Володар мух (William Gerald Golding) читать бесплатно онлайн полную версию книги

Розділ шостий ЗВІР З НЕБА

Уже зовсім стемніло, тільки зірки світили. Коли вони збагнули, звідки йшов той страхітливий крик, а Персіваль знову затих, Ральф і Саймон незграбно підняли його і понесли до куреня. Незважаючи на всі свої сміливі слова, Роха плентався тут-таки, і всі троє старших хлопців залізли в сусідній курінь. Довго не могли заснути, переверталися з боку на бік, шаруділи сухим листям, розглядали клапоть зоряного неба, що відбивався в отворі куреня, повернутого чолом до лаґуни. Часом з інших куренів долітав крик якогось малюка, а раз навіть хтось із старших заговорив у темряві. Потім і вони заснули.

Серп молодика зійшов над обрієм, такий вузький, що, навіть зависнувши над самою водою, не відкидав блискучої стежки; однак на небі з’явилися інші вогні, вони швидко пересувалися, блимали й згасали, та від битви, яка точилася на десятимильній висоті, до землі не доходив навіть найслабший тріск. Світ дорослих посилав їм свій знак, але всі діти саме спали, і його нікому було прочитати. Раптом щось вибухнуло яскравим спалахом – і вогненний серпанок спіраллю перекреслив небо; і знову темрява та зорі. Над островом з’явилася цятка – фігурка швидко падала під парашутом, падала, безладно обвиснувши всім тілом. На різних висотах мінливі вітри штовхали фігурку в усі боки. Потім на висоті трьох миль вітер вирівнявся, дугою поніс її по всьому небу, навскоси перетяг понад рифом та лаґуною до самої гори. Фігурка впала, скулилася в голубих квітах гірського схилу, але й на цій висоті повіяв легкий вітерець, парашут надувся, залопотів, потяг уперед. І фігурка, човгаючи ногами, майнула вгору, по схилу. Ярд за ярдом, порив за поривом вітер тяг фігурку по голубих квітах, по кругляках та червоному камінню, – доки не кинув безладною купою між гострими скелями на вершині. Тут поривами вітру сплутало й позачіплювало стропи парашута, й фігурка, підтримувана сплетом шнурів, сіла, схиливши голову в шоломі на коліна. Коли дув вітер, стропи туго напиналися, від цього груди випростовувалися, голова підводилась, і вдавалося, ніби людина заглядає за прискалок. Потім, коли вітер завмирав, стропи слабшали, тіло знову нахилялось уперед, опускало голову на коліна. Отак, поки зірки рухалися по небу, на вершині гори сиділа фігурка, кланялась, розгиналась і знову кланялась.

У досвітніх сутінках коло скелі трохи нижче від вершини почулися голоси. Два хлопчики, дві невиразні тіні викотилися з купи сухих гілок та листя, заспано перемовляючись. То були близнюки, що чергували коло вогнища. Одному, власне, годилося спати, а другому – стояти на варті. Та жоден з них не вмів дати собі ради, коли доводилося щось робити самому, а що чатувати цілу ніч разом було годі, то обидва полягали спати. Тепер звичною ступою, позіхаючи та протираючи очі, вони потюпали до темного згарища, де мав палати сиґнальний вогонь. Дійшовши до нього, зразу перестали позіхати, а один швидко помчав по хмиз та листя.

Інший став навколішки.

– Ніби згас.

Запорпався в попелі патичками, які другий тицьнув йому до рук.

– Ні.

Ліг на землю, припав губами до самого згарища, легко подув. Червоний відблиск підсвітив йому обличчя. На мить перестав дути.

– Семе… Подай мені…

– …сушняку.

Ерік схилився і знову легко дмухнув. Спалахнула яскрава цятка. Сем кинув у жар уламок сухого дерева, потім галузку. Зажевріло сильніше, вогонь перекинувся на гілку. Сем підкинув іще гілок.

– Не спали тут усе, – застеріг Ерік, – забагато накладаєш.

– Погріймося.

– Треба спочатку наносити хмизу.

– Мені холодно.

– І мені.

– Ще й до того…

– …темно. Ну, гаразд.

