ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА: ПЕРЕКОНАННЯ (Вірусне зараження)

Розділ двадцять сьомий

Дорогою з аеропорту я тричі міняв таксі, розраховуючись у кожному готівкою, а тоді замовив номер у дешевому нічному готельчику в Окленді. Ті, хто вів за мною електронне стеження, мали наздогнати мене не одразу, а я був майже певен, що насправді за мною не стежать. Це трохи скидалося на параною: я ж тепер, як-не-як, працюю на поганців, тож їм немає потреби мене переслідувати. Але мені не сподобалося, як Трепп іронічно промовила «до зв’язку», проводжаючи мене на вокзалі Бей-Сіті. А ще я поки не знав напевне, що робитиму, а якщо я цього не знав, то, звісно, також не хотів, щоб це знав хтось інший.

У номері в готельчику було сімсот вісімдесят шість екранних каналів (на екрані режиму готовності однаковими кричущими кольорами рекламували голопорно та новини), підвісне самоочищувальне подвійне ліжко, від якого смерділо дезінфікуючим засобом, і автономна душова кабінка, що вже почала відхилятися від стіни, до якої колись була прикріплена епоксидною смолою. Я визирнув з єдиного зачуханого вікна. У Бей-Сіті була глупа ніч і падав дрібний, серпанкоподібний дощ. Час, даний мені Ортеґою, закінчувався.

Вікно виходило на похилий волоктонний дах метрів на десять нижче. Вдвічі нижче була вулиця. Угорі схожий на пагоду верхній рівень накривав довгими кроквами нижній дах і вулицю. Критий простір. Трохи подумавши, я вилущив з фольги останні антипохмільні капсули Трепп і проковтнув їх, а тоді якомога тихіше відчинив вікно, виліз і повиснув, тримаючись за нижню раму пальцями. Навіть повністю витягнувшись, я все одно мусив падати майже з восьмиметрової висоти.

«Повертайся до примітиву.» Ну, мало що може бути примітивнішим за вилізання з вікон готелю посеред ночі.

Сподіваючись, що дах і справді такий надійний, яким здається, я стрибнув.

Я впав на похилу поверхню так, як і хотів, перекотився на бік і раптом зрозумів, що мої ноги знов висять у порожнечі. Поверхня була тверда, але слизька, як свіжа бела-трава, і я стрімко ковзав до краю. Я обдер собі лікті, намагаючись зачепитися, не знайшов, за що зачепитись, і, падаючи, ледве зумів ухопитись однією рукою за гострий край даху.

Десять метрів до вулиці. Мені в долоню врізався край даху, і я на мить повиснув на руці, намагаючись знайти предмети, що можуть перешкодити моєму падінню — скажімо, сміттєві баки або припаркований транспорт, а тоді забив на це і все-таки впав. Знизу прилетів тротуар і добряче мене вдарив, але удар не посилювало ніщо гостре, а перекотившись, я таки не опинився посеред смердючих сміттєвих баків. Я підвівся й попрямував до найближчих тіней.

Десять хвилин і одну випадкову добірку вулиць по тому я натрапив на ряд незайнятих автотаксі, хутко вийшов з-під свого укриття і заліз у п’яте таксі в ряду. Коли ми піднялися в повітря, я повторив таємний код Ортеґи.

— Кодування зафіксовано. Приблизний час прибуття — за тридцять п’ять хвилин.

Ми полетіли над Затокою, а тоді — до моря.


Надто багато країв.

У моєму мозку недбало звареною юшкою булькали уривки попередньої ночі. На поверхню виходили шматочки, що не піддавалися травленню, гойдалися в потоках пам’яті та знову тонули. Трепп підключилася до барної стійки в «Кабелі»; Джиммі де Сото мив скривавлені руки; обличчя Райкера дивилося на мене з розпластаної зірки дзеркала. Десь там була Кавахара, що називала Банкрофтову смерть самогубством, але бажала покласти край розслідуванню, як і Ортеґа та поліція Бей-Сіті. Кавахара, яка знала дещо про мій контакт із Міріам Банкрофт, знала дещо про Лоренса Банкрофта, про Кадміна.

Хвіст мого похмілля по-скорпіонячому засіпався, відбиваючись від важких знеболювальних Трепп, які поволі накопичувалися. Трепп, соромлива вбивця та визнавиця дзену, яку я вбив і яка, вочевидячки, повернулася без негативних почуттів, бо не могла цього згадати, бо їй здавалося, що з нею цього не було.

«Якщо хтось і може переконати Лоренса Банкрофта, що він загинув від власної руки, то це ти.»

Трепп, підключена в «Кабелі».

«Вірусне ураження. Пригадуєш ту фігню, так?»

Банкрофтові очі вдивляються в мої на балконі Сантач-Гауса. «Я не з тих, хто став би позбавляти себе життя, а якби це й було не так, я б не налажав так із цим. Якби я мав намір померти, ви б зі мною зараз не розмовляли.»

А тоді мене раптом засліпила думка: ось що я зроблю.

Таксі почало спускатися.


— Опора нестабільна, — без потреби сказала машина, коли ми приземлилися на палубу, що крутилася. — Будьте обережні.

Я вставив у слот гроші, і піднявся люк, що вів до безпечного місця Ортеґи. Невеликий простір бронзового посадкового майданчика, огорожі з закріпленої кабелями сталі та море за ними — безліч рухливих чорних плечей води під нічним небом, захаращеним хмарами та рясною мжичкою. Я обережно виліз назовні та взявся за найближчу огорожу, тим часом як таксі полетіло геть і його швидко поглинули мандрівні завіси дощу. Коли навігаційні вогні згасли, я перевів увагу на судно, на якому стояв.

Посадковий майданчик був розташований на кормі, і з того місця, де я схопився за огорожу, було видно весь корабель. Виглядало на те, що він завдовжки близько двадцяти метрів, десь зо дві третини міллспортського траулера, але набагато стрункіший у кормі. Палубні модулі відзначалися плавною, герметичною конфігурацією протиштормової конструкції, але це судно ніхто й ніколи не записав би в робочі. На палубі у двох місцях здіймалися тендітні телескопічні щогли — схоже, що всього на половину своєї висоти, — а попереду сильно звуженого носа тягнувся загострений бушприт. Це була яхта. Плавучий дім багатія.

Із люка на задній палубі вилилося світло, і Ортеґа, висунувшись, покликала мене вниз із посадкового майданчика. Міцно вчепившись пальцями в огорожу через хитання судна, я пробрався коротенькими сходами з одного боку майданчика, а тоді пройшов задньою палубою до люка. Кораблем проносилися вихорці мжички, женучи мене вперед проти моєї волі. З відкритого підсвітленого люка я побачив інші, крутіші сходи та пробрався крізь вузький тамбур у відкрите тепло. У мене над головою з гудінням плавно зачинився люк.

— Де тебе чорти носили?! — гарикнула Ортеґа.

Я швиденько вимокав трохи води з волосся й роззирнувся довкола. Якщо це була плавуча домівка багатія, то цього багатія вже давно не було вдома. По боках приміщення, в яке я спустився, стояли меблі, накриті напівпрозорим пластиком, а полиці маленького бару в ніші були порожні. Усі люки на вікнах були задраєні. За відчиненими дверями на обох кінцях приміщення було щось схоже на такі ж покинуті приміщення.

Тим не менше, від яхти аж смерділо багатством, яке її породило. Стільці та столи під пластиком були з темного полірованого дерева, так само, як і панелі перегородок і дверей, а на навощених дошках у мене під ногами лежали килимки. Решта декору відзначалася такою ж похмурістю, а на стінках перегородок висіло щось схоже на оригінальні твори мистецтва. Один твір емпатистської школи, кістляві руїни марсіянської верфі на заході сонця, та абстрактна картина, зрозуміти яку мені не дозволяв культурний багаж.

Посеред усього цього стояла скуйовджена й насуплена Ортеґа в кімоно з шовку-сирцю — як я вирішив, витягнутому з якоїсь шафи на борту.

— Це довга історія, — я пройшов повз неї, щоб подивитися на найближчі двері. — Якщо кубрик відчинений, мені б не завадило випити кави.

Спальня. Велике овальне ліжко, поставлене серед зроблених із не найкращим смаком дзеркал; ковдра з нього була зіжмакана й відкинута вбік у поспіху. Коли я попрямував до інших дверей, вона дала мені ляпаса.

Я хитнувся вбік. Удар був не такий сильний, як той, яким я нагородив Саллівана у локшинній перекусній, але завдано його було в положенні, з якого можна було значно краще замахнутись, а ще треба було протистояти крену палуби. Коктейль із похмілля та знеболювальних мені не допоміг. Я мало не впав. Незграбно повернувши собі рівновагу, я підняв руку до щоки й витріщився на Ортеґу, яка гнівно дивилася на мене, тим часом як на вилицях у неї палахкотіли дві рум’яні плями.

— Послухай, вибач, якщо я тебе розбудив, але…

— Ах ти гівнюк, — зашипіла вона на мене. — Брехливий гівнюк.

— Я не впевнений, що…

— Ковачу, мені, бляха, треба було тебе заарештувати. Треба було, бляха, запхати тебе у стек за те, що ти наробив.

Мені почав уриватися терпець.

Що наробив? Ортеґо, опануй уже, блін, себе і розкажи мені, що відбувається.

— Сьогодні ми здійснили доступ до пам’яті «Гендрікса», — холодно промовила Ортеґа. — Попередній ордер було надано опівдні. Усе за останній тиждень. Я це переглядала.

Імпульсивний, дратівний гнів у мені зник, коли ці слова вийшли з її вуст. Вона неначе вилила мені на голову відро морської води.

— Йой.

— Так, там було небагато, — Ортеґа відвернулася, обіймаючи себе за прикриті кімоно плечі, та пройшла повз мене до недосліджених дверей. — Наразі ти єдиний його гість. Тож там був лише ти. Та твої відвідувачі.

Я пройшов слідом за нею у другу, вистелену килимом кімнату, де дві сходинки донизу вели до вузької втопленої галереї, з одного боку відділеної низькою перегородкою з дерев’яними панелями. Біля інших стін стояли меблі, так само накриті, як і в першій кімнаті, за винятком віддаленого кутка, де від пластикового покриття звільнили відеоекран метр на метр і супутні приймально-відтворювальні модулі. Перед екраном був поставлений один стілець із прямою спинкою, а на екрані застигло чудово впізнаване зображення обличчя Еліаса Райкера, що ховалося між широко розведеними стегнами Міріам Банкрофт.

— На стільці є пульт дистанційного керування, — промовила Ортеґа, яка й собі відійшла на чималу психологічну дистанцію. — Може, подивишся дещицю, поки я заварюватиму тобі каву? Освіжи це в пам’яті. Тоді можеш дещо пояснити.

Вона зникла на камбузі, не залишаючи мені можливості відповісти. Я підійшов до застиглого відеоекрана, відчуваючи, як у мене всередині все потроху пливе: це зображення пробудило спогади з присмаком Злиття-Дев’ять. У безсонному, безладному вирі останніх днів я практично забув Міріам Банкрофт, але тепер вона повернулася до мене власною персоною, непереборна та п’янка, достоту як тієї ночі. Також я забув слова Родріґо Баутісти про те, що вони вже майже завершили правові суперечки з юристами «Гендрікса».

Моя нога на щось наштовхнулася, і я опустив погляд на килим. На підлозі біля стільця стояв кухлик для кави, досі повний на третину. Мені стало цікаво, яку частину пам’яті готелю проглянула Ортеґа. Позирнув на зображення на екрані. Вона дійшла до цього — і все? Що ще вона бачила? Тоді як це обіграти? Я взяв пульт і покрутив його в руках. Співпраця з боку Ортеґи досі була невід’ємною частиною моїх планів. Якщо я втрачу її зараз, то я вскочив у халепу.

Усередині мене скреблося щось інше. Сплеск емоцій, якого я не хотів визнавати, бо визнати його було б страшенним абсурдом. Почуття, що, попри мій інтерес до подальших факторів у пам’яті готелю, було непомітно пов’язане з зображенням, що відображалося зараз на екрані.

Ніяковість. Сором.

Абсурд. Я захитав головою. Дурня срана.

— Ти не дивишся.

Озирнувшись, я побачив Ортегу з двома кухликами в руках, які аж парували. На мене повіяло сумішшю ароматів кави та рому.

— Дякую, — я взяв у неї один кухлик і трохи надпив, розтягуючи час. Вона відхилилася від мене і склала руки.

— Отже. Півсотні причин, з яких Міріам Банкрофт не підходить на цю роль, — вона смикнула головою в бік екрана. — Скільки з них представлено тут?

— Ортеґо, це не має жодного стосунку…

— Ти казав мені: Міріам Банкрофт здається мені страшною, — вона несхвально захитала головою й надпила свою каву. — Не знаю, там на твоєму обличчі відображається щось не дуже схоже на страх.

— Ортеґо…

— Вона каже: «Я хочу, щоб ви зупинилися». Справді так каже, візьми й перемотай назад, якщо не пам’ята…

Я відсунув пульт так, щоб вона до нього не дотягнулася.

— Я пам’ятаю, що вона сказала.

— Тоді ти також пам’ятаєш ту милу маленьку домовленість, яку вона тобі запропонувала, щоб закрити справу, багато…

— Ортеґо, згадай: ти ж теж не хотіла, щоб я займався цією справою. Ти казала: очевидне самогубство. Це не означає, що ти його вбила, хіба…

— Стули пельку, — Ортеґа обійшла мене так, ніби ми тримали в руках ножі, а не горнятка з кавою. — Ти її прикривав. Увесь цей граний час ти ховав носа в її промежині, як граний вірний п…

— Якщо ти бачила решту, то знаєш, що це не так, — я намагався говорити рівним тоном, а Райкерові гормони мені заважали. — Я сказав Кертісові, що мене це не цікавить. Я, блін, уже два дні як це йому сказав.

— Ти хоч уявляєш собі, що зробить прокурор із цими кадрами? Міріам Банкрофт намагається купити людину, що розслідує справу її чоловіка, нелегальними сексуальними послугами. О, так, зізнання у множинному зачохленні, навіть не доведеному, в суді можна виставити в дуже поганому світлі.

— Вона уникне покарання. Ти сама це знаєш.

— Якщо за неї схоче вступитися чоловік-мет. А він, може, й не захоче цього робити, коли побачить оце. Знаєш, це ж не нова Лейла Беґін. Цього разу мораль на боці іншої людини.

Згадка про мораль грубо порушила межі аргументу, але я при цьому усвідомив неприємний факт: насправді це відіграє головну роль у тому, що тут відбувається. Я згадав критичну оцінку, яку Банкрофт дав земній моральній культурі, і замислився, чи справді він може дивитися, як я ховаю голову між стегнами його дружини, і не почуватися зрадженим.

Я досі намагався збагнути, що думаю на цю тему сам.

— А ще, Ковачу, якщо ми вже заговорили про судове переслідування, ота відтята голова, яку ти привіз із клініки Вея, теж не забезпечить тобі полегкостей. За нелегальне зберігання оцифровано-! особи на Землі дають від п’ятдесяти до ста, а якщо ми можемо довести, що ти й відстрелив голову, то більше.

— Я саме збирався тобі про це розповісти.

— Ні, блін, не збирався, — прогарчала Ортеґа. — Ти, блін, нічого не збирався казати мені без потреби.

— Послухай, клініка все одно не наважиться подати до суду. У неї надто багато…

— Падло ти нахабне, — кухлик з кавою глухо гепнув об килим, і вона стиснула кулаки. Тепер у її очах відображалася справжня лють. — Ти такий самий, як він, такий, бляха, самий, як він. Ти думаєш, що нам потрібна та срана клініка, з кадрами, де ти кладеш відтяту голову в готельну морозилку. Ковачу, хіба це не злочин там, звідки ти родом? Обезголовлення без суду та слідства…

— Хвилиночку, — я поставив свою каву на крісло біля себе. — Як хто? Я такий самий, як хто?

— Що?

— Ти щойно сказала, що я такий самий…

— Та насрати, що я там сказала. Ти розумієш, що ти тут наробив, Ковачу?

— Я розумію лише од…

Раптом з екрана позаду мене полився звук — протяжні стогони та чвакання чогось органічного. Я глянув на пульт, який затиснув у лівій руці, намагаючись зрозуміти, яким чином я ненароком запустив перерване відтворення, і у мене всередині застигла кров від глибокого жіночого стогону. Тоді Ортеґа кинулася на мене, намагаючись вихопити пульт з моєї руки.

— Ану вимкни цю срану…

Якусь мить я боровся з нею, і від нашого борюкання тільки збільшилася гучність. А тоді я раптом, опинившись на хвилі здорового глузду, відпустив, і вона повалилася на стілець і заходилася тиснути на кнопки.

— …штуку.

Запала довга тиша, яку порушувало лише наше важке дихання. Я уп’явся поглядом в один з задраєних ілюмінаторів на іншому боці каюти, а Ортеґа, незграбно сидячи між моєю ногою та стільцем, вочевидячки, ще дивилася на екран. Мені здалося, що якоїсь миті ми дихали в унісон.

Коли я повернувся й нахилився, щоб допомогти їй підвестися, вона вже почала підійматися до мене. Здається, ми полізли з обіймами одне до одного, ще навіть не усвідомивши, що відбувається.

Це було свого роду рішенням. Протиріччя, що кружляли по колу, обвалилися всередину, наче орбіталки, що падають і горять, здаючись на милість взаємного тяжіння, що тягнулося ланцюгами, поки трималося, але зі звільненням наші нерви опалило вогнем. Ми обоє намагалися цілуватись і сміятись водночас. Ортеґа стиха радісно зітхала, тим часом як мої руки прослизнули під її кімоно, провівши долонями по шорстких сосках, широких і твердих, як кінці канатів, та грудях, що вкладалися мені в руки так, наче були створені для того, щоб у них лежати. Впало кімоно, яке спершу зісковзувало, а потім було різко зірване з кожного пловецького плеча по черзі. Я одним махом скинув із себе куртку та сорочку, тим часом як Ортеґа гарячково крутила обома руками мій пасок, розстібала ширіньку та просовувала всередину тверду долоню з довгими пальцями. Я відчув тертя мозолів на кожній пучці.

