Загублений світ

Глава XII Як страшно було в лісі!

Останнім часом пам’ять утинає зі мною злі жарти, але, здається, у попередньому листі згадувалося, що я був сам не свій від гордості, коли троє таких неабияких людей, як мої супутники, із вдячністю потисли мені руку. За їхніми словами, я врятував або принаймні значно полегшив наше становище. Як наймолодший член експедиції, я поступався моїм товаришам в усьому, що стосувалося досвіду і твердості характеру, і з перших же днів нашої подорожі залишався в тіні. Але тепер настав і мій час. Та шкода! Гординя до добра не призводить. Почуття самовдоволення і нова для мене впевненість у своїх силах призвели до того, що тієї ж ночі мені довелося витримати таке випробування, про яке я дотепер не можу згадати без жаху.

Ось як це сталося. Схвильований понад усяку міру своїм вдалим підйомом на верхівку дерева гінкго, я ніяк не міг заснути. Тієї ночі першим чергував Саммерлі. У неяскравому світлі багаття виднілася його безглузда, кутаста фігура. Він сидів згорбившись, поклавши гвинтівку на коліна, і клював носом так, що його цапина борідка раз у раз здригалася. Лорд Джон лежав, загорнувшись у свою південноамериканську ковдру — пончо, і його зовсім не було чутно. Зате густий і голосний храп Челленджера розносився по всьому лісу.

Повний місяць світив яскраво; нічне повітря так і пробирало холодком. Яка ніч для прогулянки! І раптом у мене сяйнула думка — а чому б і справді не прогулятися? Що, якщо я тихенько вийду з табору, знайду дорогу до центрального озера і вранці повернуся з цілою купою новин? Адже тоді акції мої піднімуться ще вище! І якщо Саммерлі змусить нас знайти який-небудь спосіб вибратися звідси, ми повернемося в Лондон із найточнішими відомостями про центральну частину Країни Мепл-Уайта, де, крім мене, не побував ніхто. Я згадав Гледіс… «Людина — сама творець своєї слави», — пролунало в мене у вухах. Згадав і Мак-Ардла. Який матеріал для газети — на цілу шпальту! Яка кар’єра чекає мене попереду! Почнеться війна, і, може, мене пошлють кореспондентом на театр воєнних дій. Я схопив першу гвинтівку, що трапилася, патрони були в мене в кишенях і, розібравши завал біля входу у форт, прослизнув за огорожу. Озирнувшись наостанок, я побачив нашого горе-вартового Саммерлі, що як і раніше дрімав поруч загасаючого багаття, розмірено, наче китайський болванчик, погойдуючи головою.

Після перших же ста ярдів мені стала зрозумілою вся нерозсудливість мого вчинку. Я, здається, вже згадував на сторінках цієї хроніки, що палкість уяви заважає мені стати по-справжньому сміливою людиною, згадував і про те, що понад усе на світі боюся набути репутації боягуза. Ось цей острах і штовхав мене вперед. Я просто не міг би повернутися в табір голіруч. Навіть якби товариші й не кинулися мене і не довідалися б про мою малодушність, однаково я не знайшов би собі місця від пекучого сорому. Одночасно мене раз у раз проймав дрож, і я готовий був віддати все, аби знайти гідний вихід з цього безглуздого становища.

Як страшно було в лісі! Дерева стояли такою щільною стіною, листя в них було таке густе, що місячне світло майже не проникало сюди, і лише гілки на самій верхівці філігранним візерунком простягалися на тлі зоряного неба. Звикнувши помалу до темряви, очі мої почали дещо розрізняти в ній. Деякі дерева таки виднілися в цьому мороці, інші зовсім тонули у вугільно-чорних провалах, від яких я з жаху кидався, тому що часом вони здавалися мені входами в якісь печери. Я згадав нестямний крик приреченого на загибель ігуанодона, що розносився по всьому лісу. Згадав і бородавчасту закривавлену морду, що майнула перед і мною при світлі смолоскипа лорда Джона. Безіменне страшне чудовисько полює в цих самих місцях. Воно може в будь-яку мить кинутися на мене з лісової пітьми. Я зупинився, вийняв з кишені патрон і відкрив затвор гвинтівки. І раптом серце завмерло в мене в грудях. Це була не гвинтівка, а дробовик.

