Всі системи: небезпека

РОЗДІЛ 1

Хакнувши свій модуль контролю, я міг стати масовим убивцею, проте виявив, що отримав доступ до об’єднаного потоку розважальних каналів на супутниках компанії. Минуло понад 35 000 годин, упродовж яких я поглинав фільми, серіали, книжки та вистави, але вбивствами так і не зацікавився. Як безжальна, смертоносна машина я зазнав жахливої невдачі.

Я продовжував виконувати свою роботу за новим контрактом, сподіваючись, що доктор Волеску та докторка Бгарадвадж скоро завершать дослідження і ми повернемося на базу, де я зможу подивитися 397-й епізод «Злету і занепаду місячного святилища».

Визнаю: я відволікся. Наразі контракт минав нудно, тому я замислився про пониження в пріоритеті сповіщень системи безпеки, щоб хаб-система не прописала в лоґах як «надмірну активність» мою спробу отримати доступ до музики з розважального потоку. У польових умовах зробити це важче, ніж із бази.

Ділянка, де велися дослідження, була голим відрізком прибережного острова з пласкими пагорбами, що здіймалися то тут, то там, і ріденькою темно-зеленою травою, яка доходила мені до литок. Флора і фауна не надто розмаїті: тільки зграйка різного розміру птахоподібних істот та кілька одутлих водоплавних створінь — безпечних, наскільки нам відомо. Берег цяткували великі порожнисті кратери, в одному з яких Волеску та Бгарадвадж збирали зразки. Планету оточувало кільце, яке зараз нависало над горизонтом з боку моря. Я дивився на небо і подумки порпався в потоці, коли дно кратера вибухнуло.

Я навіть не відправив вербального сигналу тривоги. Скинув відеотрансляцію зі своєї польової камери докторці Менсі і стрибнув у кратер. Ковзаючи піщаним схилом, я чув: докторка Менса кричить по екстреному каналу комунікатора, щоб у повітря негайно піднімали цикаду. Інші працювали кілометрів за десять від нас, у віддаленій частині острова, і не встигли б прилетіти вчасно.

Мій потік сповнився взаємосуперечними командами, але я на це не зважав. Хоч я й хакнув свій модуль контролю, сповіщення від системи безпеки все одно мали пріоритет, а в них панував хаос: автоматизована хаб-система вимагала звіт і намагалася відправити мені дані, яких я не потребував; Менса скидала телеметрію з цикади, якої я не потребував теж, але її ігнорувати було легше, на відміну від хаб-системи, що постійно надсилала запити, на які сама ж намагалася відповісти.

Серед усього цього безладу я ступив на дно кратера. Мені в обидві руки вмонтовано невеликі енергогармати, але я скористався вогнепальною зброєю, прикріпленою до спиши. Нападник, що саме виринув з-під землі, мав здоровенну пащу, тому я вирішив: потрібен реально великий ствол.

З пащі я висмикнув Бгарадвадж і поліз туди сам, розрядивши рушницю звіру прямо в горлянку і вгору, де, як я припускав, розташовувався мозок. Не впевнений, що все відбулося саме в такому порядку, — треба перевірити записи з моєї польової камери. Я знав тільки, що Бгарадвадж у мене, а не в істоти, яка зникла в тунелі.

Жінка знепритомніла, крізь її скафандр текла кров з великих ран на правій нозі та боці. Я повернув рушницю на місце й підняв тіло обома руками. Я втратив броню на лівому передпліччі та шматок плоті під нею, але неорганічні частини працювали. З модуля контролю надійшов новий залп команд, які я відхилив, навіть не розшифрувавши. У Бгарадвадж відсутні неорганічні частини, її полагодити складніше, ніж мене, тому вона мала пріоритет, і мене найбільше цікавила інформація, яку медсистема намагалася передати каналом екстреного зв’язку. Але спершу треба було вилізти з кратера.

Весь цей час Волеску, переляканий, тулився на розбитих каменях. Я йому співчував. За поточної ситуації я був у значно кращому стані, хоча все одно не міг сказати, що мені легко. Я промовив:

— Докторе Волеску, йдіть зі мною.

Він не відповів. Медсистема порадила вколоти йому транквілізатор тощо-тощо, але однією рукою я притискав скафандр докторки Бгарадвадж, щоб запобігти кровотечі, а другою підтримував її голову. А рук у мене лише дві. Я наказав заборолу шолома відкритися, щоб доктор побачив моє людське обличчя. Це рішення було б великою помилкою, якби Нападник повернувся і знову мене вкусив: органічні частини голови все-таки потрібні. Я додав у голос твердості, тепла й привітності:

— Докторе Волеску, все буде гаразд, повірте. Але встаньте й допоможіть мені винести звідси докторку Бгарадвадж.

