Володар мух

Розділ сьомий ТІНІ ТА ВИСОКІ ДЕРЕВА

Стежка, яку вторували свині, бігла по той бік гори попри безладне нагромадження скель над самою водою, і Ральф радів, що перший по ній іде Джек. Коли б не чути, як берег повільно засмоктує хвилі, як вони з клекотом вертаються назад, коли б забути, які похмурі й неходжені зарості папороті заснували стежку з обох боків, тоді, мабуть, можна б на якийсь час викинути з голови звіра й помріяти. Сонце вже перекотилося за зеніт, і полуднева спека скувала острів. Ральф по ланцюжку передав Джекові наказ, і, підійшовши до плодів, вони всією компанією зупинилися і перекусили.

Коли сіли, Ральф уперше за день відчув нещадну спеку. З відразою він стяг із себе сіру сорочку і замислився – а чи не ризикнути б її випрати. Спека стояла пекельна навіть як на цей острів. Ральф сидів і думав, який він занехаяний. От якби мати ножиці, підстригтися – відкинув назад свою гриву, – підстригти це брудне волосся зовсім коротко – їжачком. От якби приготувати ванну, поніжитися у ній, відшаруватися з милом. Він провів язиком по зубах і подумав, що не завадила б зубна щітка. А нігті…

Ральф повернув руки долонями вниз і вивчав свої нігті. Вони були скусані до м’яса, хоч не пригадувалося, коли він повернувся до цієї звички, коли дав собі волю.

– Так недовго й до того, щоб смоктати пальці…

Крадькома озирнувся навкруг. Здається, ніхто Не чув. Мисливці сиділи й напихали животи легкою їжею, намагаючись запевнити себе, що банани та інші плоди, оливково-сірі, драглисті, сповна відновлять їхні сили. Взявши за взірець свою колишню чистоту, Ральф оглядав усіх. Вони були брудні, та грязюка не впадала в око, як на тих хлопчаках, що тільки-но вивалялися в болоті чи ганяли в сильний дощ по вулиці. Бажання зразу запхати котрогось із них під душ не виникало, і все ж – волосся надто довге, скуйовджене, то тут, то там у ньому заплутався якийсь листочок або патичок; обличчя – сяк-так вимиті соком плодів та потом, але в менш приступних місцях позначені брудотою, наче тінями; одяг приношений, як у нього, задубілий від поту, вбраний не задля пристойності чи зручності, а просто за звичкою; шкіра на тілі зашерхла від солоної води…

Серце йому стислося, коли він відкрив для себе, що все це має за норму і давно не надає йому значення. Він зітхнув і жбурнув гілку, з якої позривав плоди. Мисливці потихеньку відходили в ліс чи ховалися за скелі, справляючи потребу. Він відвернувся, задивився на море.

Тут, з другого боку острова, панорама була цілком інакша. Чари туманного мрева не витримували холодних вод океану, й обрій синьою смугою міцно врізався в небо. Ральф плентався вниз до скель. Там, майже на одному рівні з морем, можна було стежити, як з глибини без упину виринають і накочуються морські хвилі. Завширшки з милю, вони не ламались і не пускали баранців на мілководді. Мандрували собі поза острів, немовби зовсім не зважали на нього, ніби поспішали в інших справах, та насправді нікуди вони не прямували – то поважно здіймався й опадав цілий океан. Ось хвилю засмокче під берег, повертаючись, вона впаде каскадами й фонтанами води, осяде між скелями, розчеше морські трави, наче сяйливе волосся, тоді на мить затихне, збереться на силі, піднесеться з ревом, непереборно здійнявшись над брилами й скелями, випнеться на невеликий уступ, нарешті запустить руку прибою в глиб невеликого жолоба, щоб зовсім близько, за якийсь ярд від Ральфа, пальцями бризок торкнутися землі.

