Бурелов

Розділ двадцять четвертий «Позасвітній гарцівник»

Перед самим відбуттям їх затримав Професор Темрявознавства. Заставши їх біля одного з запасних кошиків, він палко переконував Живчика залишитись.

— Куди ви подастеся? — запитав він. — Що ви робитимете? А тут перед тобою, хлопче мій, простелеться таке блискуче, таке славне майбутнє — досить тобі кивнути пальцем.

Але Живчик похитав головою.

— Я не можу, — сказав він. — Я… я капітан небесних піратів. Як мій батько, як мій дід. У нас це в крові.

Професор скрушно кивнув головою.

— Але якщо коли-небудь передумаєш, — зауважив він, — звання Професора Світлознавства відразу матиме честь прикрасити твої геройські плечі.

Живчик усміхнувся.

— Що ж, — зітхнув Професор. — Хтось же та мусив тобі це сказати. А тепер про те, що ми обговорювали у мене в кабінеті. — Він відступив, щоб не затуляти двох напхом напханих мішків, що лежали долі позад нього. — Гадаю, ви знайдете тут усе потрібне: конверти, інструкції, кристали. Достоту, як ми домовлялися. А я подбаю, аби щовечора грали у дзвони. Започаткувати новий звичай ніколи не гріх, — він усміхнувся. — Офіційне пояснення? На честь твого повернення із Присмеркового лісу.

Живчик щиро потис Професорові руку.

— До нової зустрічі, Професоре! — попрощався він.

Заледве торкнувшись бруківки Нижнього міста, Живчик виявив, що вони ледь не спустилися на таверну «Дуб-кривавник». Та поріг закладу Матінки Товстобрюхперо вони переступили тільки за два дні. Цей весь час пішов на те, щоб набрати команду.

Уранці першого дня вони склали візиту М’ялу-Ряснопотові. На лихо для гладкого лиснючого господаря, нова партія живого товару щойно прибула із Темнолісу. Якби Живчик був сам, цей салогуб, може, зрікся б своєї обіцянки, але присутність лютого плескатоголовця та зловісної личини в каптурі переконала його шануватися і дотримати свого слова.

Достоту як Захмарний Вовк скількись там років тому взяв на борт свого корабля Камінного Штурмана, аби повернути їй волю, так само Живчик відійшов із трьома істотами, яким найменше підходила роль товару зоокрамниці.

Перший, хто потрапив до команди, був Шпуляр, ельф-дубовик із широко розплющеними очима, та мишкою на повіках. Миршавий на вигляд, цей тип мав за плечима цінний досвід повітроплавця. Другий був Гук, юний блукай-бурмило з досі не загоєними ранами від гострих сторчаків на дні вовківні, куди його були заманили. Поки Живчик розглядав його, полоненець нагнувся до хлопця і торкнув зуба у того на шиї.

— Ве? — запитав Гук.

— Ве-ве, — пояснив Живчик.

— Жи-ве-чик? — знову запитав звір.

Живчик кивнув головою. Дарма що Гук був ще зелений, він знав усе про хлопця з Темнолісу, який одного разу врятував блукай-бурмила від зубного болю.

А третій член залоги… Живчик був би й не примітив лускатої тварі з язиком плазуна та лапатими вухами, якби та не озвалася сама.

— Ви шукаєте нових членів екіпажу, — просичала вона. — Далебі, капітане Живчику, не завадило б мати на борту когось такого, хто чув би думки незгірше за слова. — Вона всміхнулася і хляпнула вухами. — Я Гайориб.

Живчик кивнув головою.

— Ласкаво просимо на борт, Гайорибе, — сказав він, вручаючи йому десять золотих дукачів.

Тепер їх шестеро, а це вже сила. Ще кілька козарлюг — і екіпаж буде укомплектовано.

Проте в товаристві свіжозавербованого Гайориба дібрати двох членів команди виявилося нелегко.

