ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ

Розділ п'ятнадцятий, у якому Ярий Зухвалець двічі стрибає й двічі укладає угоду

Висів так Ярий, може, мить, а може, й довше, аж відчув, як ще нижче прогнулася калина. Озирнувшись, побачив, що Уляна прив'язала пояс до руки й обережно повзе по дереву нижче й нижче, підбирається до них із страччам.　

А те, як на біду, почало смикатися й викручуватись. Калина ще більше захиталася, Уляна ледь сама не впала і їх із собою не скинула.　

А тоді знизу, з річки, знайомий голос гукнув:　

— Бачу, даремно ви часу не гаяли. Так припали до серця пані Брамниці, що не може вона отак просто відпустити вас. Аж скаженіє на саму лише думку, що більше ніколи вас не побачить!　

Глянув Ярий униз. Золотиста крапка на чорному тлі наблизилася до мосту — і виявилася золотою лисицею на чи то кам'яному, а чи кістяному плоті. Пліт цей був овальний і опуклий, і лисиця сиділа точнісінько посередині, на його верхівці. Пухнастий хвіст закрутила кругом себе, підняла голову і з цікавістю роздивляла Ярого та Уляну.　

— Сестро! — гукнула Уляна. — Ми раді тебе бачити! Як ведеться? Чи не потрібна тобі поміч?　

Лисиця на те засміялася:　

— Хіба ще одна чорна курка, та навряд чи братик ховає її в себе під язиком. І якщо вже згадали ми про поміч…　

Тієї миті на дальньому березі люто загарчали хорти.　

— А от тепер, — сказала лисиця іншим, серйознішим тоном, — кінець жартам. Певно, лишили ви по собі якусь річ, і хорти пані Брамниці знайшли її. Отже, і вас знайдуть.　

Зітхнувши, додала:　

— Стрибайте сюди, до мене. Тільки ж уважайте! Якщо ковтнете хоч краплину з цієї річки, лишитеся тут назавжди.　

Стрибнули вони. Коли Ярий переходив міст, думав, що річка нестерпно смердить, та коли впав у неї, збагнув: справжнього смороду він тоді й не знав. Пахло від цих вод зрадженими мріями і зламаними клятвами, сльозами молодої вдови і сміхом ґвалтівників, а ще густими, липкими снами про помсту і споконвічним, непроглядним відчаєм.　

Від огиди Ярий ледве не втратив голову: на мить розгубився, не міг збагнути, де верх, де низ, — та зрештою випірнув, роззирнувся. Страчча при цьому таки не випустив, так і тримав у кулаці. Уляна вже була на плоті, допомогла вибратися.　

Сказала Лисиця:　

— Скільки віків живу — не втомлююся дивуватися з вас, людей. Спершу робите, потім думаєте. Помститися за своїх рідних, а потім страждати, рятуючи душі їхніх убивць. Попросити про допомогу в одного з Міцних, не спитавши про ціну. Рятувати чужинця, не знаючи хто він і звідки. Спершу тікати від невситимців, а потім задля одного з них ризикувати життям.　

Вона глибоко зітхнула й додала:　

— І здається, це заразно, бо з якого б ще дива я в усе це втручалася.　

— І ми тобі вдячні, сестро, — тихо сказала Уляна. — Допоможи нам повернутися на Межінь-острів — і проси за це будь-що.　

Глянула на неї Лисиця. Сказала:　

— А найдивніше — нічому ви, люди, не вчитеся. От кажеш ти — «будь-що», та так легко, наче й справді готова заплатити будь-чим. А брат мій навпаки — мовчить, навіть не привітався зі мною. То от вам моя ціна, не велика й не мала: хай віддасть те, що має в роті.　

І додала, посміхнувшись:　

— Щось одне, на вибір. Хоча, якби хтось спитав моєї думки, з-поміж язика, зубів та золотого хруща я би вибрала останнього. Волію, знаєш, позбавляти від, болю, а не викликати його.　

Озирнулася Уляна на Ярого. Той лише кивнув, а сам усе силкувався втримати страчча. Було воно важке і люте, клацало зубами, викручувалося, намагалося дряпнути Ярого кігтями.　

— Просто відпусти його, — сказала Лисиця. — Ти ж робиш йому боляче, братику. Не розумієш? Вони тут усі забудьки. Пані Брамниця дбає про них: годує, доглядає, але й прибирає зайві спогади. Ті, що найболючіші, найгіркіші. Про те, як з них насміялися, як їх образили чи зрадили. От тільки голод їхній вона втамувати не може — принаймні надовго. Голод і жагу до спогадів, які вони втратили. Тому малий і погнався за вами: спершу сподівався насититись, а потім відчув, що ти з ним пов’язаний. Гадаю, він навіть не усвідомлював, чого насправді хоче — і не розумів, що на нього чекає.　

