Восьме коло пекла

ПОРАЗКА

Профак Гарда поклав свою широку долоню на Камину руку й по-батьківському стиснув її.

— Не журися, дитино! — промовив він сердечно. — Ти зробила все, що могла.

Вона сумовито глянула на вченого.

— Аби я була певна…

— А чого б ти ще хотіла? Може, коли б він був молодший чи хоча б виявляв природну зацікавленість, ми мали б якийсь шанс… Зрештою — трудність не тільки в тому, що його думки понад тридцять років обертались у вузькому, замкненому колі містичних понять і схем. Ми не вимагаємо зараз од нього відродження психіки. Стало б тієї дрібки критичності, якої йому нині бракує. Адаптація була б тоді питанням часу.

— П’ять місяців не вельми короткий термін. Я робила, що могла. Ці п’ять місяців для мене — все одно що два-три роки нормального життя.

— Два, три чи навіть десять років не вирішують справи. Нам не можна забувати: для нього примирення із сучасним життям означає щось більше, ніж відмова од багатьох понять і схем. Визнавши діла і помисли інквізиторів хибними, Модест мусить визнати й те, що був він не суддя праведний, а вбивця і мучитель невинних… Надто багато ми від нього вимагаємо.

Кама мовчки встала з-за столу й почала складати в дорожну торбу розкиданий на канапі дріб’язок.

— Зрештою, навіщо я тобі тлумачитиму те, що ти сама знаєш, — мовив по хвилі Гарда. — Без фізіологічної терапії справа безнадійна. Побачиш, те саме скажуть і в Калькутті.

— Шкода, що ви не летите з нами. Я боюсь: присутність Балича тільки ускладнить ситуацію.

— Ти ж казала, що згодна з його аргументами…

— Я не про те. Я про сам політ. Добре, якби ми зустрілись аж у Калькутті.

— Ти перебільшуєш. Мюнх знає, що Балич летить з вами. Зрештою, вони вже кілька разів розмовляли, і Мод поводився якнайкраще.

— То він тільки вдає. І це найгірше. Зрештою, йдеться не лише про Рома. Я сама відчуваю, що вже не налагоджу з Модом контакту.

— Усе це говорить за те, що іншого шляху немає.

— Прикро, однак, програвати…

— Не знаю, чи можна це назвати програшем. Адже твої дослідження й спроби адаптації Модеста надзвичайно цінні. Од такого експерименту відмовлятися не можна, аби ми навіть завчасу знали, що він не дасть позитивних наслідків…

Кама лише мовчки кивнула головою. Вона знала: Гарда має слушність, але їй важко було погодитися з думкою, що бар’єра, який існував у мозкові Модеста, не можна здолати ні фактами, ні жодним логічним аргументом; лишається тільки вдатися до фізичних засобів — проникнення в структуру умовних зв’язків мозку.

Гарда зараз теж думав про це.

— Є одна вельми поважна перешкода правового чи навіть морального характеру, — мовив він, замислено дивлячись на Каму. — Мюнх ніколи не дасть згоди на операцію, коли дізнається про ваш намір. З другого боку, він не здатний до самостійного життя в нашому суспільстві, потребує безнастанної опіки, а в окремих випадках може навіть бути небезпечний для оточення. Обмеження ж його свободи мусить ґрунтуватися на судово-медичному висновкові, який стверджував би, що він — психічно хвора людина або ж небезпечний злочинець. Моральна проблема, на перший погляд, простіша. Адже суспільна шкідливість Мюнха — мінімальна, і з точки зору науки було б навіть корисніше лишити його психіку в нинішньому стані як об’єкт дослідження. Зміна потрібна в інтересах самого Мюнха, бо ж конфлікт між ним і світом для нього — джерело духовних мук. З точки зору гуманності його треба від них звільнити! Одначе спосіб, у який ми можемо це здійснити, суперечить основним засадам свободи совісті й особистої свободи. Боюсь, в Калькутті вам доведеться нелегко.

— Найгірше те, що я не знаю сама, як діяти, — зітхнула Кама. — Скажу відверто: я повсякчас тішу себе, що є вихід…

Мелодійний сигнал дзвоника перервав розмову Дівчина вийшла до передпокою й відчинила двері. На порозі стояв Балич.

— Зі мною розмовляв Стеф Чому ти не сказала мені сама? — докірливо запитав він.

Кама збентежилась.

— Заходь, будь ласка, — мовила Кама по хвилі.

Балич зробив кілька ступнів і раптом зупинився.

— Ти мені не довіряєш? — тихо спитав він.

— Не в цім річ. Я боюсь за Мода…

— Розумію. Якщо ти вельми вболіваєш за це, я ладен відмовитись. Заради тебе.