І я знову подумав: «Чи вже повернутися?» Привід цілком достатній, ніхто не посміє сумніватися в причинах моєї невдачі. Але дурна гордість повставала проти цих слів. Ні, я не хотів, я не міг допустити, щоб мене спіткала невдача. Якщо вже на те пішло, то перед лицем тих небезпек, що мені тут, цілком ймовірно, загрожують, гвинтівка виявиться не менш марною зброєю, ніж мисливська рушниця. Повертатися до табору і виправляти помилку не має сенсу — вдруге мені не вдасться піти звідти непоміченим. Доведеться пояснювати свої наміри, і тоді я втрачу ініціативу. Після недовгих вагань я абияк зібрався з духом і рушив далі, тримаючи марний дробовик під пахвою.

Лісова пітьма лякала мене, але на прогалині ігуанодонів, осяяній рівномірно місячним світлом, мені стало ще страшніше. Я уважно оглянув її, сховавшись у кущах. Чудовиськ не було видно. Трагедія, нещасним героєм якої став один з ігуанодонів, імовірно, змусила інших піти з цього пасовища. Туманна сріблиста ніч була безмовна — ні шереху, ні звуку. Набравшись хоробрості, я швидко перебіг прогалину і по той її бік знову вийшов до струмка, що служив мені дороговказною ниткою. Цей веселий супутник біг, з лопотанням і дзюркотом, як той дорогий моєму серцю струмок у рідній стороні, де я ще хлопчиком ловив вночі форель. Якщо йти вниз за течією, він виведе мене до озера: якщо підніматися вгору, повернешся назад у табір. Струмок раз у раз губився серед кущів, але його безугавний дзюркіт увесь час стояв у мене в вухах.

Чим нижче під ухил, тим більше і більше рідів ліс, поступово поступаючись місцем заростям чагарника, серед яких лише подекуди піднімалися високі дерева. Йти легшало, і тепер я міг дивитися в усі боки, залишаючись непоміченим. Мій шлях проходив повз болото птеродактилів, і відтіля назустріч мені із сухим шелестом і свистом злетів у повітря один із цих гігантів, розмах крил якого був щонайменше футів двадцять. От він заслонив диск місяця, і перетинчасті крила, пронизані сліпучо-білим сяйвом, темним контуром кістяка виступили в мене над головою. Я кинувся в кущі, знаючи з досвіду, що досить цьому чудовиську подати голос, і на мене хмарою налетять його огидні побратими. І тільки після того, як птеродактиль опустився в хащу кущів, я обережно рушив далі.

Ніч була винятково тиха, але от цю тишу порушило глухе, рівне рокотання, що з кожним моїм кроком ставало все голосніше і голосніше. Нарешті, я зупинився зовсім поруч із джерелом, з якого виходив цей звук, що нагадував клекотіння окропу в казані, і зрозумів, у чому тут справа. Посередині невеликої галявини виднілося озеро, вірніше велика калюжа, тому що в діаметрі вона була не більше водойми в Трафальгар-сквері. Її чорна, як дьоготь, поверхня безперестану здувалася бульбашками, що лопалися, виділяючи газ. Повітря над калюжею тремтіло від жару, а земля навколо була до того гаряча, що, торкнувшись її долонею, я відразу відсмикнув руку. Очевидно, могутній вулканічний процес, який багато століть тому здибив плато над земною поверхнею, ще не скінчився. Нам уже доводилося бачити тут, серед пишної зелені, чорні уламки скель і застиглу лаву, але цей резервуар з рідким асфальтом був першим незаперечним доказом того, що старовинний вулкан продовжує діяти і по цю пору. На жаль, мені треба було поспішати, щоб повернутися в табір до світанку, і я не затримався тут.

До кінця днів своїх я не забуду цього страшного шляху. Освітлені місяцем прогалини я обходив по самих краях, намагаючись триматися в густій тіні. У заростях раз у раз завмирав від страху, чуючи тріск гілок, крізь які пробирався який-небудь звір. Величезні тіні виникали переді мною і знову зникали, безшумно ковзаючи на м’яких лапах. Я часто зупинявся з твердим наміром повернути назад, і кожного разу гордість перемагала страх і гнала мене вперед до наміченої мети.

