Володар мух

Розділ п’ятий ЗВІР З МОРЯ

Був приплив, і тільки вузька смуга твердого берега залишалася між водою та білим горбатим підніжжям пальмової тераси. Ральф обрав цю тверду смугу собі за стежку, адже мав добре все обдумати, а тільки тут можна походити, не дивлячись під ноги. Він ступав понад самим краєм води, і раптом його вразила одна думка. Він зрозумів, що таке втома від життя, в якому треба самотужки протоптувати кожну стежку, а переважну частину свого часу, якщо ти тільки не спиш, пильнувати власних кроків. Він зупинився, обличчям до вузької смуги берега; згадав, з яким захватом ходив у першу розвідку, немовби вона стала частиною далекого яскравого дитинства, і гірко всміхнувся. Тоді повернувся й рушив назад до плити, а сонце світило йому в обличчя. Наближається час зборів, тож, ідучи в сліпучому сяйві, він ретельно обмірковував усі пункти своєї промови. На цих зборах не має бути жодних дурниць, жодної гонитви за примарами…

Він заплутався у лабіринті думок, що вимальовувалися невиразно, йому бракувало слів їх виповісти. Зморщив лоба і спробував ще раз.

Ці збори мають бути не забавою, а ділом.

Ральф пішов швидше, одразу усвідомивши нагальність справи і те, що сонце сідає; легкий вітер, знявшись від швидкої ступи, війнув в обличчя. Цей вітер притис сіру сорочку до грудей, і він помітив – у цьому, новому настрої, коли все було зрозуміле, – що її складки задубіли, наче картон, стали неприємними на дотик; помітив так само, що вистріпані краї шортів боляче натирають ноги, залишаючи на тілі червоні плями. Здригнувшись з огиди, Ральф відкрив для себе бруд і розклад; збагнув, як набридло йому постійно змахувати з очей сплутані патли, нарешті, як набридло після заходу сонця з шелестом укладатися на спочинок у сухому листі. Від цих думок він пустився бігти.

На березі коло ставка групами стояли хлопці й чекали зборів. Вони мовчки дали йому дорогу, свідомі його похмурого настрою через невдачу з вогнищем.

Місце для зборів, де він зупинився, мало форму трикутника; трикутник був нерівний і зладнаний нашвидкуруч, як усе, що вони робили. В основі лежала колода, на якій мав сидіти сам Ральф; мертве дерево, надто велике для плити. Мабуть, воно не виросло тут, його принесло сюди під час одного з леґендарних тихоокеанських штормів. Пальмовий стовбур лежав рівнобіжно до берега, тож Ральф сидів обличчям до острова і здавався хлопцям тьмяним силуетом проти блискучої лаґуни. Сторони трикутника, основу якого творила велика колода, зовсім не були рівні. Праворуч лежала колода, відшліфована неспокійним човганням, але не така велика і не така зручна, як колода ватажка. Ліворуч – чотири невеликі колоди, одна з них, найдальша, до прикрості хистка. Сміх вибухав на кожних зборах, коли хтось, бувало, звільна відкидався назад, колода з’їжджала з місця і з півдесятка хлопчиків падало спинами на траву. І все ж, відзначив собі Ральф, ніхто не додумався – ні він сам, ні Джек, ні Роха – принести камінь і підперти її. Отже, доведеться й далі терпіти витівки колоди-гойдалки, бо… бо… І він знову загубився в каламуті думок.

Перед кожним стовбуром трава витерлася, а посередині трикутника росла висока й нетоптана. Далі, коло вершини, трава була густа – там ніхто не сідав. Довкола місця зборів сірі пальми, рівні чи похилі, здіймалися, підтримуючи низьку листяну покрівлю. Обабіч був берег, позаду – лаґуна, попереду – темрява острова.

Ральф повернувся обличчям до місця, де мав сидіти ватажок. Ніколи вони ще не проводили зборів так пізно. Тож-бо все виглядало інакше. Звичайно зсередини зелений дах освітлювався плетивом золотавих виблисків, а по обличчях гуляли перевернуті тіні; так буває, думав Ральф, коли тримаєш у руках електричний ліхтарик. А тепер сонце кидало скісні промені з одного боку, і тіні були там, де їм належало бути.

Він знову відчув дивний потяг до роздумів, такий чужий для нього. Якщо лице міняється від того, освітлювати його знизу чи згори, тоді що ж таке лице? Що таке весь світ?

