Загублений світ

Глава XV Очам нашим відкрилося стільки чудес!

Я веду свій щоденник день у день і все чекаю тієї хвилини, коли можна буде написати, що хмари, які нависли над нами, розсіялися і крізь них глянуло сонце. Ми дотепер не знаємо, як вибратися звідси, і гірко нарікаємо на долю. І все-таки я зовсім ясно уявляю собі, що коли-небудь ми з вдячністю згадуватимемо про цю вимушену затримку на плато, яка дала нам можливість спостерігати все нові і нові чудеса Країни Мепл-Уайта і життя її мешканців.

Перемога індіанців над плем’ям людиноподібних мавп круто змінила наше становище. З тих пір ми стали справжніми господарями плато, тому що тубільці дивилися на нас зі страхом і вдячністю, пам’ятаючи, що наша чудодійна сила допомогла їм розправитися з їхніми споконвічними ворогами. Вони, ймовірно, нічого не мали б проти, якщо б такі могутні і загадкові істоти зовсім залишили плато, але спуск до рівнини, очевидно, був невідомий їм. Наскільки ми зрозуміли з їхніх жестів, плато з’єднувалося раніше з рівниною тунелем, нижній кінець якого ми бачили при обході кам’яної гряди. У незапам’ятні часи цим шляхом піднялися на плато людиноподібні мавпи й індіанці, а не дуже давно ним же скористався Мепл-Уайт зі своїм товаришем. Але рік тому тут стався сильний землетрус і верхню частину тунелю наглухо завалило уламками скель. Коли ми висловлювали своє бажання спуститися вниз, на рівнину, індіанці тільки знизували плечима і заперечно хитали головами. Чи то вони дійсно не могли допомогти нам, чи то не хотіли, — сказати важко.

Після переможного походу індіанці перегнали вцілілих мавп в іншу частину плато (Боже, як вони вили дорогою!) і оселили їх неподалік від своїх печер. І з цього дня мавпяче плем’я опинилося в цілковитому рабстві в людини.

Серед нічної тиші часто лунали протяжливі крики якого-небудь первісного Ієзекіїля[57], що оплакував свою колишню славу і колишню велич мавпячого міста. Відтепер скорені мавпи мусили задовольнятися скромною роллю дроворубів і водоносів при своєму владарі — людині.

За два дні після битви ми знову перетнули плато й отаборилися біля підніжжя червоних скель. Індіанці пропонували нам улаштуватися в печерах, але лорд Джон не погодився на це, вважаючи, що як вони замислять що-небудь проти нас, то ми будемо цілком у їхній владі.

Ми зволіли зберегти свою незалежність і, підтримуючи з нашими союзниками найкращі стосунки, все-таки тримали зброю напоготові. Нам часто доводилося бувати в їхніх печерах, але ми так і не з’ясували, кому індіанці зобов’язані цим чудовим житлом — самим собі чи природі. Печери були вириті на одному рівні в якійсь пухкій породі, що залягала між червонуватим базальтом вулканічного походження і твердим гранітом, який правив за основу скель.

До входів у печери, що знаходилася приблизно на висоті вісімдесяти футів від землі, вели кам’яні сходини, такі вузькі і стрімкі, що ними не могла б піднятися жодна велика тварина. Всередині було тепло і сухо. Печери йшли в товщу кряжа на різну глибину; по їх гладких сірих стінах тяглися намальовані обвугленими паличками чудові зображення тварин, що населяють плато. Якщо б у Країні Мепл-Уайта не залишилося жодної живої істоти, майбутній дослідник знайшов би на стінах цих печер вичерпні відомості про її дивовижну фауну, тому що тут було все — і динозаври, й ігуанодони, і всі види ящерів.

Довідавшись, що величезні ігуанодони вважаються в індіанців свійською худобою, або, вірніше, чимось на зразок ходячої м’ясної комори, ми уявили, начебто людина навіть при наявності настільки недосконалої зброї, як лук і спис, цілком установила своє панування на плато. Однак нам незабаром довелося переконатися, що це неправильно і що поки її тут тільки терплять.

