ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ

Розділ третій, в якому Сноррі Відступник зустрічається з пращурами

Повернувшись на хутір, зібрав він речі й на світанку вирушив до Крукової затоки. Там сів на корабель, що йшов до Гольмґарда і покинув рідний край.　

Потім казали, що бачили його в Альдейг'ї та у Палтеск'ї, у Великих Степах та на Олкозі. І ходили чутки про дивного чоловіка, який наймається охоронцем купецьких караванів: буцімто охоче вивчає він чужі мови, слухає місцеві легенди й оповідки — та й сам частіше вдається до мудрого слова, ніж до зброї. А ще розповідали, що возить він із собою дивний меч: оздоблений золотом-сріблом і самоцвітами, а в руків'я буцімто вживлено фалангу з десниці Одіна — і тому меч цей не зупинять ні метал, ні закляття. Казали, що жодного разу не виймав він його з піхов, тримав щільно замотаним у шкури — й лише вночі, коли ніхто не бачив, розгортав ті шкури й розмовляв із мечем. Коли — як із рідним братом, а коли — наче із заклятим ворогом.　

І подейкували, буцімто часом меч відповідав йому, бувало — розраджував, бувало й кпинив. Це й не дивно: люди-бо марновірні та ласі до безглуздих вигадок.　

Отак їхав собі Сноррі на південь, ловлячи крихти чуток про одного коваля — і лишаючи по собі інший поголос: так поранений олень лишає позаду червоний слід.　

І знає кожен: рано чи пізно на такий слід виходять вовки.　

Раз уночі прокинувся Сноррі, бо почув як стогне линва і зітхають дошки, як орють воду весла, а вітер дає вітрилу ляпас за ляпасом.　

Вийшов він на причал і побачив корабель без команди. Тільки двоє чоловіків стояли на носі і вдивлялися в далечінь, а почувши кроки, обернулися.

Побачив Сноррі, що були це Снеррір Ватра й Авдульв Пишний Хліб.　

Вклонився він їм, вони ж на те — ні слова, ні звуку. Стояли й дивились, очей не зводили. У руках в Авдульва були порожні піхви, розсічені навпіл, а Снеррір стискав у кулаці ніж, яким крають хліб.　

І голос за спиною в Сноррі промовив:　

— Вони просили за тебе.　

Сноррі Сивоволосий обернувся і побачив високого старого чоловіка.　

Не тримав той списа в десниці й не було поряд із ним ні круків, ні вовків, — та Сноррі впізнав його.　

Шанобливо вклонився. Сказав:　

— Слів не знайду, щоб передати вдячність свою, Батьку звитяжців. Меч мені дав ти, а в серці сміливість роздмухав. Варивом помсти щедро я батькових й братових вбивць пригостив. А як, бува, чимсь образив чи схибив — не гнівайсь. Мудрий мусить-бо знати межу власного «можу» — й довіку-віків не заступати за неї. Тож і я не заступлю.　

Тоді засміявся Господар герцю, і вперше за багато місяців Сноррі Сивоволосий здригнувся.　

Сплітати слова ти так-сяк навчився, та справжнім скальдом ніколи не станеш. Бо скальди знають, що ніяке плетиво слів не врятує від гніву богів. І долю свою теж плетивом слів не оманиш. Ти перепрошуєш мене, однак робиш це нещиро й без поваги. — Він зітхнув, змахнув рукою: — Та й не в мене ти мав би шукати вибачення. Знай, Сноррі Відступнику: твої пращури просили за тебе, і лише тому дам я тобі ще один, останній шанс. Вертайся в землі, над якими я паную. Виконай те, що я тобі призначив. Здобудь славу, якої не мав жоден зі смертних, і хай нарешті твої предки звеселяться в Залі частунків, видячи твої звитяги!　

Знову поглянув Сноррі на корабель — і побачив, пто там, за спинами Снерріра Ватри й Авдульва Пишного Хліба проступають із темряви інші. Були там Орм Півдолоні, і Стурлауґ Бурлака, й Атлі Кнур, і навіть Ґуннар Зрадник. Стояли вони плече до плеча: хтось із лиця наче живий, інші — із запалими очима й щетинистими щоками, з кістлявими пальцями, що стискали мечі, списи, кинджали, щити. Комусь бракувало фаланги чи двох, а в когось і руки чи нижньої щелепи.　

Стояли вони й дивились на свого нащадка, а він уважно дивився на пращурів своїх, розглядав обличчя кожного, навіть тих, древніших, що ледве видніли з імли.　

І відповів Сноррі:　

— Батьку частунків, кажеш, що ждуть предки мої в світлій Вальгаллі. То підкажи: є поміж ними старший мій брат, Гаґбард Розсудний? Може, зраджують очі мені? Може, брат мій надміру хильнув меду Гейдрун і спить під столом у Залі частунків? Ще запитаю: чом не прийшла Ейр Яснолиця? Може, не хоче бачити брата рідна сестра? Може, соромиться? Може, забула? Солодко мовиш, Меду Здобувачу, тільки слова ті, у горлі застигши, гірчать. Гірша за трунок Господаря Герцю мова глузлива.　

Промовчав на це Одноокий, лише недбало осміхнувся. А Сноррі побачив раптом двох вовків — ішли вони вулицею повз двір, на якому спинився караван, і жоден пес не озвався, жоден кінь не заіржав у стійлах.　

Спустились вовки на причал, стали обабіч старого. Лівий сягав по пояс Батькові Богів, а правий — лише до стегна, та плечі мав, як у тура. Очі в них ледь жевріли у темряві, а ікла блищали, наче спалахи блискавки.　

Поглянули вони на Сноррі з байдужістю та й наче забули про нього.　

Побачив Сноррі й двох великих круків, що сиділи на даху стайні, у якій ліг він спати того вечора.　

— Буде прядиво! — крикнув один.　

А другий відгукнувся:　

— Побенкетуємо, брате!　

Тоді почув Сноррі віддалений, притлумлений шурхіт сіна — і збагнув, що спить. А ще збагнув він, чому не наснилася йому сестра. Знає-бо кожен: служать валькірії Пану звитяг — кличуть до бою вони чоловіка, збурюють стати до герцю завзято, в бурі мечів славу здобути.　

Отоді Сноррі й прокинувся по-справжньому — та було вже запізно.