Володар мух

Розділ десятий МУШЛЯ ТА ОКУЛЯРИ

Роха пильнував за постаттю, що наближалася до нього. Тепер йому часом здавалося, ніби він бачить краще, коли зовсім скине окуляри і прикладе скельце до другого ока; та навіть дивлячись своїм простим оком, після всього, що скоїлось, Ральфа він ні з ким би не сплутав. Сам Ральф, кульгаючи, вийшов саме з-поміж кокосових пальм, брудний, з сухим листям у русявій чуприні. Щока його розпухла, й одне око дивилося крізь щілинку, праве коліно прикрашав великий струп. Зупинився на хвилину, втупився у постать на Гранітовій плиті.

– Рохо? Залишився тільки ти?

– Та ні, ще кілька малюків.

– Вони не рахуються. А старші?

– А, Ерікісем? Пішли по дрова.

– Більше нікого?

– Більше я нікого не бачив.

Ральф обережно виліз на плиту. Там, де колись засідали збори, ще була витоптана цупка трава; коло вичовганого місця на колоді все ще виблискувала ніжна біла мушля. Ральф сів у траву обличчям до місця ватажка та мушлі. Ліворуч коло нього стояв навколішки Роха; якусь довгу хвилину вони мовчали.

Нарешті Ральф відкашлявся, щось прошепотів.

Роха так само пошепки перепитав:

– Що ти кажеш?

Ральф повторив:

– Саймон.

Роха промовчав, тільки похмуро кивнув. Отак вони сиділи, втупившись невидющими очима у ватажкове місце, у мерехтливу лаґуну. Зелені бліки та сонячні зайчики стрибали по їхніх брудних тілах.

Нарешті Ральф підвівся, підійшов до мушлі. Узяв ріг, попестив його обома руками, вкляк, прихилився до колоди.

– Рохо!

– Га?

– Що нам робити?

Роха кивнув на ріг.

– Ти можеш…

– Скликати збори?

При цих словах Ральф кисло засміявся, а Роха похнюпився.

– Ти поки що ватажок.

Ральф знову засміявся.

– Так, так. Над нами ти ватажок.

– У мене ріг.

– Ральфе! Не треба насміхатися. Далебі, не варто, Ральфе! Що подумають інші?

Нарешті Ральф угамувався. Він тремтів.

– Рохо!

– Га?

– То був Саймон.

– Ти вже сказав.

– Рохо!

– Га?

– То було вбивство.

– Та вгамуйся нарешті! – різко крикнув Роха. – Що доброго від твоїх балачок?

Він зірвався на ноги і став над Ральфом.

– Було темно. А потім… той чортів танок. А ще блискавка, і грім, і дощ. Ми поперелякувалися!

– Я не перелякався, – повільно мовив Ральф. – Я був… Я не знаю, що було зі мною.

– Поперелякувалися ми! – збуджено вигукнув Роха. – Всяке могло статися. Це не було… ну, те, що ти сказав.

Він вимахував руками, шукаючи вдалого слова.

– Ох, Рохо!

Від Ральфового голосу, такого тихого і болісного, Роха перестав вимахувати руками. Він нахилився і чекав. Ральф обнімав ріг і погойдувався вперед-назад.

– Як ти не збагнеш, Рохо? Те, що ми вчинили…

– Може, він ще…

– Ні.

– Може, він тільки вдавав…

Роха затнувся, побачивши Ральфове обличчя.

– Ти був осторонь. По той бік кола. Ти й не підходив близько. Або ти не бачив, що ми… що вони вчинили?

Відраза, ненависть і водночас гарячкове збудження змішалися в його голосі.

– Хіба ти не бачив, Рохо?

– Не дуже я міг бачити. У мене ж тепер одне око. Мав би це звати, Ральфе.

Ральф усе гойдався вперед-назад.

– Це сталося випадково, – зненацька сказав Роха, – саме так, випадково. – Він знову заговорив різко. – Вискочив поночі… ке треба було отак виповзати з мороку. Він був дурнуватий. Сам напросився. – Роха знову замахав руками. – Це сталося випадково.

– Ти не бачив, що вони вчинили…

– Послухай, Ральфе. Треба про це забути. Якщо про це думати, нічого доброго не вийде, розумієш?

