33


Незнайомий солодкуватий запах наповнював душну пітьму ночі. Темрява зовсім не принесла прохолоди; сонячні промені протягом усього дня розжарювали вапняковий грунт, і спека тепер підіймалася вгору й висіла над землею. В повітрі пронизливо дзижчали москіти — пекельні мучителі людей і тварин.

Обливаючись потом, Петер не без задоволення помітив, що хазяїн так само страждає від спеки, хоча мусив би вже призвичаїтись до місцевого клімату. Люб'язно побажавши своєму гостеві «буенос ночес», хазяїн повернувся додому, а Петер вирушив у путь — до Паручо.

Пройшовши, велику площу, нерівномірно обрамлену кам'яними будівлями без вікон, Петер попрямував до лісу, як і порадив йому люб'язний хазяїн. У нього було таке враження, ніби життя тепер тільки прокидається від сну. Густа оксамитова темрява огортала все навкруги. Від будинків падали таємничі тіні. Ніч була наповнена якимись загадковими звуками — всюди щось шепотіло й шелестіло.

Спотикаючись на кожному кроці, Петер ішов, у гнітючій пітьмі, солодкий п'янкий запах екзотичних нічних квітів здавлював йому груди. Писк і пронизливі крики невідомих йому тварин ставали все голоснішими; він зрозумів, що наближається до лісу. Незнайомі моторошні звуки й окутана темрявою чужа місцевість, якої Петер досі ніколи не бачив, примушували серце битися частіше. Він стиснув руки в кулаки й, прислухаючись до кожного звуку, часто оглядався на ходу.

Нарешті Петер побачив слабий вогонь прямо надворі, хитке полум'я якого примарно освітлювало обідрану глинобитну стіну. Ця картина нагадувала театральну декорацію. «Може, це вже й є будинок Паручо?» подумав Петер, шукаючи дорогу до вогню. Раптом він почув голосну розмову. Притишивши ходу, Петер прислухався.

З хати, що стояла біля вогнища, долинув збуджений чоловічий голос. Він здався Петеру знайомим. Петер напружував свою пам'ять, намагаючись пригадати, де він чув цей голос. Пробираючись до хатини, де точилася суперечка, Петер все більше хвилювався. «Може, це з Паручо сперечається той американець, що зупинився у Перейри?» подумав він.

Тепер уже можна було чітко розрізнити два голоси: один — грубий і злий, другий — спокійний і глухий. Лише кілька метрів відділяло Петера від язичків полум'я, що здіймалися над багаттям, як глухий голос твердо й упевнено вигукнув:

— Я нікуди не поведу вбивцю! Я дуже добре вас знаю. Ідіть собі!

Тербовен зупинився, ніби вкопаний. Даремно його зір намагався проникнути в темряву біля вогню — мерехтливе полум'я сліпило. Раптом Петер здригнувся: прямо перед ним ляснув постріл, потім другий. Спалахи пострілів на якусь мить освітили густе листя заростей за хатою. Глухою луною постріли відгукнулися в лісі. Сполохані звірі і птахи відповіли на них зляканими, пронизливими криками.

Один з чоловіків з прокльонами вискочив з хати й помчався повз багаття, намагаючись сховатися в темряві ночі. За ним беззвучно, мов пантера, шугнула довга тінь і кинулась навздогін.

Те, що сталося потім, промайнуло дуже швидко. Петер ледве встиг простежити за подіями.

Втікач вистрілив ще кілька разів, але, здається, промахнувся, бо переслідувач нарешті наздогнав свою, жертву. Обидва повалилися на землю.

Не довго думаючи, Петер побіг туди, щоб розняти їх. Він уже міг розглядіти двох чоловіків, які борсалися на землі в запеклому поєдинку. При цьому не чути було жодного звуку, моторошною була їх мовчазна боротьба.

Не встиг ще Петер добігти до них, як пролунав відчайдушний зойк, пронизавши гаряче, мов у теплиці, повітря тропічної ночі.

Він підійшов до того місця, де на землі лежали дві людські постаті. Одна з них підвелася і мовчки стала перед Тербовеном, очевидно, чекаючи, що ж робитиме цей незнайомець, який так несподівано виринув з темряви.

Нічого не сказавши, Петер нахилився над чоловіком, що лежав на землі. Глянув йому в обличчя і, незважаючи на спотворені риси, впізнав Нево. В широко розплющених нерухомих очах, немов у дзеркалі, танцювали червоні вогники — відбиток полум'я вогнища. Нево був мертвий.

Петер не міг нічого як слід зрозуміти. Все промайнуло перед його очима, наче якесь нічне видіння. Однак почуття не обманювали, бо перед ним усе ще нерухомо стояв мексіканець. Навіть коли Петер випростався й, напружуючи зір, почав придивлятися до нього в темряві, той чоловік і не спробував тікати. Він стояв спиною до вогню, і обличчя його не можна було розглядіти.

Тербовен безпорадно перевів погляд знову на мертвого. І тут він побачив ніж, що по саму рукоятку стримів у грудях Нево.

В цю мить незнайомець запитав його так спокійно, ніби взагалі нічого й не сталося:

— Ви його знаєте?

— Знаю! Але звідки вам відомо, що він убивця? — запитав спантеличений Петер. В той же час в його голові промайнула думка: «Що треба було Нево ще раз в цьому лісі?»

Глибокий гортанний голос незнайомця вивів його з задуми:

— Ходімо до хатини. Ви ж ішли до мене?