Ерік сів навпочіпки трохи далі й дивився, як Сем розпалює вогнище. Він склав з хмизу маленьку пірамідку, вогонь розгорявся.

– Ще трохи…

– І він був би, як…

– Наш Злюка.

– Ага.

Якусь хвилинку близнюки мовчки дивились у вогонь. Тоді Ерік захихотів.

– Правда, як він розлютився?

– Через…

– Вогонь та свиню.

– На щастя, причепився до Джека, а не до нас.

– Ага. Пам’ятаєш старого Злюку зі школи?

– Хлопче-тя-зве-деш-ме-не-з-ро-зу-му!

Близнюки пирснули своїм однаковим сміхом, але згадали за темряву та все інше і неспокійно озирнулися. Потім знов утупилися в вогонь, де язички полум’я вже взялися за пірамідку з хмизу. Ерік дивився, як метушаться стоноги, несамовито силкуючись утекти від полум’я, і думав про перше вогнище, розпалене он там, на кручі, де тепер глупа пітьма. Він не любив про це згадувати й перевів погляд на вершину гори.

Вогонь випромінював тепло й приємно зігрівав. Сем розважався тим, що підкладав галузки, нахиляючись аж до полум’я. Ерік витяг долоні, шукаючи, де б вогонь добре грів, але не обпікав. Він бездумно дивився понад вогонь і за пласкими тінями розкиданих скель пробував згадати їхні денні обриси. Он там велика скеля, там три камені, далі розколота скеля, а за нею має бути розпадина, а там…

– Семе.

– Га?

– Та нічого.

Полум’я пожирало гілки, кора скручувалась і відлітала. Тріщало дерево. Пірамідка впала, розкинувши над вершиною широке світляне коло.

– Семе…

– Га?

– Семе! Семе!

Сем глянув на Еріка роздратовано. Сем сидів спиною до того, що побачив Ерік, і жахнувся від страшенної напруги братового погляду. Він метнувся довкруг вогню, сів коло Еріка навпочіпки, подивився й собі. Вони завмерли, схопившись один за одного, – четверо широко розплющених очей, двоє роззявлених ротів.

Далеко внизу зітхнули, загули лісові дерева. Волосся затріпотіло на хлоп’ячих головах, омахи полум’я застрибали врізнобіч від вогню. За п’ятнадцять ярдів від них залопотіла напнута вітром тканина.

Жоден з хлопців не скрикнув, а лише міцніше вхопився за іншого, щелепи в обох відвисли. Так тулилися вони один до одного секунд із десять, поки вогонь вибухав димом, іскрами та хвилями миготливого світла до вершини гори.

Потім обидва зразу, ніби в нероздільному жахові, перебралися через скелі й кинулися навтікача.

Ральф бачив сон. Він нарешті заснув після того, як цілі години, так принаймні йому здалося, перевертався з боку на бік та шарудів сухим листям. Не чув навіть, як у кошмарних сновидіннях кричали по інших куренях хлопці: адже він перенісся туди, де жив раніше і годував цукром поні через садову огорожу. Потім хтось заторсав його за руку і нагадав, що час пити чай.

– Ральфе! Вставай!

Листя шуміло, як море.

– Ральфе, вставай!

– Що таке?

– Ми бачили…

– …звіра…

– …зовсім виразно!

– Хто це? Близнюки?

– Ми бачили звіра…

– Тихо. Рохо!

Листя все шаруділо. На Ральфа наскочив Роха, і хтось із близнюків затримав його, коли він рушив до вузького отвору, звідки блимали по-досвітньому бліді зорі.

– Не виходь… там страшно!

– Рохо… це ваші списи?

– Чуєте…

– Ану, тихо. Не ворушіться.

Отак вони лежали і дослухалися, спочатку з сумнівом, потім із жахом, до шепотіння близнюків, що уривалося лише паузами мертвої тиші. Незабаром темрява виповнилася пазурами, виповнилася невідомими і страшними загрозами. Світанок нескінченно довго не міг стерти з неба зір, нарешті світло, сумне та сіре, просочилося в курінь. Хлопці заворушилися, хоча зовнішній світ залишався неймовірно небезпечним. З лабіринту темряви вирізнилося те, що далі, й те, що ближче, а хмарки високо в небі зажевріли ясними барвами. Якийсь самотній морський птах пролопотів крилами догори з хрипучим криком, який зразу рознісся луною, в лісі щось пронизливо заскрекотало. Ось уже зарожевіли смужки хмар над обрієм, і знову позеленіли перисті крони пальм.