– Я боюся. Нас самих боюся. Я хочу додому. О Боже, як я хочу додому!

– Це сталося випадково, – вперто правив Роха, – і не більше.

Він торкнув Ральфа за голе плече, і Ральф здригнувся від людського дотику.

– Послухай іще, Ральфе. – Роха швидко озирнувся, тоді прихилився ближче, – ти й узнаки не давай, що ми теж були серед танцівників. Надто Ерікісемові.

– Але ж ми були! Всі були!

Роха похитав головою.

– Ми-то не до кінця. Поночі нас ніхто не помітив. Сам сказав, що я стояв осторонь…

– І я так само, – промимрив Ральф, – і я був осторонь.

Роха радо закивав.

– Правда. Ми були осторонь. Ми нічого не робили. Ми нічого не бачили.

Роха помовчав, потім вів далі:

– Заживемо собі самі, вчотирьох…

– Вчотирьох. Це замало, щоб допильнувати вогонь.

– Спробуємо. Бачиш? Я його вже розпалив.

З лісу вийшли Ерікісем, вони волокли здорову колоду. Кинули іі коло вогнища і подалися до ставка. Ральф схопився на ноги.

– Гей! Ви там!

Близнюки завмерли на хвилину й рушили далі.

– Ральфе, вони пішли купатися.

– Краще зразу з цим вирішити.

Побачивши Ральфа, близнюки страшенно здивувалися. Вони зашарілись і дивилися кудись повз нього, уникаючи його погляду.

– Привіт, Ральфе! Яка зустріч!

– Ми тільки-но з лісу…

– …Збирали дрова для вогнища…

– …Минулої ночі ми загубилися.

Ральф роздивлявся пальці у себе на ногах.

– Загубилися після того, як…

Роха протирав своє скельце.

– Після бенкету, – пробурмотів Сем.

Врік кивнув.

– Так, після бенкету.

– Ми скоро пішли, – швидко додав Роха, – ми втомилися.

– І ми теж…

– …Дуже скоро…

– Ми так натомилися.

Сем порухав подряпину на своєму чолі й квапливо відсмикнув руку. Врік пальцем водив по розбитій губі.

– Так, ми дуже втомилися, – повторив Сем, – тому й пішли скоро. Як там, непоганий був…

У повітрі зависла невимовлена правда. Сем аж скривився, коли випалив оте огидне слово:

– …танок?

Згадавши про танок, в якому жоден з них не брав участі, всі четверо затремтіли.

– Ми пішли скоро.

Коли Роджер наблизився до перешийка, що сполучав скельний замок з островом, він не здивувався, почувши окрик. Тієї жахливої ночі він вирахував, що принаймні частина племені знайде притулок від жахіть острова в цьому безпечному місці.

Голос різко пролунав звідкись із височини, де каменюки навалилися одна на одну, чимраз зменшуючись догори.

– Стій! Хто йде?

– Роджер.

– Проходь, друже.

Роджер підійшов.

– Ти ж бачив, що це я.

– Ватаг сказав зупиняти Всіх.

Роджер глянув нагору.

– Якби я захотів, ти б мене не міг спинити.

– Ще й як міг би! Ану, вилазь, подивишся.

Роджер видряпався по кострубатій скелі, наче по сходах.

– А таке бачив?

Під камінь, що лежав на самій горі, було забито палицю, а під неї – ще одну – важіль. Роджер легко натис на камінь, і камінь застогнав. Якби натиснути щосили, камінь загув би вниз на перешийок. Роджер був у захваті.

– Оце справжній Ватаг, правда?

Роберт кивнув головою:

– Невдовзі він поведе нас на полювання. Він кивнув у бік далеких куренів, де соталася в небо ниточка білого диму. Роджер сидів над самим урвищем, похмуро вивчав острів, тримаючись пальцями за розхитаний зуб. Зупинив погляд на вершині далекої гори, і, хоч нічого не було сказано, Роберт заквапився змінити тему.

– Він хоче побити Вілфріда.

– За що?

Роберт непевно похитав головою.

– Не знаю. Він не пояснював. Просто розлютився і звелів нам зв’язати Вілфріда. І той… – Роберт збуджено захихотів, – стоїть зв’язаний не знаю скільки годин і чекає…

– І Ватаг не сказав, за що?