Нарешті (на моєму годиннику був початок другої), у просвіті між деревами блиснула вода, і хвилин через десять я вже стояв в очеретах, на березі центрального озера. Мене давно мучила спрага, і я ліг ниць і припав до води; вона була холодна і дуже свіжа на смак. У цьому місці до берега вела широка, поцяткована безліччю слідів стежина — очевидно, звірі приходили сюди на водопій. Біля самої води величезною брилою піднімалася застигла лава. Я піднявся на неї, ліг і озирнувся на всі боки.

Перше, що постало моєму погляду, вразило мене своєю несподіванкою. Описуючи краєвид, що відкривався з вершини дерева гінкго, я згадував про темні плями на скелястій гряді, які можна було прийняти за входи в печери. Глянувши тепер у той бік, я побачив безліч круглих отворів, що світяться яскравим червонуватим вогнем, наче ілюмінатори океанського пароплава в нічній темряві. Спочатку я подумав, що це відблиск лави, яка вирує в непогаслому вулкані, але відразу відмовився від такого припущення. Лава вирувала б де-небудь унизу, а не високо серед скель. Тоді що ж це означає? Неймовірно, але, очевидно, іншого пояснення не підшукаєш: ці червонуваті плями — не що інше, як відблиски багать, що горять у печерах, багать, розпалити які могла тільки людська рука. Отже, на плато є люди. Які блискучі результати дала моя нічна прогулянка! З такими звістками нам не соромно буде повернутися до Лондона.

Я довго дивився на ці червоні мерехтливі відблиски. Мене відокремлювало від них не менше дев’яти миль, але навіть на такій відстані можна було роздивитися, як вони то загасали, то спалахували яскравіше, то зовсім зникали в мене з очей, коли їх затуляли чиїсь тіні. Чого б я тільки не дав, щоб підібратися до цих печер, заглянути в них і потім повідати моїм супутникам про зовнішній вигляд і спосіб життя людської раси, яка населяє цей таємничий куточок земної кулі! Зараз про це не було чого й думати, але навряд чи хто-небудь з нас схоче залишити плато, не довідавшись до пуття, хто ховається в цих печерах.

Озеро Гледіс — моє озеро! — блищало переді мною, як ртуть, а в самому центрі його відбивався світлий лик місяця. Воно було неглибоке: з води в декількох місцях проглядали піщані обмілини. Гладка поверхня озера жила своїм життям — на ній з’являлися то кола, то легкі брижі; от риба блиснула срібною лускою, от з’явилася горбата аспідно-чорна спина якогось чудовиська. Дивна істота, схожа на величезного лебедя з довгою гнучкою шиєю, пройшла краєм жовтої обмілини, потім грузно гепнулася в озеро і попливла. Її вигнута шия і в’юнка голова довго виднілися над водою. Потім вона пірнула і більше вже не з’являлася.

Незабаром я спрямував усю свою увагу на те, що відбувалося майже поруч моїх ніг. На березі з’явилися два звірі, схожі на великих армадилів[50]. Вони припали до води і швидко працювали довгими червоними стрічками язиків. Слідом за ними на водопій з’явився величезний гіллясторогий олень з ланню і двома оленятами. Такої величної істоти, напевно, більше ніде не знайдеш, крім як у Країні Мепл-Уайта; і лось і американський олень були б йому до плечей. Усе сімейство мирно пило воду, але раптом самець застережно пирхнув, і вони миттю зникли в очеретах. Армадили теж зашкутильгали геть. На стежині з’явилася якась нова істота — справжнє чудовисько.

У мене промайнуло в голові: де ж я бачив цього виродка з крутою спиною, усадженою трикутними зубцями, з маленькою пташиною голівкою, опущеною майже до самої землі? І раптом згадав: це ж стегозавр, якого Мепл-Уайт відбив на сторінках свого альбому, те чудовисько, яким насамперед зацікавився Челленджер. От він переді мною — може бути, той самий звір, що зустрівся американському художникові. Земля здригалася під його страшною вагою, воду він хлебтав так голосно, що ці звуки будили ніч. Хвилин п’ять стегозавр стояв зовсім поруч із мною. Варто мені простягнути руку, і я б торкнувся цих огидних зубців, що здригалися при кожному його русі. Напившись, чудовисько побрело геть і сховалося серед валунів.