Ральф уклякнув коло виходу й обережно визирнув з куреня.

– Ерік і Сем, скликайте всіх на збори. Тихо. Вперед.

Близнюки, боязко тулячись один до одного, наважилися подолати декілька ярдів до сусіднього куреня і рознесли страшну новину. Ральф підвівся і, дбаючи про самоповагу,

пішов до плити, хоч мурашки й бігали йому по плечах. За ним ішли Роха та Саймон, ззаду скрадалися решта.

Ральф узяв ріг з відшліфованого сидіння на стовбурі й підніс до рота; тоді завагався і не засурмив. Натомість тримав мушлю, показував її всім, і всі зрозуміли.

Сонячні промені, що віялом розходилися з-за обрію, падали на рівні очей. Ральф мить дивився, як росла скибка золота, що освітлювала їх справа і наче заохочувала, щоб виголосили промову. Гурток хлопців перед ним наїжачився мисливськими списами.

Ральф простяг ріг Ерікові, цей близнюк стояв ближче.

– Ми бачили звіра на власні очі. Ні… ми не спали…

Сем повів далі. За звичаєм ріг давав право голосу зразу обом близнюкам, цим визнавалась їхня нерозривна єдність.

– Він волохатий. А ззаду за ним щось ворушилося – крила. Звір рухався…

– Ох жах! Він ніби сидів…

– Вогонь горів ясно…

– Ми тільки його розклали…

– …підклали гілок…

– У нього очі…

– Зуби…

– Пазури…

– Ми як побігли…

– Спотикалися…

– Звір гнався за нами…

– Я бачив, як він крався поза деревами…

– Мало не схопив мене…

Ральф з острахом показав на Ерікове лице, до крові подерте гілками.

– Як це ти?

Ерік доторкнувся до лиця.

– Все в подряпинах. Кров іде?

Хлопчики поряд відсахнулися з жахом.

Джоні, ще позіхаючи, голосно розплакався і не стихав, доки не дістав ляпаса від Біла. Ясний ранок таїв у собі загрози, і в гурті хлопчиків заходили зміни. Всі повернулися назовні, а не досередини, і списи з загострених палиць стирчали, як частокіл. Джек звелів їм знову повернутися до центру.

– От буде полювання! Хто зі мною?

Ральф зачовгав нетерпляче.

– У нас дерев’яні списи. Не мели дурниць!

Джек глузливо посміхнувся.

– Боїшся?

– Певна річ, боюсь. А хто не боїться?

Він повернувся до близнюків з сумом і безнадією.

– Ви ж нас не дурите?

Відповідь була така переконлива, що ніхто не смів узяти її під сумнів. Ріг прийняв Роха.

– А може… ми залишимось тут… і край? Може, звір до нас не підійде?

Ральф накричав би на нього, якби йому не здавалося, що за ними хтось спостерігає.

– Залишитися тут? Товктися на латочці острова у вічному страху? А де ми візьмемо їжу? А що буде з вогнем?

– Ходімо, – нетерпляче запропонував Джек, – ми марнуємо час.

– Ні, не марнуємо. Що робити з малюками?

– Начхати на малюків!

– Хтось має наглядати за ними.

– Поки що обходились і так.

– Не було потреби! А тепер є. Це зробить Роха.

– Чудово. Сховай свого Роху від небезпеки.

– Май розум. Що Роха може зі одним оком?

Інші хлопці з цікавістю дивилися то на Ральфа, то на Джека.

– І ще одне. Це буде не звичайне полювання, бо звір не залишає слідів. Якби були сліди, ви б їх побачили. Наскільки ми знаємо, звір перестрибує з дерева на дерево, як оці, ну як їх…

Усі закивали.

– Тож треба подумати.

Роха скинув окуляри і протер єдине скельце.

– А як ми, Ральфе?

– В тебе нема рога. На, тримай.

