Загублений світ

Глава V Це ще не факт!

Чи то на мені позначився фізичний шок, отриманий у перший мій візит до професора Челленджера, чи відіграло роль моральне потрясіння — результат другого візиту, але, опинившись знову на вулиці, я відчув, що як репортер я зовсім деморалізований. Голова в мене розламувалася від болю, і все-таки в мозку, не вщухаючи ні на хвилину, стугоніла думка, що ця людина говорить правду, значення якої важко переоцінити, і що коли мені буде дозволено використати його розповідь для статті, наша газета одержить сенсаційний матеріал. Побачивши на розі кеб, я підхопився в нього і поїхав до редакції. Мак-Ардл, як завжди, був на своєму посту.

— Ну? — нетерпляче крикнув він. — Говоріть, скільки вам треба рядків? У вас такий вигляд, молодий чоловіче, начебто ви з’явилися сюди просто з бойовища. Невже без бійки не обійшлося?

— Так, спочатку ми трошки посварилися.

— От людина! Ну, а потім?

— Потім він схаменувся, і ми з ним мирно поговорили. Але мені нічого не вдалося з нього витягти, навіть для маленького допису.

— Це як сказати! А підбите око хіба не матеріал для замітки? Досить йому нас тероризувати, містере Мелоун! Поставимо його на місце. Завтра ж випущу статейку, від якої йому спекотно стане. Дайте мені тільки матеріал, і я раз і назавжди затаврую цього суб’єкта. «Професор Мюнхаузен» — що ви скажете про таку шапку? «Воскреслий Каліостро»[24]. Згадаємо всіх містифікаторів і дурисвітів, яких знала історія. Він у мене одержить сповна за всі свої шахрайства!

— Я б вам не радив цього робити, сер.

— Чому?

— Тому що Челленджер зовсім не дурисвіт.

— Як! — заревів Мак-Ардл. — Ви що ж, повірили його вигадкам про мамонтів, мастодонтів[25] і морського змія?

— Та ні! Про це в нас і мови не було. Але я тепер цілком упевнений, що Челленджер може внести щось нове в науку.

— Тоді про що ж ви думаєте? Сідайте й пишіть статтю.

— Я б радий написати, так він зобов’язав мене зберігати все в таємниці і тільки за цієї умові погодився говорити зі мною. — Я виклав у двох-трьох словах розповідь професора. — Бачите, які справи?

Фізіономія Мак-Ардла виразила найглибшу недовіру.

— Тоді займемося цим засіданням, містере Мелоуне, — сказав він нарешті. — Вже в ньому, напевно немає нічого секретного. Інші газети навряд чи цим зацікавляться, тому що про лекції Уолдрона писалося вже сотні разів, а про те, що там збирається виступити Челленджер, ніхто і не підозрює. Якщо нам поталанить, ми одержимо сенсаційний матеріал. У будь-якому разі їдьте туди і надайте мені докладний звіт. До дванадцятої години притримаю для вас вільну колонку.

Мене чекав клопітний день, тому я вирішив пообідати в клубі раніше і, запросивши до столика Тарпа Генрі, розповів йому коротенько про свої пригоди. З його худого смаглявого обличчя не сходила скептична посмішка, а коли я зізнався, що професор переконав мене у своїй правоті, Тарп не витримав і голосно зареготав.

— Дорогий мій друже, таких чудес у житті не буває! Де це бачено, щоб люди випадково натикалися на найбільші відкриття, а потім утрачали всі речові докази? Надайте складати небилиці романістам. Щодо спритних витівок, то ваш професор перевершить усіх мавп у зоологічному саду. Адже це ж неймовірна нісенітниця!

— А художник американець?

— Вигадана фігура.

— Я ж сам бачив його альбом!

— Це альбом Челленджера.

— Отже, ви вважаєте, що малюнок теж його власний?

— Ну звичайно! А чий же ще?

— А фотографічні знімки?

— Адже на них нічого не видно. Ви ж самі кажете, що роздивилися тільки якогось птаха.

