ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ

Розділ чотирнадцятий, в якому Ярий Відчайдух зазирає в чуже минуле й тікає від власного

Сказав Ярий хазяйці:　

— Вгадала ти, тепер питай — твоя черга.　

— То слухай мою останню загадку, — посміхнулася стара Брамниця. — Звуть їх по-різному. Спершу дідами та бабусями, згодом — сидунами, плазунами, зубанами, белькотунами, ще трохи згодом — стригунцями, гулянками, а затим і джиґунами, метунцями, жевжиками…　

Вона говорила, а Ярий бачив їх усіх — тих, кого вона називала. Тих, хто стояв зараз у брудних сорочках за стінами хатинки, хто погойдувався, тримаючись пташиними лапами за гілки покручених дерев, хто припав до землі пухнастим чи вкритим лускою черевом.　

— То хто ж це? — спитала хазяйка.　

Ярий вже почав був відповідати, аж раптом збагнув, що це загадка з пасткою. З одним запитанням і двома відповідями.　

— Вони — діти, поки живі, — сказав він. — Однак коли вмирають, звуть їх по-різному. Страччуками і загубленими душами, потерчатами й невситимцями, і страччатами, і неспочилими мерцями.　

Стара Брамниця кивнула — і на мить здалася Ярому знову молодшою, яснішою. Тією жінкою, яка від великої туги й великої любові стала одною з Міцних. Яка постійно вмирала й відроджувалась, і ходила на посохлу рівнину за пагорбами, щоб подбати про загублені душі чужих дітей.　

А потім її сухий, не обмитий палець знову шкрябнув по столу, наче жив своїм, окремим життям.　

— Тепер ти розумієш, солоденький, — сказала хазяйка. — Це добре. Це правильно. То став останнє запитання — і не забудь: якщо я відповім — виграю.　

Потім додала, повернувшись до Уляни, що стояла біла, неначе сніг:　

— А ти, любонько, зроби ласку, домети ж у хаті. На світанку мені й так доведеться за вами прибирати.　

Знову взялася Уляна за мітлу, а Ярий пильно подивився на хазяйку, сподіваючись вгадати запитання, на яке вона не зможе відповісти, — та збагнув, що спроби ці — марні. Якщо Ярий сам не знатиме правильної відповіді, не переможе, а якщо знатиме — тоді ж узнас її Брамниця.　

Певно, мав би він шанс обіграти її до того, як стала вона Міцною — коли була панною, панею чи навіть мудрою старою, — та не тепер. У розпачі роззирнувся Ярий. Побачив обличчя невситимців у вікні. Побачив розгублений погляд Уляни і вдоволений — старої хазяйки.　

І вирішив спитати про те, чого не знав.　

Сказав він:　

— Була щасливою матір'ю — стала сивою самотницею. Народилася смертною — перетворилася на Міцну. Про живих дітей піклувалася — наглядає тепер за тисячами мертвих. Та що сталося з її власними? Куди поділися, чому не тут, не поруч, чому дбаючи про чужих, нехтує вона рідними?　

Побачив Ярий, як з обличчя Брамниці щезає самовдоволення. Як з'являються розгубленість, переляк і лють. І зрештою — невичерпний відчай, притлумлений за століття, забутий, здавалося, навіки.　

А потім побачив він те, чого сама хазяйка, певно, вже й не пам’ятала.　

Спершу, однак, здалося Ярому, що він помилився, адже побачив начебто те саме, що й минулого разу. Та жінка — мудра й небезпечна — стояла над могилами двох своїх дітей і притуляла третю, наймолодшу, до себе. Бачила, як наближається біда, від якої, здавалося, не було порятунку. Хотіла захистити, убезпечити — та не так доньку, як саму себе — від того, що насправді ще не існувало, — і того, що було невідворотне.　

Від розчарувань, від болю, від смерті.　

І тоді — в мить коротку, безкінечну й жаску — її свідомість потьмарилася. Знайшла вона вихід, вгледіла можливість обманути саму смерть.　

Випередити її. Першою завдати удару.　

І вона цей удар завдала. Своїми руками зробила те, чого боялася найбільше.　

Не тільки наймолодшу дитину — усіх трьох згубила вона, та мудра й небезпечна жінка, і так — зовсім не зумисне — зміцніла.　