Ми якимось робом вибралися з каюти з екраном і дійшли до носової каюти. Я стежив за пружними й широкими кроками Ортеґи по кімнаті між мускулистими обрисами її довгих литок, і це, певно, рівною мірою робили я та Райкер, бо я почувався так, наче повертаюся додому. Там, у дзеркальній каюті, вона відкинула голову на скуйовджену постільну білизну, підвелася, і я побачив, як входжу в неї до упору, охнувши через те, що тепер вона палала. Вона палала всередині, огортаючи мене, наче гаряча вода у ванні, а теплі округлості її сідниць таврували мої стегна з кожним доторком. Переді мною здіймався та звивався змією її хребет, а її волосся з безладною елегантністю спадало з її опущеної голови. У дзеркалах довкола себе я бачив Райкера, який тягнувся вперед, охоплюючи її груди, потім — її широкі ребра, округлість її плечей, а вона весь цей час здіймалася й коливалася, наче океан довкола корабля. Райкер і Ортеґа звивалися в обіймах одне одного, наче закохані з безсмертного епосу після возз’єднання.

Я відчув, як її пройняв перший пік, але мені знадобилося побачити, як вона теж дивиться на мене крізь водоспад волосся, розтуливши губи, щоб остаточно позбутися самоконтролю та повторити обриси її спини та сідниць, аж поки мої спазми не вщухли всередині неї і ми не звалилися впоперек ліжка. Я відчув, як вислизнув з неї, і щось неначе народилося. Думаю, вона все ще кінчала.

Тривалий час ніхто з нас нічого не казав. Корабель плив уперед своїм автоматичним шляхом, а довкола нас небезпечний холод дзеркал поринув усередину крижаним припливом, погрожуючи затьмарити, а потім і втопити нашу близькість. За кілька секунд ми вже будемо вдивлятися назовні, на зображення самих себе, а не на одне одного.

Я обхопив рукою стегно Ортеґи та обережно перехилив її набік, щоб ми лягли ложечками. У дзеркалі я знайшов її очі.

— Куди ми пливемо? — лагідно спитав я.

Вона знизала плечима, але при цьому ще сильніше притулилася до мене.

— Це запрограмований цикл: уздовж узбережжя, на Гаваї, гак, а тоді назад.

— І ніхто не знає, що ми тут?

— Тільки супутники.

— Добра думка. Кому все це належить?

Вона скрутилася так, щоб поглянути на мене з-за плеча.

— Райкерові.

— Йо-о-ой, — я демонстративно відвів погляд. — А тут непоганий килим.

Неймовірно, але це викликало в неї сміх. Вона повністю розвернулася до мене, не встаючи з ліжка. Її рука піднялася і м’яко торкнулася мого обличчя, неначе вона думала, що на ньому легко залишити мітку, а чи що воно зникне.

— Я казала собі, — пробурчала вона, — що це — божевілля. Це ж було лише тіло, сам розумієш.

— Це стосується більшості речей. Свідоме мислення мало пов’язане з цим ділом. Якщо вірити психологам, воно мало пов’язане з тим, як ми проживаємо життя, та й усе. Трохи раціоналізації, здебільшого стосовно минулого. Все решту тонко налаштовують гормональні імпульси, генетично закладені інстинкти та феромони. Сумно, але це так.

Вона провела пальцем по контуру мого обличчя.

— Я не думаю, що це сумно. Сумно те, що ми зробили з рештою свого «я».

— Крістін Ортеґа, — я взяв її за палець і злегка його стиснув. — Ти, блін, справжнісінька луддитка. Ну ради Бога, як ти пішла працювати в цю сферу?

Вона ще раз знизала плечима.

— Поліційна родина. Батько був копом. Бабуся була копом. Сам знаєш, як воно буває.

— Не з власного досвіду.

— Ні, — вона мляво витягнула довгу ногу до дзеркальної стелі. — Мабуть, ні.

Я простягнув руку над рівниною її живота і ковзнув рукою вздовж стегна до коліна, обережно пересунув її й торкнувся вустами у ніжному поцілунку поголеної смуги лобкового волосся там, де воно спускалося в розколину. Вона ледь помітно опиралася, можливо, думаючи про екран в іншій каюті, а може, через те, що з її тіла витікали наші перемішані соки, а тоді піддалася й розсунулася піді мною. Я закинув друге її стегно собі на плече й занурив обличчя в неї.

Цього разу вона кінчила з дедалі гучнішими криками, які щоразу затримувала в горлі з потужними скороченнями м’язів унизу живота, тим часом як усе її тіло ковзало по ліжку, а її стегна смикалися вгору, втискаючи мені в рот м’яку плоть. Якоїсь миті вона тихо заговорила іспанською; тональність мови розпалила моє збудження, і, коли вона нарешті завмерла, я спромігся ковзнути вгору та ввійти просто в неї, взявши її під руки та зануривши язика їй до рота в першому нашому поцілунку, відколи ми дісталися ліжка.

Ми рухалися поволі, намагаючись відтворити ритм моря зовні та сміх наших перших обіймів. Здавалося, це тривало довго, нам вистачило часу на розмови — від млявого бурмотіння до захоплених теревенів, — на зміни пози та м’які покусування, на потиски рук; і весь цей час я почувався вщерть наповненим — так, що аж очі боліли. Саме цей нестерпний тиск і змусив мене нарешті розслабитись і кінчити в неї, відчуваючи, як вона користується останніми секундами моєї майже зниклої твердості, щоб і собі затремтіти на піку.

«У Корпусі посланців беруть те, що дають, — сказала Вірджинія Відаура десь у коридорах моєї пам’яті. — І часом цього має бути досить».

Коли ми закінчили вдруге, вага останньої доби звалилася на мене, наче один з важких килимів у іншій каюті, і з дедалі сильнішого тепла під ним поступово вислизнула свідомість. Наостанок я чітко відчув, як довге тіло біля мене змінює положення, притиснувши груди до моєї спини, мене огортає рука і з якоюсь дивною приємністю зчеплюються наші ноги — мої ноги в її ногах, наче руки. Мої мисленнєві процеси сповільнювалися.

Те, що дають. Часом. Досить.

Розділ двадцять восьмий

Коли я прокинувся, вона вже зникла.

З кількох незадраєних ілюмінаторів у каюту проникало сонячне світло. Судно майже перестало гойдатись, але хитавиці все одно вистачало, щоб я бачив то блакитне небо з горизонтальними клаптиками хмар, то відносно спокійне море під ним. Хтось десь заварював каву та смажив копчене м’ясо. Якийсь час я лежав нерухомо, підбираючи розкидану одіж свого розуму й намагаючись зібрати з неї якийсь пристойний костюм. Що сказати Ортезі? Скільки саме і в якому ключі? Мляво, наче виловлена з болота, нагадала про себе обробка посланця. Я дозволив їй перекинутись і потонути, занурившись у плями від сонячних променів на постільній білизні біля моєї голови.

Мене привів до тями дзенькіт склянок із дверей. Ортеґа стояла на порозі у футболці з написом «НІ РЕЗОЛЮЦІЇ 653», де «НІ» було стильно перекреслено червоним хрестиком і виправлено на рішуче «ТАК» того ж кольору. Колони її оголених ніг губилися під футболкою так, ніби всередині вони могли нескінченно тягнутися далі. У руках вона тримала велику тацю зі сніданком на всю поліційну інструктажну. Побачивши, що я не сплю, вона змахнула з очей волосся і криво всміхнулася.

Отже, я їй усе розповів.


— То що ти робитимеш?

Я знизав плечима й поглянув над водою, примруживши очі через яскраве світло. Океан тут здавався пласкішим, задумливішим, ніж на Світі Гарлана. На палубі усвідомлювалася його безмежність, а яхта раптом перетворювалася на дитячу іграшку.

— Я робитиму те, чого хоче Кавахара. Чого хоче Міріам Банкрофт. Чого хочеш ти. Чого, блін, явно хочуть усі. Я вб’ю цю справу.

— Думаєш, це Кавахара спалила Банкрофта?

— Цілком можливо. Або ж вона прикриває того, хто це зробив. Це вже не має значення. У неї Сара, і це — все, що тепер має значення.

— Ми б могли висунути їй звинувачення у викраденні. За утримання оцифровано! особи дають…

— Так, від п’ятдесяти до ста, — злегка всміхнувся я. — Я ж слухав минулої ночі. Але вона не стане зберігати її безпосередньо, це буде якась залежна особа.

— Ми можемо дістати ордери, що…

— Крістін, вона ж сраний мет. Вона відіб’ється від усього цього, не напружуючись. Хай там як, проблема тут не в цьому. Щойно я виступлю проти неї, вона запхає Сару в віртуал. Як довго чекають на схвалення ваші далекосяжні ордери?

— Пару днів, якщо їх видає ООН, — із цими словами на лице Ортеґи опустилася тінь. Ортеґа сперлася на огорожу і подивилася вниз.

— Отож-бо. У віртуалі це — понад півроку. Сара не Посланець, ніякої обробки вона не пройшла. Те, що Кавахара може зробити з нею за вісім-дев’ять віртуальних місяців, перетворило 6 нормальну психіку на місиво. Поки ми її витягнули б, вона б уже стала буйною божевільною. Якби ми її витягнули, і я все одно, блін, навіть думати не збираюся про те, щоб хоч на одну секунду піддати її…

— Гаразд, — Ортеґа поклала руку мені на плече. — Гаразд. Вибач.

Я злегка здригнувся, чи то від морського вітру, чи то від думки про віртуальні застінки Кавахари — хтозна.

— Забудь.

— Я коп. Пошук способів розправитися з поганцями у моїй природі. Ось і все.

Я підняв погляд і безрадісно їй усміхнувся.

— Я посланець. Пошук способів вирвати Кавахарі горлянку в моїй природі. Я шукав ці способи. Таких нема.

Вона відповіла мені усмішкою — вимушеною, з ноткою невизначеності, що, як я знав, рано чи пізно до нас добереться.

— Послухай, Крістін. Я знайшов спосіб це зробити. Переконливо збрехати Банкрофтові та закрити справу. Це незаконно, дуже незаконно, але при цьому не постраждає жодна важлива людина. Мені не треба тобі про це розповідати. Якщо ти не хочеш знати.

Вона подумала над цим, оглядаючи воду біля яхти, так, ніби відповідь могла плавати там, не відстаючи від нас. Я повештався вздовж огорожі, щоб дати їй часу, захиливши голову, оглядаючи блакитну миску неба вгорі й думаючи про системи орбітального стеження. Посеред нескінченного на перший погляд океану, у високотехнологічному безпечному коконі яхти, легко було повірити, що від Кавахар і Банкрофтів цього світу можна сховатись, але такі схованки зникли багато століть тому.

«Якщо ви їм потрібні, — написала колись ще молода Квелла про правлячу еліту Світу Гарлана, — вони рано чи пізно підхоплять вас із планети, наче цікаві порошинки з марсіанського артефакта. Перетніть безодню між зорями, а вони, можливо, підуть за вами. Проведіть кілька століть у сховищі, і в момент перечохлення вони вже чекатимуть на вас, нещодавно клоновані. Вони такі, якими нам колись уявлялися боги, міфічні агенти долі, неуникні, тим часом як Смерть, нещасна старенька селянка-трудівниця, що зігнулася над своєю косою, такою вже не є. Бідолашна Смерть, нездатна дорівнятися до могутніх видозмінено-вутлецевих технологій збереження та видобутку даних, виставлених проти неї. Колись ми жили в страху перед її приходом. Тепер ми обурливо кокетуємо з її похмурою гідністю, а такі істоти не пускають її до себе навіть через чорний хід».

Я скривився. Порівняно з Кавахарою Смерть була слабкою противницею, на три поєдинки.

Я зупинився на носі судна і уп’явся поглядом в одну точку на обрії, поки Ортеґа не визначилася.

Припустімо, що ти в далекому минулому знаєш одну людину. Ви ділитеся чим-небудь, п’єте одне одного до дна. А тоді віддаляєтесь одне від одного, життя веде вас у різні боки, зв’язки між вами недостатньо міцні. А може, вас розлучають зовнішні обставини. Багато років по тому ти знову зустрічаєш цю людину, в тому ж чохлі, і ви знову через це проходите. Що вас приваблює? Чи та сама це людина? Вона, напевно, носить те саме ім’я, має приблизно ту саму зовнішність, але чи є вона такою самою? А якщо ні, то все, що змінилося, тоді є неважливим або другорядним? Люди змінюються, але як сильно? В дитинстві я вірив, що існує сутність людини, така собі ядерна особистість, довкола якої можуть розвиватись і змінюватися поверхневі чинники, не порушуючи цілісності людського «я». Згодом я почав розуміти, що це — помилка сприйняття, пов’язана з метафорами, якими ми звикли себе оточувати. Наші уявлення про особистість тепер стали щонайбільше скороминущим обрисом однієї з хвиль переді мною. Або, якщо сповільнити її до більш людської швидкості, обрисом піщаної дюни. Формою, що є реакцією на стимул. Вітер, гравітацію, виховання. Копіювання генів. Усе зазнає ерозії, усе змінюється. Єдиний спосіб це подолати — навічно піти у стек.

«Так само, як примітивний секстант працює на хибному уявленні про те, що сонце та зорі крутяться довкола планети, на якій ми стоїмо, наші чуття дають нам хибне уявлення про стабільність у всесвіті, а ми його приймаємо, бо без цього прийняття нічого не зробиш.»

Вірджинія Відаура, крокуючи кабінетом для семінарських занять, застрягла в режимі лекторки.

«Але те, що секстант дасть вам можливість знайти дорогу в океані, не означає, що сонце та зорі справді обертаються довкола нас. Хоч скільки ми зробили — як цивілізація, як окремі особи, — всесвіт не стабільний, і ніщо всередині нього не є стабільним. Зорі поглинають самих себе, сам усесвіт розлітається на шматки, і ми самі складаємося з матерії, що постійно перебуває в русі. Колоній клітин у тимчасовому союзі, що самовідтворюються, розпадаються та перебувають усередині, розжареної хмари електричних імпульсів і ненадійно встановленої пам’яті з вуглецевим кодом. Це реальність, це самопізнання, і від усвідомлення цього, звісно, неодмінно голова йде обертом. Дехто з вас служив у вакуумних силах і, без сумніву, подумає, що там стикався з екзистенціальним запамороченням.»

Штучна усмішка.

«Обіцяю вам, що моменти дзену, якими ви, можливо, насолоджувались у відкритому космосі, є хіба що початком того, чого ви маєте навчитися тут. Геть усе, чого ви досягнете як посланці, має ґрунтуватися на усвідомленні того, що на світі немає нічого, крім руху. Будь-що з того, що ви забажаєте бодай зустріти як посланець, а тим паче — створити чи досягти, має бути виділене з цього руху.

Бажаю вам усім удачі.»

Якщо не можна за все життя навіть зустрітися двічі з однією людиною в одному чохлі, то що це каже про всіх рідних і друзів, які чекають у Центрі завантаження на людину, яку вони колись знали і яка тепер дивиться очима незнайомця. Як це може бодай наблизитися до тієї ж людини?

І що це свідчить про жінку, поглинуту пристрастю до незнайомця, що ходить у тілі, яке вона колись кохала? Це ближче чи далі?

Що це, зрештою, свідчить про незнайомця, який їй відповів?

Я почув, як вона йде вздовж огорожі до мене. Зупинившись за пару кроків від мене, вона стиха прокашлялася. Я придушив усмішку й розвернувся.

— Я ж не розповідала тобі, звідки все це взялося в Райкера?

— Здавалося, що питати про це недоречно.

— Ні, — широка усмішка, що згасла, неначе звіяна бризом. — Він його вкрав. Кілька років тому, ще як працював у відділі викрадення чохлів. Це належало якомусь серйозному торгівцеві клонами з Сіднея. Райкерові дісталася ця справа, тому що цей хлоп переганяв пошкоджений товар через клініки Західного узбережжя. Він був прийнятий до місцевої робочої групи, а та спробувала здолати того хлопа на його пристані. Велика перестрілка, купа трупів.

— І купа здобичі.

Вона кивнула.

— Там діють інакше. Більшу частину роботи поліції беруть на себе приватні підрядники. Місцева влада справляється з цим, прив’язуючи оплату до майна підстрелених злочинців.

— Цікавий стимул, — задумливо промовив я. — Так, певно, розправляються з купою багатіїв.

— Еге ж, кажуть, так воно і працює. Яхта дісталася Райкерові. Він виконав дуже багато підготовчої роботи в цій справі й був поранений під час перестрілки, — в її голосі, коли вона переповідала ці деталі, як не дивно, не відчувалося настороженості, і я нарешті відчув, що Райкер десь далеко. — Звідти в нього і шрам під оком, і та фігня на руці. Кабельний пістолет.

— Жесть, — я мимохіть відчув, як моя пошрамована рука злегка засіпалася. Я вже потрапляв під кабельний вогонь, і мені це не надто сподобалося.

— Так. Більшість вважала, що Райкер заробив цю посудину до останньої заклепки. Річ у тому, що за принципом, який діє тут, у Бей-Сіті, поліціянти не мають права залишати собі подарунки, премії чи будь-які інші винагороди, одержані за дії при виконанні службових обов’язків.

— Я можу зрозуміти, які для цього причини.

— Так, я теж. А Райкер не міг. Він заплатив якомусь дешевому норцеві, щоб той загубив документацію судна й зареєстрував його як приховану власність. Заявив, що йому потрібне надійне місце, де можна буде, раптом що, когось сховати.

Я всміхнувся.

— Притягнуто за вуха. Але мені подобається його стиль. Чи не той це норець, який здав його в Сієтлі?

— А в тебе добра пам’ять. Так, той самий. Начо-Голка. Баутіста вміє виважено розповісти історію, еге ж?

— Ти й це бачила, так?

— Так. За нормальних обставин я б Баутісті голову, блін, відірвала за такі ігри в дядька по батькові. Наче мені потрібен емоційний захист. Він, бляха, вже двічі розлучався, а йому ж іще й сорока немає, — вона задумливо поглянула на море. — Я ще не встигла на нього насваритися. Забагато на тебе злилася. Послухай, Ковачу, ось чому я все це тобі кажу: Райкер украв судно, порушив законодавство Західного узбережжя. Я це знала.

— І нічого не вдіяла, — здогадався я.

— Нічого, — вона поглянула на свої руки, що лежали долонями догори. — Ой, блін, Ковачу, та кого ми обманюємо? Я й сама не янгол. Я ж віддухопелила Кадміна під вартою. Ти мене бачив. Я мала затримати тебе за ту бійку під закладом Джеррі, а я залишила тебе на свободі.

— Як я пам’ятаю, ти була надто втомлена, щоб возитися з паперами.

— Так, я пам’ятаю, — вона скривилась, а тоді повернулася й поглянула мені в очі, шукаючи на Райкеровому обличчі вказівки на те, що мені можна довіряти. — Ти кажеш, що збираєшся порушити закон, але ніхто не постраждає. Це правда?

— Не постраждає жодна важлива людина, — м’яко виправив я.

