Глава X Ось вони, чудеса!

З нами сталися й усе ще діяться найсправжнісінькі чудеса. Мої паперові запаси складаються з п’яти подертих блокнотів та купи розрізнених аркушиків, а стилографичний олівець у мене лише один. Але доки рука моя збереже здатність рухатися, я не перестану вести докладний запис усіх наших пригод і, пам’ятаючи, що ми одні з усього роду людського є свідками цих чудес, поспішу описати їх, доки вони ще свіжі в мене в пам’яті і доки нас не спіткало лихо, якого нам, очевидно, не уникнути.

Чи зможе Самбо доставити мої листи до берегів Амазонки, чи привезу я їх із собою в Лондон, чудесним способом вирвавшись звідси, чи потраплять вони до рук якого-небудь сміливця, що, можливо, добереться до плато на удосконаленому моноплані, — нічого цього я не знаю, але, як би там не було, мене не полишає тверда впевненість, що ці записи стануть класичною повістю про справжні пригоди і що їм призначене безсмертя.

Наступного дня після того, як негідник Гомес улаштував нам пастку на плато, ми багато в чому поповнили свій життєвий досвід. Утім, перше випробування, що випало того ранку на мою долю, не вселило мені особливих симпатій до місця, де ми опинилися. Я заснув тільки на світанку і, прокинувшись, побачив у себе на литці щось дивне. Під час сну права холоша в мене трохи піднялася, і тепер між нею і шкарпеткою на нозі сиділа велика багряно-червона виноградина. Здивований цим, я доторкнувся до неї, і раптом, на мій величезний жах і відразу, виноградина луснула в мене між пальцями, бризнувши в усі боки кров’ю. На мій лемент прибігли обидва професори.

— Надзвичайно цікаво! — сказав Саммерлі, нахилившись наді мною. — Величезний кліщ і, наскільки мені відомо, не занесений у жоден визначник.

— Ми пожинаємо перші плоди наших праць, — повчальним тоном прогудів Челленджер. — Доведеться назвати його Ixodes Maloni. Але, мій юний друже, що така дрібниця, як укус кліща, у порівнянні з тим, що ваше ім’я буде написане в славних анналах[39] зоології. На біду, ви роздавили цей чудовий екземпляр у момент його насичення.

— Яка гидота! — вигукнув я.

На знак протесту професор Челленджер підняв свої волохаті брови і заспокійливо поплескав мене по плечу.

— Вчіться дивитися на речі з наукового погляду, розвивайте в собі неупередженість ученого, — сказав він. — Для людини з філософічним складом мислення, схожої на мене, наприклад, цей кліщ з його ланцетоподібним хоботком і шлунком, що розтягується, є таким же прекрасним утвором природи, як, скажімо, павич або північне сяйво. Мені боляче чути, що ви відгукуєтеся про нього настільки осудливо. При відомому старанні ми зможемо роздобути другий такий екземпляр, у цьому я не сумніваюся.

— Я теж у цьому не сумніваюся, — похмуро проговорив Саммерлі, — тому що цей другий екземпляр тільки-но заліз вам за комір.

Челленджер так і підскочив на місці і, заревівши, як бик, почав рвати на собі куртку і сорочку. Ми із Саммерлі так розвеселилися, що навіть не могли допомогти йому. Нарешті, нам вдалося оголити могутній торс Челленджера (обхват грудей п’ятдесят чотири дюйми по мірці кравця) і спіймати кліща, що заплутався в нетрях чорного волосся, яке вкриває його груди, і не встиг заподіяти жодної шкоди. Виявилося, що навкруги всі кущі кишать цією гидотою, і ми вирішили перенести стоянку в інше місце.

Але спочатку треба було ще домовитися з нашим вірним негром, що незабаром з’явився на вершині стрімчака з банками какао і пачками сухарів. Все це було переправлено до нас, а з провізії, що залишилася внизу, ми веліли йому відкласти собі запас місяців на два, інше ж роздати індіанцям як нагороду за службу й у вигляді застави за доставку наших листів на Амазонку. За кілька годин ми побачили, як вони один за одним, кожний з вузлом на голові, потяглися рівниною, тією самою дорогою, що ми прийшли сюди. Самбо влаштувався в нашому маленькому наметі поруч підніжжя пірамідального стрімчака і залишився єдиною ланкою, що зв’язує нас із зовнішнім світом.