– Я не чув.

Сидячи на велетенському камені під несвітським сонцем, Роджер сприйняв новину як одкровення. Облишив свій зуб і завмер, зважуючи можливості влади, яка ні перед ким ні за що не відповідає. Тоді без жодного слова поліз по внутрішньому боці скелі вниз, до печери, де зібралося плем’я.

Там сидів Ватаг, голий до пояса, обличчя не було видно за білою та червоною фарбами. Плем’я лежало перед ним півколом. Недавно битий і вже розв’язаний Вілфрід шморгав носом позад інших. Роджер сів навпочіпки поряд з усіма.

– Завтра, – провадив Ватаг, – вирушаємо на полювання знов.

Списом він показав на тих дикунів, кому випаде полювати.

– Дехто з вас залишиться тут упорядковувати печеру і стерегти браму. Я візьму з собою кількох мисливців і принесу вам м’яса. Ті, хто буде при брамі, мають пильнувати, щоб ніхто сюди не прокрався…

Котрийсь із дикунів підніс руку, і Ватаг повернувся до нього холодним розмальованим обличчям.

– Ватагу, а навіщо вони будуть сюди прокрадатися?

Ватаг відповів переконано, хоч і туманно.

– Будуть. Вони спробують нам усе зіпсувати. Тож вартовим при брамі треба добре пильнувати. А крім того…

Ватаг замовк. Вони побачили, як з його рота висунувся язик, зблиснув неймовірно рожевим трикутничком, пройшовся по губах і знову зник.

– …а крім того, може вернутися звір. Пам’ятаєте, як він підповз…

Ті, що сиділи півколом, аж затремтіли і щось схвально промурмотіли.

– Він прийшов, замаскувавшись під нашого. Він може знову прийти, хоч ми віддали йому голову нашої здобичі. Тому вартуйте, будьте пильні.

Стенлі випростав руку, якою спирався об скелю, і підніс указівний палець,

– Ну?

– Але хіба ми, хіба ми…

Він скорчився, опустив очі додолу.

– Ні!

Запала мовчанка, в цей час кожен з дикунів намагався позбутися власних спогадів.

– Ні! Як ми могли… його… вбити?

Почасти заспокоєні, почасти налякані можливістю інших, майбутніх страхіть, дикуни знову щось пробелькотіли.

– Отже, обходьте гору чимдалі, – врочисто промовив Ватаг, – а після полювання залишайте свинячу голову.

Стенлі знову підніс палець.

– Я гадаю, звір змінює свою подобу.

– Можливо, – сказав Ватаг. Тут відкривався простір для богословської суперечки. – Краще нам триматися від цього якнайдалі. Невідомо, чого від нього чекати.

Плем’я обмірковувало почуте, відтак, ніби від пориву холодного вітру, всім мороз пішов поза шкірою. Задоволений справленим враженням, Ватаг рвучко встав.

– А завтра – на полювання, роздобудемо м’яса, влаштуємо бенкет…

Біл підвів руку.

– Ватагу.

– Ну?

– А чим ми запалимо вогнище?

Якби не біла й червона глина на обличчі, було б видно, як Ватаг зашарівся. Він зніяковіло мовчав, а плем’я знову заклекотіло від сказаних пошепки слів. Тоді Ватаг підняв руку.

– Вогонь візьмемо в тамтих. Послухайте. Завтра ми йдемо на полювання й роздобудемо м’яса. А сьогодні вночі я з двома мисливцями піду… хто зі мною?

Моріс і Роджер піднесли руки.

– Морісе…

– Слухаю, Ватагу.

– Де був їхній вогонь?

– Там, на давньому місці, коло скелі.

Ватаг кивнув головою.

– Як тільки сяде сонце, решта можуть лягати спати. А ми втрьох, Моріс, Роджер і я, маємо ще одну справу. Вирушаємо перед самим заходом сонця…

Моріс звів руку.

– А якщо ми зустрінемо…

Помахом руки Ватаг відкинув це заперечення.

– Підемо по піску. А якщо він прийде, ми знову… знову затанцюємо наш танок.

– Тільки втрьох?

Знову всі загули і стихли.

