Бурелов

Розділ п’ятнадцятий Живий труп

Живчик рвучко зупинився і втопив очі в золотаве небо. Здається, він завважив у себе над головою якийсь рух, щось там промайнуло. Чи то було тільки ще одне видиво, ще один жорстокий оптичний обман, спричинений грою блідого світла?

— Батьку! — скрикнув він. — Це ти?

— Ти… ти… ти… — залящало в лісі.

Живчик здригнувся. Серце в нього обкипало кров’ю. Ніде ані лялечки — нема зараз і не буде ніколи. Краєчком ока він бачив, як до нього шкіряться, як його кривлять глумливі пики, але вони пропадали, досить було повернутися до них обличчям. Тільки й лишалося по них, що примарні кучеряві пасма туману. Він був сам. Сам-самісінький.

А все ж, коли він, не перестаючи крутити головою, продовжував свої самітницькі мандри, відчуття, що за ним сочать, не пропадало. Думка про це ненастанно свердлувала йому мозок.

— Отут, — чувся якийсь шепіт. — Тут! Тут! — Чи то лише перші подмухи вітерцю, теплі та підлазисті, овівали вікодавні дерева?

Живчикові паморочилася голова, він був украй розгублений і не йняв віри тому, що чули його вуха та бачили очі. Дерева розгойдувалися, їхнє гілля п’ялося до нього, їхні довгі дерев’яні пальці хапали за одяг, смикали за чуба.

— Дайте мені спокій! — лементував Живчик.

— Спокій… спокій… — озивалися луною його слова.

— Я не хочу залишитись тут назавжди! — репетував він.

— Назавжди…

Живчик надів залізну рукавицю і вихопив із піхов батькового меча. Стискаючи держака, він ще гостріше усвідомив себе Живчиком, сином Захмарного Вовка. Присмерковий ліс змушував удатися до найдійовішого способу не забувати про це. Але меч оживив і згадку про злочин, згадку, що палила соромом.

Захмарний Вовк звинувачував Сліво Спліта у підслухах та в тому, що він затяг Живчика на борт «Бурелова». Але Живчик знав, що все було зовсім не так. Він пішов доброхіть. Ба більше, саме він зізнався юді-стерничому, що Захмарний Вовк — його батько, оголивши найвразливіше капітанове місце. З таким самим успіхом він міг би вгородити йому ножа у спину.

— Я не навмисне, — бурмотів він. — Далебі! О, батьку, прости мені моє злісне невігластво, мою несусвітню дурість, мою цілковиту бездумність…

Вогненні очі та блискучі зуби виринули з сутінків і знову зависли на узбіччі його зору. Звівши руку в залізній рукавиці, Живчик різко стукнув нею себе по голові. Надто довго думати про бездумність у Присмерковому лісі не випадало.

Опускаючи руку, він спостеріг, як по гладенькій поверхні рукавиці ковзає тонкий шар пороху і скапує з металевих пальців, мов рідина. Власне, тільки завдяки цій залишеній у нього обладунковій деталі він знав: зустріч із рудим лицарем аж ніяк не плід його уяви.

— Ти шукаєш бурефраксу, — втокмачував собі Живчик, знову пускаючись у дорогу. — Ти шукаєш екіпажу «Бурелова»… ти шукаєш виходу.

Він дибав без упину. Дибав, дибав і дибав. Весь поринувши у себе, Живчик зовсім не помічав часу. Він забув про голод. Забув про спрагу. Забув про втому. А все ж, поки він, скутий чаклунським заціпенінням, невпинно пробирався хащею, коли яскраво освітленою, а коли зануреною в тінь, на душі ставало чимраз маркітніше.

— Присмерковий ліс, — пирхнув він, — ліс нічних привидь — ось правдиве його ім’я.

Вітер шугав тепер вище, густо шелестів верховіттям і припосилав донизу на сяйливу землю зливу іскрявих кристалів, звіяних із листяного покриву. Живчик тільки знай витріщав очі, загіпнотизований видовищем цього казкового іскріння. А коли кристали «пролилися», до нього дійшло, що він чує звук — легенький і ніжний — подібний до тихого дзвону бубонців на вітрі.