«Це Паручо», подумав Петер. Спокійна й розсудлива поведінка індійця так вразила його, що він тільки й спромігся тихо, неясно відповісти:

— Так.

Обидва мовчки увійшли в хату. Гасова лампа освітила маленьке приміщення. На стінах висіли різні мисливські трофеї. Житло мало чистий і порядний вигляд. Паручо підсунув гостеві стілець.

Ідучи за Паручо до хати, Петер відчув якусь тривогу. Він мимоволі весь час думав про мертвого, який лише за кілька кроків від них лежав з ножем індійця в грудях. Тепер, нарешті, в світлі лампи Тербовен побачив обличчя Паручо. На нього спокійно, з цікавістю дивилося двоє широко відкритих чорних очей. Зовні цей чоловік мав швидше добродушний вигляд — ніщо не говорило про його хитру вдачу чи підступність. Розумне обличчя можна було назвати красивим. Усім зовнішнім виглядом Паручо викликав у Петера довір'я. Вони допитливо подивилися один на одного. Потім індієць сів і сказав:

— Перш ніж я відповім на ваше питання, скажіть мені: ви добре знаєте того, що лежить там, надворі?

Природна впевненість цієї простої людини здивувала Тербовена.

— Знаю, навіть дуже добре, знаю, що це злочинець. Він утік від мене в Європі. Але я не сподівався коли-небудь знову побачити його, — відповів Тербовен.

Кілька секунд Паручо не зводив свого погляду з обличчя Петера, ніби хотів прочитати на ньому, чи правду той каже.

— Чоловік, що там надворі, — індієць показав рукою на стіну кімнати, за якою лежав Нево, — прибив свого товариша. Я бачив на власні очі.

Від несподіванки Петер аж підскочив. Навіть коли б над головою вдарила блискавка, то й це не могло б так приголомшити його.

— Як? Ви бачили?..

На кілька секунд радість гарячою хвилею залила Петера: «А може, Паручо?..»

Але в той же час у нього тривожно забилося серце, і він тремтячим голосом запитав:

— А де той прибитий?

Сповнений жахливих передчуттів, молодий Тербовен шукав відповіді в правильних рисах обличчя Паручо. А той здивовано спостерігав за незвичайним хвилюванням чужинця, за його обличчям, на якому з'являвся то вираз радісної надії, то страху. Нарешті він, обережно відбираючи слова, сказав:

— Він… мертвий…

— Мертвий! — глухим голосом повторив страшне слово Петер і, наче вражений ударом, відкинувся назад, на спинку стільця.

В кімнаті запанувала гнітюча тиша. Одне єдине слово знищило всі надії Петера в той час, коли він уже вважав, що досягнув мети. Юнак відсутнім поглядом дивився крізь Паручо, крізь глинобитну стіну в темну ніч, і перед ним постали руїни стародавнього міста, місце огидного злочину. Якесь паралізуюче безсилля оволоділо ним.

— Так… Для людей він мертвий, — повторив Паручо.

Погляд Тербовена знову повернувся до дійсності.

У нього прокинулась… нова надія, і він спитав:

— Що це значить «мертвий для людей»?

Чорні очі індійця допитливо зупинилися на обличчі Петера. Але на запитання він не відповів.

— Ви його син?

— Так, — поспішно сказав Петер, — але як розуміти ваші слова «мертвий для людей»?

Паручо одвів погляд від Петера і став дивитися в темряву тропічної ночі. Ніби пригадуючи щось, він тихо почав говорити:

— Американець, що лежить надворі, прибив вашого батька. Я був свідком цього злочину. Лише кілька кроків одділяли мене від них обох.

Тербовен слухав, затамувавши подих.

— Вбивця закопав вашого батька і пішов геть, думаючи, що обійшлося без свідків. Але я все бачив, і в мене зародилася надія, що, можливо, той удар тільки оглушив вашого батька. Тому я знову відкопав його і пересвідчився в правильності свого припущення: він був ще живий.

Петер скочив з місця й скрикнув:

— Отже, він живий?.. Що ж сталося потім?

— Я забрав його з собою до своїх друзів, що живуть у лісі, і ми виходили його. Рана на голові загоїлась дуже швидко, але…

Тут Паручо зробив паузу, потім довго дивився на Петера і закінчив:

— … але від того удару він лишився розуму. Тепер ваш батько навіть не знає, хто він такий.

— Але живий! — радісно вигукнув Петер.

Паручо кивнув головою.

— Я передчував це. — Нестримна радість охопила Петера. — Ви повинні провести мене до батька! Згодні? — Тербовен кинувся до рятівника свого батька і схопив його за плечі.

— Він не впізнає вас, — поволі відповів житель лісів, співчутливо дивлячись на Петера своїми сумними очима.

— Коли батько побачить мене, до нього повернеться пам'ять! — Петер упевнено дивився на індійця.

Паручо з сумнівом знизав плечима і знову перевів погляд у темряву ночі.

— Можливо.

— Ми завтра ж підемо до нього, — наполягав Петер.

— Я повинен з'явитися в поліцію. — Індієць показав рукою в той бік, де лежав мертвий.

Ці слова повернули Петера до дійсності. Він уже не думав про Нево. Тепер він рвучко простягнув індійцеві свою руку:

— Я піду з вами. Я скажу про те, що він стріляв у вас.

Паручо вдячно потис юнакові руку. Вони стали друзями.

— Але ж він американець! — трохи занепокоєно мовив індієць.

Петер махнув рукою, розтинаючи долонею повітря, і сказав гнівно:

— Ну то й що ж? Він злочинець!


Загрузка...