Драма розігралася на третій день після того, як ми оселилися біля печер. Челленджер і Саммерлі з ранку подалися до озера, де тубільці виловлювали для них гарпунами великих ящірок. Ми з лордом Джоном залишилися в таборі; неподалік від нас, на трав’янистому схилі перед печерами виднілися індіанці, зайняті своїми справами. І раптом сотні голосів пронизливо закричали: «Стоа! Стоа!» Дорослі і діти кинулися з усіх боків до печер і, штовхаючи одне одного, почали дряпатися вгору кам’яними сходинками.

Діставшись до своїх притулків, вони замахали руками, запрошуючи нас скоріше приєднатися до них. Ми схопили гвинтівки і побігли з’ясувати, що сталося, а назустріч нам з невеликого гаю вже бігли щодуху десять-п’ятнадцять індіанців, яких переслідували два чудовиська — такі самі, як той непрошений гість, що з’явився в наш старий табір, і мій нічний переслідувач. Вони пересувалися стрибками і скидалися на велетенських огидних жаб. Дотепер нам доводилося бачити цих велетнів тільки в темряві, тому що вони полюють уночі, а вдень виходять зі своїх барлогів лише в тому разі, якщо їх потривожать, як було тепер. Ми стояли, уражені видовищем, що відкрилося нашим очам. Плямиста бородавчаста шкіра цих чудовиськ відливала на сонці всіма кольорами веселки і поблискувала, як риб’яча луска. Утім, спостерігати нам довелося недовго, тому що ці велетенські жаби кількома стрибками наздогнали нещасних індіанців… І тут почалося щось страшне. Накинувшись усією своєю вагою на найближчу жертву, вони залишали її, розчавлену, знівечену, і кидалися за наступною. З диким криком індіанці бігли до печер, але не могли втекти від своїх переслідувачів. Вони гинули один за одним, і на той час, коли ми з лордом Джоном приспіли на допомогу, від усієї їхньої групи залишилося не більше п’яти-шести осіб. Утім, ми не тільки не допомогли їм, але і самі мало не загинули. Куля за кулею впивалася в цих тварин, завдаючи такої шкоди, наче наші гвинтівки були заряджені паперовими кульками. Але ж стріляли ми з яких-небудь двохсот кроків! Величезні плазуни не боялися поранень, а відсутність у них центрального мозкового апарату робила навіть найсучаснішу зброю марною в боротьбі з ними. Єдине, що нам вдалося зробити, — це відвернути їхню увагу тріском пострілів і спалахами вогню й у такий спосіб дати можливість і собі й індіанцям добігти до рятівних сходинок.

Але там, де розривні кулі двадцятого століття були марні, доводилося покладатися на отруєні стріли дикунів, вимочені в настої строфанта[58] і змазані трупною отрутою. Такі стріли марні на полюванні, тому що кровообіг у доісторичних чудовиськ настільки млявий, що вони звичайно встигають наздогнати і роздерти свою жертву до того, як відчують дію отрути. Але тепер становище було інше: як тільки наші переслідувачі опинилися біля кам’яних сходинок, що ведуть у печери, з кожної ущелини в гірському кряжі зі свистом полетіли стріли. Чудовиська обросли ними, як перами, але, очевидно, у перші хвилини біль не відчувався, бо вони продовжували в безсилій люті дряпатися нагору сходинками, не бажаючи упускати здобич, і насилу здолавши кілька сходинок, негайно зривалися вниз. Але ось отрута почала діяти. Один звір глухо заревів і уткнувся величезною плоскою головою в землю. Другий пронизливо завив, зробив кілька безглуздих стрибків, потім у корчах повалився поруч з першим і незабаром теж затих. Тоді індіанці юрбою висипали з печер і з радісними лементами закрутилися навколо трупів, тріумфуючи перемогу над двома найнебезпечнішими ворогами.

