Восьме коло пекла

КРИЗА

У такому стані Кама не бачила Мюнха давно. Правда, і дві години тому, після повернення з Урбахського кляштора, вона розуміла — на неї чекає важка розмова. Однак не сподівалася, щоб чуття Модеста після зустрічі з минулим були такі бурхливі. Зараз він стояв перед нею з піднятими у відчайдушному жесті руками і був схожий на того дивного, напівбожевільного ченця, якого кілька місяців тому привіз до інституту Мікша.

— Ти мені скажеш! Присягнися, що скажеш! — гарячково повторював Модест.

— Звісно, скажу Якщо тільки зможу…

— Присягнися!

Він не відривав од неї очей.

— Присягаюсь.

— Якщо тобі дозволить… Так… Так… Усе залежить від нього…

— Скажи ж, нарешті, в чому річ?

— Нелегко сказати. Не дивуйся… Я нещасна, нерозумна людина. Зломлено дух мій… Я довго думав і… нічого не знаю… Не розумію Напевне, я не повинен Запитувати… Не можна запитувати? Так?

— Чого ти не розумієш?

— Навіщо? Навіщо? Навіщо я тут?! Я знаю, що зле чиню… Діла Всевишнього незбагненні. І не мені намагатися осягнути їх. Але я повсякчас думаю… Я більше не можу… Питати гріх? Звичайно, гріх!

Його чоло зросив піт.

— Не гріх, Модесте, — лагідно промовила Кама. — Питати треба завше. Тільки не знаю, чи зможу я тобі відповісти. Ти хочеш знати, як опинився тут, серед нас, як це сталося? Цього ми не відаємо. Поки що не відаємо. Є лише припущення, але їх не досить. Одначе, я переконана, ми знайдемо відповідь і на це запитання.

Він заперечливо похитав головою.

— Ні! Ні! Не те. Як це сталося, я знаю. Я пам’ятаю… Злі сили… Але я питаю не про це. Я питаю: навіщо, навіщо я тут?

— Як це “навіщо”? — насупилася Кама. — Спробуй пояснити зрозуміліше.

— Господь наш нічого не робить без будь-якої мети, — промовив він латиною. — Незбагненні діла його. Так мусить бути. Я розумію, але… Напевне, ти знаєш, навіщо. А казала: питати не гріх…

— Я досі не розумію, про що йдеться. Що я повинна знати?

— Я бачив сьогодні… там, в Урбаху. Це справді був Урбах. Ті самі мури… Тільки минув час. Це Земля… — пробував пояснити він. — Це той самий світ. Але інший… якийсь не такий… Я не збагну: чому? Ти казала: світ став інший… І що це добре… Але тоді, в моєму колишньому житті, я вірив: правда божа переможе. Царство боже… Чи це воно? Я не знаю… Не розумію. Дивлюсь і бачу… Так, це той самий світ! Ті самі мури, той же дім божий, сад, кружганки… Ті самі колони в каплиці, камінь на могилі отця Альберта… Це нічого, що напис стерся. Я розумію, час плине, минають віки… Але ж є бог! Христос, його вчення… А зараз я дивлюсь і не можу втямити. Я гадав, це царство боже. Але ні. Потім я думав, що це омана… демонів діяння, сатанинські спокуси… Але ні. Напевне ні… Те, що я бачив сьогодні, було направду… Хто ти? — напружено дивився він на неї. — Я не знаю, хто ти? Хто Стеф і хто доктор Балич? Профак Гарда та інші достойні мужі? Ви добрі… до мене… Але… ви не говорите… ніколи не говорите… про нього!

— Про кого?

— Про бога. Про господа нашого. Де він? Коли це світ без бога, то… — Мюнх замовк, і його очі виповнились жахом.

Кама давно чекала цього запитання. Вона добре знала, що процес адаптації досі носив поверховий, формальний характер. Дівчина мала його за підготовку до вирішальної спроби перетворити психіку Мюнха. Але тільки щойно по-справжньому зрозуміла, яке важке завдання чекає на неї. Вона не хотіла обманювати, але й не могла сказати одразу всю правду.

— Заспокойся, — лагідно промовила до Модеста. — Світ, у якому ми живемо, ще не досконалий, але він, безперечно, кращий за той, в якому ти жив чотири сторіччя тому. Він напевне ближчий до тих ідеалів, які проповідував Христос, аніж твій колишній світ. Адже Христос учив, щоб люди не чинили кривди, любили, допомагали одне одному, справедливо ділилися плодами своєї праці. Це стає реальністю в нашому світі. Ти ще надто мало живеш серед нас, надто мало бачив, аби це збагнути.

— Знаю. Я намагаюсь збагнути, але це нелегко. Скажи, — схопив він її за руку. — Скажи! Яка мета?

— Мета? Чого?

— Того… що я тут. Чого хотів господь? Це винагорода? А може, кара?

