Злочинця викривають зорі

36

В готелі «Ері» слуга ніс до виходу два великих чемодани. Недалеко від дверей він поставив їх на підлогу, щоб перепочити. Слуга не помічав, що чоловік, який досі стояв біля ложі портьє і переглядав газету, читає адресу на бирках біля чемоданів:

За дві години через службовий хід з готелю вийшла чорнява дівчина, очевидно, служниця, з сумкою для покупок у руках і не оглядаючись пішла навскіс через вулицю в гастрономічний магазин. Мабуть, вона багато купувала, бо вийшла звідти тільки через добрих півгодини, але не пішла до готелю, а звернула на Фултонстріт.

А трохи пізніше знову той самий слуга готелю «Ері» вдруге ніс через вестибюль два чемодани. Якийсь новоприбулий попросив у нього вогню. Той поставив чемодани на підлогу, вийняв свою запальничку й клацнув нею.

— Важко, мабуть, вам?

Слуга, посміхаючись, відповів:

— Нічого. Я вже звик до цього.

— Куди ви їх відправляєте? — ніби між іншим спитав незнайомець, беручи в рот сигарету. — З такими чемоданами вирушати тільки за океан!

Служник непомітно здригнувся. Однак потім невимушено відповів:

— Це чемодани одного іспанця, який повертається до Нью-Орлеана.

Запалюючи сигарету, незнайомець пильно дивився через полум'я запальнички в обличчя служника. Потім зробив кілька глибоких затяжок і подякував за вогонь.

— Будь ласка! — сказав служник і, взявши чемодани, пішов до дверей.

Тут він ще раз повернув голову й тривожно поглянув на новоприбулого. Той стояв біля бюро реєстрації.

Приблизно в цей же час чорнява служниця дійшла до станції метро на Фултонстріт і сіла в поїзд, що попід Іст-Рівером ішов до Манхеттена. Поїзд був переповнений. Дівчина насилу протиснулась у вагон, поволі пробралася до сидінь і, стомлена, поставила на підлогу сумку для покупок, вийнявши перед тим з неї шкіряну дамську сумочку. Потім обережно, щоб ніхто не побачив, ногою посунула велику сумку під лаву. Ніхто не звернув уваги на неї. Поїзд метро гримів по рейках.

Біля Сіті Холл вона вийшла з метро і змішалася з натовпом Бродвею. За Вулвортбілдіпгом[5] вона повернула направо і, прискорюючи кроки, попрямувала до гавані. Звідти на катері переправилась через Гудзон. Так вона перетнула Нью-Йорк і опинилася в Гобокені. Прямо перед нею стояв вокзал Пенсільванської залізниці — велика, показна будівля.

Поглянувши на ручний годинник, жінка майже побігла до вокзалу, раз у раз оглядаючись на ходу. Проте ніхто не звертав на неї уваги — кожен заклопотано поспішав своєю дорогою. Минувши довідкове бюро, навколо якого товпилися люди, вона зайшла за одну з великих тумб з розкладом руху поїздів. Ці схожі на колони тумби стояли вряд біля довгої стіни вокзалу. Читаючи розклад поїздів далекого слідування з Філадельфії до Нью-Орлеана, дівчина час від часу поглядала з-за колони в зал для пасажирів.

На вокзалі не вгавали гамір і штовханина. Пасажири цілими потоками рухалися туди й сюди, гриміли автокари з вантажем; сміх, вигуки, уривки розмов долинали до ушей дівчини. Знадвору, від перону, чулося приглушене гуркотіння поїздів. Якийсь обшарпаний хлопчисько протиснувся між колонами з розкладом поїздів і нахабно почав просити милостиню.

Трохи згодом вона підійшла до одного з віконець квиткової каси й купила квиток на швидкий поїзд до Філадельфії.

Нарешті локомотив протяжно засвистів, поволі почали обертатися колеса. Через відчинені вікна у вагони доносилися вигуки продавців газет.

Чорнява пасажирка зайняла місце біля вікна і читала газету, яка закривала її з головою. В купе не всі місця були зайняті. Лише двоє чоловіків сиділи напроти неї.