Це м’ясо не можна було їсти, тому що отрута продовжувала діяти, й індіанці тієї ж ночі розрізали обидві туші на шматки і віднесли їх у ліс, щоб не заражати тут повітря. Біля печер залишилися тільки два величезних серця, кожне завбільшки з подушку; вони жили самостійним життям, повільно і ритмічно скорочуючись і розширюючись, і ця огидна пульсація тривала день, другий і затихла тільки на третю добу.

Коли-небудь, коли в мене буде справжній стіл, а не консервна банка, що замінює його, і краще письмове приладдя, ніж недогризок олівця й один-єдиний пошарпаний блокнот, я докладно опишу, індіанців племені аккала, опишу наше життя серед них і чарівну Країну Мепл-Уайта, що потроху відкривала перед нами свої дива. Пам’ять не зрадить мені; разом з першими враженнями дитинства в ній до кінця днів моїх збережеться кожна хвилина, кожна година, проведені нами на плато, і ніщо інше не витіснить цих спогадів. Настане час, і я опишу ту чудесну місячну ніч на центральному озері, коли індіанці виловили сіткою молодого іхтіозавра[59], який мало не перекинув наш човен — істоту, схожу чи то на тюленя, чи то на рибу з трьома очима, причому третє око сиділо в нього на тімені, а інші два захищали кістяні пластинки. Тієї ж ночі зелена водяна змія стрілою метнулася до нас з очеретяних заростей, обплела своїми кільцями кермового в човні Челленджера і сховалася з ним під водою.

Я не забуду розповісти й про ту дивовижну білу істоту — ми й донині не знаємо, що це було: плазун чи звір, — яка жила в гнилому болоті на схід від центрального озера і ночами снувала серед кущів, випромінюючи слабкий фосфоричний блиск. Індіанці так боялися її, що навіть близько не підходили до того болота, а ми двічі були там, бачили цього звіра звіддаля, але не могли пробратися до нього через драговину. Скажу тільки, що він більший від корови і видає неприємний мускусний запах.

У моїх майбутніх записах ви зустрінете також згадування про велетенського швидконогого птаха, від якого Челленджерові якось довелося втікати під захист скель. Він набагато вищий від страуса, і потворна, як череп, голова сидить у нього на довгій голій шиї. Коли Челленджер здирався нагору по каменях, він одним ударом свого лютого вигнутого дзьоба, наче долотом, зірвав йому підбір. Але цього разу сучасна зброя не осоромилася: величезний фороракус[60] дванадцяти футів на зріст (радісний професор, не встигнувши віддихатися як слід, вже повідомив нам його назву) повалився на землю, вбитий кулею лорда Джона, і судорожно забив ногами, здіймаючи хмару пер і не зводячи з нас блискаючих лютим вогнем жовтих очей. Як би мені хотілося дожити до того дня, коли ця люта приплющена голова знайде своє місце серед інших трофеїв, що прикрашають кабінет в Олбені!

Під кінець треба буде обов’язково згадати і про токсодопа[61] — велетенську морську свиню зростом у десять футів, з виступаючими вперед гострими зубами, яку ми підстрелили якось на світанку біля водопою.

Згодом я розповім про все це докладніше і поряд з нашими пригодами залюбки опишу чудові літні вечори, коли ми, четверо друзів, лежали де-небудь на лісовому узліссі серед невідомих нам яскравих квітів і, дивлячись вгору крізь обтяжені соковитими плодами гілки дерев, дивувалися з вигадливих птахів, які пролітали у високій синяві неба, потім переводили погляд у густу траву і спостерігали за дивними істотами, що виповзали зі своїх нірок подивитися на нас; опишу довгі місячні ночі, коли ми випливали в човнах на середину озера і з мимовільним страхом дивилися на його блискаючу гладінь: от якесь фантастичне чудовисько зметнулося над водою, пустивши по ній широкі кола… от темна глибина опромінилася зеленуватим світлом, що позначає шлях нової, невідомої нам істоти… Я запам’ятаю ці картини в усіх подробицях, і коли-небудь моя пам’ять і моє перо віддадуть їм належне.