— Птеродактиля.

— Так, якщо вірити його словам. Ви повірили і піддалися навіюванню.

— Ну, а кістки?

— Першу він витяг з рагу, другу змайстрував власними руками. Потрібні тільки відома кмітливість та знання справи, а тоді все що завгодно сфальсифікуєш — і кістку й фотографічний знімок.

Мені стало якось недобре. Можливо, дійсно я занадто захопився? І раптом мене осяяла щаслива думка.

— Ви підете на цю лекцію? — запитав я. Тарп Генрі на хвилину замислився.

— Ваш геніальний Челленджер не користується особливою популярністю, — сказав він. — З ним багато хто не проти того, щоб звести рахунки. Мабуть, у всьому Лондоні не знайдеться іншої людини, що викликала б до себе таке неприязне почуття. Якщо на лекцію прибіжать студенти-медики, без скандалів там не обійдеться. Ні, щось мені не хочеться йти в цю божевільню.

— Принаймні віддайте йому належне — вислухайте його.

— Так, мабуть, справедливість цього вимагає. Добре, буду вашим компаньйоном на сьогоднішній вечір.

Коли ми під’їхали до Зоологічного інституту, я побачив, що, понад мої чекання, народу на лекцію збирається багато. Електричні карети одна за одною підвозили до під’їзду сивоволосих професорів, а більш скромна публіка потоком вливалася в склепінчасті двері. Це свідчило про те, що в залі будуть присутні не тільки вчені, але й представники широких мас. І справді, варто було нам зайняти місця, як ми відразу переконалися, що галерея і задні ряди поводяться більш ніж невимушено. Обернувшись, я побачив студентську молодь. Імовірно, всі великі лікарні відрядили сюди своїх практикантів. Настрій публіки був добродушний, але за цією добродушністю крилося бешкетництво. Раз у раз лунали уривки популярних пісеньок, що виспівували хором і з великим піднесенням, — досить дивна прелюдія до наукової лекції! Схильність аудиторії до безцеремонних жартів ясно проглядалася. Це обіцяло надалі масу розваг для всіх, крім тих осіб, кого ці сумнівні жарти мали безпосередньо стосуватися.

Наприклад, як тільки на естраді з’явився доктор Мелдрам у своєму знаменитому циліндрі із вигнутими полями, з усіх боків почулися дружні лементи: «От так цебро! Де ви його роздобули?» Старий зараз же стягнув циліндр з голови і нишком сунув його під крісло. Коли професор Уедлі, що страждає на подагру, зашкутильгав до свого місця, жартівники хором запитали, чи не болить у професора пальчик на нозі, що призвело до його зніяковіння. Але найбільш гарячий прийом було виявлено, моєму новому знайомому, професорові Челленджеру. Щоб добратися до свого крісла — крайнього в першому ряду, — йому довелося пройти через всю естраду. Як тільки його чорна борода з’явилася в дверях, аудиторія вибухнула такими бурхливими привітальними лементами, що я подумав: побоювання Тарпа Генрі підтвердилися — публіку привернула сюди не стільки сама лекція, скільки можливість подивитися на знаменитого професора, чутки про виступ якого, очевидно, встигли поширитися всюди.

Тільки він з’явився в передніх рядах, зайнятих добре одягненою публікою, роздалися смішки — цього разу партер ставився співчутливо до бешкетування студентів. Публіка вітала Челленджера оглушливим ревінням, наче хижаки в клітці зоологічного саду, що зачули вдалині кроки служителя в годину годівлі. У цьому ревінні ясно лунали неповажні нотки, але в цілому гучний прийом, влаштований професорові, виражав скоріше інтерес до нього, ніж ворожість або презирство. Челленджер посміхнувся стомлено і поблажливо, як посміхається добродушна людина, коли на неї налітає зграя щенят, що гавкають, потім повільно опустився в крісло, розправив плечі, любовно погладив бороду і, прищулившись, гордовито глянув на переповнений зал. Ревіння ще не встигло стихнути, як на естраді з’явилися голова, професор Рональд Маррей, і лектор, містер Уолдрон. Засідання почалося.