Тепер нам треба було виробити план дій на найближчий час. Ми перенесли стоянку з чагарнику, що кишить кліщами, на невелику галявину, оточену з усіх боків деревами. Посередині галявини лежало кілька гладких валунів, тут же поблизу було прекрасне джерело, і ми, задоволені, заходилися розробляти плани вторгнення в незвідану країну. У густому листі перегукувалися птахи — голосніше всіх лунав протяжливий свист якоїсь знайомої нам співухи. Жодних інших ознак життя ми тут не помітили.

Перше, що нам треба було зробити, це скласти докладний інвентар нашого майна, щоб твердо знати, на скільки часу можна вважати себе забезпеченими. Виявилося, що запасів у нас цілком достатньо. Ми врахували все: і принесене із собою і переправлене канатом негром. Але що було найважливіше — беручи до уваги ті небезпеки, яких нам, імовірно, не минути, — у нас були всі чотири гвинтівки, тисяча триста патронів до них, дробовик і майже півтораста куль середнього калібру. Провізії нам мало вистачити на кілька тижнів, тютюну — хоч відбавляй. Був і деякий науковий інструментарій, включаючи потужний телескоп і гарний польовий бінокль. Усе це ми склали на галявині, і як першу міру обережності нарізали ножами колючих гілок та спорудили з них огорожу ярдів п’ятнадцять у діаметрі. На перший час ця площадка мала служити нам штаб-квартирою, притулком у разі несподіваного нападу і складом усього майна. Цей табір дістав назву Форт Челленджера.

Ми покінчили з облаштуванням на новому місці тільки до полудня, але спека не дуже нам дошкуляла. Взагалі температура і характер рослинності на плато ближчі до помірного поясу, ніж до тропіків. Серед дерев, які кільцем оточували галявину, були бук, дуб і навіть береза. Величезний гінкго, що піднімався над усіма своїми сусідами, затінював наш форт могутнім гіллям з віялоподібним листям. Під його покровом ми і продовжили бесіду, надавши слово лордові Джону, що узяв на себе командування експедицією в ці рішучі для нас години.

— Поки нас не почують і не побачать які-небудь живі істоти — звір або людина, байдуже, — ми в безпеці, — сказав він. — Але варто тільки їм дізнатися про нашу появу на плато, і спокійне життя для нас скінчилося. Поки ми, здається, не викликаємо жодних підозр. Тому на деякий час треба затаїтися і вести розвідку дуже обережно. Не зашкодить поволі придивитися до сусідів, перш ніж починати обмін візитами.

— Але ж нам треба просуватися далі, — непевно сказав я.

— Милий юначе, ви маєте цілковиту рацію. Ми будемо просуватися в межах, дозволених здоровим глуздом. Заходити занадто далеко я не раджу, треба робити такі вилазки, щоб у будь-яку хвилину можна було повернутися сюди, у наш форт. І, що найважливіше, — жодного пострілу, хіба лише в тому випадку, якщо від нього залежатиме наше життя.

— Однак ви вчора вистрілили, — сказав Саммерлі.

— Ну, знаєте, вибирати мені не доводилося. Та й навряд чи звук віднесло далеко всередину: вчора був сильний вітер з боку плато. До речі, як ми його назвемо? Давайте вирішувати.

Було подано кілька пропозицій, більш-менш удалих, але останнє слово залишилося за Челленджером.

— Тут довго думати нема чого, — сказав він. — Плато буде названо на честь піонера, що його відкрив: це Країна Мепл-Уайта.

Так ми і назвали плато, під цим ім’ям його занесено на карту, складання якої доручене мені, під цим ім’ям, сподіваюся, ввійде й у майбутні атласи.

Перед нами стояла невідкладне завдання — проникнути мирним шляхом у Країну Мепл-Уайта. Ми встигли переконатися на власні очі, що в ній живуть якісь дивні істоти, а замальовки Мепл-Уайта обіцяли нам появу чудовиськ. Нарешті, у нас були всі підстави думати, що на плато є і люди, про лютість яких говорив кістяк, пропоротий бамбуком.

