Восьме коло пекла

ЦИРОГРАФ

Балич прохилив двері лекційної зали й увійшов. Чернець сидів у кріслі й шептав Молитву.

— Тут трохи темнувато, — зауважив з порога Балич. — А я хотів показати тобі один документ.

— Якщо треба, пане…

Мюнх простяг руку до перемикача — стіни засвітились.

Балич сів поруч нього в крісло, розкрив тоненьку течку й вийняв з неї загорнутий у прозорий пластик аркуш пергаменту.

— Якої ти думки про це? — запитав він, подаючи аркуш ченцеві. — Повідай, брате Модесте.

Мюнх якусь мить дивився на пергамент, потім обережно поклав його на пюпітр і перехрестився.

— Це єретичний лист, пане. Або навіть… угода з сатаною. Перевернутим письмом написано. Хто не знає — не прочитає. Потрібне дзеркало.

— Знаю, — кивнув Балич. Він добув з течки фотокопію документа. — Це справді цирограф. Ось маєш пряме зображення. Дата свідчить, що листа було написано тисяча шістсот тридцять дев’ятого року. Аналіз підтверджує цю дату. Документ написано трохи пізніше “твого” часу, але в даному разі це не має значення. Чи впевнений ти, як фахівець, що це справжня угода з сатаною?

Мюнх уважно оглянув копію і, перемагаючи відразу, потягся до пергаменту. Довго й уважно порівнював оригінал із копією, розшифровував підписи.

— Справжня, — нарешті промовив він серйозно. — Тут он написано: “Як сказано в цій угоді, буде він, нижчепідписаний Йоахім фон Грюнштейн, тридцять п’ять років щасливо жити на Землі серед людей, а потім прибуде до нас, аби разом з нами бога проклинати”. А ще нижче: “У пеклі на диявольській раді затверджено”. І підписи: Сатана, Вельзевул, Люципер, Левіафан, Асторот… А тут, бачиш, пане, — Мюнх показав пальцем, — підтвердження. Власною рукою Иоахша фон Грюнштейна написано. Що служитиме Люциперові все своє життя, в усі часи…

— Свого часу ти, Модесте, бачив такі цирографи?

— Бачив. Двічі. Це трапляється рідко. Не з кожним сатана угоди складає. Не всі писати вміють. А ті, хто уміють… не завше заходить він з ними у зговір. Якийсь вельможний пан або алхімік. Та й то важко знайти. Той, хто продає дияволові душу, не полюбляє лишати доказів.

— Як же такий документ міг потрапити до суду інквізиторів?

Мюнх поблажливо усміхнувся.

— Ти не знаєш, пане? Є способи. Хто обізнаний, той знає. Часом серед книг і листів знайти можна. Часом сховані у потаємному місці. Шукати треба… Буває, що й донощик принесе. Як доказ, що каже правду.

— Хто?

— Донощик! Той, хто обвинуваченням процес порушує.

— Ага. Але як такий документ потрапляє до рук донощика?

— Всяк буває. Часом випадково знайде… Часом і викраде…

— А бувало, щоб обвинувачений сам показував місце, де сховано цирограф? Ти знаєш про це?

Модест на мить замислився.

— Ні. Не пригадую. Але бувало… часом. Рідко, але бувало. Я чув.

— А як ти перевіряв, що цирограф не фальшивий? Адже підпис обвинуваченого міг бути підроблений?

— Я бачив справжній, — підкреслив Мюнх, напружено дивлячись в очі Баличеві. — Генріх фон Бюлендорф підписував. Зрештою він сам признався.

— Зрештою… — повторив Ром.

Мюнх не завважив іронії в голосі Балича.

— Він довго заперечував. Не признавався. Але кінець кінцем сказав. Усе! Як зустрівся з посланцем самого сатани. Як той пообіцяв йому десять тисяч фунтів золота і довге життя… Частину цього золота знайшли.

