Розділ третій ХАТИНИ НА БЕРЕЗІ

Джек зігнувся вдвоє. Він нахилився, як спринтер на старті, майже торкаючись носом вологої землі. Стовбури дерев та ліани, що обвили їх, губилися в зелених сутінках за тридцять футів над ним, а навколо все поросло кущами. Тут можна було помітити лише натяк на слід – зламану гілку і невиразний відбиток краєчка ратиці. Він опустив голову і втупився в сліди, так наче міг примусити їх заговорити. Потім рачки, хоч це було важко, мов пес, прокрався на яких п’ять ярдів уперед і зупинився. Тут ліана зав’язувалася в петлю, з вузла звисав вусик. Знизу вусик блищав крізь петлю, свині відшліфували його щетиною.

Джек припав обличчям до землі за кілька дюймів від цього знаку, потім утупився поглядом у сутінь кущів, його рудий чуб неабияк відріс відтоді, як діти опинилися на острові, вигорів, голу спину засіяло безліччю темних веснянок, шкіра лупилася. В правій руці він волочив загострений кілок завдовжки футів з п’ять. Крім пошарпаних шортів з ремінцем, де висів ніж, одягу на ньому не було. Він заплющив очі, підвів голову і легко втяг розчервонілими ніздрями струмінь теплого повітря, шукаючи в ньому якогось знаку. І Джек, і ліс застигли в нерухомості.

Нарешті вів поволеньки випустив повітря і розплющив очі. Вони були яскраво-сині – ті очі, що у відчаї кресали блискавиці й здавалися майже безумними. Він облизав язиком сухі губи і знов утупився в мовчазний ліс. Тоді почав скрадатися вперед, час від часу обнюхуючи землю.

Лісова тиша давила ще дужче за спеку, в цю годину мовчали навіть жуки. Тільки коли Джек сам зігнав з немудрящого гнізда, складеного з патичків, барвисту пташку, тиша розкололася, задзвеніла відлунням різкого крику, який, здавалося, долинав з безодні століть. Навіть Джек здригнувся від цього крику, присвиснувши, втяг повітря і на мить з мисливця перетворився на зацьковану, мавпувату істоту, що ховається у плетиві листя. Потім згадалися сліди, невдача, і він знову заходився жадібно обнюхувати землю. Коло товстого дерева, сизий стовбур якого обріс блідими квіточками, заплющив очі і ще раз увібрав ніздрями тепле повітря; цього разу швидко перевів дух, навіть трохи зблід, потім кров знову шибнула в обличчя. Як тінь, прослизнув він у темряві під деревом і припав до землі, вивчаючи витоптаний ґрунт у себе під ногами.

Послід був ще теплий. І лежав купками на зритій землі. Він був оливково-зелений і трохи парував. Джек підвів голову, глянув на непроникну гущавину ліан поперек стежки. Потім звів списа і крадькома ступив уперед. За ліанами слід виходив на свинячу стежку, широченьку й добре втоптану. Земля тут затвердла, щільно збита копитами, і, коли Джек випростався на повен зріст, він почув, як по стежці ніби щось рухається. Він відхилив назад праву руку і з усієї сили жбурнув списа. Із свинячої стежки долинув дрібний, твердий Перестук ратиць, наче цокання кастаньєт, спокусливий звук, що зводив з розуму, – надія на м’ясо. Джек вискочив із кущів і схопив списа. Перестук завмер десь удалині.

Джек стояв, обливаючись потом, вимазаний брунатною землею, позначений слідами інших знегод цілоденного полювання. Лаючись, він звернув зі стежки і продирався крізь хащі. Коли ж ліс розступився, голі стовбури, що підпирали темне склепіння, змінилися ясно-сірими стовбурами і перистими кронами пальм. За ними відкривалося мерехтливе море, лунали голоси. Ральф стояв коло звалища пальмового молодняка та листя – грубого куреня, поверненого входом-до лаґуни, який, здавалося, щохвилини міг упасти. Він не помічав Джека, навіть коли той озвався:

– Маєш трохи води?

Ральф підвів очі і насупив брови над плетивом листя. Він не бачив Джека, хоч і дивився на нього.

– Я питаю, чи маєш трохи води? Хочеться пити.

Ральф відірвався від куреня і з подивом помітив Джека.

– А, здоров. Води? Там, під деревом. Мабуть, ще залишилася.

В тіні стояли шкаралупи кокосових горіхів. Джек узяв одну з чистою водою і випив. Вода стікала йому на підборіддя, шию, груди. Напившись, голосно віддихався.

– Дуже хотілося пити.