Ми знали, що небезпеки чатують на нас на кожному кроці, і, не сподіваючись на порятунок, вирішили вжити всіх тих запобіжних заходів, що підказував лордові Джону його досвід. Але хіба ми могли довго затримуватися на порозі цього таємничого світу, якщо нас охопило бажання якомога швидше проникнути в самісіньке його серце!

Отже, ми завалили гілками вхід у табір і, залишивши всі наші запаси під захистом колючої огорожі, повільно і з найбільшою обережністю рушили в Невідоме вздовж русла невеликого струмочка, що брав початок у джерелі на галявині і мав служити нам дороговказною ниткою при поверненні.

Не встигнувши як слід відійти від табору, ми вже відразу наскочили на перші ознаки чудес, що чекали на нас. У густому лісі було багато дерев, зовсім незнайомих мені, але наш ботанік Саммерлі впізнав тут цикадеї і кілька видів хвойних, які давно зникли з лиця землі. Пройшовши лісом кілька сот ярдів, ми вийшли до місця, де струмок розливався досить широкою затокою. По краях її ріс густий високий очерет, який професор Саммерлі відніс до розряду хвощів; тут же на вітрі розгойдували верхівками і деревоподібні папороті. Лорд Джон, що йшов попереду, раптом зупинився і підняв руку.

— Дивіться! — сказав він. — От так слід! Тут, напевно, ходив прабатько всіх птахів!

На грузкій твані були чітко видні величезні трипалі сліди. Вони вели через болото до лісу. Ми зупинилися коло цих дивовижних відбитків. Якщо тут пройшов дійсно птах, — а яка тварина могла залишити такі сліди? — то лапа в нього настільки більша, ніж у страуса, що розміри цього гіганта навіть важко собі уявити. Лорд Джон уважно озирнувся на всі боки і вклав два патрони у свою крупнокаліберну гвинтівку.

— Присягаюся честю мисливця, — сказав він, — що сліди зовсім свіжі. Ця істота пройшла тут яких-небудь десять хвилин тому.

Бачите, вода ще не встигла заповнити ген ту ямку, де лапа глибше занурилася у твань. Господи Боже! А от і слід дитинчати.

І дійсно, паралельно великим слідам йшли такі ж самі, але маленькі.

— А що ви скажете про це? — тріумфально вигукнув професор Саммерлі, показуючи слід, схожий на відбиток п’ятипалої людської руки.

— Вельд[40]! — вигукнув Челленджер, не тямлячи себе від захвату. — Я бачив такі відбитки у вельдских шарах. Ця істота пересувається на задніх, трипалих кінцівках, випрямившись на весь зріст, а передніми, п’ятипалими, допомагає собі при ходьбі. Ні, дорогий мій Рокстоне, це аж ніяк не птах!

— Звір?

— Ні, плазун — динозавр[41]. Це він, і ніхто інший! Дев’яносто років тому такі сліди спантеличили одного досить поважного вченого із Сассекса. Але хто міг мріяти… хто міг мріяти… що нам доведеться побачити…

Останні слова Челленджер домовив пошепки, а ми так і завмерли від здивування. Сліди повели нас від болота до густих заростей чагарника. За ним, серед дерев, була велика прогалина, і по цій прогалині розгулювало п’ять надзвичайно дивних істот — таких мені ще ніколи не доводилося бачити. Ми причаїлися за кущами і довго роздивлялися їх.

Як я вже сказав, вони гуляли уп’ятьох — двоє дорослих і троє дитинчат. Розміри їх вразили нас. Навіть маленькі були зростом як слон, а про дорослих і говорити не доводиться. Їх луската, як у ящірок, шкіра зблискувала на сонці аспідно-чорними переливами. Усі п’ятеро стояли на задніх лапах, спираючись на широкі, товсті хвости, а передніми, п’ятипалими, притягали до себе зелені гілки й обгризали з них листя. Щоб у вас було повне уявлення про цих чудовиськ, скажу, що вони нагадували гігантських, футів двадцять заввишки, кенгуру, вкритих чорною крокодилячою шкірою.