Ральф нетерпляче поворухнувся. Лихо в тім – коли ти ватажок, ти маєш думати, ти маєш бути мудрим. Крім того, трапляються такі випадки, коли негайно треба щось вирішити. Для цього треба думати; думки цінна річ, від них є користь…

“Тільки я, – виснував Ральф, повернувшись обличчям до місця ватажка, – не вмію думати. Не те, що Роха”.

І ще раз за той вечір Ральфові довелось переглянути свої цінності. Роха вміє думати. Крок за кроком усе зважить у своїй макітрі, але який з Рохи ватажок? А все ж Роха, попри кумедне, безглузде тіло, має ще й голову. Ральф навчився непомильно оцінювати розум і розрізняв, хто вміє думати.

Сонце сліпило очі, нагадуючи, що час біжить, тож він зняв з дерева ріг і почав роздивлятися його поверхню. На повітрі вона вицвіла, кремове й рожеве побіліло, стало майже прозорим. Ральф відчував до рога якусь шанобу, наче й не сам виловив його з лаґуни. Він повернувся обличчям до зборів і приклав ріг до губів.

Хлопці чекали на це й одразу прибігли. Тих, хто знав, що корабель проминув острів, коли вогонь не горів, пригнічувала думка, що Ральф гнівається; інших, серед них і малюків, які нічого не знали, вражав загальний поважний настрій. Місце зборів заповнилося. Джек, Саймон, Моріс, більшість мисливців сіли праворуч від Ральфа, решта – ліворуч, на сонці. Роха підійшов і став поза трикутником. Це означало, що він хоче тільки слухати, а говорити не буде; так Роха прагнув показати свій осуд.

– Річ ось у чім – нам потрібні збори.

Всі мовчали, та на обличчях, звернених до Ральфа, була увага. Він помахав рогом. З власного досвіду знав, що такі основоположні заяви, як ця, варто повторити принаймні двічі, щоб дійшло до кожного. Треба сидіти, привернувши всі погляди до рога, і кидати слова, наче тверді округлі камінці, в групки хлопців, що посідали навпочіпки перед ним. Він шукав у думці простих слів, щоб навіть малюки зрозуміли, про що йдеться на зборах. Можливо, згодом досвідчені в дискусіях Джек, Моріс, Роха вживуть усього свого мистецтва, щоб збити збори на манівці, але тепер, на самому початку, треба ясно викласти предмет дебатів.

– Нам потрібні збори. Не для забавки. Не для того, щоб падати з колоди, – малюки, що обсіли колоду-гойдалку, захихотіли й перезирнулися, – не для жартів, – він підніс ріг, силкуючись знайти відповідне слово, – і не для того, щоб змагатися, хто розумніший. Зовсім не для цього. А для того, щоб сказати всю правду.

На хвилину замовк.

– Я пішов прогулятися. Ходив сам і думав, що з нами буде. Я знаю, що нам потрібно. Це збори, щоб сказати всю правду. І от я кажу.

Він знову на хвилину замовк і машинальним рухом відгорнув назад волосся. Учинивши свій невдалий протест, Роха навшпиньки підійшов до трикутника і приєднався до всіх.

Ральф провадив:

– У нас було багато зборів. Усі люблять говорити і збиратися гуртом. Ми щось постановляємо. Але ніхто тих постанов не виконує. Вирішили приносити з річки воду в кокосових горіхах і тримати їх під свіжим листям. Так було кілька днів. Тепер води немає. Шкаралупи порожні. Всі п’ють з річки.

Знявся схвальний гомін.

– Нема нічого поганого в тому, щоб пити з річки. Я сам краще поп’ю води там, де водоспад, ніж із гнилої кокосової шкаралупи. Але ж ми постановили носити воду. І не носимо. Сьогодні було тільки дві повні шкаралупи.

Він облизав губи.

– Тепер про хатки. Про курені.

Знову загули й стихли.

– Здебільшого ви спите в куренях. Сьогодні вночі, крім Ерікісема, що чергують коло вогню, ви всі будете там спати. Хто поставив курені?

Враз зчинився гамір. Курені ставили всі. Ральфові довелося ще раз помахати рогом.

– Зачекайте хвилину! Я маю на увазі – хто ставив усі три курені?! Перший ставили гуртом, другий – тільки нас четверо, а останній, он той, будували тільки ми з Саймоном. Через те він і хитається. Ні. Не смійтеся. Знову піде дощ, і цей курінь упаде. А в дощ усі курені нам будуть потрібні.

Він зупинився і відкашлявся.

– І ще одна річ. Ми вирішили, що в тих скелях, прямо за ставком, у нас буде вбиральня. Теж дуже розумно. Приплив вимиває те місце. І ви, малюки, це знаєте.

