Видозмінений вуглець

Розділ перший

Повертатися зі світу мертвих може бути нелегко.

У Корпусі посланців навчають розслабитися перед збереженням. Ні про що не думати й просто плавати. Це — перший урок, що його інструктори вбивають в учнів від першого дня. Вірджинія Відаура з суворими очима та врівноваженим тілом танцівниці всередині безформного комбінезона Корпусу крокувала перед нами в інструктажній. «Нічим не переймайтеся, — казала вона, — і ви будете до цього готові». Десятиліття по тому я зустрівся з нею ще раз — у судовій установі Нової Канаґави. Вона мала сісти років на вісімдесят-сто за зухвале озброєне пограбування та завдання органічних ушкоджень. Наостанок вона сказала мені, коли її виводили з камери: «Не турбуйся, малий, її збережуть». Тоді вона нахилила голову, щоб підкурити цигарку, щосили втягнула диму в легені, на які їй уже було начхати, і рушила коридором, ніби на якусь нудну нараду. У вузькому полі зору, що відкривалося мені зі входу до камери, я помітив у цій ході гордість і прошепотів її слова самому собі, наче мантру.

«Не турбуйся, її збережуть.» Неоднозначний жарт. Холодна віра у продуктивність пенітенціарної системи та ключ до невловимого стану свідомості, без якого неможливо не наразитися на скелі психозу. Що людина відчуває, що вона думає, чим вона є, коли її зберігають, такою вона й вийде. У стані високої тривожності це може бути проблемою, тому людина йде, тримається в нейтральному стані, абстрагується і пливе.

Якщо має час.

Я вийшов із резервуара в корчах, одну руку притиснувши до грудей у пошуках ран, а другою схопившись за неіснуючу зброю. Вага вдарила мене молотком, і я знову опустився у плавальний гель. Я замахав руками, боляче вдарився ліктем об бік резервуара й охнув. Гель грудками проникнув мені до рота і в горло. Я швидко стулив рота і схопився за комінгс люка, але ця фігня була повсюди: заліпила очі, пекла ніс і горло, ковзала під пальцями. Вага змушувала мене відпустити люк, тиснучи мені на груди, наче маневр із великим перевантаженням, і пхаючи мене назад у гель. Моє тіло несамовито гойдалося в резервуарі. Плавальний гель? Та я в ньому потопав. Раптом мене міцно схопили за руку, а тоді я, кашляючи, опинився у вертикальному положенні. Якраз перед тим, як я усвідомив, що не поранений, хтось грубо протер мені рушником обличчя, і я отримав здатність бачити. Я вирішив приберегти це задоволення на потім і зосередився на виведенні вмісту резервуара з носа й горла. Десь із півхвилини я сидів, опустивши голову, викашлюючи гель і намагаючись збагнути, чому все таке важке.

— Ось тобі й підготовка, — голос був різкий, чоловічий, із тих, які зазвичай чути в судових закладах. — Коваку, та чого тебе взагалі навчали в Корпусі?

Тоді я і здогадався. На Світі Гарлана прізвище Ковач досить поширене, його вміють вимовляти всі, а цей хлопака не вмів. Він розмовляв розтягнутим варіантом аманглійської, яким послуговуються на Світі, але навіть з урахуванням цього він страхітливо спотворював моє прізвище, вживаючи наприкінці тверде «к» замість слов’янського «ч».

А ще все було занадто важке.

Усвідомлення пройшло крізь туман моїх чуттів, наче цеглина крізь матоване листове скло.

Ми не на моїй планеті.

Якоїсь миті Такеші Ковача (ЦЛ) узяли й перевезли як вантаж. А позаяк Світ Гарлана був єдиною придатною для життя біосферою в системі Блиск, це означало міжзоряний голкокидок…

Куди?

Я поглянув угору. У бетонний дах були вбудовані яскраві неонові лампи. Я сидів у відкритому люку тьмяного металевого циліндра і скидався на стародавнього авіатора, який забув одягтися, перш ніж видертися на борт свого біплана. Мій циліндр стояв у ряду з двох десятків циліндрів, притулених до стіни, навпроти зачинених сталевих дверей. Повітря було студене, а стіни — нефарбовані. Віддам Світу Гарлана належне: там кімнати для перечохлення принаймні розфарбовані в пастельні кольори, а доглядачі симпатичні. Врешті-решт, там теоретично опиняються, вже сплативши свій борг перед суспільством. Найменше, що можна зробити в такому випадку, — це дати радісний старт новому життю.