Я не знаю, скільки часу ми простояли там як зачаровані, дивлячись на це надзвичайне видовище. Сильний вітер дув у наш бік, кущі служили гарним укриттям, отже, можна було не побоюватися, що чудовиська знайдуть нас. Час від часу дитинчата, незграбно граючись, підстрибували і з глухим стукотом гепалися на землю, їхні батьки, очевидно, мали нечувану силу, тому що один з них, не дотягшись до листя на верхівці досить високого дерева, обхопив його передніми лапами і переломив стовбур навпіл, немов тоненьку гілку. Вчинок цей свідчив водночас про дві речі: про сильно розвинуту мускулатуру і недорозвинений мозок, тому що дерево звалилося просто на голову чудовиську і воно голосно закричало. Величезні розміри явно не відповідали ступеню витривалості, дарованої йому природою. Випадок з деревом, мабуть, змусив його насторожитися, тому що воно повільно побрело в ліс у супроводі своєї пари і трьох гігантських дитинчат. Якийсь час ми бачили, як їхні аспідно-чорні спини поблискували в хащі, а голови поринали вгору і униз високо над чагарником. Потім вони зникли серед дерев.

Я подивився на своїх товаришів. Лорд Джон стояв, тримаючи палець на спусковому гачку, очі його горіли мисливським азартом. Чого б він тільки не дав за те, щоб повісити одну таку голову над каміном у себе в кімнаті поруч із двома схрещеними веслами! І все-таки розсудливість взяла в ньому гору, бо він знав, що ми тільки в тому разі зможемо проникнути в таємниці цієї невідомої країни, якщо її мешканці не будуть і підозрювати про наше існування.

Обидва професори наче заніміли з радості. Забувши про все на світі, вони несвідомо схопилися за руки і так і завмерли на місці, як двоє маленьких дітлахів, що безмовно видивляються на яке-небудь чудо з чудес. Челленджер посміхався ангельською посмішкою, від чого щоки його здулися яблучками; жовчна гримаса зникла з обличчя Саммерлі, поступившись місцем виразу побожного захвату.

— Nunc dimittis[42] — скрикнув він нарешті. — Що ж скажуть про це в Англії?

— Дорогий мій Саммерлі, по секрету можу вам повідомити, що саме буде сказано в Англії, — відповів Челленджер. — Там скажуть, що ви страшенний брехун і дурисвіт, який не має жодного відношення до науки. Те ж саме, що ви і вам подібні говорили про мене.

— А якщо ми пред’явимо фотографічні знімки?

— Підробка, Саммерлі! Груба підробка!

— А якщо ми надамо речові докази?

— О! Тоді вони від нас не відчепляться! Мелоун і його банда з Фліт-стріт ще співатимуть нам хвалу. Запам’ятайте! Двадцять восьмого серпня ми бачили в Країні Мепл-Уайта п’ять живих ігуанодонів[43]. Зробіть відповідний запис у своїй книжечці, мій юний друже, і сповістіть про це ваш жалюгідний газетний листок.

— І приготуйтеся до того, що редактор вас викине, — додав лорд Джон. — На тих широтах, де стоїть Лондон, все виглядає трохи інакше, дорогий мій юначе. Невже мало є людей, що ніколи не розповідають про свої пригоди з остраху, що їм не повірять! Хто їх засудить за це? Мине місяць-другий, і нам самим усе здаватиметься сном. Як ви їх назвали, цих чудовиськ?

— Ігуанодони, — сказав Саммерлі. — Відбитки їхніх ніг знайдені в гастингських[44] піщаниках, у Кенті, у Сассексі. Безліч їх водилася в південній Англії, поки там не було нестатку в зелені, якою вони живляться. А потім умови змінилися, і звірі помалу вимерли. Тут, очевидно, все залишилося, як було, тому що ігуанодони продовжують існувати дотепер.

— Якщо ми коли-небудь виберемося звідси живими, я без такої голови додому не повернуся, — сказав лорд Джон. — Почекайте, африканські мисливчики, ви ще в мене позеленієте від заздрості! Однак, друзі, не знаю, як вам, а мені увесь час здається, що ми так і вскочимо в яку-небудь серйозну халепу.

