Восьме коло пекла

ДВА СВІТИ

Мікша довго не повертався. Дарецька кілька разів телефонувала до нього, але візофон у кімнаті Мюнха було вимкнуто.

Балич вже не ховав хвилювання. Він нервово крокував кабінетом і був такий пригнічений на виду, що Кама не важилась навіть докоряти йому.

Врешті майже по двох годинах чекання кремезна постать Стефа з’явилася в напіввідчинених дверях.

— Аз мене не такий уже й кепський дипломат, як я гадав, — мовив він з порога. І, зачиняючи за собою, двері, додав: — З того, напевне, щось вийде…

— Ви надто довго розмовляли.

— Він мене геть вимучив, — зітхнув Мікша, сідаючи в крісло. — Та я не шкодую. Розмова була дурна, але загалом справа не така вже й трагічна.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Він чекає на тебе, Камо! І з нетерпінням.

— А чи варто йти зараз?..

— Варто. Одначе спочатку ми мусимо порозмовляти втрьох.

— Що він казав про мене? — непевно запитав Балич.

— Ой, Роме, Роме, наварив ти каші!.. І сам же змушений будеш їсти.

— Як це розуміти?

— Тобі не можна показуватися йому на очі. Принаймні зараз. Ти для нього, м’яко кажучи, учень диявола!

— А ти не пробував йому втлумачити, що…

— Пробував, але надаремне. Справа куди складніша, ніж ти гадаєш. Щиро кажучи, у цій сутичці я змушений визнати тебе втраченою позицією. Принаймні зараз.

Брови Балича гнівно насупились.

— Он як? Розумію… — почав він ущипливо. — Ти рятував Камин авторитет, віддаючи на поталу мене. Моя позиція тут не має значення. Для тебе існує тільки Кама! І в який же спосіб, геніальний дипломате, ти рятував авторитет великої Ками Дарецької? Посилаючись на її божественне походження? А може, на заслуги в боротьбі з сатаною? Чи ти сам часом не почав вірити в пекельні сили?

— Дай мені скінчити, Роме! — мовив Мікша, пускаючи повз вуха зачіпки. — Мене справді цікавила лише Кама. Її авторитет!

— …святої, — глумливо додав Ром.

— Прошу тебе, не перебивай! Адже річ не в тім, Кама це чи хтось інший. Важливо зберегти вплив на Модеста.

— Ти хочеш сказати, що тобі однаково, хто провадитиме далі дослідження?

— Чому ж бо? Не однаково!.. Але… Я не те хотів сказати. Скоріше навпаки… — Мікша починав плутатись. — Я хотів сказати, що авторитет тут необхідний! Коли я навіть перебільшую трохи, ти мусиш зрозуміти… Річ у тім…

— Я розумію. Одначе… Ти хочеш домогтися її ласки. А може, це докори сумління?.. Я б на Каминому місці…

Дівчина зашарілася з гніву.

— Досить! — різко перебила вона. — Ви обидва кажете дурниці, йдеться не про авторитет, а про довір’я. Це по-перше. По-друге, я не хочу бути предметом культу й тому прохала Рома — ще до цього безглуздого випадку — щоб він допоміг мені.

— Ось тепер уже й я не знаю, хто робить з мене дурня, — зітхнув Мікша.

— Стривай! По-третє, Ром вчинив неправильно, привівши Мода на пляж. Хоч його й виправдує трохи моє прохання, але надмірна запопадливість теж не на користь.

— Камо! Б’ю себе у груди! — Ром трохи повеселішав. — Три нуль на твою користь! Зізнайся, Стефе, вона одним ударом поклала на лопатки нас обох. Але, можливо, вона готує ще й четвертий?

— Аякже. Є й четвертий. Боюся, Стефе, що ти зіпсував усе, коли хотів повернути мені авторитет у такий спосіб, як кажеш.

Запала мовчанка. Мікша дивився на Каму й усміхався.

— Ти все сказала?

— Усе.