Щоразу, як десь у заїзді чи на торговиці Живчик наближався до когось підхожого на вигляд і заводив з ним балачку, Гайориб дослухався до найпотаємніших думок тамтого, після чого відразу ж пхекав і тріпав головою. Один був страхопуд. Другий — гонивітер. Третій — природжений бунтівник.

Тільки аж надвечір другого дня в одному задрипаному заїзді вони випадково натрапили на нового члена команди. На перший погляд він нічим не нагадував їх самих — кремезний червонолиций живолуп, що пиячив у барі, ронячи сльози в кухоль із деревним пивом. Але Гайориб був непохитний:

— Голову його обсіли сумні гадки, проте серце у нього добре. Що більшого, він знайомий із початками повітроплавства. Ідіть і побалакайте з ним, капітане.

У подальшій розмові Живчик з’ясував, що Живолупа звуть Тарп Волопас — і що він прибився до Нижнього міста у пошуках свого брата Тужня, дрібного крамаря амулетами. Цього вечора, яких дві години тому, він довідався про смерть Тужня, жертви безглуздого нещасливого випадку внаслідок вибуху бурефраксу, експериментувати з яким його змусила нестерпна спрага.

— За що, за що йому така кара? — побивався він.

Гайориб мав слушність. Серце у Тарпа Волопаса було таки добре, і коли він заспокоївся, Живчик запропонував йому десять золотих монет і місце на «Позасвітньому гарцівникові». Тарп прийняв запрошення.

— Даруйте, — озвався рипучий голос у них за спиною. — Коли не помиляюся, ви набираєте команду. Якщо так, далі можна не шукати.

Живчик обернувся. Перед ним стояв сухорлявий, проте жилавий чолов’яга з вузьким гострим обличчям, закандзюбленим носом і маленькими відстовбурченими вухами.

— Хто ви? — запитав Живчик.

— Сім’якрил Сльота, — відрекомендувався він. — Найперший старшина-стерничий у цих небесних широтах.

Живчик стрельнув оком на Гайориба, але лускатий шпиг тільки знизав плечима.

— Я маю голову до обрахунків висоти, кебету до цифрових операцій, а очі до пошуків вигідних оборудок, — проголосив Сльота, світячи з-поза скелець окулярів у сталевій оправі неспокійними блакитними очима.

— Я… я… Зачекайте хвилинку, — сказав Живчик і відвів Гайориба вбік. Ну, як? — прошепотів він.

— Я не певний, капітане. Звісно, все, що він сказав — щира правда. А все ж… Не знаю… щось тут криється. Щось зачаєне, особисте. Воно може прохопитися першої-ліпшої хвилини, а може, взагалі ніколи не прохопитися.

Живчик досадливо зітхнув.

— Так можна шукати без кінця, — забурчав він. — А цей Сльота начебто підходить. Якщо ми його візьмемо, вербунок буде завершено. — Він глянув у вікно. — І ми хутенько подамося до Матінки Товстобрюхперо. — Він витрусив останні десять дукачів із капшука і повернувся до Гайориба. — Ех, або пан, або пропав!

Гайориб кивнув головою.

— Останнє слово за вами, капітане, — промовив він. — За вами і ні за ким більше.

— «Позасвітній гарцівник» готовий і чекає на вас у безпечному місці, — сповістила Матінка Товстобрюхперо. — Але спершу — секрет.

— Ага, — стрепенувся Живчик. — Секрет.

Матінка Товстобрюхперо присунулася ближче, коли Живчик добув із кишені кристал бурефраксу і поклав його на стіл перед собою.

— Ступку і товкача, будьте ласкаві, — попрохав він.

— Але ж… але ж… — неспокійно закудкудакала Матінка Товстобрюхперо. — Якраз так усі й чинять — і сам знаєш, чим воно закінчується.

Живчик нетерпляче затарабанив пальцями по столу. Матінка Товстобрюхперо принесла ступку і товкача.

— Дякую, — зронив він. — А тепер бери очі в руки. Я кладу кристал у гніздо, отак. Замахуюся товкачем і жду.

