ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ

Легенда

Про цей курган різне казали. І що в ньому сховано освячені гайдамацькі ножі, і що це справжня могила Шевченка, і що на Купала туди злітаються відьми. Один місцевий краєзнавець взагалі божився, що в дев'яностих там була база інопланетян — дрібних, зелених, на летючій тарілці.　

В інопланетян я не вірила, на могилу Шевченка нас возили всім класом ще дванадцятого року, а щодо відьом і так було ясно — брехня.　

Інша річ — гайдамаки. Відомо ж бо, що у Львові їх, полонених, ставили лагодити мури, міняти бруківку, а людей із п'ятдесят тодішній військовий комендант відрядив будувати кам'яницю на Ринку. Враховуючи, що від Львова до бабусиного села не так далеко… всяке могло бути. Навіть тоді — дарма що гайдамаків жорстоко страчували — у бранців був шанс. Хтось міг утекти, добратися до наших країв, навіть сховати в кургані ті свої ножі.　

Але що це міняло для мене особисто? Нічогісінько! Я й інфу про гайдамаків нагуглила лише з глухої, нестерпної нудьги. Все-таки відправляти людину проти її волі туди, де навіть інтернет бігає зі швидкістю равлика-пенсіонера, — пряме порушення основних прав і свобод. Та й просто нечесно!　

Мама казала, що я потім усе зрозумію; вічна пісня дорослих, еге ж. Наче я й так не розуміла. Малу Юстинку треба було везти на море, щоб відпочила. Вона тепер підхоплювалася вночі хіба раз на тиждень — і навіть не завжди пам'ятала, що саме їй наснилося. І про відьму вже не кричала… про відьму, про казан і про братика Сашка.　

Усі книжки про відьом з їхніми казанами батьки ще торік розпродали, одну тільки — старезну, з чорно-білими, дуже детальними малюнками, чомусь відправили до бабусі. Книжка лежала в шафі нагорі — темний корінець, вицвілі букви.　

Я гортала її час від часу. Це було краще, ніж постійно перезавантажувати сторінку, щоб глянути, чи немає поганих новин.　

Мама з татом телефонували щодня, а Юстинка надсилала фотки. На фотках вони всі були майже щасливі, і татові навіть вдалося кілька разів природно всміхнутися.　

Я їм слала свої та бабусині. Бабуся потім обіймала мене, казала, що я молодчинка і добре тримаюся. Я раділа. Рік тому на такі слова я б розревілася, як шмаркате дитя. Тепер я тільки горнулася до неї, міцно-міцно, і казала якусь банальщину. Слова нічого не важили, важив смисл, що за ними стояв; бабуся це розуміла.　

Бложик мій тим часом занепадав: матеріалу для нових репортажів не було, і відвідуваність просідала. Я сказала собі, що це не гідне майбутньої професійної журналістки. І взагалі, у профі нічого не пропадає марно, тому я взяла й записала відео про тих гайдамаків. І раптом виявилося, що народові це цікаво. Коментарі в дусі «ого! O_Yarchuk__ vblog, респектище! скільки разів був на Ринку й не знав!» недвозначно свідчили: я втрапила на гайпову тему!

Висновки я зробила. Від варіанту рвонути до Львова відмовилася — от саме тому, що він першим спав на думку. Натомість глянула на календар, побачила, що післязавтра Купала, і анонсувала нічний стрім з кургану.　

Боялася? Чесно кажучи, навіть не замислювалася про це. Ані ведмедів, ані кабанів у цих краях давно не бачили. Бабуся, як фахова біологиня, мені пояснювала, що умови несприятливі, антропогенний фактор, оце й усе. Більше варто було стерегтися людей, бо всякі трашіяються, та я мала газовий балончик і курси самозахисту в анамнезі.　

Звісно, я припускала, що на Купала там туситимуть якісь місцеві неформали, — але не бачила в цьому проблеми. Зроблю стихійне інтерв'ю, розширю цільову авдиторію.　

З добре продуманими планами, на жаль, є лише одна проблема: рано чи пізно вони летять під три чорти. З дому я вшилася на раз-два, до кургану доїхала на ве́лику. Неформали справді тусили на схилі ближче до верхівки: розпалили вогнище, повідкривали бляшанки з енергетиками.　

Щоправда, було це якийсь час тому. А потім вони кудись наче здиміли. Ну, чи їх таки забрали гайдамаки-інопланетяни на чолі з Шевченком.　