У словниковому запасі постаті переді мною слова «радісний» не було. Цей двометровий чолов’яга мав такий вигляд, ніби до знаходження своєї нинішньої роботи заробляв на життя, борюкаючись із болотними пантерами. М’язи в нього на грудях і руках випиналися, як натільна броня, а голова над ними була коротко підстрижена, так, що виднів довгий, подібний на блискавку шрам аж до лівого вуха. Він був вбраний у вільну чорну одіж із еполетами й логотипом-дискетою на грудях. Його очі були того ж кольору, що й одіж, і дивилися на мене з загартованим спокоєм. Допомігши мені сісти, він відступив так, щоб, відповідно до інструкції, до нього не можна було дотягнутися. Цим він займався давно.

Я затиснув одну ніздрю й висякав із другої резервуарний гель.

— Не хочете сказати, де я? Зачитати мені мої права абощо?

— Коваку, наразі в тебе жодних прав.

Піднявши очі, я побачив, як на його обличчі розтягнулася похмура усмішка. Я знизав плечима і прочистив другу ніздрю.

— Не хочете сказати мені, де я?

Він ненадовго завагався, позирнув на стелю з неоновими ґратами, ніби перевіряючи інформацію, перш ніж передати її далі, а тоді так само знизав плечима.

— Звісно. Чом би ні? Ти в Бей-Сіті, друже. Бей-Сіті, Земля, — знову усміхнена гримаса. — Домівка людського роду. Насолоджуйся перебуванням на найдавнішій із цивілізованих планет. Та-да-да-ДА.

— Не кидайте своєї основної роботи, — спокійно сказав йому я.

Лікарка провела мене довгим білим коридором із підлогою, потертою Гумовими коліщатками каталок. Рухалася вона досить шпарко, і я ледве встигав за нею. На мені не було нічого, крім сірого рушника, і з мене досі крапав резервуарний гель. За її люб’язним на позір поводженням ховалося роздратування. Під пахвою в неї був стос паперових документів із закрученими краями, а попереду — візити до інших місць. Мені стало цікаво, скільки зачохлень вона виконує за день.

— Ще близько доби вам слід якомога більше відпочивати, — продекламувала вона. — Можуть виникати незначні больові відчуття, але це нормально. Цю проблему вирішить сон. Якщо у вас повторно виникнуть якісь скар…

— Знаю. Я вже через це проходив.

Мені не надто хотілося взаємодіяти з людьми. Я щойно згадав Сару.

Ми зупинилися біля бічних дверей, де на матовому склі трафаретними літерами було виведено: «Душ». Лікарка завела мене всередину й на мить зупинилася, дивлячись на мене.

— Душем я теж уже користувався, — запевнив я її.

Вона кивнула.

— Коли закінчите, в кінці коридора є ліфт. Виписка на наступному поверсі. З вами хоче поговорити, гм, поліція.

Інструкція стверджує, що нещодавно зачохлених слід не піддавати дії сильного адреналінового шоку, але вона, напевно, читала моє досьє і думала, що з моїм способом життя зустріч із поліціянтами — не бозна-яка подія. Я спробував уявити собі те саме.

— Чого їм треба?

— Вони не побажали повідомляти це мені, — у цих словах відчувалося роздратування, якого вона не мала мені показувати. — Може, ваша слава біжить попереду вас.

— Може, й так, — я мимохіть розтягнув своє нове обличчя в усмішці. — Лікарю, я ще ніколи тут не бував. Тобто на Землі. Я ще ніколи не стикався з вашими поліціянтами. Чи варто мені непокоїтися?

Вона поглянула на мене, і я побачив, як в її очах змішуються страх, зачудування та зневага до горе-реформатора людства.

— Зважаючи на те, яка ви людина, — нарешті видушила з себе вона, — я б подумала, що занепокоїлися вони.

— Так, авжеж, — тихо промовив я.

Вона завагалась, а тоді змахнула рукою.

— У роздягальні є дзеркало, — сказала вона й пішла.