Роха подав Ральфові окуляри, а тепер чекав, щоб одержати назад свій зір. Дрова були сирі; ось уже втрете їх розпалювали. Ральф відступив і буркнув під ніс:

– Досить уже нам ночувати без вогнища.

Винувато озирнувся на трьох товаришів, що стояли поряд. Вперше він визнав, що вогонь має ще одне призначення. Звичайно, перше з них – посилати вгору закличний стовпчик диму; але інше його завдання – поки вони сплять, зігрівати їх теплом домівки.

Ерік дув на деревину, доки та почервоніла й зайнявся пломінчик. Біло-жовтою хвилею повалив дим. Роха забрав окуляри і задоволено дивився на дим.

– Якби нам зробити радіо!

– Або літак…

– Або човен.

Ральф длубався у своїх прибляклих знаннях про світ.

– Ми могли б потрапити в полов до червоних.

Ерік відкинув назад волосся.

– Краще вже до них, ніж до…

Вів не назвав імен, а Сем закінчив речення за нього, кивнувши головою в бік берега.

Ральф згадав, як падало, незграбно теліпаючи ногами, тіло під парашутом.

– Він щось казав про мертвяка… – Визнавши свою присутність під час танку, Ральф болісно почервонів. Замахав руками, підганяючи дим: – Не гасни… йди вгору!

– Зовсім зникає.

– Треба більше дров, хоч би мокрих.

– Моя дихавиця…

І автоматична відповідь:

– Чхав я на твою дихавицю-здихавицю!

– Коли я почну тягати колоди, у мене буде напад. Хіба я не хочу, Ральфе, та що вдієш?

Хлопці втрьох побігли до лісу і принесли повні оберемки трухлявого дерева. Знову здійнявся дим, густий і жовтий.

– Давайтз чимось підвечеряємо.

Узявши свої списи, вони всі гуртом подалися до плодових дерев і мовчки поквапом напихалися там. Коли вони знову вийшли з лісу, сонце сідало на місці вогнища дотлівали самі тільки жарини, диму не було.

– Я більше не здужаю тягати дрова, – поскаржився Ерік. – Втомився.

Ральф відкашлявся.

– Там, на горі, нам вдавалося підтримати вогнище.

– Там воно було мале. А тут має бути велике.

Ральф приніс і кинув у вогнище якусь ломаку, задивився, як у сутінках спливає дим.

– Мусимо його підтримувати.

Ерік упав на землю долілиць.

– Я так натомився. А яка користь?

– Еріку! – вигукнув Ральф вражено. – Не говори так!

Сем став коло Еріка навколішки.

– Ну, так яка все ж таки користь?

Ральф, обурений, намагався згадати. Була ж якась користь від вогню. Якась надзвичайна користь.

– Ральф товк вам сотні разів, – буркнув Роха. – Інакше як звідси врятуватися?

– Звичайно! Якщо не сиґналити димом…

Він сів перед ним навпочіпки. Темрява густішала.

– Невже не зрозуміло? Що доброго в тих ваших мріях про радіо й човни?

Він витяг руку, стис пальці в кулак.

– Щоб викараскатися з цієї халепи, можна зробити тільки одне. Кожен може забавлятися полюванням, кожен може роздобути м’ясо…

Вів зазирав то в одне обличчя, то в інше. Потім, у хвилину найвищої пристрасті й переконаності, знайома завіса замаяла йому в голові, й він забув, що лагодився сказати. Він стояв навколішки, стискав кулаки, поважно переводив погляд з одного обличчя на інше. Нараз завіса знову підскочила.

– А… так. Отже, треба, щоб був дим; чим більше диму..,

– Але ж ми не можемо! Подивися!

Вогнище згасало.

– Пильнувати вогню по двоє, – бурмотів Ральф собі під ніс, – виходить по дванадцять годин на добу.

– Ральфе, ми не здужаємо більше носити дрова…

–У темряві…

– Вночі…

– Вогонь можна запалювати щоранку, – сказав Роха. – В темряві його все одно ніхто не побачить.

Сем енергійно закивав.

– Зовсім інша річ, коли вогонь був…

– …там, на горі.

Ральф підвівся, почуваючись напрочуд безборонним перед навалою темряви.