Багаття собі потріскувало, дві бляшанки стояли біля колоди, ще одна впала, і навколо неї щедро розлилася калюжка енергетика. Але навіть його солодкавий хімічний запах не перебивав іншого.　

На схилі пахло квітковим магазином. Ні, не орхідеями й не тюльпанами. Сирою землею.　

Під стрімом народ уже коментив, мовляв, я сама все підстроїла, проте глядачів ставало дедалі більше — і це заспокоювало. Наче ті кілька сотень чимось зарадили б, якби я вляпалася у справжню біду.　

Що найгірше — я вже не могла просто махнути рукою і вшитися з кургану. Глядачі не зрозуміли б. Я сказала собі, що зроблю коло, вивчу ситуацію і на тому завершу стрім.

Лопату я знайшла кроків за сім від багаття — і зраділа їй, наче старому приятелю. Що не кажи, а з міцною лопатою і газовим балончиком людина почувається впевненіше, ніж із самим балончиком.　

Узяла її за держак, немов меча, і рушила далі.　

Потім сталися одразу дві речі. По-перше, я дійшла до дальнього, південного схилу і побачила машину, що, підскакуючи на вибоїнах, мчала до ґрунтовки.　

По-друге, мій смартфон вирубився, хоча кілька хвилин тому в ньому було ще 52 % заряду.　

Ну, сказала я собі, принаймні власники лопати й енергетиків напевно звідси забралися. Отже, мені нічого не загрожує.　

Люди бувають геть нелогічними, правда?　

Я це зрозуміла, коли квітковим магазином, запахло ще дужче.　

Навіть тоді в мене лишалося щонайменше два варіанти. Перший: рвонути вниз по схилу, сподіваючись, що не впаду й не зламаю собі ногу чи шию. Другий: озирнутися. (Третій варіант — голосно закричати — я не розглядала як неконструктивний і надто гендерно-стереотипний).　

Звісно ж, я озирнулася. Сподівалася, чесно кажучи, побачити жартівників. Або — нічого. Нічого влаштувало б мене на всі сто.　

А там стояв кінь. Звичайнісінький гнідий кінь, у збруї, під сідлом. І збруя, і сідло нагадали про малюнки з підручника історії, тож я полегшено зітхнула: тепер усе ясно! Певно, десь неподалік знімають кіно, і ось цей красень звідти втік, налякав місцевих нефорів, що вирішили погратися в «чорних археологів», і ледве не довів мене до божевілля. Елементарно, Ватсоне!　

— Ну, привіт, — сказала я.　

Знаю, дехто вважає, що розмовляти з тваринами немає сенсу, — а як на мене, так думають люди без серця. І взагалі, ця розмова потрібна була насамперед мені.　

Кінь глянув на мене з підозрою. Форкнув, опустив голову, наче хотів принюхатись.　

І тут у мене щось сталося з очима. Це як у китайських об'ємних листівках: повертаєш її під різними кутами, і тигр тобі підморгує або рибки махають хвостами.　

Тільки кінь мені не підморгував і хвостом не махав. Я дивилася на нього, а бачила не живу тварину — лише скелет, причому навіть не з усіма кістками (йому точно бракувало трьох ребер і пари хребців).　

Тут я вдалася до варіанту № 3 і закричала. Ну а хто б не закричав, от чесно?　

Скелет коня сахнувся від мене, заіржав. Я раптом побачила, що за спиною в нього височить… ну, найкраще до цього пасувало слово «брама», хоча зроблена вона була точно не людськими руками. Власне, навіть «зроблена» не найвдаліше слово, радше — «росла» чи «формувалася». І взагалі, найголовнішою ознакою цієї штуки була проникність, дтвірність. Обрамлення не мало значення, воно й складалося з випадкових елементів: гілок, трави, простого тремтіння в повітрі, нічного метелика, навіть із зірки, що якимсь дивним чином сяяла точнісінько у найвищій точці арки й усе це фіксувала.　

За аркою ж була порожнеча, і ще темінь — справжня, такої в місті не побачиш. І в таку ніколи й не подумаєш світити, наприклад, ліхтариком, — бо ж раптом хтось по той бік зверне на тебе увагу.　

Гнідий тим часом знову прибрав подоби звичайнісінького коня (але з вінтажною збруєю). Судячи з погляду, він перелякався більше за мене, і тоді я сказала:　

— Тихо, тихо… Вибач, це я здуру. Все добре, ходи сюди.　