Тут і там почулися смішки, дехто швидко ззирнувся.

– А тепер усі ходять, де хочуть. Навіть коло куренів і коло плити. От ви, малюки, рвете плоди; коли вам припече…

Збори зареготали.

– Кажу, коли вам припече, йдіть хоча б далі від плодів. Це неподобство.

Знову залунав сміх.

– Я сказав, це неподобство!

Він обсмикав свою задубілу сорочку.

– Це справді неподобство. Коли вам припече, тоді гайда берегом до скель. Ясно?

Роха сягнув рукою по ріг, але Ральф похитав головою. Цю промову він спланував пункт по пунктові.

– Нам усім знову доведеться ходити до тих скель. Тут стає дуже брудно. –, Він замовк. Збори, передчуваючи вибух, чекали в напруженні. – А тепер – про вогонь.

Ральф тяжко, майже зі стогоном, зітхнув, його зітхання луною відбилося серед слухачів. Джек почав рубати ножем оцупок дерева, потім щось прошепотів Робертові, той відвернувся.

– Вогонь – найголовніше на острові. Якщо ми не будемо пильнувати вогню, нас урятують хіба що чудом. Невже так важко підтримувати вогонь?

Він простяг перед собою руку.

– Подивіться! Скільки нас! І все ж ми не можемо підтримувати вогонь, щоб весь час був дим. Хіба ви не розумієте? Хіба не бачите, краще… краще померти, ніж допустити, щоб вогонь погас!

Мисливці ніяково захихотіли. Ральф запально звернувся до них:

– Ви, мисливці! Можете сміятися! Але кажу вам – дим важливіший за ваших свиней, скільки б ви їх не вбили. Це всі розуміють? – Він широко розвів руки і повернувся лицем до трикутника: – Ми повинні втримати дим – або вмерти.

Він замовк перед тим, як перейти до наступного пункту.

– І ще одна річ.

Хтось гукнув:

– Надто багато цих речей.

Почувся схвальний регіт. Ральф наче й не помітив цього.

– І ще одна річ. Ми мало не запалили цілий острів. І ми марнуємо час, коли стягуємо каміння та робимо маленькі вогнища, щоб смажити їжу. Тепер я вам скажу, і це буде правило, бо я ватажок. Не можна палити вогонь ніде, тільки на горі. Ніколи.

Негайно зчинився шум. Хлопці посхоплювалися, щось вигукували, Ральф їх перекрикував.

– Хочеш підсмажити рибу чи краба – йди собі на гору, лихий тебе не візьме. Так нам буде спокійніше.

Сонце сідало, і в його світлі десятки рук потяглися за рогом. Та Ральф не віддавав його, він вистрибнув на колоду.

– Ось усе, що я хотів сказати. І сказав. Ви обрали мене ватажком. А тепер робіть, що я наказую.

Вони поступово заспокоювались і нарешті знову посідали на свої місця. Ральф сплигнув на землю і сказав спокійним голосом:

– Отже, запам’ятали. У скелях – убиральня. Завжди щоб горів вогонь і був дим для сиґналу. Не брати вогню з гори. Носити їжу туди.

Піднявся Джек, сердито насупившись, простяг руки до рога.

– Я ще не закінчив.

– Але ти говориш і говориш.

– У мене ріг.

Джек щось буркнув і сів.

– Тепер останнє. Про це, мабуть, уже точаться балачки.

Він почекав, поки на плиті зовсім стихло.

– Щось у нас зіпсувалось. Я не розумію чому. Ми так добре почали; ми були щасливі. А потім…

Легко поворухнув рогом, утупився кудись над зборами пустим поглядом, думаючи про звіра, змія, вогонь, розмови про страх.

– Потім усі стали боятися.

Шепіт, майже стогін знявся і затих. Джек перестав стругати дерево. Ральф гостро провадив:

– Але це дитячі балачки. Ми зробимо тут лад. Отже, останнє, що нам треба вирішити і спільно обговорити, це про страх.

Волосся знову полізло йому в очі.

– Треба поговорити про цей страх, і вирішити, що боятися нічого, я сам іноді боюсь, але це дурниці! Все одно, що боятися привидів. А коли ми вирішимо, можна почати все спочатку і дбати тільки про таку серйозну річ, як вогонь. – В його уяві промайнув образ: троє хлопців ідуть по яскравому пляжу. – І знову нам стане весело.

Ральф урочисто поклав ріг на стовбур – знак того, що промову закінчено. Сонячне проміння – тепер воно сягало до них – стелилося вже просто по землі.