За вікном одноманітно мелькали сірі будинки великого міста. Поїзд з гуркотом проходив повз менші станції, на платформах яких, чекаючи приміських поїздів, стіною стояли люди. Потім у кам'яному морі будинків почали траплятися поодинокі зелені плями — самотні дерева, а іноді й невеличкі садки.

Чорнява дівчина з бруклінського готелю «Ері» запалила сигарету й непомітно подивилася при цьому на своїх супутників.

Прямо перед нею, теж біля вікна, безцеремонно розсівся хлопець років вісімнадцяти з густим ластовинням на обличчі. У нього через плече висіла плетена сумка, які раніше звичайно носили в південних штатах. Він, мабуть, їхав до своєї тітки на село. Коли хлопцеві здавалося, що дівчина не помічає його, він уважно розглядав її. Але зустрічаючись з поглядом її зелених кошачих очей, він миттю відвертався до вікна.

Трохи далі від цього молодого хлопця, але на тій же самій лаві сидів літній чоловік. Ще до того, як поїзд рушив, він почав копатися в якихось паперах і тепер уже наклав їх цілу купу біля себе на лаві. Час від часу він недогризком олівця робив на полях помітки. Поглинутий своїми заняттями, він зовсім не помічав молодої красуні, що сиділа перед ним.

Монотонно стукотіли по рейках колеса.

Через деякий час чорнява дівчина вийняла невеличке дзеркальце. Щоб було видніше, вона сіла на лаві навскіс, повернувши обличчя до вікна.

В цей час якийсь чоловік пройшов коридором у напрямі руху поїзда і, як можна було помітити, з цікавістю зазирнув у її купе. Побачивши раптом його в дзеркалі, дівчина здригнулася. Це був той самий, з ювелірного магазина! Паралізуючий жах охопив пасажирку. Вона навіть не наважувалась повернути голову. А чоловік пройшов собі далі, в передню частину вагона.

Кілька хвилин дівчина сиділа, ніби скам'яніла, повернувшись обличчям до вікна. Потім сховала дзеркальце і встала.

Поїзд уповільнив хід, наближаючись до великої станції.

Дівчина відчинила двері свого купе. Молодий хлопець, побачивши, що на її місці лишилася газета, взяв її і теж підвівся.

Коли пасажирка обережно визирнула з купе, щоб оглянути коридор, хлопець за її спиною сказав:

— Будь ласка, ви забули свою газету.

Вона злякано здригнулася. Обернувшись, гнівно блиснула на нього своїми очима, пробурмотіла «дякую» і взяла газету.

Хлопець розчаровано повернувся на своє місце. Він з таким радісним хвилюванням чекав від неї вдячної посмішки, а вийшло зовсім не так.

У коридорі було пусто. Пасажирка хутко попрямувала до заднього виходу. Тут теж нікого не було.

Завищали гальма, поїзд під'їхав до вокзалу станції Байонна. Крізь скляні шибки лівих дверей пагона дівчина побачила перон. Там було повно пасажирів, що вже схвильовано хапалися за свій багаж, готуючись до посадки. Дівчина ще на ходу відчинила протилежні двері й обережно ступила на підніжку. Коли поїзд зупинився, двері, клацнувши, зачинилися. В ту ж мить ліві двері розчинилися навстіж, і в них почали входити пасажири з Байонни.

Праворуч від швидкого поїзда стояв звичайний пасажирський поїзд. Чорнява пасажирка з шкіряною сумочкою непомітно зайшла в нього з недозволеного боку. Але тут вона помітила, що цей поїзд теж щойно прибув, Байонна була його кінцевою станцією; останні пасажири з своїм вантажем виходили з вагонів.

Вийшла й вона.

Через дві години дівчина знову сиділа в швидкому поїзді, з якого вийшла в Трентоні — на останній станції перед Філадельфією. Звідси вона на таксі поїхала в Філадельфійський аеропорт, де приземлялися літаки більшості американських авіаліній.

В одному кінці льотного поля стояли ангари, ремонтні майстерні й аеровокзал. На широкому фасаді ще здалеку видно було напис великими літерами: «Аеропорт Філадельфія».

Чорнява пасажирка в дешевому коричньовому пальті підійшла до віконця і спитала, коли буде літак до Нью-Орлеана.