З куреня почувся Саймонів голос:

– Вище, вище.

Ральф повернувся до куреня і підняв палицю, що тримала всю листяну покрівлю.

Листя розсунулося. У дірі з’явилося засмучене Саймонове обличчя.

– Пробач.

Ральф незадоволено оглядав руїну.

– Ніяк не виходить.

Він кинувся на землю коло Джекових ніг.

Саймон усе так само виглядав крізь діру в курені. Уже лежачи, Ральф пояснював:

– Працюємо цілими днями. І подивися!

Два курені стояли, хоч і нерівно. А цей розвалився.

– А вони порозбігалися. Пам’ятаєш збори? Як усі поривалися працювати, доки не зведемо куренів?

– Крім мене і моїх мисливців…

– Крім мисливців. Ну, а малюки…

Він махнув рукою в пошуках слова.

– Вони безнадійні. Та й старші не кращі. Ти бачиш? Цілий день працювали тільки ми з Саймоном. Більше ніхто. Всі десь купаються, їдять, граються.

Саймон обережно вистромив голову.

– Ти – ватажок. Заклич їх до порядку.

Ральф лежав горілиць і дивився на небо та пальми..

– Збори, як ми любимо збори! Щодня, Двічі на день. Весь час мелемо язиками. – Він зіперся на лікоть. – Слово честі, досить зараз просурмити в ріг, і всі збіжаться. Знаєш, усі зразу так споважніють, а хтось запропонує побудувати літак, чи підводний човен, чи телевізор. Після зборів п’ять хвилин попрацюють, потім розбредуться хто куди чи підуть на полювання.

Джек спаленів:

– Нам треба м’яса.

– Ну, поки що його нема. А курені нам потрібні. Крім того, всі твої мисливці повернулися години зо дві тому. Плавають собі.

– Я пішов сам, – пояснив Джек. – Я відпустив їх. А сам мусив…

Він намагався якось висловити прагнення наздогнати, вбити, яке нуртувало в ньому.

– Я пішов сам. Я думав, що сам…

Знову в очах його майнуло безумство.

– Я думав, що вб’ю.

– Але ж не вбив.

– Я думав, що зможу.

Від стримуваного хвилювання голос у Ральфа тремтів.

– Але поки що ти не вбив.

Якби не тон, дальші слова здалися б ненавмисними:

– Може б, ти допоміг нам зводити курені?

– Нам треба м’яса…

– Але ми його не маємо.

Нарешті антагонізм вирвався назовні.

– Але я його дістану! Наступного разу! Треба списа з наконечником! Ми поранили свиню, а спис випав. Якби зробити вістря з борідкою…

– Нам потрібні курені.

Раптом Джек заверещав з люті:

– Ти що, звинувачуєш?..

– Я тільки кажу, що ми тут розбиваємося цілий день. Та й край.

Обидва почервоніли й відвернули погляди, не годні бачити один одного. Ральф перевернувся на живіт і почав бавитися з травинкою.

– От поллє дощ, як і тоді, коли ми сюди впали, – все одно не обійдемося без куренів. І ще одне. Нам потрібні курені, бо…

Він на хвилину замовк, і обидва перебороли свій гнів. Тоді повів далі на іншу, спокійнішу тему.

– Ти помітив, правда?

Джек поклав списа і сів навпочіпки.

– Що помітив?

– Ну, вони бояться.

Він знову перевернувся на спину і глянув у Джекове люте, брудне обличчя.

– Бояться того, що тут діється, їм сняться сни. Можна почути. Ти вночі прокидався?

Джек похитав головою.

– Вони балакають і кричать уві сні. Малюки. І навіть дехто зі старших. Так ніби…

– Так ніби це поганий острів.

Вражені тим, що їх перебивають, обидва глянули в Саймонове серйозне обличчя.

– Так ніби, – провадив Саймон, – звір, звір чи змій є насправді. Пам’ятаєте?

Почувши це ганебне слово, двоє старших хлопців здригнулися. Тепер про зміїв ніхто не згадував, згадувати їх було заказано.

– Так, ніби це поганий острів, – повільно промовив Ральф. – Правда.

Джек сів на землю і випростав ноги.

– Вони схиблені.

– Ненормальні. А пам’ятаєш, як ми ходили в розвідку?

Вони всміхнулися один одному на згадку про чари першого дня. Ральф повів далі:

– Отже, нам потрібні курені як…

– Як домівка.

– Так.

Джек підтяг ноги, обхопив руками коліна, насупив брови, намагаючись мислити ясно.