– Я хочу сказати, що буде з нами? А що як звір прийде, коли всіх вас не буде? Я погано бачу, і якщо я перелякаюся…

Джек перебив його зневажливо:

– Ти завжди переляканий.

– У мене ріг.

– Ріг! Ріг! – закричав Джек. – Нам більше не потрібний ріг. Ми і так знаємо, хто має говорити. Яке пуття з того, що тут казав Саймон, чи Біл, чи Уолтер? Пора декому зрозуміти, що треба сидіти тихо, а ми самі вирішимо…

Ральф більше не міг мовчати. Кров гарячою хвилею прилинула йому до щік.

– Ріг не в тебе, – нагадав він. – Сядь.

Джек побілів, на його обличчі різко проступили коричневі цяточки веснянок. Він облизав губи і залишився стояти.

– Це справа мисливців.

Решта всі напружено стежили за ним. Роха відчув, що вскочив у халепу, тицьнув ріг Ральфові на коліна й сів. Тиша ставала гнітюча. Росі перехопило дух.

– Це не тільки справа мисливців, – нарешті відказав Ральф. – Ви ж нездатні вистежити звіра. А хіба ви не хочете, щоб вас урятували?

Він повернувся до зборів.

– Хіба ви всі не хочете, щоб вас урятували?

Знову зиркнув на Джека.

– І раніше я казав: головне – вогонь. Тепер вів, мабуть, загас…

Йому допомогла давня злість, дала сили нападати.

– Невже всі подуріли? Нам треба знову запалити той вогонь. Джеку, ти про це не подумав, правда? А може, ніхто не хоче, щоб нас урятували?

Ні, врятуватися хотіли всі – це не викликало сумніву; криза скінчилася цілковитою перемогою Ральфа. Роха зі стогоном випустив повітря, знову відкрив рота, щоб удихнути, та не зміг. Він упав, притиснувся до колоди, роззявив рота, губи йому посиніли. Ніхто не звертав на нього уваги.

– Тепер подумай, Джеку. Є на острові місце, де ти не був?

Джек відповів неохоче:

– Тільки… а, ну, звичайно ж! Пам’ятаєш? У самому хвості острова, де скелі навалилися. Я підходив туди. Там є такий місток із каміння. Це єдина дорога нагору.

– Може, він там і живе.

Всі враз загалакали.

– Тихо! Гаразд. Там і будемо шукати. Якщо звіра там нема, тоді підемо та пошукаємо на горі й запалимо вогнище.

– Гайда!

– Спершу треба поїсти. Тоді йти, – Ральф замовк на хвилину. – І, мабуть, візьмемо списи.

Після їди Ральф зі старшими хлопцями рушили понад берегом. Роха так і залишивсь валятися на плиті. Цей день, як і попередні, обіцяв сонячну купіль під блакитною банею. Пляж простягався попереду м’якою дугою, зливався з лісом удалині; було рано, і день ще не заволокло рухливим серпанком міражів. Ральф обачно вибрав шлях по пальмовій терасі, не ризикуючи йти гарячим піском над водою. Він дозволив Джекові очолити їх; той посувався вперед з підкресленими пересторогами, хоча ворога вони б завважили за двадцять ярдів. Ральф ступав позаду, радий, що хоч на час позбувся відповідальності.

Саймон ішов перед Ральфом і не дуже вірив – якийсь звір з гострими пазурами сидить на Вершині гори, не залишає слідів, але не може наздогнати Ерікісема. Скільки Саймон не думав про звіра, в його уяві завжди поставав образ якогось чоловіка, геройського й хворого.

Він зітхнув. Інші встають і промовляють до зборів, не відаючи жахливої внутрішньої скутості; говорять, що заманеться, так наче звертаються до однієї людини. Він відступив убік і озирнувся. Позаду йшов Ральф, перекинувши спис на плече. Саймон соромливо сповільнив крок, порівнявся з Ральфом, поглянув на нього крізь цупке чорне волосся, яке впало на очі. Ральф скоса зиркнув у відповідь, стримано всміхнувся, наче забув, у які дурні пошився недавно Саймон, і знов тупо дивився вперед. На якусь мить чи дві Саймона огорнуло щастя – його знову прийняли, – а потім він перестав думати про себе. Зненацька наскочив на дерево, Ральф сердито глянув на нього, а Роберт захихотів. Саймов заточився, біла плямка на його чолі почервоніла, засочилася кров’ю. Ральф забув про Саймона і вернувся у своє особисте пекло. Скоро вони дістануться до замку, і ватажок муситиме йти першим.

