Бурелов

Розділ третій Гуки та шепоти

Тут панував присмерк. Тут, у лісі, завжди панував присмерк — а сонце повсякчас стояло на вечірньому прузі. А чи, навпаки, воно сходило? Важко сказати. У всякому разі, той, хто вступав до лісу, не міг з’ясувати це напевно. Більшість, проте, відчували, що золотава сутінь нашіптує марення про кінець, а не про почин.

Дерева, гінкі, величні й незмінно ряснолисті, колихалися під подмухами тиховію, що без угаву кружляв лісом. Як і решту все — траву, ґрунт, квіти, — їх огортала мантія прегарного пилу, блискучого й іскрявого, наче паморозь.

Але зимно тут не було. Аж ніяк. Легіт видавався ніжний і лагідний, а земля самохіть випромінювала заспокійливе світло; те світло струміло вгору, і все навкруги ледь пливло перед очима; кожен обрис убачався розмитим. Тому, хто потрапляв у Присмерковий ліс, ввижалося, ніби він — у підводному царстві.

Ніде не чути було пташиного щебету, ані комашиного шурхоту, ані звіриного рику: ніщо живе не мешкало у цьому лісі. Але той, хто має вуха, щоб слухати, окрім шепоту дерев, міг почути ще й голоси. То були найсправжнісінькі голоси — чиєсь бубоніння, чийсь белькіт, вряди-годи крики. Один із них озвався зовсім близько.

— Тримай просто, Вілніксе, — пролунало стомлено, хоча й не без надії. — Уже як рукою кинути. Ну ж бо, тримай просто!

Голос долітав звідкись ізгори, із високої шпичастої верхівки дерева з нахромленим на неї розбитим небесним кораблем. Понівечена щогла, наче звинувальний перст, показувала в небо, звідки він упав. На довгих ременях запрягу висів верхи на зубощирові-скрадайлу якийсь лицар, його силует виразно вимальовувався проти золотавого неба. Тіла вершника та його бойового «коня» в іржавих обладунках скидалися на кістяки.

А все ж лицар, як і його осідланий зубощир-скрадайло, був живий, ще й досі живий.

Заскреготіло забороло, і голос примари повторив підбадьорливі слова команди:

— Уже зовсім близько, Вілніксе. Тримай просто!

Опочивальня — або Святе святих, як її охрещено — воістину була розкішна. Долівку встеляло снігово-біле хутро, виліпну стелю прикрашала позолота, а ділянки стіни, не заставлені книжковими шафами, були обшиті панелями із чорного, інкрустованого сріблом дерева і на додаток ще й розцяцьковані самоцвітами.

Усю світлицю захаращували всілякі коштовні марнички: порцелянові вази та статуетки зі слонівки, вишукані скульптури та мудровані хронометри.

Кришталева люстра яскріла насеред зали; незасвічена, вона спалахувала в сонячному промінні й пускала лелітки по всій кімнаті. Світляні відблиски грали на срібній інкрустації панелей; на полірованих столах, шафах, розкішному фортепіано; на образах і свічадах, а також на лискучій макітрі Найвищого санктафракського Академіка, розпростертого в обіймах Морфея на отоманці під високим склепінчастим вікном.

Його вигляд аж ніяк не гармоніював із пишним оздобленням світлиці: чорна мантія на щодень, на ногах — скромні приношені сандалії. Ба більше, його кощаве тіло та запалі щоки зраджували радше нахил до повздержливості, аніж до потурання своїм слабинам; його поголена голова — самопокору та суворість, хоча, либонь, і марнославство. Зрештою, з якої іншої причини хтось носив би волосяницю з вишитою на лямівці особистою монограмою «ВіП»?

Нараз уся опочивальня задвигтіла від пронизливого деренчання. Сонний Вілнікс заворушився і перевернувся на бока. Склеплені очі розплющилися. Деренчливий звук озвався знову, гучніше, ніж на початку. Вілнікс сів і видивився у вікно.

Розміщене аж на вершечку однієї з найвищих і, певна річ, найвеличніших у Санктафраксі веж, Святе Святих пропонувало запаморочливі краєвиди Нижнього міста і його околу. Найвищий Академік глянув униз. Між хмарами диму, що здіймалися вгору, йому пощастило розрізнити лише п’ятьох-шістьох мешканців Нижнього міста: ті клопоталися біля нового ланцюга, припасовуючи його до плавучої скелі.

— Чудово! — позіхнув він і незграбно звівся з отоманки. Він потягнувся, почухався, неуважно провів долонею по голові і знову позіхнув. — Берімося до справ.