Це подіяло. Він звівся на ноги й пошкандибав до мене, досі з тремтінням. Я повернувся до нього неушкодженим боком:

— Беріть мою руку. Тримайтеся.

Волеску зміг обхопити мене за лікоть, і я став підійматися кратером, притискаючи Бгарадвадж до грудей.

Дихала вона різко, а жодних показників її скафандр не передавав. Мій був розірваний на грудях, тож я підвищив температуру тіла в надії, що це допоможе. Потік заглух: скориставшись керівними повноваженнями, Менса відрізала все, крім медсистеми та цикади, і я чув тільки потік цикади, де всі одне на одного шикали.

Підтримувати рівновагу на схилі кратера було важко через м’який пісок та ковзку гальку, але мої ноги не зазнали ушкоджень, і я видряпався нагору з обома живими людьми. Волеску ледь не впав, і я вмовив його відійти від краю на кілька метрів просто на випадок, якщо та істота знизу може дотягтися далі, ніж здавалося.

Я не хотів класти Бгарадвадж на землю, бо в мене було кілька ушкоджень у ділянці живота і я сумнівався, що зможу знову її підняти. Я промотав трохи назад запис польової камери й побачив, як у мене впився зуб чи, може, джгутик. Ніби джгутик — здається, це ж так називається? Вбивцеботів не споряджають пристойними освітніми модулями — в нас напаковують лише знаряддя для вбивства, і то найдешевші. Я звірявся з мовним центром хаб-системи, коли неподалік приземлилася мала цикада. Щойно літальний апарат сів на траву, я опустив забороло й зробив його непрозорим.

Ми мали дві стандартні цикади: велику для надзвичайних ситуацій і оцю малу, що перевозила вчених на місця досліджень. У ній було три відсіки: великий посередині для людей і два дрібніші по боках для вантажів, запасів та для мене. За пультом керування сиділа Менса. Я пішов повільніше, ніж зазвичай, бо не хотів загубити Волеску. Трап почав опускатись, і зсередини вистрибнули Пін Лі та Арада. Я ввімкнув голосовий комунікатор:

— Докторко Менса, я не можу відпустити її скафандр.

Вона не відразу зрозуміла, про що я, а тоді поквапливо відповіла:

— Все гаразд. Занось її у відсік екіпажу.

Вбивцеботам заборонено літати з людьми, і я мав отримати вербальний дозвіл зайти. Хакнутий модуль контролю мене б не спинив, але цього не варто нікому демонструвати, особливо людям, з якими в мене контракт. Важливо, аби вони не знали, що я вільний агент. Наприклад, щоб мої органічні складники не знищили, а решту не розібрали на цінні запчастини.

Я заніс Бгарадвадж по рампі у відсік, де Оверс і Ратті гарячково відстібали сидіння, щоб звільнити місце. Вони зняли шоломи та поскидали капюшони, тому я побачив, як вони вжахнулися, помітивши крізь порваний скафандр, що лишилося від верхньої половини мого тіла. Добре, що шолом я закрив.

Ось чому я насправді люблю літати з вантажем. Від тісного сусідства звичайних та ауґментованих людей із вбивцеботами стає ніяково. Принаймні вбивцеботам. Я сів на підлогу з Бгарадвадж на колінах, а Пін Лі та Арада затягли Волеску.

Ми кинули внизу два пакунки з польовим спорядженням та інструментами: вони досі лежали в траві там, де працювали Бгарадвадж і Волеску, перш ніж спустилися в кратер по зразки. За нормальних обставин я б допоміг зібрати речі, але медсистема, яка моніторила стан Бгарадвадж через рештки її скафандра, чітко повідомила: відпускати докторку не можна. Про спорядження, однак, ніхто й не згадав. Може здатись очевидним, що в надзвичайних ситуаціях варто кинути речі, які можна легко замінити; але в мене були й такі контракти, де клієнти наказували кинути закривавлену людину і рятувати обладнання.

А за цього контракту доктор Ратті підскочив і вигукнув:

— Я зберу ящики!

— Ні! — загорлав я, хоча не мав так робити.

Я повинен завжди говорити з клієнтами ввічливо, навіть якщо вони збираються через власний недогляд скоїти самогубство. Хаб-система могла прописати мій вибрик у лоґах та покарати мене через модуль контролю. Якби я його не хакнув.

На щастя, інші люди також закричали «Ні!», а Пін Лі додала:

— Твою наліво, Ратті!

— Ох, часу ж обмаль. Вибачте! — відповів Ратті та вдарив по кнопці швидкого закриття люка.

Завдяки цьому ми не втратили трап, коли внизу виринув Нападник із пащею, повного зубів, джгутиків чи чим він там прогризав землю. На всіх камерах цикади з’явилося величезне зображення, яке система перевела на персональні потоки екіпажу. Люди заверещали.