Вона й сама не розуміла тоді, що з нею відбувається, а пізніше — знати вже не хотіла. Тим-бо і відрізняються Міцні від смертних: «добро» і «зло» не має для них значення, і нічого не важать ні кревні пута, ні спорідненість душ. Позбавляються вони того, що вважають тягарем, ламають заповіти, долають кордони.　

Великою жертвою і великим надзусиллям зрідка й смертний може зміцніти, та має він для цього заступити за межу дозволеного і мислимого. Найчастіше, однак, робили це, не піднімаючись над природою людською, а ламаючи її засади.　

Вчинок, що зміцнював, визначав дальшу долю, тож відтоді й повік приречена була Брамниця на засвіт, що сама собі збудувала, і на роль, яку обрала для себе. Захисниця дитячих душ, мстилася вона дорослим за жорстокість, за відчай, за жах, що сама пережила і сама ж спричинила. Шукала забуття від того, що скоїла. Шукала розплати.　

Лише одного не здатна була мати — прощення, бо ж змусила себе забути про скоєне.　

Дивилася вона на Ярого — діва, жінка, стара — і здалося йому, що от-от дозволить собі згадати, от-от визнає. Певно, й сама не усвідомлювала, що з лівого її ока викотилася дрібна, ледь помітна сльоза, поповзла щокою.　

Торкнулася її Брамниця чорним мізинцем, стерла недбало. Сказала:　

— Гарну загадку загадав ти мені, любий. Кручену, верчену, копчену, перчену. Твоя взяла: цієї ночі ти виграв, я програла. Кажи, чого хочеш від мене — та спершу добре поміркуй.　

Хотів подивитися на Уляну Ярий, усміхнутися, підбадьорити — не насмілився. Дивився на Брамницю, очей не відводив.　

Промовив тихо:　

— Багато не проситиму. Подаруй мені тільки хруща-жаринку з твого мішка і галузку з твоєї мітли.　

Уважно поглянула на нього хазяйка. Сказала:　

— Як просиш — то й матимеш. Один хрущ і одна галузка — твої, солоденький. Хай вони тебе потішать.　

Промовивши це, вона підвелася — висока, велична, вікова.　

— Попоїли, — промовила, — погралися. Тепер час попаритися та й до сну. Ти виграв, солоденький — тобі першому й паритись. Лізь у пічку!　

Відмовився Ярий: сказав, що родом він з півночі й не знає, як це — паритись у пічці. Попросив пані Брамницю показати приклад.　

Та засміялася, ляснула себе по стегнах. Легко скинула з себе спідницю, скинула сорочку. Стала перед ними — така сліпучо біла, аж довелося примружувати очі.　

Височіла вона перед ними — панна, пані, стара — у всіх трьох своїх віках водночас, мінлива, лукава й невблаганна.　

Потім підморгнула Уляні, вправно стала на припічок, а звідти ногами вперед полізла просто в челюсті.　

Залізла так, що назовні стирчала тільки голова. Волосся звисало вниз, наче тонке посохле коріння.　

— Трохи бризни з глека, любонько, — попросила вона. А як від розжареної черені пішов пар, зойкнула — та не від болю, від задоволення. Повела плечима, вмощуючись зручніше, засовала десь у глибині ногами.　

Зашепотіла-заспівала хрипким голосом:　

Ярий перезирнувся з Уляною, яка й досі була бліда, але трималася добре. Поглядом вказала на ціпок із черепом пугача, що стояв у кутку. Очниці черепа, як і раніше, тьмяно світилися, навіть тепер, коли пані Брамниця лежала із заплющеними від насолоди очима.　

Ярий зрозумів її без слів. Кивнув, вказав так само, одним поглядом, на затулку.　

Пані Брамниця лежала горілиць з усмішкою на вустах. З пічки досі вихлюпувалося золоте, гаряче світло. У тому світлі шкіра хазяйки ставала прозорою, і під нею виднівся темний череп з гострими, звірячими зубами, і сяючий камінь, що ховався в лобі, під третім її оком.　

— Жаринка і галузка, — тихо мовила вона. — А міг же попросити, щоб підказала, як звідси вийти. Чи навіть щоб вивела. Та ж ні — віддай вам хустинку, гребінець, ляльку, коника іграшкового, глечик… Наче вони врятують від моїх дітей. Наче…　

Тут Уляна з Ярим ще раз кивнули одне одному — і взялися до діла.　