— Ну, а зараз, коли дозволите, я спробую відповісти. По-перше, ви обоє намагаєтесь мені втовкмачити, що заради врятування Каминих позицій я хотів зміцнити Мода щодо божественного чи небесного її походження. Я зовсім не казав, ніби в такий спосіб намагався відновити Камині взаємини з Мюнхом, бо ви взагалі не хотіли до кінця мене вислухати. По-друге, я, хоч і вважаю, що Ром пхає носа до чужого проса, — зовсім не хотів образити чи бодай применшити його роль у розкритті загадки про походження Модеста. Моя розмова з Модом лише початок! Я б сказав, перша розвідка. Просто, обміркувавши все, я дійшов висновку, що в даний момент буде краще, коли Ром зникне з поля зору Мода. Занадто настирливі спроби переконати його, що він повинен вірити тобі, Роме, можуть спричинитися до зовсім нежданих наслідків. Я посіяв би зневіру в самого себе. Ти скажеш — це егоїзм. Можливо, так воно й є. Але навіщо ставити на карту все? Чи не краще рухатися вперед поступово? Коли я розповім вам усе, як є, ви, певне, погодитесь зі мною.

— Та кажи нарешті! — нетерпеливо промовив Балич.

— Повторюю, Роме: наварив ти каші. Одначе мушу тебе втішити: як каже прислів’я — лихо не без добра.

— Отже, ти визнаєш… — зрадів Балич. — Моє лікування шоком допомогло?

— Не квапся. Наслідки цього шоку зовсім не такі, яких ти сподіваєшся. Мені здається, я зробив одне відкриття: із нашої з Модом розмови випливає, що світ, в якому усі ми нині живемо, уявляється йому світом нереальним.

— Нереальним? — протяг Балич.

— Це світ оманливий. Все, що Мюнх бачить і чує, насправді не існує. Воно створено добрими або злими силами. Якими саме, він не знає. І це гнітить його найбільше.

— Нісенітниця. Адже в його поведінці немає нічого, що давало б підстави висунути таку дивну гіпотезу. Він знає, що живе на Землі в дві тисячі тридцять четвертому році. Вчиться користуватися автоматами, розмовляє з нами, питає, намагається збагнути, каже, що вірить нам, або пробує заперечувати те, що чує від нас. Загалом поводиться нормально. Звідкіля такі припущення?

— Він сказав мені це сам! Очевидно, в пориві відвертості.

— Сам? У якій формі?

— Важко точно повторити… А розмову я, на жаль, не записав. Мод прохав, аби я вимкнув усі апарати. Його слова можна коротко передати так: те, що він побачив на пляжі, надзвичайно його вразило. Бо ж йому здалося на мить, ніби це реальний світ. То було випробування, і Мюнх вважає — він його не витримав. Одного він певен: це був знак, що в думках своїх він помиляється. Коли я спробував переконати йото: у всьому, що він бачить і чує, немає нічого таємничого і надприродного, — він спокійно вислухав мене. А тоді сказав: саме так ми всі тут і мусимо говорити. Потім нібито збагнув, що прохопився невгаразд, і спитав, чи можна йому взагалі про це говорити. Я запевнив, ясна річ, що ніхто не дорікатиме йому за відвертість. Та надалі він був уже обережніший. Правда, дав мені зрозуміти, що мене й тебе, Камо, вважає чимось на кшталт янголів-хранителів.

— А мене посланцем пекла, — саркастично докінчив Ром. — Одначе слова твої аж ніяк не свідчать, ніби цей тип усе, що бачить і чує, чого торкається і нюхає, має за нереальне. Такими здаються йому лише певні випадки й факти, котрі досить яскраво суперечать його уявленню про світ.

— Спочатку і я так думав. Та ба, трудність у тому, що не можна знайти виразної межі між цими двома світами.

— Щось не дуже хочеться в це вірити.

— І все одно це так.

Кама підвелася з крісла й підійшла до столу. Взяла нотатника, що лежав серед паперів. Одкрила його, потім механічно закрила й знову поклала на стіл.