Ральф поглядом стежив за тим, як хвиля за хвилею вода піднімалася й опадала, доки не очманів від морської далечі. Поступово безмежжя цих вод заполонило його уяву. Тут відбувався поділ, лежала перепона. По той бік острова, огорнутого полудневим міражем, за надійним щитом тихої лаґуяв можна мріяти про порятунок; тут, перед лицем тупої безглуздості океану за милі й милі від світу, ти знищений, безсилий, приречений…

Саймон заговорив йому прямо в вухо. Ральф помітив, що до болю обіруч учепився в камінь, зігнувся всім тілом, аж м’язи напнулися на шиї і в напруженні розкрився рот.

– Ти ще повернешся додому.

При цих словах Саймон кивнув. Він схопився руками за скелю, що нависала трохи вище, вкляк на одне коліно, а другу ногу спустив униз і майже діставав нею до Ральфа.

– Розумієш, він такий великий…

Саймон кивнув:

– Усе одно. Ти повернешся назад, от побачиш. Так мені принаймні здається.

Тіло Ральфові поволі відпружилось. Він глянув на море і гірко всміхнувся до Саймона.

– Ти що, маєш у кишені корабель?

Саймон вишкірився і похитав головою.

– Звідки ж ти знаєш?

Саймон усе мовчав, а Ральф кинув різко:

– Тобі клепки бракує.

Саймон відчайдушно захитав головою, цупка чорна грива заметалася врізнобіч по обличчю.

– Ні. Не бракує. Просто мені здається, ти повернешся назад, неодмінно.

Якусь мить більш нічого не говорилось. І раптом вони всміхнулися один одному.

З кущів пролунав Роджерів голос:

– Бігом, подивіться!

Коло стежки, де ходили свині, земля була зрита, парували купки посліду. Джек майже любовно схилився над ними.

– Ральфе, хоч ми полюємо на інше, нам однаково потрібне м’ясо.

– Ну, якщо по дорозі, можна й пополювати.

Знову рушили далі, згадка про звіра налякала мисливців, зі страху вони трохи збилися докупи, а Джек кинувся вперед на пошуки. Йшли повільніше, НІЖ хотілося Ральфові; та по-своєму він навіть радів, що можна потинятись, бавлячися списом. Незабаром Джек наскочив на щось у його ділі непередбачене, хід зупинився. Ральф прихилився до дерева і враз задрімав, замарив. За полювання відповідає Джек, і ще залишиться час зійти на гору…

Колись, переїхавши з батьком із Чатама до Девонпорта, вони оселилися в будиночку, що стояв коло порослих вересом боліт, з усіх будинків, де вони жили, цей запам’ятався Ральфові найкраще, бо звідси його вирядили до школи. Мама ще була з ними, і тато щодня повертався додому. Дикі поні підходили до кам’яної огорожі в кінці саду, йшов сніг. Зразу за будинком стояла дровітня, там можна було лежати й дивитись, як кружляють сніжинки. Ти бачив вогкі цятки там, де зникали сніжинки, а потім бачив першу сніжинку, що лежала й не танула, бачив, як біліла вся земля. Змерзнувши, ти міг піти додому і виглядати з вікна, дивлячись повз блискучий мідяний чайник і тарілку з маленькими синіми чоловічками…

Перед сном давали чашку кукурудзяних пластівців з цукром та вершками. І книжки – вони стояли на полиці над ліжком, схилившись набік, дві чи три лежали плазом на інших – йому було ліньки поставити їх на місце. Книжки зачитані, в подертих обкладинках. Одна тільки блискуча, новенька – про Топсі й Мопсі, він ніколи її не читав, бо вона про двох дівчаток; одна про чарівника, цю читалося зі стримуваним жахом, пропускаючи двадцять сьому сторінку з малюнком страхітливого павука; там стояла й книжка про людей, які викопали з землі різні речі в Єгипті, а ще – “Хлопчикам про поїзди”, “Хлопчикам про кораблі”. Так виразно книжки з’явилися переч очима, здавалося, – простягнеш руку, доторкнешся, відчуєш вагу, побачиш, як легко виймається й вислизає на підлогу книжка “Хлопчикам про мамутів”.

…Все було добре, всі були такі приязні й доброзичливі.