Коли він гучнішав, Живчик зупинявся і наслухав, схиливши набік голову. Що могло породжувати таку солодку, таку мелодійну музику? Здавалося, вона долинала зліва.

— Я Живчик, — нагадав він собі, скидаючи вгору меча, затиснутого у панцерній жмені. — Я мушу звідси виблукати. Я не маю охоти уподібнюватися до рудого лицаря.

— … уподібнюватися до рудого лицаря, — озивався ліс шепітливою луною.

Живчик ішов на неземну музику, пробираючись крізь лісові нетрі та підлісок, і відчайдушно намагався не вважати на репет, що лящав десь удалині, навіваючи зневіру. Прямо поперед нього мерехтіло, пробиваючись крізь морок, яскраве сріблясте світло. Живчик пустився бігти. Він нетерпляче прорубував собі мечем прохід у підліску, а рукавицею відгортав пругкі стебла повзучих рослин із гострим як бритва листом. Відстань дедалі скорочувалася. Війнуло солодкавим духом мигдалю. Світло стало яскравіше, бренькітлива музика погучнішала.

А тоді він уздрів дивовижу…

Ось він, омріяний кристал! Височенний і величний, одним своїм кінцем він глибоко вгруз у землю, а другим, кривулясто знесеним високо д’горі, підпирає небо. Саме оцей жмут блискавиць, тепер уже затвердлий, Живчик споглядав у той мент, коли ним розродилася Велика буря.

Живчикові заперло дух.

— Бурефракс! — прошепотів він.

Зблизька жмут блискавиць видавався ще дивогляднішим, ніж він собі уявляв. Без найменшого ґанджу, не закаляний жодною пляминкою і гладенький, як шкло, він пульсував пречистою, сліпучо-білою яснотою. Гук, нараз осяяло його, долітав із вершка зазубленого жмута, знесеного високо над його головою.

— Він лускотить, — тривожно пробуркотів він. — Його маківка кришиться.

Раптом згори долинув голосний звук, достоту, наче бемкнув дзвін, і здоровенний уламок кристалу загув униз просто на Живчика разом із цілою зливою крихітних світних друзок. Відсахнувшись назад, хлопець гримнув додолу і з жахом зорив, як уламок глухо гупнув на землю, збивши хмару рудої куряви акурат там, де він щойно стояв.

Знову немовби заграло у дзвін, і двоє нових, іще більших кусманів бурефраксу бухнули край першого. Усі три так глибоко повгрузали в землю, що незабаром вона їх поглинула до решти.

— Вони зариваються, — сяйнуло Живчикові.

Певна річ, він пам’ятав, що у кромішній пітьмі дрібка бурефраксу стає завважки як тисяча залізних дерев, а тепер міг бачити, що це означає на ділі. Страхітлива вага зануреної в пітьму підземної частини кожного гігантського кусмана кристалу тягла вниз його всього.

Гуп, гуп, гуп. Гуп. Гуп-гуп. Гримнуло ще кілька брил. Живчик позадкував навсидячки, потерпаючи, як би один із них не приземлився просто на нього. Деякі брили були не надто великі. А деякі — гігантські. Всі вони заривалися у ґрунт на місці свого падіння — западалися глибоко вниз, у кромішню пітьму.

Відтак, під громову симфонію розкришування, жмут блискавок нахилився, і на очах у Живчика так само почав занурюватися. Власне, через осідання кололася і тріщала верхівка — і що більше кристал западався в морок, то дужче ним смикало.

Живчик скрушно похитав головою. Навіть якби «Бурелов» заякорився просто тут, над галявиною, як важко було б запопасти шмат бурефраксу! Знагла, із прощальним ж-жжж-жух — ЧПОК! — верхівка бурефраксу загула донизу і згинула з очей.

— І тільки його й бачили, — прошепотів Живчик

Він підвівся і обкинув поглядом галявину. Якби не звугліле і поодчахуване гілля, могло б здатися, ніби бурефраксу тут ніколи й близько не було! Далина залящала реготом.

— І тільки його й бачили, — проказав Живчик знову, одмовляючись вірити своїм очам.