Я вийняв годинник — була пів на третю, саме час повертатися в табір. Зворотний шлях не викликав у мене жодних сумнівів, тому що я йшов сюди, тримаючись лівого берега струмка, а струмок вливався в центральне озеро за декілька кроків від мого спостережного пункту. Отже, я в найкращому настрої покрокував до табору, пишаючись результатами своєї нічної прогулянки і тією купою новин, що піднесу товаришам. Звичайно, найважливіша новина — це освітлені зсередини печери, де, цілком імовірно, живе якесь плем’я троглодитів. Але мої спостереження над центральним озером теж дечого варті. Я можу засвідчити, що воно повне живих істот, і, крім того, опишу кілька нових видів доісторичних сухопутних тварин, які не зустрічалися нам дотепер. Небагато знайдеться людей на світі, думав я, що за одну ніч — і яку надзвичайну ніч! — змогли б внести коштовний вклад у скарбницю людських знань.

Поглинений своїми думками, я повільно піднімався вгору схилом і вже був приблизно на півдорозі до табору, коли дивні звуки, що почулися позаду, повернули мене до дійсності. Це було щось середнє між хропінням і ревінням — глухим, низьким і грізним. Очевидно, поблизу з’явився якийсь звір, але в темряві нічого не можна було роздивитися. Я додав кроку і, пройшовши ще з півмилі, знову почув ті ж звуки. Цього разу вони були набагато голоснішими і страшнішими. Серце завмерло в мене в грудях при думці, що за мною хтось женеться. Я весь похолов і відчув, як волосся встало сторч у мене на голові. Нехай ці чудовиська рвуть одне одного на шматки, така боротьба за існування, але щоб вони нападали на сучасну людину, полювали на владику світу — з цією страшною думкою я не міг примиритися. Переді мною знову виникло це страшне видіння з Дантового «Пекла» — залита кров’ю морда, освітлена на мить палаючою гілкою лорда Джона. Я стояв, дивлячись назад у двоє очей, на залиту місяцем стежину, і коліна в мене підгиналися від страху. Таке може тільки приснитися: тиша, сріблисті місячні відблиски на прогалинах, чорні плями кущів. І раптом цю грізну тишу знову прорізало те ж саме низьке, гортанне гарчання. Воно лунало ще голосніше, ще ближче. Сумнівів бути не могло: мене хтось вистежував, і відстань між мною і моїм переслідувачем скорочувалася з кожною хвилиною.

Я стояв, наче прибитий до місця, і не міг відвести очей від стежини. І раптом воно з’явилося. У далекому кінці прогалини, яку я щойно пройшов, здригнулися кущі. Щось велике, темне відокремилося від них і вистрибнуло на залиту місяцем траву. Сказавши «вистрибнуло», я не обмовився, бо чудовисько пересувалося, як кенгуру, витягнувшись на весь зріст і відштовхуючись від землі сильно розвинутими задніми ногами; передні були притиснуті в нього до черева. Розміри і міць цього звіра вразили мене — справжній слон, що встав дибки. І попри все яка рухливість! У першу мить в мене ще промайнула надія: може, це лише сумирний ігуанодон? Але, незважаючи на все своє неуцтво, я зрозумів, що помиляюся. У трипалого травоїдного ігуанодона голова була маленька, як у лані, а в цього страховиська широка, плоска — словом, точна копія тієї жаб’ячої морди, власник якої так налякав нас минулої ночі. Люте ревіння і наполегливість, з якими він переслідував мене, свідчили про те, що це м’ясоїдний динозавр, один з найстрашніших звірів, що коли-небудь водилися на землі. Чудовисько раз у раз припадало на передні лапи і тикалося носом у землю, винюхуючи мої сліди. Іноді вони губилися, але динозавр знаходив їх і знову величезними стрибками пускався стежиною слідом за мною.