Десь попереду затріщали кущі. Хлопці нестямно кинулися врозтіч від стежки, з криками продиралися під ліанами. Ральф помітив, як Джека хтось відштовхнув ліктем, він упав. Якась тварина летіла на нього по стежці, полискуючи іклами й загрозливо рохкаючи. Ральф відчув, що зуміє холодно оцінити відстань до неї, й прицілився. Коли їх із вепром розділяло яких п’ять ярдів, він шпурнув оту дурну дрючину, з якою ходив, побачив, як вона поцілила у велике рило і на якусь хвилину зависла на ньому. Рохкання змінилося пронизливим виданням, і кабан звернув у гущавину. З криками хлопці знову висипали на стежку, прибіг Джек і заходився обстежувати кущі.

– Сюди…

– Але ж він нас заб’є!

– Сюди, кажу…

Вепр уже мчав геть. Вони знайшли іншу стежку, рівнобіжну до першої. Джек побіг уперед. Ральфа опанували страх, і передчуття, і гордощі.

– Поцілив! Спис аж застряг…

Нараз вони опинилися на відкритій ділянці коло моря. Джек кинувся до однієї з голих скель і неспокійно оглядав берег.

– Утік.

– Я поцілив, – повторив Ральф знову, – спис аж застряг.

Він відчув, що бракує свідків.

– Хіба ти не бачив?

Моріс кивнув:

– Я бачив. Просто в рило… Ба-а-ах!

Ральф провадив збуджено:

– Здорово я його. Спис застряг. Я його поранив!

Здобувши нове визнання, він грівся в ньому, як на сонці, йому здавалося, що полювання не таке вже й погане діло.

– Добряче я йому дав. Мабуть, то був звір!

Джек вернувся назад.

– То не звір, то кабан.

– Я поцілив його.

– Чого ж ти на нього не кинувся? Я ось хотів…

Ральф майже вереснув:

– На кабана?!

Джек зненацька спаленів.

– Так, ти репетував: він нас заб’є. Навіщо ж тоді списа кидав? Чому не почекав?

Він простяг руку.

– Поглянь.

Він показав ліву руку, щоб усі могли бачити. На зовнішньому боці була рана, невелика, але кривава.

– Це він мене іклами. Я не встиг вчасно метнути списа.

Джек знову заволодів загальною увагою.

– Тебе поранено, – сказав Саймон, – висмокчи кров. Як Беренгарія.

Джек почав смоктати рану.

– Я поцілив його, – обурився Ральф. – Я поцілив його своїм списом, я поранив його.

Він намагався привернути увагу до себе.

– Він біг по стежці. Я кинув, отак…

Роберт загарчав на нього. Ральф підхопив гру, всі засміялися. І ось уже всі штурхають Роберта, а той вдає, ніби ухиляється.

Джек загорлав:

– Оточити його!

Коло зімкнулося. Роберт кувікав з удаваним жахом, потім від справжнього болю.

– Ой! Годі! Боляче!

Він якось невдало повернувся, і. хтось потяг його по спині тупим кінцем списа.

– Тримай його!

Вони схопили його за ноги та руки. В якомусь несподіваному шаленому захваті Ральф видер у Еріка спис і вдарив ним Роберта.

– Забити його! Забити!

Роберт уже верещав і виборсувався щомога, як навіжений.

Джек тримав його за волосся, вимахував ножем. Роджер, що стояв ззаду, пропихався наперед. Залунав ритуальний спів, ніби на завершення танцю чи полювання:

– Бий свиню! Горло – ріж! Бий свиню! Рубай – свиню!

Ральф і собі проштовхувався чимближче, щоб дотягтися до брунатної, вразливої плоті. Бажання вдарити було нездоланне.

Джек опустив руку; розітнувся переможний крик, ті, хто стояв колом, наслідували передсмертне кувікання свині. Потім затихли, попадали на землю, відсапуючись і слухаючи, як перелякано схлипує Роберт. Брудною рукою він витер обличчя і спробував повернути втрачену гідність.

– Ох, мій зад!

З жалем потер крижі. Джек перекотився на живіт.