Джек підвівся і взяв ріг.

– Отже, на цих зборах ми маємо з’ясувати що до чого. Я поясню вам що до чого. Це ви, дрібнота, затіяли всі ці балачки про страх. Звірі? Звідки? Звичайно, і ми часом боїмося, але ми не зважаємо. Он Ральф каже, що ви вночі кричите. Що це, як не кошмари? Взагалі ви не полюєте, не будуєте, нічого не допомагаєте – ви просто скигли, мамині пестунчики. От хто ви. А щодо страху, то доведеться вам до нього звикати, як усім нам.

Ральф дивився на Джека з роззявленим ротом, та Джек не помічав.

– Річ у тім, що страх оманливий не менше, ніж сон. На цьому острові нема звірів, яких треба боятися. – Він оглянув рядок малюків, що перешіптувалися між собою. – А ви заслужили, щоб вас хтось пожер, ви, нікчемні плакси! Але нема тут звіра…

Ральф урвав його роздратовано:

– Та ти що? Хто казав про звірів?

– Днями ти сам казав. Ти казав, їм щось сниться і вони плачуть. А потім вони говорять – не тільки малюки, а часом навіть мої мисливці – говорять про якусь тварину, темну тварину, звіра. Я чув. Може, ти не звав? Тоді послухай. На таких малих островах не водяться великі звірі. Самі тільки свині. Леви й тигри бувають тільки у великих країнах, як Африка чи Індія…

– І в зоопарку…

– У мене ріг. Я кажу про страх. Я кажу про звіра. Бійтеся його, коли хочете. Але щодо звіра…

Джек замовк, колихаючи ріг, як дитину, і повернувся до мисливців у брудних чорних шапочках.

– Мисливець я чи ні?

Вони просто закивали. Він був мисливець хоч куди. Ніхто не сумнівався.

– Ну так ось. Я обійшов весь цей острів. Сам. Був би тут звір, я б його побачив. Можете боятися, ви ж боягузи, але жодного звіра в лісі нема.

Джек повернув ріг і сів. Всі з полегкістю заплескали в долоні. Ріг узяв Роха.

– Я погоджуюся з тим, що казав Джек, але не з усім. Звичайно, звіра в лісі нема. Звідки йому там бути? Що йому їсти?

– Свиней.

– Ми ж їмо свиней.

– Рохо!

– У мене ріг! – обурився Роха. – Ральфе, хай вони замовкнуть! Заткніть пельку, ви, дітвора! Я хотів сказати, що не погоджуюся з тим, що тут казали про страх. Звичайно, в лісі нічого боятися. Я й сам був там! Далі ви ще заговорите про духів або привидів. Ми знаємо, як ідуть діла, і коли щось не так, завжди хтось знайдеться, щоб їх поправити.

Він скинув окуляри і дивився на всіх, мружачись. Сонце враз зникло, так ніби хтось вимкнув світло.

Він пояснював далі:

– Якщо в тебе болить живіт, великий він чи малий…

– У тебе великий.

– Ви посмійтеся, а тоді ми продовжимо збори. І ще: якщо ці малюки знову злізуть на гойдалку, то за мить знову попадають. Краще сидіть на землі й слухайте. Ну от. На все є лікарі, навіть на те, що робиться в наших головах. Ви ж не гадаєте, що можна весь час боятися не знати чого? Життя, – щиро провадив Роха, – будується на науці. Отак-то. За рік чи за два, коли скінчиться війна, люди почнуть літати на Марс і назад. Я знаю, нема жодного звіра, ну, такого… з кігтями та з усім, я знаю так само, що нема жодного страху.

Роха замовк.

– …хіба…

Ральф неспокійно здригнувся.

– Що хіба?

– Хіба будемо боятися людей?

Почувся шум – чи то сміх, чи то кпини.

Роха схилив голову і заквапився далі.

– Давайте послухаємо малюка, який говорив про звіра, і, може, покажемо йому, що він за дурник.

Малюки щось між собою забурмотіли, а тоді один з них ступив крок уперед.

– Тебе як звуть?

– Філ.

Як на малюка, він тримався певно – так само, як Ральф, узяв і погойдав ріг, так само перед тим, як заговорити, обвів усіх поглядом, закликаючи до уваги.

– Вчора мені приснився сон, жахливий сон, я бився. Я був сам коло куреня і бився з отим крученим, що висить на деревах.

Він замовк, інші малюки засміялися. То був сміх жаху та співчуття.