Чомусь мені здалося надважливим не дати коневі — живому чи ні — втекти. Я простягла до нього руку, він форкнув, мовляв, так я тобі й повірив, істеричко.　

Але обережний крок до мене зробив.　

Повід звисав у нього з шиї, хитався туди-сюди.

Я пригадала усі ті сумні історії, що час від часу траплялися в інтернеті: про те, як кінь, якого вигулювали, раптом лякався й кидався бігти — і що ставалося з тренером, котрий не встигав відпустити повід.　

Пригадала я, звісно ж, після того, як тихенько підійшла до коня і взяла повід. Він був шорсткий, сухий і чомусь теплий.　

Кінь смикнув вухом, прислухаючись до беззмістовної дурні, яку я говорила, просто щоб не мовчати. На мить він знову перетворився на скелет — точніше скелет проступив крізь м'ясо й шкіру, наче зображення на фотці, коли їх ще проявляли.　

А потім голос у мене за спиною промовив:　

— Молодчинка. Тепер просто стій, не смикайся й не обертайся.　

Легко їй було казати. У першу мить я ледь не заволала ще гучніше, ніж тоді, коли побачила непоказну внутрішню сутність гнідого.　

Але стояла; не оберталася і не смикалась. Лише промовила неголосно:　

— А тебе сюди яким чином?.. Тільки не кажи, що ти відьма і ви тут тусите на Купала, а прилітаєте на лопатах!　

Вона засміялася, тихо й по-дитячому, наче була моєю одноліткою.　

— Ні, — сказала, — не відьма. Я радше зоотехнічка. Доглядаю за рідкісними видами істот. Ну й принагідно ще за дечим.　

Я глянула в очі коневі. Він уже не нервувався, стояв сумирно. І навіть у своїй скелетній формі не здавався страшним.　

Потім він смикнув вухами, скосив погляд кудись собі за спину. І тоді я почула цокання кігтів — таке негучне клац-клац-клац по кам'яній підлозі.　

Я навіть не встигла здивуватися, звідки тут кам'яна підлога, аж з примарної брами вийшов собака. Такий, знаєте, породистий: худорлявий, із видовженим писком, кудлатий. «Бойовий», — чомусь подумала я.　

— То оці двоє — твої опіканці?　

— Майже. — Бабуся вийшла в мене з-за плеча, поклала долоні коневі на шию. — Ти як? Тримаєшся? — Вона обернулася і вперше за цю ніч поглянула на мене.　

На ній був дивний робочий однострій: щось на зразок тих, які носять працівники всяких там «міськзеленбудів», ботсадів та зоопарків, але елегантніший. Вузькі штани, приталена куртка, що сильно нагадувала сюртук, широкий пояс із кишеньками під різні пляшечки, наплічник.　

На сюртуку ще була емблемка, чи то роги, чи крила стилізовані, я толком не розгледіла. У темряві вони ледь помітно люмінесціювали.　

— Та тримаюся, — сказала я. — Слухай, смішне питання, але… ці створіння — вони все-таки мертві чи живі?　

— Істоти, — навіщось уточнила вона. І додала: — Боюся, двома словами не поясниш. Якщо не проти, почекай мене тут. Я відведу їх назад, поки двері не закрилися, а потім поговоримо.　

Собака тим часом оминув нас і стояв на схилі, стежив поглядом за машиною, що саме вирулювала на ґрунтовку. Він гавкнув один раз, коротко, стиха, наче просто хотів привернути бабусину увагу.　

— Так-так, — сказала вона. — Знаю. Але це вже не наш клопіт, тут ми нічого не вдіємо. Ходімо, милий, двері скоро закриються, тобі не можна тут лишатися.　

Бачите, це в нас сімейне — розмови з тваринами. Тільки бабусю вони слухаються, завжди слухалися. Я дивилася, як вона йде разом з конем і собакою у ту примарну браму, і згадувала, як у дитинстві вірила, що тварини нас справді розуміють — не тільки тон, але й сенс сказаного.　

А ще я любила дивитися на нічні зірки й мріяла, що звідти хтось так само дивиться на нас, от просто на мене. Часом я навіть була впевнена, що відчуваю той погляд. Дружній — звісно ж, він міг бути тільки дружній і братній, ну а який ще?!..　

У дитинстві взагалі віриш у купу безглуздих речей. У те, що твій старший брат житиме вічно. Чи в те, що війна — штука далека й чужа, яка тебе жодним чином не стосується, — щось на кшталт казок про злих відьом і скарби під землею.　