– Але все одно… в лісі… Я маю на увазі, коли полюєш… не тоді, коли рвеш плоди, звичайно, а коли зовсім сам…

Він затнувся на мить у непевності: ану ж Ральф візьме його на сміх.

– Кажи далі.

– Коли полюєш, часові ловиш себе на відчутті, ніби… – Зненацька він почервонів. – Звичайно, тут нема нічого такого. Просто відчуття. Але тобі здається, що не ти полюєш, а… на тебе полюють; ніби за тобою в джунґлях весь час хтось стежить.

Вони знову помовчали: Саймон напружено, Ральф з недовірою і майже розлючено. Він сів, потер рукою плече.

– Ну, не знаю.

Джек скочив на ноги і заговорив дуже швидко:

– Таке трапляється в лісі. Звичайно, нічого в цьому нема. Тільки… тільки…

Рвучко ступив кілька кроків до берега, потім вернувся.

– Тільки я знаю, що вони почувають. Розумієш? Та й годі.

– Найкраще було б, якби нас урятували.

Джек на хвилину замислився, наче не міг згадати, про який порятунок ідеться.

– Врятували? Так, звичайно! А все ж я спочатку хотів би добути свиню… – Він схопив списа і шпурнув у землю. Морок, безумство знову повили його погляд. Ральф із сумнівом глянув на нього з-під заплутаної ясної гриви.

– Доки твої мисливці пам’ятають про вогонь…

– Все ти про вогонь та вогонь!

Обидва хлопці побігли до берега, коло самої води обернулись і глянули на рожеву гору. На глибокій блакиті неба цівка диму вимальовувала крейдяну лінію, яка, колихаючись, зникала в високості. Ральф зупинився.

– Цікаво, як далеко його видно?

– За милі.

– Замало диму.

Наче відчувши їхні погляди, знизу дим розплився жовтавою плямою і поповз угору невиразним стовпом.

– Доклали зелених гілок, – пробурмотів Ральф. – Цікаво! – Він примружив очі й обернувся, уважно обстежуючи обрій.

– Є!

Джек закричав так голосно, аж Ральф підскочив.

– Що? Де? Корабель?

Але Джек показував на стрімкі ущелини, які йшли з гори до положистої частини острова.

– Звичайно! Там вони лежать… мусять там лежати, коли сонце припікає…

Ральф спантеличено дивився на його зосереджене обличчя.

– …вони заходять високо. Дуже високо, ще й у холодок, відпочивають там, доки спека, як корови у нас вдома…

– Я думав, ти побачив корабель!

– Ми могли б підкрастися… розмалювати обличчя, щоб вони не помітили… оточити їх, а тоді…

Від обурення Ральф утратив самовладу.

– Я говорив про дим! Хіба ти не хочеш, щоб тебе врятували? А в тебе в голові тільки одне – свині, свині, свині!

– Адже ми хочемо м’яса!

– А я працював цілий день, і ніхто не допомагав, крім Саймона, а ти вернувся і навіть не помітив куренів!

– Я теж працював…

– Але ж тобі подобається! – прокричав Ральф. – Ти любиш полювати! А я…

Вони стояли один проти одного на яскравому березі, самі вражені цим вибухом почуттів. Ральф перший відвів погляд, прикинувся, ніби його зацікавило, як групка малюків грається в піску, Із-за ґранітової плити долинали вигуки – то в природному басейні купалися мисливці. На краю плити на животі лежав Роха і дивився в лиснючу воду.

– Ніхто не допомагає.

Йому хотілося пояснити, як часто люди виявлялися не тими, за кого їх мали.

– Саймон. Той допомагає. – Він показав на курені.

– Всі інші повтікали. А він робив не менше за мене. Тільки…

– Саймон завжди під рукою.

Ральф попрямував до куренів. Джек ішов поряд.

– Трохи тобі допоможу, – пробурмотів Джек, – а тоді покупаюся.

– Дарма.

Та коли вони дійшли до куренів, Саймона там не було. Ральф застромив голову в отвір, витяг її й повернувся до Джека.

– Вшився.

– Йому набридло, – сказав Джек, – і він пішов купатися.

Ральф похнюпився.

– Дивак він. Кумедний.

Джек кивнув на знак згоди, а може, й чого іншого, і мовчки, не змовляючись, вони рутили від куренів до затоки.

– А тоді, – сказав Джек, – коли я покупаюсь і щось укину в рота, подамся на той бік гори, перевірю, чи є там які сліди. Згода?

– Але ж сонце майже сіло!

– Нічого, встигну…

Вони йшли поряд, дві планети почуттів та думок, не годні знайти спільної мови.

