ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ

Розділ шістнадцятий, в якому Перевізник вітає гостей

Поки сорока падала, вітер над гаєм перетворився на ураган. Ураган цей закрутив тіло пташки, поніс понад хмари, а потім жбурнув у річку, тільки кола поверхнею розійшлися.　

Останні пір'їни ще лягали на воду, коли загуркотів, загарчав далекий грім. Зірки щезли за навалою хмар, і в хмарах тих помітив Ярий просвіти — наче сліди-ополонки, що, пробігаючи, лишала велетенська багатоніжка.　

Потім у щілині між хмарами промайнула тінь, за нею — друга, третя, четверта… Постаті в шоломах, па конях чи істотах, схожих на коней.　

Хмари тремтіли, вгиналися й дудніли, наче вогкі дошки під вагою тіл. І пливли до острова, повільно, але невідворотно.　

Сказав Перевізник:　

— Певно, згаяли ми більше часу, ніж я думав. Ходімо, подбаємо нарешті про меч.　

— А гості — що з ними? — спитала Уляна своїм новим, незвично чистим голосом.　

Перевізник на це тільки відмахнувся:　

— Хай поки самі себе розважають.　

А потім наказав Ярому:　

— Берися за міх.　

Сам він ухопив Крик за руків'я і поклав на ковадло.　

Промовив із полегшенням Гаґбард Ратиця:　

— Зроби це нарешті, брате! Звільни нас усіх!　

І засміявся Ейнар Буре Ікло:　

— Невже за ці місяці нічого ти не збагнув? Чи гадаєш, що розбивши меч, перекреслиш свої вчинки? Змінивши ім'я — перестанеш бути братовбивцею?　

— Не слухай його! — гукнув Гаґбард Ратиця, та Ейнар не вгавав:　

— Впізнаю цей голос! Мудрий Гаґбард, Гаґбард Влучне Слово! Так любить середнього брата, що намагається позбавити його докорів сумління, еге ж? А може, поспішає звільнитися з меча, щоб сісти за стіл у ясній Вальгаллі? Десь там чекають на нього чаші й панни, і зрозуміле, п'янке посмертя. Та ж ти хочеш іншого, чи не так? Відтоді як узяв до рук меча, ти розсмакував це відчуття: насолода владою, захоплення від того, що тільки ти вирішуєш, кому жити, а кому вмерти. Це злякало тебе, правда? Це — та ще смерть твого старшого брата, бо ти вперше відчув себе вільним. Відчув себе володарем власної долі — і статків, що лишилися після батька.　

Увесь цей час бив Перевізник по мечу, але стукіт молота не заглушував слів Ейнара. На самому ж мечі не з'явилося ані щербинки, тільки проступили червоні риски, немов шрами чи засічки.　

А Ейнар не вгавав:　

— Чому ти хочеш розбити меч? Щоб врятувати тих, хто в ньому ув'язнений? Чи для того, щоб позбутися спокуси? Бо смак її ти знаєш: смак влади, смак чужої смерті. Смак власного зміцнення.　

Червоні, розжарені риски увиразнилися, злилися в руни, та Ярий не міг їх прочитати. Лиш одне слово упізнав він.

«Крик».　

Знову прогуркотів грім — тепер просто над їхніми головами. Хмари завирували, розплелися у довгу зміїсту смужку, простяглися від неба до землі.　

З'їхав тоді по цій смужці вершник у крислатому капелюсі і блакитному плащі. Стукіт восьми копит його коня нагадував про бойові барабани, і про покинуті на бойовищі тіла, і про голосіння матерів, і про давні кургани, на схилах яких хрускають під ногами старі кістки. За конем ліниво сходили вовки, але круків Ярий не побачив.　

Спустився вершник до самісінького берега, зупинився на нижній хмарі.　

Зупинився й Перевізник. Відклав меч, рушив назустріч гостю.　

А наблизившись, сказав:　

— Ні.　

— Оце й усе? — здивувався вершник, мружачи свос єдине око. — Жодних вітань? Жодних запитань?　

Перевізник на те лише знизав плечима:　

— Ви, Міцні, поводитеся так, наче у вас попереду вічність, а я шаную свій час. І, — додав він, — свій край. Твоя влада на нього не поширюється, і нема тобі шляху за Славуту. Якщо не віриш, спитай у свого крука… в того, що лишився.　

Обидва вовки вишкірилися, а вершник — засміявся.　

