Загублений світ

Глава VIII На підступах до нового світу

Нехай наші друзі на батьківщині порадіють разом з нами — ми добралися до мети своєї подорожі і тепер із твердістю можемо сказати, що твердження професора будуть перевірені. Правда, на плато наша експедиція ще не піднімалася, але воно тут, перед нами, і, побачивши його, навіть професор Саммерлі трохи упокорився духом. Він, звичайно, не припускає й думки, що його суперник має рацію, але сперечатися почав менше і здебільшого зберігає насторожену мовчанку.

Однак повернуся назад і продовжу свою розповідь з того місця, на якому вона була перервана. Ми відсилаємо назад одного з індіанців, що сильно поранив собі руку, і я відправлю листа з ним, але чи дійде він коли-небудь за призначенням, у цьому я дуже сумніваюся.

Останній мій запис був зроблений того дня, коли ми збиралися залишити індіанське селище, до якого нас доставила «Есмеральда». Цього разу доводиться починати з неприємного, тому що того ж вечора між двома членами нашої групи відбулася перша серйозна сварка, яка мало не закінчилася трагічно. Постійні сутички між професорами, звичайно, не беруться до уваги. Я вже писав про нашого метиса Гомеса, що говорить англійською мовою. Він прекрасний працівник, людина дуже послужлива, але страждає хворобливою цікавістю — вадою, властивою більшості людей. Останнього вечора перед від’їздом із селища Гомес, очевидно, сховався десь біля хатини, в якій ми обговорювали наші плани, і почав підслуховувати. Велетень Самбо, якого віддали нам, як собака, і до того ж він ненавидить метисів, як і всі представники своєї раси, схопив його і притяг у хатину. Гомес змахнув ножем і заколов би негра, якщо б той, володіючи воістину неймовірною силою, не прихитрився обеззброїти його однією рукою. Ми вилаяли їх обох, змусили обмінятися рукостисканням і сподіваємося, що тим справа і скінчиться. Що ж стосується ворожнечі між нашими двома вченими мужами, то вона не тільки не вщухає, але розпалюється всіє більше і більше. Челленджер, треба визнати, поводиться вкрай зухвало, а злий язик Саммерлі жодною мірою не сприяє їхньому примиренню. Вчора, наприклад, Челленджер заявив, що йому не подобається гуляти набережною Темзи — йому, бачте, сумно дивитися на те останнє пристановище, що його очікує. У професора немає ні найменших сумнівів, що його прах спочиватиме у Вестмінстерському абатстві. Саммерлі кисло посміхнувся і сказав:

— Наскільки мені відомо, Мілбенкську в’язницю давно знесли.

Величезна зарозумілість Челленджера не дозволяє йому ображатися на такі шпильки, і тому він тільки посміхнувся в бороду і проговорив поблажливим тоном, начебто звертаючись до дитини:

— Ну, годі, годі!

За розумом і знаннями ці два чоловіки можуть посісти місце в першому ряду світил науки, але насправді вони істинні діти. Один — сухенький, буркотливий, інший — гладкий, владний. Розум, воля, душа… Чим більше пізнаєш життя, тим ясніше бачиш, як часто одне не відповідає іншому!

Наступного дня після описаної події ми рушили в дорогу, і цю дату можна вважати початком нашої чудової експедиції. Все спорядження прекрасно вмістилося в двох човнах, а ми самі розбилися на дві групи, по шість людей у кожній, причому в інтересах загального спокою професорів розсадили у різні човни. Я сів з Челленджером, що перебував у стані безмовного екстазу і усім своїм виглядом випромінював милостивість. Але мені вже доводилося спостерігати його в іншому настрої, і я готовий був щохвилини почути грім серед ясного неба. З цією людиною ніколи не можна почуватися спокійно, зате в його товаристві і не занудьгуєш, тому що він увесь час змушує тебе тріпотіти в чеканні раптового спалаху його бурхливого темпераменту.