Навіть тепер, при одному лише спогаді про цей кошмар, холодний піт проступає в мене на чолі. Що мені було робити? У мене в руках був дробовик, але яка від нього користь зараз? Я з розпачем озирнувся на всі боки, шукаючи очима яке-небудь прикриття — скелю або дерево, — але тут, у хащі чагарника, були тільки молоді деревця, а моєму переслідувачові нічого не варто було переломити, як тростину, й велике дерево. Треба було кидатися навтьоки, нічого іншого не залишалося. Але як бігти нерівним, кам’янистим укосом? На щастя, я вчасно помітив добре втоптану стежину, що перетинала мій шлях. Під час своїх розвідок ми бачили чимало таких стежок, прокладених дикими звірами. Якщо кинутися по ній, можливо, мені й удасться втекти від переслідування, тим більше що бігаю я добре і зараз перебуваю у формі. І, відкинувши у бік марний дробовик, я показав такий клас спринту[51], який не показував ні до, ні після цієї ночі. Ноги в мене підкошувалися, груди розривалася, подих зупинявся в горлі, але я все біг і біг уперед, із жахом, що підганяв мене. Нарешті, коли сил вже більше не стало, я зупинився. На якусь мить мені здалося, що переслідування скінчилося — на стежині нікого не було. І раптом знову тріск суків, тупіт велетенських ніг, подих могутніх легень, що аж свистять… Звір наздоганяв мене. Він вже зовсім близько! Порятунку немає!

Божевільний! Навіщо я так довго роздумував, перш ніж кинутися навтьоки? Спочатку динозавр покладався тільки на свій нюх, а це сповільнювало погоню. Але як тільки я побіг, він помітив мене і з тієї миті вже не випустив мене з уваги. Ще кілька стрибків — і чудовисько з’явилося з-за повороту стежини. У яскравому світлі місяця зблиснули величезні вибалушені очі, паща з двома рядами страшних зубів і гострі пазурі на коротких передніх лапах. Я дико скрикнув і прожогом кинувся вперед. Переривчастий хрипкий подих чувся все ближче і ближче. Важкий тупіт наздоганяв мене. Ще секунда — і чудовисько вчепиться мені в спину. І раптом — оглушливий тріск, я лечу в безодню, а далі пітьма і порожнеча забуття…

Коли я отямився від непритомності — думаю, що на це знадобилося всього кілька хвилин, — мені вдарив у ніс жахливий, зовсім нестерпний сморід. Я помацав у темряві й однією рукою знайшов щось схоже на величезний шматок м’яса, іншою — важку кістку. Високо вгорі в правильному овалі світили зірки. Отже, я лежав на дні якоїсь глибокої ями. Я насилу піднявся й обмацав себе з голови до ніг. Все тіло в мене нило, але кістки були цілі, ніяких ушкоджень не виявилося. Коли в моєму затуманеному мозку спливли обставини, що передували цьому падінню в яму, я з жахом глянув вгору в повній упевненості, що темна голова динозавра от-от з’явиться на тлі неба, що вже почало бліднути. Але все було тихо, спокійно. Тоді я повільно, навпомацки обійшов дно ями, намагаючись зрозуміти, куди ж мене скинув щасливий випадок. Яма була глибока, зі стрімкими краями і рівним дном футів двадцяти в поперечнику. На дні валялися шматки м’яса, що зовсім розклалися, від яких йшов нестерпний сморід. Ступаючи по цьому падлу і раз у раз спотикаючись об нього, я раптом наткнувся на щось тверде — це був дерев’яний кіл, устромлений в саму середину ями. Я обмацав його, моя рука сковзнула по чомусь липкому, але до верхівки кола так і не дотяглася.

Раптом я згадав, що в мене в кишені є воскові сірники, і, чиркнувши один, я відразу зрозумів призначення цієї ями. Сумніватися не доводилося: це була пастка, вирита руками людини. Вбитий посередині загострений кіл футів дев’ять заввишки весь почорнів від крові тварин, які напорювалися на нього. Шматки гнилого м’яса, що валялися на дні, були, очевидно, зрізані з колу, щоб очистити місце для наступних жертв.

Я згадав Челленджера, що твердив, що людина з її слабкими засобами захисту не може існувати на плато, населеному такими чудовиськами. Але тепер способи її боротьби з ними стали зрозумілі для мене. Печери з вузькими входами служили надійним притулком для їхніх мешканців, хто б вони не були. Розумова перевага цих людських істот над величезними ящерами була, очевидно, настільки велика, що дозволяла їм влаштовувати на звіриних стежках прикриті гілками пастки, в яких їхні вороги гинули, незважаючи на всю свою міць і спритність. Людина і тут панувала над світом.

Щоб вибратися по укосах ями нагору, особливої спритності не було потрібно, але я довго не наважувався на це, остерігаючись потрапити в лапи чудовиська, яке мало не роздерло мене. Як знати, може, динозавр підстерігає свою жертву, причаївшись у кущах? Але я згадав одну розмову Челленджера і Саммерлі про звички цих велетенських плазунів і дещо посмілішав. Обидва професори сходилися на тому, що в крихітній черепній коробці динозавра немає місця розумові і що, власне кажучи, це зовсім безмозкі тварини, які зникли з лиця землі саме через повне невміння пристосовуватися до мінливих умов існування.