Вона повільно кивнула самій собі, наче зважуючи переконливий аргумент, через який може остаточно змінити її думку.

— То що тобі потрібно?

Я відштовхнувся від огорожі.

— Для початку — список будинків розпусти в районі Бей-Сіті. Заклади, в яких є щось віртуальне. Опісля нам краще повернутися до міста. Я не хочу дзвонити Кавахарі звідси.

Вона кліпнула.

— Віртуальні будинки розпусти?

— Так. І змішані теж. Власне, хай будуть усі заклади на Західному узбережжі, де є віртуальне порно. Що нижча якість, то краще. Я продам Банкрофтові такий брудний товар, що йому не захочеться до нього придивлятися, шукаючи тріщин. Такий кепський, що він і думати про це не захоче.

Розділ двадцять дев'ятий

У списку Ортеґи було понад дві тисячі назв, і до кожної додавався короткий звіт про результати стеження та наявні обвинувачувальні вироки за органічні ушкодження, пов’язані з їхніми операторами чи клієнтами. У паперовому форматі він затягнув десь на дві тисячі складених гармошкою аркушів, які почали розгортатися, наче довгий паперовий шалик, щойно я подолав першу сторінку. Я спробував проглянути список у таксі, повертаючись до Бей-Сіті, але здався, коли ним мало не завалило нас обох на задньому сидінні. Та й настрою в мене все одно не було. Здебільшого я шкодував, що досі не лежу в ліжку у каюті на яхті Райкера, схований від решти людства та його проблем за сотнями кілометрів блакиті, на якій не залишається слідів.

Повернувшись до номеру «Сторожова вежа», я відправив Ортеґу на кухню, а сам тим часом зателефонував Кавахарі за номером, який мені дала Трепп. Першою на екрані з’явилася саме Трепп із сонним обличчям. Я замислився: може, вона не спала всю ніч, намагаючись мене відстежити?

— Ранок добрий, — вона позіхнула і, вочевидь, поглянула на внутрішній часовий чип. — Тобто день. Де ти був? — Гуляв.

Трепп незграбно потерла одне око і знову позіхнула.

— Твоє діло. Я просто спитала, аби не мовчки. Як твоя голова?

— Вже краще, дякую. Я хочу поговорити з Кавахарою.

— Гаразд, — вона потягнулася до екрана. — Поговоримо згодом.

Екран перейшов у нейтральний режим — на ньому почала розкручуватися триколірна спіраль у супроводі неприємно-солодкавих струнних аранжувань. Я заскреготів зубами.

— Такеші-сан, — Кавахара, як завжди, почала японською, наче встановлюючи якусь спільність зі мною. — Я не очікувала такого раннього дзвінка. У тебе для мене добрі новини?

Я вперто продовжував говорити аманглійською.

— Ця лінія безпечна?

— Так, наскільки це можливо.

— У мене тут список замовлень.

— Розказуй.

— По-перше, мені потрібен доступ до одного військового віруса. Краще Ролінґ-4851 або один з варіантів Кондомара.

Розумне обличчя Кавахари різко посуворішало.

— Інненінський вірус?

— Так. Він уже сто з лишком років як застарів, його, певно, не так важко роздобути. Ще мені треба…

— Ковачу, здається, тобі краще пояснити, що ти задумав.

Я звів брову.

— Я так зрозумів, що це — моя гра, а ти не захотіла в це встрягати.

— Якщо я роздобуду тобі копію ролінґівського віруса, то можна буде сказати, що я вже в це встрягла, — Кавахара нагородила мене стриманим усміхом. — І що ж ти плануєш із ним робити?

— Банкрофт наклав на себе руки — тобі такий результат потрібен?

Повільний кивок.

— Тоді для цього має бути причина, — сказав я, мимохіть примирюючись із обманом, який сам і вигадав. Я робив те, чого мене навчили, і це було приємно. — Банкрофт є на віддаленому зберіганні, незрозуміло, нащо йому було себе палити — хіба що в нього була якась дуже конкретна причина. Причина, не пов’язана з самогубством як таким. Наприклад, самозбереження.

Кавахара примружила очі.

— Продовжуй.

— Банкрофт регулярно користується послугами будинків розпусти, реальних і віртуальних. Він сам мені це сказав пару днів тому. А ще він не надто вимогливий до якості закладів, до яких навідується. Отже, припустімо, що в якомусь із цих віртуалів, коли він чухає собі сверблячку, стається нещасний випадок. Випадковий вилив з якихось старих заяложених програм, яких ніхто навіть не відкривав уже кілька десятиліть. Якщо будинок досить низькопробний, то хто його зна, що там може лежати.

— Ролінґівський вірус, — видихнула Кавахара так, ніби перед цим затамувала подих в очікуванні.

— Ролінґівський варіант 4851 повністю активізується десь за сто хвилин, а тоді робити щось уже стає запізно, — я викинув з голови образи Джиммі де Сото. — Ціль незворотно забруднена. Припустімо, що Банкрофт дізнається про це завдяки якомусь системному попередженню. У нього для цього має бути відповідна внутрішня техніка. Раптом він виявляє, що його пам’ять і мозок, до якого вона підключена, спалені. Це не катастрофа для того, хто має запасних клонів і є на віддаленому зберіганні, але…

— Передача, — до Кавахари дійшло, і її обличчя пояснішало.

— Саме так. Йому б довелося зробити щось, щоб вірус не передавався на віддалене зберігання разом з рештою його особистості. Оскільки наступний голкокидок мав відбутися тієї ночі, можливо, за кілька хвилин, був лише один спосіб перешкодити забрудненню віддаленого стеку.

Я вдав, ніби приставляю пістолет до голови.

— Оригінально.

— Тому він і зателефонував, щоб перевірити час. Він не міг довіряти своєму внутрішньому чипу: його вже міг зіпсувати вірус.

Кавахара похмуро підняла руки й зааплодувала. Закінчивши, вона зціпила руки й поглянула на мене з-за них.

— Дуже вражає. Я негайно знайду ролінґівський вірус. Ти обрав підхожий віртуальний заклад для його завантаження?

— Ще ні. Вірус — не єдине, що мені потрібно. Мені треба, щоб ти домовилася про дострокове звільнення та перечохлення Айрін Елліотт, яка наразі зберігається в Центрі Бей-Сіті, засуджена за занурювання. Ще мені треба, щоб ти розглянула можливість викупити її перший чохол у його покупців. Це угода з якоюсь корпорацією, документи точно є.

— Ти хочеш, щоб Ролінґа завантажила ця Елліотт?

— Факти показують, що вона майстерна.

— Факти показують, що вона попалася, — в’їдливо зауважила Кавахара. — У мене є вдосталь людей, які можуть зробити це для тебе. Першокласні фахівці зі втручань. Тобі не треба…

— Кавахаро, — я зусиллям волі зберіг самовладання, але почасти відчув його в напруженості свого голосу. — Пам’ятай: це — моя робота. Я не хочу, щоб у це лізли твої люди. Якщо ти виведеш Елліотт зі стеку, вона буде відданою. Поверни їй власне тіло, і вона буде наша до скону. Я хочу зробити це саме так, тож так воно й відбудеться.

Я став чекати. Кавахара на мить застигла з порожнім обличчям, а тоді обдарувала мене ще однією ретельно відміряною усмішкою.

— Чудово. Зробимо це по-твоєму. Я певна, що ти усвідомлюєш, на які ризики йдеш і що станеться, якщо ти зазнаєш невдачі. Я зв’яжуся з тобою сьогодні в «Гендріксі».

— Які новини щодо Кадміна?

— Щодо Кадміна жодних новин, — Кавахара знову всміхнулася, і зв’язок обірвався.

Якусь мить я сидів, витріщившись на екран у режимі готовності і знову обдумуючи свій план афери. У мене було неприємне відчуття, ніби я казав правду посеред суцільного обману. Чи радше моя ретельно виснувана брехня збігалася з правдою, йшла тією ж стежкою. Добра брехня має досить близько підходити до правди, щоб запозичувати в неї зміст, але це було щось інше, щось набагато моторошніше. Я почувався мисливцем, який неприємно близько підійшов до болотної пантери та очікує, що вона будь-якої миті вискочить з болота в усій своїй ікластій і гривастій жахливості. Правда була десь поряд.

Позбутися цього відчуття було важко.

Я встав і пішов на кухню, де Ортеґа перебирала вміст майже порожньої холодильної установки. Світло зсередини змальовувало її риси такими, якими я їх ще не бачив, а її права грудь під піднятою рукою заповнювала вільну футболку, наче якийсь плід, наче вода. Від бажання торкнутись Ортеґи в мене засвербіли руки.

Вона позирнула вгору.

— А ти що, не готуєш?

— Це за гостей робить готель. Їжа надходить у люк. Чого ти хочеш?

— Я хочу щось приготувати, — вона перестала оглядати холодильник і зачинила його дверцята. — Зробити те, чого ти хотів?

— Мабуть, так. Запиши для готелю список інгредієнтів. На тій полиці внизу, здається, є пательні й таке інше. Якщо знадобиться щось інше, проси в готелю. Я перегляну список. А, ще одне, Крістін.

Вона поглянула з-за полиці, на яку я вказав.

— Міллерової голови тут нема. Я сховав її в сусідньому номері.

Її вуста трохи стиснулися.

— Я знаю, де ти сховав Міллерову голову, — сказала вона. — Я не її шукала.

Пару хвилин по тому, сидячи на віконній полиці з паперовим документом, що, розгортаючись, падав на підлогу, я почув стишений голос Ортеґи, яка розмовляла з «Гендріксом». Трохи стукоту, знову приглушена розмова, а тоді — легке шкварчання олії. Я переборов сильне бажання викурити цигарку і схилив голову над документом.

Я шукав те, що бачив щодня у своїй новопештській юності, — закладів, у яких провів підліткові роки, де на вузьких під’їзних дорогах до крихітних приміщень красувалися дешеві голограми, що обіцяли «Краще, ніж у реалі», «Широкий спектр сценаріїв», «Справдження мрій» абощо. Для заснування віртуального борделю було потрібно небагато. Потрібні лише фасад і місце, де можна вертикально встановити труни для клієнтів. Ціни на програми були різні й залежали від їхньої складності та оригінальності, але машини для їхнього запуску зазвичай можна було задешево купувати з надлишкового військового майна.

Якщо Банкрофт може витрачати час і гроші у біокабінках Джеррі, то в якомусь із цих закладів він почуватиметься як удома.

Я вже перебрав дві третини списку, дедалі більше відволікаючись на пахощі, що долинали з кухні, аж тут мені на очі натрапив знайомий запис, і я різко застиг.

Я побачив жінку з довгим прямим чорним волоссям і малиновими губами

Почув голос Трепп

«.. голова у хмарах. Я хочу опинитися там до півночі.»

І шофера зі штрих-кодом

«Без проблем. Сьогодні ввечері берегової охорони буде мало.»

І жінки з малиновими губами

«„Голова у хмарах“. Ось воно як. Може, піднятися туди тобі й не по кишені.»

Хор на піку

«Доми представляють, Доми представляють, Доми представляють…»

І діловита роздруківка в моїх руках

«„Голова у хмарах“: акредитований Дім на Західному узбережжі, реальний і віртуальний товар, зовнішня берегова межа мобільного повітряного об’єкта…»

Я проглянув нотатки. Голова в мене при цьому дзвеніла, наче кришталь, по якому легенько вдарили молотком.

«Навігаційні промені та система маяків, обмежені Бей-Сіті та Сієтлом. Конфіденційне членське кодування. Регулярні пошуки, HP. Жодних вироків. Діє за ліцензією корпорації „Сьорд Ай Голдінґс Інк.“».

Я замислено завмер на місці.

Бракувало деяких деталей. Це скидалося на дзеркало, що втримувалося на місці за зазублені краї; його вистачало, щоб одержати зображення, але не все. Я ретельно вдивлявся в неправильні межі того, що знайшов, намагаючись зазирнути за краї, отримати тло. Трепп везла мене на зустріч із Реєм — Рейлін — до «Голови у хмарах». Не до Європи: Європа була ширмою, а похмура важка базиліка призначалася для того, щоб не дати мені помітити те, що мало бути очевидним. Якщо Кавахара в цьому задіяна, вона б не стала наглядати за цим з іншої півкулі.

Кавахара перебуває в «Голові у хмарах», і…

І що?

Інтуїція посланця була різновидом підсвідомого розпізнання, посиленого усвідомлення закономірностей, що його реальний світ надто часто притуплює, вимагаючи ретельного зосередження. Маючи досить слідів цілісності, можна зробити здогад, який дозволяє побачити ціле як передвісник реального знання. Працюючи за цією моделлю, деталі можна додати згодом. Але був і певний мінімум, без якого неможливо злетіти. Тут, як і старосвітському лінійному літальному апарату, потрібне місце для розбігу, а його в мене не було. Я відчував, як гепаю по землі, хапаючись за повітря й відстаючи. Мало.

— Ковачу!

Я підвів очі й побачив це. У мене в голові неначе ввімкнулася візуалізація на лобовому склі, неначе повернулися на місце болти атмосферного шлюзу.

Переді мною стояла Ортеґа з мішалкою в одній руці та зібраним у слабкий вузол волоссям. Її футболка голосно сповіщала мене:

РЕЗОЛЮЦІЯ 653. Так або ні, залежно від ситуації.

Уму Прескотт

«Пан Банкрофт користується неявним впливом у Суді ООН.»

Джеррі Седака

«Крихітка Аненома — католичка… Ми беремо дуже багато таких. Часом це реально зручно.»

Мої думки бігли, наче вздовж запального шнура, підпалюючи ланцюжок асоціацій.

Тенісний корт

Налан Ертекін, голова Верховного суду ООН

Джозеф Фірі, Комісія з прав людини

Мої власні слова

«Ви, як я розумію, приїхали обговорити Резолюцію 653.»

«Неявний вплив…»

Міріам Банкрофт

«Я не зможу сама перешкодити Марко докучати Налан. До речі, він кипить від гніву.»

І Банкрофт

«Зважаючи на те, як він сьогодні грав, я не здивований.»

Резолюція 653. Католики.

Мій розум плюнув у мене даними, наче божевільний пошук файлів під час прокручування.

Зловтіха Седаки

«Письмове свідчення під присягою на диску, подала до Ватикану повну Клятву утримання.»

«Часом це реально зручно.»

Ортеґа

«Ярлик „Заборонено з міркувань совісті“.»

«Мері Лу Гінчлі.»

«Минулого року берегова охорона виловила в океані якусь малу.»

«Від її тіла мало що зосталося, зате пам’ять вони знайшли.»

«„Заборонено з міркувань совісті“»

«В океані.»

«Берегова охорона.»

«Зовнішня берегова межа мобільного повітряного об’єкта…»

«„Голова у хмарах“»

Це був процес, який неможливо було загальмувати, своєрідна розумова лавина. Відколювалися й летіли донизу шмати реальності — щоправда, падали вони не в хаос, а в щось оформлене, якесь перебудоване ціле, остаточної форми якого я не міг розгледіти.

«Система маяків обмежена Бей-Сіті…»

«…та Сієтлом»

Баутіста.

«Розумієте, все це сталося в чорній клініці в Сієтлі.»

«Неушкоджені булькнули в Тихий океан.»

«Ортеґа припускала, що Райкера підставили.»

— На що дивишся?

Слова на мить зависли в повітрі, наче петля в часі, і раптом час відхилився назад, а у дверному прорізі за ними тільки почала прокидатися Сара в ліжку міллспортського готелю, тим часом як розкотистий грім орбітального пострілу гримів вікнами, що слабко трималися в рамках, а за ним — звук роторних лопатей на тлі ночі, а наші смерті чекають просто за поворотом.

— На що дивишся?

Я кліпнув і зрозумів, що досі витріщаюся на футболку Ортеґи, на м’які горбки, які вона там утворила, і друкований напис на грудях. На її обличчі була невелика усмішка, але її вже потроху стирала тривога.

— Ковачу!

Я знову кліпнув і спробував прибрати багатометровий витік думок, спровокований футболкою. Очевидну правду «Голови у хмарах».

— У тебе все гаразд?

— Так.

— Їсти хочеш?

— Ортеґо, що, як… — я зрозумів, що мені треба прокашлятися, ковтнути й почати заново. Мені не хотілося цього казати, мій організм не хотів, щоб я це казав. — Що, як я можу витягнути Райкера зі стеку? Ну, назавжди. Звільнити його від звинувачень, довести, що в Сієтлі сталася підстава. Чого це для тебе вартує?

Якусь мить вона дивилася на мене так, ніби я говорю незрозумілою їй мовою. Тоді перейшла до віконної полиці та обережно сіла на край обличчям до мене. Якийсь час вона мовчала, та я вже побачив відповідь у її очах.

— Ти почуваєшся винним? — нарешті запитала мене вона.

— Через що?

— Через нас.

Я мало не розреготався, але прихованого болю якраз вистачило на те, щоб зупинити цей рефлекс у моєму горлі. Бажання її торкнутися не зникло. Протягом останнього дня воно то наступало, то відступало хвилями, але остаточно так і не щезло. Поглянувши на вигин її стегон і литок на віконній полиці, я відчув, як вона звивалася, повернувшись до мене спиною — чітко, майже як у віртуалі. Моя долоня пригадала вагу та форму її груді, наче тримати її було для цього чохла справою всього життя. Я дивився на неї, а моїм пальцям хотілося проводити по лініях її обличчя. У мені не було місця для почуття провини, не було місця ні для чого, крім цього почуття.

— Посланці не відчувають провини, — коротко відповів я. — Серйозно. Імовірно, ні — взагалі майже однозначно, Кавахара підставила Райкера, бо він надто сильно роздмухував справу Мері Лу Гінчлі. Пам’ятаєш щось про її послужний список?

Ортеґа замислилася на мить, а тоді знизала плечима.

— Вона втекла з дому до свого хлопця. Здебільшого працювала без реєстрації, що завгодно, аби платити за житло. Хлопець був гівнюком, мав проблеми з законом з п’ятнадцяти років. Трохи торгував жмуриком, обвалив кілька простеньких стеків даних, жив здебільшого коштом своїх жінок.

— Чи дозволив би він їй працювати на М’ясній полиці? Або в кабінках?

— О, так, — кивнула з кам’яним обличчям Ортеґа. — Елементарно.

— Якби хтось набирав працівників для снаф-борделю, католики були б ідеальними кандидатами, чи не так? Вони ж потім нічого не розкажуть. Із міркувань совісті.

— Снаф, — якщо раніше лице Ортеґи було кам’яним, то тепер воно перетворилося на вивітрений граніт. — Більшість жертв снафу в цих місцях просто здобувають опісля кулю в пам’ять. Вони нічого не розповідають.