Сподіваюся, професор Маррей вибачить мені, якщо я дорікну йому в тому, що він має ваду, властиву більшості англійців, а саме, невиразність мови. По-моєму, це одна із загадок нашого століття. Чому люди, яким є що сказати, не бажають навчитися говорити членоподільно? Це так само безглуздо, як, скажімо, переливати дорогоцінну вологу через трубку з прикрученим краном, відвернути який можна без жодних зусиль.

Професор Маррей звернувся з кількома глибокодумними зауваженнями до своєї білої краватки і до графина з водою, потім жартівливо підморгнув срібному канделяброві, що стояв праворуч від нього, і опустився в крісло, поступившись місцем відомому лекторові містеру Уолдрону, якого публіка зустріла оплесками. Фізіономія в містера Уолдрона була похмура, голос різкий, манери зарозумілі, але він володів даром засвоювати чужі думки і підносити їх непосвяченим у доступній і навіть захопливій формі, прикрашаючи свої доповіді безліччю жартів, здавалося б, зовсім невідповідними темі, так що в його викладі навіть прецесія рівнодення[26] або еволюція хребетних набували гумористичного характеру.

У простій, а часом і мальовничій формі, якій не заважала науковість термінології, лектор розгорнув перед нами картину виникнення світу, взяту начебто з висоти пташиного польоту. Він говорив про земну кулю — величезну масу світного газу, що палала в небесній сфері. Потім розповів, як ця маса почала охолоджуватися і застигати, як утворилися складки земної кори, як пара перетворилася на воду. Все це було поступовою підготовкою сцени до тієї незбагненної драми життя, якій належало розігратися на нашій планеті. Перейшовши до виникнення всього живого на Землі, містер Уолдрон обмежився кількома невиразними фразами, які ні до чого не зобов’язували. Можна майже з упевненістю сказати, що зародки життя не витримали б первісної високої температури земної кулі. Отже, вони виникли трохи пізніше. Звідки? З неорганічних елементів, що остигають? Досить імовірно. А може статися, вони були занесені ззовні яким-небудь метеором? Навряд чи. Коротше кажучи, навіть наймудріші з мудрих не можуть сказати нічого певного щодо цього питання. Поки нам не вдається створити в лабораторних умовах органічну речовину з неорганічної. Наша хімія не здатна перекинути міст через ту прірву, що відокремлює живу матерію від мертвої. Але природа, яка оперує величезними силами протягом багатьох століть, сама є найбільшим хіміком, і їй під силу те, що непосильно для нас. І більше тут нема чого сказати.

Слідом за цим лектор перейшов до великої шкали тваринного життя і сходинка за сходинкою — від молюсків і безхребетних морських тварин до плазунів і риб — добрався, нарешті, до кенгуру, які народжують живих дитинчат, прямого предка всіх ссавців, а отже, і тих, що знаходяться в цьому залі. («Ну, це ще як сказати!» — голос якогось скептика з задніх рядів.) Якщо юний джентльмен у червоній краватці, що вигукнув «Ну, це ще як сказати!» і, очевидно, має підстави вважати, що він вилупився з яйця, зволить затриматися після засідання, лектор буде дуже радий ознайомитися з такою визначною пам’яткою. (Сміх.) Подумати тільки, що процеси, які століттями відбувалися в природі, завершилися створенням юного джентльмена в червоній краватці! Але хіба ці процеси дійсно завершилися? Чи варто вважати цього джентльмена кінцевим продуктом еволюції, так би мовити, вінцем творіння? Лектор не хоче ображати джентльмена в червоній краватці в його кращих почуттях, але йому здається, що, якими б чеснотами не володів цей джентльмен, все-таки грандіозні процеси, які відбуваються у всесвіті, не виправдали б себе, якщо їх кінцевим результатом було б створення такого от екземпляра. Сили, що зумовлюють еволюцію, не завмерли, вони продовжують діяти і готують нам ще великі сюрпризи.