Два дні ми піднімалися вгору широкою рікою, вода в якій була темна, але така прозора, що можна було роздивитися дно. Такі половина всіх приток Амазонки, в інших же вода мутно-білого кольору, тому що все залежить від місцевості, якою вони протікають: там, де є рослинний перегній, вода в ріках прозора, а в глинистому ґрунті вона замутнена. Пороги нам трапилися двічі, і обидва рази ми робили обхід на півмилі, перетягуючи все своє майно на руках. Ліс по обидва береги був столітньої давнини, а через такий легше пробиратися, ніж крізь густі зарості чагарника, тому наша поклажа не завдавала нам особливих незручностей. Мені ніколи не забути почуття урочистої таємниці, якого я зазнав у цих лісах. Корінний городянин не може навіть уявити собі таких могутніх дерев, що майже на недосяжній для погляду висоті сплітають готичні стріли гілок у суцільний зелений намет, крізь який лише подекуди, пронизуючи на мить золотом цю урочисту пітьму, пробивається сонячний промінь. Густий м’який килим торішнього листя приглушав наші кроки. Ми йшли, охоплені таким благоговінням, яке відчуваєш хіба лише під похмурими склепіннями Вестмінстерського абатства, і навіть професор Челленджер притишив свій гучний бас до шепоту. Якби я був тут сам, то так ніколи і не довідався назв цих велетенських дерев, але наші вчені раз у раз показували нам кедри, величезні тополі, кондори і безліч інших видів, завдяки достатку яких цей континент став для людини головним постачальником тих дарунків природи, які належать до рослинного світу, тоді як його тваринний світ украй бідний.

На темних стовбурах полум’яніли яскраві орхідеї і лишайники вражали своїм забарвленням, а коли випадковий промінь сонця падав на золоту алламанду, яскраво-червоні зірки жаксонії чи густо-сині ґрона іпомеї, здавалося, що так буває тільки в казці. Все живе в цих дрімучих лісах тягнеться вгору, до світла, тому що без нього — смерть. Кожний паросток, навіть найслабкіший, пробивається все вище і вище, заплітаючись навколо своїх сильніших і більш рослих побратимів. Повзучі рослини досягають тут дивовижних розмірів, а ті, яким, з погляду європейця, начебто і не належить витися, волею-неволею осягають це мистецтво, тільки б вирватися з густого мороку. Я бачив, наприклад, як звичайна кропива, жасмин, і навіть пальма яситара, обплітали стовбури кедрів, пробираючись аж до їхніх вершин.

Унизу, під величними склепіннями зелені, не було чутно ні шороху, ні писку, але десь високо в нас над головою йшов безперестанний рух. Там, у променях сонця, тулився цілий світ змій, мавп, птахів і лінивців, що, ймовірно, зі здивуванням дивилися на крихітні людські фігурки, які пробиралися внизу, на самому дні цієї наповненої таємничим сутінком безодні.

На світанку і при заході сонця лісова хаща наповнювалася дружним виттям мавп-ревунів і пронизливим щебетом довгохвостих папуг, але в пекучі години ми чули лише густе дзижчання комах, що нагадує віддалений шум прибою, і більше нічого… Ніщо не порушувало урочистої величі цієї колонади стовбурів, що здіймалися вершинами в пітьму, яка нависала над нами. Тільки одного разу в густій тіні під деревами незграбно прошкутильгав якийсь клишавий звір — чи то мурахоїд, чи то ведмідь. Це була єдина ознака того, що в лісах Амазонки живе існує й на землі.

А тим часом деякі інші ознаки свідчили й про присутність людини в цих таємничих нетрях — людини, що знаходилася не так далеко від нас. На третій день ми почули якийсь дивний ритмічний гул, що то затихав, то знову стрясав повітря своїм урочистим гуркотом, і так весь ранок. Коли цей гул вперше донісся до нас, човни йшли на відстані декількох ярдів один від одного. Індіанці завмерли, наче перетворившись на бронзові статуї, на їхніх обличчях був написаний жах.

— Що це? — запитав я.

— Барабани, — зневажливим тоном відповів лорд Джон. — Бойові барабани. Мені вже доводилося чути їх.

— Так, сер, це бойові барабани, — підтвердив метис Гомес. — Індіанці — злий народ. Вони стежать за нами. Індіанці хочуть убити нас.

— Яким це чином вони прихитрилися нас вистежити? — запитав я, вдивляючись у темну нерухому хащу.

Метис знизав плечима.

— Індіанці — вони все вміють. Вони стежать за нами. Так завжди буває. Барабани перемовляються між собою. Індіанці хочуть убити нас.