Настовбурчивши пера, Матінка Товстобрюхперо пантрувала, як хлопець шепоче собі під ніс якісь дивацькі слова.

— Що ви там шкабарчите? — запитала вона. — Кладу голову до пня, якісь заклинання.

Високо над ними гучно вдарив дзвін на ратушній вежі. Живчик різко послав товкача вниз. Сик, спалах, та й уже: бурефракс обернувся на фракспил.

— Вийшло! Вийшло! — згукнула Матінка Товстобрюхперо, палко огортаючи своїми широченними пухкими крильми Живчика. — Блискуче! Блискуче! Але що то були за слова? Я мушу їх знати.

Живчик зареготав.

— Я лічив секунди, — пояснив він. — Секрет такий: безпечно обернути бурефракс на фракспил можна лише акурат у мить, коли настає достотний присмерк. Ні на мить раніше. Ні на мить пізніше.

— Присмерк не каже, коли він присмерк, а коли ні, — зауважила Матінка Товстобрюхперо. — Моє око бачить його довше, ніж мить.

— Твоє та моє, — сказав він. — Але не Професора Темрявознавства. Для нього та дрібка часу, що відокремлює світло від темряви, не менш примітна, ніж… ніж дзьоб на твоєму виду.

Матінка Товстобрюхперо дратливо клацнула дзьобом.

— Як же я визначу цю дрібку часу?

— Професор Темрявознавства битиме у дзвін акурат у цю мить, — пояснив він. — На той час має бути підготоване все потрібне.

Очі в жінкоптиці звузилися.

— Професор Темрявознавства? — підозріливо перепитала вона.

— Це зовсім не те, що ти думаєш, — поквапливо запевнив Живчик. — У такий спосіб він відзначає свято мого повернення із Присмеркового лісу. Він…

— Якщо ти прохопишся йому бодай словом, тобі не бачити своєї частки, як своїх вух, — урвала Матінка Товстобрюхперо. Її очі палахкотіли. — Еге ж, — провадила вона, — ти мені вже стільки розповів, що…

Живчик рвучко підвівся із-за столу.

— Подумай, яке б то було жахіття, коли б одного дня дзвін ударив або на мить раніше, або на мить пізніше, — холодно промовив він. — Свої зобов’язання, Матінко Товстобрюхперо, я виконав. Моя команда чекає надворі. І тепер я хочу одержати своє золото і свій небесний корабель.

Матінка Товстобрюхперо вийняла із фартуха ключа і брязнула ним об стіл.

— Доки, — сказала вона. — Причал номер три. Золото на борту.

— Ти певна? — запитав Живчик. — Не забувай про дзвін.

Матінка Товстобрюхперо жалісно прокудкудакала:

— Коли ти туди доберешся, корабель чекатиме на тебе.

Новий екіпаж закохався у «Позасвітнього гарцівника» з першого погляду.

— Чи ж не красень! — роззявив рота Тарп Волопас. — Жодного тобі ґанджу!

— Перлина неба, — буркнув Сльота.

Живчик весь аж променів гордощами, милуючись на широкі білі вітрила та новісінький, без жодної пляминки такелаж. Усім гуртом вони спустили небесний корабель похилими сходнями просто в ніч. Висявали під місяцем уповні поліровані щогли та корпус, срібні ліхтарні, виглянсувані струменти і важелі з кістяними держаками.

— Усі на борт! — закричав Живчик, подаючи команду, стільки разів чуту від батька давніше. — На місця!

Небесні пірати кинулися виконувати команду. Живчик подався на місток, схопив штурвал і чекав на сигнал від Камінного Штурмана, що летюча скеля готова.

Сигнал надійшов.

— Віддати швартови! — загорлав Живчик. — Підняти грот! Курс на зліт!

«Позасвітній гарцівник» почав здійматися вгору. Живчик обережно перегрупував кормові та носові гирі. Прова задерлася, і небесний корабель злинув у вишину.