— Але ж… — вона замовкла, бо на дверях з’явився Гарда.

— День добрий, колего! — звернувся він до Рома.

— Ой, даруйте. День добрий, — вклонився лікар, — я, здається, невчасно прийшов.

— Ні. Я вже йду. А як там ваш рапорт?

— Думаю, чи не взяти його назад.

— Чому?

— Гадаю, стане звіту Ками.

— І що це за раптова зміна?!

— Просто обміркував усе…

— Забирати вже пізно. Це несолідно, колего! А втім, робіть, як хочете. Зважте усі “за” і “проти”. А зараз я мушу йти. Зустрінемось в інституті. За півгодини.

— Так, за півгодини, — механічно ствердив Балич.

Вони лишились удвох. Кама пішла до спальні й пакувалася далі. Ром стояв на порозі, вичікувально дивлячись на неї.

— Забрати рапорт було б нерозумно, — нарешті порушила вона прикру мовчанку.

— Кажу відверто — я ладен заради тебе відмовитись од поїздки.

Кама здивовано глянула на нього.

— Тільки заради мене? Це ще більш нерозумно. Твоя присутність необхідна. Я бачу, Стеф усе переплутав. Йшлося лише про політ до Калькутти. Найліпше буде, коли я полечу з Модом сама.

— Найліпше? Не знаю… Адже він психопат.

— Теж незгодна з тобою, — жваво заперечила Кама. — Мод — нормальна людина. Тільки й того, що мислить середньовічними категоріями. Я досліджую його вже кілька місяців…

— Я б йому не довіряв.

— З цим я можу погодитись, — зауважила Кама з ледь помітною іронією. — Ти можеш йому не довіряти. У мене ж інші стосунки.

— Коли говорити відверто… — гнівно почав Балич, але не докінчив. — А коли б з вами полетів Мікша?

— Навіщо?

— Адже ти сама сказала, що Мод Мікші найбільш довіряє.

— Стеф не має часу. А втім, це зовсім непотрібно.

— Правду кажучи, я вже з ним про це розмовляв.

— Ага, ось воно як! Змова! — усміхнулася Кама.

— Змова, — підтвердив Ром. — Ну то як, згодна?

— Це непотрібно. Та коли ви так уже хочете…

— Я йду зараз до Гарди. До зустрічі в Калькутті!

— До зустрічі!

Модест чекав на стартовій доріжці. Кама, попрощавшись з Гардою, готувала машину, від часу до часу поглядаючи на годинник.

Мюнх не приховував збудження.

— Спочатку полетимо до Варшави? — спитав він Каму.

— Авжеж. А звідти літаком до Калькутти.

— І я побачу Індію?..

— Навіть сьогодні. Ти радий?

— Звичайно. Коли стартуємо?

— Скоро. Чекаємо лише на Мікшу

— І він лишиться з нами там?

— Ні. Він мусить одразу повернутися. Але зате ти познайомишся з багатьма іншими цікавими людьми.

Мюнх глянув на неї спідлоба.

— Ми завше мусимо з кимось бути?

— Тебе втомлюють люди? — лагідно спитала Кама. — Щоправда, мене інколи теж.

— Хіба не можна бути десь… далеко від усіх… од усього світу?

— Можна. В горах, у повітрі, на морі…

— У повітрі теж багато людей.

— Це як на яких висотах і трасах. Ось побачиш, коли ми летітимемо літаком міжконтинентального сполучення, навколо нас буде тільки небо й земля.

— Я хотів би вже летіти.

Кама глянула на годинник. Час уже стартувати Куди ж подівся Мікша?..

Вона ще раз глянула на годинник. Якщо вони протягом п’яти хвилин не стартують, доведеться зателефонувати до Варшави, аби змінили програму польоту.

Кама поклала руку на шию й назвала подумки номер Мікшиного телефону. Але він був зайнятий.

Ще раз назвала номер.

— Чи довго? — квапив Модест.

Цієї миті Кама відчула легенький укол телефонного браслета. Швидко підвела руку.

— Нуль, нуль, нуль. Слухаю.

— Камо! — почула вона Мікшин голос.

— Так. Що сталося?

— На жаль…

— Ти не летиш?

— Я щойно дістав виклик з головного управління. Завтра маю подати звіт про наслідки досліджень диполів. Не знаю, що робити?

— Подай звіт!

— Вельми шкодую.

— Не маєш чого. Бажаю успіху.

Кама вимкнула зв’язок.

— Летімо, — сказала вона Модестові й підійшла до машини.

— А Мікша?

— Летимо самі!

В його погляді Кама завважила щиру радість