До полудня — у моїй записній книжці відзначено, що це було у вівторок, восьмого серпня — гул щонайменше шести-семи барабанів оточував нас з усіх боків. Вони то прискорювали ритм, то сповільнювали. От десь на сході почувся чіткий, уривчастий дріб… пауза… густий гул звідкись з півночі. Це безперестанне рокотання звучало майже як питання і відповідь. У ньому було щось грізне, що неймовірно діє на нерви. Воно зливалося в слова — ті самі, які не переставав повторювати наш метис: «Уб’ємо… уб’ємо…» У безмовному лісі не було ні найменшого руху. Темна завіса зелені дихала спокоєм і миром, властивим тільки природі, але через неї неспинно неслася та сама звістка, яку слав нам побратим-людина. «Уб’ємо», — говорили ті, хто був на сході. «Уб’ємо», — відповідали їм з півночі.

Барабани рокотали і перешіптувалися весь день, і погроза, що звучала в їхніх голосах, відбивалася жахом на обличчях наших кольорових супутників. Навіть сміливий, хвалькуватий метис, очевидно, боявся. Зате того самого дня у мене була нагода переконатися, що Саммерлі і Челленджер мають вищу мужність — мужність освіченого розуму. З такою ж відвагою тримався Дарвін серед гаучосів Аргентини й Уоллес — серед малайських мисливців за черепами. Так вже покладено милостивою природою: людина не може думати про дві речі водночас, і там, де говорить наукова допитливість, особистим міркуванням місця не залишається.

Обидва професори не пропускали жодного птаха, що пролітав, жодного кущика на березі і раз у раз починали люто сперечатися, не зважаючи на таємниче грізне рокотання. Саммерлі як і раніше огризався на Челленджера, що за своїм звичаєм гудів басом, і ні один, ні другий не вважали за потрібне хоча б одним словом обмовитися про індіанські барабани, наче все це відбувалося в курильній кімнаті клуба Королівського товариства на Сент-Джеймс-стріт. Вони тільки раз удостоїли індіанців своєю увагою.

— Канібали племені міранха, а може, амайюака, — сказав Челленджер, тикнувши великим пальцем у бік лісу, звідки неслися барабанні розкоти.

— Цілком правильно, сер, — відповів Саммерлі, — і, як усі тутешні племена, вони належать до монгольської раси, а мова в них полісинтетична.

— Зрозуміло, полісинтетична, — поблажливо погодився Челленджер. — Наскільки мені відомо, інших мов на цьому континенті не існує. У мене записано понад сотню різних говірок. Але що стосується монгольської раси, то в цьому я дуже сумніваюся.

— А здавалося б, досить зовсім поверхневого знайомства з порівняльною анатомією, щоб визнати цю теорію правильною, — уїдливо зауважив Саммерлі.

Челленджер з войовничим виглядом випнув підборіддя. Криси солом’яного капелюха і борода — от і все, що постало перед нашими поглядами.

— Ви маєте рацію, сер, поверхове знайомство нічого іншого дати не може. Але глибокі знання змушують дійти інших висновків.

Вони злостиво поїдали одне одного очима, а в цей час лісом ледь чутним шепотінням проносилася луна: «Уб’ємо… уб’ємо… уб’ємо…»

Увечері ми вивели човни на середину ріки, пристосували замість якорів важкі камені і підготувалися до можливого нападу. Однак ніч минула спокійно, і зі світанком ми рушили далі під барабанний дріб, що затихав удалині. Близько третьої години дня нам перепинили шлях високі пороги, що тяглися милі на півтори, ті самі, на яких професор Челленджер зазнав аварії під час своєї першої експедиції.

Зізнаюся, що вигляд цих порогів підбадьорив мене — це було перше, хоч і слабке, підтвердження вірогідності розповідей Челленджера.

Індіанці перенесли крізь густий чагарник спочатку човни, потім спорядження, а ми, четверо білих, із гвинтівками в руках, йшли ланцюжком, прикриваючи їх від тієї небезпеки, що могла наскочити з лісу. До вечора наша партія щасливо минула пороги, піднялася миль на десять вгору рікою і зупинилася на нічліг. За моїми приблизними розрахунками, до цього часу Амазонка була щонайменше за сотню миль за нами.

Рано-вранці наступного дня відбулися важливі події. Професор Челленджер від самого світанку вдивлявся в обидва береги, явно чимось стурбований. Але ось він радісно скрикнув і показав на дерево, що низько нависло над водою.

— Як по-вашому, що це? — запитав він.

— Пальма ассаї, звичайно, — сказав Саммерлі.

