Володар мух

Розділ одинадцятий СКЕЛЬНИЙ ЗАМОК

Удосвіта в час короткої прохолоди четверо хлопців зібралися довкола чорного згарища на місці колишнього вогню. Ральф стояв навколішки і дмухав. Сірий перистий попіл розносило то туди, то сюди, та в ньому не зблисла жодна іскорка. Близнюки дивилися занепокоєно, Роха сидів з відстороненим виразом за яскравою стіною своєї далекозорості. Ральф дмухав, доки від натуги у нього загуло в вухах; незабаром його підмінив перший ранковий тиховій, сипонувши в очі попелом. Ральф відсахнувся, вилаявся, витер сльози з очей.

– Нічого не виходить.

Ерік глянув на нього згори вниз з-під маски запеченої крові. Невидющим поглядом Роха дивився в бік Ральфа.

– Звичайно, Ральфе, нічого не вийде. Тепер у нас нема вогню.

Ральф нахилився обличчям до Рохи.

– Ти мене бачиш?

– Трохи.

Ральф заплющив розпухле око.

– Вони забрали наш вогонь.

Голос зірвався від злості.

– Викрали!

– Це вони, – сказав Роха. – Вони осліпили мене. Бачиш? Це Джек Мерідью. Скликай збори, Ральфе, треба вирішити, що діяти.

– Збори для нас самих?

– Це все, що нам залишилося. Семе, дай я за тебе триматимусь.

І вони пішли до плити.

– Просурми у ріг, – сказав Роха, – просурми чимдужче.

Ліс відгукнувся луною; галасуючи, з вершечків дерев злетіли птахи, як того першого ранку, століття тому. З обох боків на пляжі було порожньо. З куренів вийшло кілька малюків. Ральф сів на відшліфований стовбур, троє інших стали перед ним. Він кивнув, тоді Ерікісем сіли праворуч. Ральф тицьнув ріг Росі до рук. Той обережно тримав сяйливе чудо і кліпав очима.

– Ну, говори.

– Я взяв ріг, щоб сказати таке. Я більше не бачу і хочу повернути назад свої окуляри. Жахливі речі кояться на цьому острові. Я голосував, щоб тебе обрали ватажком. Ти єдиний, хто може якось зарадити. Тому виступи, Ральфе, і скажи нам… Або…

Роха затнувся, шморгнув носом. Коли він сів, ріг перейшов до Ральфа.

– Звичайнісінький вогонь. Це так просто, правда? Звичайний сиґнал, щоб нас урятувати. Невже ми дикуни якісь чи хто ми? А тепер диму вже нема. Може, кораблі пропливають десь поряд. Пам’ятаєте, як Джек пішов полювати, вогонь погас, а тим часом проплив корабель? А вони всі думають, що з нього кращий ватажок. А потім, потім… і це теж його провина. Якби не він, ніколи такого б не сталося. Тепер Роха нічого не бачить, а вони прийшли, викрали… – Голос Ральфові тремтів. – …Вночі, потемки, прийшли і викрали наш вогонь. Вони його викрали. Ми б дали їм вогню, якби вони попросили. А вони викрали, і тепер нема нашого вогню, і нас ніяк урятувати. Розумієте, що я кажу? Ми б і так дали їм вогню, а вони прийшли і викрали. Я…

Знову та сама завіса замиготіла йому в мозку, і він якось ніяково затнувся. Роха простяг руку до рога.

– Ральфе, що ти збираєшся робити? Це все балачки, а треба вирішувати. Мені потрібні окуляри.

– Якраз про це я й думаю. А може, нам піти до них, але попереду зачесатися, помитися, стати такими, як раніше… Все ж ми не дикуни якісь і врятуватися – для нас не просто гра…

Він розплющив запухле око і поглянув на близнюків.

– Приберемося трохи й підемо…

– Треба, щоб усі взяли списи, – зауважив Сем. – Навіть Роха.

– Вони можуть стати в пригоді.

– Ріг не в тебе!

Роха замахав мушлею.

– Якщо хочете, можете собі брати списи, а я не буду. Справді-бо, для чого? Мене й так треба вести, як собаку. Смійтеся, смійтеся. Страх смішно. На цьому острові всі тільки сміються з усього. І чим це скінчилося? Що подумають дорослі? Саймона вбили. А був ще той хлопчик із плямою на лиці. Хто його бачив від того першого разу?

– Рохо! Зажди!