Спереду надбіг Джек.

– Уже видно.

– Гаразд. Підійдімо якомога ближче.

Невисоким схилом подався за Джеком у бік замку. По ліву руку від них було непроникне плетиво ліан та дерев.

– А тут нічого не може бути?

– Сам бачиш. Тут ніхто не пролізе.

– А в замку?

– Побачимо.

Ральф розсунув заслону з трави й визирнув. Перед ним зоставалося кілька ярдів кам’янистого ґрунту, а далі два береги острова сходилися докупи, так що мав би утворитися гострий ріг. Натомість вузька скеляста коса завширшки в кілька ярдів і завдовжки ярдів у п’ятнадцять продовжувала острів далі в море. Вона втикалась у рожевий квадрат – один із тих, що становили спід острова. Цей замковий мур, скеля заввишки у сто футів, і був той рожевий бастіон, якого вони бачили з вершини гори. Скеля потріскалася, верхівку безладно завалили великі брили й загрожували от-от зірватися вниз.

За Ральфом у високій траві мовчки залягли мисливці.

Ральф глянув на Джека.

– Ти – мисливець.

Джек почервонів.

– Знаю. Добре. Я йду.

Якийсь внутрішній голос примусив Ральфа сказати:

– Я старший. Я сам піду. Не переч.

Він повернувся до решти.

– А ви заховайтесь тут. Почекайте на нас.

Він відчув, що голос його то пропадає, то зривається на крик. Глянув на Джека.

– Отже, ти думаєш?

Джек промимрив:

– Я скрізь сходив. Має бути тут.

– Ясно.

Саймон збентежено пробелькотів:

– Не вірю я в звіра.

Ральф відповів ґречно, ніби йшлося про погоду.

– Так, так. Звичайно.

Стис рота, аж губи побіліли. Дуже повільно відгорнув назад волосся.

– Ну, до зустрічі!

І примусив неслухняні ноги винести його на перешийок.

Зусебіч його оточували провалля, повітряні пустоти. Сховатися нікуди, навіть якщо не йти вперед. Він зупинився на вузькому перешийку й поглянув униз. Скоро, за якихось кілька століть, море перетворить замок на окремий острів. Праворуч хвилювалася лаґуна, в яку вдиралися хвилі відкритого моря, ліворуч…

Ральф здригнувся. Лаґуна захищала їх від Тихого океану; з другого боку Джек чомусь підійшов до самої води. Тепер поглядом жителя суходолу Ральф поглянув на водяні брижі, і йому здалося, що там дихає якась величезна істота. Вона повільно западала між скелями, відкриваючи рожеві ґранітові плити, чудернацькі нарости коралів, поліпів, водоростей. Нижче й нижче западала вода, шелестіла, наче вітер у верховітті дерев. Був там плаский камінь, гладенький, як стіл, вода всмоктувалася під нього, відкриваючи з чотирьох порослих водоростями боків гострі устуїш. Потім сонний левіафан видихав повітря – вода здималася, маючи водоростями, і з ревом перевалювала через скельний стіл. Хвилі тут не накочувалися з моря, тільки на хвилину здіймалися й опадали, опадали й здіймалися.

Ральф подивився на червоний бескид. Там, за ним, у високій траві, хлопці лежали й чекали, що він зробить. Відчув, як холодний піт виступив на долонях, і з подивом подумав, що насправді не сподівається зустріти ніякого звіра, і не знає, що діяти, якщо все ж наткнеться на нього.

Бін побачив, що на скелю можна злізти, але в цьому не було потреби. Квадратову стіну облямовував своєрідний карниз, із правого боку над лаґуною можна було пройти по цьому прискалку і завернути за ріг. Удалося це легко, і скоро він зазирнув за скелю.

Нічого нового й несподіваного там не було: безладдя рожевих кругляків, покритих гуано, наче цукровою глазур’ю, стрімкий схил до звалища скель, що вінчали бастіон.