Але ви, певно, запитаєте, як ми могли займатися такими спостереженнями, коли нам належало і день і ніч шукати способу повернутися до цивілізованого світу. Відповім вам, що ми всі сушили над цим голову, але марно. З’ясувалося тільки одне: на допомогу індіанців розраховувати не доводилося. Вони були нашими друзями і ставилися до нас мало не з рабською відданістю, але як тільки ми заїкалися про допомогу, про те, щоб перетягти до урвища яку-небудь довгу дошку або сплести канат зі шкіряних ременів і ліан, нам відразу ж рішуче відмовляли. Індіанці посміхалися, підморгували нам, хитали головами, і далі цього справа не йшла. Старий вождь, і той не здавався, і лише його син Маретас сумно поглядав на білих людей і знаками виражав їм своє щире співчуття.

Після битви з мавпами індіанці дивилися на нас як на надлюдей, перемога яких криється у їхніх таємничих трубках, які вивергають смерть, і гадали, що поки ми з ними, щастя їм не зрадить. Нам пропонували обзавестися червоношкірими дружинами і власними печерами, аби ми погодилися забути свій народ, і назавжди залишитися на плато. Поки все обходилося тихо і мирно, але ми знали, що наші плани слід зберігати в таємниці, бо, дізнавшись про них, індіанці могли б затримати нас у себе силоміць.

Незважаючи на можливість зустрічі з динозаврами (утім, небезпека ця була не настільки вже великою, тому що, як вже говорилося вище, вони полюють головним чином вночі), за останні три тижні я двічі ходив у наш старий табір провідати Самбо, який як і раніше залишався на своїй посаді біля підніжжя гірського кряжа. Мої очі жадібно ковзали неосяжною рівниною в надії, що звідти до нас прийде довгоочікувана допомога. Але простори, порослі кактусами, були безлюдні, і ніщо не порушувало їхньої одноманітності до ледь видної звідси стіни бамбукових заростей.

— Вони незабаром прийдуть, містере Мелоун. Почекайте ще тиждень. Індіанці прийдуть з канатами і знімуть вас звідти! — Так підбадьорював мене наш чудовий Самбо.

Якось я заночував у старому таборі, а вранці на зворотному шляху мене чекав сюрприз. Я повертався добре знайомою дорогою і був вже недалеко від болота птеродактилів, коли попереду із-за кущів раптом з’явився якийсь дивний предмет. Підійшовши трохи ближче, я побачив, що це людина, яка йшла, надягши на себе щось подібне до футляра або очеретяної клітки, яка захищала її з усіх боків. Яке ж було моє здивування, коли я впізнав у цій людині лорда Джона Рокстона! Побачивши мене, він виліз з цієї безглуздої споруди і засміявся, але вигляд у нього був трохи збентежений.

— Це ви, юначе? — сказав лорд Джон. — От уже не очікував такої зустрічі!

— Що ви тут робите? — запитав я.

— Відвідував своїх друзів, птеродактилів, — спокійно відповів він.

— Це ж навіщо?

— Цікаві звіринки! Тільки страх які негостинні. Та ви самі знаєте, як вони зустрічають непроханих відвідувачів. От я й спорудив такий кошичок, аби захистити себе від їхніх ласк.

— І що вам знадобилося на цьому болоті?

Лорд Джон уважно подивився на мене, і я зрозумів, що його долають якісь сумніви.

— На вашу думку, допитливість властива тільки людям, що мають звання професора? — сказав він нарешті. — Я вивчаю цих красенів, от і все. Вистачить з вас такого пояснення?

— Вибачте, — сказав я.

Але добродушність не зрадила лордові Джону і цього разу. Він розсміявся:

— Не ображайтеся, юначе. Я хочу роздобути для Челленджера маленьке курчатко. Це моє головне завдання. Ні, дякую, ваша допомога мені не потрібна. Я в цій клітці нікого не боюся, а ви беззахисні. Ну, на все добре, чекайте мене надвечір.

Він напнув на себе свій безглуздий кошик, повернувся і покрокував до лісу.