– У мене ріг. Я піду до цього Джека Мерідью і викладу йому все, що думаю, отак-то.

– Тебе поб’ють.

– А що він може мені заподіяти, крім того, що вже заподіяв? Я скажу йому, що до чого. Ральфе, дозволь, я візьму ріг. Я покажу йому, що він має не все.

Роха хвилину мовчав і дивився на невиразні постаті коло себе. Його слухала витоптана трава, що пам’ятала давні збори.

– Я піду до нього і понесу в руках ріг. Я підніму його перед собою. Послухай, скажу я, ти дужчий за мене, в тебе нема ядухи. Ти можеш бачити, скажу я, обома очима. Та я не прошу назад свої окуляри, ніби якусь ласку. Далі я скажу, я не хочу з тобою воювати, не тому, що ти дужий, а тому, що справедливість є справедливість. Віддай мені мої окуляри, отак я скажу, ти мусиш віддати!

Роха закінчив, зашарівся і весь тремтів. Він хутенько тицьнув ріг Ральфові в руки, немовби квапився його позбутися, і витер сльози, їх осявало м’яке зелене світло, і ріг, ніжний та білий, лежав у Ральфа на колінах. Єдина крапелька, що скотилася з Рошиних пальців, тепер палахкотіла, наче зірка, на його ґраційному вигині.

Нарешті Ральф випростався, відгорнув назад волосся.

– Добре. Я хотів сказати – можеш спробувати, якщо ти так хочеш. Ми підемо з тобою.

– Він буде розмальований, – боязко промимрив Сем, – знаєте, який він буде…

– Не дуже він нас злякається…

– А як розлютиться, то кінець нам…

Ральф сердито зиркнув на Сема. Наче в тумані, він згадував те, що колись коло скель сказав йому Саймон.

– Не мели дурниць, – урвав він. І швидко додав: – Ми йдемо.

Він простяг Росі ріг, Роха почервонів, цього разу з гордощів.

– Понесеш.

– Понесу, коли ми приготуємось.,.

Роха шукав слів, щоб передати своє палке бажання нести ріг, хоч би там що.

– Я не проти. Я залюбки, Ральфе, тільки треба, щоб мене хтось вів.

Ральф знову поклав ріг на відшліфовану колоду.

– Покріпімося – і в дорогу!

Вони пішли до спустошених плодових дерев. Росі нарвали плодів, дещо він намацав на дереві сам. Вони їли, а Ральф думав про вечір.

– Підемо такі, як були колись. Помиємося…

Сем опирався, напхавши повен рот їжі.

– Але ж ми купаємось щодня!

Ральф подивився, які вони брудні, й зітхнув.

– Треба б зачесати чуб. Та от лихо – задовгий!

– У мене в курені залишилася пара шкарпеток, – згадав Ерік. – Можна нап’ясти їх на голови, як шапочки, абощо.

– Можна щось знайти, – додав Роха, – і перев’язати ззаду волосся.

– Як у дівчат!

– Ні, не зовсім так.

– Тоді підемо такі, як є, – вирішив Ральф, – вони ж самі не кращі.

Ерік зупинив їх рукою.

– Але ж вони там усі розмальовані! Знаєш, як…

Усі закивали. Вони чудово знали, як розв’язувала руки маска з фарби, яку дозволяла дикість.

– А ми не будемо розмальовуватися, – заявив Ральф, – адже ми не дикуни.

Ерікісем перезирнулися.

– Все одно…

Ральф заволав:

– Ніякої фарби!

Він силкувався згадати.

– Дим, – стрепенувся він, – нам потрібен дим. – Він люто повернувся до близнюків. – я сказав “дим”! Ми повинні мати дим.

Запала тиша, тільки багатоголосе дзижчали бджоли. Нарешті Роха сказав лагідно:

– Звичайно, ми повинні мати дим, бо дим – це сиґнал, і нас не врятують, як не буде диму.

– Сам знаю! – закричав Ральф. Він відсмикнув руку від Рохи. – Що ж, по-твоєму, я…

– Я просто повторюю те, що ти завжди кажеш, – квапливо пояснив Роха. – Мені на хвилину видалося, що ти…

– Де пак, – голосно відповів Ральф. – Я знав це весь час. Я не забув.

Роха закивав примирливо.

– Ральфе, ти – ватажок. Ти все пам’ятаєш.

– Я не забув.

– Звісно, ні.