— Правильно. І ця сама пальма служила мені головною прикметою. Ще з півмилі вгору тим берегом, і ми підійдемо до схованої в хащі протоки. Дерева стоять там суцільною стіною, а за ними ховається таємниця. Ген бачите — темний чагарник змінюється яскраво-зеленим очеретом. Там серед високих тополь і є двері в Невідому країну. Зараз ви самі в усьому переконаєтеся. Нумо, вперед!

І дійсно, нам залишалося тільки дивуватися. Підпливши до того місця, де починалися зарості яскраво-зеленого очерету, ми врізалися в них, потім ярдів сто вели обидва човни, відштовхуючись від берега жердинами, і, нарешті, вийшли в тиху неглибоку річку з піщаним дном, яке виднілося крізь прозору воду. Її вузькі береги були вкриті пишною зеленню.

Той, хто не помітив би, що замість густого чагарника тут росте очерет, ніколи б не здогадався про існування цієї річки і чарівного царства, яке відкривається за нею.

Так, це було воістину чарівне царство! Таку пишноту може намалювати тільки найпалкіша людська фантазія. Густі гілки спліталися в нас над головою, утворюючи природне зелене склепіння, а крізь цей живий тунель струменіла прозоро-зелена ріка. Прекрасна сама по собі, вона здавалася ще чудовішою від тих вигадливих відблисків, які кидали на неї приглушені зеленню яскраві промені сонця. Чиста, немов кришталь, нерухома, як дзеркало, водна гладінь, що зеленіла поруч берегів, як айсберг, блискала крізь різьблену арку листя, затягаючись брижами під ударами наших весел. Це був шлях, гідний країни чудес, до якої він вів.

Тепер індіанці ніяк не давали про себе знати, зате тварини почали траплятися частіше, і їхня довірливість свідчила про те, що вони ще не зустрічалися з мисливцем. Пухнасті бархатисто-чорні мавпочки зі сліпучо білими зубами і хитруватими оченятами проводжали нас пронизливою тріскотнею. Іноді з важким сплеском зривався з берега у воду кайман. Якось важкий тапір визирнув з кущів і, постоявши хвилину, важкими кроками побрів у хащу. Потім серед дерев майнуло гнучке тіло великої пуми; вона озирнулася на ходу, і через руде плече на нас блиснули сповнені ненависті зелені очі. Птахів тут було безліч, особливо болотних. На кожному стовбурі, що навис над водою, зграйками сиділи ібіси, чаплі, лелеки — блакитні, яскраво-червоні, білі, а кришталево-чиста вода так і кишіла рибами всіх кольорів веселки.

Ми пливли крізь цей золотаво-зелений тунель три дні. Дивлячись удалину, важко було відрізнити, де кінчається зелена вода і де починається зелене склепіння над нею. Ніщо не порушувало глибокого спокою цієї ріки — слідів людини тут не було.

— Індіанців немає. Вони бояться Курупурі, — сказав якось Гомес.

— Курупурі — це лісовий дух, — пояснив лорд Джон. — Тут цим ім’ям називають усе, що може загрожувати людині. Бідолахи тубільці бояться навіть заглянути сюди — їм здається, начебто в цих місцях криється щось страшне.

На третій день нам стало ясно, що човни треба залишити: ріка починала швидко міліти, і вони раз у раз шкребли днищем об пісок. Під кінець ми витягли їх з води і розташувалися на ніч у прибережному чагарнику. Вранці лорд Джон і я пройшли милі дві лісом паралельно річці і, переконавшись, що вона міліє все більше і більше, повернулися з цією звісткою до професора Челленджера, тим самим підтвердивши його припущення, що ми досягли крайньої точки, далі якої на човнах іти не можна. Тоді ми витягли їх ще вище на берег, сховали в кущах і зробили на сусідньому дереві позначку, щоб розшукати свою схованку на зворотному шляху. Потім, розподіливши між собою поклажу — гвинтівки, патрони, провізію, ковдри, намет і інший скарб, — звалили тюки на плечі і знову рушили в дорогу, останній етап якої обіцяв нам набагато більші труднощі, ніж початок.

Цей ранок, на біду, ознаменувався сутичкою між нашими двома півнями. Приєднавшись до нас, Челленджер одразу ж узяв експедицію під свою оруду, на явне невдоволення Саммерлі. І як тільки Челленджер віддав розпорядження своєму колезі (нести анероїдний барометр, усього тільки!), стався вибух.