— Я дедалі більше переконуюсь, що Стеф має слушність, — мовила вона, простуючи в задумі до вікна. — Для Мюнха світ, який він відчуває зором, слухом, дотиком, — це лише мова, котрою промовляє до нього хтось Невідомий, надмогутній Він не розуміє цієї мови, не може витлумачити її, не знає, чого від нього хоче цей Невідомий, і це його лякає. Але водночас він знає, що ця мова не хаотична, а складена за певними правилами, упорядкована, логічна. Він починає нею користуватися, хоча й не забуває, що її штучно створив Невідомий тільки з тим, а може, й не тільки, аби передавати йому, Модесту Мюнхові, якісь інформації, котрих, на жаль, він не може зрозуміти. Мюнх намагається збагнути й засвоїти правила цієї гри, пробує грати так, ніби світ, у якому він живе — реальний. Одначе він гадає, що існує другий, справді реальний світ, хоча й відгороджений од нього непроникною заслоною. Правила поведінки і гри того світу знайомі Модесту Мюнхові. Вони близькі і зрозумілі йому, бо закріплювалися протягом багатьох років життя. Але правила ті суперечать правилам гри світу, в якому він нині живе. Чи можливо таке, щоб існувало два світи і дві системи правил? Ні! Тільки один світ може бути реальний. Може, той, з яким він зараз має справу? Але думка ця здається Мюнхові безглуздою. Суперечності між інформаціями, які надходять до нього з обох світів, він вбачає в тому, що не може витлумачити їх, перекласти з однієї мови на іншу. З мови уявної на мову істини, тобто зрозумілу для нього. В цьому безнастанному ваганні він прагне знайти якусь точку опори, побудувати місток між цими двома світами, але все надаремне.

Балич стенув плечима.

— Ти гадаєш, — промовив він, — що мислення нашого Мюнха таке заплутане? Ці коди, шифри, світи з різними мовами?

— Ясна річ, він сам цього не знає Я намагалася накреслити схематичну модель процесів мислення, що відбуваються в його мозкові. Модель надто спрощена, але вона, напевне, відбиває суть справи.

— Ти звернула увагу, — втрутився Мікша, — що ця модель характерна не тільки для людини, котра знаходиться в такій складній ситуації, як Мод? Це взагалі модель містичного розуміння світу. Саме такий — скороминущий, нереальний — був для середньовічного містика його земний світ. Тільки, може, не такий суперечливий.

— Не такий суперечливий? Навпаки!

— Я гадаю, — промовив Ром, — скоро Кама прекрасно витлумачила свою теорію, або, точніше, “переклала” теорію Стефа на мову психокібернетики, — час подумати про практичні висновки. Мені здається, справа стає безнадійною. Без фізіологічної терапії про адаптацію не може бути й мови.

— Ти теж так гадаєш? — звернувся Мікша до Ками.

Вона не відповіла. Дивилася крізь вікно на хмари, що повивали обрій.

— Отже, так, — мовив Мікша.

Кама поволі відвернулась од вікна. Якусь мить дивилася на Стефа, потім заперечливо похитала головою. Знову підійшла до столу і взяла нотатник.

— Сьогодні вранці мені телефонував профак Герлах із Штутгарта. Він кілька років провадив археологічні роботи в районі кляштора в Урбаху. Герлах пропонує привезти туди Модеста. Він хоче перевірити, чи “наш” Мюнх знає топографію кляштора. Середньовічний інквізитор Мюнх прожив там п’ять років. Щоправда, від кляштора лишилося тільки південно-східне крило й руїни північного, але й цього досить, аби визначити, що знає про нього Мод. Можливо, ми дістанемо в такий спосіб не лише докази “за” чи “проти” ідентифікації цих двох осіб…

— А що ж іще?

— Може, безпосереднє зіткнення з минулим, реальним минулим, допоможе зрозуміти Модестові, що планета, по якій він ходить, це не омана, а та сама Земля, по якій він ступав майже чотириста п’ятдесят років тому. Коли, звичайно, він взагалі тоді ходив…