Звірі

7

Бабця лежала із декількома такими ж бабцями у маленькій напівтемній палаті. Було брудно, щось відверто смерділо.

Так, давно я не бував у подібних установах…

Востаннє, до речі, був у такій, з дозволу сказати, лікарні, коли треба було добити одну надто живучу особу. Тоді мені там сподобалося, в першу чергу — через відсутність навіть натяку на охорону чи хоча б якусь організованість. Прийшов серед ночі, тихенько зарізав і вийшов через центральний вхід повз когось напівмертвого від смертельної дози спожитого алкоголю. Цікаво, коли вони помітили, що з їхнім пацієнтом щось не так? І чи помітили взагалі, що його вбили, чи вирішили, що саме померло?

Бабця нам зраділа. Всім нам. Мене вона чомусь обізвала Андрійком, а Макса — Василем. Я довго пояснював їй, що ніякий я не Андрійко, що я — Денис, знайомий її доньки, та вона мене не чула. Я знав, що нічого вона не почує, але вдавав, ніби дико сподіваюся на те, що мене нарешті впізнають. Макс підігрував, доводячи бабці, що він мій двоюрідний брат, і його вона не знає.

Комедія вже починала набридати, коли озвалася Аня.

— Бабусю, не звертай на хлопців уваги, то вони жартують, — сказала вона, обережно, але впевнено відштовхуючи нас від ліжка, — краще розкажи, як ти.

Розповідаючи, як вона, бабця встигла обізвати Аню і Лідою, і Сергійком, і Миколкою. Загалом же, за її словами, почувала вона себе непогано й дуже хотіла повернутися додому.

— Не хвилюйся, — казала їй Аня, — ще трохи полежиш, і ми тебе заберемо.

Брехала, звісно. Куди вона її забере? Та й навіщо? Було ж чітко зрозуміло — бабця ось-ось склеїть ласти. Яке там серце? Не з серцем у неї були проблеми, і не з головою навіть — із життям. Вона вже була зайвою в цьому житті, життя виштовхувало її із себе, як купу перероблених відходів…

Цікаво, що станеться зі мною, коли я стану таким? А що може статися? Чим я кращий за смердючу купу відходів?

Тим, що не смерджу? Так почну, це ж справа часу. То що в мене буде інакше? Нічого. Життя виштовхне й мене. І залишаться в ньому лише такі от Ані та Макси… І будуть полювати одне на одного, маленькі звіренятка… Як колись полював я, як полювали на мене…

Що я там думав про майбутнє? Яке, в біса, майбутнє?

Нічого не зміниться ні завтра, ні післязавтра, ні через сто років. Звіренятка полюватимуть одне на одного, вбиватимуть одне одного та їстимуть, смачно хрумтячи кістками. Виживе найсильніший. Так було, так є, так буде.

Чому я вирішив, що ці молоді звірята чимось відрізняються від нас, старих? Гіпноз, екстрасенсорика, телепортація?

Навіть якщо вони і вміють усе це, хіба це не звичайна еволюція? Гостріші пазурі й швидші реакції, адаптовані до сьогодення? І найголовніше — чим ця дівчинка відрізняється від того ж Макса? Чому це вона становить небезпеку для суспільства, а Макс — ні? Тому що Макса вони тримають на ланцюзі, а її — ні?

Стоп. Ще раз. Макса вони тримають на ланцюзі, а її — ні.

Якщо це — єдина відмінність між ними?

Та ти що, Джокере? Невже хоч якась адекватна думка проскочила у твоєму клятому, іржавому від спирту мозку?

Якщо припустити, що зараз поруч зі мною стовбичать не два варіанти нашого зубатого й сердитого майбутнього, а один, просто в різних інтерпретаціях? Якщо вони мають бути ворогами лише за примхою нашого дорогого керівництва?

Ніякий вона не Омен, просто Макса вони встигли взяти на короткий ланцюжок, а її — ні. І це — єдина відмінність між ними.

А балачки щодо Чорної діри? Хтось комусь просто задурив голову. Макс мені, чи вони — Максові…

Якщо взяти за диспозицію цю теорію, то все сходиться.

Макса вони підсилають до дівки, аби він поглянув на неї зі свого боку й вирішив, чи можна з нею почати співпрацю на цьому етапі її розвитку. Мене — щоб я допоміг завершити історію в обох можливих розкладах: завербувати чи ліквідувати об’єкт.

Хоч усе це й суперечить моїм уявленням про надприродні людські можливості, це абсолютно не суперечить ані моїм уявленням про власну роботу, ані психології нашого керівництва.