— Крук мені все переповів, авжеж. І я це врахував. «Твій край», «мій край»… Ти хоч пам'ятаєш, у чому різниця між твоїм і моїм? Мій край — це те, що належить мені: земля, звірі, дерева, мерці. Бо я — Міцний, а вони дали мені свою міць. Ти ж свого часу відмовився від зміцнення, і відтоді твій край — це земля, дерева, звірі та мерці, яким ти належиш. Тому інші Міцні дозволили тобі лишитися тут: ти позбавляєш їх зайвого клопоту, дбаючи про кордони. Та чи маєш ти владу? Чи маєш, — уточнив він, — принаймні достатньо влади, щоб зупинити мене і мій почет, коли я спущуся взяти своє?　

Восьминогий кінь поглянув на Ярого порожньою очницею. Трусонув гривою і ступив першою — кістяною — ногою на острів.　

Перевізник на це тільки недбало переклав молот з руки в руку і сказав:　

— Клянуся власного могилою…　

Договорити він не встиг. Знову здалеку загуркотіло, і в хмарах над островом загули голоси. Була в тих голосах злість, але було й здивування, і навіть розгубленість.　

— Вони бачать те, що наближається, — прошепотіла Уляна Ярому.　

А потім і Ярий з Уляною побачили.　

Спершу були це дві світлих риски, які мчали, розтинаючи хмари. З тих розривів сипалися в річку чи то іскри, чи зірки — і густа сива пара здіймалася над водою, позначаючи шлях того, що летіло до острова.　

Потім Ярий помітив: перед рисками по хмарах біжать сліди-ополонки. Одні — наче від ратиць, інші — від лап з пазурами. А перед ними — дрібніші, однакові; стільки, що й не порахувати.　

Голоси над островом загомоніли гучніше. Слідом за Батьком битв з'їхали по хмарній стежці ще кілька вершників, і кожен тримав руку на мечі, списі чи сокирі. Кожен дивився в небо.　

А потім те, що наближалося, опинилось тут, поряд — і хмари над ближнім, кам'янистим рогом острова розійшлися. Спершу зіскочили на землю хорти — кожен завбільшки з бика, із залізною шерстю й кістяними вухами.　

Угледівши вершників і вовків, вони вишкірилися й рушили до них повільною, скрадливо недбалою ходою, і жоден камінчик не цокнув під їхніми лапами.　

Сталося тоді дві речі водночас — швидше, ніж Ярий встиг їх зауважити, і швидше, ніж Перевізник зміг їх відвернути.　

Бризкаючи іскрами-зорями з-під коліс, з'їхав на землю візок, що його тягло двоє звірів.　

Спереду був запряжений рудий вепр удвічі більший за хортів. Ікла в нього закручувалися спіраллю, і на кожному чорніли кутасті значки: вже не малюнки, ще не літери. Упряж його сплетена була з жіночого волосся й сухих трав, і з них же зроблений був нашийник, неширокий і не жорсткий, але шерсть довкола нього повипадала, а на шкірі червоніли незагоєні рани.　

Другим у візок був запряжений ведмідь — брунатний і лютий, завбільшки зі стодолу. Праве око він мав жовте, ліве ж — червоне. Така сама упряж тримала його, і такий самий нашийник ятрив шкіру.　

В обидва нашийники вплетені були кістяні голки, скам'янілі мушлі й змієві зуби, а ще — брязкальця. З кожним кроком торохтіли й стукали вони, немов насміхалися зі звірів, що тягли цей візок.　

Збагнув Ярий, що вдивляється у ці нашийники, у мушлі, зуби й голки, бо уникає своїм поглядом самих звірів.　

Бо не насмілюється глянути на ту, котру вони привезли.　

Може, саме тому він не одразу зауважив те, що сталося. Просто здалося Ярому: завжди з ока найбільшого хорта стирчала ця довга, блискуча стріла.　

Запала тоді мертва, густа тиша — тільки чутно було, як дзвенить тятива одного з вершників.　

А потім наступна стріла простромила хорту горло — і решта собак кинулася вперед.　

Вершники рушили їм назустріч, спершу повільно, потім швидше. Зблиснули у світлі вогнища мечі, вишкірилися сліпучо-білі ікла, скрикнув стрункий, сивий кінь, коли найспритніший з хортів уп'явся йому в живіт.　

Навперейми хортам уже бігли вовки, і впало вже на землю кілька воїнів — а впавши, миттю перетворилися на скелети в заіржавілих обладунках. Хтось наступив на них, і все це відразу розсипалося на порох.　

Ярий сам не помітив, коли Крик опинився в його руках.

Став поруч з Уляною, спина до спини, хотів щось сказати їй наостанок, та не знайшов слів.　