Якщо вже поведінка лорда Джона була трохи дивною у ці дні, то що ж сказати про Челленджера? Слід зазначити, що наш професор дуже приваблював індіанок і тому йому доводилося завжди носити при собі велику пальмову гілку, якою він відганяв своїх шанувальниць, наче мух, коли вони вже занадто докучали йому своєю увагою. Уявіть собі, яке це було видовище! Мабуть, найкомічніше з усіх, які мені довелося бачити в Країні Мепл-Уайта. Викидаючи носки в боки, Челленджер прямує із символом влади в руці, а за ним, як за чорнобородим оперетковим султаном, тягнеться свита індіанських дівчат, вдягнених у лахміття з тонкого рослинного волокна.

Що стосується Саммерлі, то він був цілком поглинутий вивченням світу комах і пернатих країни Мепл-Уайта і проводив увесь час за препаруванням здобутих екземплярів (якщо не вважати тих годин, що він витрачав на лайку з Челленджером, який нібито не бажає виручити нас зі скрутного становища).

Челленджер унадився зникати щоранку і повертався тільки опівдні з таким урочистим виглядом, начебто на його плечах лежав найбільший тягар відповідальності за якусь надзвичайно серйозну справу.

Одного чудового дня, не розстаючись з пальмовою гілкою, він повів нас за собою і відкрив нам свої таємні плани.

Ми вийшли на невелику галявинку посеред пальмового гаю і побачили один з тих грязьових гейзерів, про які я вже говорив. Навкруги були розкидані безліч ременів, нарізаних зі шкір ігуанодонів; тут же лежав великий шматок перетинчастої плівки — згодом з’ясувалося, що це не що інше, як вишкреблений і висушений шлунок рибоподібної ящірки. У цій прошитій по краях плівці були залишені маленькі отвори для відрізків бамбука; протилежні кінці їх з’єднувалися з глиняними лійками, що вбирали в себе газ, який виділявся пухирцями в гарячих струменях гейзера. Незабаром опала плівка почала повільно здуватися і виявляти настільки явний намір здійнятися вгору, що Челленджерові довелося прив’язати ремені, що її оперізують, до дерев. Через півгодини вона перетворилася на справжню повітряну кулю, і, судячи з того, як ця куля натягала ремені і рвалася вгору, піднімальна сила її була велика. Челленджер мовчки дивився на утвір свого генія і самовдоволено погладжував бороду — ну просто тобі щасливий батько, що милується своїм первістком.

Тривалу мовчанку перервав Саммерлі:

— Невже ви збираєтеся запропонувати нам піднятися на цій штуці? — крижаним тоном запитав він.

— Поки що я збираюся продемонструвати перед вами її потужність, дорогий Саммерлі, аби у вас не було жодних сумнівів щодо цього.

— Тоді раджу вам негайно викинути з голови цю дурницю, — рішуче заявив Саммерлі. — Ви ніякими силами не змусите мене погодитися на таке божевілля. Лорде Джоне, сподіваюся, ви не будете підтримувати цю авантюру?

— Дотепна штука! — сказав наш провідник. — Цікаво було б подивитися її в дії.

— Зараз подивитеся, — сказав Челленджер. — Останні дні я напружував усі сили свого розуму, щоб придумати, як нам вибратися звідси. Ми вже переконалися, що спуск стрімкими скелями неможливий, а тунелю більше не існує. Перекинути міст на стрімчак нам, безперечно, не вдасться. Але що ж тоді робити? Я якось говорив нашому юному другові, що ці гейзери виділяють водень у вільному стані. Звідси логічно випливала думка про повітряну кулю. Зізнаюся, що мене трохи бентежило питання, де дістати для неї оболонку, але коли мені потрапили на очі колосальні нутрощі тутешніх плазунів, я вже ні в чому більше не сумнівався. І от результати моєї праці.

Він заклав одну руку за обшлаг своєї подраної куртки, а другу гордовито простягнув уперед.

Тим часом куля остаточно округлилася, і ремені вже ледве стримували її.

— Марення! Найчистіше марення! — пирхнув Саммерлі. Але лорд Джон був у захваті від ідеї Челленджера.

— Ну й голова в нашого старигана! — шепнув він мені. Потім сказав голосно: — А де ви дістанете кошик?