– Тільки б добути свиню!

– Я повернуся і зразу до куренів.

Вони подивились один на одного зніяковілі, з любов’ю і ненавистю. Знову їх поєднала тільки тепла солона вода, галас, плюскіт – веселе купання в затоці.

Саймона, якого вони сподівалися застати в затоці, там не було.

Коли хлопці побігли на берег, щоб звідти подивитися на гору, він спочатку пройшов за ними декілька ярдів, потім зупинився. Насупившись, поглянув на купу піску: хтось хотів виліпити з нього будинок чи хатку. Потім відвернувся і рішуче подався до лісу. Це був маленький, худий хлопчик з гострим підборіддям і з такими ясними очима, що Ральф спочатку мав його за потішного веселого жартуна. Густі патли довгого чорного чуба звисали над низьким широким чолом, майже закриваючи його. На ньому були тільки вистріпані шорти. Як і Джек, він ходив босий. Саймон був і взагалі смаглявіший за інших, а тепер від сонячної засмаги зовсім потемнів, його тіло блищало від поту.

Він пройшов угору по виламу, обминув скелю, на яку першого ранку виліз Ральф, і повернув праворуч між дерева. Йшов знайомим шляхом поміж плодових дерев, де навіть найлінивіший легко роздобув би собі їжу, хоч і нетривну. Квіти й плоди росли поряд на кожній гілці, всюди стояв запах стиглих плодів, міріади бджіл гули на своєму пасовиську. Тут його наздогнали малюки, які бігли позаду. Вони заговорили, загукали якісь незрозумілі слова, потягли до дерев. Під полудневим сонцем у гущі бджолиного стугону Саймон зривав для них плоди, яких вони не могли дістати, набирав між листям найкращих і подавав униз, до нескінченного ряду простягнутих рук. Коли, всі наїлися, він зупинився й озирнувся. Набравши повні жмені стиглих плодів, малюки дивилися на нього загадковими поглядами.

Саймон залишив їх і відійшов ледь помітною стежкою. Скоро над ним зімкнулося густе верховіття. Високі стовбури поросли навдивовижу блідими квітами аж до темного склепіння, де вирувало гамірне життя. Тут стояла темрява, і ліани звисали линвами, наче снасть затоплених кораблів. Ноги залишали сліди на м’якому ґрунті, від дотику ліани здригалися до самого верху.

Нарешті він дістався до місця, куди падало більше світла. Тут ліанам уже не доводилося так високо спинатись до сонця, вони сплелись у величезний килим і повисли по один бік невеликої галявини. На кам’янистому її ґрунті росли тільки невисокі трави та папороть. Галявину оточувала стіна темних, запашних кущів, утворюючи чашу, сповнену тепла та світла. Велике дерево похилилося на один бік, упало на дерева, котрі ще стояли, і метка повійка майоріла жовто-червоними бризками до самої верхівки.

Саймон зупинився. Глянув, як раніше Джек, через плече, пересвідчуючись, що ліс за ним замкнувся, а потім швидко роззирнувся довкола, упевнюючись, що він зовсім сам. Якусь хвилину він майже крався. Тоді зігнувся і поповз у саму середину килима. Ліани й кущі так щільно переплетені, що стерли з нього піт, знову зімкнулися позаду. Занурившись у безпечну гущавину, він опинився в маленькій буді, відгородженій листям від галявини. Присів навпочіпки, розвів листя і визирнув на галявину. Все застигло, тільки двійко барвистих метеликів танцювало у спекотному повітрі. Затамувавши дух, пильно прислухався до острівних звуків. Насувався вечір, стихали перегук яскравих фантастичних птахів, бриніння бджіл, навіть крики чайок, що Повертались у свої гнізда на пласких скелях. Далекі удари хвиль об риф звучали тихіше за шепіт крові.

Саймон відпустив назад листяну завісу. Згасли медові потоки сонячного проміння, ковзнули кущами, обминули зелені свічі пуп’янків, піднялися над верховіттям, під деревами поволі гусла темрява. В міру, як зникало світло, вицвітали яскраві барви, спадала спека й поспіх. Тремтіли свічі-пуп’янки. Зелені чашечки потроху розкривались, і білі пелюстки обережно визирали назовні.

Ось сонце зовсім покинуло галявину і зникло з неба. Морок поглинав ліс, затоплюючи просвіти між деревами, поки все стало тьмяним та химерним, наче морське дно. Свічі-пуп’янки обернулись у великі білі квіти, блискучі в колючому світлі перших зірок. Пахощі розлилися в повітрі й опанували острів.

Загрузка...