– Тоді я злякався і прокинувся. Я стояв сам у темряві коло куреня, а оте кручене зникло.

Так виразно і так правдоподібно уявився їм цей жах, що всі замовкли. А дитячий голосок далі пищав із-за білого рога.

– Я злякався і давай кликати Ральфа, а тоді побачив, як між деревами щось рухається, щось велике й страшне.

Він замовк, настрашений самим спогадом і все ж пишний з того, яке справив враження.

– Це був кошмар, – сказав Ральф, – він ходив уві сні.

Збори погодилися тихим бурмотінням. Малюк уперто похитав головою.

– Я спав, коли бився з крученим, та коли воно зникло, я вже прокинувся, і мені видно було, як між деревами рухалося щось велике і жахливе.

Ральф узяв ріг, а малюк сів.

– Ти спав. Нікого там не було. Хто міг блукати в лісі вночі? Хто? А може, хтось виходив?

Запала довга тиша, кожен усміхнувся на саму думку, що хтось міг виходити в темряві. Тоді підвівся Саймон, і Ральф вражено подивився на нього.

– Ти? Ти навіщо вештався в темряві?

Саймон судомно схопив ріг.

– Я хотів… піти…. до нового місця.

– До якого місця?

– Ну, до одного місця. Місця в джунґлях.

Він завагався.

Це питання за них розв’язав Джек, тільки він міг укласти в свій голос стільки презирства, стільки насмішки й остаточності.

– Йому закортіло.

Ральфові стало соромно за Саймона, він узяв ріг і суворо глянув Саймонові в обличчя.

– Добре, більше не ходи туди. Розумієш? Принаймні вночі. І так мелють дурниці про всяких звірів, а тут ще ти на очах у малюків скрадатимешся, наче…

Знявся глузливий сміх, та в ньому зміщалися і страх, і осуд. Саймон розтулив був рота, аби щось відповісти, проте ріг був у Ральфа, і він сів на своє місце.

Збори заспокоїлися, і Ральф повернувся до Рохи.

– Ну що, Рохо?

– Був тут ще один. Оцей.

Малюки виштовхнули вперед Персіваля і залишили самого. Він стояв посеред трикутника, по коліна у траві, дивився на свої сховані в ній ноги і намагався уявити, що й він сам у криївці. Ральф згадав іншого маленького хлопчика, що точно так само стояв, і здригнувся від свого спогаду. Він був відкинув геть думку про Нього, і тільки таке пряме нагадування, як тепер, могло нагло воскресити її. Малюків більше ніхто не рахував; не було певності, що полічать усіх, до того ж Ральф знав відповідь принаймні на одне з питань, яке поставив Роха тоді на вершині гори. Були тут хлопчаки біляві, чорняві, веснянкуваті, всі до одного брудні, але – о жах! – на жодному обличчі не було родимки. Ніхто більше не бачив тієї бурякової плями. Як умовляв, як лякав їх того разу Роха! Мовчки даючи зрозуміти, що він пам’ятає те, про що не заведено згадувати, Ральф кивнув Росі.

– Ну давай. Сам розпитай його.

Роха вклякнув, тримаючи перед малюком ріг.

– Добре. Тебе як звуть?

Малюк забився до свого уявного сховку. Роха безпорадно глянув на Ральфа, той різко запитав:

– Тебе як звуть?

Роздратовані його мовчанкою і впертістю, збори разом заскандували:

– Як тебе звуть? Як тебе звуть?

– Тихо!

У сутінках Ральф пильно дивився на малюка.

– Скажи нам, як тебе звуть?

– Персіваль Вімз Медісон, дім священика, Гаркорт, Сент-Ентоні, Ранте, телефон, теле…

І так, ніби ці відомості сягали найглибших глибин розпуки, малюк заскімлив. Лице його скривилося, з очей бризнули сльози, роззявлений рот чорнів квадратовою дірою. Спочатку він стояв, як німе втілення горя, потім зайшовся плачем, таким сильним і голосним, наче поклик рога.

– Ану, замовкни! Замовкни!

Та Персіваль Вімз Медісон на міг замовкнути. Прорвало потік, який неспроможна була спинити ніяка влада чи навіть фізична сила. Схлип за схлипом плач наростав і, здавалося, тримав хлопчика сторч, наче малий був нахромлений на нього.

– Замовкни! Замовкни!

Інші малюки теж не сиділи вже тихо. Вони згадали про власне горе, а може, захотіли розділити горе світове. І заплакали від співчуття, двоє майже так само голосно, як і Персіваль.