— Так. Але що, як щось піде не так? Кажучи конкретно, що, як Мері Лу Гінчлі планували використати як снаф-повію, тож вона спробувала втекти й випала з повітряного будинку розпусти під назвою «Голова у хмарах»? Тут би її католицизм виявився дуже зручним, чи не так?

— «Голова у хмарах»? Ти серйозно?

— І через це власники «Голови у хмарах» дуже сильно прагнули б надійно зупинити прийняття Резолюції 653, чи не так?

— Ковачу, — Ортеґа замахала обома руками — мовляв, пригальмуй. — Ковачу, «Голова у хмарах» — це один з Домів. Елітна проституція. Мені не подобаються ці заклади, мене від них нудить так само, як від кабінок, але вони чисті. Вони обслуговують вищі прошарки суспільства, і в них не буває сумнівних речей на кшталт снафу…

— Отже, ти не думаєш, що у вищих ешелонах влади полюбляють садизм і некрофілію. Це суто для нижчих класів, так?

— Ні, — спокійно відповіла Ортеґа. — Але грошовита людина, що хоче погратись у мучителя, може дозволити собі робити це у віртуалі. У деяких Домах пропонують віртуальний снаф, але пропонують тому, що він легальний, і ми нічого не можемо з цим вдіяти. І їм так подобається.

Я глибоко вдихнув.

— Крістін, одна людина повезла мене на зустріч із Кавахарою на борту «Голови у хмарах». Хтось із клініки Вея. А якщо Кавахара займається Домами Західного узбережжя, то вони готові на все, що дає прибуток, тому що вона готова на все, геть на все. Ти хотіла великого поганого мета, в якого можна вірити? Забудь про Банкрофта, він порівняно з нею — майже священик. Кавахара виросла у Фіжн-Сіті, продавала антирадіаційні засоби рідним робітників, які працювали з паливними стрижнями реакторів. Знаєш, хто такі водоноси?

Вона заперечно хитнула головою.

— У Фіжн-Сіті так називали катів у бандах. Розумієш, тих, хто відмовлявся платити за захист, стукав у поліцію чи просто недостатньо швидко стрибав, коли місцевий бос якудзи казав «жабка», зазвичай карали, змушуючи пити забруднену воду. Кати носили її в захищених флягах, вицідивши з поганеньких систем охолодження реакторів. Вони приходили ввечері до порушника додому й казали йому, скільки випити. Рідних змушували на це дивитися. Якщо він не пив, його рідних вирізали одного за одним, поки він не починав пити. Хочеш знати, звідки я знаю цю премилу цікавинку про земну історію?

Ортеґа нічого не сказала, зате стулила вуста від огиди.

— Я знаю це, бо мені розповідала Кавахара. Вона займалася цим у дитинстві. Була водоносом. І вона цим пишається.

Задзвонив телефон.

Я подав знак Ортезі, щоб відійшла й не потрапила в кадр, і пішов відповідати.

— Ковачу, — це був Родріґо Баутіста. — Ортеґа з вами?

— Ні, — на автоматі збрехав я. — Вже пару днів її не бачив. Є якась проблема?

— А, мабуть, ні. Вона знову щезла з лиця планети. Ну, якщо таки її побачите, скажіть їй, що вона пропустила збори підрозділу сьогодні по обіді і це не сподобалося капітанові Мураві.

— Чи слід мені сподіватися на зустріч із нею?

— Із Ортеґою — та хрін його зна, — розвів руками Баутіста.

— Слухайте, я мушу йти. Побачимося.

— Побачимося, — я подивився, як спорожнів екран, а тоді Ортеґа повернулася з зайнятого місця біля стіни. — Зрозуміла?

— Так. Сьогодні вранці я мала передати диски з пам’яттю «Гендрікса». Мурава, ймовірно, захоче знати, чому я взагалі забрала їх з Фелл-стрит.

— Це ж ваша справа, хіба ні?

— Так, але є норми, — Ортеґа раптом набула втомленого вигляду. — Ковачу, я не можу затримувати їх довго. На мене вже й так постійно кидають дивні погляди, бо я з тобою працюю. Досить скоро в когось неодмінно виникнуть серйозні підозри. У тебе є кілька днів на цей обман Банкрофта, але опісля…

Вона красномовно підняла руки.

— Ти не можеш сказати, що тебе затримали? Що диски в тебе забрав Кадмін?

— Мене перевірять на поліграфі…

— Не одразу.

— Ковачу, ми зараз змиваємо в унітаз не твою кар’єру, а мою. Я цим не ради забавки займаюся, мені довелося…

— Крістін, послухай мене, — я підійшов до неї й узяв її за руки. — Ти хочеш повернути Райкера чи ні?

Вона спробувала від мене відвернутись, але я не здавався.

— Крістін. Ти віриш, що його підставили?

— Так.

— Тоді чому б не повірити в те, що це зробила Кавахара? Катер, який він спробував збити в Сієтлі, розбився, пролітаючи над океаном. Екстраполюй цей факт і зрозумій, до чого він веде. Познач ту точку, де берегова охорона виловила Мері Лу Гінчлі в морі. Тоді нанеси на мапу «Голову у хмарах» і подивися, чи дає це щось.

Ортеґа з дивним поглядом відсторонилася від мене.

— Ти хочеш, щоб це було правдою, еге ж? Будь-що-будь хочеш знайти виправдання для гонитви за Кавахарою. Це просто твоя ненависть, так? Ще одна нездійснена помста. Тобі плювати на Райкера. Та тобі плювати навіть на свою подружку, Сару…

— Скажи це ще раз, — холодно відповів їй я, — і я тобі вріжу. Щоб ти знала, Сарине життя для мене важливіше за все те, що ми тільки-но обговорювали. І ніщо з того, що я сказав, не означає, що у мене є можливість не робити саме те, чого хоче Кавахара.

— Тоді який, бляха, сенс?

Мені хотілося потягнутися до неї. Замість задовольнити це прагнення, я здійняв догори руки, наче відсторонюючись.

— Не знаю. Поки що не знаю. Але якщо я зможу визволити Сару, то опісля може з’явитися якась можливість розправитися з Кавахарою. А ще може з’явитися можливість звільнити Райкера. Більше я нічого не кажу.

Вона якусь мить ще дивилася на мене, а тоді повернулася й підхопила куртку з підлокітника крісла, на який її поклала, коли ми прийшли.

— Я ненадовго вийду, — тихо сказала вона.

— Гаразд, — я так само замовк. Тиснути зараз було недоречно. — Я буду тут, а якщо мені доведеться вийти, залишу тобі повідомлення.

— Так, зроби це.

Ніщо в її голосі не вказувало на те, повернеться вона насправді чи ні.

Після того, як вона пішла, я ще трохи посидів у задумі, намагаючись хоч розвинути початкове уявлення про структуру, надану мені інтуїцією посланця. Коли телефон знову задзвонив, я, вочевидячки, вже здався, тому що на момент сигналу виглядав з вікна, думаючи, в яке місце в Бей-Сіті пішла Ортеґа.

Цього разу телефонувала Кавахара.

— У мене є те, чого ти хочеш, — без церемоній заговорила вона. — Сплячу версію ролінґівського вірусу буде доставлено до «СілСет Голдінґс» завтра вранці після восьмої. Адреса — Сакраменто, 1187. Про твій приїзд знатимуть.

— А активаційні коди?

— Будуть доставлені під окремим прикриттям. З тобою зв’яжеться Трепп.

Я кивнув. Законодавство ООН, що керувало передаванням і володінням військовими вірусами, було ясне, навіть прямолінійне. Інертними вірусними форами можна володіти як об’єктами для дослідження чи навіть, як довела одна чудернацька прецедентна справа, особистими трофеями. Володіння активним військовим вірусом чи кодами, за допомогою яких можна активувати сплячий вірус, та їхній продаж є правопорушеннями, переслідуваними за звинувачувальним актом ООН, і караються зберіганням від ста до двохсот років. У тому ж разі, якщо вірус було застосовано, покарання можна посилити до стирання. Звичайно, ці покарання застосовні лише до приватних осіб, а не військових командирів чи високопоставлених держслужбовців. Могутні ревнують до своїх іграшок.

— Просто зроби так, щоб вона швидко зі мною зв’язалася, — коротко відповів я. — Я не хочу витрачати більше часу зі своїх десяти днів, ніж потрібно.

— Розумію, — Кавахара вдала співчуття, неначе погрози Сарі висловлювала якась злісна сила природи, над якою не мав влади ніхто з нас. — Я перечохлю Айрін Елліотт до завтрашнього вечора. Номінально її викупає зі зберігання AT «ДжекСол», одна з моїх компаній, що займаються комунікаційними інтерфейсами. Ти зможеш забрати її з Центру Бей-Сіті приблизно о десятій. Я тимчасово акредитую тебе як консультанта з питань безпеки західного підрозділу «ДжекСол». Ім’я — Мартін Андерсон.

— Зрозуміло, — так Кавахара казала мені: якщо щось піде не за планом, то я, прив’язаний до неї, потону перший. — Це призведе до конфлікту з генетичним підписом Райкера. Він буде живим файлом у Центрі Бей-Сіті до завершення переливання в тіло.

Кавахара кивнула.

— Це вже вирішено. Твою акредитацію буде маршрутизовано через корпоративні канали «ДжекСол» до будь-якого індивідуального генетичного пошуку. Набірний код. У «ДжекСол» твій генний слід буде записаний на ім’я Андерсона. Якісь проблеми ще є?

— А якщо я натраплю на Саллівана?

— Комендант Салліван пішов у тривалу відпустку. Якась психологічна проблема. Він проведе певний час у віртуалі. Ти з ним більше не побачишся.

Поглянувши на зібране обличчя Кавахари, я мимоволі відчув холодний дрож. Прокашлявся.

— А повторна купівля чохла?

— Ні, — ледь чутно відповіла Кавахара. — Я перевірила характеристики. Чохол Айрін Елліотт не має біотехнічних удосконалень, які б виправдали витрати на його повернення.

— Я й не казав, що він їх має. Тут річ не в технічних можливостях, а в мотивації. Вона буде відданішою, якщо…

Кавахара на екрані нахилилася вперед.

— Мене можна на це вмовити, Ковачу. Але не більше. Елліотт одержить сумісний чохол, і хай вона за це дякує. Вона була потрібна тобі, тож будь-які проблеми з її відданістю, які в тебе виникнуть, стануть виключно твоїми проблемами. Я не хочу про це чути.

— Вона довше адаптуватиметься, — не вгавав я. — У новому чохлі вона буде повільніша, не така чут…

— Це теж твоя проблема. Я запропонувала тобі найкращих фахівців зі втручань, доступних за гроші, а ти від них відмовився. Ковачу, тобі треба навчитися жити з наслідками своїх дій, — вона зупинилася й знову посміхнулася. — Я перевірила дані Елліотт. Хто вона така, хто її рідні, який там зв’язок. Чому ти захотів вивести її зі стеку. Милий задум, Ковачу, але боюся, тобі доведеться підтримувати свою діяльність доброго самаритянина без моєї допомоги. Я тут не благодійністю займаюся.

— Ні, — просто сказав я. — Мабуть, ні.

— Ні. А ще я думаю, що можна також припустити, що це буде останній прямий контакт між нами до вирішення цієї проблеми.

— Так.

— Що ж, може, це й видасться недоречним, але щасти тобі, Ковачу.

Екран спорожнів, а її слова зависли в повітрі. Я, здавалося, довго просидів, чуючи їх і витріщаючись на уявний післяобраз на екрані, який моя ненависть зробила майже реальним. Коли я заговорив, Райкерів голос виявився чужим для моїх вух, неначе через мене говорив хтось інший чи щось інше.

— Недоречним — це точно, — промовив він у тихій кімнаті. — Чмо.

Ортеґа не повернулась, однак номером поширився аромат приготованої нею їжі, і в мене аж шлунок зсудомило. Я почекав ще трохи, досі намагаючись зібрати докупи в голові всі частини головоломки, але чи то мені цього не хотілося, чи то досі не вистачало чогось важливого. Нарешті я через силу проковтнув мідяний смак ненависті та роздратування й пішов їсти.

Розділ тридцятий

Підготовчу роботу Кавахара провела бездоганно.

Наступного ранку о восьмій під «Гендрікс» приїхав автоматизований лімузин із зображенням блискавки, символом «ДжекСол». Я спустився до нього і побачив, що задня кабіна заповнена коробками з символікою китайських дизайнерів.

У коробках, які я відкрив у своєму номері, знайшлася низка високоякісного корпоративного реквізиту, який звів би з глузду Сереніті Карлайл: два масивних костюми пісочного кольору, пошитих на Райкера, півдюжини сорочок ручної роботи з вишитим на кожному крилатому комірці логотипом «ДжекСол», ділові черевики зі справжньої шкіри, темно-синій плащ, мобільний телефон з логотипом «ДжекСол» і маленький чорний диск із панеллю шифрування ДНК з відбитка великого пальця.

Я прийняв душ і поголився, вдягнувся й запустив диск. На екрані миготнула і з’явилася Кавахара, ідеальна, як у конструкті.

— Доброго ранку, Такеші-сан, і вітаю в «ДжекСол Комм’юнікейшнс». ДНК-кодування на цьому диску тепер підключено до кредитної лінії на ім’я Мартіна Джеймса Андерсона. Як я вже казала, ввідний корпоративний префікс «ДжекСол» попередить будь-які конфлікти з генетичною документацією Райкера або рахунками, створеними для тебе Банкрофтом. Прошу звернути увагу на кодування внизу.

Я одним махом прочитав рядок цифр і перевів погляд на обличчя Кавахари.

— Рахунок «ДжекСол» понесе всі витрати в розумних межах і запрограмований на припинення існування наприкінці нашої десятиденної домовленості. Якщо побажаєш закрити рахунок раніше, двічі натисни на код, нанеси генний слід і знову двічі натисни.

Трепп зв’яжеться з тобою сьогодні по корпоративному мобільному телефону, тож постійно тримай прилад біля себе. Айрін Елліотт буде завантажено о 21:45 за часом Західного узбережжя. Обробка має зайняти близько сорока п’яти хвилин. А на той час, коли ти одержиш це повідомлення, твій пакет уже опиниться в «СілСет Голдінґс». Після консультації зі своїми експертами я додала список обладнання, що, імовірно, може знадобитися Елліотт, і низки постачальників, яким можна довірити його конфіденційне придбання. За все сплачуй за допомогою рахунка «ДжекСол». Список зараз буде роздруковано.

Якщо тобі необхідно повторити ці відомості, диск можна буде відтворювати впродовж наступних вісімнадцяти хвилин, після чого він виконає самоочищення. Тепер ти сам.

На обличчі Кавахари з’явилася зразково-показова усмішка, і зображення поблякло, а принтер із цвіріньканням видав список обладнання. Я швидко проглянув його, коли йшов до лімузина.

Ортеґа не повернулася.

У «СілСет Голдінґс» зі мною поводилися, як зі спадкоємцем родини Гарланів. Блискучі люди-адміністратори зайнялися моїм комфортом, тим часом як один технік виніс металевий циліндр завбільшки приблизно з галюциногенну гранату.

Трепп була не так вражена. Я зустрівся з нею на початку того вечора, згідно з її телефонними вказівками, в одному оклендському барі, а побачивши зображення «ДжекСол», вона саркастично розсміялася.

— Блін, Ковачу, ти на програміста схожий. Де ти взяв цей костюм?

— Мене звати Андерсон, — нагадав їй я. — А костюм іде в комплекті з цим іменем.

Вона скорчила гримасу.

— Ну, Андерсоне, як наступного разу підеш на шопінг, візьми з собою мене. Я заощаджу тобі купу грошей, і ти не повернешся звідти схожим на людину, яка на вікенд возить дітей до Гонолулу.

Я перехилився через крихітний столик.

— Знаєш, Трепп, коли ти востаннє збиткувалася з мого чуття стилю, я тебе вбив.

Вона знизала плечима.

— Воно й не дивно. Деякі люди просто нездатні витерпіти правду.

— Ти принесла те, що треба?

Трепп поклала розправлену долоню на стіл, а коли вона її прибрала, між нами залишився нічим не примітний сірий диск, запечатаний в ударостійкий пластик.

— Добре. Як ти й просив. Тепер я знаю, що ти навіжений, — в її голосі, можливо, прозвучало щось схоже на захват. — Знаєш, що роблять на Землі з тими, хто з цим грається?

Я накрив диск рукою й поклав його в кишеню.

— Гадаю, те саме, що і в інших місцях. Порушення федерального закону, подвійний строк. Ти забуваєш, що в мене немає вибору.

Трепп почухала вухо.

— Або подвійний строк, або Велике Стирання. Мені було не в кайф увесь день носити це з собою. У тебе там лежить решта?

— А що? Страшно, що тебе побачать на людях зі мною?

Вона всміхнулася.

— Трішки. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

Я теж на це сподівався. Громіздкий, завбільшки з гранату пакунок, який я взяв у «СілСет», увесь день пропікав дірку в кишені мого дорогого плаща.

Я повернувся до «Гендрікса» й перевірив повідомлення. Ортеґа не телефонувала. Я вбив трохи часу в готельному номері, роздумуючи, з чим мені звернутися до Елліотт. О дев’ятій я знову сів у лімузин і поїхав до Центру Бей-Сіті.

Я сидів у приймальні, тим часом як молодий лікар заповнював необхідні папери, а я ставив свої ініціали на бланках там, де він показував. Цей процес був мені моторошно знайомий. Більшість пунктів документа про дострокове звільнення містили якісь умови, сформульовані через «від імені», що, по суті, накладало на мене відповідальність за поведінку Айрін Елліотт під час перебування на волі. У неї в цьому плані було навіть менше свободи, ніж у мене, коли я попереднього тижня прибув туди.

Вийшовши нарешті з дверей з написом «ОБМЕЖЕНА ЗОНА» за приймальнями, Елліотт ступала непевною ходою людини, що видужує від виснажливої хвороби. Її нове обличчя виражало шок від дзеркала. Коли людина не заробляє цим на життя, їй нелегко вперше стикатися з незнайомцем, а обличчя, яке тепер носила Елліотт, було майже так само далеке від масивної білявки, яку я запам’ятав завдяки фотокубу її чоловіка, як Райкер від мого попереднього чохла. Кавахара сказала, що новий чохол є сумісним, і він ідеально підходив під цей сумний опис. Тіло було жіноче, приблизно одного віку з оригінальним тілом Елліотт, але на цьому подібність закінчувалася. Якщо Айрін Елліотт була велика та світлошкіра, то цей чохол блищав, як вузька мідна жила за текучою водою. Обличчя з очима, схожими на розжарені вуглинки, та губами сливового кольору обрамляло густе чорне волосся, а тіло було струнке й тендітне.