— Дозвольте запитати, сер, — із грізним спокоєм промовив Саммерлі, — за яким правом ви командуєте нами?

Челленджер спалахнув і весь так і наїжився:

— За правом начальника експедиції, професоре Саммерлі!

— Змушений заявити, сер, що я вас таким не визнаю.

— От як! — Челленджер з воістину слонячою грацією відважив йому глузливий уклін. — Тоді, може, ви зволите вказати мені моє місце серед вас?

— Будь ласка, сер. Ви — людина, слова якої взяті під сумнів, а ми — члени комісії, створеної для того, щоб перевірити вас. Ви йдете зі своїми суддями, сер!

— Боже милостивий! — скрикнув Челленджер, сідаючи на перевернений човен. — У такому разі будьте ласкаві йти своєю дорогою, а я не кваплячись піду за вами. Оскільки я не очолюю цю експедицію, мені нема чого йти на її чолі.

Дякувати Богові, у нашій партії знайшлися дві розсудливі людини — лорд Джон і я, — інакше навіженість і гарячковість наших учених мужів призвели б до того, що ми повернулися б у Лондон голіруч. Скільки знадобилося сперечань, домовленостей, пояснень, перш ніж ми втихомирили їх! Нарешті Саммерлі рушив уперед, попихкуючи люлькою і презирливо посміхаючись, а Челленджер з бурчанням пішов за ним. На щастя, ми ще за кілька днів до того встигли виявити, що обидва наші мудреці ні за що мають доктора Іллінгворта з Единбурга, і це врятувало нас. Надалі варто було нам тільки згадати ім’я шотландського зоолога, як сварки, що назрівали, моментально стихали, обидва професори укладали тимчасовий союз і дружно накидалися на свого спільного суперника.

Рухаючись один за одним уздовж берега, ми незабаром виявили, що ріка поступово перетворилася на вузький струмок, а він, у свою чергу, загубився в трясовині, що заросла зеленим губчастим мохом, у який наші ноги занурювалися по коліно. У цьому місці вилися густі хмари москітів і всякої іншої мошкари, так що ми з почуттям полегшення ступили, нарешті, на тверду землю і, зробивши великий гак лісом, обійшли цю буйнотраву трясовину, яка ще довго нагадувала нам про себе органним гулом комах.

На другий день після того, як ми кинули човни, характер місцевості різко змінився. Нам доводилося весь час йти вгору, лісова хаща помітно рідшала і втрачала свою тропічну пишність. Величезні дерева, вигодувані мулистим ґрунтом долини Амазонки, поступилися місцем кокосовим і фініковим пальмам, що стояли групами серед густого чагарнику. У сирих низинах росли пальми з тонким листям, що спадало вниз. Ми йшли головним чином по компасу, і разів зо два між Челленджером і двома індіанцями розпалювалася суперечка про вибір шляху, причому обидва рази вся наша партія зволіла, як виразився обурений професор, «довіритися оманливому інстинктові первісних дикунів, а не найдосконалішому продукту сучасної європейської культури». На третій день з’ясувалося, що ми мали рацію, віддавши перевагу індіанцям. Челленджер сам упізнав деякі прикмети, що запам’яталися йому з першої подорожі, а в одному місці ми навіть натрапили на чотири обпалені камені — слід його ж табірної стоянки.

Підйом ще й досі тривав; два дні пішло в нас на те, щоб перебороти вкриту валунами гору. Рослинність знову змінилася, і від колишньої тропічної розкоші тут залишалися тільки пальми «слонова кістка» та безліч чудових орхідей, серед яких я навчився розпізнавати рідкісну Nuttonia Vexillaria, рожеві і яскраво-червоні квіти чудової катлеї й одонтоглоссум. В ущелинах пагорба дзюрчали на дрібних каменях струмочки, затінені заростями папороті. На ніч ми звичайно розташовувалися серед валунів на березі якої-небудь затоки, де зграями носилися рибки із синювато-чорними спинками, схожі на нашу англійську форель, що служили нам чудовою стравою на вечерю.