– Оце була гра.

– Авжеж, гра, – буркнув Ральф, відчуваючи сором. – Колись я й сам добре дістав на регбі.

– Якби нам барабан, – ввернув Моріс. – Тоді все було б за правилами.

Ральф поглянув на нього.

– Як це за правилами?

– Не знаю. Треба, щоб горів вогонь, і барабан, і все робити під барабан.

– Треба свиню, – докинув Роджер, – як на справжньому полюванні.

– Або щоб хтось грав свиню, – сказав Джек. – Треба, щоб хтось вирядився у свиню і грав її роль… Розумієте, хай удає, що кидається на мене, і всяке таке…

– Треба справжню свиню, – тріпнув головою Роберт, він і досі ще потирав крижі, – її ж треба вбити.

– Можна взяти якогось малюка, – сказав Джек, і всі зареготали.

Ральф сів.

– Ну гаразд. Якщо так піде далі, ми не знайдемо того, що шукаємо.

Один по одному вставали, обтрушували своє лахміття. Ральф глянув на Джека.

– Тепер на гору.

– А може, вернімося до Рохи, – запропонував Моріс, – поки не стемніло?

Близнюки дружно кивнули.

– Так, правильно. Давайте підемо туди зранку.

Ральф повернув голову і побачив море.

– Треба знову розпалити вогонь.

– Ти ж не маєш Рошиних окулярів, – знизав плечима Джек, – нічого не вийде.

– Тоді перевіримо, чи на горі хтось є.

Моріс вагався, він не хотів здатися боягузом.

– А що, як там звір?

Джек замахнувся списом.

– Ми його вб’ємо.

Спека ніби трохи спала. Джек протнув списом повітря.

– На що ми чекаємо?

– Я думаю, – відказав Ральф. – Якщо податися цією дорогою понад мором, доберемося до спаленого лісу, а там можна зійти на гору.

І знову Джек повів їх повз зітхання й хлюпіт сліпучого моря.

І знову Ральф марив, дозволивши своїм справним ногам самим давати собі раду на тяжкій дорозі. Але тут його ноги виявилися не такими спритними, як раніше. Більшу частину шляху мусили ступати по голому камінню над самою водою або протискатися між скелями й темною пишнотою лісу. На цій дорозі доводилося долати невеликі уступи, її перегороджували довгі брили, тоді мусили рачкувати. Раз у раз вони видряпувалися на обмиті хвилями скелі, перестрибували чисті затоки, полишені припливом. Дійшли до яруги, що перетнула вузький берег, мов шанець. Вона, здавалося, не мала дна; перейняті жахом діти зазирнули в похмуру розколину, де клекотіла вода. Раптом бухнула хвиля, вода внизу закипіла й вистрілила бризками аж до самих хащів, намочила хлопців, і ті з галасом відсахнулися. Спробували йти лісом, та він сплівся густо, наче пташине гніздо. Нарешті, виждавши, коли спаде вода, один по одному стали перестрибувати на той бік, та дехто все одно скупався ще раз. Далі скелі видалися зовсім непролазними, і якийсь час вони посиділи, обсушуючи лахміття та стежачи за зубчастими обрисами морських бурунів, які сповільна котилися повз острів. Вони знайшли плоди, навколо яких роїлися яскраві дрібнесенькі пташки й обсідали їх, наче комахи. Ральф зауважив, що вони повзуть, як черепахи. Він сам зліз на дерево, розсунув листяну завісу і побачив, що квадратова верхівка гори ще ген далеко. Потім Вони заквапилися поміж скелями, і Роберт немилосердно розпанахав коліно; довелося визнати, що такою дорогою треба йти поволі, якщо хочеш цілим добратися до мети. Тож далі йшли так, наче долали небезпечну крутовину, аж доки скелі привели до стрімкого бескиду, на який згори нависали неприступні хащі, а нижня частина потопала в морі.

Ральф із сумнівом глянув на сонце.

– Незабаром вечір. У кожному разі вже по п’ятій!

– Я не пам’ятаю цього уступу, – заявив Джек. Він занепав духом. – Мабуть, я пропустив цю частину берега.