Лисиця кивнула на страчча, що звивалося в руці Ярого й шипіло, вишкіривши дрібні, гострі зуби.　

— Тепер — розуміє. Щойно ти торкнувся його, спогади повернулися. І палять невситимця зсередини… наче золотий хрущ. До речі, зволікати я б не радила: нам варто попрощатися перш, ніж падіння стане невідворотним.　

Лиш тепер збагнув Ярий, що це не кров шумить у нього в вухах. Озирнувся, побачив: круті кам'яні береги далі сходилися, аж закривали небо над головою. І річка текла тут стрімкіше, вкривалася жовтуватими бурунами.　

А потім обривалася водоспадом. Тільки водоспад падав не вниз, а вгору, крізь отвір у кам'яних берегах, просто в запнуті хмарами небеса.　

Глянув Ярий на Уляну, і тепер вона йому кивнула. Передав він їй страчча, а сам переклав у кулак те, що тримав у роті. Не кажучи ні слова, простягнув Лисиці.　

Помовчала та, дивлячись на шматочок короваю, підпалений і надгризений хрущем.　

Сказала зрештою:　

— Угода є угода, правда, братику? Хоч, певно, ти й сам не знаєш, чим платиш.　

Лисиця обережно взяла шматочок зубами, заплющила очі і з задоволенням захрумтіла. Потім глянула на Ярого й Уляну лівим оком і сказала:　

— Оце ж вона розгнівана! Лютіша від самої люті. І прагне помсти!　

Перш ніж Уляна встигла хоч щось запитати, Лисиця розплющила друге око і наказала:　

— Слухайте уважно, не гайтесь ані миті. Пірнайте і пливіть за течією, до водоспаду. Тримайтеся стільки, скільки зможете, а вже як буде несила — випливайте нагору. І візьміться за руки, бо загубитесь.　

Спитала тоді Уляна:　

— А що робити з цим… ненаситцем?　

Той, наче відчув, що мова про нього, забився у її руці ще затятіше.　

Зітхнула Лисиця.　

— Чимало див стається у засвітах, але й дивам є край. Мертвого можна звільнити, можна впокоїти, але не знайдеш ти тут Міцного, який умів би повертати мертвих до життя. Що робити з ненаситцем? Дайте напитися з річки й лишіть зі мною, а я про все подбаю.　

Пліт мчав дедалі швидше, і чорна смужка водоспаду стрімко наближалася. Ярий присів на коліна перед страччам, обхопив долонями його голову. Зазирнув у очі. Нічого не сказав, тільки відчував, як хвилями б’ють у скроні біль та відчай створіння, що було колись звичайнісіньким хлопчам. Створіння, що вже ніколи ним не стане. Взагалі ніким більше не стане.　

Через ці біль та відчай навіть хрущ-жаринка, здавалося, пік не так сильно…　

Прибрав Ярий долоні, звів погляд на Уляну і кивнув їй. Вона все зрозуміла без слів.　

Щойно Уляна відпустила страчча, воно стрибнуло й припало до води. Пило жадібно, важко дихаючи; після першого ковтка зітхнуло з полегкістю, після другого — усміхнулося, після третього коротко засміялося.　

Озирнулося на Ярого й Уляну з подивом, наче не розуміло, хто вони і звідки тут узялися.　

В ту хвилину над їхніми головами — гам, де стіни урвища уже ледь не зросталися одна з одною, — забриніло підсилене луною гарчання і рипіння коліс, ляскання батога і цокіт ратиць та пазурів.　

— Стрибайте, — наказала їм лисиця. — Доки не пізно.　

Пірнули вони, міцно тримаючись за руки, і потік поніс їх уперед. Вже занурюючись у воду, побачив Ярий на мить під плотом дивне: довгу шию у зморшках, дзьобату голову, лапу з перетинками. Голова повільно висувалася з-під панцира і, вивернувшись, здіймалася вгору — туди, де сиділо, хлебчучи воду, страчча…　

Однак не був Ярий певен, чи все це йому не примарилось. Закрутило їх з Уляною, не знав він уже, де гора, де низ, — і думав лише про те, аби втримати її і не загубити мішок з мечем та галузкою. І не розкрити рота. І не вгатитися плечем чи головою об камінь.

Тримався Ярий скільки міг. Потім відчув, що падає в чорну мулавину, у безвість, у ніщо.　