Розправившись під загальні смішки зі своїм супротивником, містер Уолдрон повернувся до картин минулого і розповів, як висихали моря, оголюючи піщані обмілини, як на цих обмілинах з’являлися перші живі істоти, драглисті, мляві; розповів про лагуни, що кишать усякою морською твариною, яку приваблювало сюди мулисте дно й особливо достаток їжі, що сприяв її стрімкому розвиткові.

— От, леді й джентльмени, звідки пішли ті дивовижні ящери, що дотепер вселяють у нас жах, коли ми знаходимо їхні кістяки у вельдських або золенгофенських сланцях[27]. На щастя, усі вони зникли з нашої планети задовго до появи на ній першої людини.

— Це ще не факт! — прогудів хтось на естраді. Містер Уолдрон був людиною витриманою, до того ж гострою на язик, що особливо відчув на собі джентльмен у червоній краватці, і перебивати його було небезпечно. Але остання репліка, мабуть, здалася йому настільки безглуздою, що він навіть трохи розгубився. Такий самий розгублений вигляд міг би мати, шекспірознавець, зачеплений лютим беконіанцем[28], або в астронома, що зіткнувся з фанатиком, який твердить, що Земля плоска. Містер Уолдрон замовк на секунду, а потім, підвищивши голос, повагом повторив свої останні словам

— На щастя, усі вони зникли з нашої планети задовго до появи на ній першої людини.

— Це ще не факт! — знову прогудів той самий голос. Уолдрон кинув здивований погляд на професорів, що сиділи за столом, і, нарешті, зупинився на Челленджері, який сидів, відкинувшись на спинку крісла, і посміхався із заплющеними очима, наче уві сні.

— А, розумію! — Уолдрон знизав плечима. — Це мій друг професор Челленджер! — І під регіт усього залу він повернувся до перерваної лекції, начебто подальші пояснення були зовсім зайві.

Але цим справа не скінчилася. Який би шлях не вибирав доповідач, блукаючи в нетрях минулого, усі вони незмінно приводили його до згадування про зниклих доісторичних тварин, що негайно викидало з грудей професора те ж гучне ревіння. У залі вже передбачали заздалегідь кожну його репліку і зустрічали її захопленим гулом. Студенти, що сиділи тісно зімкнутими рядами, не залишалися в боргу, і, як тільки чорна борода Челленджера починала рухатися, сотні голосів, не даючи йому відкрити рота, дружно волали: «Це ще не факт!», а з передніх рядів неслися обурені лементи: «Тихіше! Неподобство!» Уолдрон, лектор досвідчений, загартований у боях, остаточно розгубився. Він замовкнув, потім почав щось бурчати, затинаючись на кожному слові і повторюючи вже сказане, загруз у довжелезній фразі і під кінець накинувся на винуватця всього безладу.

— Це переходить усякі межі! — вибухнув він, люто блискаючи очима. — Професоре Челленджере, я прошу вас припинити ці обурливі і непристойні вигуки!

Зал притих. Студенти завмерли від захвату — високі олімпійці розпочали сварку в них на очах! Челленджер не поспішаючи визволив своє огрядне тіло з обійм крісла.

— А я в свою чергу прошу вас, містере Уолдроне, перестаньте твердити те, що суперечить науковим даним, — сказав він.

Ці слова викликали справжню бурю. У загальному шумі і реготі чулися тільки окремі обурені вигуки: «Неподобство!», «Нехай говорить!», «Вигнати його звідси!», «Геть з естради!», «Це нечесно — дайте йому висловитися!» Голова підхопився з місця і, ледве змахуючи руками, схвильовано щось пробурчав. З туману цього нерозбірливого бурмотіння було чутно тільки окремі уривчасті слова: «Професоре Челленджер… будьте ласкаві… ваші міркування… після…» Порушник порядку відважив йому уклін, посміхнувся, погладив бороду і знову вмостився в крісло. Розпалений цією сваркою і налаштований вельми войовничо, Уолдрон продовжував лекцію. Висловлюючи час від часу яке-небудь положення, він кидав злостиві погляди на свого супротивника, що, здавалося, дрімав, розвалившись у кріслі з тією ж самою блаженною широкою посмішкою на вустах.