Ральф кивнув головою.

– Дайте мені подумати.

Тепер Ральф уже не соромився думати при них, він виробляв свої рішення, ніби грав у шахи. Одне лихо – з нього ніколи б не вийшов добрий шахіст. Він згадав малюків та Роху. Чітко уявив собі, як Роха один-однісінький скулився в курені, а навколо тиша, яку розривають лише сонні крики.

– Не можна залишати малюків тільки з Рохою. На цілу ніч.

Інші хлопчики мовчали, стояли собі навколо і видивлялися на нього.

– Якщо повернути назад, доведеться йти кілька годин.

Джек відкашлявся і сказав якимось дивним, здушеним голосом:

– Головне, щоб з Рохою нічого не скоїлося, правда?

Ральф постукав себе по зубах брудним кінцем Ерікового списа.

– Якщо ми перетнемо…

Він роззирнувся довкола.

– Комусь треба перетнути острів і попередити Роху, що ми повернемося після смерку.

Біл прошепотів, ніби не вірячи:

– Самому через ліс? Зараз?

– Ми можемо відпустити тільки одного.

Саймон протисся до Ральфового плеча.

– Якщо хочеш, я піду. Чесно, я можу.

Ральф іще не встиг відповісти, а той уже швидко всміхнувся, повернувсь і подерся нагору в ліс.

Ральф люто блимнув на Джека, ніби побачив його вперше.

– Джеку, того разу ти обійшов цілий острів, аж до самого замку?

Джек розсердився.

– А що?

– Ти йшов понад берегом… і під горою, і отам далі?

– Так.

– А потім?

– Я знайшов свинячу стежку. Вона тяглася на цілі милі.

Ральф кивнув. Показав на ліс.

– Виходить, стежка має бути десь отут.

Всі поважно закивали головами.

– Ну гаразд. Будемо продиратися нетрями, доки не знайдемо стежки.

Ступив крок уперед і затримався.

– Ану лиш постривай! Куди, кажеш, веде стежка?

– На гору, – відказав Джек, – я ж казав тобі. – Він посміхнувся глузливо. – Не хочеться йти на гору?

Ральф зітхнув, відчувши, як знову між ними зростає ворожнеча. Він розумів – Джек знову злоститься, що він не ватажок.

– Я думав про світло. Поночі ми будемо спотикатися.

– Ми збиралися шукати звіра…

– Мало світла.

– Я за те, щоб іти, – з запалом вигукнув Джек. – Я піду. А ти? Побіжиш до куренів радитися з Рохою?

Тепер уже Ральф почервонів і сказав розпачливо, з новим розумінням життя, якому навчив його Роха:

– І чому ти мене так ненавидиш?

Хлопці занепокоєно похнюпилися, наче почули щось непристойне.

Ральф, усе ще роздратований і ображений, повернувся перший.

– Ходімо.

Пішов на чолі, залишаючи собі право прорубувати гущавину. Витіснений, незадоволений, Джек плентався у хвості.

Стежка, яку вторували свині, скидалася на темний тунель, сонце швидко скочувалося до небокраю, а в лісі й так сутінків не довго чекати. Стежка була втоптана й широка, вони бігли по ній підтюпцем. Потім листяна покрівля розірвалась, засапані, вони зупинились і побачили сяйво перших зірок навколо вершини гори.

– От і прийшли.

Хлопці непевно перезирнулися, Ральф вирішив:

– Тепер – навпростець до ґранітової плити, а на гору – завтра.

Бурмотінням висловили свою згоду; та раптом за його плечем став Джек.

– Звичайно, якщо ти боїшся…

Ральф повернувся до нього.

– Хто перший зіп’явся на скелястий замок?

– Я так само пішов. І це було вдень.

– Гаразд. Хто хоче лізти на гору зараз?

Єдина відповідь – мовчанка.

– Ерікісем? Ви як?

– Краще підемо та скажемо Росі…

– …атож, скажемо Росі, що ми…

– Але ж Саймон уже пішов!