— Тепер уже тільки завтра вранці, — почулася відповідь.

Зелені очі дівчини блищали сердито й розчаровано.

— І більш ніякої можливості немає?

— Через кілька хвилин одна машина вилітає до Мемфіса. Там можна зробити пересадку. Мемфіс має добрий зв'язок з Нью-Орлеаном.

Трохи подумавши, чорнява дівчина відкрила свою сумочку.

— Ну, добре, я беру одне місце.

Перш ніж приготувати квиток, молода жінка, що сиділа в касі, підняла голову й критично поглянула на скромну зовнішність пасажирки.

— Літак ніде не робить проміжних посадок. Цей маршрут недешевий.

Проте пасажирка біля каси нічого не чула: вона вже поспішно відраховувала гроші.

Як тільки вона ступила на борт літака, приставні сходи відкотили набік. Мотори вже давно прогрівалися, а тепер вони заревли, здійнявши ураганний вітер позаду літака. Зачинились двері, стюардеса дала пасажирам відповідні вказівки, і літак-велетень попрямував до стартової доріжки. Чотиримоторний повітряний корабель дальнього слідування поволі повернув проти вітру, пілот дав повний газ. Мотори заревіли ще гучніше, літак, набираючи швидкість, покотив по стартовій доріжці; промайнув вокзал, потім ангари й майстерні. Машина непомітно відірвалася від землі й полетіла.

Чорнява пасажирка сиділа в передньому ряду зліва й дивилась у вікно вниз на дахи будинків Філадельфії, що наче пливли під нею. Будинки ставали все меншими й меншими; вона побачила залізничний вокзал, по залізничній колії Нью-Йорк — Філадельфія, випускаючи густу хмару білого диму, повз, наче гусениця, поїзд.

До Мемфіса цілих півтори тисячі кілометрів, і літак мав покрити їх без посадки за короткий час. Чорнява пасажирка спробувала заснути. Ландшафт, що розстилався внизу, схожий на мозаїку з жовтих, зелених і коричньових фарб, зовсім не приваблював її.

Стюардеса розносила кану. Пасажири вже звикли до вібрації і монотонного шуму моторів і почали читати газети, дехто їв.

Але чорнява дівчина вже заплющила очі. Вона обхопила руками свою сумочку і в сні міцно притиснула її до себе.

І лише коли сонце вже стояло над хвилястим обрієм на заході і сяяло крізь червонуватофіолетову імлу над колишніми преріями Середнього Заходу, а внизу заблищала широка стрічка Міссісіпі, вона прокинулась.

Стюардеса запропонувала пасажирам пристебнутися поясами до сидінь. Літак ішов на посадку на аеродром Мемфіса.

Чорнявій пасажирці повезло: незабаром вона вже летіла іншим літаком до Нью-Орлеана і незадовго до півночі досягла своєї мети. Таксі доставило її в невеличкий старий готель поблизу гавані. Вивіска над входом, де колись було викарбуване золоте серце, вилиняла. Можна було розібрати лише слово «coeur»[6] — сумні рештки від «Золотого серця Луїзіани».

На другий день вона прочитала в газеті «Геральдо де Мексіко», яку тут читають ще з тих часів, коли південні штати були іспанськими, що в мексиканському місті Реалесі зарізали якогось доктора Нево.

Опівдні, коли вона була відсутня, її кімнату в готелі обшукав якийсь чоловік, що відрекомендувався хазяїнові як кримінальний агент. Заляканий власник готелю не наважився повідомити про це дівчину, коли вона ввечері повернулася з міста.

Через кілька годин стривожені мешканці готелю викликали хазяїна. Вони твердили, ніби в одній з кімнат почули крик і плач. Молода жінка напівроздягнена лежала на своєму ліжку і корчилася від болю.

Подзвонили в госпіталь, і незабаром її забрала машина швидкої допомоги.

На другий день знову прийшов той самий чоловік і повідомив хазяїна, що та дівчина ще вночі померла в госпіталі і що він повинен конфіскувати її речі.

Бліда покоївка мовчки принесла шкіряну дамську сумочку й дешеве коричньове пальто.

Жінку поховали на кладовищі Сент-Луїс поряд з багатьма іншими невідомими.