І от лекція скінчилася — підозрюю, дещо передчасно, тому що заключна її частина була зім’ята і якось не в’язалася з попередньою. Груба перешкода порушила хід думки лектора. Аудиторія залишилася незадоволеною і чекала подальшого розгортання подій.

Уолдрон сів на місце, голова цвірінькнув щось, і слідом за цим професор Челленджер підійшов до краю естради. Пам’ятаючи про інтереси своєї газети, я записав його промову майже дослівно.

— Леді і джентльмени, — почав він під стриманий гул у задніх рядах. — Прошу вибачити, леді, джентльмени і діти… Сам того не бажаючи, я випустив з уваги значну частину слухачів. (Шум у залі. Перечікуючи його, професор милостиво киває своєю величезною головою і високо піднімає руку, немов благословляючи юрбу.) Мені було запропоновано висловити подяку містерові Уолдрону за його досить картинну і цікаву лекцію, яку ми з вами щойно прослухали. З деякими тезами цієї лекції я не згоден, про що вважав своїм обов’язком заявити без усяких зволікань. Проте варто визнати: містер Уолдрон справився зі своїм завданням, що полягало в тому, щоб викласти в загальнодоступній і цікавій формі історію нашої планети, вірніше те, що він розуміє під історією нашої планети. Популярні лекції дуже легко сприймаються, але… (тут Челленджер блаженно посміхнувся і кинув погляд на лектора) містер Уолдрон, звичайно, вибачить мені, якщо я скажу, що такі лекції, через особливості викладу, завжди бувають поверхневі і недоброякісні з погляду науки, тому що лектор так чи інакше, а мусить пристосовуватися до неосвіченої аудиторії, (Іронічні вигуки з місць). Лектори-популяризатори по суті своїй паразити. (Протестуючий жест із боку обуреного Уолдрона). Вони використовують з метою наживи або самореклами роботу своїх невідомих, пригнічених нестатками побратимів. Найнезначніший успіх, досягнутий у лабораторії — одна з тих цеглинок, що йдуть на спорудження храму науки, — переважує все отримане з інших рук, переважує всяку популяризацію, що може розважити публіку, але не принесе жодних відчутних результатів. Я нагадую про цю загальновідому істину аж ніяк не з бажання применшити заслуги містера Уолдрона, але для того, щоб ви не втрачали почуття пропорції, приймаючи прислужника за вищого жерця науки. (Тут містер Уолдрон шепнув щось голові, що підвівся з місця і звернув кілька суворих слів до графина з водою, що стояв перед ним.) Але досить про це. (Голосні схвальні крики.) Дозвольте мені перейти до питання, що становить більш широкий інтерес. У якому місці я, самостійний дослідник, був змушений поставити під сумнів поінформованість нашого лектора? У тому, де йшлося про зникнення з поверхні Землі деяких видів тваринного життя. Я не дилетант і виступаю тут не як популяризатор, а як людина, наукова сумлінність якої змушує її суворо дотримуватися фактів. І тому я наполягаю на тому, що містер Уолдрон глибоко помиляється, твердячи, начебто так звані доісторичні тварини зникли з лиця Землі. Йому не траплялося бачити їх, але це ще нічого не доводить. Вони дійсно є, як він висловився, нашими предками, але не тільки предками, додам я, а й сучасниками, яких можна спостерігати у всій їхній своєрідності — відразливій, страшній своєрідності. Для того, щоб пробратися в ті місця, де вони живуть, потрібні тільки витривалість і сміливість. Тварини, яких ми відносили до юрського періоду, чудовиська, яким нічого не варто роздерти на шматочки й поглинути найбільших і найлютіших з наших ссавців, існують дотепер… (Лементи: «Нісенітниця! Доведіть! Звідки ви це знаєте? Це ще не факт!») Ви мене запитуєте, звідки я це знаю? Я знаю це тому, що побував у тих місцях, де вони живуть. Знаю тому, що бачив таких тварин… (Оплески, оглушливий галас і чийсь голос: «Брехун!») Я брехун? (Одностайне: «Так, так!») Здається, мене назвали брехуном? Нехай ця людина встане з місця, щоб я міг побачити її. (Голос: «От він, сер!» — і над головами студентів злітає люто відбиваючись маленький чоловічок в окулярах, зовсім безневинний з вигляду.) Це ви насмілилися назвати мене брехуном? («Ні, сер!» — кричить той і, немов петрушка, поринає вниз.) Якщо хто-небудь із присутніх сумнівається в моїй правдивості, я охоче поговорю з ним після засідання. («Брехун!») Хто це сказав? (Знову сумирна жертва злітає високо в повітря, запекло відбиваючись від своїх мучителів.) От я зараз зійду з естради, і тоді… (Дружні крики: «Просимо, дорогенький, просимо!» на кілька хвилин переривають засідання. Голова підхоплюється з місця і розмахує руками, наче диригент. Професор остаточно розлютований — він стоїть, випнувши вперед бороду, багряний, з ніздрями, що роздуваються.) Усі великі новатори знали, що таке недовіра юрби. Недовіра — це тавро дурнів! Коли до ваших ніг кладуть великі відкриття, у вас не вистачає чуття, не вистачає уяви, щоб осмислити їх. Ви здатні тільки поливати брудом людей, які ризикували життям, завойовуючи нові простори науки. Ви паплюжите пророків! Галілей, Дарвін і я… (Тривалі лементи і повний безлад у залі.)