Менса так різко повела апарат угору, що я ледь не завалився, а всі, хто досі не був на підлозі, опинилися там.

У тиші, що запала тоді, всі з полегшенням видихнули, а Пін Лі сказала:

— Ратті, якби ти дав себе вбити…

— Ти б на мене дуже злилася, знаю, — Ратті сповз по стіні та мляво махнув рукою.

— Це наказ, Ратті. Не дай себе вбити, — кинула Менса з крісла пілота. Звучало сказане спокійно, але я мав пріоритет безпеки і бачив через медсистему, як шалено стугонить її серце.

Арада витягла аптечку, щоб зупинити кровотечу Бгарадвадж і спробувати стабілізувати її стан. Я максимально старався поводитись як прилад: затискав рани, коли мене про це просили, зігрівав докторку теплом свого тіла, яке поступово втрачало температуру, і тримав голову опущеною, щоб не бачити, як здивовано на мене дивляться.

База в нас стандартної моделі: сім поєднаних між собою куполів, що встановлені на відносно пласкій ділянці над вузькою річковою долиною та з одного боку підключені до системи енергопостачання й рециркуляції. У нас є система життєзабезпечення, але повітряні шлюзи відсутні, бо атмосфера планети придатна для дихання, хоч і шкідлива в разі тривалого перебування в ній. Чому так, не знаю, але це одна і тих речей, якими, згідно з контрактом, можна не перейматися.

Ми обрали це місце, бо воно розташоване прямо посеред досліджуваної зони, і хоча в долині де-не-де ростуть дерева заввишки метрів 15 кожне, вони дуже тонкі й мають лисуваті крони, тому ніхто не міг підступитися до нас, використовуючи їх як прикриття. Звісно, ми не врахували, що до нас прогризуть тунель.

Нашу базу оснащено захисними дверима, але коли цикада приземлилася, хаб-система повідомила мені, що головний вхід відчинено. Доктор Ґуратин вивіз ноші й покотив їх у наш бік. Оверс та Арада стабілізували стан Бгарадвадж, тому я поклав її на ноші й пішов з іншими до бази.

Люди попрямували до лазарету, а я спинився віддати малій цикаді команду закритись, а тоді зачинив і зовнішні двері. Через потік безпеки я наказав дронам розширити периметр патрулювання, аби вони сповістили якомога швидше, коли щось велике наближатиметься до нас. Також я встановив кілька сейсмічних сенсорів, щоб вони повідомляли про аномалії, коли щось велике ритиме до нас тунель.

Подбавши про безпеку бази, я пішов до так званої вартівні, де зберігаються зброя, амуніція, елементи периметральної сигналізації, дрони та все інше, необхідне для оборони, зокрема і я. Стягнув те, що лишилося від броні, та за порадою медсистеми побризкав ушкоджений бік загоювальним герметиком. Кров’ю я не спливав (мої артерії та вени запечатуються автоматично), але видовище було не з приємних. Та й рана боліла, хоча герметик трохи притупив відчуття. Я вже встановив через хаб-систему заборону на вихід за межі бази без мене, а тоді перемкнувся на резервний режим. Перевірив основний потік і не побачив заперечень.

Я мерз, бо температурний контроль вийшов з ладу по дорозі сюди, а натільна шкіра під бронею подерлася на шмаття. Я мав кілька запасних комплектів, але вдягати їх просто зараз було б непрактично і складно. Єдиний одяг, який ще лишався в мене, — це неношена уніформа, але і її вдягати я не збирався. (Не потрібно: я не патрулював внутрішній периметр бази. Мене про це не просили, тут живуть лише вісім людей, які дружать між собою, і це було б безглуздим марнуванням ресурсів, тобто мене.) Я попорпався однією рукою в ящику з інструментами і знайшов запасну аптечку для людей, якою мені дозволялося скористатись у надзвичайній ситуації. Діставши рятувальну ковдру, я закутався в неї та виліз на ліжко у своєму боксі. Двері зачинились, і блимнуло біле світло.

Всередині було не сильно тепліше, але хоча б затишніше. Я під’єднався до зарядних та ремонтних кабелів, притулився до стіни і задрижав. Медсистема повідомила, що надійність моєї робочої системи зараз дорівнює 58 % і падає; не дивно. За наступні вісім годин я відновлюсь і нарощу більшість ушкоджених органічних частин, але на 58 відсотках я навряд чи зможу паралельно аналізувати дані. Тому я налаштував усі потоки безпеки, щоб мене сповістили, якщо хтось спробує зжерти базу, і занурився в архів медіа, викачаний з розважального потоку.

Саме тоді хтось постукав у двері боксу.

Я зиркнув на них і миттю розгубив ретельно дібрані завантаження. А тоді промимрив як ідіот:

— Ем, так?