Близнюки з цікавістю вивчали Ральфа, так ніби побачили його вперше.

Вони вирушили шляхом, вишикувавшись у бойовий порядок. Перший, злегка накульгуючи, зі списом на плечі, прошкував Ральф. Він погано бачив – через імлу, що тремтіла над сяйливими пісками, через власну довгу чуприну та підбите око. За ним ступали близнюки, не на жарт стривожені, але повні нездоланної життєрадісності. Говорили мало, просто йшли, волочачи за собою дерев’яні списи. Роха відкрив – коли він дивиться вниз, сховавши від сонця стомлені очі, то бачить, як товсті окоренки списів рухаються по піску. Тож він ішов між списами й обережно, обіруч ніс ріг. Хлопці просувалися по пляжу тісною групкою, а чотири пласкі тіні танцювали й плуталися піц ногами. Бурі наче й не було, берег сяяв чистотою, як щойно вигост-реде лезо. Десь у неймовірній далечі мерехтіли у спекотному мреві небо й гора; риф здійнявся вгору міражем і плив у якомусь сріберному ставку на півдорозі до неба.

Вони проминули те місце, де плем’я танцювало свій танок. Звуглілі патики все ще лежали на камінні, де їх погасило дощем, та пісок коло води знову був гладенький. Вони пройшли тут мовчки. Жоден з них не сумнівався, що плем’я – в замку, і коли скеля з’явилася перед очима, вони зупинилися в одному пориві. Ліворзпч від них лежав найгу-стіший на острові чагарник – плутанина гічок та стовбурів, чорних, зелених, непрохідних, попереду колихалася висока трава. Ральф рушив перший.

Ось пом’ята трава, де всі лежали, коли він ходив у розвідку. Далі був перешийок, потім прискалок облямовував гору, а вище – рожеві башточки.

Сем торкнув його за руку.

– Дим.

З іншого боку скелі невиразна плямка диму дрижала в повітрі.

– Вогонь горить, абощо?

Ральф повернувся.

– Навіщо нам критися?

Вів пройшов заслону з трав і опинився на відкритій галявивщ, що вела до вузького перешийка.

– Ви двоє йдіть за мною. Я піду перший, потім на крок позаду Роха. Списи, тримайте напоготові.

Роха неспокійно вдивлявся в яскравий серпанок, завислий між ним та світом.

– Тут безпечно? Нема урвища? Я чую, гомонить море.

– Чіпляйся за мене.

Ральф вийшов прямо на перешийок. Копнув ногою камінчик, і той шубовснув у воду. Потім море всмоктало хвилю, відкривши зліва, на сорок футів нижче, червоний квадратовий камінь, порослий водоростями.

– Я добре йду? – голос Рохи тремтів. – Мені так страшно…

Раптом з башточок на горі долинув окрик, відтак щось схоже на бойовий поклик, десяток голосів відгукнулося на нього із-за скелі.

– Дай мені ріг і не рухайся.

– Стій! Хто йде?

Ральф задер голову, вгорі майнуло темне Роджерове обличчя.

– Сам бачиш хто! – гукнув Ральф. – Не дурій!

Він приклеїв ріг до рота і подув. Прискалком, що облямовував гору, на перешийок почали пробиратися дикуни. Годі було когось упізнати за розмальованими обличчями. Вони несли списи і лаштувалися боронити вхід. Ральф усе сурмив у ріг і не зважав на Рошин переляк. Роджер вигукував:

– Раджу відійти, ясно?

Нарешті Ральф відняв ріг від рота й замовк, щоб відсапатися. Задихаючись, а проте чітко він оголосив:

– Скликаю збори.

Дикуни, які охороняли перешийок, зашепотілися, але з місця не зрушили. Ральф ступив кілька кроків уперед. Ззаду почув благальний шепіт:

– Ральфе, не кидай мене.

– Стань навколішки, – кинув Ральф через плече, – і жди, доки я повернуся.

Він зупинився посередині перешийка й пильно розглядав дикунів. Фарба звільняла їх від будь-якого стриму, вони позав’язували ззаду волосся, і так їм було значно зручніше, ніж йому. Ральф твердо постановив і собі опісля зв’язати волосся. Він мало не попрохав їх зачекати, щоб зробити це відразу; та було не до того. Дикуни захихотіли, один замахнувся на Ральфа списом. Високо вгорі Роджер випустив з рук важіль і перехилився, щоб забачити, що діється внизу. Хлопці на перешийку, зведені до трьох кудлатих голів, тонули в калюжі власної тіні. Роха обвисав між ними круглим лантухом.