От-от загинув би, та якраз тоді смикнуло його щось за руку. Поплив він, хоч і не мав уже сил пливти, хоч не розумів, куди, власне, пливе.　

А потім виринув посеред широкої річки, тихої й спокійної. Не кам'яні схили, а всіяне зірками небо було в нього над головою, і вода тут була звичайнісінька, пахло від неї лише річкою, і тиша стояла така — аж чути було, як десь віддалік скинулася риба. Десь сюрчали цвіркуни, а значить, і берег був поряд.　

Відчув Ярий, як щось торкнулося його лівого плеча, озирнувся — побачив Уляну. Була вона схвильована, однак жива й здорова.　

Кивнули вони одне одному — і не тому тільки, що досі тримав Ярий у роті жука-жаринку. Просто часом будь-які слова стають зайві.　

Торкнулося щось правого плеча, глянув Ярий, побачив вінок зі свічкою, а далі — ще й ще. Пливли вони но нічній річці, немов зірки по небу; всі — до невеличкого острова.　

Попливли туди й Уляна з Ярим. Вийшли на берег, почули шарудіння, і шурхіт, і стукіт, і тріпотіння, й немов притлумлений шепіт. А потім побачили галявину, і на ній — розкладене багаття, холодне горно, відро з водою, ковадло. Поряд лежали кліщі, ручний міх та молот.　

А на деревах, що височіли над галявиною, погойдувалися клітки, і в кожній було по пташці. Сиділи там жайворонки і дикі голуби, снігурі й лас тівки, зозулі, трясогузки, синички, кулики, дрозди й вивільги.　

— Звідки їх стільки взялося? — здивувалася Уляна.　

— Я мав трохи часу, — відповів їй, виходячи з тіней Перевізник. Був він без сорочки, у самих шкіряних штанах. Довге сиве волосся перехопив стрічкою, бороду заплів у три кіски, а на лобі й щоках намалював попелом спіральні візерунки.　

Сказав він:　

— Поки мандрували ви Чорноліссям, тут минуло три дні. Досить, щоб перевезти на острів кілька кліток з пташками.　

Він поглянув на них, наче хотів у чомусь пересвідчитись; кивнув сам до себе. Промовив:　

— Добре, що ви встигли повернутися. Ще трохи — і було б запізно. Давайте мені те, по що ходили, а самі перевдягайтесь і сідайте грітися до вогнища. Про все інше я подбаю.　

Золотого хруща від Ярого він прийняв спокійно, наче то був звичайнісінький жук: посадив собі на лікоть та й присів перед горном, щоб скласти туди дрова. А хрущ повз собі по засмаглій шкірі Перевізника, навіть не намагаючись утекти.　

Тим часом перевдяглися Ярий з Уляною у спіднє й сорочки, що їх привіз разом із клітками старий. Передав Ярий Перевізникові галузку, і хоч та відсиріла, старий слова не сказав. Спокійнісінько поламав її на менші та й поклав у горно на дрова.　

Спитав Ярий:　

— Невже… нічого ти не бачиш і не чуєш?　

Перевізник тільки плечима стенув:　

— Як і інші Дерева, Прадуб проростає крізь світи й часи. І коріння його, і листя сповнене ними — минулими, прийдешніми, втіленими й невтіленими. Кажуть, що десь, колись народився Міцний, здатний врятувати водночас усіх, однак я — не він: рятую лише тих, кого можу. І плачу за це ту ціну, яку можу заплатити.　

Зняв він хруща-жаринку зі свого плеча, обережно поклав на уламки галузки. І хоч які вологі ті були — зайнялися одразу, спалахнули яскравим жовтогарячим полум'ям.　

Спалахнув і сам хрущ, от тільки не здимів, як у печі пані Брамниці, — ні, почав він маліти й танути, стікаючи золотим струмком. За мить лежала у вогні вже лялечка хруща, а потім — личинка, велика й м'ясиста, тільки замість лапок були в неї пухляві ручки, а замість голови — обличчя дорослого чоловіка, ще й із довгими рудими вусами.　

Сказала Уляна:　

— Це теж… ціна? А що станеться з душею потім, у кінці? Похитав Перевізник головою, сказав:　

— Це — велика таємниця, й жоден Міцний не знає її, байдуже, що вміють вони порядкувати душами тут, по цей бік завіси. А вони — вміють, і роблять це охоче, бо поки душі не пішли за завісу, Міцні мають над ними владу. І отримують владу теж, саме завдяки душам. Хтось один не дає тим душам до кінця розівтілитись, робить собі військо з неспочилих мерців. Інша мститься їм за власні вчинки, про які воліла б забути.　