Скільки років дожидали Великої бурі!.. Скількома небезпеками супроводжувалися лови довгоочікуваної бурі! Обламалася щогла… Команда залишила небесний корабель… Він утратив батька… І заради чого? Заради жмута блискавок, який по приземленні зник за лічені години і принагідно заледве його не вбив!

«А втім, — здригаючись, подумав Живчик, — чи вбив би він мене, якби й поцілив? Уламок перебив би мені хребет чи розчерепив голову, але я так і не сконав би». У Живчика мороз пішов поза плечима на моторошну думку про таку перспективу.

— І тепер тільки й зосталося, що оце, — торочив він, люто копаючи носаком сяйливі кристалики, які, мов паморозь, опушували дернину, надто дрібні, аби заритися вкупі з рештою. Хмарка ряхтливого пилу знялася в ясне повітря. Живчикові занудило. Його поривало на плач. Хотілося кричати як на пуп. — Лови бурі! — голосно лайнувся він. — Дурна робота — так звучало б краще!

— І все ж, незважаючи ні на що, на диво приваблива, — озвався у нього за спиною надтріснутий тонкий голос.

Живчик здригнувся і, охоплений тривогою, молитовно звів очі до неба. Кого йому не хотілося зустріти ще раз, то це рудого лицаря.

— Живчик, — не вгавав голос, — Живчик, чи не так?

— Еге ж, — гарикнув Живчик, обкручуючись кругом. — Це… — Він затнувся. То був не рудий лицар, ані привид, упир чи оптичний обман.

— Ви! — скрикнув хлопець.

— А то хто ж? — промовив Професор Світлознавства, зирячи на нього натужно закоченими під лоба очима. — Це я, хіба що, боюся, трошки пом’ятий. Ніяк не міг дати собі раду з цими крильми, — пояснив він. — Тільки те й робив, що перекидався у повітрі.

Живчик невідривно дивився на нього з одвислою із жаху щелепою.

— Я справді виглядаю так зле? — запитав Професор і втомлено зітхнув. — Виглядаю чи ні?

Живчик відчув, як йому до горла підступає клубок.

— Ваші в’язи, — прошепотів він. — Вони…

— Скручені, — докінчив Професор. — Знаю.

Він звів руки, обхопив ними з обох боків голову і цупив її вгору, аж поки зустрівся своїми очима з Живчиковими.

— А так ліпше? — запитав він і кволо всміхнувся.

Живчик кивнув головою. Та за мить Професор чхнув — дався узнаки пил — і те, що правило йому за голову, знову плюхнуло на груди. Живчик конвульсивно ковтнув слину, тамуючи хвилю раптової нудоти.

— Нам треба якось закріпити в’язи на місці, — сказав він і відвернувся, начебто для того, щоб пошукати якогось підходящого знаряддя, а насправді, щоб не бачити жахної картини — звислої Професорової голови. — Патик, — заклопотано промурмотів він. — Накласти шину, — і він пірнув у хащу.

За мить Живчик повернувся з довгою і незвично — як на вікодавні дерева Присмеркового лісу — рівною гілкою, відламаною з найближчого дерева.

— Це має зарадити. Якщо я накладу її на вашу спину, отак-от, і туго прив’яжу линвою, от… так-от. Готово.

Він одступив назад, щоб доскіпливим оком оглянути витвір своїх рук. Зі спини Професор мав вельми чудний вигляд: з його хребта немовби росло молоде деревце.

— А тепер — голова, — задріботів Живчик, виймаючи із кишені довгий бандаж. — Цього має вистачити. Ану ж поглянемо.

Професор, чиє підборіддя спочивало у нього на грудях, якомога вище зирнув спідлоба.

— Що ти надумав? — поцікавився він.

— Зараз побачите, — відповів Живчик. — Якщо ви знову підведете голову, я примоцую її до гілки на спині. Щоб не падала більше вперед.

— Щаслива ідея, — запалився Професор. — Він знову підвів голову і ніжно прихилив її до гілки.

Живчик кілька разів обвинув бандаж навколо професорової голови та тимчасового опертя, скріплюючи їх. Коли бандаж закінчився, він роздер його край на дві стальки і зав’язав їх подвійним вузлом. — Ну ось, — озвався він нарешті.