На дев’ятий день нашої подорожі, коли ми подолали, за моїми розрахунками, близько ста двадцяти миль від того місця, де були заховані човни, ліс зовсім порідшав і помалу перейшов у чагарник. Кущі, в свою чергу, змінилися безкрайніми бамбуковими заростями, настільки густими, що нам доводилося прорубувати в них дорогу ножами й індіанськими томагавками. На це в нас пішов цілий день, від сьомої ранку до восьмої вечора, усього з двома короткими перервами на відпочинок. Важко уявити собі заняття більш одноманітне і стомлююче! Навіть у просіках мій обрій обмежувався якими-небудь десятьма-дванадцятьма ярдами; весь інший час я бачив перед собою тільки спину лорда Джона в білій парусиновій сорочці та по боках, майже впритул, — жовту стіну бамбука. Вузькі, як леза, промені сонця подекуди пронизували її; футів за п’ятнадцять у нас над головою на тлі яскраво-синього неба погойдувалися бамбукові мітелки. Я не знаю, які тварини населяли цю хащу, але ми не раз чули зовсім близько від себе чиюсь важку ходу. Лорд Джон думав, що це були гуанако[34] або лами. Тільки під ніч вибралися ми із заростей бамбука і, змучені за цей день, що здався нам нескінченним, негайно ж розбили табір.

Наступний ранок застав нас вже в путі. Характер місцевості знову почав мінятися. Жовта стіна бамбука чітко виднілася позаду. Перед нами ж розстелялася відкрита рівнина, що поросла подекуди деревоподібними папоротями і поступово піднімалася до довгого гребеня, який нагадував обрисами спину кита. Ми перевалили через нього близько полудня і побачили за ним долину, а далі знову положистий укіс, який м’яко круглився на обрії. Тут, біля першої гряди пагорбів, і сталася одна подія, але наскільки вона виявиться значною, буде видно з подальшого.

Професор Челленджер, який крокував попереду разом із двома індіанцями, раптом зупинився і схвильовано замахав рукою, показуючи кудись праворуч. Подивившись у той бік, ми побачили приблизно за милю від нас щось схоже на величезного сірого птаха, що неквапливо змахнув крилами, низько і плавно пронісся просто над землею і сховався серед дерев.

— Ви бачили? — радісним голосом крикнув Челленджер. — Саммерлі, ви бачили?

Його колега, не відриваючись, дивився туди, де сховався цей дивний птах.

— Що ж це таке, по-вашому? — запитав він.

— Як що? Птеродактиль! Саммерлі презирливо розреготався.

— Птеронісенітниця! — сказав він. — Це лелека, найзвичайнісінький лелека.

Челленджер втратив дар мови від сказу. Замість відповіді він звалив на плечі свій тюк і покрокував далі. Але в лорда Джона, що незабаром порівнявся зі мною, вигляд був куди серйозніший від звичайного. Він тримав у руках цейсівський бінокль.

— Я все-таки встиг її роздивитися, — сказав він. — Не беруся судити, що це за штука, але таких птахів я ще не бачив, можу поручитися в цьому усім своїм досвідом мисливця.

Отакі наші справи. Чи підійшли ми дійсно до Невідомої країни, чи стоїмо на підступах до Загубленого світу, про який не перестає повторювати наш керівник? З моїх записок ви знаєте стільки ж, скільки і я. Такі випадки більше не повторювалися, ніяких інших важливих подій того дня з нами не сталося.

Отже, мої дорогі читачі, — якщо тільки ви коли-небудь будете в мене, — ми піднялися разом з вами широкою рікою, проникли крізь очерет у зелений тунель, пройшли укосом серед пальм, здолали зарості бамбука, спустилися в рівнину, порослу деревоподібною папороттю, і тепер мета нашої подорожі лежить просто перед нами.

Переваливши через другу гряду пагорбів, ми побачили вузьку долину, що густо заросла пальмами, а за нею — довгу лінію червоних скель, які запам’яталася мені з малюнку у альбомі. Зараз я пишу, але варто мені відірватися від листа, і вона постає в мене перед очима — її тотожність з малюнком безсумнівна. Найкоротша відстань між нею і нашою стоянкою не перевищує семи миль, а потім вона згинається і йде в неозору далечінь.

Челленджер, як півень, з бойовим виглядом походжає табором; Саммерлі зберігає мовчання, але налаштований, як і раніше, скептично. Ще один день, і багато з наших сумнівів розв’яжуться. Поки ж я відправляю цього листа із Хосе, що поранив собі руку в бамбукових заростях і вимагає, щоб його відпустили. Сподіваюся, що лист все-таки потрапить за призначенням. З першою ж нагодою напишу ще. До листа додаю приблизний план нашої подорожі маючи надію, що він допоможе вам усвідомити все тут викладене.