ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ

Розділ одинадцятий, у якому герої роблять сім кроків

Це сталося миттєво: ще хвилину тому вони простували за золотистою сестрицею крізь нічну пущу, а тепер стояли перед високою й широкою стіною, шорсткою та нерівною. Подекуди вона мала вкраплення — жовті, гострі, — чимось вони нагадували чоловіку без імені чотириногу сестру.　

Він відкинув назад голову й подивився угору. Неба не побачив — лише мерехтіння зірок крізь розриви у листі. Стіна там, над ними, розквітала сотнею гілок, шурхотіла й наспівувала колисанки, давні, як цей світ.　

Сказала лисиця:　

— От ми й прийшли. Зробите сім кроків за сонцем і втрапите до пані Брамниці. Звісно, якби ви мене спитали, я радила б нізащо цього не робити. Але ж ви здолали такий довгий хплях не для того, щоб дослухатися до моїх порад. Тож попрощаюся з вами й піду — бо, знаєте, маю ще трохи справ, тут і там…　

Уляна сказала:　

— Дякуємо за допомогу, сестро.　

А чоловік без імені додав:　

— І дякуємо за поради.　

Тоді лисиця пішла, лишивши їх перед тим, що було величезним, непомисленним дубом. Нічні пташки кричали з його галуззя різкими, риплячими голосами і, перелітаючи з гілки на гілку, змахували шкірястими крильми. Жолуді висіли у височині, наче достиглі зірки, листя — наче отара незліченних хмар.　

— О, ледве не забула! — почули вони здалеку. — В жодному разі не торкайтеся зубів і не виходьте тими дверима, якими зайдете.　

Тільки тепер чоловік без імені збагнув, як звуться ці жовті, гострі вкраплення. Увесь стовбур величного дуба був укритий звірячими щелепами. Різних розмірів, різної форми, вони тьмяно світилися у світлі яскравих, сніжно-білих зірок. Безліч зірок було на небі — й безліч щелеп на стовбурі. Хтось, певно, врізав їх туди, і так майстерно, що здавалося, ніби вони проростають крізь кору, випинаються, шкіряться.　

Уляна сказала:　

— Сім кроків, не торкаючись зубів. Здолаємо?　

Чоловік без імені кивнув, і вони почали обходити Прадуб. Перший крок дався йому легко, та вже після другого запаморочилася голова. Ступивши третій, він ледве не перечепився об величезний корінь, що виступав із землі.　

Голос Гаґбарда Ратиці промовив тоді:　

— Обережно, брате. Не схиб, ти йдеш по самісінькій межі. Не впади.　

Четвертий і п’ятий кроки вдалося зробити, навіть не затнувшись. Уляна йшла попереду і стиха щось наспівувала. Мелодія нагадала чоловікові без імені пісню, яку він чув колись давно, але вже не пам'ятав ні де, ні коли це було.　

Він ступив ушосте — опустив ногу на м'який, темно-смарагдовий мох, — і тоді щось вислизнуло з-під чобота, відчайдушно засичало і щезло в щілині під корою.

З несподіванки чоловік без імені похитнувся, виставив руки, щоб не впасти, і торкнувся правою долонею однієї зі щелеп, що стирчали з кори.　

Гострі жовті зуби притьмом вп'ялися в долоню, а з кори виступила друга щелепа і вдарила його трохи вище, у зап'ясток. Смикнувся він раз, смикнувся другий — щелепи тримали міцно. Уляна була вже далеко, зробила наступний, сьомий крок — і щезла за стовбуром.　

Тоді чоловік без імені закричав — не так від болю, як з відчаю: далеко зайшов він, стільки всього лишив за плечима, навіть ім'ям своїм пожертвував — і тепер, за крок від мети, його зупиняють якісь прадавні щелепи. Узявся він пальцями за нижню, обхопив, смикнув щосили.　

Почув хрускіт — і побачив, що виламав стару кістку. Вмить над головою в нього зашуміло листя, заскреготали давні шкірокрилі птахи.　