Те ж саме відчуття грізної таємниці було й у мене. У лісовому сутінку причаїлися жахи, і серце мимоволі стискалося від страху, коли ми вдивлялися в цю густу зелену хащу. Правда, велетенські ігуанодони були зовсім сумирні телепні, і вони не могли заподіяти нам великої шкоди, але звідки знати, чи не збереглися в цьому світі чудес інші велетні, що причаїлися зараз у своїх лігвищах серед скель і чагарника і тільки вичікують миті, щоб кинутися на нас? Я маю досить неясне уявлення про доісторичне життя, але, пам’ятається, мені якось потрапила до рук одна книга, де говорилося про звірів, для яких наші леви і тигри були б такою ж легкою здобиччю, як миша для кішки. Що, як такі чудовиська живуть у лісових нетрях Країни Мепл-Уайта!

Того ранку — нашого першого ранку у незвіданій країні — ми переконалися, що небезпеки чатують на нас тут на кожному кроці. Пригода ця була просто огидна, і мені навіть неприємно говорити про неї. Якщо лорд Джон мав рацію, і прогалину, де паслися ігуанодони, ми будемо згадувати, як сон, то болото з птеродактилями залишиться в нас у пам’яті болісним кошмаром. Зараз розповім, як все це було.

Ми йшли лісом дуже повільно, почасти тому, що лорд Джон як розвідник не дозволяв нам наздоганяти себе, почасти через обох професорів, які раз у раз приходили в захват від якого-небудь невідомого їм виду квітки або комахи. Милі через три-чотири дерева уздовж правого берега струмка зріділи, і перед нами відкрилася ще одна прогалина. За густою облямівкою чагарника нагромаджувалися валуни — вони зустрічаються на плато всюди. Ми повільно рушили туди через кущі, що доходили нам до пояса, і раптом почули десь зовсім близько звуки — чи то курликання, чи то шипіння, — що зливалося в невиразний гул, від якого здригалося повітря. Лорд Джон подав нам знак зупинитися і, пригинаючись на бігу, кинувся до валунів. Він подивився поверх них, завмер і, очевидно забувши про наше існування, довго стояв, поглинутий видовищем, що відкрилося перед ним. Нарешті він покликав нас до себе, показуючи знаками, що необхідно дотримуватись обережності. Я зрозумів з його вигляду, що за валунами ховається якесь диво, а може, і серйозна небезпека.

Ми підповзли до лорда Джона й заглянули вниз. Перед нами зяяла глибока улоговина, ймовірно один з тих невеликих кратерів, яких багато на плато. На дні цієї улоговини, ярдів за сто від того місця, де ми лежали, за крайкою очерету зблискували затягнуті зеленню стоячі калюжі. Місце було похмуре саме по собі, але, дивлячись на його мешканців, я мимоволі згадав сцени із сьомого кола Дантова «Пекла»[45]. Тут гніздилися птеродактилі — сотні і сотні птеродактилів! Улоговина так і кишіла ними — дитинчата плазували у воді, а їх огидні матінки висиджували на обмілині яйця у твердій жовтуватій плівці. Уся ця маса огидних ящерів копошилася, била крилами, стрясала повітря лементами і поширювала навколо такий сморід, що в нас нудота підступала до горла. А вище, кожний на своєму камені, сиділи величезні сірі самці, схожі на висохлі опудала, сиділи зовсім нерухомо, як мертві, і тільки поводили очима, що налилися кров’ю, та зрідка клацали дзьобом услід бабкам, які пролітали. Їх велетенські перетинчасті крила, зігнуті в передпліччях, були притиснуті до боків, над ними стирчали хижі пташині голови, і від цього у їх вигляді, мені ввижалося щось людське — вони нагадували бабів, що кутаються в мерзенні, кольору павутиння, хустки. Рахуючи і великих і маленьких, в улоговині було не менше тисячі цих мерзенних тварин.

