Злочинця викривають зорі

34

Ледве Петер переступив поріг своєї кімнати — він щойно вийшов від Норріс, яка доглядала його батька, — як задзвонив телефон.

Говорив портьє: якийсь сеньйор Гуліо, що назвав себе кореспондентом «Геральдо де Мексіко», хоче поговорити з паном Тербовеном.

— Знову кореспондент, — тихо пробурчав собі під ніс Петер і вже голосно сказав: — Я зараз зійду вниз. Нехай він почекає хвилиночку.

Повернувшись з Реалеса до Веракрус, вони жили в готелі «Мацатлан», де Петер зупинявся тоді, коли тільки приїхав у Мексіку. Власник готелю з великою пошаною зустрів їх; щирою радістю світилися обличчя обслуговуючого персоналу готелю, який з великим хвилюванням стежив за повідомленнями в газетах і знав усе про експедицію.

Ще по дорозі з Реалеса до Веракрус, в Сан-Антоніо, Петера атакували кореспонденти різних газет, і коли вони прибули сюди, їх поздоровляли всюди. Навіть представник міністерства внутрішніх справ і заступник бургомістра міста Веракрус прийшли з своїми поздоровленнями. Петер розумів, що завоював симпатії мексіканців своїм енергійним втручанням на користь Паручо, якого завдяки його свідченням було виправдано.

У вестибюлі до нього підійшов стрункий, старанно виголений чоловік. В елегантному світлому костюмі з натурального шовку, а не в чорному, які звичайно носять мексіканці, він був схожий на багатого європейця або американця.

Петер стримано привітався з цим елегантним паном.

— Якщо не помиляюсь, в Сан-Антоніо я вже давав інтерв'ю представникові «Геральдо», тобто одному з ваших колег.

Замість відповіді, сеньйор Гуліо запросив його сісти за один з столів.

Петер неохоче погодився на це. Потім кореспондент, посміхаючись, сказав:

— Звичайно, це мені відомо, пане Тербовен, і моя газета вже повідомила все варте уваги про вашу експедицію. Однак…

Тут він зробив паузу і з удаваним інтересом поглянув на вхідні двері, — мулат саме вносив великі чемодани якогось новоприбулого. У вестибюль проникло яскраве світло. Над площею Альбукерк нестерпно палило мексіканське сонце.

Кореспондент закінчив перервану фразу:

— Ми дуже хотіли б мати додаткові відомості про Паручо, я маю на увазі вбивцю доктора Нево. — Він знову глянув на Тербовена, як тому здалося, з неприхованою цікавістю.

— Ви, як видно, недосить добре поінформовані. Ви говорите про вбивцю Паручо. Якщо в усій цій справі і був убивця, то це — Нево!

Гуліо перевів погляд на великі крила вентилятора, що повільно оберталися горизонтально вгорі, під стелею.

— Ви не знаєте місцевих умов життя, пане Тербовен. А крім того, пан Нево був громадянином Сполучених Штатів.

— Що ви хочете цим сказати? Хіба, може, там усе міряють іншою міркою?

Кореспондент цинічно посміхнувся.

— Знаєте, Сполучені Штати і в Мексіці непохитно захищатимуть свої інтереси. В цьому ви можете не сумніватися!

Петер Тербовен глянув на кореспондента й підкреслено різко відповів:

— Ах, он як! І, значить, чесна людина має бути затаврована, як убивця лише тому, що вона не є громадянином Сполучених Штатів. Ну, звичайно, він же, крім того, тільки індієць, а всім відомо, як в Америці обходяться з цими людьми.

Гуліо продовжував посміхатися.

— Ви бачите речі в перекрученому вигляді, пане Тербовен. Уже давно минули ті часи, коли в Америці переслідували індійців. Ви дивитесь на ці речі упереджено, інакше ви були б змушені визнати, що у нас всі люди користуються однаковими правами.

Петер підвів голову. Тепер він зрозумів, з ким має справу. В очах молодого вченого блиснули глузливі іскорки.

— Ви говорите «у нас», пане Гуліо? Я думав, що ви кореспондент «Геральдо де Мексіко», а це, якщо я не помиляюсь, мексіканська газета, а не Сполучених Штатів!

Гуліо збентежено відкашлявся:

— Пробачте, я, мабуть, недосить ясно висловився, я…

Але Петер перебив його:

— Даремно ви удаєте з себе мексіканця; я догадуюсь, звідки ви з'явилися. Та послухайте, що я вам скажу. Ви щойно твердили, ніби я не знаю умов життя тут, у Мексіці. В цьому ви помиляєтесь. Варто лише розплющити очі, щоб досить виразно побачити, як непохитно — адже так ви сказали — як непохитно американці захищають тут свої інтереси. Але коли ви говорите про Америку, то ви свідомо помиляєтесь, бо насправді ви маєте на увазі лише своїх хазяїв, а вони ще не Америка. Хто вас прислав, я не знаю, проте мені ясно одно: ви не мексіканець і захищаєте зовсім не мексіканські інтереси, і якщо ви сподіваєтесь, що вам удасться з Паручо зробити вбивцю, а з Нево нещасного загиблого американця, то ви помиляєтесь.

Петер підвівся і вже хотів іти. Але Гуліо скочив з місця й заступив йому дорогу:

— Цілком правильно: ми будемо захищати свої інтереси і в справі Нево! Дружина Нево — головна спадкоємиця, отже, тепер їй належить будинок в Голландії, а також і апарат. Запам'ятайте це собі!

