ЛЮДИНА НІЗВІДКИ

— Не згодна з тобою! Стан, у якому перебуває ця людина, не схожий на психоз. Характер кривої “альфа-37” анітрохи не свідчить про дементуальне зміщення пункту рівноваги.

Кама підвела голову, схилену над графіками, й відкинула рукою пасмо ясно-рудого волосся, що спадало на чоло. Психіатр Ром Балич, який сидів навпроти, з погордою стенув плечима.

— А все-таки в його поведінці наявні всі ознаки галюцинаційного комплексу. Це, безперечно, парамнезія.

— Інакше не можна й витлумачити… Але це, на мою думку, надто рідкісний випадок. Не пам’ятаю, щоб я коли-небудь чула про щось подібне. Ніяких функціональних аномалій у ретикулярній системі, Крива Петрової абсолютно правильна. Кращої годі й бажати.

Концептолог Гарда підвівся з крісла й підійшов до столу. Якийсь час розглядав плівку, аж поки знайшов те, чого шукав.

— Рефлекс Сімонса-Каліського теж нормальний, — кивнув він на плівку. — Ну, а як пройшли тестові випробування?

— У принципі задовільно. Правда, показник інтелекту трохи нижчий за середній, але це ще ні про що не свідчить. Зв’язки правильні. “Свіжа пам’ять”, можна сказати, виняткова. Я не виявила ніяких порушень.

— Кама ладна твердити, ніби цей суб’єкт — зразок психічного здоров’я, — жахнувся Балич. — Хіба можна говорити про виняткову пам’ять людини, що навіть не пам’ятає, хто вона?

Гарні Камині брови сердито вигнулись.

— Я зараз кажу про наслідки тестів, — холодно відповіла дівчина — Не бачу суперечності. “Свіжа пам’ять” справді може бути чудова, бо ж амнезія має регресивний характер.

— Отже, гадаєш ти, він утратив пам’ять внаслідок нервового зворушення, що до нього спричинилося падіння метеорита? — примирливо запитав Гарда. — Ніяких слідів механічного чи термічного ураження не виявлено…

— Я радше схильна думати про психічне зворушення.

— Отже, Кама вважає, що пацієнт — цілком нормальна людина, яка втратила пам’ять, — промовив Балич. — Парамнезію в такій формі, як у даному випадку, не можна вважати наслідком шоку. Чи може психічно нормальний чоловік вірити, що він — середньовічний чернець? Таж він не здатен критично оцінювати факти. У системі його пам’яті закріпилися стереотипи, котрі є згустком хворобливих галюцинацій, архаїчних відомостей і деформованих фрагментів дійсності. Мені здається, ці ознаки свідчать про парафренію. Окрім того, страх… Адже він безустанно чогось боїться!

— Еге ж! — підхопила Кама. — Страх може мати неврозний характер. Ром обстежив хворого лише раз, я ж спостерігаю за ним уже четвертий день. Це, безперечно, суб’єкт з психопатичними нахилами, крім того, він поводиться так, ніби його галюцинації — реальність. Інших патологічних ознак не виявлено. Я намагалась застосувати терапію у двох напрямках. Наслідків ніяких. Депресивна реакція, наче в нормальної людини. Запевняю тебе, Роме, — це не шизофренія.

— А можливо, він просто прикидається? — втрутився концептолог.

— Ні. Спочатку я теж так гадала… Але ні. Його галюцинації становлять логічне ціле. Правда, я не дуже знаюся на релігійних віруваннях, звичаях і мові XVI століття, але досі не виявлено в нього жодної реакції, яка суперечила б галюцинаціям. Нормальна людина не може так невідступно грати роль середньовічного ченця. Саме це, на мій погляд, свідчить: ми маємо справу з незвичайним феноменом. Скажу більше, — збуджено вела далі Кама, — зондування підсвідомості теж не дало нічого нового. Те саме коло понять, той самий лексичний фонд. Я перевіряла кодові асоціації… Те саме. Реакції такі, наче він справді ніколи не знав інтермови.

— Дивовижно! — вигукнув психіатр.


— Але це так. Можеш перевірити записи. Крива змінюється тільки на латину й німецьку мову XVI століття. Реакція на інтермову, італійську, англійську, французьку, польську чи російську з’являється тільки в разі аналогічного з латиною чи німецькою мовою звучання слів. Я передала стрічку лінгвоаналізаторові…

— Ну й що?

— Уяви собі, він справді вільно говорить середньовічною латиною і німецькою мовою!

— Це лише підтверджує гіпотезу, що він бездоганно знає той період.

— Він твердить, що його звуть Модестус Мюнх.

— Модестус Мюнх? — повторив Гарда й замислився.

— У нього не виявилось персонкоду, — зауважила Кама.

— Знаю, — кивнув учений. — Дивно, звичайно, але це не наш клопіт. Надійде відповідь з Глобінфу, і все з’ясується. Мене цікавить зараз інше. Ти, Камо, згадувала про психічні нахили.

— Так, зондування підсвідомості виявило садистські нахили.

— Розумію. Саме це відповідає характерові його інтересів. Похмура епоха середньовіччя: пекло, чаклунки, вогнища інквізиції…

— Так. Тому я й не надала цьому особливого значення.

— І правильно. Ми мусимо зосередити увагу на основному питанні: чи могла парамнезія витіснити з підсвідомості усі сліди багаторічних переживань?