— Це не винагорода й не кара. Ти опинився в нашому часі. Хто це зробив і задля чого, ми не знаємо. Але повір мені, кара чи винагорода тут ні, до чого.

— А все-таки… Ті дияволи, демони…

— У нашому світі немає демонів. Я тобі вже казала.

— Авжеж… — непевно згодився він. — Хвалити бога, але…

— Що “але”?

— Це неможливо!

— Що неможливо? Що тут немає диявола?

— Ні. Ні. Я тобі вірю. Намагаюсь вірити… Але неможливо, щоб не було мети. Все має мету. Коли не кара й не винагорода, то… завдання. Скажи. Що я маю робити? Як служити Всевишньому?

— Спробуй збагнути.

— Так! — зненацька перебив Мюнх. — А ти? Як служиш ти? — він уп’явся в неї очима. — Кому служиш?

— Людям.

— Людина — прах. Прах — тіло її. Хіба ти дбаєш про душу людини?

— Так, — кивнула Кама. — Це, власне, і є моє завдання. Мій фах.

Водночас вона подумала, як хибно може він витлумачити її слова.

— І про мою душу теж? — запитав Мюнх схвильовано.

— Відтоді, як ти з’явився тут, насамперед про твою.

— І ти борешся з сатаною?

— Можна сказати й так, — усміхнулася вона своїм думкам.

— Ні, — похитав він головою. — Все не так, як ти кажеш! Я відчуваю… Не так! Цей світ… світ гріховний! Я бачив…

— Що ти бачив? — пильно глянула на нього Кама.

— І ти ще питаєш? Адже знаєш… Там, у тих кущах, біля води, на піску… Те, що я там бачив, було направду? Скажи?

— Було направду. Ну й що з того, що побачене тобою — ні сон, ані диявольська мана? Чому це має бути доказ гріховності нашого світу? Тому що ти бачив мене надто… як тобі здається, дивно вбраною? А що ж у цьому гріховного? — прямо спитала Кама.

На якусь мить Мюнх збентежився.

— Не про тебе я хотів казати, — відповів він, уникаючи її погляду. — Ти мусиш бути такою, як інші. Я вже збагнув… Очевидно, так треба… Мікша мені пояснив.

— Не знаю, чи правильно ти зрозумів те, що він тобі казав. Бачиш, за останні сторіччя багато чого змінилося, і те, що тобі здається гріховним, сьогодні нікого не вражає. Оголення тіла продиктоване передусім турботою про здоров’я людини. Ти мусиш з цим погодитись.

— Усе не так, як ти кажеш. Тіло — джерело всього гріховного. Чи годиться дивитися на нього?

— У чому ти вбачаєш цей гріх?

Він згорбився, ніби придавлений страшним тягарем, і, не дивлячись на Каму, сказав:

— Лихі думки воно будить…

— Запевняю тебе, що в мене людське тіло не будить ніяких лихих думок. Коли ж до того воно ще й молоде, здорове, гармонійно розвинуте, загартоване вітром, сонцем і водою, то будить лише гарні думки. І так мусить бути. А як у когось воно й будить лихі думки — то джерело їх не оголене тіло, а хвора душа того, хто не може на нього дивитись як слід.

Мюнх неспокійно завовтузився на місці.

— Ти гадаєш, що… моя душа хвора, — тривожно прошепотів він, збагнувши натяк.

Кама схвально кивнула головою.

— А коли все не так, як ти кажеш? — ледве вимовив він.

— А як саме?

— А коли ваш час — це час занепаду? Я дивлюся й бачу. Я ходив з тобою, я навіть пробував сам… Ці люди — молодь, діти, навіть старі… Невже це божі діти?!

— Відтоді, коли жив ти, сталося багато змін, але ти переконаєшся сам, що людина стала краща.

— Краща?! Ні! Цей сміх… Ця радість… Скрізь: на вулицях, у тих залах, садах… Чому радість? Чому вони радіють? Чому сміються? Хіба ти цього не бачиш? Хіба думають вони про бога нашого? Ні! Тільки про себе! Про втіху тіла! Ніхто не молиться, ніхто не хвалить бога! А ти? — пильно дивився він на Каму. — А ти молишся?

— Я ж тобі казала, що світ став не той, — намагалась вона вийти із скрути. — Зрештою, ти сам бачиш, а далі побачиш ще більше. Колись, ще за сивої давнини, люди багато молилися. Повсякчас говорили про бога і любов до ближнього А скажи: чи справді вони мали її в серці? Хіба не було зла, несправедливості, злочинів? Гірше: хіба не мордували одне одного в ім’я бога, ні? Не грабували, не переслідували одні одних? Сьогодні немає воєн між людьми, немає переслідувань, немає тортур і страху.

Він підозріло глянув на неї.

— Ти так кажеш… А що думаєш? Адже ти знаєш: усе зло йде від диявола Людина слабка, тіло її немічне. Душу треба рятувати! Ти кажеш так, ніби не знаєш… Адже коли доводилось грішників мордувати, спалювати на вогнищі, то… лише тому, що душа, душа найважніша! Тільки тому… Щоб забрати здобич у сатани й повернути її богові.