– Треба сказати Росі, а то…

– Роберт? Біл?

Вони теж пропонували рушати прямо до плити. Звичайно, не задля страху, просто з утоми. Ральф знову повернувся до Джека.

– Бачиш?

– Я йду на гору.

Ці слова вирвалися люто, наче прокльон. Його худе тіло напнулося, він глянув на Ральфа, звів списа, наче погрожуючи.

– Я йду на гору шукати звіра… зараз же…

І далі, як болюче жало, недбале різке слово:

– Підеш?

При цьому слові інші хлопці забули, як їм кортіло повернутися на нічліг, і наготувалися стати свідками нової сутички двох сил у темряві. Слово було надто сильне, надто їдке, надто грізне, щоб його повторювати. Захопило Ральфа зненацька, коли він зовсім розслабився, думаючи про повернення до куренів, до тихого, мирного плеса лаґуни.

– Я не проти.

Він вражено почув власний голос, холодний і байдужий, що зводив нанівець усю їдкість ущипливого Джекового зауваження.

– Ну, якщо ти не проти, підемо.

– Авжеж, не проти.

Джек ступив крок.

– Ну, тоді…

Пліч-о-пліч, під мовчазними поглядами хлопців вони рушили на гору. Ральф зупинився.

– Дурні ми. Чому йти тільки двом? Якщо ми знайдемо що-небудь, нас двох буде замало…

Враз почулося, як хлопці кинулися від них геть. На превеликий подив, якась темна фігура пішла проти течії.

– Роджер?

– Так.

– Отже, нас уже троє.

Знову вони спиналися на гору. Здавалося, пітьма огортає їх, як море. Джек мовчав, та раптом почав задихатися й кашляти; порив вітру примусив їх плюватися. Сльози засліплювали Ральфа.

– Попіл. Ми на краю спаленого лісу.

Від кроків та вітру здіймалися хмаринки пилу. Хлопці зупинилися знову; доки Ральф відкашлювався, він устиг подумати, яку вони чинять дурницю. Якщо звіра нема – а його напевно нема, – в такому разі все добре; та що як на вершечку гори їх хтось чекає – тоді яка від них трьох користь, скутих темрявою і озброєних тільки палицями?

– Дурні ми все ж таки.

З темряви почулася відповідь:

– Злякався?

Ральф затрусився з люті. Це все Джекова провина.

– Ще б пак. Але однак ми дурні.

– Не хочеш іти далі, – саркастично промовив голос, – тоді я піду сам.

Ральф відчув глузливий тон. Він ненавидів Джека. Попіл, що виїдав очі, втома, страх – усе його дратувало.

– Тоді йди! Ми тут почекаємо!

Мовчанка.

– Ну? Чому не йдеш? Страшно?

Пляма в темряві, пляма, якою був Джек, відсунулась і почала віддалятися.

– Добре. До зустрічі.

Пляма зникла. Натомість з’явилася інша.

Ральф торкнувся коліном чогось твердого і хитнув осмалену й колючу на дотик колоду. Гострою звуглілою корою його дряпнуло під коліном, він зрозумів – це сів Роджер. Помацав довкола руками, опушився коло Роджера, а колода похитнулася на невидимому згарищі. Роджер, натурою відлюдькуватий, мовчав. Він не поділився своєю думкою про звіра, не пояснив Ральфові, чому поклав вирушити в цей божевільний похід. Просто сидів собі й погойдував колоду. Ральф почув швидкий, дратливий стукіт і зрозумів – це Роджер товче своєю дурною палицею.

Отак вони й сиділи: постукував палицею і гойдався мовчазний Роджер, а поряд кипів Ральф; навколо низьке небо важко нависало зірками, і тільки гора творила в ньому чорну діру.

Раптом десь над ним щось майнуло, хтось велетенськими відчайдушними скоками гнав по камінню чи попелу. На них вибіг Джек,

Голос його так тремтів і хрипів, що вони його ледве впізнали.

– Я бачив когось на горі.