Ярий вхопив ціпок і вгатив пугачевим черепом по стіні так, що той розлетівся на друзки.　

Далі скочив до пічки, де Уляна вже підняла затулку й хотіла була заштовхнути пані Брамницю вглиб.　

Вивернула та голову — потилицею вгору, підборіддям униз — і глянула на них дикими, невситимими очима.　

— Сміливці, — сказала. — Це добре. Діткам з вами буде цікавіше.　

Останні слова пролунали глухо, уже з-за затулки, яку Ярий з Уляною вдвох вставили-таки в челюсті. Потім Ярий підпер її ціпком і впевнився, що вибити його буде не просто.　

Вони забрали галузку з мітли і вкинули у Перевізників глечик одного з золотих хрущів, що лишилися в мішку Брамниці. Уляна накрила глечик хустинкою і обв'язала червоною ниткою, а Ярий поклав галузку собі в мішок — та й рушив до дверей.　

— Зажди! — гукнула йому Уляна.　

Вони обоє мимохідь озирнулися на пічку. Хоч було там напевно гаряче, пані Брамниця мовчала. Тільки ледь чутно скреготав об залізо палець — той, недомитий, із довгим нігтем.　

Уляна підійшла до Ярого впритул, прошепотіла у вухо:　

— Пам'ятаєш, що казала Лисиця? Не виходити тими дверима, що в них зайдемо.　

— То як ми повернемось?　

Вона тільки головою похитала:　

— Якщо з двох доріг одна для нас закрита, а на другій чатує небезпека… вихід очевидний, хіба ні? Та чи впорається твій заклятий меч…　

Не договоривши, вона вказала на вікно, під яким чекали постаті з голодними очима.　

Ярий на те нічого не відповів. Узяв з підлоги мішок, труснув ним як слід. Золоті хрущі в мішку загули-задзижчали та засяли ще яскравіше.　

— І без меча упораємось, — сказав Ярий тихо. — Ти тільки глечик не загуби, а про інше я подбаю.　

Пройшли вони крізь завісу. Стрічки зашурхотіли їм услід, а гребінці й розписані шкаралупки застукали, заклацали навздогін. Загукали:　

— Тікай, братику! Тікай, сестричко! Нас уже не врятуєте — про себе подбайте!　

Не встиг Ярий і оком змигнути — опинилися вони на схилі пагорба. Озирнулися, та не побачили хатинки, лише старий, попечений блискавкою стовбур дуба. Під дубом стояли й сиділи всі ті, хто зазирав до вікон: ходуни й зубани, белькотуни і стригунці, і гулячки, і джиґунці з жевжиками.　

Сиділи і вдивлялися у довгу, глибоку щілину, що розтинала стовбур надвоє. Наче у вікно дивилися.　

Однак за мить усі страччата розвернулися й повільно посунули до Уляни з Ярим — хто на двох, а хто й на чотирьох.　

Повела Уляна Ярого тією стежиною, якою ходила по воду для пані Брамниці. Ліс навкруги стояв мертвий і німий. Чорна кора відлущувалася, падала під ноги, злипалася з чорним листям. Йшли повільно, щоб не послизнутися, трималися одне за одного.　

Що вище сходили вони, тим ближчим ставало низьке, сіре, запнуте хмарами небо — і тим сильніше тремтіла земля в них під ногами. А як стати та прислухатися, чути було з глибин пагорба притлумлене гарчання, поцокування пазурів і брязкіт ланцюгів.　

Гукнув тоді з меча Гаґбард Ратиця:　

— Стережися, брате! Якщо хорти Брамниці запам'ятають ваш запах — знайдуть, хоч би в якому зі світів ви ховалися!　

Як дійшли Ярий з Уляною до вершини, зупинилися, щоб віддихатись. Побачили, що далі лежать ще два пагорби, один від одного вищий; а що за ними — не побачили.　

Думав Ярий звернути й обійти ті пагорби, та Уляна нагадала:　

— І лисиця, й Брамниця радили за жодних обставин не сходити зі стежки.　

Рушили вони униз схилом, намагаючись не слухати гарчання і брязкання ланцюгів. А як побачили, що страччата наздоганяють, розв'язав Ярий мішок із хрущами — і висипав їх просто під ноги переслідувачам.　