Він ступив крок до дебелої скрині із залізного дерева, поставленої у кутку світлиці, добув із-поміж бганок своїх просторих шат важкого металевого ключа і присів навпочіпки.

Сьогодні, на заході сонця, він мав зустрітися з Сименоном Ксинтаксом, теперішнім Спілчанським головою. Але попереду годилося зважити рештки фракспилу і докладно підрахувати, чи надовго стане дорогоцінних порошинок.

Стиха клацнув замок, віко з рипом відчинилося, і Найвищий Академік уп’яв очі в нутро скрині, де панував морок. Він нахилився вниз, видобув шкляну пляшечку, наставив її проти віконного світла і … тяжко зітхнув.

Рідкого пороху лишалося заледве на денці.

— Халепа, звичайно, — буркнув він, — а все ж не кінець світу. А втім, краще таки зважити залишок і з’ясувати точно, скільки зосталося окрушин. Необізнаність може згубно позначитись на перемовинах із Ксинтаксом… — Він нервово пересмикнув плечем. — Але спершу треба якось дати собі раду з цією нестерпною сверблячкою.

Добре, що Мінуліс, його джура, цей живий образ дбайливості, не забув покласти на місце шкребло для спини. То була вельми вишукана річ — масивна золота галка, драконові пазурі зі слонівки! Найвищий Академік шкрябав собі нею спину вгору-вниз і в’юном звивався від райської розкоші, укотре вже згадуючи, що найсолодші втіхи у житті часто-густо виявляються і найпростішими…

Він полишив шкребло і — постановивши відкласти ненадовго підрахунки — налив собі шклянку вина із карафи: Мінуліс завбачливо заніс і її.

Помполніус перейшов світлицю і зупинився перед свічадом у людський зріст, усміхнений, рівно випростаний, із піднесеною головою.

— П’ю до тебе, Вілніксе Помполніусе, — проголосив він, підносячи шклянку. — До Найвищого санктафракського Академіка!

Тут дирчання розляглося знов — ще гучніше, ніж досі. Плавуча скеля задвигтіла, Святе святих круто гойднуло, і дзеркало затряслося. Найвищий Академік здригнувся, і шклянка вислизнула з пальців. Почувся глухий брязк розбитого шкла, розлите вино кривавою плямою розповзлося по білому хутру.

Найвищий Академік повернувся і з бридливою гримасою рушив геть. Та щойно він ступив крок, як його наздогнав характерний свистючий згук — такий буває, як щось падає, — і зараз по тому моторошний хряскіт. Вілнікс закляк на місці. Відтак обернувся назад. І побачив тисячі порозкидуваних долі друзок, де щойно стояло люстро. Він нагнувся, підняв одну скалку і перевернув її на долоні другим боком.

Що в таких випадках звикла казати бабуся? Бите люстро на підлозі — лиха напасть на порозі. Вдивляючись у темне око, яке зирило на нього із щербатого уламка, він підморгнув своєму відбиттю.

— Як добре, що ми не марновірні! — промовив він і весело загиготів.

Ватажок дрібногоблінів — куца приземкувата гобліниха на ім’я Мім — глибоко вдихнула повітря, торкнулася пальцями талісманів та оберегів у себе на шиї і ступнула вперед. Вона жахнулася: між пальцями її ніг повільно просочувалася м’яка твань. Скрид Пальцекрад глумливо пантрував за нею.

— Ще й досі сподіваємося перейти Багнище самотужки? — запитав він.

Мім пустила його слова повз вуха і брьохала далі. Чвак, чвак, чвак! — озивалася біласта, ґлеювата твань, сягаючи спершу їй по кісточки, далі по литки і, нарешті, по коліна. Вона зупинилась і підвела очі. Багнищу поперед неї, здавалося, не буде кінця-краю. Навіть коли б їй якимсь дивом пощастило перехопитися на той бік, вона знала: ані старому Тарпові, ані молоднякові таке не світить.

— Гаразд, — промовила вона, сердито повернулася і загрузла ще глибше. — Зрештою, чом би не вдатися до провідника? — Вона підібрала спідницю. Твань поповзла вище. — Допоможіть мені звідси виборсатися, — заблагала вона.

Скрид ступив крок уперед і простяг кістляву білу руку. Подібно до Багнища, його домівки, кожен вершок його тіла вибілився до барви брудного простирадла. Він відтяг гобліниху в безпечну місцину і, взявши руки у боки, пильно дивився на неї згори вниз.

Гобліниха запорпалась у своїй торбі.