– Я скликаю збори.

Тиша.

Роджер узяв камінчик і кинув ним між близнюків, але так, щоб не поцілити. Вони відсахнулися, Сем ледве втримався на йогах. Роджер відчув, як у його тілі зануртувало джерело невідомої сили.

Ральф повторив голосно:

– Я скликаю збори.

Перебіг очима по їхніх лавах.

– Де Джек?

Хлопці засновигали, почали радитися. Розмальована мармиза відповіла Робертовим голосом:

– Полює. Він звелів вас не пускати.

– Я прийшов до вас запитати про вогонь, – пояснив Ральф, – і про Рошині окуляри.

Група хлопців, що стояла перед ним, заворушилася, здригнулася від сміху, легковажним, нервовим сміхом відлунювало високе бескеття.

У Ральфа за плечима почувся голос:

– Чого тобі треба?

Близнюки метнулись із-за Ральфової спини і стали перед ним. Ральф рвучко повернувся. З лісу наближався Джек, його легко було впізнати по ході та рудій чуприні. Обабіч улесливо дріботіли два мисливці. Всі троє помальовані на чорно й зелено. Позаду в траві зосталася покинута ними вительбушена свиняча туша без голови.

Роха завивав:

– Ральфе, не кидай мене!

Він з кумедною обережністю обняв скелю, притискаючись до неї над опалим морем. Дикуни вже не хихотіли, а захлиналися від гучного глумливого реготу.

Джек перекричав гамір:

– Забирайся геть, Ральфе! Сиди на своїй половині острова. А це моя половина і мого племені. І дай мені спокій.

Глумливий регіт ущух.

– Ти вкрав у Рохи окуляри, – задихаючись, сказав Ральф. – Ти повинен повернути їх назад.

– Повинен? Це хто сказав?

Ральф вибухнув гнівом:

– Я сказав! Ти голосував, щоб я був ватажок. Хіба ти не чув рога? Ти зважився на підлоту… ми б дали тобі вогню, якби ти попросив…

Кров приливала до щік, боляче пульсувало підбите око.

– Ти міг узяти вогню абиколи. Але тобі не хотілося. Ти проповз, як злодій, і вкрав у Рохи окуляри!

– Ану, повтори!

– Злодій! Злодій!

Роха заверещав.

– Ральфе! Мене пожалій!

Джек кинувся вперед і спрямував списа Ральфові в груди. Побачивши, як майнула Джекова рука, той угадав напрямок удару і відбив його ратищем власного списа. Тоді обернув його і вістрям ткнув Джекові коло вуха. Вони зійшлися віч-на-віч, тяжко сапаючи, пронизуючи один одного лютими поглядами.

– Хто злодій?

– Ти!

Джек відскочив і замахнувся на Ральфа списом. Не змовляючись, вони тепер рубалися списами, наче шаблями, більше не ризикуючи випробовувати смертоносні вістря. Удар прийшовся Ральфові по спису, ковзнув униз, і пальці йому звело від гострого болю. Тоді супротивники розійшлися й помінялися місцями – Джек опинився з боку замку, Ральф – із боку острова.

Обоє тяжко дихали.

– Ану, підійди…

– Сам підійди…

Навіжено націлювалися один на одного, але тримались на безпечній відстані.

– Тільки підійди, ось дістанеш у мене!

– Сам підійди…

Тим часом Роха, вчепившись у камінь, намагався привернути Ральфову увагу. Ральф підступив до нього, нахилився не відриваючи від Джека пильного погляду.

– Ральфе, згадай, для чого ми сюди прийшли. Вогонь. Мої окуляри.

Ральф кивнув. Він розслабив напружені для бою м’язи, випростався звільна, поставив спис. Джек незворушно спостерігав за ним з-під маски. Ральф кинув оком угору на башточки, на дикунів.

– Послухай. Ми прийшли сказати таке. По-перше, ти повинен віддати Росі окуляри. Без них він як сліпий. Це ж не забавка…

Плем’я розмальованих дикунів захихотіло. Ральфові в голові запаморочилося. Він відгорнув з чола чуб, подивився на чорно-зелену маску, що манячила перед ним, намагаючись згадати Джекове обличчя.

Роха прошепотів:

– І вогонь.