Живчик щасливо засміявся. Про такий небесний корабель можна було тільки мріяти: він слухався найменшого поруху штурвала. На відміну од «Вітроплава». Хлопець спустив корпусні гирі з лівого борту і ледь поправив грот. А все ж, подумалось йому, коли небесний корабель, розвертаючись, слухняно ковзнув ліворуч, якби не отой карколомний переліт через Багнище та мандри за межами Світокраю на небесному кораблі, що кришився на очах, він ніколи не опанував би мистецтва стернування. Тепер, коли у нього за плечима досвід, набутий на «Вітроплаві», плавба на «Позасвітньому гарцівникові» дарувала райську розкіш.

Коли вони порвалися на долину, ковзаючи низом над таверною «Дуб-кривавник», Живчик уздрів у дверях Матінку Товстобрюхперо — задерши голову догори, жінкоптиця стежила за ними.

— Тарпе! — покликав він. — Шпуляре! Пора спорожняти мішки!

— Слухаємось, капітане! — обізвалися тамті, перехилилися через поручні кормового чардака та й давай жменя по жмені кидати за облавок конверти, де вони пурхали, гойдалися і плавали в повітрі, спускаючись до Нижнього міста внизу. Небесні пірати спостерігали, як городяни металися туди-сюди в оліїстому, жовтому ліхтарному світлі, ловлячи дивні листівки, які вродилися, мов якими чарами.

— Даруйте мені ласкаво, капітане, — озвався Тарп, коли вони заточували над містом уже друге коло. — А що ми, власне, оце робимо?

Живчик вишкірився, коли таверна «Дуб-кривавник» знову з’явилася в полі зору.

— Кладемо край монополії.

— Даруйте?

— У кожному конверті — кристал бурефраксу та настанови, як безпечно виробляти фракспил. Тільки так я можу знову відкрити для кожного гарантований доступ до чистої, без жодних домішок води.

— О, мені це до душі, капітане! — вигукнув Тарп. — Дуже, дуже до душі. Як на мене, це чесно. Мій брат Тужень проголосував би за таке обома руками.

— Чого аж ніяк не скажеш про Матінку Товстобрюхперо, — зауважив Сльота. — У неї такий вигляд, ніби вона ось-ось лусне зі злості.

Живчик засміявся і помахав Матінці у відповідь на її зціплені кулаки.

— Давно пора провчити цю захланну жінкоптицю, — промовив він. — Надто довго вона попихала Нижнім містом. — Він озирнувся. — Як там мішки?

— Майже закінчили, капітане, — пролунала відповідь.

Живчик усміхнувся. Він теж майже закінчив. Тепер, коли запаси бурефраксу поновлено, виробництво ланцюгів припиниться, занечищенню буде покладено край, і в Крайріці знову тектиме чиста вода, придатна для пиття. Хибне коло, з якого не могли вирватися Санктафракс та Нижнє місто, фактично розбито.

Коли з мішків витрушено останні конверти, Живчик крутнув штурвал ліворуч. Пора летіти геть від Санктафракса та Нижнього міста. Він напнув вітрила і опустив кормову гирю. «Позасвітній гарцівник» стрибнув уперед. Дослухаючись, як вітер, свіжіючи, співає у снастях, Живчик заплющився і відкинув назад голову, охоплений п’янкою радістю. Отже, йому це вдалося! Він домігся того, задля чого багато років тому мав вирушати в політ його батько. Можливо, саме так усе й мало статися… Хто знає?

Хоч би що там було, у пошуках бурефраксу Живчик гнався за Великою бурею аж до Присмеркового лісу і, хоч знайшов святий бурефракс не там, де сподівався, а проте знайшов. Вибравшись у подорож «зайцем», він повернувся капітаном — звитяжцем і тріумфатором. Повернувся героєм.