— А тобі ніколи не спадало на думку, що такі докази могли бути спеціально, штучно підроблені тими, хто жадав смерті обвинуваченого? Щоб загарбати його майно або помститися особисто? Хто звинуватив Генріха?

В очах Мюнха з’явилася тривога.

— Хто? — запитав риторично. — Ім’я донощика таємницею святої присяги оберігається…

— І цирограф теж передають за умови, що ім’я того, хто його доставив, буде таємницею?

— Так, пане.

— Але ж ти знав, хто був справжній донощик?

— Знав… Особа, гідна довіри.

— Справді! — глузливо засміявся Балич.

Мюнхові очі виповнилися страхом.

— Пане, чому ти смієшся? Ти гадаєш, що я… брешу? Але я кажу правду.

— Ти хочеш мене переконати, що кожен донос був правдивий? Що не фальсифікував доказів?

— Часом бувало й так… Багато зла в людині. Інколи навіть серед тих, що господові служили. Але найбільше серед черні бувало… Із зажерливості або заздрощів. Не раз такого брехливого донощика віддавали до суду. Одначе вір мені, пане: коли я чаклунку мучив, завше міг дізнатись, хто вона насправді.

— У який спосіб?

— Є різні способи… Про них також і в книгах писали. Отець Альфонс де Спіна у “Твердій вірі”, Йоган Баудін в “Демономанії чаклунок”, Ян Нєдер, Ульрік Молітор, Якуб Шпренгер…

— “Молот відьом”.[9]

— Авжеж, пане. Бачу, ти знаєш цю книгу. її написали отці нашого закону.

— Отже, ти стверджуєш, що цей документ, — Балич показав на пергамент, — справжня угода з сатаною?

— Так, пане. Адже ти сам кажеш, що йому багато років. Тобі дивно, що його не спалили заразом із тим сатанинським виродком? Певне, лишили як доказ і пересторогу для інших.

— Можливо. Але мене цікавить інше. Документ написано на пергаменті, з якого витерли попередній текст. Окрім підпису йоахіма фон Грюнштейна.

Ром вийняв з течки два знімки.

— Ось глянь! — подав він знімки Мюнхові. — Ми спромоглись прочитати старі записи. Тут два письма: одне поверх другого. Підпис лишився той самий. До речі, саме тому він не перевернутий. Поглянь, що було написано перш. Це лист Грюнштейна, адресований…

— Це диявольська штука! — вигукнув Мюнх, схопившись з крісла.

Знімки впали на підлогу. Балич нахилився, підняв їх, тоді поволі підійшов до ченця і взяв його за руку.

— Вгамуйся. Можеш мені повірити: у тому, як було одержано ці знімки, немає нічого надприродного і тим паче диявольського.

Мюнх трохи збентежився, але відступати не збирався.

— Сатана міг зумисне скористатися листом до пріора…

— Ти гадаєш, що диявол викрав листа, знищив старий текст і дописав зміст угоди? В такому разі це був би документ, сфальсифікований сатаною, отже, недійсний!

На обличчі ченця відбилася непевність.

— Можливо, це зробив сам Грюнштейн?..

— Навіщо? Адже він міг написати документ на іншому пергаменті.

Чернець стурбовано ворухнувся, але не відповів. Якусь мить обоє мовчали.

— То, може, ти все-таки погодишся, що цей цирограф — фальшивий?

Мюнх повільно звів очі на Балича й нараз, ніби щось згадавши, вигукнув:

— Ні! Не піддавайся омані, пане! Сатана вміє засліпити нас! Усе так, як я сказав! Диявольська штука… Не тоді вчинена, а тепер, коли ти робив ці знімки. Я знаю, на що він здатний! Хіба не міг він цього листа написати тепер?.. Аби сумнів посіяти… у твоїй і моїй душі.

— Дослідження показали, що листа до абата було написано чотири століття тому.