І тоді інше — незнайоме слово — пролунало над островом. Вимовив його високий, плечистий чоловік, що взявся невідь-звідки посеред бойовища. Здійняв він праву руку — почорнілу, з міцними горбкуватими м'язами — і гахнув молотом по ковадлу так, що воно розкололося.　

Завмерли вовки й хорти, і коні з вершниками, і навіть одноокий Господар герцю, що вже намірявся кинути в когось списа. І заклякли вепр із ведмедем, а пані, що стояла у візку, здивовано здійнята брову.　

Була вона струнка, наче відчай, гнучка, як надія, бажана, як смерть.　

Подумав Ярий, що, попри все, й досі не може дивитися на неї без захвату, без жаги й туги бездонної, лютої.　

Закусив він губу до крові, відвернувся.　

— Сміливо, — сказала Брамниця чоловікові з молотом. — І зрештою, слушно. Це — твоя земля, а ми тут гості, тож не годиться нам порушувати правила господаря. Чи не так, Батьку звитяжців?　

Одноокий вершник опустив спис і махнув рукою. Двоє вовків, що тримали за горло рудого хорта, відпустили його й відійшли так, наче нічого й не сталося. Вершники ж, перезирнувшись, від'їхали ближче до свого ватажка, зброю однак тримали напоготові.　

Кивнув одноокий:　

— Кожен має право розпоряджатися тим, що йому належить. Власне, по це я сюди й приїхав, Брамнице. І коли отримаю своє — піду.　

— Дивна річ: я теж тут з тієї ж причини!　

Плечистий чоловік похитав головою — і нарешті Ярий упізнав у ньому того, хто привів їх сюди. Наче личина Перевізника була закіптявілим скляним ковпаком, що накривав яскраву свічку, — і от ковпак зняли, і ніщо вже не притлумлювало сутність старого.　

А був він хоч і не слабосилий, однак направду старий, тепер це стало навіть помітніше.　

Мовив він:　

— Жоден із вас не має на цій землі нічого, що належить йому. Але якщо знайдеться таке — я без заперечень віддам це його власнику.　

— Слово хазяїна — закон, — схилив голову одноокий. І промовив урочисто, співучо:　

— Взяти прийшов власність свою: сина Авдульва, Сноррі Чужинця — Каламарем звали його, звали його Сивоволосим. Був він Відлюдник, був він Відступник; більше ж відомий на батьківщині як Братовбивця Сноррі Авдульвсон. Поміч шукав у тяжку годину, дав мені клятву Сноррі Авдульвсон. Меч, що закляв Нефі Сухий Ніс, меч, що стеріг Олаф Укорінений, взяв у кургані Сноррі Авдульвсон. Клявся за це відданим бути Пану полеглих, клявся служити Батькові битв Сноррі Авдульвсон. Я допоміг — я й вимагаю: волі моїй ти підкорися. Віддано службу Панові битв справ, Братовбивче Сноррі Авдульвсоне!　

— Справедливо, — погодилася сяюча пані у візку.　

— Справедливо, — кивнув Перевізник. — Та хіба є тут цей Сноррі, про якого ти так часто згадуєш?　

Грізний вершник відмахнувся:　

— Для того, хто цінує свій час, це надто безглузда спроба його згаяти. Он він, Сноррі Авдульвсон, стоїть у тебе за плечима, — і щоб побачити його, достатньо навіть одного ока.　

— Дивно, а я навіть з обома бачу тільки Уляну Дзвінкоголосу та Ярого Зухвальця. Тільки їх — а більше нікого.　

Тоді обличчя вершника вперше спохмурніло — і, наче відчувши його настрій, вищирилися вовки, а воїни знову поклали долоні на руків'я мечів.　

А Ярий дивився на нього й дивувався: з кожним словом, що їх сплітав Господар герцю, серце в грудях — спершу збурене — билося дедалі рівніше, міцне, непідвладне чужому замовлянню.　

Той, до кого звертався Плетій пліток, лишався в Ярому відлунням думок, слідом на піску, колом на воді. Все інше — глибше, живіше, справжніше — віддав він разом із власним іменем Лисиці, заплативши чесну ціну за добру пораду.　

Збагнувши це, відчув він незнану полегкість, і сказав:　

— Пізно прийшов ти, Пане померлих. Минулого тінь марно шукати: хто не існує, той не повстане, слів не почує, борг не поверне.　

Відповів на це Майстер манівців:　

— З Міцним мірятись у битві брехнею — наче неволити зубра неводом. Спадок Сноррі належить Ярому! Віддам спадкоємцю сповна несповнене!　