Обидва наші професори так зраділи можливості вивчати поблизу життя доісторичного світу, що охоче просиділи б тут весь день. Вони показували нам дохлу рибу і птахів, які валялися серед каміння і що, мабуть, служили їжею птеродактилям, і поздоровляли один одного з тим, що внесуть нарешті ясність у питання, чому кістки цих літаючих ящерів у такій кількості зустрічаються в деяких місцях, наприклад, у кембріджських піщаниках. Тепер вже не викликає сумніву, говорили вони, що птеродактилі, подібно пінгвінам, жили зграями. Зрештою, бажаючи довести колезі якусь свою тезу, Челленджер висунув голову із-за каменя і ледве не накликав загибель на всіх нас. Найближчий до нас самець раптом пронизливо засичав, змахнув двадцатифутовими перетинчастими крилами і піднявся в повітря. Самки з дитинчатами збилися в купу ближче до води, а вартові один за одним злетіли в небо. Дивне видовище являли собою ці огидні тварини, що сотнями літали над нами, швидко, наче ластівки, розсікаючи повітря крилами. Утім, ми незабаром зрозуміли, що милування цим видовищем до добра не доведе. Спочатку птеродактилі кружляли високо в небі, очевидно перевіряючи, наскільки велика небезпека. Потім, поступово стискаючи коло, почали спускатися все нижче і нижче, і, нарешті, сухий шелест їхніх аспідно-чорних крил досяг такої сили, що мені мимоволі пригадався Хендонський аеродром у дні змагань.

— Небезпека! — крикнув лорд Джон, хапаючи гвинтівку за дуло. — Біжіть просто до лісу, тримайтеся всі разом!

Але коло над нами вже зімкнулося. Птеродактилі майже зачіпали нас крилами по обличчях. Ми били їх прикладами, але удари потрапляли в щось м’яке і не заподіювали їм жодної шкоди. І раптом з цього аспідно-чорного блискучого кола висунулася довга шия; лютий дзьоб цілився просто в нас. За ним ще і ще один. Саммерлі скрикнув і закрив руками закривавлене обличчя. Я відчув сильний поштовх у потилицю і мало не знепритомнів від болю. Челленджер упав, я нахилився допомогти йому і повалився на нього, прибитий ще одним ударом ззаду. У ту ж мить лорд Джон вистрілив. Я підняв голову і побачив, що один із птеродактилів б’ється на землі з перебитим крилом, бризкає, слиною з розкритого дзьоба і люто крутить виряченими, налитими кров’ю очима — справжній диявол з картини якого-небудь середньовічного художника! Його побратими, налякані звуком пострілу, злетіли вгору і почали кружляти в нас над головою.



— Тепер рятуйтеся! — крикнув лорд Джон.

Ми побігли навпростець крізь чагарник, але біля самого узлісся гарпії знову наздогнали нас. Саммерлі був збитий з ніг, ми підняли його і кинулися під дерева. У лісі небезпека минула, бо птеродактилям з їхніми величезними крилами ніде було розвернутися між гілок.

Ми поверталися в табір у досить жалюгідному стані, а вони ще довго проводжали нас, кружляючи колами в блакитному небі на такій висоті, що знизу їх можна було прийняти за звичайних голубів. Погоня припинилася лише тоді, коли нас сховала лісова хаща, і більше птеродактилі не з’являлися.

— Надзвичайно цікава і повчальна подія, — сказав Челленджер, обмиваючи в струмку розпухле коліно. — Тепер, Саммерлі, ми з вами добре знаємо, як поводяться розлючені птеродактилі.

Саммерлі в цей час витирав кров, що лилася із садна на чолі, а я перев’язував досить глибоку рану на потилиці. Лорд Джон відбувся легше за нас: чудовисько тільки подряпало йому плече і розірвало сорочку.

— Слід зазначити, — продовжував Челленджер, — що в нашого юного друга колота рана, а вирвати такий жмут із сорочки лорда Джона можна було тільки зубами. Мене ж били крилами по голові. Таким чином, ми познайомилися з найрізноманітнішими методами нападу птеродактилів.

— Ще трохи, і нам прийшов би кінець, — серйозним тоном промовив лорд Джон. — Огиднішу смерть важко собі уявити — стати жертвою цих мерзенних тварин! Мені дуже не хотілося стріляти, але вибору не було.

