно, в супроводі невгавучого свисту несло по небу всередині зони пониженого тиску Великої бурі. Обачно, дуже обачно і лишень потроху Захмарний Вовк використовував гарячі вихорові потоки, щоб помалу-малу просуватися вздовж зовнішнього краю бурі — до її голови.

— Тпру, мій красунчику! — шепотів капітан «Буреловові». — Отак, а тепер трохи легше… — Він спробував ледь-ледь спустити носову гирю. Небесний корабель клюнув носом.

— Підійняти грот! — звелів Захмарний Вовк. Тем Човноводі Стоуп Рипуча Щелепа збентежено видивились одне на одного. Та це ж божевілля — розпускати грот у такий вітер! Запевне вони недочули. — Підійняти цей триклятий грот, поки я не викинув вас за борт — і ви не засмажились на небесному багатті! — заревів капітан.

Тем і Стоуп Рипуча Щелепа прискочили до щогли. А коли вітрило розпустилось і затріпотіло на вітрі, Захмарний Вовк звернув до неба коротеньку молитву, присягнувши довіку бути чеснотливим — якщо тільки витримає вітрило.

— А тепер побачимо, — процідив він крізь зціплені зуби, знову переводячи скупчений погляд на важелі гир. — Підняти передню гирю, опустити гирю лівого борту, маленьку… — «Бурелов» затремтів. — Середню… — Корабель нахилився ліворуч. — І велику…

Коли було спущено третю гирю, «Бурелов» — утримуваний на місці за допомогою грота біля голови урагану — почав сповільна повертатися. Захмарний Вовк прикипів очима до компаса. Мало-помалу небесний корабель розвертався під заповітний кут у тридцять п’ять градусів, аби могти безпечно засягнути в осердя бурі.

— Сорок п’ять градусів, — відлічував капітан. — Сорок… Тридцять сім… Тридцять шість…

— Згорнути грот! — покликнув він дужим голосом.

Цим разом команду не довелося повторювати двічі. Тем Човновод зі Стоупом Рипучою Щелепою дружно попустили линву, і вітрило опало. Небесний корабель поволеньки поплив уперед, і його вмент поглинуло густе, грізно здиблене кармазиново-чорне хмаровиння. Вони входили у Велику бурю.

Повітря сліпило очі й викликало задуху. Воно лускотіло й іскрилося. Скрізь тхнуло аміаком, сіркою та тухлими яйцями.

Навкруги стругав хвиський, смалкий вітер. Він гримав у борти і першої-ліпшої хвилини загрожував переламати рипучу щоглу навпіл.

— Ну ще трохи, мій хорошунчику, — ніжно укоськував «Бурелова» Захмарний Вовк. — Тобі це до снаги. Ти подужаєш безпечно нас доправити до осердя Великої бурі…

Та не встиг він доказати, як небесний корабель задриготів, мовляв, ні, йому несила. Захмарний Вовк кинув неспокійний погляд на компас. Стрілка знову показувала сорок п’ять градусів. Вітер бив по кораблю навідліг. Трусанина стала ще шаленіша. Ще трохи — і небесний корабель розсиплеться на порох.

Тремтячими руками Захмарний Вовк якомога вище підніс усі три гирі з правого борту. «Бурелова» гойднуло в супротивний бік. Застрашливий дригіт ущух.

— Дяка Небові! — вигукнув Захмарний Вовк і, вигодивши мить, утер із чола піт. Він повернувся до Вевеки попліч себе. — Тримай міцно, — остеріг він. — Першої-ліпшої секунди… Гоп! — закричав він на все горло, бо цієї миті компасна стрілка, крутнувшись, завмерла на тридцяти п’яти градусах, а «Бурелов» прорвався крізь скажений ураганний шал — і опинився в утробі бурі, в моторошній тиші.

— Розпустити грот! — заволав капітан, і від голосу його пішла луна, наче він стояв у велетенській печері. Якщо вони не хочуть прошити бурю наскрізь, треба будь-що-будь приборкати рушійну силу небесного корабля. Вітрило — якщо він добре затямив академічну науку — має діяти як гальмо. — Розпустити всі вітрила!