Я посміхнувся. Залишилося лише вполювати хлопців на тонованому «Daewoo» й дізнатися, до чого тут вони.

Аня запросила нас до себе на чай. Не знаю, що більше вплинуло на неї — настанови турботливої бабці (яка наполегливо вимагала нагодувати Андрійка з Василем) чи Максові голодні очі.

Ми, ясна річ, не відмовилися.

«Daewoo», ясна річ, знову поїхав за нами. Цього разу він супроводив нас аж до самого будинку й зупинився у дворі.

Коли ми всідалися за невеличкий стіл на кухні, я обрав собі місце, з якого було видно машину. Втім, дарма. Ламери не поспішали вилазити — сиділи за своїми тонованими вікнами й чекали на слушну мить. Певно, на мить, коли ми підемо геть.

Невже вони справді не розуміють, що їх помітили? Могли хоча б машину змінити… Чи пройтися пішки від зупинки.

Вони ж знають, де будинок, і знають, що ми не знаємо, як вони виглядають. А може, ми і справді так скидаємося на бідних родичів, що вони не вбачають у нас загрози? Тоді, виходить, вони не бачили, як ми схопили одного з них. Чому він працював без прикриття? Чи він — не один з них? Чи нас переслідує аж дві групи ламерів? Чим же їм усім так дошкулила наша Аня?

Я поглянув на дівчинку. Вона робила бутерброди з дешевою та несмачною ковбасою. Макс допомагав — варив дешеву й, певно, також несмачну каву. Дорвався таки, подумки посміхнувся я.

— То де ви вчилися? — перехоплюючи мій погляд, поцікавилася Аня.

Як добре, що вчора ввечері я не забув переглянути інформацію про родину напівпокійної бабці…

— У ПТУ, — відповів я, — я був на рік молодший за Ліду…

Чесно кажучи, я був у неї закоханий… Мені дуже шкода, що трапилося таке горе…

— А мені — ні, — повідомила Аня й поставила бутерброди на стіл, — якби цього не трапилося, я б досі була там… — вона зморщила носа.

У дитбудинку їй не подобалося. Не дивно.

— Що ж, — посміхнувся я, — принаймні чесно.

— А я завжди все кажу чесно, — посміхнулася вона у відповідь, сідаючи навпроти, — не розумію, навіщо люди взагалі брешуть…

Типовий підлітковий максималізм. Мабуть. Не знаю, як він, цей максималізм, виглядає, бо часу на нього в мене не було. В її віці я вже працював. У її віці я вже вбивав. І це її вони вважають монстром… Але ж я вбивав лише тих, кого треба. Кого ж може вбити вона — невідомо. Втім, я знову повертаюся до теорії загрози людству, забуваючи, що сам уже спростував її та вигадав нову, більш зрозумілу. Чи вірну?

Це ми перевіримо. Треба лише визначитися, яким чином.

Макс приніс каву та сів поруч зі мною.

— Наприклад, у лікарні, — сказав він Ані, — якщо ти помираєш, а тобі кажуть, що житимеш. Це для того, щоб у тебе була надія. Чи батькам. Тебе відлупцювали у школі, а ти кажеш, що впав зі сходів. Це для того, щоб вони не хвилювалися… і не лізли не у свою справу.

— Якщо тобі брешуть, ти не бачиш повної картини, — зробила висновок Аня.

— Бо ті, хто брешуть, вважають, що тобі її не варто бачити.

— Тобто вони вважають, що мають право вирішувати за мене, що мені варто бачити, а чого не варто?

Я поглянув на годинника. Десята ранку. Ще півгодини банальної підліткової полеміки, і треба буде йти. Можливо,залишивши Макса. Нехай обробляє дівчинку. Чи не залишати? Якось він надто привітно посміхається їй, надто захоплено сперечається…

— Не можна так! — доводив щось Макс.

— Чому не можна? — вимагала пояснень Аня.

— Бо так нечесно, — він пхнув мене в бік, — Дене, скажи!

— Звісно, нечесно, — підтакнув я, не уявляючи, про що йдеться.

Таки старішаю. Раніше ніколи не відволікався на свої думки настільки, щоб не фіксувати розмов, що ведуться поруч.