Вони почули, як він спіткнувся об колоду; колода рвучко захиталась. Хвилину лежав мовчки, потім пробурмотів:

– Добре дивіться. Може, буде наздоганяти.

На них сипонув дощ попелу. Джек сів.

– Я бачив там, нагорі, щось надимається.

– Привиділося, – сказав Ральф, голос його дрижав, – бо й що б воно надималося? Нема таких тварин.

Роджер сказав слово, і вони аж підскочили – про нього забули.

– Жаба.

Джек захихотів і здригнувся.

– Добра мені жаба. Я чув звук. Щось ніби лопоче. Тоді надимається.

Ральф аж сам здивувався, не тому, що почув свій голос – голос був рівний, – а хоробрості своєї пропозиції.

– Ходімо перевіримо.

Вперше відтоді, як вони познайомилися з Джеком, Ральф відчув, що той вагається.

– Зараз?..

Голос відповів за нього:

– Звісно.

Він підвівся з колоди і рушив уперед, хрускаючи розтоптаними вуглинами, інші подалися слідом.

Тепер, коли голос його мовчав, стало чути внутрішній голос розуму та ще інші голоси. Роха називав його нерозумним дитям. Інший голос закликав не коїти дурниць; темрява та відчайдушність цієї спроби робили ніч неймовірною, як зуболікувальне крісло.

Коли вони підійшли до останньої крутовини, Джек та Роджер присунулися ближче, чорнильні плями обернулися на виразні постаті. Ніби змовившись. Зупинились і разом припали до землі. Позаду, на обрії, де за хвилину мав виглянути місяць, залишався клаптик яснішого неба. В лісі заревів вітер, він прибив лахміття до їхніх тіл.

Ральф заворушився.

– Ходімо.

Вони посунули вперед, Роджер трохи відставав. Джек і Ральф одночасно завернули за плече гори. Внизу лежало спокійне мерехтливе плесо лаґуни, позаду – довга біла невиразна смуга, це – риф. Роджер наздогнав їх.

Джек прошепотів:

– Далі давайте рачки. Може, він спить.

Роджер і Ральф поповзли вперед, цього разу відставав Джек, незважаючи на всі його сміливі слова. Добралися до пласкої вершини, де під колінами та долонями було тверде каміння.

Якесь створіння, що надимається.

Ральф потрапив рукою в холодний, м’який попіл колишнього вогнища і здушив у горлі крик. Від несподіваного дотику його рука та плече тремтіли. На мить перед очима майнули зелені вогники нудоти й розтанули в темряві. Роджер лежав позаду, а Джек шепотів Ральфові на вухо:

– Он там, де була щілина в скелі. Такий горбок, бачиш?

Із згарища Ральфові в обличчя сипонуло попелом. Ні щілини, ні чогось іншого він не бачив, бо перед очима знову зблиснули й розросталися зелені вогники, а вершина гори раптом посунулася вбік.

І знову, немовби здалеку, він почув Джеків спів:

– Злякався?

Не просто налякався, його спаралізувало: нерухомий він висів на вершині гори, що хиталася й осувалася. Джек від нього відповз, Роджер наткнувся на нього, посопівши, обмацав і поплазував далі. Він почув, як вони перешіптуються:

– Ти щось бачиш?

– Отам…

Перед ними, за якихось три-чотири ярди, де не мало бути жодної скелі, з’явився горбок. Ральф почув якийсь тихий стук, може, то цокотіли його власні зуби. Зусиллям волі опанував себе, перетопив свій страх та огиду в ненависть і встав. Ступив два кроки вперед тяжкими олив’яними ногами.

Позаду місячний серп відірвався від обрію. Попереду, спустивши голову на коліна, сиділо й спало щось схоже на велику мавпу. Тоді вітер заревів у лісі, в темряві щось заклекотіло, істота підвела голову і повернула до них рештки колишнього обличчя.

Ральф помчав велетенськими кроками по згарищу, він почув, як позаду кричать, стрибають і стрімголов женуть униз по темному схилу його товариші; незабаром вершина гори спустіла, там залишилися тільки три покинуті палиці та істота, що сиділа і кланялася.