— Тепер думатиму і про кошик. У мене вже є деякі міркування з цього приводу. А поки я покажу вам, що мій апарат здатний підняти нас.

— Ви хочете сказати — усіх разом?

— Ні, ми спускатимемося по черзі, начебто на парашуті. Пристрій для зворотного підйому я ще придумаю. Якщо мій апарат витримає вагу однієї людини й обережно опустить її на землю, буде все гаразд. Зараз ми його випробуємо.

Він притяг уламок базальту досить солідних розмірів і обв’язав його канатом — тим самим, за допомогою якого ми піднімалися на пірамідальний стрімчак. Канат був футів сто у довжину і хоч не товстий, але дуже міцний. Потім нам було продемонстровано щось на зразок шкіряного нашийника з довгими стропами. Челленджер надяг цей нашийник на повітряну кулю, зібрав у пучок звислі вниз стропи так, щоб вага вантажу розподілялася рівномірно по всій поверхні, прив’язав ними уламок базальту, а кінець канату намотав собі на руку.

— Зараз я покажу вам вантажопідйомність моєї повітряної кулі, — оголосив він, заздалегідь смакуючи своє торжество, і з цими словами перерізав туго натягнуті ремені.

Ніколи ще наша експедиція не була так близька до загибелі. Наповнена газом оболонка стрімко рвонулася вгору, тягнучи за собою Челленджера. Я ледь встиг обхопити його за талію і теж злетів у повітря. Лорд Джон наче кліщами вчепився мені в ноги і полетів слідом за нами. На секунду в моїй уяві виникло дивне видовище: четверо відважних мандрівників, подібно гірлянді сосисок, зависли над країною, таємниці якої вони силкувалися розгадати. Але, на щастя, міцність мотузки мала якусь межу, чого, очевидно, не можна було сказати про піднімальну силу цього диявольського апарата. Почувся тріск, і ми купою повалилися на землю. Плутаючись у мотузці, що обірвалася, ми насилу зіп’ялися на ноги і побачили, як уламок базальту стрімко йшов угору, ледь помітною цяткою чорніючи в яскраво-блакитному небі.

— Блискуче! — вигукнув безжурний Челленджер, потираючи забиту руку. — Дослід удався якнайкраще. Я сам не розраховував на такий успіх. Обіцяю вам, джентльмени, що нова куля буде готова за тиждень і ми зовсім спокійно здійснимо на ній перший етап нашої зворотної подорожі на батьківщину.

Дотепер записи в моєму щоденнику велися від події до події, а тепер, коли нам ніщо не загрожує, коли всі наші негоди минули, як сон, я закінчую своє оповідання в тому самому таборі біля підніжжя червоних скель, де Самбо чекав нас.

Спуск униз минув без усяких ускладнень, але хто б міг припустити, що все це вийде саме так? Через півтора-два місяці ми будемо в Лондоні, і, можливо, мій лист не набагато випередить мене. Усіма своїми почуттями і помислами ми вже вдома, у рідному місті, де залишилося стільки милого й близького серцю кожного з нас.

Злам у нашій долі настав того дня, коли Челленджер здійснив свій ризикований дослід із саморобною повітряною кулею. Я вже говорив, що єдиною людиною, що співчувала нашим спробам вибратися з плато, був врятований нами юнак, син старого вождя. Ми зрозуміли з його досить виразної жестикуляції, що він не хоче затримувати нас проти волі в чужій нам країні.

Того вечора, вже затемна, Маретас непомітно прокрався в табір, простягнув мені невеликий сувій деревної кори (він чомусь завжди волів мати справу зі мною, може тому, що я був приблизно одного з ним віку), потім велично повів рукою, показуючи на печери, урочисто приклав палець до вуст на знак мовчання і так само непомітно пішов до своїх.

Я сів ближче до багаття, і ми уважно розглянули вручений мені сувій. На внутрішньому білому боці цього квадратного шматка деревної кори розміром фут на фут були намальовані вугіллям палички, які нагадували примітивний нотний запис, що я тут відтворюю:

— Ви звернули увагу, який у нього був багатозначний вигляд? — запитав я товаришів. — Це щось дуже важливе для нас.