Врятував усе Моріс. Він вигукнув:

– Ану, дивіться на мене!

Він удав, ніби перекинувся. Потер крижі, сів на колоду-гойдалку так, щоб упасти в траву. З нього вийшов поганий клоун, але Персіваль та інші перестали плакати, шморгнули носами і засміялися. І от уже всі регочуть так безтямно, що заражають навіть старших.

Перший примусив почути себе Джек. Він не мав рога і порушив правила, та ніхто не помітив.

– Ну, а що ти скажеш про звіра?

З Персівалем коїлося щось дивне. Він позіхнув, заточився, так що Джек схопив його й затряс.

– Де живе звір?

Персіваль обвис у Джекових руках.

– Це дуже розумний звір, – насміхався Роха, – якщо може сховатися на острові.

– Джек скрізь обійшов…

– Де може жити звір?

– Хай мене поцілує в одне місце!

Персіваль щось пробурмотів, і збори знову засміялися. Ральф нахилився до нього.

– Що він каже?

Джек вислухав відповідь Персіваля і відпустив його.

Персіваль, звільнений, у втішному оточенні таких, як сам, істот, упав у високу траву і заснув.

Джек відкашлявся і недбало сповістив:

– Він сказав, що звір виходить з моря.

Всі усмішки завмерли. Ральф мимоволі відвернувся – чорна згорблена фігурка на тлі лаґуни. Всі подивилися в той самий бік; побачили широкі простори вод, високу морську далеч, синяву, що приховувала невідомість: вслухалися в зітхання й шепіт рифу.

Тоді Моріс сказав, та так голосно, аж усі підскочили:

– Мені розповідав тато, що люди ще не знають усіх тварин, які живуть у морі.

Знову зчинилася колотнеча. Ральф простяг Морісові лискучий ріг, і Моріс слухняно взяв його. Збори затихли.

– Я хотів сказати – Джек правду мовив, що ми боїмося, бо люди взагалі бояться. Він сказав, що на цьому острові водяться тільки свині, і я сподіваюся, що так воно і є, але він не знає точно, тобто не знає напевне, – Моріс набрав повітря, – мій тато каже, є такі істоти, ну, як їх, ну, вони ще плюються чорнилом… а, спрути… завдовжки вони мають сотні ярдів і можуть з’їсти цілого кита. – Він знову замовк і весело засміявся. – Звичайно, я не вірю в звіра. Як каже Роха, все в житті будується на науці, але ми ж не знаємо! Тобто не знаємо точно…

Хтось вигукнув:

– Спрут не може вийти з води.

– Може!

– Не може!

Вмить на плиті всі засперечалися, було видно, як жестикулюють тіні. Ральф сидів на місці, йому здавалося, ніби всі з’їхали з глузду. Страх, звірі, а коли доходить розмова до найважливішого – сиґнального вогню, тут нема такої згоди; а спробуй доводити – почнуть сперечатися, вигадають нові неприємні докази.

В темряві коло себе Ральф розрізнив білий ріг, вихопив його у Моріса й засурмив щодуху. Збори здригнулись і вмовкли. Поряд опинився Саймон, він поклав руки на ріг. Саймон відчував небезпечне бажання виступити; але говорити перед зборами було для нього мукою.

– Може, – з ваганням промовив він, – може, звір навіть є.

Збори вибухнули несамовитим лементом. Ральф аж підвівся з подиву.

– Ти що, Саймоне? Ти в це віриш?

– Не знаю, – відповів Саймон. Його серце так калатало, що він задихався. – Але…

Схопилася буря.

– Сідай!

– Стули писок!

– Заберіть у нього ріг!

– Геть його!

– Замовкни!

Тут вигукнув Ральф:

– Слухайте його! У нього ріг!

– Я хочу сказати… може, це ми самі.

– Ото псих!

Це вже не витерпів і забув за пристойність Роха. Саймон провадив:

– Може, ми самі трохи…

Саймонові бракувало слів, щоб назвати головну хворобу людства. Та раптом прийшло натхнення.

– Що на світі найбільше паскудство?

Запала тиша – ніхто нічого не розумів, у відповідь Джек кинув різке непристойне слово. Полегкість прийшла як судомна мить блаженства. Малюки, що вилізли на колоду-гойдалку, знову попадали, ще й з великою радістю. Мисливці верещали від захоплення.

Усі намагання Саймона пішли намарне; сміх боляче його вдарив, він беззахисно скулився і сів.

Нарешті збори знову втихомирились. Не взявши слова, хтось гукнув:

– Може, він хотів сказати, що це якийсь дух?