— І ти ніколи не співчував своїм жертвам? Тебе не гризло сумління?

— Що ти кажеш?! — злякано видивився він на Каму. — Ти не розумієш?! Ти гадаєш, що я не маю серця? Що я не терпів разом з ними?! Повір, усе, що робилося тоді, робилося заради спасіння душі їхньої, з любові до них, а не з ненависті. Я ненавидів одного сатану. Тільки його!

Кама не могла знайти з цим чоловіком спільної мови. Очевидно, він таки хворий.

— Ну, гаразд, — примирливо промовила вона. — Я тебе розумію.

Кама ласкаво погладила його долоню, але він зненацька висмикнув руку й відскочив од неї.

— Ні! Ні! — вигукнув істерично.

Раптом, ніби спам’ятавшись, опанував себе.

— Пробач, — прошепотів покірно.

Потім підійшов до крісла, важко опустився в нього й затулив руками обличчя.

— Я сказала, що розумію тебе, — знову промовила Кама, намагаючись говорити якомога лагідніше. — Спробуй не думати про це. Ти не все ще здатен зрозуміти, але не вдавайся у відчай. Ти мусиш краще пізнати наш світ.

Мюнх поволі підвів голову. В його очах бриніли сльози.

— Я хотів би поїхати… до Рима.

— Авжеж. Це дуже просто. Можемо полетіти хоча б і завтра.

— Так, так, завтра! — гарячково вхопився він за призначений нею термін. — Я зустріну там справжніх священиків, ченців… Ти казала…

— Аякже, там тобою дуже цікавляться. Кардинал Лорка хотів би з тобою порозмовляти.

— Кардинал! — непевність на Мюнховому обличчі обернулась на захоплення. — Завтра!.. Завтра!..

— Ну, а тепер, мабуть, час уже й спати! — промовила Кама, прямуючи до дверей.

— Ти йдеш? Хвилинку ще, — затримав він її біля порога. — Ти мені пробач…

Подорож до Рима, на яку Модест покладав стільки надій, на жаль, відкладалася. Каму і Стефа наступного ранку викликали до Нью-Йорка, на всесвітній симпозіум істориків, куди надійшло повідомлення про незвичайну поведінку Мюнха в Урбаху. Розгорілася гостра дискусія, і профак Герлах не тільки сам мусив туди летіти, але й викликав на допомогу Дарецьку, щоб кинути на шалі терезів переконливі докази, одержані внаслідок психофізіологічних досліджень.

Модест украй стурбувався тим, що політ до Рима відкладається, і рішуче відмовився супроводжувати Каму. Зрештою, вона не дуже налягала, бо ж психічний стан Мюнха лишав бажати кращого, а неминучі запитання опонентів під час публічної дискусії могли ще дужче його погіршити.

Як і передбачалося, тезу Герлаха про те, що людина, знайдена в Карконіському заповіднику, — інквізитор XVI сторіччя Модестус Мюнх, — відкинули всі. Дарецькій та Мікші довелось затриматись у Нью-Йорку, а суперечкам не було видно кінця-краю.

На третій день дебатів до Урбаху послали спеціальну комісію, яка провела на місці детальне обстеження. Усе, сказане Мюнхом, підтвердилося. Але й цього виявилося замало, щоб переконати опонентів. Було висунуто припущення: можливо, уявний Мюнх читав якісь джерела в XVI сторіччя, невідомі історикам, де йдеться про кляштор. Опоненти вимагали нових доказів і обстежень на іншій ниві, багатій на пам’ятки, з якими стикався свого часу інквізитор Мюнх. Кама того ж таки дня зв’язалася з Радовом і викликала до візофону Мюнха.

Модестів вигляд її надто стурбував. Неспокійні, збуджені очі, синці під ними, бліде обличчя і нервово затиснені вуста показували — стан його значно погіршав.

— Коли до Рима? — одразу спитав він, благально дивлячись на Каму.

— Уже скоро, — намагалась вона його заспокоїти. — На жаль, обставини вимагають моєї і твоєї присутності тут, у Нью-Йорку. Сьогодні я прилечу по тебе.

— Ні, — заперечливо похитав він головою. — Я не хочу. Не полечу.

— Зроби це для мене, — намагалася вона вмовити його. — Я дуже прошу тебе. Ти мені необхідний.

— Скільки днів? — вагаючись запитав Мюнх.

— Небагато. Два, може, три.

— Я… хочу до Рима, — повторив він здавленим голосом. — Я мушу там бути… Зараз Конче!

— Гаразд. Я спробую якнайшвидше закінчити всі справи у Нью-Йорку. Але твоя присутність необхідна. Я приїду по тебе сьогодні ввечері. Згода?

Він нервово стиснув повіки. Якусь мить стояв так, похиливши голову, потім звів очі на Каму.

— Згода, — промовив тихо.