— Айрін Елліотт?

Повернувшись у мій бік, вона невпевнено сперлася на адміністраторський стіл.

— Так. Хто ви?

— Мене звати Мартін Андерсон. Я представляю західний підрозділ «ДжекСол». Ми домовилися про ваше дострокове звільнення.

Вона трохи примружилась, оглядаючи мене з голови до ніг.

— Ви не схожі на програміста. Ну, крім костюма.

— Я — консультант з питань безпеки, прикріплений до «ДжекСол» у зв’язку з деякими проектами. Ми б хотіли, щоб ви виконали для нас певну роботу.

— Та невже? І не могли знайти нікого, хто виконає її дешевше? — вона обвела рукою все довкола себе. — Що сталося? Я прославилася, поки була на зберіганні?

— У певному розумінні, — обережно відповів я. — Можливо, було б добре, якби ми зараз розібралися з формальностями та пішли далі. На нас чекає лімузин.

— Лімузин? — почувши недовіру в її голосі, я вперше за той день усміхнувся. Вона підписала документ про остаточне звільнення, наче вві сні.


— Хто ви насправді? — запитала вона, коли лімузин опинився в повітрі. Здавалося, останні кілька днів мене питало про це дуже багато людей. Я вже й сам мало не почав над цим замислюватись.

Я дивився вперед, за навігаційний блок лімузина.

— Друг, — тихо сказав я. — Це все, що вам наразі потрібно знати.

— Поки ми ще нічого не почали, я б хотіла…

— Я знаю, — на цих словах лімузин накренився в небі. — Ми будемо в Ембері десь за півгодини.

Я не повернувся, але відчув ізбоку на своєму обличчі тепло її пильного погляду.

— Ви не з компанії, — рішучо промовила вона. — Компанії таким не займаються. Так не займаються.

— Компанії займаються всім, що дає прибуток. Не давайте своїм упередженням себе засліпити. Звісно, вони готові палити цілі села, якщо це вигідно. Але якщо потрібне людське обличчя, то вони готові створити людське обличчя й надягнути його.

— А ви і є таке людське обличчя?

— Не зовсім.

— Яку роботу ви хочете мені доручити? Щось незаконне?

Я витягнув з кишені циліндричний вірусний завантажувач і передав їй. Вона взяла його обіруч і з професійним інтересом оглянула ярлики. Мені здавалося, що це — перше випробування. Я витягнув Елліотт зі зберігання, бо тоді вона стане моєю так, як ніколи не стане хтось наданий Кавахарою чи взятий з вулиці. Але поза тим мені не було на що покладатися — хіба що на чуття та на слова Віктора Елліотта про вправність його дружини, і мене дещо бентежило те, в якому напрямі я дозволив розвиватися подіям. Кавахара мала рацію. Діяння доброго самаритянина можуть дорого обходитись.

— Отже, погляньмо. У вас тут вірус «Симультек» першого покоління, — говорила вона насмішкувато, повільно вимовляючи кожен склад. — Колекційна річ, практично релікт. І він у вас лежить у новітньому конверті швидкого застосування з протилокаційною оболонкою. Може, просто перестанете вимахуватись і скажете мені, що тут насправді? Ви ж плануєте запуск, так?

Я кивнув.

— Яка ціль?

— Віртуальний будинок розпусти. Під управлінням ШІ.

Нові вуста Елліотт розтулилися в беззвучному свисті.

— Звільнення?

— Ні. Ми будемо встановлювати.

— Встановлювати оце? — вона підняла циліндр. — То що це таке?

— Ролінґ-4851.

Елліотт різко віддала його мені.

— Це не смішно.

— А я й не хотів жартувати. Це сплячий варіант Ролінґа. Налаштований на швидке застосування, як ви дуже правильно зауважили. Активаційні коди у мене в кишені. Ми введемо Ролінґ в ШІ-базу даних будинку, впустимо коди, а тоді надійно її закриємо. Треба зробити дещо периферійне з системами моніторингу та трохи прибратись, але на цьому, по суті, все.

Вона з цікавістю поглянула на мене.

— Ви що, якийсь релігійний фанатик?

— Ні, — я всміхнувся. — Нічого подібного. Ви це можете?

— Залежить від ШІ. Маєте його характеристики?

— Не тут.

— Тоді я не можу вам сказати, хіба ні?

— Я сподівався, що ви так і скажете, — задовольнившись, я сховав циліндр. — Як вам новий чохол?

— Нормальний. Чому мені не можна було повернути власне тіло? Я буду набагато швидша у власному…

— Знаю. На жаль, на це я не здатен. Вам сказали, як довго ви пробули у сховищі?

— Хтось сказав, чотири роки.

— Чотири з половиною, — сказав я, позирнувши на бланки звільнення, які підписував. — Боюся, за цей час хтось уподобав ваш чохол і купив його.

— Ой.

Тут вона замовкла. Шок після першого пробудження в чужому тілі — ніщо порівняно з почуттями люті та зради, які з’являються від думки про те, що хтось десь ходить усередині вас. Це все одно що дізнатися про зраду партнера, але на рівні близькості, характерному для зґвалтування. І з цим, як і з обома цими видами насильства, нічого не можна вдіяти. До цього просто звикаєш.

Коли тиша затягнулася, я поглянув на її нерухомий профіль і прокашлявся.

— Ви впевнені, що хочете зробити це просто зараз? Ну, тобто поїхати додому.

Вона майже на мене не глянула.

— Так, я впевнена. Я маю доньку та чоловіка, які не бачили мене майже п’ять років. Думаєте, це, — вона показала на себе, — мене зупинить?

— Згоден.

На потемнілому узбережжі попереду з’явилися вогні Ембера, і лімузин почав спускатися. Я краєчком ока стежив за Елліотт і помітив, як вона починає нервувати. Потирає складені на колінах руки, закушує нижню губу в кутку нового рота. Вона видихнула з тихим, але цілком чутним звуком.

— Вони не знають, що я скоро приїду? — запитала вона.

— Ні, — коротко сказав я. Мені не хотілося обговорювати цю тему. — Контракт укладено між вами та західним підрозділом «ДжекСол». Ваших рідних він не стосується.

— Але ви влаштували мені зустріч із ними. Чому?

— Обожнюю родинні зустрічі.

Я вп’явся поглядом у потемнілу громаду розтрощеного авіаносця внизу, і ми мовчки сіли. Автолімузин розвернувся так, як того вимагали місцеві дорожні системи, та приземлився за пару сотень метрів на північ від агенції передачі даних «Елліотт». Ми плавно їхали прибережною дорогою під численними голограмами Аншани Саломан і бездоганно припаркувалися навпроти вузького фасаду. З-під дверей уже прибрали мертвий монітор, і вони були зачинені, але в офісі зі скляними стінами позаду горіло світло.

Ми вийшли й перейшли вулицю. Зачинені двері виявилися ще й замкненими. Айрін Елліотт нетерпляче загупала в них мідяною долонею, і в офісі позаду хтось мляво випрямився, не встаючи. За мить до місця передач підійшла постать, в якій можна було впізнати Віктора Елліотта, проминула стійку рецепції та попрямувала до нас. Його сиве волосся було брудне, а лице розпухло від сну. Він визирнув на нас розфокусованим поглядом, який я вже бачив у інфопацюків, які надто довго лазили по стеках. Контактний кайф.

— Хто ви в біса… — впізнавши мене, він зупинився. — Чого ти, бляха, хочеш, стрибунцю? І хто це така?

— Віку! — нове горло Айрін Елліотт, судячи зі звуку, зімкнулося на дев’ять десятих. — Віку, це я.

Якусь мить Елліоттові очі металися між моїм обличчям і тендітною азійкою поряд зі мною, а тоді його осінило, наче сліпуче світло, що вона сказала. Від цього осяяння він помітно здригнувся.

— Айрін? — прошепотів він.

— Так, це я, — прохрипіла вона у відповідь.

По її щоках струменіли сльози. Кілька секунд вони дивилися одне на одного крізь скло, а тоді Віктор Елліотт почав вовтузитися з замковим механізмом дверей, відпихаючи з дороги раму, і мідношкіра жінка повалилася через поріг у його обійми. Вони з’єдналися в обіймах, які, здавалося, неодмінно мали розтрощити крихкі кістки нового чохла. Я перевів погляд на ліхтарі, що стояли вздовж набережної.

Нарешті Айрін Елліотт згадала про мене. Відірвалася від чоловіка й розвернулася, змахуючи з обличчя сльози тильним боком однієї долоні та кліпаючи на мене ясними очима.

— Ви не можете…

— Звісно, — спокійно озвався я. — Я зачекаю в лімузині. Побачимося вранці.

Я перехопив спантеличений погляд Віктора Елліотта, тим часом як його дружина пропхала його всередину, весело кивнула йому й розвернулася до припаркованого лімузина та пляжу. Двері гучно зачинилися за мною. Я попорпався в кишенях і знайшов зім’яту пачку цигарок Ортеґи. Бредучи повз лімузин до залізної огорожі, я запалив один із зігнутих і сплющених циліндрів і, коли в мої легені проникнув дим, нарешті позбувся відчуття, ніби я щось зраджую. На пляжі примарним кордебалетом уздовж піску здіймалася хвиля. Я сперся на огорожу і став слухати білий шум хвиль, які розбивалися, думаючи, як я можу почуватися так спокійно, коли ще так багато не вирішено. Ортеґа так і не повернулася. Кадмін досі був на свободі. Сара досі була не викуплена, Кавахара досі тримала мене за яйця, а я досі не знав, чому було вбито Банкрофта.

І попри все це для цієї крихти тиші було місце.

«Беріть, що дають, і часом цього має бути досить.»

Мій погляд ковзнув за буруни. Океан позаду був чорний, таємничий і поступово зливався з ніччю майже біля берега. Важко було розгледіти навіть масивний силует перекинутого «Захисника вільної торгівлі». Я уявив собі, як Мері Лу Гінчлі летить униз і страхітливо б’ється об невблаганну воду, а тоді, зламана, прослизає під хвилі, щоб заховатися в засідці на морських хижаків. Як довго вона пробула там, перш ніж течії винесли те, що від неї залишилося, назад, до їй подібних? Як довго тримала її в себе темрява?

Мої думки безцільно скакали, а за амортизатор їм правило невизначене відчуття прийняття та благополуччя. Я уявив собі Банкрофтів старовинний телескоп, наведений на небеса та крихітні вогники, що були першими невпевненими кроками Землі за межі сонячної системи. Крихкими ковчегами, що несуть записані особистості мільйона піонерів і глибоко заморожені банки ембріонів, які, можливо, коли-небудь перечохлять їх на віддалених планетах, якщо обіцянка сяк-так зрозумілих марсіянських астрогаційних мап справдиться. Якщо ні, то вони дрейфуватимуть вічно, тому що всесвіт — це головно ніч і темний океан.

Здивувавшись власним роздумам, я зліз із огорожі й позирнув на голографічне обличчя над головою. Аншана Саломан володарювала над ніччю. Її примарний лик раз у раз поглядав на набережну, співчутливий, але не зацікавлений. Дивлячись на її зібране обличчя, легко було зрозуміти, чому Елізабет Елліотт так сильно хотіла досягти цих вершин. Я б віддав дуже багато за таку саму відсторонену зібраність. Я переключив увагу на вікна над закладом Елліотта. Там горіло світло, і в одному з них у мене на очах з’явився оголений жіночий силует. Я зітхнув, закинув бичок від своєї цигарки у водостік і сховався в лімузині. Хай Аншана стоїть на сторожі. Я навмання поклацав канали на розважальній платформі й дозволив бездумному потоку зображень і звуків одурманити мене до якогось напівсну. Ніч проходила довкола машини холодним туманом, і в мене з’явилося неясне відчуття, ніби я плину геть від вогнів оселі Елліоттів, до моря, порвавши швартови, і мене нічого не відділяє від обрію, на якому збирається буря…

Розбудив мене різкий стук у вікно. Я різко розвернувся і побачив, що надворі терпляче стоїть Трепп. Вона жестом попросила мене опустити вікно, а тоді нахилилася з широкою усмішкою.

— Кавахара щодо тебе мала рацію. Спати в машині, аби тільки в цього занурювана був секс. У тебе маячення священства, Ковачу.

— Стули пельку, Трепп, — роздратовано сказав я. — Котра година?

— Близько п’ятої, — вона скосила погляд уліво, звіряючись із чипом. — П’ята шістнадцять. Скоро світатиме.

Я насилу сів, відчуваючи на язиці присмак, що лишився від єдиної цигарки.

— Що ти тут робиш?

— Стережу тебе. Ми ж не хочемо, щоб Кадмін уколошкав тебе, поки ти ще не продав товар Банкрофтові, еге ж? Слухай, це що, «Шкідники»?

Я слідом за нею перевів погляд уперед, на розважальну платформу, яка досі показувала якийсь спортивний матч. Крихітні фігурки сновигали вперед-назад по сітчастому полю в супроводі ледь чутного коментарю. Коротке зіткнення двох гравців спровокувало радісні вигуки, подібні на комашиний писк. Мабуть, перш ніж заснути, я прикрутив звук. Вимкнувши платформу, я впевнився, що Трепп мала рацію. Ніч розрідилася до м’якого синього мороку, що наповзав на будівлі біля нас, наче пляма від відбілювача на темне тло.

— Значить, не фанатієш від них? — Трепп кивнула на екран. — Я колись не фанатіла, але це входить у звичку, якщо досить довго прожити у Нью-Йорку.

— Трепп, як ти в біса будеш мене стерегти, якщо ти засунула голову сюди й дивишся на екран?

Трепп кинула на мене ображений погляд і прибрала голову. Я виліз із лімузина й потягнувся на студеному повітрі. Вгорі досі сяяла Аншана Саломан, але світло над помешканням Елліотта не горіло.

— Вони полягали спати пару годин тому, — підказала Трепп. — Я подумала, що вони можуть тебе кинути, і перевірила, що там ззаду.

Я глянув на потемнілі вікна.

— Нащо їм мене кидати? Вона ж навіть не чула умов угоди.

— Ну, більшість людей, як правило, нервує, коли бере участь у правопорушенні, за яке стирають.

— Тільки не ця жінка, — відповів я й замислився, наскільки вірю самому собі.

Трепп знизала плечима.

— Як хочеш. Втім, я досі вважаю, що ти притрушений. У Кавахари є норці, які можуть таке робити, стоячи на головах.

Оскільки на пропозицію Кавахари надати технічну підтримку я не пристав виключно з інтуїтивних міркувань, я не відповів. Холодна впевненість у моїх одкровеннях про Банкрофта, Кавахару та Резолюцію 653 ослабла від учорашнього потоку відомостей для підготовки запуску, а відчуття спільного благополуччя повністю зникло, коли пішла Ортеґа. Тепер у мене були тільки тягар завдання, холодний світанок і шум хвиль на березі. Смак Ортеґи у мене в роті та тепло її довгоногого тіла, що пригорнулося до мого, було тропічним островом, що поступово зникає позаду мене.

— Як думаєш, у таку ранню годину вже відкриті якісь заклади з кавою? — запитав я.

— У такому містечку? — Трепп втягнула повітря крізь зуби. — Сумніваюся. Але по дорозі сюди я бачила кілька автоматів. Там має бути автомат з кавою.

— Машинна кава? — скривився я.

— Слухай, ти що, знавець сраний? Ти живеш у готелі, який є просто одним великим бісовим автоматом. Господи, Ковачу, надворі Епоха машин. Невже тобі ніхто не казав?

— Маєш рацію. Скільки до них?

— Пару кілометрів. Поїдемо моєю машиною — так Міні-Міс Повернення Додому не запанікує, прокинувшись і визирнувши з вікна.

— Згода.

Слідом за Трепп я перейшов вулицю до низького чорного транспорту, який здавався невидимим для радарів, і заліз у затишний салон з ледь відчутним ароматом пахощів.

— Це твоя?

— Ні, орендована. Взяла її, коли ми прилетіли з Європи. А що?

Я хитнув головою.

— Не має значення.

Трепп поїхала, і ми тихо промайнули вздовж набережної. Я виглядав зі зверненого до моря вікна і боровся з легким відчуттям роздратування. Після нетривалого сну в лімузині я нервував. Раптом мене знову почало душити все в цій ситуації, від відсутності розгадки у смерті Банкрофта до того, що я повернувся до куріння. Я передчував кепський день, а ще ж навіть не розвидніло.

— Ти думав, що робитимеш, коли це закінчиться?

— Ні.

Автомати ми знайшли на схилі між дорогою й берегом околиці міста. Вони явно були встановлені для пляжної клієнтури, але, судячи з того, що стояли вони в напіврозвалених будах, справи тут ішли не краще, ніж у агенції передачі даних «Елліотт». Трепп припаркувала машину носом до моря й пішла по каву. Я бачив з вікна, як вона копала й гамселила автомат, аж поки він не віддав два пластикові стаканчики. Віднісши їх до машини, вона передала мені мій.

— Хочеш випити тут?

— Так, чому би й ні?

Ми потягнули за язички на стаканчиках і послухали, як вони шиплять. Механізм підігрівав напої не надто добре, але смакувала кава пристойно та ще й однозначно мала хімічний ефект. Я відчував, як моя втома поступово зникає. Ми неквапом пили та стежили за сонцем з-за вітрового скла, занурившись у майже товариську тишу.

— Я якось пробувалася на посланця, — раптом сказала Трепп.

Я з цікавістю скоса позирнув на неї.

— Та невже?

— Так, давно. Мене не взяли через характеристику. Сказали, відсутня здатність до відданості.

Я гмикнув.

— Воно й не дивно. Ти ж ніколи не була в армії?

— А ти як думаєш? — вона дивилася на мене так, ніби я щойно припустив, що вона колись розбещувала дітей. Я втомлено захихотів.

— Я думав, що ні. Розумієш, річ у тому, що там шукають майже психопатичних характерів. Тому вони й набирають новачків передусім саме з армії.

Трепп явно засмутилася.

— У мене майже психопатичний характер.

— Так, я в цьому не сумніваюся, та суть у тому, що кількість цивільних з такими характерами та чуттям командного духу досить обмежена. Це ж протилежні цінності. Ймовірність того, що вони обидві природнім шляхом з’являться в однієї людини, майже нульова. Військова підготовка робить із природнім порядком речей казна-що. Вона знищує будь-який опір психопатичній поведінці, водночас розвиваючи фанатичну відданість групі. Повний комплект. Вояки — ідеальний матеріал для посланців.