Про що йдеться, я так і не встиг зрозуміти, бо трапилася ще одна незбагненна подія — з-під вікна дивним чином зник «Daewoo». Щойно я бачив його на місці, а тепер — раз! — і немає. Не може машина просто так зникнути. Принаймні ця. Принаймні так тихо та швидко. Я мав хоча б почути звук мотора…

Зовсім машинально я знову поглянув на годинника. Пів на одинадцяту. Декілька секунд тому була десята…

Он воно як. Тепер мені стало зрозуміло. Нарешті, все зрозуміло.

— Максе, котра година? — вирішив пересвідчитися я.

— Пів на одинадцяту, — відгукнувся він, неохоче перериваючи себе на півслові.

— Дідько! — підхопився я. — Ми ж запізнюємося!

Зорієнтувався він, як завжди, миттєво.

— Точно! — ляснув себе по лобі. — А я ще думав — чи нічого не забув… Це все твої бутерброди, Аню, — посміхнувся дівчинці, — такі смачні, що все з голови повилітало.

— Куди запізнюєтеся? — вона підхопилася також. — Чому так рано?

Вона була збентежена, вона не хотіла, аби ми йшли. Не дивно. Маленька закохана дівчинка…

— До Маринки! — я кинувся до дверей. — Бігом, Максе! Вона ж їде сьогодні, а я ж обіцяв до неї зайти! Вона фотки мені має віддати! З випускного!

Тираду я завершив уже на східцях.

— Почекайте! — гукнула нам у спину Аня. — Ви ще зайдете?

Я збігaв униз.

— Так, — пообіцяв у мене за спиною Макс, — обов’язково.

І помчав за мною.

Я вийшов на вулицю, швидко пішов геть. Макс наздогнав, вирівняв крок, ішов поруч зі мною мовчки, чекаючи на пояснення. Я ледь не сплюнув — просто знахідка, а не напарник!

Я збирався з думками. Вирішував, що саме казати. З чого починати.

З того, що час просто так не зникає? З того, що я не мав помітити, як він зник, що не мав узагалі нічого помітити й запам’ятати, бо перебував, судячи з усього, під гіпнозом?

З того, що гіпнотизер серед нас трьох був лише один? Чи з того, що мені прекрасно відомо, які досліди полюбляє ста вити Доктор Зло і його компанія над відпрацьованим матеріалом — непотрібними вже агентами, такими, як, наприклад, я?

От у чому була вся фішка. От чому я ніяк не міг знайти логіку в діях усіх навколо. Бо й логіки ніякої не було, принаймні для мене. Я був піддослідним матеріалом. І маленька закохана дівчинка Аня була піддослідним матеріалом. Вони щось робили зі мною. Макс щось робив зі мною. Що саме й для чого, відомо було лише їм.

Нарешті я зупинився. Макс також. Раптом закортіло чимдуж врізати по його дещо розгубленій, але сповненій готовності до дій мармизі. Та я стримався.

— В тебе не вийшло, — спокійно повідомив я Максові.

— Не вийшло що? — він здивовано кліпнув очима.

— Я помітив час. Півгодини зникло. Що ти встиг зробити за півгодини?

Він знову кліпнув очима, вдаючи, що не розуміє, про що йдеться.

— Ти чого, Джокере? Які півгодини?

— З десятої нуль-нуль до десятої тридцяти, — посміхнувся я. — До речі, ідіоти у твоєму виконанні більш правдоподібні, ніж п’яниці. Чого б це?

Він поглянув на годинник. Потім на мене. Знову кліпнув.

Нарешті, спитав:

— Ти думаєш, що я тебе гіпнотизував?

— Звісно ж, ні! Я думаю, що я проспав півгодини за столом. Я не сильно хропів?

— Джокере…

— Коротше, ти провалився. Так і відрапортуй Доктору Зло. І поцілуй його від мене в щічку. Чи, може, в носика… Так, краще в носика.

Я підморгнув розгубленому Максові, розвернувся й пішов геть. Після «носика» Жарох, певно, гикатиме ще дужче, ніж після мого «з любов’ю». А ще він буде задоволений — я пройшов тест, я ще не остаточно відпрацьований матеріал…

Насолодитися перемогою я не встиг. Індиго наздогнало мене, з несподіваною силою розвернуло до себе, притисло спиною до якогось стовпа. Я вже вдруге стримав бажання натовкти його мармизу. Втім, друге бажання було вже слабшим — мені стало цікаво, як воно викручуватиметься і що вішатиме на мої вуха тепер.

Макс нервувався.

— Припини істерику! — кричав він на мене, тримаючи за комірець.

«Це у мене істерика?» — подумки дивувався я.