Перш ніж підстерігати мене, динозавр мав зрозуміти, що зі мною сталося, але для цього було потрібне уміння встановлювати зв’язок між причиною і наслідком. Набагато імовірніше, що дурна тварина, яка діє лише за веліннями хижацького інстинкту, спочатку сторопіла від здивування, а потім подалася на пошуки нової здобичі. Я доліз до краю ями й оглянувся на всі боки. Зірки згасали, небо починало бліднути, і передранковий вітерець приємною прохолодою війнув мені в обличчя. Мій ворог ніяк не давав про себе знати. Я повільно вибрався з ями і сів на землю, готуючись при найменшій тривозі зістрибнути у свій притулок. Потім, трохи заспокоєний тишею, що панувала навкруги, і настанням ранку, зібрався з духом і, крадькома, пішов назад тією ж стежиною. Через кілька хвилин я побачив свій дробовик, підібрав його, вийшов до струмка, що служив мені дороговказною ниткою, і швидко покрокував до табору, раз у раз озираючись і кидаючи в усі боки злякані погляди.

І раптом вітер приніс мені нагадування про моїх товаришів. Тишу спокійного ранку порушив далекий звук рушничного пострілу. Я зупинився і прислухався — все було тихо. «Чи не сталося чого з ними?» — промайнуло в мене в голові. Але я відразу заспокоївся, знайшовши більш просте і більш природне пояснення цьому пострілу. Починало світати. Мою відсутність, звичайно, встигли помітити. Товариші, ймовірно, вирішили, що я заблукав у лісі, і дали постріл, аби допомогти мені добратися до табору. Правда, стрілянина була в нас заборонена, але якщо вони думали, що мені загрожує небезпека, навряд чи це зупинило б їх. Треба якомога швидше повернутися до табору і вгамувати тривогу.

Я стомився, змучився за ніч і при всьому бажанні не міг йти швидко. Але от нарешті-таки почалися знайомі місця. Ліворуч — болото птеродактилів, а незабаром буде прогалина ігуанодонів. Тепер тільки вузька смуга лісу відокремлювала мене від Форту Челленджера. Я весело крикнув, кваплячись заспокоїти товаришів. Відповіді не було. Навкруги стояла лиховісна тиша. Серце в мене стислося. Я прискорив кроки, потім побіг. От і огорожа — вона ціла, але завалу коло входу немає. Я кинувся всередину. Страшне видовище постало моїм очам у холодному світлі раннього ранку. Наші речі безладно валялися по всій галявині; моїх супутників ніде не було, а біля згаслого багаття червоніла на траві велика калюжа крові.

Я був настільки вражений цією несподіванкою, що в першу мить взагалі втратив здатність міркувати. Пригадую тільки, як важкий кошмар, свої метання лісом навколо спустілого табору, уперті заклики, звернені до товаришів. Але лісова хаща мовчала. Мене зводили з розуму страшні думки. Що, як я більше не побачу їх? Що, як я залишуся сам у цьому жахливому місці і ніколи не зможу повернутися назад? Що, коли доля прирече мене жити і вмерти тут? Мені хотілося рвати на собі волосся і битися головою об землю в нападі розпачу. Тільки тепер я зрозумів, якою опорою були для мене товариші — і Челленджер з його безтурботною самовпевненістю, і лорд Рокстон, владний, холоднокровний, який ніколи не втрачає почуття гумору. Без них я був як слабка, безпомічна дитина, що залишилася сама в темряві. Куди мені податися, що робити, з чого почати?

Але от я помалу отямився і почав міркувати, яка ж лиха доля уразила моїх супутників. Розгром, учинений у таборі, свідчив про те, що вони піддалися нападу, мабуть, у ту саму мить, коли я почув постріл. Але постріл був тільки один, виходить, все скінчилося миттєво. Гвинтівки лежали просто на землі, а в затворі однієї з них, що належала лордові Джону, був стріляний патрон. Судячи з кинутих біля багаття ковдр Челленджера і Саммерлі, лихо наздогнало їх під час сну. Ящики з патронами і з провізією валялися по всій галявині; відразу я побачив наші фотографічні апарати і коробки з пластинками. Все це вціліло, зате їстівні припаси, вийняті із ящиків, зникли, а їх, пам’ятається, була неабияка кількість. Отже, напад на табір зробили не люди, а звірі, бо в противному разі тут, імовірно, нічого б не залишилося.