— Ти так говориш, наче мені пощастило.

Я кілька секунд подивився на обрій, згадуючи.

— Так, — я допив каву. — Вертаймося.

Коли ми поверталися вздовж набережної, у тиші між нами щось змінилося. Щось нематеріальне, але водночас таке, що ігнорувати його було неможливо, як дедалі яскравіше світанкове світло довкола машини.

Коли ми зупинилися біля фасаду агенції передачі даних, на нас уже чекала Айрін Елліотт, спершись на бік лімузина і стежачи за морем. Її чоловіка не було.

— Краще залишайся тут, — сказав я Трепп, виходячи назовні. — Дякую за каву.

— Пусте.

— Тоді я, мабуть, ще довго бачитиму тебе на екрані заднього огляду.

— Ковачу, я сумніваюся, що ти взагалі мене бачитимеш, — бадьоро відповіла Трепп. — Мені це дається краще, ніж тобі.

— Це ми ще подивимося.

— Так, так. Побачимося, — коли я пішов геть, вона підвищила голос. — І не облажайся з тим запуском. Це б дуже засмутило нас усіх.

Вона здала назад на десяток метрів, підняла її в повітря демонстративним поштовхом носом донизу, який розбив тишу вереском турбін, і ледве встигла проминути наші голови, перш ніж підскочити вгору й полетіти над океаном.

— Хто це був? — у Айлін Елліотт був хрипкуватий голос, наче вона перед цим забагато плакала.

— Дублерка, — відсторонено промовив я, дивлячись, як машина летить над розтрощеним авіаносцем. — Працює на тих самих людей. Не хвилюйтеся, вона — друг.

— Вам вона, може, і друг, — з гіркотою відповіла Елліотт. — А мені — ні. Ніхто з вашого брата мені не друг.

Я подивився на неї, а тоді перевів погляд назад, на море.

— Згода.

Тишу порушували тільки хвилі. Біля полірованого корпусу лімузина посунулася Елліотт.

— Ви знаєте, що сталося з моєю донькою, — сказала вона мертвим голосом. — Знали весь час.

Я кивнув.

— І вам це до сраки, еге ж? Ви працюєте на людину, що використала її, як туалетний папірець.

— Її використовувало багато чоловіків, — жорстоко відповів я. — Вона дозволяла собою користуватися. А ще я певен, що ваш чоловік казав вам, чому вона це робила.

Я почув, як Айрін Елліотт перехопило дихання, і зосередився на обрії, де у передсвітанковому мороці губився катер Трепп.

— Вона робила це з тієї ж причини, з якої спробувала шантажувати людину, на яку я працював, з тієї ж причини, з якої вона спробувала вплинути на дуже неприємну людину на ім’я Джеррі Седака, а той згодом її «замовив». Вона зробила це заради вас, Айрін.

— Ах ти чмо, — серед тиші залунав її тонкий безнадійний плач.

Не зводячи очей з океану, я обережно промовив:

— Я більше не працюю на Банкрофта. Перейшов на інший бік від цього гівнюка. Я даю вам шанс ударити Банкрофта по хворому місцю, вразити його почуттям провини, якого він так і не відчув, пораючи вашу доньку. До того ж тепер, вийшовши зі зберігання, ви, ймовірно, зможете накопичити грошей і перечохлити Елізабет. Або принаймні визволити її зі стеку, орендувати їй простір у віртуальному житловому комплексі абощо. Суть ось у чому: вибравшись із-під арешту, можна щось зробити. Тоді є вибір. Це я вам і пропоную. Я повертаю вас у гру. Не нехтуйте цим.

Я почув, як вона поряд зі мною ледве стримує сльози. Зачекав.

— Ви досить високої думки про себе, так? — нарешті сказала вона. — Ви думаєте, ніби робите мені велику ласку, але ви, бляха-муха, не добрий самаритянин. Ну, ви витягнули мене зі сховища, але ж усе це має свою ціну, еге ж?

— Звісно, має, — тихо відповів я.

— Я зроблю те, чого ви хочете, запущу цей вірус. Я або порушу для вас закон, або повернусь у стек. А якщо я кудись настукаю чи налажаю, то я можу втратити більше, ніж ви. Такі умови, хіба ні? Нічого не дається задурно.

Я подивився на хвилі й погодився:

— Такі умови.

Знову тиша. Краєчком ока я помітив, як вона дивиться на своє поточне тіло, ніби облилася чимось.

— Знаєте, як я почуваюся? — запитала вона.

— Ні.

— Я переспала зі своїм чоловіком і почуваюся так, ніби він мене зрадив, — здавлений смішок. Вона рвучко потерла очі. — Я почуваюся так, наче сама зрадила… Щось. Знаєте, коли мене посадили, я покинула тіло та родину. Тепер я не маю ні того, ні того.

Вона знов опустила погляд на себе. Підняла руки й повернула їх, розчепіривши пальці.

— Я не знаю, що відчуваю, — сказала вона. — Не знаю, що відчувати.

Я міг би сказати дуже багато. На цю тему було дуже багато сказано, написано, проведено досліджень і влаштовано суперечок. Журнальчики з банальними резюме проблем, характерних для перечохлення («Як змусити свого партнера любити вас знову в будь-якому тілі»), банальні й нескінченні психологічні трактати («Деякі спостереження вторинної травми у зв’язку з цивільним перечохленням»), навіть у священних інструкціях самого, бляха-муха, Корпусу посланців, було щось банальне на цю тему. Цитати, обґрунтовані думки, маячення релігійних і божевільних екстремістів. Я міг би завалити її всім цим. Я міг би сказати їй, що те, через що вона проходить, цілком нормально для необробленої людини. Я міг би сказати їй, що це з часом минеться. Що для боротьби з цим існують психодинамічні практики. Що це пережили мільйони інших людей. Я міг би навіть сказати їй, що за нею стежить Бог, якому вона номінально зберігає вірність. Я міг би брехати, я міг би щось доводити. Усе це означало би приблизно те саме, тому що реальність — це біль, а тоді ніхто не міг би прибрати цей біль у жоден спосіб.

Я змовчав.

Світанок нагнав нас; на закритих фасадах за нами посилилося світло. Я позирнув на вікна агенції передачі даних «Елліотт».

— Віктор? — запитав я.

— Спить, — вона провела рукою по обличчю і знову взяла під контроль свої сльози, вдихаючи їх, як погано розбавлений амфетамін. — Кажете, від цього Банкрофтові стане погано?

— Так. Спосіб хитромудрий, але так, стане погано.

— Запустити встановлення на ШІ, — сказала мені Айрін Елліотт. — Встановити вірус, за який карають стиранням. Нажухати відомого мета. Ви знаєте, які тут ризики? Знаєте, про що мене просите?

Я повернувся й поглянув їй у вічі.

— Так. Знаю.

Її вуста зімкнулися, притлумлюючи дрож.

— Добре. Тоді зробімо це.

Розділ тридцять перший

На підготовку до запуску пішло менше трьох днів. Айрін Елліотт перетворилася на холодну, як камінь, професіоналку і так само це зробила.

Повертаючись у лімузині до Бей-Сіті, я все їй пояснив. Попервах вона ще плакала в душі, але деталі все накопичувались, і вона з часом включилася — почала кивати, гмикати, зупиняти мене та перепитувати про дрібниці, які я роз’яснив недостатньо. Я показав їй список рекомендованого обладнання від Рейлін Кавахари, і вона схвалила близько двох третин його вмісту. Решту складали необов’язкові корпоративні доповнення, а Кавахарині консультанти, на її думку, ніхріна не тямили.

Вона встигла розібратися до кінця поїздки. Я бачив, що подумки вона вже почала запуск. Сльози в неї на обличчі висохли, тепер воно виражало чисту цілеспрямованість, притлумлену ненависть до людини, що скористалася її донькою, уособлювало жагу помсти.

Айрін Елліотт зацікавилася.


Я орендував квартиру в Окленді, скориставшись рахунком «ДжекСол». Туди в’їхала Елліотт, і я залишив її відіспатися. Сам я зупинився в «Гендріксі», без особливого успіху спробував поспати й собі, а шість годин по тому, повернувся й побачив, що Елліотт уже блукає квартирою.

Я зателефонував контактним особам, яких назвала Кавахара, і замовив схвалене Елліотт. Ящики з обладнанням прибули за кілька годин. Елліотт відкрила їх і розклала обладнання на підлозі квартири.

Ми разом проглянули складений Ортеґою список віртуальних форумів і зробили з нього короткий список із сімох позицій.

(Ортеґа так і не з’явилася в «Гендріксі» й не подзвонила мені).

Наступного дня в обід Елліотт увімкнула первинні модулі та переглянула кожен варіант із короткого списку. Список скоротився до трьох, і Елліотт замовила в мене ще парочку товарів. Удосконалювальні програми для великого полювання.

На початок вечора список уже скоротився до двох позицій, і Елліотт писала попередні процедури вторгнення для обох. Щоразу, коли вона натрапляла на глюк, ми робили запасну копію та порівнювали відносні переваги.

До півночі ми знайшли свою ціль. Елліотт пішла спати та проспала вісім годин. Я повернувся до «Гендрікса» й замислився.

(Від Ортеґи анічичирк).

Я придбав сніданок на вулиці й поніс його до квартири. Ніхто з нас не мав особливого апетиту.

10:15 за місцевим часом. Айрін Елліотт востаннє відкалібрувала своє обладнання.


Ми це зробили.

Двадцять сім з половиною хвилин.

Як два пальця, сказала Елліотт.

Того дня по обіді я залишив їй обладнання для демонтажу й вилетів на зустріч із Банкрофтом.

Розділ тридцять другий

— Мені надзвичайно складно в це повірити, — різко промовив Банкрофт. — Ви впевнені, що я ходив до цього закладу?

На газонах під балконом Сантач-Гауса Міріам Банкрофт, судячи з усього, будувала за інструкціями в рухомій голопроекції величезний паперовий планер. Білизна крил планера засліплювала. Коли я сперся на огорожу балкона, вона прикрила очі від сонця й поглянула на мене.

— У пасажі є монітори системи безпеки, — сказав я з удаваною байдужістю. — Система автоматизована, минуло багато років, а вона досі робоча. Там є кадри, на яких ви підходите до самих дверей. Ви ж знаєте цю назву, чи не так?

— «Розрядись»? Авжеж, я чув про цей заклад, але ніколи не користувався його послугами.

Я роззирнувся довкола, не полишаючи огорожі.

— А й справді. Отже, ви щось маєте проти віртуального сексу? Ви пурист, виключно за реальність?

— Ні, — у його голосі вчувалася усмішка. — Я не проти віртуальних форматів і, як я вже, здається, вам казав, час від часу ними користувався. Але цей заклад, «Розрядись»… як би це сказати… аж ніяк не належить до вишуканих представників ринку.

— Ні, — погодився я. — А як би ви оцінили «Закритий простір Джеррі»? Як елегантний будинок розпусти?

— Аж ніяк.

— Але це не заважало вам ходити туди та гратися в кабінці з Елізабет Елліотт, чи не так? Чи він скотився останнім часом, тому що…

— Гаразд, — усмішка в його голосі перетворилася на гримасу. — Ви свою думку донесли. Не старайтеся надміру.

Я відвів погляд від Міріам Банкрофт і повернувся на своє місце. Мій коктейль із льодом і досі стояв на маленькому столику між нами. Я взяв його.

— Я радий, що ви зрозуміли мою думку, — сказав я, помішуючи напій. — Бо розібратися з цією плутаниною було дуже важко. У процесі мене викрадали, піддавали тортурам і мало не вбили. Жінку на ім’я Луїза, ненабагато старшу за вашу безцінну доньку Наомі, вбили, бо вона заважала. Тому, якщо вам не подобаються мої висновки, можете йти в сраку.

Я підняв келих і простягнув до нього, на протилежний бік стола.

— Ковачу, не розігруйте переді мною мелодраму і, ради Бога, сядьте. Я не заперечую, просто сумніваюся.

Я сів і тицьнув на нього пальцем.

— Ні. Ви боїтеся. Цей момент вказує на частину вашої особистості, яку ви зневажаєте за прагнення. Ви б воліли не знати, до яких програм здійснювали доступ тієї ночі у «Розрядись»: а може, вони ще розтлінніші, ніж ви вже собі уявляєте? Вас змушують мати справу з тією частиною вашого «я», якій хочеться кінчати на обличчя вашій дружині, і вам це не подобається.

— Зайве згадувати той діалог, — строго промовив Банкрофт і переплів пальці. — Гадаю, ви знаєте, що кадри камер безпеки, на яких ви засновуєте свої припущення, дуже легко підробити всякому, хто має доступ до моїх зображень з новин.

— Так, знаю, — усього за дві доби до цього я бачив, як робила саме це Айрін Елліотт. Легко — не те слово. Після запуску вірусу це було все одно що попросити концертну танцюристку з Театру абсолютного тіла вийти на біс і показати якісь розтяжки. Поки вона це робила, я ледве встиг викурити одну цигарку. — Але навіщо комусь із цим морочитися? Щоб відвернути увагу, збити мене зі шляху обманкою — звісно, якщо припустити, що я, звернувши кудись не туди, почав би шукати довкола руїн занедбаного річмондського пасажу. Та ну вас, Банкрофте, будьте реалістом. Те, що я взагалі там був, підтверджує справжність цих кадрів. Та й ці зображення в будь-якому разі не є підставою ні для чого. Вони просто підтверджують те, що я вже виснував, а саме — що ви вкоротили собі віку, щоб уникнути вірусного забруднення свого віддаленого стеку.

— Зважаючи на те, що розслідування тривало лише шість днів, це досить непересічний інтуїтивний здогад.

— Лайте за це Ортеґу, — легковажно промовив я, хоча вперта підозрілість Банкрофта, який зіткнувся з неприємними фактами, починала мене бентежити. Я й гадки не мав, що його доведеться так довго обробляти. — Це вона вказала мені правильний шлях. Вона від початку не погоджувалася з теорією про вбивство. Вона постійно казала мені, що ви надто крутий і розумний засранець-мет, щоб дозволити комусь вас убити. Це я цитую. І це змусило мене пригадати нашу розмову, що відбулася тут тиждень тому. Ви сказали мені: «Я не з тих, хто здатен вкоротити собі віку, а навіть якби це було так, я б не облажався у такий спосіб. Якби я мав намір померти, ви б зі мною зараз не розмовляли». Посланці мають тотальну пам’ять, це дослівна ваша цитата.

Я зупинився й поставив келих, шукаючи тонку межу обману, що завжди лежить зовсім поряд із правдою.

— Увесь цей час я працював, спираючись на припущення, що ви не натискали на спусковий гачок, бо ви не з тих людей, які чинять самогубство. Я ігнорував усі докази на користь протилежного лише через це припущення. Ваша система безпеки, яка навіть електрона не пропустить, відсутність слідів вторгнення, замок на сейфі, закодований відбитком долоні.

— І Кадмін. І Ортеґа.

— Так, від цього теж легше не стало. Але з Ортеґою ми розібрались, а Кадмін… ну, за мить я перейду до Кадміна. Суть ось у чому: я стояв на місці, поки прирівнював натискання на той спусковий гачок до самогубства. А втім, що, як ці дві дії не були синонімічні? Що, як ви спалили собі пам’ять не тому, що хотіли померти, а з якоїсь іншої причини? Коли я дозволив собі цю думку, все інше спростилося. З яких причин ви могли це зробити? Приставити пістолет до власної скроні нелегко, навіть якщо померти справді хочеться. Щоби зробити це при бажанні жити, потрібна демонічна воля. Хоч які ви впевнені на розумовому рівні, що вас перечохлять, зберігши більшу частину вашого розуму, особа, якою ви є тієї миті, помре. Ви, певно, були у відчаї, коли тиснули на той спуск. Щось, напевно, — я злегка всміхнувся, — загрожувало вашому життю. З цим припущенням дійти до сценарію з вірусом вийшло швидко. Тоді мені залишилося тільки зрозуміти, як і де вас було інфіковано.

Почувши це слово, Банкрофт збентежено засовався, і я відчув різкий приплив захвату. Вірус! Навіть мети бояться невидимого руйнівника, тому що навіть вони зі своїми віддаленими сховищами та замороженими клонами від нього не захищені. Вірусне ураження! Пам’ять пошкоджено! Банкрофт втратив рівновагу.

— Однак ввести у непідключену ціль таку складну річ, як вірус, майже неможливо, тож вас у якийсь момент потрібно було підключити. Я думав про об’єкт «ПсихаСек», але він занадто надійно захищений. І з тих самих причин це не могло статися раніше, ніж ви поїхали до Осаки: навіть у сплячому стані вірус увімкнув би всю сигналізацію у «ПсихаСек», коли там влаштували кидок. Це мало статися в якийсь момент протягом останніх сорока восьми годин, оскільки ваш віддалений стек залишився незабрудненим. З розмов із вашою дружиною я знав, що, повернувшись із Осаки, ви, ймовірно, гуляли десь у місті, а ви самі зізналися, що тоді цілком могли відвідати якийсь віртуальний будинок розпусти. Далі залишалося тільки провести огляд. Я перевірив півдесятка закладів, перш ніж натрапив на «Розрядись», а коли я ввів його контактний номер, у мене мало не вибухнув телефон від сигналу вірусного забруднення. Ось у чому суть ШІ: вони самі пишуть собі системи безпеки, і ці системи бездоганні. «Розрядись» так щільно загерметизований, що поліціянтам довелося кілька місяців туди підкопуватися, щоб побачити, що лишилося від основних процесорів.

Уявивши собі, як ШІ смикається, наче людина в чані з кислотою, тим часом як довкола нього розчиняються всі його системи, а його свідомість поступово зникає в тунелі дедалі вужчого поля зору, я відчув легкий укол совісті. Це відчуття хутко минуло. «Розрядись» ми обрали з низки причин: він був розташований у критій зоні, а отже, там не мало бути супутникової зйомки, що суперечила б тій брехні, яку ми ввели в систему стеження пасажу; він працював у кримінальному середовищі, а отже, будь-хто без проблем повірив би, що в ньому раптом розбушувався незаконний вірус; але головним було те, що там пропонували такі огидні програми, і навряд чи поліціянти візьмуться за серйозне розслідування щодо уламків убитої машини. Під його заголовком у списку Ортеґи було зазначено щонайменше десяток дуже схожих злочинів сексуального характеру, які відділ органічних ушкоджень пов’язав із пакетами програмного забезпечення, доступними в «Розрядись». Я уявляв собі, як шкірилась Ортеґа, читаючи переліки програм, із якою вдаваною байдужістю вона займатиметься цією справою.

Мені не вистачало Ортеґи.

— А як щодо Кадміна?

