Я прийшов до тями в боксі — знайомий ядучий запах та гул систем зібрали мене докупи. Потім зрозумів, що це не бокс на базі. Старіша модель, стаціонарна установка.
Я повернувся на станцію компанії.
І люди знають про мій модуль контролю.
Я обережно його перевірив. Досі не функціонує. Мій медіаархів також на місці. Гм.
Коли двері боксу відчинилися, там стояв Ратті. У звичайному одязі цивільної станції, поверх якого — м’яка сіра куртка з логотипом дослідницької групи «Допзбереження». Радісний і значно чистіший, ніж коли я бачив його востаннє.
— Гарні новини! Докторка Менса викупила твій контракт назавжди! Ти повертаєшся додому з нами.
Який сюрприз!
Досі хитаючись, я повернувся до аналізу. Це нагадувало якийсь серіал, тому я продовжив діагностику й перевірку різноманітних доступних потоків, аби переконатися, що не лежу в своєму боксі, галюцинуючи. У місцевих новинах станції йшов репортаж про «Дельта-Випад», «Сірий Криз» та розслідування. Якби це була галюцинація, гадаю, компанію навряд чи виставляли б героїчними рятівниками «Допзбереження» з тієї халепи.
Я очікував отримати натільну шкіру та броню, але станційні мехи, що допомагали нам відновитися від катастрофічних травм, видали мені сіру форму дослідницької групи «Допзбереження». З дивним відчуттям я вдягнув її, а станційні мехи купчилися навколо і спостерігали. Ми не такі вже й друзі, але зазвичай вони повідомляють новини про те, що сталося, поки ви були поза мережею, чи які нові контракти за цей час з’явилися. Цікаво, їм так само незвично, як і мені? Часом інші компанії викуповують по кілька вартмехів одночасно разом з боксами. Але ніхто ще не повертався з досліджень, маючи намір лишити собі свого меха.
Коли я вийшов, Ратті досі стояв на місці. Він схопив мене за руку та потягнув повз двох людей-техніків, через подвійні захисні двері до торговельної зали. Тут укладають договори про оренду, і це приміщення обставили симпатичніше за інші — з диванчиками. Посередині стояла вбрана в діловий костюм Пін Лі. Схожа на героїню одного з моїх улюблених серіалів. Сувора, але співчутлива адвокатка, що рятує нас від несправедливого переслідування. Поряд — двоє чоловіків у спорядженні компанії, які наче хотіли посперечатися з Пін Лі, але вона на них не зважала, буденно підкидаючи в руці чіп з даними.
Побачивши нас із Ратті, представник компанії сказав:
— Повторюю: так не робиться. Стирання пам’яті меха перед зміною власників — не просто політика компанії, так краще для…
— Повторюю: в мене є судове рішення, — кинула Пін Лі. Вона схопила мене за другу руку, і ми вийшли.
Я ще ніколи не бачив ту частину станції, де жили люди. Ми спустилися по багаторівневому центральному кільцю, повз офісні блоки й торговельні центри, забиті найрізноманітнішими людьми та ботами. Навкруги світилися всілякі екрани з оперативною інформацією, сотні публічних потоків пронизували мою свідомість. Простір нагадував локацію з розважального потоку, тільки більшу, яскравішу та галасливішу. Ще й пахло тут добре.
Найбільше мене здивувало, що ніхто на мене не витріщався. Жоден перехожий навіть не глянув у мій бік. Уніформа — штани, сорочка з довгим рукавом та куртка — приховувала неорганічні частини. Якщо хтось і помітив порт введення даних у мене на потилиці, то, певно, вирішив, що я ауґментована людина. Просто ще троє людей прямують кільцем. Приголомшливо, що в натовпі незнайомців я почувався анонімом, як і в броні серед групи вартмехів.
Коли ми повернули до готельного блоку, я натрапив на публічний потік з інформацією про станцію. Проходячи у двері до вестибюлю, зберіг малу та розклад змін.
Дерева в горщиках закручувалися вгору до фігурного скляного фонтана — справжнього, а не голограми. Зачарований цим видовищем, я зовсім не помітив репортерів, аж доки вони не підступили впритул. Ауґментовані люди з кількома камерами-дронами. Один спробував спинити Пін Лі, та я не впорався з інстинктом і відсунув його плечем.
Репортер, схоже, злякався, але я діяв м’яко, тож він не впав.
— Ми поки не відповідаємо на запитання, — кинула Пін Лі, штовхнула Ратті в підйомник готелю й потягла мене за собою.
Ми зі свистом помчали вгору, до фоє великого люкса. Я вийшов за Пін Лі, а Ратті позаду нас говорив з кимось по комунікатору. Номер був розкішний, як у серіалах: килими, меблі, велике вікно з краєвидом на сад, скульптури в холі. Тільки кімнати менші. Гадаю, в серіалах їх роблять більшими, щоб камери-дрони мали кращий кут огляду.
Тут зібралися всі мої клієнти (колишні клієнти? нові власники?), але в звичайному одязі вони мали інакший вигляд.
Докторка Менса, дивлячись на мене, підступила ближче.
— З тобою все гаразд?
— Так. — Моя польова камера чітко зафіксувала, що її поранили, але всі ушкодження зцілено. Такий самий діловий костюм, що і в Пін Лі, змінював образ Менси. — Не розумію, що відбувається.
Це стресувало. Я знайшов розважальний канал, доступ до якого отримав через бота в зоні обробки, і ледь стримався, щоб не поринути туди.
— Я викупила твій контракт. Ти повертаєшся на «Збереження» з нами. Тепер ти вільний агент.
— Мене зняли з обліку. — Так мені сказали, і, можливо, це була правда. У мене виникло бажання безконтрольно здригнутися, не знаю чому. — Можна мені носити броню?