— Ми маємо довіряти одне одному! — кричав він. — Бо ми тут удвох проти невідомо чого! Як ти не розумієш?! Я нічого не робив! Навіщо це мені?! Якби я хотів, то зробив би так, щоб ти нічого не помітив! Я не робив цього! Це зробила вона! Ти уявляєш, що вона таке, коли навіть час поруч із нею йде не так?! Ти уявляєш, із чим ми маємо справу?!

Він, нарешті, відпустив мене, відступив на крок. Я чекав на продовження. Мені подобалося. Дуже, дуже реалістично.

— Світ не обертається навколо тебе, Джокере, — вже спокійніше сказав Макс, — ти — не його центр. Не завжди всі зусилля спрямовані на те, щоб тебе якось надурити.

Розумієш?

— Максе, я все розумію, — посміхнувся я, — я навіть уже вірю і в екстрасенсів, і в телепортації. Тільки час, Максе, не може йти не так. Він — суб’єктивне й абстрактне поняття, Максе. Досить дурити мене, добре?

— Я не дурю! — у нього знову здавали нерви. — Ти маєш довіряти мені!

— Ще щось є сказати? — поцікавився я. — Це я вже чув…

Він декілька секунд дивився мені в очі, потім, зрозумівши, видно, що кіна не буде, тяжко зітхнув, розвернувся й пішов назад — до Ані. Цікавий метод впливу…

Я декілька секунд дивився на його спину, чекаючи продовження вистави, потім зрозумів, що не дочекаюся, і пішов своєю дорогою.

Далеко не відійшов — на зв’язок вийшов Жарох. Але замість того, щоб похвалити, сухо наказав:

— Припиняй свої вибрики, Джокере, та повертайся до справи.

— Він мене дурить, — пожалівся я, — і постійно намагається споїти. Давай я його вб’ю, га?

— Не дурить, — заперечив Жарох, — я тобі скину запис вашої розмови в об’єкта. Послухаєш. А зараз давай до справи!

Я поклав слухавку до кишені, обернувся. Макс стояв у декількох метрах і з надією дивився на мене.

— Розвертайся, — наказав я йому, — зайдеш до неї, скажеш, що ми десь загубили гаманець. Пошукаєш і не знайдеш. Завдання: перевірити наявність об’єкта на місці та напроситися в гості ще раз. Я чекатиму на вулиці, за рогом, аби мене вона не бачила. Роздивлюся довкола. Питання?

— Немає! — він сяяв.

— Тоді пішов, — наказав я.

Макс не пішов — чимдуж помчав назад, я повільно почалапав за ним. Мені треба було знову виплисти з абсурду, який вкотре починав затягувати з головою.

«Не дурить», сказав Жарох. «Я тобі скину запис вашої розмови в об’єкта», сказав Жарох.

Що це означає? Що там на записі? Півгодини тиші? Чи страшне закляття, яке бубонить наша Аня? А може, моє несамовите хропіння? Скоріше б це почути…

Так, Джокере, сказав собі я, доки не дістанешся до цього клятого запису, нічого не вигадуй. Дій за обставинами — і крапка.

А якщо все має вирішитися до вечора? До того часу, як Жарох зможе надати мені клятий запис? Що саме може вирішитися до вечора? Макс запрограмував мене на щось, що я маю зробити сьогодні вдень?

Ні, краще не думати, останнім часом я надто багато думаю, так і сказитися недовго…

О, а ось і привід не думати, зрадів я, прямує просто до мене! Їх було троє. Вони пройшли в декількох кроках від мене, зосереджені, зібрані, бліді, сповнені готовності. Я знав цей вираз обличчя, я знав цей запах. О так, я відчув їх нюхом.

Вони йшли вбивати. Просто до під’їзду нашого об’єкта. Яка ймовірність того, що вони йшли не до неї?

То он як ви виглядаєте — хлопці з тонованого «Daewoo»…

Я розвернувся й попрямував за ними. Розбиратися на вулиці було небезпечно — надто людно, а от у темному під’їзді — те що треба. Дякувати богові, що він створив вандалів, які викручують лампочки…

Я наздогнав їх на східцях. Очі ще не звикли до темряви, але підпускати до дверей квартири було небезпечно — шумом міг зацікавитись об’єкт. Утім, який шум?

Стрибок, захват, удар у шию, опускаємо на підлогу.