Докторка Менса прочинила двері й уважно подивилася на мене. Я погано вгадую вік людей, навіть після стількох проглянутих візуальних розваг. Люди в серіалах зазвичай не схожі на людей у реальному житті, принаймні в гарних серіалах. Жінка мала темно-коричневу шкіру та дуже коротке світло-каштанове волосся. Гадаю, вона не надто молода, інакше б не стала керівницею.

— Все гаразд? — запитала вона. — Я бачила звіт про твій стан.

— Угу, — я раптом зрозумів, що замість відповіді треба було вдати, ніби я в стазисі. Я натягнув ковдру на груди в надії, що докторка Менса не помітить відсутності шматків. Без броні, яка тримала все купи, я мав значно гірший вигляд. — Добре.

Зі справжніми людьми мені незатишно. Річ не в параної через хакнутий модуль контролю і не в самих людях, а в мені. Я знаю, що я страшний вбивцебот, і вони це знають. їх це нервує, відповідно, ще більше нервуюсь і я. Окрім того, через поранення я без броні, тому будь-якої миті з мене може вивалитися якась органічна частина, а на це ніхто не захоче дивитися.

— Добре? — насупилася вона. — Згідно зі звітом, ти втратив 20 відсотків маси тіла.

— Відросте.

На думку справжніх людей, я помираю. Мої поранення для них рівнозначні втраті кінцівки або двох плюс цілковите знекровлення.

— Знаю, та все ж…

Вона довго дивилася на мене, тому я перемкнув потік безпеки на їдальню, де за столом сиділи й розмовляли вцілілі члени команди. Вони обговорювали ймовірність існування інших представників підземної фауни і скаржилися, що не взяли з собою інтоксикантів. Схоже, все нормально.

— Ти добре діяв з доктором Волеску, — продовжила Менса. — Навряд чи інші зрозуміли… але були вражені.

— Заспокоєння постраждалого — частина стандартних інструкцій щодо надання невідкладної допомоги.

Я тугіше запнув ковдру, щоб Менса не помітила нічого жахливого. Здається, внизу щось протікало.

— Так, але система визначила за пріоритет Бгарадвадж і не перевірила життєвих показників Волеску. Вона не врахувала шокової ситуації й вирішила, що він вибереться сам.

Зображення в потоці вказувало, що всі вже проглянули записи польової камери Волеску. Вони говорили приблизно таке: «Не знав, що в цього є обличчя». Відколи ми прибули сюди, я завжди ходив у броні і ніколи не відкривав забороло шолома поряд з іншими. Не було особливих причин. Єдине, що вони побачили б, — це мою голову, а вона в мене стандартна, людська. Люди говорити зі мною й не хотіли, а я з ними — тим більше: підчас роботи це б відволікало, а під час відпочинку… Я не хотів розмовляти. Менса бачила мене, коли підписувала орендний договір. Вона майже не дивилася в мій бік, а я — в її, бо знову ж таки: вбивцебот + справжня людина = ніяковість. Постійне носіння броні позбавляє зайвої взаємодії.

— Частина моєї роботи полягає в тому, щоб не слухати систему, коли вона… помиляється, — відповів я.

Ось чому потрібні вартмехи — конструкти з органічними компонентами. Але вона й так це знає. Перш ніж схвалити мою доставку, вона десять разів надсилала відмову, намагаючись уникнути моєї присутності. Я на неї через це не серджуся. Сам би не погодився на свою присутність.

Навіть не знаю, чому не сказав їй: «Завжди радий допомогти, а тепер, будь ласка, йдіть з мого боксу, щоб я міг тут попротікати в тиші та спокої».

— Добре, — промовила Менса й подивилася на мене, якщо об’єктивно, 2,4 секунди. Суб’єктивно ж це тривало двадцять болісних хвилин. — Зустрінемося за вісім годин. Якщо тобі щось буде треба, повідом через потік.

Вона вийшла, і двері з ковзанням зачинилися.

Мені стало цікаво, що там усіх так вразило. Я викликав запис інциденту. Ого. Поки ми вибиралися з кратера, я постійно розмовляв з Волеску. Хоча більше переймався траєкторією цикади, кровотечею Бгарадвадж та істотою, що могла вистрибнути з кратера для другої спроби. Я, по суті, сам себе не слухав. Спитав, чи має він дітей. Приголомшливо. Можливо, я дивлюся забагато фільмів (Волеску дійсно мав дітей: перебував у чотиристоронньому шлюбі, й семеро дітей лишилися вдома з його партнерами).

Усі мої системи були надто збуджені, щоб відпочивати, чим я скористався, щоб проглянути решту записів. Там знайшов дещо дивне. Хаб-система через керівний потік надіслала команду «скасування» на модуль контролю, якому я підпорядковувався. Чи принаймні так вважалося. Мабуть, глюк. Це все одно нічого не означає, адже пріоритет у медсистеми…