— Мабуть, це неможливо. Одначе…

— Скажи, з ним можна зараз поговорити?

— Авжеж. Переклад з латини на інтермову й навпаки уже запрограмовано. А щоб він нас не розумів, ми можемо розмовляти між собою по-польському.

— Що він зараз робить?

— Лежить долілиць, напевне, молиться. Отак пролежує цілими годинами.

Кама підійшла до столика й увімкнула візію. На екрані з’явилася простора кімната і чоловік у блакитному лікарняному халаті. Бородань справді лежав розіп’явшись на підлозі.

— Цікаво, — пробурмотів Гарда й запитав Каму: — Він що, не виходить із спальні?

— Дуже неохоче. Виходить лише на терасу й годинами дивиться вниз на місто. Так, наче милується й дивується враз.

— Цікаво, — повторив концептолог.

Чоловік у блакитному лікарняному халаті почав поволі підводитись. Якусь мить постояв навколішки, тоді встав і підійшов до розсунутої стіни, за якою була широка тераса.

— Ходімо, — промовив Гарда.

Коли вони входили до кімнати, чоловік стояв на терасі й дивився вниз.

— До вас прийшли гості,— кинула з порога Кама.

Бородань повернувся, і на його обличчі, зосередженому й напруженому, відбилися страх і радість.

— Це професор Гарда. Познайомтесь! — сказала Кама.

Чоловік ступив уперед і хотів був упасти на коліна, але дівчина підхопила його й, підвівши до Гарди, докірливо мовила:

— Навіщо це? Адже я вам казала, не треба ні перед ким ставати на коліна.

— Так, пані, — покірно кивнув він.

— Чи ви задоволені своїм помешканням, брате Модесте? — запитав концептолог, але той не зрозумів питання, хоча лінгвістичний автомат переклав йому слова Гарди.

— Я слухаю тебе, пане.

— Я питаю, чи подобається вам у нас? Як ви себе тут почуваєте?

— Як же мені не радіти? — жваво відповів чоловік. — Чи міг я сподіватися, що очі такого нікчемного хробака, як я, побачать царство боже на Землі?

— Доктор Дарецька казала — ви пройшли крізь пекло, — підхопив Балич.

— Так, пане. Гадаю, однак, — то було не пекло, а лише чистилище. Бо я вийшов з нього. Напевне, така воля божа. Був там, бо заслужив, адже я грішник і людина, слабка духом. Одначе мені вдалося встояти проти дияволів…

— І ви бачили сатану? З рогами і хвостом? — домагався психіатр.

— Бачив так само, як бачу тебе, пане, з волі божої! Але дияволи ті не мали ні рогів, ні хвостів: подобу павуків прибрали вони.

— О! Знову той самий мотив диявола-павука, що постійно повторюється, — по-польському зауважила Кама.

— І довго мучили вас ці павуки?

— Не знаю, пане, довго чи ні. Коли я був там, то гадав, що спливають роки, а тепер пам’ятаю нібито дні… Але то були століття. Коли мене спіймали ті дияволи, минав рік божий тисяча п’ятсот дев’яносто третій. Нині, як сказала мені пані, — він схвильовано показав на Каму, шанобливо схиляючи голову, — від різдва господа нашого, Ісуса Христа, минуло вже дві тисячі тридцять чотири роки.

— Ви були в чистилищі понад чотириста сорок років?

— Так, пане.

— Скажи нам ще, брате, — почав Гарда, але не закінчив, бо Кама підняла руку, даючи знак, що дістала телефонний сигнал.

Залягла тиша.

Гарда і Балич, а опісля й чернець напружено дивилися на Каму, неначе хотіли прочитати на обличчі дівчини її думки.

Нарешті Кама опустила руку, вимикаючи апарат.

— Надійшла відповідь з Глобінфу, — схвильовано звернулася вона до Гарди й Балича по-польському. — Важко повірити, але пошуки закінчилися невдало. Вони переглянули всі реєстри. Такого зведення не знайшли.

— Але ж це неможливо! Жодна людина, котра мешкає в Сонячній системі, не може опинитися поза реєстром!

— І все-таки…

— Отже, система недосконала.

— А можливо, його просто не було вписано? — Кама шукала пояснення загадки. — Тоді зрозуміло, чому при ньому не було персонкоду.

— Не знаю, що й гадати. — стенув плечима Балич. — Ясно — з точки зору права цей твій брат Модестус — людина, що не існує.

І, посміхнувшись, додав:

— А можливо, він справді примандрував до нас із тисяча п’ятсот дев’яносто третього року? З допомогою якоїсь чудесної машини часу?

Гарда несхвально глянув на Балича.

— Облишмо жарти, колего, — мовив він. — Ми повинні вирішити, в якому напрямку вести дальші дослідження. Але не тут… — Він кивнув на Модеста, котрий спершу здивовано, а потім з помітною турботою стежив за жвавою розмовою учених, якої він не розумів.

— Слушно. Ходімо в лабораторію, — згодилась Кама. — До побачення, Модесте, — звернулась вона до ченця інтермовою.

— А ти… ти повернешся сюди, до мене? — тривожно запитав той.

— Повернусь. Невдовзі повернусь, — усміхнулася вона і дружньо потиснула його руку.

Чернець швидко нахилився й поцілував краєчок її куртки.

— Модесте, я ж вам казала…

Він винувато опустив додолу очі.

Загрузка...