— Ми не сиділи б зараз біля струмочка, якщо б не ваш постріл, — переконано проговорив я.

— Будемо сподіватися, що моя стрілянина справі не зашкодить, — сказав лорд Джон. — У тутешніх лісах, напевно, часто лунають звуки не менш голосні: то відламається гілка, то звалиться ціле дерево. Однак на сьогодні сильних відчуттів досить. Ходімо краще до табору, пошукаємо в нашій аптечці карболки. Хто цих тварюк знає — може, їхні укуси отруйні.

Але, звідтоді як стоїть світ, навряд чи на долю людини випадало стільки пригод за один день. Нас чекало нове лихо. Ми вийшли берегом струмка на галявину і, побачивши колючу огорожу, що оточувала наш форт, вирішили, що цього разу випробування наші скінчилися. Однак відпочивати нам не довелося. Вхід у Форт Челленджера був завалений як і раніше, огорожа була ціла, а все-таки ми відразу зрозуміли, що за нашої відсутності тут хтось побував. Непроханий гість не залишив на землі жодних слідів, і тільки нависла над табором величезна гілка дерева гінкго видавала шлях, яким він пробрався сюди. Що ж стосується його сили і зухвалості, то про це добре свідчив стан нашого складу. Усі речі були розкидані по галявині, одна бляшанка з м’ясом розчавлена — очевидно, таким способом він намагався витягти її вміст. Від ящика з патронами залишилися самі друзки, а біля нього валялася зім’ята в корж гільза. Неясний страх знову стиснув нам серце, і ми почали злякано вдивлятися в густі тіні під деревами, очікуючи, що звідти от-от з’явиться щось дивовижне.

Яке ж полегшення ми відчули, коли почули в цю хвилину голос Самбо і, підійшовши до краю плато, побачили на вершині стрімчака його усміхнену фізіономію!

— Все добре, містере Челленджере! Все добре! — крикнув він. — Самбо тут. Не бійся! Коли покличеш Самбо, він завжди буде тут.

Дивлячись на чесного негра і на неосяжну рівнину, що простиралася мало не до приток Амазонки, ми згадали, що це все-таки двадцяте століття, що ми живемо на Землі, а не на якій-небудь повній первісного хаосу планеті, куди нас перенесло чарівною силою. Але як важко було уявити собі, що від фіолетової лінії обрію палицею кинути до великої ріки, якою ходять великі пароплави, що люди там балакають про свої маленькі життєві проблемки, тоді як ми, закинуті в первісний світ, до первісних істот, можемо тільки дивитися в той бік і тужити про життя, сповнене для нас стількох радостей!

У мене залишився ще один спогад, пов’язаний з цим незвичайним днем, і на ньому я закінчу свого листа. Поранення, яких ми зазнали, явно подіяли на нерви обох професорів, і вони розпочали гарячу суперечку про те, до якого роду доісторичних ящерів належать наші вороги — до птеродактилів чи диморфодонів. Справа дійшла до обміну шпильками. Щоб не чути їхньої перепалки, я відійшов убік і, сівши на стовбур дерева, що впало, запалив люльку. Через кілька хвилин переді мною виросла фігура лорда Джона.

— Слухайте, Мелоуне, — сказав він, — ви добре запам’ятали те місце, де гніздяться ці тварини?

— Звичайно, запам’ятав.

— Щось на кшталт вулканічного кратера, правда?

— Цілком правильно, — сказав я.

— А який там ґрунт, ви звернули увагу?

— Одні валуни, камені.

— Ні, біля самої води, де росте очерет?

— Щось синювате, начебто глина.

— Отож… Вулканічний кратер і синя глина.

— Ну то й що? — запитав я.

— Та ні, це я так, — відповів лорд Джон і неквапливо покрокував туди, де все ще лунали голоси наших учених сперечальників — напружений, різкий тенор Саммерлі і гучний бас Челленджера.

Я, ймовірно, забув би слова лорда Джона, але тієї ночі мені довелося почути їх від нього ще раз. — Синя глина… синя глина у вулканічному кратері, — пробурчав він. Це було останнє, з чим я, змучившись за день, занурився в міцний сон.

Загрузка...