— Сорок із душі, — кинула вона. — Ваші власні слова. Це буде… — Вона підрахувала. — Всього — півтисячі.

Скрид тріпнув головою.

— Ціна підскочила, — кпинливо прогугнявив він. — По сотці з душі. Ось у скільки тепер вам це обійдеться.

— Але ж це всі наші заощадження, — ледь не задихнулася від образи Мім. — На що ж, по-вашому, ми будемо жити, добравшись до Нижнього міста?

Скрид знизав плечима.

— То ваш клопіт, а не мій, — заявив він. — Я вас не силую іти за мною. Якщо вам не страшне Багнище з його грузькою тванню та ядучими ямами, не кажучи вже про лютих мордобрилів, риб-болотниць та білих ворон, що розшарпають вас на шмаття, тільки-но вас побачать… Утім, думайте самі.

Мім похмуро видивилась на решту своєї рідні, з’юрмлену на краю драговини. Вибір простий, збагнула вона. Або вони добудуться Нижнього міста голі та босі, або не добудуться взагалі.

— Ось тисяча, — зітхнула вона, віддаючи гроші. — Правите як за рідного батька — і не сором вам!

Скрид Пальцекрад схопив гроші й запхав їх до кишені. Він одвернувся, пробурмотівши собі під ніс:

— Моя ціна куди вища, ніж ви можете собі уявити, люба пані.

І він потьопав углиб вибляклого, липучого болота.

Родина домовиків зібрала в сакви свої пожитки.

— Ну, гайда! — нетерпляче гукнув через плече Скрид. — Жвавіше! Та держіться купи. Ідіть моїми слідами. І не озирайтеся назад.

Професор Світлознавства був у лихому гуморі.

— Вражі ланцюги, вражі дрилі, вражий Вілнікс Помполніус! — гарчав він, зціпивши зуби. — Невже треба зруйнувати Санктафракс, аби його врятувати?!

Він підвівся, крекчучи, з оберемком книжок і заходився розтицювати їх по полицях.

Весь час одне й те саме! Щоразу, як до плавучої скелі припасовували нового ланцюга, двигіт спричиняв у його скромній студії справжні спустошення. Безцінна апаратура зазнавала ушкоджень, вирішальні експерименти зривалися, а бібліотека опинялася долі.

Коли остання книжка знову стояла на своєму місці, професор повернувся до бюрка. Він уже лагодився сісти, коли краєчком ока щось примітив. Щось украй небажане. Та саме в цю мить у двері постукали, і в студію впав Професор Темрявознавства.

— Нам треба побалакати, — оголосив він.

Професор Світлознавства не ворухнувся.

— Погляньте! — промовив він понуро.

— Що там таке?

— Он туди, — кинув він і показав на стіну. — Світло!

Професор Темрявознавства засміявся.

— Ви повинні бути задоволені. Як-не-як Світло — поле ваших студій та досліджень.

— Так само, як Темрява — ваших, — гарикнув Професор Світлознавства. — Або радше — відсутність світла. Але всьому своє місце. І темрява у душі вашого колишнього підопічного Вілнікса Помполніуса так само не на місці, як світло, що просмикується крізь шкалубину в моїй стіні. — Він обернувся і постукав по камінній ступці. — Погляньте на неї. Усе розпадається.

Професор Темрявознавства сумно зітхнув.

— Моя студія не в ліпшому стані, — поскаржився він.

Ставши Найвищим Академіком, Вілнікс найперше прибрав до рук розкішне приміщення школи з вивчення Світла і Темряви, а обох професорів з їхніми кафедрами перевів до напівзруйнованої Вежі Дощознавців. Вибух немилосердно понівечив саму її коробку. Щоразу, як ланцюга приковували до скелі, руйнація поглиблювалася. Остаточний розпад вежі був тільки питанням часу.

— Годі, так тривати більше не може! — заявив Професор Світлознавства. — Ось чому…

— Ось чому нам з вами треба побалакати, — устряв Професор Темрявознавства.

— Ось чому, — вів далі Професор Світлознавства, — я вже побалакав із деким про те, як можна зарадити лихові.

Професор Темрявознавства глянув на свого колегу зі змішаним почуттям захвату й обурення. Попри скрутні обставини, давнє суперництво між двома вченими не припинялося.

— З ким це ви встигли побалакати? — поцікавився він.

— З матінкою Товстобрюхперо, — почулось у відповідь.

— Матінка Товстобрюхперо! — Подивові Професора Темрявознавства не було меж. — Ця загребуща стара жінкоптиця? — Якщо їй добре заплатити, вона продасть свої власні яйця. Ви наповажне гадаєте, ніби їй можна довіряти?