— А ти? — хрипким голосом спитала Уляна.　

Перевізник на це тільки махнув рукою:　

— Досить пустих балачок. Час спливає, а попереду ще багато роботи. Несіть меч — і почнемо.　

Та Ярий, хоч витягнув Крика з мішка, не квапився передавати його Перевізнику.　

— Спершу, — попросив, — чи не міг би ти подбати про Улянин голос?　

Знизав плечима Перевізник:　

— Як скажеш. Ставай-но сюди, бери міх і роздмухуй вогонь. А ти, люба, — отут, спиною до ковадла. Знаєш хоч якусь колискову? То заспівай.　

Знітилася Уляна:　

— Знаю кілька місцевих, чула, поки мандрувала з караванами, як співали їх молодиці своїм немовлятам. Але ж мені кому співати? Може, згадати краще сагу якусь — про Бджолиного вовка чи про Битву за перстень?　

Глянув на неї Перевізник, усміхнувся:　

— А ти уяви, що співаєш своїй дитині. І пам'ятай: що б не сталося — не мовчи й не озирайся!　

Потім узяв він обіруч молот і став по той бік ковадла.　

Прокашлялася Уляна, заспівала:　

Голос її був хрипкий, невпевнений, і спершу стояла вона, опустивши руки, наче неживі. Та на другому рядку змахнула правицею, на третьому — й лівицею, неначе допомагала собі випускати ті слова на волю, — і тоді вдарив Перевізник молотом по ковадлу, аж луна прокотилася гаєм.　

Бачив Ярий, що ледь не сіпнулася вона, тільки в останню мить стрималась.　

Гукнув Перевізник:　

— Добре, мила! Так і стій, ані руш! І згадуй, згадуй про своє дитинство. Про всі жалі, всі образи. Про сказане і подумане, почуте й невимовлене, і про найзаповітніші мрії, і про страхіття, що відтоді йдуть за тобою, наче хорти назирці. Згадуй — і співай.　

Не обертаючись, кивнула Уляна й співала далі:　

Зненацька закашлялася вона, вхопила ротом повітря — а Перевізник знай гатив молотом, і побачив Ярий — на ковадлі лишається гнучка, звивиста тінь, наче від великої гусениці. Кожен удар робив її зримішою, оприявлював, витягав з небуття. І нищив.　

А Уляна співала, заходилася кашлем і знову співала — і от поряд з першою тінню з'явилася й друга, потім третя, четверта…　

Бив молот, і сполохано стрибали пташки у клітках, і гойдав верхівки дерев вітер, дедалі сильніший, лютіший. І здалося Ярому, що це він сам міхом роздмухує той вітер, дражнить і злостить.　

Коли ж раптом усе скінчилося. Перестав бити молотом Перевізник, і хоч бриніли в повітрі останні звуки колискової, пташки вже не метушилися у клітках. Тільки вітер шаленів над островом, гнав хмари, намагався заліпити ними повний місяць.　

Уляна стояла, тримаючись обома руками за горло й не вірячи у те, що сталося.　

А Перевізник нахилився до горна і підхопив двома пальцями личинку хруща — ту, що з вусатим обличчям і шістьма пухлявими ручками. Поки лежала в горні, змаліла вона, а в руці Перевізника перетворилася на золотисту зернину.　

Підніс він її до однієї з кліток.　

Сорока, що сиділа там, схилил голову набік, а потім узяла й дзьобнула ту зернину.　

Сказав Перевізник Уляні, відкриваючи клітку:　

— Питала ти, що я зазвичай роблю з душами. То, власне, оце: я їх відпускаю. Одна притичина: хрущі, на яких перетворилися вони у засвіті Брамниці, далеко не злетять, тож по той бік завіси ніколи їм не втрапити. Самим — ніколи. А от пташка туди напевно долетить.　

Підкинув він сороку високо в небо. Полинула вона вгору, здійнялася над верховіттям — навіть вітер не завадив, не збив її лет.　

А тоді гучно ляснув Перевізник у долоні в себе над головою, і примарилося Ярому, що сяйво зірок на небі стало яскравішим, злилося в одну світлу риску — і риска та розчахнулася, вдарило звідти світло — і сорока полетіла просто туди, у цю риску, в це світло. Полетіла так, наче то була її єдина, вимріяна мета, наче не було для неї іншої — і дороги іншої теж не було, тільки вгору, в самісіньке небо.　

А тоді довга, гостра стріла, вилетівши з хмар, пробила їй груди, а друга зараз відтяла голову.