— Ти молодий і легковірний. Приймаєш оману за істину. Ти не знаєш, який сатана підступний. А кажеш, що читав “Молот”… Зваж усе… і ти зрозумієш свою наївність, — додав тріумфуючи.

— Зважу, — кивнув Балич.

Тої ж миті відчув нехіть до розмови з людиною, що надто чужа йому за інтелектом. Кама мала слушність: Мюнх не хворий, і, одначе, мислення його не здатне вирватись за межі заклятого кола понять чотиривікової давнини.

— Ну, я вже піду. Доктор Дарецька невдовзі повернеться, — сказав Балич, порушуючи тривалу мовчанку.

— Ти хотів, пане, поговорити зі мною про пекло, — нагадав Мюнх.

— Я мав на увазі цирограф. Але не тільки, — додав Балич швидко, бо побачив розчарування на обличчі ченця, і в голові сяйнула йому думка. — Хоча… Ти не втомився?

— Ні, пане, я уважно тебе слухаю.

— Як інквізитор і майстер у диявольських справах ти, очевидно, добре знаєш, який вигляд має сатана. Ти читав багато книг, де пишеться про нього, та й відьми, чарівниці, напевне, не раз казали на тортурах, який він.

— Казали, — ствердив, кивнувши, чернець.

— То чому ж ти сам, брате Модесте, коли тебе схопили ті пекельники, та й раніше, коли ти палив алхіміка Матеуша, бачив замість дияволів у їхній звичайній подобі лише летючих павуків?

— Сатана може прибрати будь-яку подобу. Ти ж знаєш це, пане.

— Ну, гаразд. Але чому ніхто досі, окрім тебе, не бачив його у тій подобі?

— Бачили й інші… Добрі мешканці Кондовіхта, і святі отці, й брати, і навіть отроки бачили!..

— Правда. Але раніше ніхто диявола у такій подобі не бачив.

— Диявол може прибрати подобу якої завгодно нечисті.

— А чи певний ти зараз, — коли вже бачив машини, автомати, явно зроблені не сатаною, — що то були чорти? Чи можеш ручитися, що ті летючі чудовиська — злі духи, а не, скажімо, машини?

— Не будували люди тих “машин”. То не машини. А коли навіть… Сатана може прибрати й подобу машини!

— Слухай, Моде. Кама казала тобі, що заселена “є лише наша Земля? Ти бачив зображення Марса? Дуже далеко від Землі, в просторах неба існують інші сонця й інші планети, може, давніші, “ніж наша Земля… Можливо, мешкають там мудрі істоти, які створили ці машини чимало віків тому? Церква ще в минулому столітті не заперечувала такої можливості, — додав він.

— Я чув. Розумом це важко збагнути. Але Кама казала… Отже, таке може бути… Я не перечу.

— Ти казав також, що коли тебе схопили й зачинили в порожній білій келії, всередині того “гриба”, то ти вже не бачив тих павуків?

— Не бачив. Але мук моїх це не зменшило. На стінах знаки-примари з’явились, пробували спокусити…

— Саме це мене й цікавить. Ті стіни могли бути великим екраном, схожим на цей, що тут у залі. Які були ті знаки?

— Різні. Кола, трикутники, зигзаги, якісь чудернацькі черв’яки… Але це спочатку. Потім були видива… Немовби серед чорного неба мене підвісили… А тоді гори якісь… долини… А найчастіше за все дива пекельні, жовті й червоні, на полум’я схожі. Чудовиська огидні, червоні, жовті, часом брунатні й чорні… лапи із стома пальцями до мене простягали… Страхітливі видива! Воістину пекельні. Але я молився і хрестом святим заслонявся, тоді вони щезали.

— А часто поверталися ці видива?

— Ні, пане. Сила молитви й імені божого могутні. Прогнав їх геть.

— Отже, вони з’являлися лише спочатку?