Зробив він останній, сьомий крок — і побачив, що опинився на галявині. Осяяна вона була присмерковим світлом — наче сонце тут жило за іншими законами і завжди панував тут вечір.　

Галявина була вкрита шовковистою травою з довгим, міцним та гострим листям, а з-під дуба витікав струмок — і біг собі далі, у чорний ліс.

От тільки дому пані Брамниці ніде й видно не було.　

Сказала Уляна:　

— Тепер, коли золотава сестра не почує, ми дамо тобі…　

Затнулася вона, побачивши його скривавлену долоню і уламок щелепи в ній.　

— Але ж ти і ярий, — сказала. І слово це раптом спалахнуло в ньому, наче струнка, пахуча свічка, що її запалюють у темній кімнаті.　

— Ярий, — сказав чоловік із іменем. — Мене звуть Ярий.　

Він нахилився і вмив лице в струмку, а коли підвівся, Уляна охнула.　

— Поглянь, — сказала. — Ось він, дім пані Брамниці.　

Ярий озирнувся на дуб — і там, у себе над головою, побачив порослий мохом, дивний силует. Наче трутовик, що присмоктався до кори і п'є соки з дерева.　

Тільки це був не трутовик, а невеличка хатка — не більша за труну для дебелого мерця, з єдиним крихітним віконцем і вузькими, низькими дверцятами, що дивилися просто вниз, на землю.　

— Як нам потрапити туди?.. — запитала Уляна. І вже хотіла була витягнути з мішка мотузку, та Ярий її зупинив.　

Сказав:　

— Зачекай, це зайве.　

Він ступив на корінь і рушив по ньому просто вперед, до дуба. А дійшовши до стовбура, підняв ногу, поставив на стовбур — і так само легко попростував вгору. Озирнувся — Уляна йшла за ним, здивована й зачудована.　

Коли дійшли до хатинки, Ярий нахилився і, відчинивши двері, зайшов усередину, — і хоч зовні та здавалася маленькою, відтоптувати одне одному ноги їм з Уляною не довелося.　

Бо всередині хатинка була більша, ніж зовні. Відчули вони це, щойно переступили поріг, — хоч побачили небагато. Хата стояла темна і мовби нежива.　

Сказала Уляна:　

— Може, ми помилилися чи золота сестра нас обманула?　

— А може, — сказав Ярий, — хазяйки просто немає вдома.　

Запалили вони свічку й роззирнулися. Видно було, що Ярий не помилився: побачили вони постіль на лежаку, накритий рушником свіжий коровай на столі, на лавці ж, під вікном, лежали чисті сорочка і спідниця та два менших рушнички.　

А ще побачили Ярий з Уляною завісу, що розділяла хату на дві половини. Була вона наче з кінського волосу звита, у тонкі косиці заплетена, а як придивилися — побачили в тих косицях стрічки, гребінці, розписані шкаралупки, скручені з сухого стебла кульчики.　

Хотіла була Уляна зазирнути за ту завісу, та Ярий сказав:　

— Не чіпай. Краще почекаємо на Брамницю тут.　

Сіли вони чекати. А як почав голод дошкуляти, сказала Уляна:　

— Відламаймо собі по шматочку.　

Нагадав Ярий:　

— Перевізник заборонив нам заламувати з Брамницею коровай.　

— Та ж ми з нею й не заламуватимемо, — відповіла на те Уляна.　

Розгубився Ярий, не встиг заперечити. І хоч гукнув з меча Гаґбард Ратиця: «Не робіть цього!» — було пізно: Уляна не чула голосів з меча. Вона відкинула рушник, відломила два шматочки. Один з'їла сама, другий простягла Ярому, а рушник поклала на місце.　

Щойно проковтнули вони останні крихти, як почули з-за завіси стукіт, грюкіт, рипіння й сопіння, — і збагнули, що хазяйка хатинки повернулася додому.