Я позирнув у бік кімнати, на яку вона показала, сумніваючись, що готовий до дзеркала.

У душі я прогнав неспокій, фальшиво насвистуючи, та потер своє нове тіло милом і руками. Моєму чохлу було сорок із гаком; це був стандартний для Протекторату чохол зі статурою пловця та, як мені здалося, індивідуальними армійськими налаштуваннями нервової системи. Швидше за все, нейрохімічним удосконаленням. Я й сам якось таке пройшов. Легені були напружені, що вказувало на нікотинову залежність, а на передпліччі були розкішні шрами, але поза тим я не міг знайти жодних приводів для нарікань. Маленькі проблеми та заковики проявляються згодом, і мудра людина просто живе з ними. Кожен чохол має історію. Якщо таке вас бентежить, ставайте в чергу на «Синтеті» чи «Фабриконі». Я зносив чимало синтетичних чохлів — їх частенько використовують для судових слухань з приводу дострокового звільнення. Вони дешеві, але жити в них — це все одно що мешкати в будинку з протягами, а ще там, здається, ніколи не роблять нормальних смакових схем. Уся їжа на смак скидається на тирсу, приправлену карі.

У кабінці для перевдягання я знайшов на лаві охайно складений літній костюм, а у стіні — вбудоване дзеркало. На купі одягу лежав простий сталевий наручний годинник, під яким тримався чисто-білий конверт, охайно підписаний моїм іменем. Я глибоко вдихнув і пішов дивитись у дзеркало.

Це завжди важко. Я роблю це майже два десятиліття, і мені досі неприємно зазирати в люстро і бачити, як на мене у відповідь дивиться геть незнайома людина. Це все одно що витягувати зображення з глибин автостереограми. Першу пару секунд людина бачить лиш одне — іншу людину, що дивиться на тебе крізь віконну раму. Далі неначе зміщується фокус — вона відчуває, як стрімко запливає за маску і приклеюється до неї зсередини з майже фізично відчутним шоком. Між ними наче перерізають пуповину, але при цьому не розлучають їх, а відтинають інакшість, після чого людина просто дивиться на своє відображення у дзеркалі.

Я насухо витерся рушником, звикаючи до обличчя. Європейське — несподіванка для мене. І в мене виникла сильна підозра, що як у житті і є шлях найменшого опору, то це обличчя ним ніколи не користувалося. Воно здавалося обвітреним навіть попри характерну блідість, пов’язану з тривалим перебуванням у резервуарі. Все у зморшках. Густе коротке волосся чорне з сивизною. Очі мали незвичний блакитний відтінок, а під лівим оком виднів блідий нерівний шрам. Я підняв праве передпліччя й оглянув численні рубці, замислившись про те, чи не пов’язані вони між собою.

У конверті під годинником лежав один-єдиний аркуш. Паперовий документ, підпис від руки — дивовижа, та й годі.

«Що ж, тепер ти на Землі. На найдавнішій із цивілізованих планет.» Я знизав плечима і проглянув листа, а тоді вдягнувся, склав його й заховав у піджаку свого нового костюма. Востаннє поглянувши у дзеркало, я начепив новий годинник і пішов на зустріч із поліціянтами.

Була чверть на п’яту за місцевим часом.

Лікарка чекала на мене, сидячи за довгою вигнутою стійкою рецепції й заповнюючи бланки на моніторі. Біля її плеча стояв худий, суворий на вигляд чоловік у чорному костюмі. Інших людей у приміщенні не було.

Я роззирнувся довкола, а тоді знову поглянув на костюм.

— Ви — один з поліціянтів?

— Вони надворі, — він показав на двері. — Ця територія поза їхньою юрисдикцією. Щоб потрапити сюди, їм потрібна спеціальна інструкція. У нас тут власна охорона.

— І хто ж ви?

Він поглянув на мене з тією ж сумішшю емоцій, якою вразила мене лікарка внизу.

— Комендант Салліван, генеральний директор Центру Бей-Сіті, об’єкту, який ви зараз покидаєте.

— Здається, ви не надто охоче зі мною розстаєтеся.

Салліван уп’явся в мене поглядом.

— Ви рецидивіст, Коваку. Я ніколи не вважав доцільним марнувати добру плоть і кров на таких людей, як ви.