Другий розвертається — ще легше. Удар. Опускаємо. Третій розвертається й встигає навіть запхати руку до кишені. Але дістати звідтіля ніж йому вже не вдається. Однією рукою я закручую його руку за спину — ніж падає на підлогу, він — на коліна, другою затискаю рота, аби не скавчав. Він декілька секунд сіпається, але швидко завмирає, розуміючи, що йому більше нічого й не залишається.

— Закричиш — уб’ю, — коротко кажу я, — скажеш щось не по темі — уб’ю. Віриш?

Він швидко киває, скосивши очі на тіла товаришів. Він вірить. Він вважає, що я їх убив. Що ж, так навіть краще.

Я обережно відпускаю руки, ривком підіймаю та розвертаю до себе, тримаючи за комірець і притискаючи до стіни.

Майже, як Макс щойно притис мене. Тільки от я знав, як не те що вирватися — як убити супротивника з такого положення одним рухом. Цей — не знає. Лише перелякано витріщається на мене. Нарешті відчуваю себе на своєму місці, у своїй тарілці… Прекрасне відчуття.

Він дивиться на мене. Здоровий чолов’яга, дещо старший за мене. Здоровий, але слабкий. М’який. Є такі люді, схожі на великі м’які іграшки. Чи то він просто здувся від моєї хватки?

— Дівчат надумали ображати? — тихо питаю я.

— Вона не дівчина! — він ледь не схлипує. — Вона звідти! — тицяє пальцем у підлогу.

Що це? Що за запах із рота? Перегар? А, звісно! Треба ж було хильнути для сміливості! Скільки ж мужності потрібно набратися, щоб спробувати вбити дівчинку…

— З пекла? — підказую я.

Він швидко киває. От причепилися до дитини!

— Хто це сказав? — питаю я.

— Я сам бачив! — він уже не схлипує, але говорить з надривом. Майже кричить пошепки.

— Бачив, як вона звідтіля вилазила? — уточнюю я.

— Я бачив її погляд! — шепоче він. В його темних очах з’являється надія. Він сподівається завербувати мене. — Вона не людина!

— Конкретніше! — вимагаю я, й надія в очах мого полоненого спалахує з новою силою.

— У неї погляд такий… такий… страшний!

— Дуже конкретно, — саркастично коментую я.

— Микола працював сантехніком, — швидко шепоче він, вирішивши, видно, залякати мене страшною історією, — зайшов до неї, двері відчинені, а вона — висить на стелі й посміхається!

Ого… Скільки ж Микола випив до цього?

— А Микола — це… — я обертаюся до двох тіл на підлозі.

— Микола зник! — він робить страшні очі. — Після того, як у будинку померли двоє, він зрозумів, що вона їх убила, пішов до неї і — зник.

Так. Ясно. Микола — це людина, що читає в темряві. І для чого, Жароху, він знадобився тобі? Чому все це не міг випитати в нього я?

— А ви хильнули потроху й вирішили помститися за Миколу? — поцікавився я.

— Ти ж бачив її очі! — співрозмовник зрозумів, що я зриваюся з гачка, що вербуватися відмовляюся, і знову почав істерику. — Ти ж також знаєш, хто вона! Ти ж знаєш! Вона людей убиває!

Треба буде перевірити, хто й коли помирав у цьому будинку, відмічаю собі я. Даю йому легенького стусана, він замовкає. Знову перелякано витріщається на мене.

— А тепер слухай, — кажу я, відпускаючи його та відступаючи на крок, — зараз ти розвертаєшся й чимдуж біжиш додому. Там тверезієш. Більше не підходиш ані до цього під’їзду, ані до дівчинки. Ви все вірно зрозуміли. Вона — породження пекла, але прийшла сюди не сама, а з цілою армією демонів. І не вам їм протистояти.

— А кому? — розгублено питає він. — Кому їм протистояти?

— Інквізиції, — вагомо відповідаю я, демонструючи йому перший-ліпший документ, знайдений у кишені.

Він ковзає по ньому безглуздим поглядом, тоді знову витріщається на мене.

— І нікому більше ні слова, — змовницьки шепочу я, — второпав?

Він швидко киває декілька разів, переводить погляд на тіла своїх товаришів. Я регочу подумки й серйозно заявляю:

— Їх ми воскресимо, але це — востаннє. І не плутайтеся більше в нас під ногами.

Він знову розгублено дивиться на них, потім — на мене.

— Геть звідси! — рявкаю я.

Він тікає.

Я посміхаюся. Давно я нікому не розповідав такої маячні.

Виявляється, не така вже й нудна ця справа, як здавалося спочатку. А я вже й забув, як мені подобається працювати з ідіотами…