Але якщо це дійсно звірі або яке-небудь одне чудовисько, то що ж сталося з моїми супутниками? Хижаки, звичайно, роздерли б їх, але де ж останки? Правда, калюжа крові досить красномовно свідчила про те, що сталося, а динозавр, який переслідував мене вночі, міг би віднести свою жертву з такою ж легкістю, з якою кішка несе мишу. У такому разі двоє, що залишилися, ймовірно, кинулися за ним навздогін. Але чому ж вони не взяли із собою гвинтівок? Мій стомлений, змучений мозок відмовлявся розгадати цю загадку. Пошуки в лісі теж нічого не дали. Я заблукав і тільки завдяки щасливій випадковості знову вийшов до табору, витративши на це не менше години.

І тут мені спало на думку, що все не так погано. Все-таки я тут не зовсім сам. Біля підніжжя скель залишився вірний Самбо. Він почує мій голос. Я підійшов до обриву і заглянув униз. Ну звичайно, он він сидить на ковдрі коло багаття! Але там є хтось ще. Хто ж це? Серце тьохнуло в мене з радості. Може, один з моїх товаришів якось прихитрився спуститися вниз? Але варто було мені придивитися уважніше, і надія згасла. Обличчя людини, що сиділа навпроти Самбо, червоніло у вранішніх променях сонця, яке сходило. Це був індіанець. Я голосно крикнув і замахав носовою хусткою. Самбо підвів голову, махнув рукою мені у відповідь і побіг до стрімчака. Минуло кілька хвилин, і він вже стояв на його вершині, зовсім близько від мене, і в сумному мовчанні слухав мою розповідь.

— Їх забрав диявол, містере Мелоун, — сказав Самбо. — Ви прийшли в країну диявола, і він усіх вас візьме до себе. Слухайте, що говорить Самбо, сер, скоріше спускайтеся вниз, а то й вам буде лихо.

— Як же я спущуся, Самбо?

— Рубайте ліани з дерев, містере Мелоун. Кидайте їх сюди. Я прив’яжу ліани до пенька, і буде міст.

— Ми самі про це думали. Але ліани нас не витримають.

— Пошліть за мотузками, містер Мелоун.

— Кого ж я пошлю і куди?

— Пошліть в індіанське селище, сер. В індіанському селищі багато мотузок зі шкіри. Унизу є індіанець, пошліть його.

— Зідки він узявся?

— Це наш індіанець. У нього все забрали, а самого побили. Він повернувся. Тепер візьме листа, принесе мотузки — все зробить.

Візьме листа… Що ж, це думка! Можливо, хто-небудь прийде нам на допомогу? Але навіть якщо нас не врятують, відкриття, якими ми збагатили науку, дійдуть до наших друзів, і світ довідається, що ми загинули не даремно. Два листи були в мене вже готові. За сьогоднішній день напишу третій, в якому хід подій буде доведений до останньої хвилини. Індіанець доставить мої листи туди, у цивілізований світ.

Я наказав Самбо піднятися на стрімчак ще раз ближче надвечір, і весь цей сумовитий день присвятив опису того, що сталося зі мною минулої ночі. До листів я додав також коротеньку записку, яку індіанець повинен буде вручити першому-ліпшому білому — торговцю або капітану якого-небудь судна. У записці було сказано, що наше життя залежить від того, чи надішлють нам канати. Увечері я переправив Самбо всі листи і свій гаманець із трьома фунтами стерлінгів. Гроші призначалися індіанцеві, а за канати йому була обіцяна удвічі більша сума.

Тепер, дорогий містере Мак-Ардле, ви зрозумієте, яким чином мої листи дійшли до вас, і довідаєтеся всю правду про свого нещасного кореспондента, в разі, якщо він більше не напише вам жодного рядка. Зараз я занадто змучений і занадто пригнічений, щоб будувати які-небудь плани. Завтра подумаю про подальше і, не втрачаючи зв’язку з табором, почну пошуки моїх нещасних товаришів.