Якийсь звук позаду примусив його озирнутися. По прискалку дряпався Джек.

– Не міг тебе самого залишити.

Ральф помовчав. Він пробрався поміж скелями, дослідив якусь печерку, не знайшов там нічого жахливого, тільки купку тухлих яєць, нарешті сів, роззираючись навкруги і постукуючи по каменю ратищем списа.

Джек був у захваті.

– Місце якраз для фортеці.

Їх оббризкало фонтаном води.

– Нема питної води.

– А он?

І справді, вище на скелі видніла якась довга брудна зелена пляма. Вони видряпалися нагору і покуштували воду, що сочилась тоненькою цівочкою.

– Можна поставити тут шкаралупу з кокоса, і вона весь час набиратиме води.

– Тільки не я. Це гниле місце.

Пліч-о-пліч вони видерлися на останній уступ, де кам’яна гора звужувалась і вінчалась останнім уламком скелі. Джек ударив кулаком по найближчому каменю, той ледь зарипів.

– Пам’ятаєш?

Обидва згадали прикрі часи в їхніх стосунках. Джек заторохтів:

– Запхати під нього пальмовий кілок, і хай тільки підійде цей ворог… подивися!

За сто футів під ними була вузька дамба, далі кам’янистий ґрунт, ще далі трава, поцяткована головами, а позаду ліс.

– Тільки підважити, – вигукнув Джек тріумфально, – і… ві-і-і-і!

Він махнув рукою, ніби падає. Ральф подивився в бік гори.

– В чому річ?

Ральф обернувся.

– А що?

– Ти так дивився… не знаю.

– Нема сиґналу. Нас не видно.

– Здурів ти від цього сиґналу.

Їх оточувала туга синя лінія обрію, розірвана тільки верхівкою гори.

– Це все, що ми маємо.

Він зіпер свій спис на кам’яну стіну і відгорнув долонями пасмо з чола.

– Треба вертатись і йти на гору. Вони ж бачили звіра там.

– Нема там ніякого звіра.

– А що ще можна зробити?

Хлопці, що залягли в траві, побачили Ральфа з Джеком цілими й неушкодженими і вийшли на сонце. В запалі пошуків вони забули про звіра. Юрмою кинулися через місток і вже з галасом дряпалися нагору. Ральф стояв, зіпершись рукою на червоний камінь, величезний, як жорно; камінь потріскався і загрозливо завис над урвищем. Хлопець понуро дивився на гору. Стиснув руку в кулак і, наче молотом, почав товкти ним по червоній стіні. Міцно зціпив губи, в очах під кучмою волосся залягла туга.

– Дим.

Вів облизав розбитий кулак.

– Джеку! Ходімо.

Але Джек уже зник. З гамором, якого він раніше не почув, хлопці розгойдували й підважували кам’яну брилу. Коли він повернувся, брила затріщала і всією масою повалилася в море, аж до середини стіни над водою з гуком здійнявся султан бризок,

– Облиште! Облиште!

Вони стихли, зачувши Ральфів голос.

– Дим.

Дивні речі коїлись у того в голові. Щось тріпотіло в мозку, наче крило кажана, затьмарюючи думку.

– Дим.

Ураз повернулися і думки, і злість.

– Нам потрібен дим. А ви гаєте час. Каміння спихаєте.

Роджер закричав:

– У нас повно часу!

Ральф похитав головою.

– Треба йти на гору.

Вибухнула суперечка. Хтось хотів повертатися назад на пляж. Хтось пропонував зіпхнути ще з кілька брил. Сонце світило ясно, а небезпека розвіялася з темрявою.

– Джеку. Звір, мабуть, із того боку. Ти можеш повести нас туди. Ти був там.

– Можна йти берегом. Там є плоди.

До Ральфа підійшов Біл.

– Чому не можна трохи побути тут?

– Ага.

– Зробимо фортецю…

– Тут нічого їсти, – відрізав Ральф, – і нема сховку. Зовсім мало свіжої води.

– Вийшла б чудова фортеця.

– Можна б зіпхнути камінь-другий.

– Прямо на місток…

– Я сказав, ходімо! – люто гарикнув Ральф. – Треба точно впевнитися. Ну, ходімо!

– Давайте залишимось тут…