Я торкнувся листа у нагрудній кишені.

— На щастя для мене, пан Банкрофт із вами не згоден. Він має прислати по мене лімузин. Він теж надворі?

— Я не перевіряв.

Десь на стійці пролунав протокольний сигнал. Лікарка закінчила вводити свої дані. Вона відірвала закручений краєчок документа, підписала його пару разів ініціалами й передала Салліванові. Комендант зігнувся над папером, оглядаючи його примруженими очима, а тоді нашкрябав власний підпис і передав примірник мені.

— Такеші Лев Ковак, — промовив він, вимовивши моє прізвище так само неправильно, як і його посіпака в резервуарній. — Владою, наданою мені Угодою ООН про правосуддя, я звільняю вас, передаючи на умовах оренди Лоренсові Дж. Банкрофту на період до шести тижнів включно. З завершенням цього терміну питання вашого дострокового звільнення буде розглянуто повторно. Прошу підписатися тут.

Я взяв ручку й написав чужим почерком своє ім’я біля комендантського пальця. Салліван розділив документи, а тоді передав мені рожевий. Лікарка підняла ще один аркуш, і Салліван узяв його.

— Це — лікарський висновок, який засвідчує, що Такеші Ковака (ЦЛ) було отримано неушкодженим від Управління юстиції Світу Гарлана і згодом зачохлено в це тіло. Засвідчено мною та монітором відеостеження. Дискова копія відомостей про передачу та даних резервуара додається. Прошу підписати декларацію.

Я позирнув угору і спробував відшукати якісь ознаки камер — марно. Сперечатися через це було безглуздо. Я нашкрябав свій новий підпис удруге.

— Це — примірник угоди про оренду, що накладає на вас обов’язки. Прошу уважно її прочитати. Невиконання будь-якої зі статей може призвести до вашого негайного повернення на зберігання до завершення терміну вашого ув’язнення тут або в будь-якому іншому закладі за вибором Управління. Чи розумієте ви ці умови та чи погоджуєтеся нести пов’язані з ними зобов’язання?

Я взяв документ і хутко його проглянув. Нічого незвичайного. Модифікована версія угоди про дострокове звільнення, яку я вже підписував із півдюжини разів на Світі Гарлана. Її мова була дещо сухішою, та зміст був той самий. Одним словом, маячня. Я підписав її, не змигнувши оком.

— Ну, що ж, — Салліван, здавалося, трохи пом’якшав. — Ви щасливчик, Коваку. Не змарнуйте цього шансу.

Невже їм не набридає це казати?

Я мовчки склав свої папірці й запхав їх у кишеню, де лежав лист. Я вже майже повернувся до виходу, аж тут лікарка підвелася та простягнула мені невеличку білу картку.

— Пане Ковак.

Я зупинився.

— Серйозних проблем з адаптацією бути не повинно, — сказала вона. — Це тіло здорове, а ви до цього звикли. Якщо буде щось серйозне… Зателефонуйте за цим номером.

Я простягнув руку і підняв маленький прямокутник картки з машинальною точністю, якої ще не помічав. Це вступала в дію нейрохімія. Моя рука поклала картку до тієї ж кишені, що й решту паперів, а тоді я пішов, без жодного слова перетнувши рецепцію й відчинивши двері. Може, це було виявом невдячності, але я вважав, що в тій будівлі ще ніхто не заслужив на мою вдячність.

«Ви щасливчик, Коваку.» Безперечно. Ходиш у чужому тілі за сто вісімдесят світлових років від домівки за угодою про шеститижневу оренду. Перевезений як вантаж для виконання роботи, якої місцеві поліціянти не торкнуться навіть кийком. Сплохуєш — повертайся на зберігання. Виходячи з дверей, я почувався таким щасливчиком, що мало не заспівав од щастя.

Розділ другий

Вестибюль за дверима був величезний і практично безлюдний. Він дуже скидався на Міллспортську залізничну станцію на моїй рідній планеті. Під похилим дахом із довгих прозорих панелей у надвечірньому сонці сяяла бурштином скляна долівка. На виході з автоматичними дверима гралися двійко дітей, а під стіною винюхував щось самотній робот-прибиральник. І жодних інших рухів. Купка людей, які сиділи без діла у цьому сяйві на лавах зі старого дерева, мовчки чекала на повернення друзів або рідних із видозмінено-вуглецевого вигнання.