Ральф підніс ріг і вдивлявся в морок. Найсвітлішою плямою залишався блідий берег. Напевне, малюки підсунулися ближче? Так, нема сумніву, щільною купкою зблизилися вони в траві посередині. Від подиху вітру загомоніли пальми, тепер, у темряві й тиші, вони шуміли надто голосно. Два сірі стовбури терлися один об одного зі зловісним скрипом, якого вдень ніхто не зауважував. Роха взяв у Ральфа ріг. Він кипів від обурення.

– Не повірю я в жодних духів… Ніколи!

Джек і собі підвівся, безпричинно лютий.

– Кого обходить, у що ти віриш, Жирний!

– У мене ріг!

Далі почулися звуки короткої тусанини, ріг переходив з рук до рук.

– Ану, поклади ріг назад!

Ральф пропхався всередину і дістав кулаком у груди. Видер у когось ріг і сів, засапаний.

– Забагато цих балачок про духів. Краще залишимо їх на ранок.

Тут втрутився чийсь тихий голос:

– Може, цей звір і є дух.

Збори здригнулися, наче від вітру.

– Сл?ва не беруть, а говорять, – сказав Ральф, – у нас не буде справжніх зборів, якщо не пильнувати правил.

Він знову зупинився. Старанно обміркований план цих зборів провалився.

– Ну що я можу ще сказати? Я помилився, скликаючи ці збори так пізно. Давайте проголосуємо про них, про духів тобто, та й по куренях, бо всі потомилися. Стривай – це ти, Джеку? – зажди хвилинку. Скажу вам зараз твердо – яв духів не вірю. Або думаю, що не вірю. Згадувати мені про них неприємно. А ще тепер, у темряві. Але ми збиралися вирішити, що до чого.

На мить він підняв угору ріг.

– Ну добре. Так от, є духи чи ні…

На мить замислився, формулюючи запитання:

– Хто вважає, що духи бувають?

Довгий час панувала тиша, жодного руху.

Тоді Ральф уп’явся очима в морок і розрізнив піднесені руки. Сказав тупо:

– Все ясно.

Світ, зрозумілий і впорядкований світ, тікав з-під ніг. Раніше все було на своїх місцях, а тепер… ба, і корабель проплив.

Хтось вихопив у нього ріг, і голос Рохи пронизливо заверещав:

– Я за жодних духів не голосував!

Він крутнувся і став лицем до зборів.

– Затямте це всі!

Чути було, як він тупнув ногою.

– Хто ми такі? Люди? Чи тварини? Чи дикуни? Що про нас подумають дорослі? Розбігаємося на всі боки, полюємо на свиней, кидаємо вогонь, а тепер ще це!

На нього насунулася грізна тінь.

– Ану, заткни пельку, ти, жирний слимак!

Вони якусь хвилину боролися, блискучий ріг стрибав то вгору, то вниз. Ральф зірвався на ноги.

– Джеку! Джеку! Ти не брав слова! Дай йому сказати!

До нього підпливло лице Джека.

– І ти заткни пельку! Ти взагалі хто такий? Сидиш тут, навчаєш усіх, що робити. А сам не вмієш ні полювати, ні співати…

– Я головний. Мене обрали.

– Ну то й що, як обрали? Тільки віддаєш дурні накази…

– Роха має ріг.

– Ну й цілуй свого Роху…

– Джеку!

Джек люто передражнив його:

– Джеку! Джеку!

– Правила! – вигукнув Ральф. – Ти порушуєш правила!

– Ну й що?

Ральф розсердився.

– А те, що, крім правил, ми нічого не маємо!

Але Джек уже кричав у відповідь:

– Чхав я на твої правила! Ми сильні! Ми полюємо! Якщо звір є, ми його вб’ємо! Ми його оточимо і будемо бити, бити, бити…

Він гукнув диким голосом, сплигнув на блідий пісок. Враз плита наповнилася веселим гамом, штовханиною, криками та сміхом.

Збори кинулися врозтіч, розсипалися, розбіглися від пальм до самої води і далі вздовж пляжу, у морок. Ральф відчув, як ріг торкнувся його щоки, і взяв його від Рохи.

– Що скажуть дорослі? – знову вигукнув Роха. – Ти тільки глянь на них!

На пляжі гралися в полювання, звідти було чути істеричний регіт і крики, повні невдаваного жаху.

– Подми в ріг, Ральфе.

Роха стояв так близько, що Ральф побачив, як мерехтить єдине скельце його окулярів.

– Це ж про вогонь. Невже до них не дійшло?