– Ага. Тепер про вогонь. Я знову повторюю це. Я повторюю це з того самого дня, коли ми впали на цей острів.

Він підняв спис і показав на дикунів.

– Наша єдина надія – підтримувати сиґнал, поки надворі видно. Тоді, може, який корабель помітить дим, підпливе, врятує нас і забере додому. А без диму доведеться чекати, доки корабель пристане сюди випадково. Можна цілі роки чекати, до самої старості…

Деренчливий, сріблястий, неприродний сміх випорснув з-поміж дикунів і луною завис удалині. Ральфа аж затрусило з лютощів. Голос його надтріснув.

– Невже вам невтямки, ви, розмальовані кретини? Сем, Ерік, Роха і я – нас замало. Ми пробували підтримувати вогонь, але нічого не вийшло. А потім ви ще зі своїми іграми та ловами…

Він показав убік від них, де в перламутровому повітрі тонкою цівкою розповзався дим.

– Ви тільки гляньте! Хіба це сиґнал? Звичайний вогонь готувати їжу. Ви поїли, і диму нема. Хіба ви не розумієте? Там же може бути корабель…

Він замовк, доконаний мовчанкою та браком облич у розмальованих дикунів, які стерегли вхід. Ватаг розкрив рожевого рота і звернувся до Ерікісема, що опинилися між ним та племенем.

– Ви двоє! Ану, назад!

Ніхто не відповів. Близнюки перелякано перезирнулися; тим часом Роха зрадів, що бійка закінчилася, і обережно підвівся. Джек глипнув на Ральфа й знову на близнюків.

– Схопити їх!

Жодного руху. Джек розгнівався:

– Я сказав – схопити їх!

Розмальовані якось незграбно, нервово оточили Ерікісема. Ще раз розсипався сріблястий смішок.

Ерікісем протестували від імені самої цивілізації.

– Ну що ви?

– …Слово честі!

У них відібрали списи.

– Зв’язати їх!

У безнадії Ральф крикнув до чорно-зеленої машкари:

– Джеку!

– Далі, далі! В’яжіть їх!

Тепер розмальовані вже відчули, що Ерікісем інакші, не такі, як вони, відчули власну силу. Сповнені завзяття, вони брутально повалили близнюків. Джека це надихнуло. Він знав, що Ральф спробує визволити близнюків. Заточуючи широку дугу, просвистів спис, і Ральф ледве встиг відбити удар. Коло них плем’я та близнюки обернулися в одну галасливу купу тіл. Роха знову скарлючився. Ось дикуни відступили – вражені близнюки вже лежали долі. Джек повернувся до Ральфа і просичав крізь зуби:

– Бачиш, вони роблять те, що я хочу.

Знову запанувала тиша. Близнюки лежали, невміло зв’язані, а плем’я чекало, що робитиме Ральф. Він полічив їх, глипнувши на них з-під кудлатої чуприни, зиркнув на нікчемний димок.

І тут його прорвало. Він заверещав на Джека:

– Звірюка! Свиня! Сволота! Злодюга!

І кинувся на нього.

Джек відчув, що це вирішальна хвилина, і порвався й собі вперед. Вони зіткнулися з глухим ударом і відскочили врізнобіч. Кулаком Джек зацідив Ральфові в вухо. Ральф ударив Джека в живіт, аж той кавкнув. Тоді знову стали віч-на-віч, розлючені, засапані: кожного вразила запеклість суперника. Тут вони почули гамір, яким плем’я супроводжувало їхню бійку, одностайний, пронизливий, підбадьорливий поклик.

До Ральфа дійшов Рошин голос:

– Дайте мені сказати.

Він стояв у куряві, здійнятій під час бійки, і коли плем’я збагнуло його намір, пронизливий поклик змінився глузливим свистом.

Роха підняв ріг, і свист прищух, тоді знявся з новою силою.

– У мене ріг!

Він горлав:

– Кажу вам, у мене ріг!

Несподівано стало тихо; але тишу розітнув і пронісся біля самої Ральфової голови якийсь дивний звук. Він майже не ввернув на нього уваги, аж ось почув внову – ледь чутне –і “з-з-з!”. Хтось шпурляв камінці: це кидав Роджер, все ще тримаючи однією рукою важіль. Під ним унизу Ральф здавався просто копицею волосся, а Роха – мішком сала.

Свист зчинився і знову стих, коли Роха підніс догори білу чудодійну мушлю.