Центр завантаження.

Ці люди не впізнають своїх близьких у нових чохлах: упізнаватимуть лише ті, хто вертається додому, а для тих, хто на них чекав, передчуття возз’єднання буде затьмарене холодним страхом: яке обличчя та тіло їм доведеться навчитися любити? А може, вони на пару поколінь молодші й чекають на родичів, які тепер є для них хіба що нечіткими дитячими спогадами чи родинними легендами. Я знав одного хлопця з Корпусу, Муракамі, який чекав на звільнення свого прадіда, засудженого століття з лишком тому, їдучи до Новопешта, він віз прадідові з нагоди повернення літр віскі та кий для гри в пул. Він виріс на історіях про походеньки свого прадіда в більярдних Канаґави. Того хлопа посадили ще до народження Муракамі.

Спускаючись сходами у вестибюль, я помітив компанію, що мене зустрічала. Довкола однієї з лав зібралися три силуети, що неспокійно сновигали в косих променях сонця та здіймали вихори пилу, що там літав. Четверта постать сиділа на лаві, склавши руки й витягнувши ноги. Всі четверо були у відбивних сонцезахисних окулярах, завдяки яким їхні обличчя на відстані здавалися однаковими масками.

Уже прямуючи до дверей, я й не намагався відхилитися в їхньому напрямку, і до них це, вочевидячки, дійшло аж тоді, коли я дійшов до середини вестибюлю. Двоє з них почимчикували назустріч мені з невимушеним спокоєм нещодавно погодованих великих кішок. Кремезні та суворі на вигляд, із охайно підстриженими багряними ірокезами, вони стали на моєму шляху за пару метрів попереду, змушуючи мене або зупинитися й собі, або стрімко їх обігнути. Я зупинився. Недоречно дражнити місцеве ополчення одразу по прибутті в новому чохлі. Я зобразив другу за день усмішку.

— Чим я можу вам допомогти?

Старший із цієї парочки необережно змахнув жетоном у мій бік, а тоді заховав його, ніби на свіжому повітрі жетон може потьмяніти.

— Поліція Бей-Сіті. Лейтенант бажає з вами поговорити.

Висловлювання прозвучало надто коротко, так, ніби він боровся з сильним бажанням долучити до нього якийсь епітет. Я спробував удати, ніби серйозно роздумую, піти мені з ними чи ні, але вони мене спіймали і знали це. За годину після виходу з резервуара людина знає надто мало про своє нове тіло, щоби встрявати з ним у бійки. Я викинув з голови картини Сариної загибелі й дозволив провести себе до копа, який сидів.

Лейтенант був жінкою тридцяти з гаком років. Під золотими дисками її окулярів ховалися вилиці, що дісталися їй від якогось америндського предка, та широкий рот, який саме стиснувся в саркастичну риску. Носом, на який були вдягнені ці сонячні окуляри, можна було відкривати бляшанки. Її обличчя обрамляло коротке неохайне волосся, укладене спереду сторчма. Кітель на ній був завеликий, але довгі ноги у чорних штанях, що видніли з-під нього, чітко вказували, що під ним ховається струнке тіло. Перш ніж хтось заговорив, вона майже хвилину дивилася на мене, склавши руки на грудях.

— Ковач, правильно?

— Так.

— Такеші Ковач? — вимова в неї була ідеальна. — Зі Світу Гарлана? Міллспорт і сховище Канаґава?

— Послухайте, коли ви помилитеся, я просто вас зупиню.

Ми обоє надовго замовкли. Лейтенантка трохи розігнулася й оглянула ребро долоні.

— Ковачу, ви маєте ліцензію на таке почуття гумору?

— Вибачте, я її вдома забув.

— І що привело вас на Землю?

Я нетерпляче змахнув рукою.

— Ви вже все це знаєте, бо інакше вас би тут не було. Ви маєте мені щось сказати чи просто привезли цих діточок в освітніх цілях?

Я відчув, як якась рука схопила мене за плече, і напружився. Лейтенантка майже непомітно ворухнула рукою, і коп позаду мене прибрав руку.