– Тепер ти маєш бути твердим. Примусити їх робити те, що ти хочеш.

Ральф відказав розважливо, як людина, що доводить теорему:

– Якщо я подму в ріг, а вони не повернуться, тоді кінець. Ми не зможемо підтримувати вогню. Ми будемо як звірі. Нас ніколи не врятують.

– Якщо ти не подмеш, ми й так скоро будемо, як звірі, я не бачу, що вони там роблять, але я все чую.

Розпорошені по пляжу постаті тепер зійшлися докупи, збилися в густу чорну масу, яка кружляла на місці. Вони щось співали, а малюки, яким було вже досить, голосили й, очманілі, відповзали назад. Ральф підвіс ріг до рота, тоді знов опустив.

– Річ у тім, Рохо… Є вони, ці духи? Чи звірі?

– Звичайно, нема.

– Чому?

– Бо все тоді нінащо. Будинки, і вулиці, і телевізори… не було б нічого.

Танці й співи даленіли, доки не залишився самий ритм, без слів.

– А може, таки є? Ну тут, на острові? Може, вони підстерігають нас, стежать за нами?

Ральфа аж затіпало, він підсунувся до Рохи, і вони зіткнулися налякано.

– Перестань таке говорити! І так багато клопотів, Ральфе, я сам уже більше не витримаю. Якщо є духи…

– Не буду я більше ватажком. Ти тільки послухай їх.

– О, боронь Боже!

Роха схопив Ральфа за руку.

– Якщо Джек стане ватагом, буде тільки полювання і жодного вогню. Ми будемо тут, доки не вмремо.

Голос його перейшов майже у скімлення.

– Хто тут сидить?

– Це я. Саймон.

– Ну й компанія, – скривився Ральф. – Три сліпі миші. Ні, я відмовляюся.

– Якщо ти відмовишся, – прошепотів Роха перелякано, – що буде зі мною?

– Нічого.

– Він мене ненавидить. Не знаю, за що. Якби він міг зробити те, що йому хочеться… Тобі добре, тебе він поважає. Крім того… ти його й побити можеш.

– Ти й сам щойно добре з ним бився.

– У мене був ріг, – просто пояснив Роха. – Я мав право говорити.

У темряві ворухнувся Саймои.

– Будь і далі ватажком.

– А ти мовчи, Саймоне! Ти не міг сказати, що звіра нема?

– Я Джека боюся, – провадив Роха, – а тому я його вивчив. Коли ти когось боїшся, ти його ненавидиш, але весь час про нього тільки й Думаєш. Ти себе дуриш, що він цілком нормальний, а потім, коли знов його бачиш, це мов ядуха, ти задихаєшся. Я тобі дещо скажу. Він тебе так само ненавидить, Ральфе…

– Мене? Чому?

– Не знаю. Ти накричав на нього через вогонь, потім – ти ватажок, а він ні.

– Але він, він – сам Джек Мерідью!

– Я довго хворів і багато думав. Я знаю про людей. Я знаю про себе. І про нього знаю. Тобі він не може нічого зробити, та коли ти зійдеш з дороги, він зжене оскому на тому, хто буде другий. А це – я.

– Роха має рацію, Ральфе. Або ти, або Джек. Залишайся ватажком.

– Ми сидимо без діла, все йде шкереберть. Удома завжди були дорослі. Будь ласка, сер, будь ласка, міс, і на все є відповідь. Ах, якби!..

– Якби тут була моя тітонька!

– Якби мій тато… Ну, та що з того?

– Треба, щоб горів вогонь.

Танець закінчився, і мисливці верталися до куренів.

– Дорослі все знають, – сказав Роха. – Вони не бояться темряви. Вони б зібралися, випили чаю, все обговорили. І все стало б добре…

– Вони б не запалили цілий острів. Не погубили…

– Змайстрували б корабель…

Троє хлопців стояли в темряві, марно намагаючись описати велич дорослого життя.

– Вони б не сварилися…

– І не розбили б мені окулярів…

– І не балакали б про звіра…

– Якби вони надіслали нам хоч яку-небудь звістку, – в розпуці вигукнув Ральф. – Якби вони передали нам щось доросле… якийсь знак, чи що…

З темряви почулося протягле виття, вони похололи й притулилися один до одного. Далеке, нелюдське виття наростало, тоді обернулось у невиразне белькотіння. Персіваль Вімз Медісон з будинку священика в Гаркорті, Сент-Ентоні, лежав у високій траві й знову переживав події, від яких його неспроможна була врятувати навіть магія визудженої адреси.