— Важко сказати напевне, але б’юся об заклад, що той, хто інфікував «Розрядись», імовірно, і найняв Кадміна, щоб заткнути мені рота і зробити так, щоб усе залишалося в таємниці. Зрештою, якби я не здійняв шуму, скільки часу минуло б, перш ніж хтось здогадався, що «Розрядись» замочили? Якось важкувато уявити, як хтось із його потенційних клієнтів телефонує в поліцію, коли йому відмовляють у вході, еге ж?

Банкрофт суворо поглянув на мене, але з подальших його слів я здогадався, що битву майже закінчено. Баланс віри схилявся в мій бік. Банкрофт на це купиться.

— Ви кажете, що вірус було введено навмисне. Що хтось убив цю машину?

Я знизав плечима.

— Це видається ймовірним. «Розрядись» працював на маргінесі місцевого законодавства. Схоже, якоїсь миті багато його програм арештовував відділ незаконних передач, що вказує на те, що він регулярно вів справи з кримінальним світом. Можливо, він нажив собі ворогів. Відомо, що на Світі Гарлана якудза влаштовувала вірусну страту машинам, засудженим за її зраду. Я не знаю, чи буває так тут і в кого вистачає на це стекової потужності. Зате я знаю, що той, хто найняв Кадміна, визволив його з поліційного сховища за допомогою ШІ. Якщо хочете, можете перевірити це на Фелл-стрит.

Банкрофт мовчав. Я якусь мить дивився на нього й бачив, як він поступово це приймає. Стежив за процесом, тим часом як він переконував самого себе. Я мало не бачив те, що бачив він. Ось він зігнувся в автотаксі, тим часом як страхітливе почуття провини за те, що він робив у «Розрядись», огидно зливається з жахом від попереджень про забруднення, що виють сиренами у нього в голові. Заражений! Він, Лоренс Банкрофт, бреде крізь темряву до вогнів Сантач-Гауса та єдиної операції, що може його врятувати. Чому він полишив таксі так далеко від домівки? Чому не розбудив нікого й не покликав на допомогу? Мені вже непотрібно було відповідати на ці запитання за нього. Банкрофт повірив. Повірив завдяки почуттю провини та огиди від самого себе, і він сам знайде відповіді, що підтверджуватимуть ці страхітливі образи у нього в голові.

А коли відділ незаконних передач знайде безпечний шлях до основних процесорів «Розрядись», Ролінґ-4851 уже встигне вигризти весь адекватний інтелект машини до останньої крихти. Не залишиться нічого, що дозволило б поставити під сумнів мою ретельно вигадану брехню для Кавахари.

Я підвівся й повернувся на балкон, думаючи, чи не дозволити собі цигарку. Останні пару днів притлумлювати цю потребу було нелегко. Спостерігати за Айрін Елліотт під час роботи було просто нестерпно. Я змусив себе відпустити пачку в нагрудній кишені та пильно подивився на Міріам Банкрофт, яка вже майже закінчила свій планер. Коли вона підвела погляд, я відвів очі від огорожі балкона і побачив Банкрофтів телескоп, досі направлений у бік моря під тим самим невеликим кутом. Зацікавившись знічев’я, я перехилився й поглянув на показники кута підняття. Сліди від пальців у пилу досі нікуди не поділися.

Пил?

Мені згадалися Банкрофтові слова, сповнені несвідомого зухвальства. «Було в мене таке захоплення. Ще тоді, як на зірки варто було дивитися. Ви б і не згадали, як це. Востаннє я дивився в цей об’єктив майже два століття тому».

Я витріщився на сліди від пальців, заворожений власними думками. Хтось дивився в цей об’єктив значно пізніше, ніж двісті років тому, але дивився не дуже довго. Судячи з того, що пилу зникло дуже мало, клавішами програмування скористалися всього раз. Послухавшись раптового пориву, я підійшов до телескопа і перевів погляд уздовж його труби до моря, де видимість через імлу була розмита. На такій відстані під цим кутом підняття мало б бути видно лише порожнє повітря на пару кілометрів угору. Я нахилився до окуляра, наче вві сні. В центрі мого поля зору з’явилася сіра пляма, що то ставала чіткішою, то розмивалася, тим часом як мої очі силкувалися витримати безкрайню блакить довкола неї. Піднявши голову та знову поглянувши на панель керування, я знайшов клавішу максимального збільшення і з нетерпінням натиснув на неї. Коли я поглянув знову, сіра пляма вже перебувала в жорсткому фокусі й займала більшу частину об’єктива. Я повільно видихнув, почуваючись так, наче таки викурив цигарку.

Дирижабль висів, наче пляшкоспин, наїжений після ситної годівлі. Він, певно, був завдовжки кількасот метрів і мав пухирі на нижній половині корпусу та виступи, схожі на посадкові майданчики. Я здогадався, на що дивлюся, ще до того, як Райкерова нейрохімія завершила збільшення, потрібне мені, щоб розібрати вицвілі на сонці літери: «Голова у хмарах».

Я відступив від телескопа, глибоко дихаючи, а коли мої очі повернулися до нормального фокусу, я знову побачив Міріам Банкрофт. Вона стояла серед деталей свого планера й дивилася на мене. Коли наші погляди зустрілися, я мало не здригнувся. Опустивши одну руку до програмної панелі телескопа, я зробив те, що мав зробити Банкрофт, перш ніж відстрелити собі голову. Я натиснув на стирання пам’яті, і цифри, що залишали дирижабль доступним для поглядів останні сім тижнів, блимнули та зникли.

За своє життя я почувався дурнем по-всякому, але ніколи не почувався таким цілковитим дурнем, як тієї миті. Там, в об’єктиві, чекав першорядний доказ: приходь хто завгодно й бери. Нею знехтували поліціянти через поспіх, байдужість і відсутність ґрунтовних знань, знехтував Банкрофт, бо телескоп був такою важливою частиною його світогляду, що до нього не треба було й придивлятися, та в мене таких виправдань не було. Я стояв тут тиждень тому і бачив, як стикаються дві несумісні деталі реальності. Банкрофт стверджує, що століттями не користувався телескопом, а я майже тієї ж миті бачу потривожений пил, що вказує на його недавнє використання. А Міріам Банкрофт остаточно підтвердила це менш ніж годину по тому, сказавши: «Поки Лоренс дивився на зорі, дехто з нас не відводив очей від землі». Тоді я подумав про телескоп; мій розум збунтувався проти викликаної завантаженням млявості та спробував мені це сказати. Я це проігнорував, бо був розхитаним і виведеним з рівноваги новачком на планеті та у власній плоті. Завантаження таки взяло своє.

Унизу, на моріжку, за мною досі стежила Міріам Банкрофт. Я відступив від телескопа, опанував вираз свого обличчя й повернувся на своє місце. Банкрофт, поглинутий образами, які я обманом вбив йому в голову, наче й не знав, що я пішов.

Але тепер мій розум працював на повну потужність і мчав мисленнєвими стежками, що їх відкрили список Ортеґи та футболка «Резолюція 653». Тиха покора, яку я відчув ув Ембері два дні тому, прагнення якнайшвидше переконати у своїй брехні Банкрофта, визволити Сару й закінчити — все це зникло. Усе було пов’язане з «Головою у хмарах», зрештою, навіть Банкрофт. Те, що він поїхав туди в ніч своєї смерті, було майже незаперечною істиною. Те, що сталося з ним там, було ключем до причин його загибелі тут, у Сантач-Гаусі, кілька годин по тому. А ще — до правди, яку так відчайдушно намагалася приховати Рейлін Кавахара.

Отже, я мав поїхати туди сам.

Я взяв свій келих і ковтнув трохи напою, не відчуваючи його смаку. Почувши звук ковтка, Банкрофт неначе вийшов із дрімоти. Він підвів погляд і, здається, здивувався, побачивши, що я досі там.

— Прошу пробачення, пане Ковач. Це дуже важко осягнути. Я передбачав стільки сценаріїв, але цього навіть не розглядав, і він дуже простий. Просто сліпучо очевидний, — його голос був сповнений відрази до себе. — Насправді мені не був потрібен детектив-посланець — мені просто було потрібне дзеркало, щоб поглянути на самого себе.

Я поставив келих і зіп’явся на ноги.

— Ви йдете?

— Ну, якщо ви більше не маєте запитань, то так. Особисто я вважаю, що вам ще потрібно трохи часу. Я буду поруч. Мене можна знайти у «Гендріксі».

Простуючи до виходу через головну залу, я наштовхнувся на Міріам Банкрофт. Вона була одягнена в той самий комбінезон, що і в саду, а її волосся тримала дорога заколка. В одній руці вона несла горщик для рослин із решіткою, тримаючи його наче ліхтар у буремну ніч. Із решітки спускалися довгі паростки страдного зілля.

— Ви вже… — почала вона.

Я наблизився до неї, так, що мене б могло торкнутися страдне зілля.

— Я закінчив, — відповів я. — Дійшов до того моменту, коли мені урвався терпець. Ваш чоловік одержав відповідь, але вона неправдива. Я сподіваюся, що це задовольнить вас, а також Рейлін Кавахару.

Почувши це ім’я, вона вражено розтулила вуста. Це була єдина реакція, яку допустив її самоконтроль, але вона підтвердила мої думки. Я відчув, як із темних, рідко відвідуваних печер гніву, що правили мені за емоційні резерви, бульбашками наполегливо виривається потреба в жорстокості.

— Я ніколи не вважав Рейлін сексуально привабливою, але, можливо, подібні тягнуться до подібних. Сподіваюся, між ногами вона краща, ніж на тенісному корті.

Міріам Банкрофт пополотніла на виду, і я приготувався до ляпаса. Але натомість вона нагородила мене натужною усмішкою.

— Ви помиляєтеся, пане Ковач.

— Так. Я часто помиляюся, — я обійшов її. — Перепрошую.

Я пішов залою, не озираючись.

Розділ тридцять третій

Будівля скидалася на порожню оболонку; цілий поверх у ній займав перероблений склад з абсолютно однаковими арковими вікнами вздовж кожної стіни та пофарбованими в білий колір опорними колонами що десять метрів у всіх напрямках. Жовтувато-сіра стеля, оригінальні будівельні блоки оголені та перехрещені важкими залізобетонними несучими елементами. Підлога бездоганно залита цементом. У вікна проникало різке світло, яке не пом’якшували летючі порошинки. Повітря було свіже й холодне.

Приблизно посередині будівлі, як мені здавалося, максимально близько, стояв простий металевий стіл і два незручних на вигляд стільці, розставлені наче для гри в шахи. На одному зі стільців сидів високий чоловік із засмаглим, гарним, як у салоні, обличчям. Він вистукував швидкий ритм на стільниці, наче слухаючи джаз за допомогою якогось внутрішнього приймача. Як не дивно, він був вбраний у блакитний хірургічний халат і взутий у бахіли.

Я вийшов з-за колони і пройшов до столу. Чоловік у халаті підняв на мене погляд і, не дивуючись, кивнув.

— Здоров, Міллере, — сказав я. — Не заперечуєш, якщо я сяду?

— Мої юристи витягнуть мене звідси за годину після того, як ти мене звинуватиш, — спокійно відповів Міллер. — Максимум. Тут ти зробив велику помилку, друзяко.

Він знову заходився вистукувати на стільниці джазовий ритм. Його погляд ковзнув за моє плече, наче в одному з аркових вікон він щойно побачив щось цікаве. Я всміхнувся.

Велику помилку, — повторив він.

Я дуже обережно потягнувся і притиснув його руку до стільниці, щоб зупинити стукіт. Він різко перевів погляд, наче підчеплений гачком.

— Що ти нахрін собі думаєш…

Він висмикнув руку і підскочив на ноги, але хутко заткнувся, коли я грубо посадовив його. Якусь мить здавалося, ніби він може напасти на мене, але йому заважав стіл. Він і далі сидів, спрямувавши на мене вбивчий погляд і, без сумніву, згадуючи, що йому казали юристи про закони, пов’язані з віртуальним арештом. — Тебе ніколи не арештовували, так, Міллере? — товариськи запитав я. Не дочекавшись відповіді, я розвернув стілець і всівся на нього. Витягнув цигарки й витрусив одну. — Що ж, із точки зору граматики це твердження все одно має сенс. Зараз ти не під арештом. Поліція тебе не затримала.

Я вперше побачив на його обличчі проблиск страху.

— Може, трохи пригадаємо події? Ти, мабуть, вважаєш, що, після того, як тебе підстрелили, я накивав п’ятами, а поліціянти прийшли розгрібати завали. Що вони знайшли достатньо, щоби звинуватити клініку, і тепер ти чекаєш на належний суд. Почасти це правда. Я дійсно пішов, а поліціянти дійсно прийшли розгрібати завали. На жаль, серед цих завалів уже не можна було знайти однієї штукенції, тому що я забрав її з собою. Твоєї голови, — я підняв руку, щоб показати це йому наочно. — Я відділив її пострілом на рівні шиї й виніс із неушкодженою пам’яттю під курткою.

Міллер ковтнув. Я схилив голову й роздмухав цигарку.

— Тепер у поліції вважають, що твою голову дезінтегрував перевантажений бластер на широкому промені, — я пихнув на нього димом з-за столу. — Шию та груди я обпалив спеціально, щоби склалося таке враження. Маючи трохи часу та доброго експерта-криміналіста, там би, можливо, вирішили інакше, але, на жаль, твої досі неушкоджені колеги у клініці витурили поліціянтів, перш ніж вони змогли розпочати нормальне розслідування. Їх можна зрозуміти, зважаючи на те, що ті цілком могли знайти. Не сумніваюся, що ти вчинив би так само. Однак це означає не лише домашній арешт для тебе: по суті, тебе вважають реально мертвим. Поліціянти тебе не шукають, і всі інші теж.

— Чого ти хочеш? — раптом охрип Міллер.

— Гаразд. Я бачу, що ти розумієш можливі наслідки свого становища. Це цілком природньо для людини твого… Мабуть, фаху. Я хочу детальної інформації про «Голову у хмарах».

— Що?

Мій голос посуворішав.

— Що чув.

— Я не знаю, про що ти говориш.

Я зітхнув. Цього і слід було очікувати. Я вже стикався з таким щоразу, коли в ділі з’являлася Рейлін Кавахара. Нажахана відданість, яку вона викликала, могла б посоромити її давніх босів із якудзи Фіжн-Сіті.

— Міллере, мені ніколи з тобою панькатися. Клініка Вея має зв’язки з повітряним будинком розпусти, який зветься «Голова у хмарах». Ти, мабуть, контактував з ним через найманку на ім’я Трепп, вона з Нью-Йорка. Жінка, з якою ти насправді ведеш справи, — Рейлін Кавахара. Ти неодмінно бував у «Голові у хмарах», бо я знаю Кавахару, і вона завжди запрошує своїх поплічників до себе в лігво, по-перше, для демонстрації власної невразливості, а по-друге, щоб припіднести урок відданості на наочному прикладі. Ти хоч раз щось таке бачив?

Із його очей я зрозумів, що бачив.

— Гаразд, ось що я знаю. Твоя черга. Я хочу, щоб ти накреслив мені план «Голови у хмарах». Додай стільки деталей, скільки зможеш згадати. Такий хірург, як ти, має добре помічати деталі. Також я хочу знати, які там прийняті процедури візитів. Кодування безпеки, мінімальні підстави для відвідин і таке інше. А ще — якесь уявлення про безпеку всередині закладу.

— Думаєш, я просто так візьму й тобі розповім?

Я похитав головою.

— Ні, я думаю, що мені спершу доведеться тебе покатувати. Але я так чи інакше витягну це з тебе. Вирішуй сам.

— Ти цього не зробиш.

— Та ні, зроблю, — м’яко промовив я. — Ти мене не знаєш. Ти не знаєш, хто я і чому ми ведемо цю розмову. Розумієш, увечері напередодні того, як я прийшов і підірвав тобі обличчя, твоя клініка влаштувала мені дводенний віртуальний допит. У програмі з шарійською релігійною поліцією. Ти, певно, добирав програми, знаєш, що це таке. Як на мене, я досі тобі не відплатив.

Запала довга тиша, в якій я побачив з його виразу обличчя, що він поступово починає вірити. Він відвів погляд.

— Якби Кавахара довідалася, що…

— Забудь про Кавахару. Коли я закінчу з Кавахарою, від неї залишаться хіба що спогади на вулицях. Кавахара гине.

Доведений до межі, він завагався, а тоді заперечно хитнув головою. Він підняв на мене погляд, і я зрозумів, що мені доведеться це зробити. Я опустив голову і змусив себе згадати Луїзине тіло, розтяте від горла до паху на столі автохірурга, тим часом як її внутрішні органи були розкладені по блюдцях довкола її голови, наче закуски. Згадав мідношкіру жінку, якою був на задушливому горищі, як мене обклеїли липкою стрічкою, прип’явши до голої дерев’яної підлоги, згадав пронизливий дзенькіт болю у вилицях, коли вони нівечили мою плоть. Крики та двох чоловіків, які впивалися ними, наче пахощами.

— Міллере, — я зрозумів, що мені треба прокашлятись і почати знову. — Хочеш дізнатися дещо про Шарію?

Міллер мовчав. Він почав робити якусь дихальну гімнастику. Готуватися до прийдешньої гидоти. Це був не комендант Салліван, якого можна було гамселити в темному кутку та залякуванням вивідати в нього, що він знає. Міллер був міцний і, мабуть, теж оброблений. Не можна працювати директором у такому закладі, як клініка Вея, і не скористатися чимось із доступної техніки.

— Я був там, Міллере. Узимку 217-го в Зігічче. Сто двадцять років тому. Тебе тоді, певно, ще й на світі не було, але, гадаю, ти читав про це у підручниках з історії. Після бомбардувань ми поїхали туди як режимні інженери, — поки я говорив, з мого горла почало зникати напруження. Я змахнув цигаркою. — Це прийнятий у Протектораті евфемізм для придушення будь-якого опору та встановлення маріонеткового уряду. Звісно, ця справа не обходиться без допитів, а в нас було небагато вигадливих програм для них. Тож ми мусили проявити винахідливість.

Я загасив цигарку об стіл і підвівся.

— Людина, з якою я хочу тебе познайомити, — сказав я, дивлячись поза нього.

Міллер повернувся туди, куди дивився я, і завмер. У тіні найближчої опорної колони вимальовувалася висока постать у блакитному хірургічному халаті. Її риси на наших очах стали досить чіткими, щоб їх можна було впізнати, хоча Міллер, напевно, здогадався, що зараз відбуватиметься, щойно побачив колір її одягу. Він позадкував до мене, роззявивши рота, щоб щось сказати, але натомість уп’явся очима в щось позаду мене та поблід на виду. Я озирнувся через плече туди, де матеріалізувались інші фігури, всі як одна так само високі та засмаглі, всі як одна у блакитних хірургічних халатах. Коли я перевів погляд, у Міллера неначе витягнулось обличчя.