— А може, дикун вирішив утяти з нами милий жарт? — сказав Саммерлі. — З таких елементарних розваг, імовірно, починається розвиток людини.

— Це якийсь шифр, — сказав Челленджер.

— Або ребус, — підхопив лорд Джон, заглядаючи мені через плече, і раптом вихопив шматок кори в мене з рук. — Слово честі, я, здається, розгадав його! Юнак має рацію. Дивіться. Скільки тут цих паличок? Вісімнадцять. А скільки печер по той бік схилу? Теж вісімнадцять.

— І справді! Адже він на них і показував! — сказав я.

— Виходить, правильно. Це план печер. Дивіться, всього вісімнадцять паличок — є короткі, є довгі, а деякі роздвоюються. Під однією хрестик. Навіщо? Імовірно, для того, щоб виділити одну печеру, що глибша за інші.

— Наскрізна! — крикнув я.

— Наш юний друг, очевидно, каже правду, — підтримав мене Челленджер. — У противному разі, навіщо цьому індіанцеві знадобилося б відзначати її хрестиком? Адже в нього є всі підстави ставитися до нас доброзичливо. Але якщо печера дійсно наскрізна і виходить з того боку на такому ж рівні, то до землі там не більше ста футів.

— Сто футів — це ж дрібниці! — пробурчав Саммерлі.

— Але ж наш канат довший! — вигукнув я. — Ми спустимося без будь-яких труднощів.

— А про індіанців ви забули? — не здавався Саммерлі.

— Ці печери нежилі, — сказав я. — Вони служать складами і коморами. Давайте піднімемося туди зараз же і зробимо розвідку.

На плато росте міцне смолисте дерево — вид араукарії, за словами нашого ботаніка, — гілки якого йдуть в індіанців на смолоскипи. Ми взяли кожний по оберемку таких гілок і піднялися вкритими мохом сходинками у печеру, відзначену на плані хрестиком. Як я й припускав, вона виявилася ненаселеною, якщо не вважати безлічі величезних кажанів, що з голосним ляскотом крил увесь час кружляли над нашими головами. Не бажаючи привертати увагу індіанців, ми довго брели в темряві, намацуючи якісь повороти, кути, і, тільки відійшовши досить далеко від входу, запалили смолоскипи. Нашим поглядам відкрився сухий, посипаний білим гравієм тунель зі склепінчастою стелею і гладкими сірими стінами, вкритими зображеннями тварин. Ми швидко кинулися вперед, і раптом усі розчаровано скрикнули: перед нами постала суцільна кам’яна стіна — ні щілини, ні тріщинки; мишеня, і те не пробереться. Виходу тут не було.

Ми з тугою дивилися на несподівану перешкоду, що перепинила нам шлях. Ця стіна нічим не відрізнялася від причілків тунелю, отже обвалу тут не було, як у тому вже знайомому нам підземному ході. Це був справжнісінький тупик, і нічого більше.

— Не засмучуйтеся, друзі, — сказав безжурний Челленджер. — Адже я обіцяв вам зробити другу повітряну кулю.

Саммерлі застогнав.

— Може, ми помилилися печерою? — сказав я.

— Киньте, юначе! — Лорд Джон провів пальцем по плану. — Сімнадцята печера праворуч, вона ж друга ліворуч. Ні, помилки бути не могло.

Я глянув на хрестик і раптом скрикнув сам не свій з радості:

— Знаю! Знаю! Йдіть за мною, скоріше! — І, піднявши смолоскип над головою, кинувся назад. — Осьде, — я показав на обгорілі сірники, що валялися на піску, — осьде ми запалили смолоскипи.

— Цілком правильно.

— Але ж на малюнку ясно показано, що печера розгалужується! Виходить, ми просто-таки проґавили в темряві це місце. Будемо триматися правого боку, і я впевнений, що воно відшукається.