– Ну й хай собі згасає вночі.

Він подався до першого куреня, той ще стояв, хоча й похилився. Сухе й шарудливе на дотик, всередині лежало листя, що правило за постіль. В сусідньому курені якийсь малюк щось белькотів уві сні. Четверо старших хлопців залізли до свого куреня і зарилися в листя. З одного боку лежали близнюки, з другого – Ральф та Роха. Якийсь час, поки вони вмощувалися зручніше, листя шелестіло й рипіло.

– Рохо?

– Га?

– Все гаразд?

– Та ніби.

Невдовзі в курені затихло, тільки часом хрусне якийсь листок. Перед ними за низьким виходом висіла чорнота, оздоблена мерехтливими блискітками, і хвилі вдарялись об риф. Ральф приготувався до своєї щонічної гри в “якби”…

Якби їх відпровадили додому реактивним літаком, тоді до ранку вони б приземлилися на великому аеродромі у Вілтширі. Далі їх повезли б на машині, ні, найкраще – поїздом до самого Девона, і знову – вдома. Тоді до саду, як і раніше, приходили б дикі поні й зазирали через мур…

Ральф неспокійно перевернувся в листі. Дартмур – дика місцина, і там живуть дикі поні. Та дикість його вже не приваблювала.

Думка перескочила до міркувань про спокійне приборкане місто, де не було б місця для первісного дикунства. Що може бути безпечнішим за автобусну станцію з її ліхтарями та колесами?

І ось уже Ральф танцює навколо ліхтаря. Зі станції виповзає автобус, дивний якийсь автобус…

– Ральфе! Ральфе!

– Що таке?

– Тихше…

– Пробач.

Хтось жахливо застогнав у темному, відлеглому куті куреня, від страху вони затряслись, аж листя зашаруділо. Вчепившись один в одного, билися Ерік і Сем.

– Семе! Семе!

– Гей, Еріку!

Знову все затихло.

Роха тихенько сказав до Ральфа:

– Треба з цим кінчати.

– Що ти маєш на увазі?

– Щоб нас урятували.

Вперше за день, забувши про гніт чорноти, Ральф хихотів.

– Саме так, – прошепотів Роха. – Якщо ми в найближчий час не потрапимо додому, ми тут подуріємо.

– …схибнемося.

– …зсунемося по фазі.

– …поробимося шизами.

Ральф відгорнув з очей мокрі пасма.

– А ти напиши листа своїй тітоньці.

Роха серйозно обмірковував цю ідею.

– Я не знаю, де вона тепер. Крім того, в мене нема конверта й марки. Тут нема поштової скриньки. А ще нема поштаря.

Успіх цього тонкого жарту перевершив усі Ральфові сподівання. Нездатний стримати сміху, він підскакував і трясся всім тілом.

Роха з гідністю докоряв йому:

– Я не сказав нічого смішного…

Ральфові з реготу аж заболіло в грудях. Зморений судомним сміхом, він лежав задиханий і скорботно чекав на новий напад. Під час однієї з таких пауз його здолав сон.

– Ральфе! Ти знову шарудиш. Постарайся лежати тихо, а то…

Ральф трохи звівся на листі. Не без підстави він був вдячний Росі, що той урвав його сон, – автобус наблизився, вже виднівся виразніше.

– А то що?

– Тихо… слухай.

Ральф обережно ліг під музику довгого зітхання листя. Застогнав і зразу заспокоївся Ерік. Темрява накрила їх, як повсть, тільки на низькому вході байдуже мерехтіла смужка зірок.

– Нічого не чую.

– Надворі щось рухається.

Мурашки забігали у Ральфа по тілу. Пульс так закалатав, що враз заглушив решту звуків, тоді трохи затих.

– Нічогісінького не чую.

– Слухай. Слухай уважно.

За кілька кроків від стіни куреня цілком чітко й виразно хруснув патичок. Знову кров застугоніла Ральфові в вухах, в уяві промайнули якісь сплутані образи. Якась істота – суміш цих образів – тепер блукала навколо куренів. Він відчув, як Роха головою притиснувся до його плеча, як конвульсивно схопив його руку.

– Ральфе! Ральфе!

– Замовкни і слухай!