Вона давала людям зрозуміти, що я вартмех. Але я вже більше не варт-, просто мех.
Люди мовчали. Менса рівним, спокійним голосом сказала:
— Можемо влаштувати, якщо для тебе це важливо.
Я не знав, чи важливо.
— У мене немає боксу.
— Він тобі не потрібен, — заходилася переконувати мене Менса. — Люди в тебе не стрілятимуть. Якщо поранишся чи якісь частини зазнають ушкоджень, тебе полікують у медичному центрі.
— Якщо люди в мене не стрілятимуть, то чим я займатимуся?
Можливо, я став би її охоронцем?
— Навчишся робити що захочеш, — усміхнулася Менса. — Поговоримо, коли прилетимо додому.
У кімнату зайшла Арада й поплескала мене по плечу.
— Ми такі раді, що ти з нами, — сказала вона і звернулася до Менси: — Представники «Дельта-Випаду» вже тут.
Менса кивнула:
— Треба з ними поговорити. Облаштовуйся. Якщо щось буде потрібно, скажи нам, — промовила вона до мене.
Я сів у дальньому кутку і спостерігав, як різні люди приходили в номер та виходили з нього, щоб обговорити нещодавні події. Переважно юристи. З компанії, з «Дельта-Випаду», з принаймні трьох інших корпоративних політичних організацій та однієї незалежної, навіть люди з материнської компанії «Сірого Кризу». Вони запитували, сперечалися, проглядали записи з камер, показували Менсі та Пін Лі свої записи. А ще дивилися на мене. Ґуратин теж стежив за мною, але нічого не говорив. Цікаво, він не намагався відмовити Менсу купувати мене?
Я трохи подивився розважальний потік, щоб заспокоїтись, і витяг з інформаційного центру станції все що міг про альянс «Збереження». Ніхто в мене не стрілятиме, бо там не стріляють у людей. Менсі там охоронець не потрібен — нікому не потрібен. З усього виходило, що це чудове місце для життя, якщо ти звичайна чи ауґментована людина.
Прийшов Ратті дізнатися, чи все в мене добре, і я попросив його розповісти про «Збереження» та життя Менси в ньому. Він сказав, що коли Менса не виконує адміністративну роботу, то живе на фермі за межами столиці з двома своїми шлюбними партнерами, сестрою та її трьома партнерами. Ще там зграя інших родичів та дітей, порахувати яких Ратті не міг. Потім його покликали відповідати на питання юриста, а в мене з’явився час подумати.
Я гадки не мав, чим займатися на фермі. Прибирати? Ще нудніше, ніж охороняти. Можливо, в мене вийде. Саме такого я мав би хотіти. Усі навкруги говорять, що мав би хотіти.
Мав би хотіти.
Довелось би вдавати ауґментовану людину, а це морока. Довелось би змінитись і змушувати себе займатися тим, чого я не хочу. Наприклад, розмовляти з людьми, ніби я один з них. А ще відмовитися від броні.
Але, можливо, вона мені більше й не потрібна.
Зрештою все вляглось і принесли вечерю. Прийшла Менса і ще трохи поговорила зі мною про «Збереження» та мої перспективи. Сказала, що я можу лишитися в неї, доки не вирішу, чого хочу. Багато про що мені вже встиг розповісти Ратті.
— Ви станете моєю опікункою, — підсумував я.
— Так, — вона зраділа, що я зрозумів. — Там дуже багато можливостей для навчання. Можеш робити що захочеш.
«Опікунка» — слово приємніше, ніж «власниця».
Я дочекався середини зміни, коли всі вже або спали, або з головою поринули у свої потоки, аналізуючи оцінювальні матеріали. Встав з дивана, пройшов коридором та вислизнув за двері.
Я скористався підйомником, який привіз мене в хол, і вийшов з готелю. Many я завантажив раніше, тому знав, як вийти з кільця на нижчі рівні в робочі зони порту. Я носив дослідницьку форму і був схожий на ауґментовану людину, тому ніхто ані зупиняв мене, ані позирав у мій бік більше одного разу.
На межі робочої зони я пройшов крізь бараки докерів до складу обладнання. Окрім інструментів, робітники-люди тримали тут шафки з речами. З однієї я вкрав робочі черевики, захисну куртку, рятувальну маску та спорядження, з іншої — рюкзак, у який згорнув куртку з логотипом дослідницької групи. Тепер я виглядав як ауґментована людина, що вирушила в мандри. Вийшовши з робочої зони, я подався центральним коридором до посадкової зони порту. Я нічим не відрізнявся від сотні пасажирів, що прямували до корабельного кільця.
Перевіривши розклади, я дізнався, що ось-ось вилетить вантажний корабель, яким керує бот. Я підключився до нього зі шлюзу станції і відправив привітання. Він міг мене проігнорувати, але йому було нудно, тому він теж привітався і відкрив потік для мене. Боти, що також є кораблями, під час розмови не використовують слова. Я переконав його, що з ним зв’язався щасливий бот-слуга, який летить до улюбленого опікуна, і запитав, чи не треба йому товариство під час тривалої мандрівки. А ще показав боту, скількома серіалами, книжками та іншими медіа можу поділитися.
Як виявилося, боти вантажних кораблів також дивляться розважальні канали.
Я не знав, чого хочу. Здається, казав уже. Але річ не в тому. Просто я більше не бажаю, щоб інші вказували, чого я хочу, й вирішували за мене.
Саме тому я лечу від вас, докторко Менса, люба моя людино. Коли ви отримаєте це повідомлення, я вже покину Корпоративне Кільце. Геть з обліку, геть з обрію.
Кінець повідомлення вбивцебота.