Такого Петер не чекав. Він раптом зупинився і якусь мить спантеличено дивився на мнимого кореспондента, що злісно вирячився на нього.

— Дружина Нево?

— Так, так, дружина Нево, — тріумфував Гуліо.

Раптом Петер голосно зареготав, на превелике здивування пана Гуліо.

— Так он куди ви гнете! — сміявся Петер.

Потім ступив до приголомшеного пана Гуліо, поплескав його по плечу і сказав так серйозно, що в того недавню упевненість як рукою зняло:

— Нічого з цього не вийде, добродію. Про це я вже сказав вам з самого початку. Ви погано поінформовані, а це вдвічі гірше для кореспондента. Ви ж хотіли, щоб я вважав вас за такого?

Петер відступив на крок і глузливим поглядом зміряв мнимого кореспондента, який тепер мовчав, ніби проковтнув язика. Потім додав:

— Щоб ви знали, шановний: існує договір про купівлю-продаж апарата. Там чорним по білому написано, що купівля стає недійсною з моменту повернення мого батька. От так, і прошу, пане Гуліо, не забувайте про це!

Не попрощавшись, Петер повернувся на каблуках, залишивши спантеличеного й безпорадного Гуліо у вестибюлі.

Все ще роздратований зухвалою погрозою пройдисвіта-кореспондента, Петер відчинив двері своєї кімнати. Здивований, він побачив там покоївку, яка, звичайно, прибирала кімнату тільки вранці.

«Дивно, — подумав він, — що їй ще треба тут?»

Дівчина явно збентежилась і, виходячи повз нього з номера, вільною англійською мовою пояснила, ніби лише принесла йому чистий рушник.

Петер кивнув, але коли за темношкірою дівчиною зачинилися двері, пригадав, що тільки сьогодні вранці йому замінили рушник..

Похитавши головою, він пішов через коридор у протилежну кімнату, щоб розповісти Евеліні Норріс про свою недавню пригоду з тим пройдою паном Гуліо.

Їм лишалося ще пройти митний контроль; через три години мав відпливати французький пароплав «Бретань», на якому Петер з батьком і Норріс виїжджали до Європи.

Готельний слуга вже виніс чемодани, а Евеліна вела професора, який, байдужий до всього, слухняно йшов за нею.

Посадка на пароплав затримувалась. Вони мали трохи почекати, бо до митниці була велика черга.

Багажу в них було небагато: великий чемодан Петера і два менших, що належали Евеліні Норріс. Новий одяг та інші речі, які Петер придбав для батька, вмістилися в спеціально купленому чемодані.

Петер ще раз переглянув свої папери: закордонні паспорти, квитки й офіціальні довідки, видані на ім'я батька мексіканськими органами влади.

Ховаючи все це в бокове відділення свого портфеля, він помітив ще згорнутий білий аркуш товстого паперу. Петер не міг пригадати, що це за папір, і тому вийняв його. На вигляд це була згорнута в кілька разів географічна карта. Зацікавившись, Петер розгорнув аркуш і здивувався: перед ним була зовсім незнайома фотокопія якоїсь карти. Погляд Петера упав на заголовок. Виявилось, що він тримає в руках таємний план мексіканського військового порту Веракрус.

Петер блискавично збагнув своє небезпечне становище, він зрозумів, чого в його кімнату заходила покоївка. Раптом стало жарко, на лобі крапельками виступив піт.

Швидко згорнувши план, Петер обережно оглянувся навкруги й пересвідчився, що за ним ніхто не стежить. Тільки Евеліна, мабуть, щось помітила, бо запитливо дивилася на нього зляканими очима.

Петер побачив поштову скриньку і полегшено зітхнув. Згорнута карта була завбільшки з великий конверт. Петер негайно вийняв автоматичну ручку і написав на карті:

Без марки — їх у нього все одно не було — вкинув «лист» у скриньку. І коли карта, глухо стукнувши, упала на дно скриньки, Петерові наче камінь із серця звалився.

Евеліна Норріс мовчки здивовано дивилась на нього. Нарешті Петер повернувся до неї і прошепотів:

— Панові Гуліо!

Дівчина нічого не зрозуміла. А тут саме підійшла їхня черга на перевірку. Готельний слуга вже поклав чемодани на контрольний стіл, а Петер вийняв свої документи.

Службовець митниці, що перевіряв їхні паспорти, несподівано встав і почав шептатися з багажними контролерами. Петер перехопив їхні допитливі погляди і все зрозумів. Але тепер, коли він знав, що небезпечний план військового порту надійно лежить у поштовій скриньці, у нього навіть вистачило сил відповісти на ці погляди привітною посмішкою. Як він і передбачав, перевірка проводилась надзвичайно грунтовно і строго: промацували навіть костюм. Нарешті, черга дійшла і до професора. Коли ж нічого такого, що було заборонено мати з собою або за що треба було сплатити мито, не було знайдено, службовці стали привітнішими і, кінець кінцем, один з них приклав до паперів спасенну печатку.

Коли Петер вийшов з приміщення і легенький солонуватий вітер з моря повіяв йому в обличчя, безмежно радісно стало у нього на душі. Там стояв пароплав, що мав відвезти їх на батьківщину, а поряд з ним були батько, якого він знову знайшов, і наречена, що закохано й щасливо дивилась на нього. І від усвідомлення всього цього настрій Петера ставав ще радіснішим.