У відчаї Ральф молився, щоб звір обрав малюків.

Надворі хтось страшно прошепотів:

– Рохо… Рохо…

– Прийшов! – задихався Роха. – Він є!

Він припав до Ральфа, важко ковтав повітря.

– Рохо, виходь. Я прийшов по тебе, Рохо.

Губи Ральфові вже коло Рошиного вуха:

– Мовчи.

– Рохо… Де ти, Рохо?

Щось зачепило стіну куреня. Мить Роха сидів тихо, потім у нього почався напад ядухи. Він вигнув спину і став молотити ногами по листю. Ральф відкотився від нього.

Тоді при вході в курінь щось зловісно рикнуло, щось живе кинулося вперед, глухо гупнуло. Хтось спіткнувся об Ральфа, і в тому кутку, де був Роха, все перемішалося – там гарчало, гуркотіло, літали руки й ноги. Ральф наосліп махай кулаками; тоді він та ще, здавалося, понад десяток інших довго качалися по землі, штурхали один одного, дряпалися, кусались. Його штовхали, рвали на шмаття, хтось запхав до рота пальці, й Ральф укусив їх. Рука вирвалась і знов повернулася назад, наче поршень, ударила кулаком, аж з очей іскри посипалися. Ральф ухилився вбік і впав, під ним звивалося якесь тіло, гаряче дихало йому в щоку. Він зціпив руку в кулак і, як молотком, заходився молотити цей рот під собою; він бив по ньому, дедалі дужче впадаючи в істеричний шал, доки обличчя під ним не стало слизьким. Тоді його різко копнуло межи ноги чиєсь коліно, він повалився набік, знетямлений від болю, а бійка перекотилася через нього. Потім курінь розвалився, остаточно погасивши-пристрасті; невідомі кинулися геть. Темні постаті вискочили з-під руїн і щезли. Незабаром було чути лише верещання малюків і тяжкий Рошин хрип.

Ральф крикнув тремтячим голосом:

– Ану, малюки, спати. Ми билися з тамтими. А тепер спати.

Підійшли Ерікісем і розглядали Ральфа.

– Як ви – живі?

– Ніби…

– А я дістав.

– І я. Як Роха?

Вони витягли Роху з-під уламків куреня і прихилили до дерева. Прохолодна ніч звільняла від недавно пережитого жаху. Роха вже дихав легше.

– Рохо, тебе поранили?

– Не дуже.

– Це Джек зі своїми мисливцями, – гірко сказав Ральф. – Чому вони не дадуть нам спокою?

– І ми їм добре дали подумати, – сказав Сем. Чесність примусила його додати: – Принаймні ви дали. Я собі заліг у кутку.

– Я одного добряче вгрів, – сказав Ральф. – Розквасив йому пику. Перехочеться сюди потикатися.

– І я, – докинув Ерік. – Я прокинувся – хтось товче мене в пику. Певно, Ральфе, у мене все обличчя у крові. Та наостанок я йому віддячив.

– Що ти зробив?

– Підняв коліно, – сказав Ерік зі скромними інтонаціями, – і як дам йому помежи ноги. Чув би ти, як він заскавчав! Теж сюди більше не поткнеться. Таки дали їм бобу.

Несподівано Ральф заворушився в темряві. Тоді почув, як Ерік длубається у себе в роті.

– Що таке?

– Нічого, просто зуб хитається.

Роха підтяг коліна.

– Тобі краще, Рохо?

– Я думав, що вони прийшли по ріг.

Ральф побіг блідим берегом і скочив на плиту. Коло ватажкового місця, як і раніше, виблискував ріг. Ральф затримався на хвилину, тоді вернувся до Рохи.

– Вони не взяли рога.

– Я знаю. Вони не по ріг приходили. Вони приходили по інше. Ральфе, що мені тепер робити?

Тим часом уже оддалеки троє бігло звивистим пляжем до скельного замку. Вони трималися далі від лісу, ближче до води. То виспівували щось тихо, то крутилися колесом вздовж рухливої світляної смуги на воді. Їх вів Ватаг, він біг попереду, втішаючись перемогою. Тепер він справжній Ватаг; він кілька разів розітнув списом повітря. В його лівій руці погойдувалися Рошині розбиті окуляри.