— А чом би й ні? — відказав Професор Світлознавства. — Хай вона зі шкури вилузується, аби пошити нас у дурні. Наша зброя та, що ми про це ніколи не забуватимемо.

— Сюди, — запросив Сліч, рвучко зупиняючись біля хатини-розвалюхи. Він одімкнув двері і щез усередині. Його супровідник подався слідом за ним. Відтак зачинив двері і чекав, поки дрібногоблін поставить лампу і засвітить її.

— Слово честі! — здригнувся Сліч, обернувшись, коли бліде світло залило кімнату. — Ви, живолупи, справді криваво-червоні!

Тужень незграбно зачовгав по хаті.

— Маєш фракспил, абощо? — запитав він. — Якщо ні…

— Найкращий фракспил у всьому Нижньому місті, — запевнив його Сліч. — Потенційно.

— Потенційно?

— На чорному ринку я придбав трохи бурефраксу, — пояснив він. — Тобі треба буде розтовкти його, тільки й того!

Тужень незворушно пантрував на нього.

— Ти, бачу, маєш мене за штурпака, — озвався він нарешті. — Бурефракс вибухає, як його товкти. Це знає мала дитина. Єдиний, хто володіє його секретом, — це Його Високоможність Усеакадемзнайко…

— Тепер і я ним володію, — похвалився Сліч.

Він дістав із полиці ступку і поставив її на столика. Тоді витяг із внутрішньої кишені кулястий оксамитовий згорток, дбайливо розгорнув його і видобув блискучу, іскряву окрушину бурефраксу. Тримаючи її середульшим та великим пальцями, позаяк решти бракувало, Сліч м’яко опустив її у гніздо.

Тужня не полишали сумніви.

— І що ж це за секрет?

— Ось він, — відказав Сліч, добуваючи із-за пояса шкіряного капшука. Він розпустив зав’язку, щоб Тужень міг зазирнути досередини.

— Але що це? — запитав той.

— Порошок із кори сушняку, — змовницьким тоном розтлумачив Сліч. — Кращого, як цей, не купиш.

Тужень лячно позадкував. Хірургам Нижнього міста ця речовина правила за знеболювальний засіб.

— Від сушняку бурефракс дубне і знешкоджується, — пояснив Сліч. — Вибух, так би мовити, паралізується.

— Ти цього певний? — не вгавав Тужень.

— О, ради Неба! — нетерпляче вигукнув Сліч. — Чи ж не ти плакався мені, що тобі остобісіло марнувати всю свою кривавицю на питну воду? Чи не ти запевняв, що пішов би на все, аби тільки запопасти дещицю свого власного фракспилу? Сушняк спрацює, не я буду! — пообіцяв він, щедро насипаючи порошку в ступку. — Жодного вибуху не гримне, і ти, друже мій, матимеш фракспилу стільки, що стане тобі до гроба.

Тужень схвильовано термосив обереги у себе на шиї. Хоча його й мучили недобрі передчуття, дрібногоблінова пропозиція була надто спокуслива, щоб їй опиратися. Він заплатив сто монет, як вони й умовлялися, узяв товкача і замахнувся ним. Сліч надійно сховав гроші у кишеню і прожогом почухрав у далекий кут хатини, де скулився за металевою грубою.

— Ну, гати! — заволав він. — Порошок спрацює!

І Тужень з усього маху, стискаючи держака так цупко, як тільки дозволяли спітнілі руки, навально опустив товкача у ступку.

Від вибуху покрівлю хижі як вітром здуло. Тужнем пожбурило на далеку стіну, обернувши його на млинець.

Сліч виповз зі своєї криївки і зіп’явся на тремтячі ноги. Глипнув на мертве живолупове тіло.

— А може, й не спрацює, — скрушно зітхнув він.

Матінка Товстобрюхперо сиділа за столом під дверима таверни «Дуб-кривавник». Поруч на високому дзиґлику із м’яким сидінням умостився ночоблуд Форфікюль — нині її підручний. Обоє пильнували за буйною ватагою пияків, які почережно занурювали пивні кварти у корито з пінявим деревним пивом. Запільна броварня у підвалі була хоч і маленьким, але надійним джерелом зисків — надто у таку спекотну годину.

Двері розчахнулися, і всередину запхалося троє спілчан. Матінка Товстобрюхперо досадливо клацнула дзьобом.

— Добривечір панству, — привіталась вона, уникаючи їхніх колючих поглядів. Вона взяла три кварти з полиці позад себе і поставила на стіл. — Двадцять монет за кожну.