Кинулися вони з Уляною далі, по вузькій стежині, всіяній перегнилим листям. І знову забрязкотіли під їхніми ногами Ланцюги, заворушився хтось велетенський. Однак тепер у глибинах пагорба не гарчали, а рохкали й терлися щетинистою спиною об невидимі стіни, й загрозливо сопіли.　

Засміявся з меча Ейнар Буре Ікло:　

— Як запряже пані Брамниця у свій візок пана Одинця, не втечете, хоч би й бігли ви від неї три свої житгя і три смерті.　

Та Ярий на це — ані слова.　

Піднялися вони з Уляною на другий пагорб, озирнулися. Переслідувачі якраз виловлювали останніх хрущів. Жоден з жуків-жаринок не зміг високо злетіти, жоден не врятувався. Страччата ловили їх довгими, худими руками, а хто не мав рук — стрибав і хапав зубами чи дзьобом. Панцирі жуків лунко лускали, і на мить хрущі спалахували, а потім гаснули назавжди.　

Щойно страччата закінчили з жуками — помчали наввипередки до Ярого з Уляною.　

А вони дивляться — аж удалині, там, де стояв старий, розтятий навпіл блискавкою дуб, — раптом спалахнуло яскраво-червоне сяйво. Ударив грім, затрусилася земля, а з найближчих дерев посипалося гілля.　

Сказала Уляна:　

— Певно, добре прогрілася хазяйка!　

Коли спустилися вони з другого пагорба, побачили, що страччата знову наздоганяють. Було їх менше, лишилися найзатятіші: ті, кому не вистачило хрущів навіть для того, щоб хоч трохи втамувати вічний голод.　

Тоді вийняла Уляна з рукава шматок короваю і покришила на стежку за собою. Накинулися страччата на ті крихти, хто пальцями визбирував, хто язиком лизав, а хто видзьобував. Ті ж, хто й крихти не вхопив, накинулися на інших: гарчали, кусали, гризли, дряпали і скавчали так, що чути було аж на верху третього пагорба, куди встигли забігти Ярий з Уляною.　

З того верха й інше побачили вони: затрусилися дерева на першому пагорбі — й розчахнувся він, мов перестиглий кавун. Засяяло бліде зеленкувате світло, а на низькому сірому небі, немов на стіні, проступили тіні. Тіні величезних хортів із залізною шерстю й кістяними вухами. Заскавчали ті хорти — й відгукнувся рохканням вепр з-під другого пагорба.　

А з-під ніг Ярого й Уляни у відповідь пролунало могутнє притлумлене гарчання.　

Знову засміявся з меча Ейнар Буре Ікло:　

— Як запряже пані Брамниця у свій візок пана Бортняка, не сховаєтесь від неї ні в світах, ні в засвітах.　

Поглянули вони перед собою — побачили, що далі пагорбів немає, тільки ялова, потріскана рівнина, що обривалася у прірву. А над тією прірвою завис вузький міст, і зеленкуватий туман витікав з неї — та такий густий, що дальнього берега й не розгледиш.　

Побігли вони до рівнини. Схил під ними трусився, і гарчання ставало лютішим, затятішим.　

Вже коли були біля споду, перечепилася Уляна, впала. Горщик розбився, і хрущ-жаринка ледве не втік. Перехопив його Ярий, затиснув у кулаці.　

Побачила Уляна, що сяє з кулака світло, побачила, як почервоніло обличчя в Ярого. Вийняла вона з зачіски провощений мішечок, викинула з нього кресало і трут. Поклав туди Ярий хруща й повісив мішечок собі на шию. А руку обпечену вмочив у струмок, що витікав з-під третього пагорба, — саме з нього набирала Уляна воду для пані Брамниці.　

Помчали вони рівниною і не оглядалися, аж доки добігли до мосту. Тільки чули, як за спиною тріщать дерева та віє холодний, вологий вітер, як розкривається другий пагорб і гарчать одне на одного хорти та той, хто сидів у другому пагорбі.　

Побачили вони, що міст перед ними не простий. Зроблений він був без сокири й рубанка, та оздобленню тому позаздрив би будь-який столяр. Росли там дві калини: одна на одному боці прірви, друга на другому. Перекинувшись над безоднею, поспліталися гілками, і хоч знизу, від чорної річки, що текла ген унизу, здіймалися сморідні випари, обидві калини знай росли собі. Уздовж усього мосту квітнули білі квіти й звисали важкі червоні китиці.　