— Передрук файлів, — підтвердив я. — У більшості куточків Протекторату це навіть не заборонено законом. Звісно, коли це помилка машини, до подібних крайнощів не доходить, просто робиться копія, та й системи відновлення однаково висмикують людину за кілька годин. Принаймні буде що розповісти. Як я зустрів самого себе і що довідався. Можна чудово потеревенити про особисте життя, можливо, потім переповісти щось дітям. Міллере, ти маєш дітей?

— Так, — його горло заворушилося. — Так, маю.

— Та невже? Вони знають, чим ти заробляєш на життя? Він не відповів. Я витягнув з кишені телефон і кинув його на стіл.

— Коли з тебе буде досить, дай мені знати. Лінія пряма. Просто натисни «відправити» й говори в нього. «Голова у хмарах». Значущі деталі.

Міллер поглянув на телефон, а тоді — знову на мене. Довкола нас щойно повністю матеріалізувалися двійники. Я підняв руку на прощання.

— Повеселися.


Я з’явився в віртуальній рекреаційній студії «Гендрікса», лігши на один із просторих стелажів для учасників. Цифрове часове табло на віддаленій стіні стверджувало, що я був усередині менше хвилини; мій реальний час у віртуалі, мабуть, займав усього пару секунд із цього терміну. Час передусім забирала обробка на вході та на виході. Я трохи полежав нерухомо, думаючи про те, що тільки-но зробив. Шарія залишилася в минулому, і почасти я волів думати, що я її відпустив. Сьогодні з самим собою мав зустрітися не тільки Міллер.

«Особисте», — нагадав я собі, але знав, що цього разу це не так. Цього разу я дечого хотів. Образа була звичайнісінькою зручною обставиною.

— Суб’єкт демонструє ознаки психологічного стресу, — промовив «Гендрікс». — Попередня модель вказує на те, що цей стан переросте у надлам особистості менш ніж за шість віртуальних днів. На поточних швидкостях це приблизно дорівнює тридцяти семи хвилинам реального часу.

— Добре, — від’єднавши троди та знявши гіпнонавушники, я виліз із похилої установки. — Якщо він зламається, дзвони мені. Ти знайшов оті кадри з моніторів, які я в тебе просив?

— Так. Бажаєте їх переглянути?

Я знову позирнув на годинник.

— Не зараз. Я чекатиму на Міллера. Якісь проблеми з системами безпеки?

— Жодних. Дані не були захищені.

— Яка жахлива необачність із боку директора Наймана. Скільки їх там?

— Потрібне відео з клініки триває двадцять вісім хвилин п’ятдесят одну секунду. Відстежування працівника після виходу, яке ви запропонували, займе помітно більше часу.

— Наскільки більше?

— Оцінити цей час неможливо. Шеріл Босток покинула об’єкт «ПсихаСек» на двадцятиоднорічному мікрокоптері з надлишкового військового майна. Я не думаю, що допоміжному персоналу на цьому об’єкті добре платять.

— І чому це мене не дивує?

— Можливо, тому що…

— Забий. Це я фігурально. Що там з мікрокоптером?

— Його навігаційна система не має доступу до транспортної мережі і тому невидима серед даних про керування дорожнім рухом. Мені доведеться покладатися на появу цього транспорту на візуальних індикаторах на шляху його польоту.

— Ти про супутникове стеження?

— Так, як останній засіб. Я все ж волів би почати з наземних систем нижчого рівня. Вони, ймовірно, будуть доступніші. Супутникові системи безпеки зазвичай мають високу витривалість, і зламувати такі системи часто складно та небезпечно водночас.

— Байдуже. Дай мені знати, коли щось знайдеш.

Я ходив по студії в похмурій задумі. Приміщення було покинуте, більшість установок та інших машин вкрито захисним пластиком. У тьмяному світлі ілюмінієвих кахлів на стінах здавалося, що їхні незрозумілі масивні силуети можуть належати як фітнес-центру, так і камері тортур.

— Можна нормальне освітлення?

Студію осяяв блиск високоінтенсивних лампочок, утоплених у низьку стелю. Я побачив, що на стінах висять плакати з зображеннями, змальованими з деяких доступних віртуальних середовищ. Приголомшливі гірські краєвиди, побачені крізь окуляри для перегонів, нереально вродливі чоловіки та жінки в задимлених барах, дикі тварини, що стрибають просто на снайперскопи. Ці зображення було вирізано безпосередньо з формату на голосклі, і варто було на них подивитися, як вони неначе оживали. Я знайшов низеньку лаву й сів на неї, з сумом згадуючи, як кусав мої легені дим у форматі, який я щойно покинув.

— Хоча програма, яку я виконую, формально не є нелегальною, — обережно промовив «Гендрікс», — утримування оцифрованої людської особистості проти волі відповідної особи є правопорушенням.

Я безрадісно глянув на стелю.

— Що таке, в тебе жижки затрусилися?

— Поліція вже одного разу оформлювала повістку на мою пам’ять, і вона може звинуватити мене у виконанні вашого прохання заморозити голову Феліпе Міллера. Також вона захоче знати, що сталося з його пам’яттю.

— Так, а ще десь на світі має бути якийсь готельний статут, який стверджує, що в номери до гостей не можна пускати людей без дозволу, але це ти робив, чи не так?

— Це не є кримінальним злочином, якщо у зв’язку з порушенням безпеки не відбувається злочинних діянь. Те, що відбулося у зв’язку з візитом Міріам Банкрофт, не було злочинним діянням.

Я знову швидко перевів погляд угору.

— Ти намагаєшся жартувати?

— Гумору немає в параметрах, за якими я наразі працюю, хоча я можу встановити його на вимогу.

— Ні, дякую. Послухай, чому ти не можеш просто спорожнити області пам’яті, які, на твою думку, ніхто не має знайти згодом? Видалити їх?

— Я маю низку вбудованих блоків, які не дають мені вживати таких заходів.

— Кепсько. Я гадав, що ти — незалежна сутність.

— Будь-який синтетичний інтелект може бути незалежним лише в межах регулятивного статуту ООН. Статут жорстко вбудовано в мої системи, тож насправді мені слід боятися поліції так само, як і людині.

— Поліцією буду перейматися я, — сказав я з удаваною впевненістю, яка неухильно зменшувалася, відколи зникла Ортеґа. — Якщо нам трішки пощастить, ці докази навіть не буде представлено. А якщо й буде, то… що ж, ти вже й так погодився, то що тобі втрачати?

— А що мені можна виграти? — спокійно запитала машина.

— Подовження статусу гостя. Я залишатимуся тут, поки не закінчиться ця петрушка, а це може тривати доволі довго, залежно від того, які дані я витягну з Міллера.

Запала тиша, порушувана лише гудінням систем кондиціонування повітря. А тоді «Гендрікс» ізнову заговорив.

— Якщо проти мене буде висунуто досить серйозні звинувачення, — промовив він, — на регулятивний статут ООН можна буде послатися безпосередньо. Згідно з розділом 14а, мене можна покарати зменшенням продуктивності або — у крайніх випадках — вимкненням, — він знову завагався, тепер уже не так надовго. — Сумнівно, що після вимкнення мене запустять знову.

Ідіолект машин. Не має значення, які вони наворочені — вони завжди говорять, як навчальна скринька в дитячому садку. Я зітхнув і поглянув на голозображення з віртуального життя на стіні попереду.

— Якщо хочеш умити руки, то про це доречно сказати мені зараз.

— Я не хочу вмивати руки, Такеші Ковачу. Я лише хотів познайомити вас із міркуваннями, пов’язаними з цим планом дій.

— Гаразд. Я ознайомлений.

Я позирнув на цифрове табло, за яким простежив впродовж хвилини. Ще чотири години для Міллера. У програмі, яку виконував «Гендрікс», він не відчував ані голоду, ані спраги, а також не мав потреби дбати про якісь інші фізіологічні функції. Можна було спати, хоча машина заважала перетворенню сну на абстинентну кому. Окрім дискомфорту навколишнього середовища, Міллерові треба було боротися лише з самим собою. Врешті-решт, саме це і зведе його з розуму.

Як я сподівався.

Жоден з мучеників «Правої руки Бога», яких ми пропустили через цю програму, не витримав більше п’ятнадцяти хвилин реального часу, але то були воїни з плоті та крові, фанатично сміливі на власній арені, але геть необізнані з віртуальними прийомами. Також вони були наділені потужними релігійними переконаннями, що дозволяли їм чинити численні звірства, та коли віра слабла, наче падала якась дамба, і зрештою їх живцем поглинала ненависть до самих себе. Міллерів розум, вочевидь, від самого початку і близько не був таким примітивним і самовпевненим, а ще в нього, вочевидь, була добра обробка.

Надворі вже мало смеркати. Я подивився на годинник і примусив себе не закурити. Постарався, щоправда, менш успішно, не думати про Ортеґу.

Райкерів чохол відчував біль у яйцях.

Міллер розколовся після двадцяти однієї хвилини.

«Гендріксові» непотрібно було повідомляти мене про це: термінал передачі даних, який я підключив до віртуального телефону, раптом ожив і почав, цвірінькаючи, видавати документи. Я підвівся й підійшов глянути, що там виходить. Програма мала причесати Міллерові слова так, щоб вони читалися як адекватні, але навіть після обробки їхній запис був практично беззв’язним. Міллер, перш ніж здатися, дозволив собі близько підійти до межі. Проглянувши перші кілька рядків, я побачив, як із маячні виходить початок того, чого я хотів.

— Зітри файлових реплікантів, — сказав я готелю й хутко повернувся до установки. — Дай йому пару годин на заспокоєння, а тоді підключи мене.

— Час з’єднання перевищить одну хвилину, що з поточною швидкістю дорівнює трьом годинам п’ятдесяти шести хвилинам. Ви бажаєте встановити конструкт до вашого надходження у формат?

— Так, це було б… — я зупинився, ще не встигнувши надягнути на голову гіпнонавушники. — Хвилинку, наскільки якісний цей конструкт?

— Я — основний синтетичний інтелект серії «Еммерсон», — докірливо відповів готель. — На максимальній якості мої віртуальні конструкти неможливо відрізнити від спроектованої свідомості, на основі яких вони створені. Суб’єкт уже пробув на самоті одну годину двадцять сім хвилин. Ви бажаєте встановити конструкт?

— Так, — не встиг я договорити, як від цих слів у мене виникло чудернацьке відчуття. — Ба більше, хай він проведе весь допит.

— Встановлення завершено.

Я знову надягнув гіпнонавушники й сів на край установки, думаючи про можливі наслідки існування другого мене всередині величезної обробної системи «Гендрікса». Мене ніколи — наскільки мені було відомо — не піддавали чомусь такому в Корпусі, і я вже напевне ніколи не довіряв якійсь машині аж так, щоби зробити це, займаючись криміналом.

Я прокашлявся.

— Цей конструкт. Він знатиме, що він таке?

— Спершу — ні. Він знатиме все, що знали ви на момент виходу з формату, і не більше — втім, зважаючи на ваш розум, він рано чи пізно висновуватиме факти, якщо не запрограмувати його інакше. Ви бажаєте встановити блокувальну підпрограму?

— Ні, — швидко відповів я.

— Ви бажаєте, щоб я підтримував формат нескінченно довго?

— Ні. Закрийте його, коли я, тобто він, коли конструкт вирішить, що ми здобули достатньо, — у мене з’явилася ще одна думка. — Конструкт носить той віртуальний локатор, який у мене ввели?

— Наразі — так. Я маскую сигнал тим самим дзеркальним кодом, яким маскував вашу свідомість. Однак через те, що конструкт не підключений напряму до вашої кортикальної пам’яті, я, якщо бажаєте, можу прибрати сигнал.

— Чи варто заради цього морочитися?

— Дзеркальним кодом легше керувати, — зізнався готель.

— Тоді залиш його.

На думку про редагування свого віртуального «я» у мене в животі утворилася неприємна бульбашка. Це було надто близько до свавільних дій, яким Кавахари та Банкрофти піддавали реальних людей у реальному світі. Вільна, неприборкана могуть.

— У вас дзвінок у віртуальному форматі, — сповістив «Гендрікс».

Я підняв погляд, здивувавшись і сповнившись надії.

— Ортеґа?

— Кадмін, — соромливо відповів готель. — Ви приймете виклик?


Формат виявився пустелею. Червонястий пил і піщаник під ногами, приколоте цвяхами блакитне небо без хмар від обрію до обрію. Високо над далеким гірським хребтом висіли стерильні світила — сонце та блідий опуклий місяць. Довкола панував кусючий холод, що перетворював сліпуче сяйво сонця на насмішку.

Клаптевик чекав на мене. На порожньому ландшафті він здавався вигравіруваним зображенням, образом якогось дикого пустельного духу. Побачивши мене, він широко всміхнувся.

— Чого тобі треба, Кадміне? Якщо хочеш справити вплив на Кавахару, то тобі, боюся, не пощастило. Вона непоправно на тебе зла.

На обличчі Кадміна промайнула веселість, і він повільно хитнув головою, неначе повністю виключаючи Кавахару з процесу. Голос у нього був глибокий і мелодійний.

— У нас із тобою є незавершені справи, — промовив він.

— Ага, ти облажався двічі поспіль, — насмішкувато відповів я. — Що тобі треба, третю спробу?

Кадмін знизав масивними плечима.

— Ну, кажуть, Бог любить трійцю. Дозволь мені дещо тобі показати.

Він змахнув рукою в повітрі, і відгорнулася частина пустельного тла, за якою відкривалася чорнота. Екран, який вона утворювала, зашипів і ожив. Показав зблизька спляче обличчя. Обличчя Ортеґи. Моє серце стиснув якийсь кулак. Обличчя в неї було сіре, а під очима, схоже, були синці. З одного кутика її рота текла тоненька цівочка слини.

Ураження станером зблизька.

Востаннє я спіймав повний заряд зі станера завдяки міллспортській поліції громадського порядку, і, хоча обробка посланця повернула мені сяку-таку свідомість хвилин за двадцять, я ще пару годин після цього був здатен хіба що труситися й сіпатися. Як давно підбили Ортеґу, було незрозуміло, але вигляд вона мала кепський.

— Це простий обмін, — сказав Кадмін. — Тебе на неї. Я припаркувався за рогом, на Мінна-стрит. Пробуду там наступні п’ять хвилин. Приходь сам, бо інакше я прострелю їй пам’ять через карк. Обирай сам.

Клаптевик усміхнувся, а пустеля зашкварчала і зникла.


Я зайшов за ріг кварталу та Мінна-стрит рівно за хвилину. Два тижні без цигарок — і на дні Райкерових легень неначе знайшовся ще один відсік.

Це була маленька понура вуличка з запечатаними вітринами та порожніми ділянками. Довкола ані душі. Єдиним транспортом у полі зору був матово-сірий катер, який чекав на узбіччі з увімкненими в надвечірньому присмерку фарами. Я невпевнено наблизився до нього, поклавши руку на руків’я «Немекса».

Коли я опинився за п’ять метрів від задньої частини катера, відчинилися дверцята, і звідти викинули тіло Ортеґи. Вона випала на вулицю мішком. Коли вона незграбно приземлилася, я прибрав «Немекс» і сторожко підійшов до неї, не зводячи очей з машини.

З віддаленого боку прочинилися дверцята, і з катера виліз Кадмін. Оскільки я зовсім недавно бачив його в віртуалі, до мене дійшло не одразу. Високий, темношкірий, із яструбиним ликом, який я востаннє бачив, коли він снив у рідині під склом перечохлювального резервуару «Панамської троянди». Клон мученика з «Правої руки Бога», а в його плоті ховається Клаптевих.

Я націлився з «Немекса» на його горло. З відстані, хіба що трохи більшої за ширину катера, він мав знести Кадміну голову і, можливо, вирвати з його хребта пам’ять, хоч що станеться опісля.

— Не дуркуй, Ковачу. Цей транспорт броньований.

Я хитнув головою.

— Мене цікавиш тільки ти. Просто стій саме там, де стоїш.

Не прибираючи «Немекса» й не зводячи очей із цільової зони в нього над кадиком, я опустився в бойову стійку біля Ортеґи й потягнувся пальцями вільної руки до її обличчя. Довкола кінчиків моїх пальців відчулося тепле дихання. Я наосліп потягнувся до шиї, щоб намацати пульс, і знайшов його, слабкий, але стабільний.

— Лейтенантка жива та здорова, — нетерпляче промовив Кадмін. — А це більше, ніж ми зможемо сказати про будь-кого з вас за дві хвилин, якщо ти не опустиш цю пушку й не сядеш у машину.

Під моєю рукою заворушилося лице Ортеґи. Перекотилася її голова, і я вловив її запах. Її половину феромонної пари, що, власне, і втягнула в це нас обох. Голос у неї був кволий і нечіткий через заряд станера.

— Не роби цього, Ковачу. Ти мені нічого не винен.

Я встав і трохи опустив «Немекс».

— Назад. На п’ятдесят метрів по вулиці. Вона не може ходити, а ти міг би завалити нас обох, перш ніж я віднесу її на два метри. Назад. Я йду до машини, — я помахав пістолетом. — Зброя лишається в Ортеґи. У мене з собою тільки це.

Я підняв куртку для наочності. Кадмін кивнув. Він кинувся назад у катер, і транспорт плавно покотився кварталом. Я провів його поглядом до зупинки, а тоді знову став на коліна біля Ортеґи. Вона насилу сіла.

— Ковачу, не треба. Вони тебе вб’ють.

— Так, вони неодмінно спробують, — я взяв її за руку й обгорнув нею руків’я «Немекса». — Послухай, я тут у будь-якому випадку все закінчив. Банкрофт купився, Кавахара дотримає слова й доправить Сару назад. Я її знаю. Тобі треба затримати її за Мері Лу Гінчлі та визволити зі стеку Райкера. Поговори з «Гендріксом». Там я залишив тобі деякі незавершені справи.

Вулицею рознісся нетерплячий аварійний сигнал катера. У напівтемряві вулиці його звук видавався неясним і стародавнім, наче передсмертне гукання слонового ската на Рифі Хірати. Уражена станером Ортеґа дивилася знизу вгору так, наче тонула.

— Ти…

Я всміхнувся і приклав руку до її щоки.

— Мушу переходити до наступного екрана, Крістін. От і все.

Тоді я встав, зціпив руки на карку й пішов до машини.

Загрузка...