— І пийте, скільки душа забажає, — пояснив компанії передній спілчанин, завсідник «Дуба-кривавника». Правду я кажу, Матінко Товстобрюхперо?

Вона глянула на нього чортом.

— Звичайно, — буркнула вона. — Але не забувайте правил. — Вона кивнула на таблички, прицвяховані до стіни: «Не лихословити», «Не братися за чуби», «Не допиватися до ригачки».

— Нам можна про це й не нагадувати, — зауважив спілчанин і вручив їй золоту монету, удвічі вартнішу за названу суму.

— Решту залиш собі, люба пані, — підморгнув він.

Матінка Товстобрюхперо не підводила очей від каси.

— Красненько дякую, пане, — відрекла вона і з грюком засунула шухляду. Тільки потому, як спілчанин відвернувся, вона звела на нього очі. «Ах ти ж, червивий кавал волорожачого лайна!» — подумала вона злосливо.

— Ну-ну, тихіше, — стиха озвався Форфікюль, стрижучи своїми лапатими кажанячими вухами.

Матінка Товстобрюхперо крутнула головою і люто витріщилася на ночоблуда.

— Чув, абощо? — гримнула вона.

— Я чую геть усе, — відказав Форфікюль. — Кому це й знати, як не вам. Кожне слово, кожний шепіт, кожну гадку — на покару за мої гріхи.

Матінка Товстобрюхперо зневажливо реготнула. Пера навколо її шиї настовбурчились, жовті баньки спалахнули вогнем.

— Що й казати, гарна він цяця! — похмуро зронила вона, киваючи головою на стіл, де розташувалися спілчани. — Усі вони гарні. Зі своїм дженджуристим убранням, щедрими чайовими та вишуканими манерами. Волорожаче лайно — ось вони хто, всі до одного!

Форфікюль співчутливо притакнув. Йому зрозуміла була відраза господині до спілчан. Внаслідок їхньої домовленості з Вілніксом Помполніусом — виробництво ланцюгів навзамін за фракспил — їхнє панування на ринку питної води стало необмежене. І якби не її оборудки на чорному ринку з небесними піратами, Матінка Товстобрюхперо давним-давно б уже зруйнувалася.

— Ах, небесні пірати! — зітхнув Форфікюль. — Ці мандровані небесні небо-ни-опришки нікому не лижуть халяви! Що ми без них робили б?

— Що правда, то правда, — притакнула Матінка Товстобрюхперо і нашийне її оперення врешті опало і вигладилося. — Подейкують, ніби Захмарний Вовк зі своїми молодцями ось-ось має повернутися. Сподіваюся, йому й цим разом не забракне великодушності, і його виправа виявиться незгірш успішною, ніж він мене переконував. Інакше… — Зненацька в її пам’яті зринула недавня розмова із Професором Світлознавства, і тут її осяяло. — От хіба що тільки…

Форфікюль, який дослухався до її гадок, захихотів.

— Так чи так, а ви у виграші, правда?

Не встигла вона відповісти, як таверною раптом шалено струснуло, аж вона заходила ходором, наче від недалекого вибуху. Форфікюль затис вуха і заячав із болю.

— Сили небесні! — скрикнула Матінка Товстобрюхперо і пір’яне кільце навколо її шиї знову нагороїжилось. — Бабахнуло десь під боком!

Коли вляглася курява, Форфікюль прибрав із вух долоні і зателіпав головою. Його лапаті вуха затріпалися, ніби крила велетенської нетлі.

— Ще двоє нещасних бевзів спробували натовкти собі фракспилу, — журливо сповістив він. — Ночоблуд нахилив голову набік і натужив слух. — Один загинув: живолуп на ім’я Тужень.

— Я його пам’ятаю, — озвалася Матінка Товстобрюхперо. — Він сюди вчащає… вчащав. Від нього завше тхнуло свіжовичиненими шкурами.

Форфікюль кивнув головою.

— Ім’я зацілілого — Сліч, — додав він і жахнувся. — О-о-о, він справжня почвара. Цей ледащо змішав бурефракс із товченим сушняком і підбив Тужня взяти на себе брудну роботу.

Матінка Товстобрюхперо набурмосилася.

— Усі тратять розум у гонитві за фракспилом, — процідила вона, злісно блискаючи жовтими очицями. — Якщо когось і винуватити за цю пригоду, — додала вона, киваючи дзьобом на стіл буйних спілчан, — то тільки їх! О, що б я віддала, аби раз і назавжди зігнати ці самовдоволені посмішки з їхніх падлючих мармиз!