– Що краще – бути бандою розмальованих дикунів, як ви, чи розумними людьми, як Ральф?

Дикуни зняли неймовірний галас, Роха знову загорлав:

– Що краще – правила і згода чи полювання й убивства?

Знову галас і знову той самий звук – “з-з-з!”. Ральф намагався перекричати шум:

– Що краще – закон і щоб нас врятували чи полювати і все знищувати?

Тепер уже й Джек верещав, і навіть Ральф не міг примусити слухати себе. Джек відступив і став попереду племені, яке зімкнулося грізним муром, наїжачилося списами. Між дикунів нуртувало бажання іти в наступ; зараз вони кинуться вперед і очистять перешийок. Ральф стояв напроти трохи збоку і тримав спис напоготові. Поруч Роха все ще піднімав угору свій талісман, ніжну, сяйливо-прекрасну мушлю. Їх ударила злива звуків – заклинальний спів ненависті. Високо вгорі з п’янкою насолодою Роджер наліг усім тілом на камінь.

Ральф почув велетенський камінь задовго до того, як його побачив. П’ятами відчув, як задвигтіла земля, з вершини загуркотіло каміння. Щось жахливе, червоне застрибало по перешийку, сам він повалився долілиць, плем’я верещало.

Каменюка пройшлася по Росі від підборіддя до коліна; ріг вибухнув-тисячею білих скалок і перестав існувати. Без жодного слова, навіть без стогону Роха полетів в урвище, перевертаючись у повітрі. Відбившись від нього, камінь двічі підскочив і покотився в ліс. Роха пролетів сорок футів і впав на той самий червоний квадратовий камінь у морі. Голова його розкололася, вилився і зачервонився мозок. Руки й ноги Рохи судомно шарпнулися, наче у щойно заколотої свині. Тоді знову довгим повільним подихом зітхнуло море, закипіло над каменем біло-рожевою піною; а коли відступило, всмоктавши хвилю, Рошиного тіла вже не було.

Тепер запанувала цілковита тиша. Ральф силкувався скласти губи в якесь слово, та так і не вимовив нічого.

Раптом Джек вискочив наперед і дико заверещав.

– Бачиш? Бачиш? І тебе самого так! Я не жартую! Більше в тебе нема племені! Нема рога…

Згинці побіг уперед.

– Я – Ватаг!

Із злістю, не приховуючи свого наміру, метнув у Ральфа списа. Вістря глибоко, до м’яса розпанахало шкіру Ральфові на ребрах, потім спис відскочив і впав у воду. Ральф скорчився не від болю, а від панічного страху, тим часом плем’я підхопило нелюдський крик Ватага й посунуло на нього. Ще один спис – трохи кривий, він не полетів прямо – шугнув коло його обличчя, інший упав з гори, де був Роджер. Близнюки лежали, затулені дикунами, а перешийок кишів безликими диявольськими масками. Ральф обернувся й помчав. Наче крик морських чайок, за ним котився гул. Скоряючись інстинктові, – досі він і не підозрював його в собі, – хлопець петляв по відкритій галявині, а списи падали десь поряд. Він помітив безголову тушу свині,. вчасно перестрибнув через неї. І ось уже продирався крізь листя дерев та невисокі кущі, нарешті сховався в лісі.

Ватаг зупинився коло свині, повернувся, звів догори руки.

– Назад! Назад у форт!

Невдовзі плем’я галасливо верталося до перешийка, там до гурту приєднався Роджер. Ватаг запитав його люто:

– Ти чого не на посту?

Роджер глянув на нього тьмяним зором:

– Просто зійшов униз…

Він лякав своїм виглядом убивці. Ватаг більше йому нічого не сказав, а подивився вниз на Ерікісема.

– Ви маєте вступити до племені.

– Відпусти мене…

– І мене.

Ватаг схопив з землі списа – там ще залишилося з кілька – і штрикнув Сема між ребра.

– Що ти хотів сказати, га? – грізно спитав Ватаг. – Чому ви прийшли сюди зі списами? Чому ви не хочете вступати до племені?

Спис ритмічно заходив у його руках. Сем запищав:

– Ой, не треба так.

Роджер протиснувся коло Ватага, мало не штовхнувши його плечем. Сем уже не пищав, близнюки дивилися вгору, огорнуті німим жахом. Роджер насувався на них, наче володів якоюсь незнаною владою.