Я дивилася в браму, якої не існувало, — на зірку в небі, на нічного метелика, на мерехтіння повітря, — й бачила там, по той бік отвору, — вогні, і погляди, і мерехтіння тіней.　

І те, про що потім жодного разу нікому не розповідала, навіть бабусі та батькам. Насамперед — бабусі та батькам.　

Потім усе було так, як бабуся й обіцяла: вона повернулася, двері зачинилися, ми поговорили. Сіли собі біля багаття, в наплічнику виявився термос, у термосі — міцна кава з домішками спецій.　

— Усе я тобі не розповім, — чесно сказала бабуся. — Принаймні не сьогодні й не у найближчі кілька років.　

— От як виросту — тоді все зрозумію? — Насправді це мене не дуже й засмутило. Я більше переймалася простим питанням: чи побачене в брамі не було ілюзією. Зрештою, я ж торік, у вересні чотирнадцятого, постійно бачила Сашка у натовпі. І голос його чула, особливо в маршрутках і метро, ледь тоді не збожеволіла.　

— Не в тім річ, — спокійно пояснила бабуся. — Я просто не маю права: секретна інфа. Тебе тут взагалі не повинно бути, але вже вийшло як вийшло.　

— Невже у вашій секретній організації немає жоднісінького стирача пам'яті, з отих, що зблискують, — і цивільні тільки кліпають очима та перепитують «хто ви»?　

Вона відмахнулася:　

— Стирачі погано впливають на здоров'я та й спрацьовують через раз. Місцевих я відвадила — і то лише тому, що поспішала. А бачиш, усе одно не встигла. Доки я їх вела вниз, і з тобою розминулася, і з тими… шукачами пригод.　

— Чекай, якими шукачами?! А, ясно: це вони були в машині. Лопата теж їхня?

Звісно, питати варто було про зовсім інше, я це одразу й збагнула.　

— Вони… приходили по щось? Але слухай, ти казала, що у ваших краях сто років не було «чорних археологів»… типу місцевий фольклор віднаджує і всяке таке.　

— Фольклор, — кивнула бабуся. — Аякже. Всі ті, хто лежить у курганах і береже цю землю. Але навіть і в них бувають кращі й гірші дні.　

Я помовчала. Ми сиділи на колоді, і вогнище пашіло дай боже, але крізь підошви я відчувала зимну хвилю, що напливала знизу, з-під трави.　

— А ти, виходить, доглядаєш за ними всіма — тими, хто береже, — уточнила я. — За кіньми, собаками… і за людьми теж?　

Безглузда розмова, але тоді — вночі, на кургані — мені все здавалося логічним і доречним, кожне слово і кожна думка.　

— Я доглядаю тільки за істотами. Дбаю про те, щоб у певні дні — коли завіса тоншає і вони виходять до нас — ніхто їх не налякав. Вони насправді дуже вразливі, більшість взагалі не усвідомлює, що з ними сталося. І беззахисні, коли доходить до зіткнення з людьми.　

— А навіщо приїжджали ті, на машині?　

Вона знизала плечима. Здається, вперше в житті я усвідомила, яка ж вона в мене стара. Стара й беззахисна, і дуже втомлена. Цей однострій на ній теж не справляв враження нового, скоріше — такого, про який роками старанно дбали.　

— Певно, хтось із них знав про курган і про те, що у переддень… чи, радше, проти ночі на Купала, коли двері відкриваються, здолати тварин-охоронців найлегше. Там трохи далі по схилу лежать кістки — ти, мабуть, туди не дійшла, і добре. Багато кісток: три собаки, ще один кінь. Ці от, яких я завела назад, — останні, що лишилися.　

— То вони щось таки викрали?! А чому ми тоді тут сидимо? Треба телефонувати, викликати охорону, треба!..

Бабуся мовчки налила ще одну порцію з термоса, простягла мені чашечку. Я затнулася, зітхнула, випила.　

— Те, що вони забрали, — сказала вона нарешті, — не піде їм на користь. Нікому не йшло.　

Тоді вона й розповіла мені цю історію — так, як їй самій переповідав колись її дідусь, а тому — його батько… І так століття навспак, віки й віки.　

Коли вона говорила, часом мені здавалося, що я чую голоси усіх тих, хто був хранителем цієї історії, а часом — що це бринять голоси тих, хто цю історію створив, — у часи давні, нині призабуті…