Вітер голубив його обличчя і куйовдив чуба. Чи може бути щось захватніше, ніж політ голубим безмежжям? Широка усмішка осяяла його обличчя. Та звичайно ж, ні! Зрештою він народжений для цього!

Живчик відчув себе найщасливішою людиною, яка будь-коли жила у світі.

— І лечу я на власному небесному кораблі, — пробуркотів він, гордовито випинаючи груди. — На «Позасвітньому гарцівникові».

Зненацька повітря вибухнуло гучним свистючим сапанням і лопотінням крил. Почувся лячний і тривожний лемент піратів. Живчик розплющив очі.

— Ти?! — вразився він.

— А то хто ж! — відповів помагай-біда, сідаючи на борт і випинаючи вперед дзьобату голову.

— З тобою все гаразд, капітане? — озвався голос Тарпа Волопаса. — А то я можу проткнути стрілою худющу шию цієї тварюки!

Живчик обкрутився на місці і побачив, що Тарп тримає напоготові арбалет.

— Стій! — заволав він. — Опусти зброю.

Помагай-біда скосив очі в бік арбалетника.

— Гостинно у вас, паничу Живчику, вітають гостей, що й казати, — пирхнув він. — Хоч може, так і треба, бо я приніс кепські новини.

— Новини? Що за новини? — Серце Живчикові тенькнуло.

— Про Захмарного Вовка. Твій батько у смертельній небезпеці.

— Небезпеці? — схвильовано перепитав Живчик.

— Велика буря так і не випустила його зі своїх жахливих лабетів, — пояснив помагай-біда. — Коли я бачив його востаннє, корабель дедалі більше відносило. Я супроводив його, поки ставало духу…

— Відносило? Куди? — запитав Живчик.

— Ген-ген далеко. Аж занадто далеко.

— Ні…

Помагай-біда кивнув головою.

— Поза межі Світокраю, Живчику. Так далеко ще ніхто ніколи не заганявся. У такі небесні безодні, не позначені на жодній мапі.

Живчик дивився кудись у простір перед себе, і серце його шалено калатало. Батько не тут, він десь загубився у похмурій мрячній пустці за межами Світокраю — про це навіть подумати і то було страшно.

— Я повинен спробувати його врятувати, — рішуче мовив Живчик.

— Справа украй небезпечна, паничу Живчику… — почав був крилатий гість.

— Капітане Живчику, — осадив його Живчик. — І жодна небезпека у світі мене не зупинить. «Позасвітній гарцівник» готовий. Команда готова. І я готовий теж.

— Тоді не барімося! — сказав помагай-біда.

— Не барімося? — перепитав він. — Ти збираєшся мандрувати з нами?!

— Ти був свідком, коли я вилуплювався, — нагадав птах, — і я зобов’язаний бути довіку тобі за охоронця. — Він зітхнув. — Часами мені аж кривдно… Ну, та годі про це. Не можна гаятися ні хвилини. Знайди якусь линву. Один кінець прив’яжи до бушприта, а другим опережи мені груди. Я полечу слідом за батьком через відкрите небо. — Він примовк, здригаючись усім тілом. — Ще ніколи мені не випадало такого далекого польоту, але я доправлю тебе до нього. Небо милостиве — сподіваюся, ми не опізнимося.

— Небо милостиве, — тихо повторив Живчик. І не кажучи більше ані слова, спустив гирі правого борту і повернув штурвал.

— Я готовий! — прокричав помагай-біда. Він скочив з облавка і полетів, лопочучи крильми. Що дужче напиналася линва, то міцніше Живчик стискав штурвал. «Позасвітній гарцівник» рвонувся вперед.

Припнутий до птаха, небесний корабель усе ближче й ближче підлітав до Межі. Внизу води Крайріки спадали каскадом із кручі в безмір чорної хлані. Віяв вітер, надималися вітрила, і «Позасвітній гарцівник» «гарцював» у вишині над Світокраєм, рвучися чимшвидше його покинути.

— Борони нас Небо! — прошепотів Живчик. — Борони нас усіх!