Все це я витяг зі своїх квапливих записів, що хоч і були зроблені на місці, але не можуть дати належного уявлення про хаос, який опанував до цього часу аудиторію. Знявся такий гамір, що деякі дами вже рятувалися втечею. Загальному настрою піддалися не тільки студенти, але й більш солідна публіка. Я сам бачив, як сивобороді старигани, які не зважаючи ні на що, підхоплювалися з місць і трясли кулаками, гніваючись на професора. Багатолюдне збіговисько вирувало і кипіло, немов вода в казані. Професор ступнув вперед і здійняв руки догори. У цій людині відчувалася така сила і відвага, що горлани поступово змовкли, втихомирені його наказовим жестом і владним поглядом. І зал притих, приготувавшись слухати.

— Я не буду вас затримувати, — продовжував Челленджер. — Чи варто марно витрачати час? Істина залишається істиною, і її не похитнути ніякими бешкетуваннями дурних молодиків і, з жалем змушений додати, не менш дурних літніх джентльменів. Я стверджую, що мною відкрито нове поле для наукових досліджень. Ви це заперечуєте. (Загальні лементи.) Так давайте ж проведемо випробування. Чи згодні ви обрати з вашого середовища одного або кількох представників, що перевірять справедливість моїх слів?

Професор порівняльної анатомії містер Саммерлі, високий жовчний старий, у сухуватому вигляді якого було щось, що надавало йому подібності з богословом, піднявся з місця. Він побажав довідатися, чи не є заяви професора Челленджера результатом його поїздки у верхів’я ріки Амазонки, здійсненої два роки тому.

Професор Челленджер відповів ствердно.

Далі містер Саммерлі довідався, яким це чином професорові Челленджеру вдалося зробити нове відкриття в місцях, обстежених Уоллесом, Бейтсом та іншими вченими, що користуються цілком заслуженою популярністю.

Професор Челленджер відповів на це, що містер Саммерлі, очевидно, сплутав Амазонку з Темзою. Амазонка набагато більша за Темзу, і, якщо містерові Саммерлі завгодно знати, ріка Амазонка і ріка Оріноко, що з’єднується з нею притокою, покривають у цілому площу в п’ятдесят тисяч квадратних миль. Тому немає нічого дивного, якщо на такому величезному просторі один дослідник знайде те, чого не могли помітити його попередники.