— Так, пане. Тільки спочатку. Опісля, коли я почав стіни хрестом святим благословляти, вони зникли без вороття.

— Чим ти хрестив?

— Хрестом своїм. А то й просто перстом… І варто було мені намалювати на стіні одного хреста, як одразу з’явилося кілька таких самих.

— Цікаво. А ти не пробував малювати написів?

— Пробував, пане! — хапливо ствердив Мюнх. — Ім’я господа нашого Ісуса Христа і матері Божої. І написи ті теж повторювались. Навіть потім, коли я вже не писав.

— Ти гадаєш, що пекельні сили могли малювати знаки хреста й ім’я Христове?

— То могли бути знаки, господом дані.

— А якщо то були не посланці пекла, а істоти з іншого, невідомого нам світу, котрі прилетіли на Землю в дивовижному кораблі? Можливо, не знаючи людської мови, вони намагалися у такий спосіб порозумітися з тобою?

— А вона теж так гадає?

— Хто?

— Кама Дарецька.

Балич відчув, що його починає душити гнів.

— Не знаю, що гадає Кама, — відповів він, стенувши плечима. — Коли хочеш, спитай її сам.

— Я спитаю, пане, скоро вона повернеться

— А коли вона підтвердить моє припущення, ти повіриш, що так воно й було?

— Авжеж. Повірю.

— Ти маєш її за мудру?

— Не тільки мудру, пане. Вона свята! Ром мимоволі пирхнув. Щоправда, одразу перемігся, та було вже пізно.

— Смієшся, пане? — ображено прошепотів Мюнх. — Чому ти смієшся?

— Ні, нічого. Нічого. — Балич намагався якось залагодити інцидент.

— Скажи, чому? — наполягав чернець. Очі його гнівно заблищали.

— Так… мимоволі.

— Не збагну. Скажи, чому?

Ром розумів: що далі він зволікатиме з відповіддю, то скрутніше йому доведеться. Власне, обманювати не було потреби. Адже Кама сама прохала, аби він поміг їй якось погасити кохання, що зароджувалось у Мюнха до неї.

— Ти питаєш, чому я сміявся? — промовив Балич, аби виграти час.

— Авжеж. Чому?

— Кажу ж тобі: ненавмисне Мимоволі. Їй-право, не хотів тебе образити. Коли я почув од тебе, що Кама свята, одразу… подумав: що б вона сказала на це?

— Але чому ти сміявся?

Уникнути прямої відповіді було неможливо.

— Я не уявляю собі Каму в ролі святої, — мовив Балич, водночас розуміючи: відповідь ця — немовби стрибок у невідоме.

— Чому? — голос Модеста прозвучав холодно, вороже.

— Свята — це особа поважна, сповнена гідності, доброчесності, котра цурається земних радощів…

— А Кама? Вона ж така і є!

— Не зовсім. Ти бачиш її лише на роботі. В особистому житті це весела дівчина; вона не цурається розваг.

— Я знаю. Коли ми якось ішли лісом… вона ганялася за метеликом. Наче дитина. Або тут… Вона хотіла навчити мене танцювати… Але це забави юності. Святий Франціск теж полюбляв пустощі… Важливо, щоб… забави не заступили… бога і спасіння душі Сміх і веселощі не завше гріх Часом вони можуть служити в ім’я господа нашого…

— Можливо. Але Кама така, як і мільйони інших дівчат.

— Неправда! — гнівно вигукнув Модест. — Ти брешеш! Або… очі твої засліплені!

Це було вже занадто. Балича раптом пойняло пекуче бажання враз зруйнувати Модестів міф.

— Ти був з Камою у парку на островів

— Ні.

— Хочеш, підемо до неї? Зараз же. І ти сам переконаєшся, що вона така сама, як інші. Ну, хочеш?

— Хочу.

Балич глянув на годинник.

— Минуло лише п’ятдесят хвилин відтоді, як ми розмовляємо. Отже, встигнемо!