Промовивши це, кинув він у Ярого спис — довгий, із пружним держалом та блискучим наконечником, на лезі якого проступало кілька сяючих рун.　

Повільно летів цей спис: встиг Ярий скласти з тих рун коротке слово «Одін» і почути, як регоче Ейнар Буре Ікло з меча, і побачити, як розвертається, намагаючись перехопити спис, Уляна.　

Стрімко летів цей спис: ані Уляна, ані Перевізник не спромоглися збити його, а сам Ярий як вдихнув був, так і видихнути не встиг. Тільки світ перед його очима раптом став рудим, немов шерсть хортів пані Брамниці.　

А потім хорт, що стрибнувши, упіймав спис зубами, — перекусив держало, і уламки впали під ноги Ярому.　

Інші ж хорти стали між Ярим і вершником, і просто дивилися на одноокого вершника, жоден навіть не загарчав, навіть губи не задрав.　

Сказала пані Брамниця:　

— Не отримав ти того, по кого прийшов, — прийми мої щирі співчуття. Та знай: убити тих, по кого прийшла я, не дозволю.　

Помовчали вони, дивлячись одне одному в очі. Зрештою стенув вершник плечима.　

— Забирай їх собі, — сказав. — Справедливість буде дотримано, так чи сяк.　

— Але за яким правом? — запитав Перевізник. — Хіба Ярий і Уляна присягли тобі, пані?　

Коли Пан полеглих кидав спис, Перевізник навіть не намагався зупинити його. І тепер Ярий уперше замислився: чи справді стане Перевізник на їхній захист? Чи дбає він лише про дотримання справедливості, про мир і спокій у власному краї, — не більше?　

Зрештою, дав він клятву викувати голос Уляні й розбити Крик. Про їхню безпеку не йшлося. І розбити Крик він може, навіть якщо їх обох уже не буде серед живих.　

Сказала Брамниця:　

— Твоя правда: не присягали вони мені. Але право моє — найдавніше, найміцніше. Чи пам'ятаєш ти, хто я? Чи не забув, що дбаю я про тих, хто сам не здатен за себе помститися?　

— Невже хтось із цих двох завдав шкоди дитині?　

— Убив! — промовила Брамниця, вказуючи на Ярого. Сухий, почорнілий мізинець на її лівиці тремтів, цілив гострим нігтем у його шию. — Хоч би як його звали, убив він чуже дитя тільки тому, що дбав про майбутнє свого брата Ятгейра Меткого.　

— І маєш ти докази, пані Брамнице? Може, привезла невситимця, якого створив з тієї дитини… той, хто змінив одне ім'я на інше?　

Згадав Ярий про те, що побачив, пірнаючи в чорну річку. Згадав і слова Лисиці: «Дайте напитися і лишіть зі мною, а я про все подбаю».　

Згадав і подумав, що серед його численних боргів є ще один — чорна курка, найвгодованіша з усіх, котрі тільки існують у цих дев'яти світах.　

Відмахнулася Міцна:　

— Якби й привезла я невситимця, чим би він допоміг? Випивши зі Смородь-річки, забувають вони все — і ти це знаєш!　

— Знаю я й інше: щойно торкнеться страччука його вбивця, спогади повернуться. А от без обвинувачення, даруй, немає жодної підстави віддавати тобі Ярого. Проте, може, вони з Уляною якось по-іншому завинили перед тобою? Щоправда, важко мені уявити, як двоє смертних могли образити Міцну? Хіба порушили священний закон гостинності? Напали на тебе? Вкрали щось по-справжньому важливе й цінне? Скажімо, гребінець? Хустинку? Чи коника іграшкового?..　

Стежив за ними всіма єдиним своїм оком Батько воїнів, глузливо кривив губи. Мовчав.　

Вершники в нього за спиною перешіптувалися, вовки не спускали очей з хортів.　

Зиркнула Брамниця на нього. Недбало кинула Перевізнику:　

— Не мушу я, Міцна, нічого тобі пояснювати. Ти — Вихватню-З-Човна, невдаха, що втратив обох братів і сестру і навіть зміцніти не спромігся. Я тут щоб забрати своє — і я заберу своє, не питаючи в тебе дозволу.　

— Невже? — щиро здивувався Перевізник. — То чому ж зволікаєш, пані? Зійди з візка і спробуй узяти.　

І наче випадково відступив на крок, лишивши слід у поросі, на який перетворився один із неспочилих вершників.　

Сказала Брамниця:　

— Не та це здобич, щоб мені за нею ганятися. Пане Одинець! Пане Бортняк! Принесіть їх мені. Негайно!