Як я говорив, так і вийшло. Кроків через тридцять у стіні зачорнів великий отвір. Ми повернули в нього й опинилися в набагато ширшому тунелі. Нетерпіння гнало нас уперед. Ще сотня кроків, друга, третя… і раптом попереду засвітилося червонувате світло. Що б це могло бути? Рівне, немиготливе полум’я загороджувало нам шлях. Ми прискорили кроки. Жару від цього вогню не відчувалося. Все було тихо, ні шереху, ні звуку… Світлова завіса не зникала, і її сяйво сріблом заливало тунель, перетворюючи білий пісок в блискучі діаманти. Ми підійшли ще ближче, і край завіси чітко закруглився в нас на очах.

— Це місяць, клянуся вам! — крикнув лорд Джон. — Ми вільні, друзі! Вільні!

І дійсно, у пролам, що виходив на той бік гірського кряжа, світив повний місяць. Пролам виявився невеликий, завбільшки з вікно, але нам і цього було достатньо. Виглянувши з нього, ми побачили, що спуск буде не дуже важкий і що до землі недалеко. Розгледіти цей лаз при обході плато нам, звичайно, ніколи б не вдалося. Кому б спало на думку шукати місце для підйому саме тут, серед низько навислих скель? Ми переконалися, що звідси можна буде спуститися канатом, і, щасливі, повернулися в табір готуватися до завтрашнього вечора.

Діяти треба було таємно і без усякого зволікання, бо індіанці могли затримати нас навіть в останню хвилину. Ми вирішили кинути все своє спорядження, крім зброї і патронів. Правда, у Челленджера було трохи громіздких речей, що він хотів будь-що узяти із собою, і одна з них завдала нам найбільше клопоту. Але про це я поки що не можу розводитися.

День тягся нескінченно довго, але от, нарешті, стемніло. У нас все було готове. Дотримуючись усілякої обережності, ми витягли свої пожитки нагору сходинками, зупинилися коло входу в печеру і кинули останній погляд на цю загадкову, оповиту для нас романтичним серпанком країну, яку, боюся, незабаром наповнять мисливці і всілякі дослідники, країну, де ми багато на що наважилися, де нам багато довелося зазнати і багато чого навчитися, — нашу країну, як ми завжди любовно називатимемо її.

Ліворуч від нас сусідні печери кидали в темряву веселі червонуваті відблиски багать. Знизу доносилися голоси, сміх і спів індіанців. Удалині стіною вставала лісова хаща, а між нею і скелястою грядою іскрилося велике озеро — обитель дивовижних чудовиськ. Ось у темряві продзвенів пронизливий заклик якогось звіра. Це був голос Країни Мепл-Уайта, що слала нам своє останнє «прощавай». Ми повернулися і ввійшли в печеру, через яку пролягав наш шлях додому.

Через дві години ми самі і всі наші пожитки були вже біля підніжжя гірського кряжа. Спуск минув щасливо, якщо не вважати метушні з речами Челленджера. Залишивши всю поклажу на місці, ми вирушили без поклажі до стоянки Самбо. Яке ж було наше здивування, коли при світлі вранішнього неба перед нами відкрилася рівнина, на якій палало не одне багаття, а щонайменше десять! Рятувальна партія все-таки прийшла. Вона складалася з двадцяти індіанців з Амазонки, що доставили сюди жердини, канати й все, що було потрібно для перекидання моста через прірву. Тепер у нас не буде жодних утруднень з доставкою багажу до берегів Амазонки, куди ми вирушимо завтра вранці!

На цьому, вдячний долі, я закінчую свою розповідь. Очам нашим відкрилося стільки чудес, душі очистилися, загартовані тяжкими випробуваннями. Всі ми, кожний на свій лад, змінилися на краще, стали серйозніші.

Можливо, що в Парі нам доведеться затриматися, тому що треба обзавестись усім необхідним для подальшої подорожі. У такому разі цей лист випередить мене на один трансатлантичний рейс. Якщо ж ми відразу вирушимо в дорогу, то він буде в Лондоні одночасно із нами. Так чи інакше, любий містере Мак-Ардле, я сподіваюся незабаром потиснути вашу руку.