Містер Саммерлі заперечив з кислою посмішкою, що йому добре відома різниця між Темзою й Амазонкою, яка полягає в тому, що будь-яке твердження відносно першої легко можна перевірити, чого не можна сказати про другу. Він був би вельми зобов’язаний професорові Челленджерові, якщо б той указав, під якими градусами широти і довготи лежить та місцевість, де знаходяться доісторичні тварини.

Професор Челленджер відповів, що дотепер він утримувався від повідомлення подібних відомостей, маючи на це вагомі підстави, але зараз — звичайно, з деякими застереженнями — готовий надати їх комісії, обраній аудиторією. Можливо, містер Саммерлі погодиться ввійти в цю комісію й особисто перевірить правильність тверджень професори Челленджера?

Містер Саммерлі погодився. (Бурхливі оплески.)

— Тоді я зобов’язуюся надати всі необхідні відомості, які допоможуть вам добратися до місця, — сказав професор Челленджер. — Але оскільки містер Саммерлі має намір перевіряти мене, я вважаю справедливим, щоб його теж хто-небудь перевіряв. Не приховаю від вас, що подорож буде пов’язана з багатьма труднощами і небезпеками. Містерові Саммерлі необхідний молодий супутник. Може тут, у залі найдуться ті, хто бажають?

Ось так зовсім несподівано настає перелом у житті людини! Чи міг я подумати, входячи до цього залу, що стою на порозі найнеймовірніших пригод, таких, які мені навіть не ввижалися! Але Гледіс! Хіба не про це вона говорила? Гледіс благословила б мене на такий подвиг. Я підхопився з місця. Слова самі собою зірвалися в мене з язика. Мій сусід Тарп Генрі тяг мене за піджак і шепотів:

— Сядьте, Мелоуне! Не робіть із себе дурня при всьому чесному народі!

Тієї ж хвилини я побачив, як в одному з перших рядів піднявся якийсь високий рудуватий чоловік. Він сердито блиснув на мене очима, але я не здався.

— Пане голово, я хочу їхати! — повторив я.

— Ім’я, ім’я! — вимагала публіка.

— Мене звати Едуард Ден Мелоун. Я репортер «Дейлі-газетт». Даю слово, що буду зовсім безстороннім свідком.

— А ваше ім’я, сер? — звернувся голова до мого суперника.

— Лорд Джон Рокстон. Я бував на Амазонці, добре знаю ці місця і, отже, маю всі підстави пропонувати свою кандидатуру.

— Лорд Джон Рокстон користується світовою популярністю як мандрівник і мисливець, — сказав голова. — Але участь у цій експедиції представника преси була б не менш бажана.

— У такому разі, — сказав професор Челленджер, — я пропоную, щоб дані збори уповноважили обох цих джентльменів супроводжувати професора Саммерлі в його подорожі, метою якої буде розслідування правильності моїх слів.

Під лементи й оплески всього залу наша доля була вирішена, і я, схвильований тим, що чекало мене попереду, змішався з людським потоком, що ринувся до дверей. Вийшовши на вулицю, я неясно, як крізь сон, побачив юрбу, що з реготом неслася тротуаром, і в самому центрі її — чиюсь руку, озброєну важким парасолем, що так і ходив по головах студентів. Потім електрична карета професора Челленджера рушила з місця під веселі крики бешкетників і стогони потерпілих, і я покрокував далі по Ріджент-стріт, поглинений думками про Гледіс і про те, що чекало мене попереду. Раптом хтось доторкнувся до мого ліктя. Я озирнувся і побачив, що на мене глумливо і владно дивляться очі тієї високої, худої людини, що визвалася разом зі мною вирушити в цю надзвичайну експедицію.

— Містер Мелоун, якщо не помиляюся? — сказав він. — Відтепер ми з вами будемо товаришами. Я живу за два кроки звідси, в Олбені. Може, ви приділите мені півгодини? Я дуже хочу поговорити з вами про дещо.