Спершу з небесним кораблем начебто нічого не сталося: він усе так само зі свистом линув до зовнішньої оболонки бурі. Вогненні пальці блискавиці, які розгорталися віялом перед ним, дедалі ближчали. Тем Човновод, Стоуп Рипуча Щелепа, Дозорець та решта всі шатнулися до линв, навіть Професор Світлознавства пристав до них! Гуртом вони одне по одному розпускали вітрила. І щойно тоді, як нап’ялися полотнини їх усіх, «Бурелов» нарешті сповільнив лет.

Перш ніж зупинитися цілком, Захмарний Вовк підійняв гирі лівого борту і спустив гирі правого, а коли вони розвернулися, зафіксував носову гирю на попередньому місці.

Тепер, повернений у напрямі руху Великої бурі, «Бурелов» летів разом з нею — і всередині її. Довкола себе Захмарний Вовк чув радісні, схвильовані вітання кораблян. Але він знав краще за них, що святкувати перемогу рано. Аби зберегти поставу «Бурелова», потрібна ювелірна точність: одна спущена занизько гиря, одне здійняте зависоко вітрило — і корабель відкине до краю бурі, а тоді виплюне у відкрите небо.

— Суворо тримайся курсу, Вевеко, — розпорядився капітан. — Дозорцю! — нагукав він. — Скільки ще там до Присмеркового лісу?

— Десь хвилин із двадцять, — відгукнувся ельф-дубовик.

Захмарний Вовк похмуро кивнув головою.

— Я хочу, щоб ви всі — всі до одного — брали очі в руки, аби не проґавити жмута блискавиць. Якщо ми збираємося роздобути бурефракс, нам треба докладно знати, — докладно! — де він приземлиться.

Опинившися знов у себе внизу, Живчик качався туди-сюди по твердому дерев’яному помості, оскільки «Бурелова» все так само підкидало і жбурляло з боку в бік. Кожен поштовх, кожен удар, кожен раптовий дригіт, відчутний угорі на чардаку, тисячократ посилювався, досягаючи надр небесного корабля. Отже Живчик за цей весь час навіть очей ні разу не розплющив. Лише коли «Бурелов» урешті пронизав розбурхану оболонку вихорового потоку, повіки в Живчика затремтіли.

Помалу-малу до його свідомості почав доходити гомін голосів десь поблизу — тихих, змовницьких… і знайомих. Затамувавши подих, Живчик прислухався.

— … і, гадаю, капітан особливо не опинатиметься, як знатиме, чим це окошиться на його ув’язненому синові, — шепотів Сліво Спліт. — Ось чому, Камбаломорде, я хочу, щоб ти наразі тримав його тут, унизу.

— Тут, унизу, — пошепки вторував йому плескатоголовець.

— Поки я по нього прийду, — провадив Спліт.

Він помовчав.

— Момент треба вибирати з великою осторогою.

— … з великою осторогою, — повторив Камбаломорд.

— Зрештою лови бурі — річ дуже небезпечна, — провадив Спліт. — Нехай Захмарний Вовк спершу знайде бурефракс, а тоді мені вже можна буде його й прибрати. — Спліт бридко засміявся. — Хай він виконає свою чорну роботу, а ми зберемо плоди.

— …зберемо плоди, — луною озвався Камбаломорд.

— І які плоди! — вигукнув Спліт. — Капітан небесних піратів і Спілчанський голова! Тримайся мене, Камбаломорде, — від зворушення йому перехопило голос, — і ти матимеш багатство та владу, які тобі й не снилися.

— І не снилися! — пирхнув плескатоголовець.

— А тепер я мушу тебе залишити, — сказав Спліт. — Не хочу, аби капітан щось запідозрив. Затям, Камбаломорде: ти маєш пильнувати Живчика. Пильнувати, як ока в лобі. Я звіряюся на тебе.

Коли кроки завмерли вдалині, Живчика пройняв циганський піт. Яким же бевзем мав він бути, щоб послухати отакого мерзотника! Стерничий замислював заколот і — наскільки Живчик зрозумів — намірявся використати сина проти батька, аби запевнити успіх своїх злочинних планів.

Тож-бо, перш ніж це сталося, він має будь-що-будь остерегти Захмарного Вовка, не боячись наразитися на батьків гнів.

Він ледь розплющив одне око і глипнув на лютого плескатоголовця. Атож, остерегти! Але як йому це зробити?