Професор прибрав руки. Голова трималася рівно. Із Живчикових грудей вихопилося полегшене зітхання.

— Блискучий взірець імпровізації — вигукнув Професор Світлознавства. — Мушу визнати Темові Човноводові рацію. Ти справді кмітливий хлопчина.

Живчик стенувся з подиву та захвату.

— Тем? — перепитав він. — То Тем зараз тут чи…? — Повітря, насичене примарним світлом, радісно замерехтіло і задзвеніло зловорожим сміхом. Серце Живчикові впало на думку, що його надія може не справдитися. — Чи ви з ним балакали на «Бурелові»? — докінчив він.

— Ні, ні, — відказав Професор. — Навряд чи на борту корабля ми перекинулися бодай словом. Ні, він тут, у Присмерковому лісі… — На Професоровім обличчі промайнув спантеличений вираз. — Ми були разом ще секунду тому. Ми… Я дивився на… — Він незграбно повернувся і пильно глянув на Живчика. — От лихо, не пригадаю, на що я дивився.

Живчик кивнув головою і неспокійно глипав на колихкі тіні довкруги.

— Це підступна місцина, — стиха промовив він. — Щось тут є… Чи хтось — а може, той хтось і не один. Я не знаю… Одне очевидне: я бачу обличчя і не потраплю зосередити на них увагу, чую голоси, але вони тихнуть, досить мені напружити слух.

— Ось вона, довгоочікувана нагода, — мрійливо протяг Професор, — нагода відповісти на відкриті питання. Довести бездоказові теореми…

— Звісно, — вів далі Живчик, високо скидаючи меча, затиснутого у панцерній жмені. — Якби натомість не було оцього… Меч нагадує мені, звідки я родом і що я за один. Залізна рукавиця — про те, яким я ніколи не повинен стати. Без них я, боюся, вже давно втратив би себе. Ах, професоре, ми повинні чимшвидше виблудити з цього лісу!

Професор зітхнув, але не рушив з місця.

— Живчику, — стиха озвався він, — при падінні я скрутив собі в’язи. І якби не приземлився тут, годувати б мені досі хробаків. Я не можу залишити Присмеркового лісу, цього осідку безсмертя, — зітхнув він. — Сконаю вмент, щойно це станеться.

Живчик скрушно похитав головою. Професор мав слушність, що й казати.

— А все ж лихо не без добра. Тепер я можу вивчати бурефракс вічно. — Він усміхнувся. — А чого ще можна бажати Професорові Світлознавства?

Хлопець усміхнувся й собі, але серце йому стислося. Якщо професорові йти зась, то що тоді чекає на нього, Живчика? Знову зостатися самітним? Полишеним напризволяще? Ця думка була для нього нестерпна.

— Професоре, — закинув він гачок. — Але ж ви допоможете мені знайти інших, га?

Професор повернувся і поважно глянув на нього.

— За кого ти мене маєш? — обурився він. — Ми санктафракська професура, не всі такі гниляки, як отой зрадливий плюгавий смердюх, отой вискочень-гостривник, Вілнікс Помполніус — еге ж, не всі, хоч би тобі доводилося чути й супротивну думку.

— Даруйте, я не мав на увазі… — забелькотів Живчик. — Просто… Я не міг… Я не можу…

— Ну, заспокойся, заспокойся, Живчику, — відповів Професор.

— Я мушу звідси виблукати! — скрикнув Живчик. — Неодмінно. Поки не запізно.

— … запізно… запізно… — глумився ліс.

Професор незграбно обняв Живчика за плечі.

— Даю тобі слово, — проголосив він. — Я не покину тебе. Зрештою, — провадив він, киваючи назад на гілку, яка підпирала його голову, — послуга за послугу.

— Дякую, — шморгнув носом Живчик і звів очі. — Я…

Професор низав очима повітря, а на губах його грав усміх. Знов його розум заполонили підступні примари та фантоми, зачаєні у найтемніших лісових закутнях. Навкруги ряхтіли кристали.

— Уречевлене світло, — замріяно прошепотів Професор. — Світло, обернене в цільну масу.

— Професоре! — тривожно заволав Живчик. — Професоре! Ви дали мені слово!