Ступила Уляна першою на міст — захитався він під її ногою, полетіли вниз білі пелюстки. Хотів був Ярий підтримати її, та Уляна тільки хитнула головою, розкинула руки — й пішла собі впевнено і швидко. Не дивлячись на в'язку, густу річку глибоко внизу, не слухаючи гарчання, стукоту, грюкоту і приглушеного хихотіння, що долинали з пагорбів.　

Пройшла вона над прірвою — ніде не запнулася, не хитнулася. Стала на дальньому березі, махнула Ярому рукою: переходь, не зволікай.　

Та мусив він ще на хвильку затриматись. Золотий хрущ, поки бігли, пропалив мішечок і тепер упав Ярому за пазуху, вже й сорочка почала потроху тліти.　

Ярий не знав, куди його діти, й не вигадав нічого кращого, як покласти зі шматком коровая собі до рота. Потім пішов по мосту — неквапом, уважно роздивляючись, куди стати, і намагаючись дихати якомога рідше. Від ядучих випарів лилися сльози, свербіло в носі.　

Досяглій найнижчого місця — там, де гілля було найтонше й небезпечно прогиналося — він на мить затримався. Побачив Ярий крізь сльози, що вище за течією по річці рухається щось дивне: темний овал, а на ньому — золотиста постать. Та часу роздивитися як слід він не мав. Міст під ногами гойдався, в чорний потік падали червоні китиці калини, а під язиком ворушився пекучий хрущ, шкрябав гострими лапками.　

Ледве примудрився Ярий перескочити на той берег. Озирнувся — небо над пагорбами палало. Почув він, як риплять колеса і гарчать звірі, як ворушиться там, за пагорбами, щось громіздке, волохате, багатолапе й багатоголове.　

А ще побачив Ярий по той бік прірви самотню постать. Спершу подумав: либонь, один з хортів, про яких згадував Гаґбард, — та ж ні, було це страчча. Єдине, що не відстало, не здалося — добігло аж до прірви й тепер, глянувши з-під лоба на Ярого, ступило на міст. Скидалося воно на куницю, тільки мало голки на хребті й лапи з довгими кігтями. І звісно ж, дитяче обличчя, хоч звідси через випари від річки важко було його розгледіти.　

Щойно зайшло страчча на міст, затремтів той, затрусився. Знову посипалися в чорну річку білі пелюстки й червоні ягоди, полетіли зелені листки. Та страчча на те жодної уваги не звернуло: знай повзло собі, чіпляючись лапами за стовбур.　

Сказала Уляна:　

— Не гаймо часу, тікаймо в ліс!　

Ліс цей стояв за їхніми спинами, оповитий туманом, — суворий, високий, німий. І жодна стежка не вела до нього.　

Та не це зупиняло Ярого. Бачив він, що страчча сяк-так дісталося вже до середини мосту. Міг тепер розгледіти й обличчя малого: з рудими кучерями, капловухе, щедро всіяне ластовинням. Бачив він навіть тонкий кривий шрам під підборіддям, там, де голова хлопця переходила в тіло куниці.　

Помітив Ярий, що віття під страччам розплітається, рветься, — й сам незчувся, як знову опинився на мості. Встиг в останню мить: гілки тріснули, страчча намагалося вчепитися хоча б у щось кігтями, та ті зіслизнули.　

Ярий ухопив його за карк, а другою рукою міцно тримався за стовбур. Обплів міст ногами, та все одно поволі сповзав униз. А сама калина під вагою двох тіл зігнулася, захиталася над прірвою.　

Вивернув Ярий шию, глянув на Уляну. Та схилилася над краєм урвища й дивилася на Ярого з дивним виразом на обличчі, жодного слова не сказавши.　

І він мовчав. Через жука-жаринку, якого тримав під язиком, навіть не міг пояснити Уляні, чому кинувся рятувати страчча. Не міг розповісти, що впізнав малого, хоч і бачив лише раз — у дворі Ейнара Бурого Ікла, коли за будь-яку ціну мусив подбати про майбутнє свого молодшого брата, Ятгейра Меткого.