— Охолоньте, Ковачу. Я тут просто спілкуюся. Так, я знаю, що вас витягнув Лоренс Банкрофт. Власне кажучи, я прийшла запропонувати вам підвезти вас до помешкання Банкрофта, — вона раптом посунулася вперед і підвелася. У стоячому положенні вона була майже така сама на зріст, як мій новий чохол. — Я — Крістін Ортеґа, відділ органічних ушкоджень. Я вела справу Банкрофта.

— Вели?

Вона кивнула.

— Справу закрито, Ковачу.

— Це попередження?

— Ні, це просто факти. Очевидне самогубство.

— Банкрофт, здається, так не вважає. Він стверджує, що його було вбито.

— Так, я чула, — Ортеґа знизала плечима. — Що ж, його воля. Гадаю, такій людині важко повірити, що вона здатна начисто відстрелити собі голову.

— Якій людині?

— Ой, та ну… — вона зупинилася і злегка мені всміхнулася. — Вибачте, я досі забуваю.

— Що забуваєте?

Знову пауза. Але цього разу Крістін Ортеґа, здається, вперше за наше коротке знайомство вийшла з рівноваги. Коли вона заговорила знову, її тону надавало нерішучості вагання.

— Ви нетутешній.

— І що?

— Те, що всі тутешні розуміють, якою людиною є Лоренс Банкрофт. Ось і все.

Зацікавившись тим, нащо так неоковирно брехати абсолютно незнайомій людині, я спробував допомогти їй знову розслабитися.

— Багатою людиною, — ризикнув я. — Могутньою людиною.

Вона нещиро всміхнулася.

— Ви ще побачите. То ви хочете, щоб я вас підвезла, чи ні?

В листі, що лежав у моїй кишені зазначалося, що біля терміналу мене забере водій, про поліціянтів Банкрофт не згадував. Я знизав плечима.

— Я ще ніколи не відмовлявся від безкоштовних поїздок.

— Добре. Тоді поїхали?

Вони провели мене до дверей, зусібіч оточивши, наче охоронці, оглядаючи все довкола прихованими за окулярами очима. Ми з Ортеґою подолали прохід разом, і мені в обличчя вдарило тепло сонячного світла. Я примружив нові очі, рятуючись од яскравих променів, і розгледів по той бік погано доглянутого посадкового майданчика неоковирні будівлі за справжнім колючим дротом. Стерильні, жовтувато-білі, цілком можливо, оригінальні споруди минулого тисячоліття. Між дивовижно монохромними стінами я помітив частини сірого чавунного мосту, що перескакував на якусь невидиму землю. Довкола не надто стрункими рядами згромадилися такі ж сірі небесні й наземні судна. Різко повіяв вітер, і я вчув ледь помітний запах якогось квітучого бур’яну, що ріс у тріщинах на посадковому майданчику. Здалеку долинало знайоме гудіння транспорту, але все інше скидалося на декорації з історичного фільму.

— …і я вам кажу: є лише один суддя! Не вірте людям науки, коли вони кажуть вам…

Спустившись сходами, що вели від виходу, ми почули вереск погано керованого підсилювача. Я позирнув на інший бік посадкового майданчика й побачив юрбу, що зібралася довкола чоловіка в чорному на пакувальному ящику. У повітрі над головами слухачів безладно петляли голографічні плакати. «НІ РЕЗОЛЮЦІЇ 653!! ВОСКРЕШАТИ МОЖЕ ТІЛЬКИ БОГ!! Ц.Л.В. = С.М.Е.Р.Ть.». Промовця заглушили радісні вигуки.

— Що це?

— Католики, — пояснила Ортеґа, скрививши вуста. — Старосвітська релігійна секта.

— Та невже? Ніколи про них не чув.

— А звідки ви могли почути? Вони вважають, що людину неможливо оцифрувати, не загубивши її душі.

— Отже, ця віра не дуже поширена.

— Лише на Землі, — похмуро сказала вона. — Здається, Ватикан — це їхня головна церква — профінансував парочку кріокораблів на Зорепад і Латімер…

— Я бував на Латімері й жодного разу не натрапляв на таке.

— Кораблі відлетіли лише на межі століть, Ковачу. Їм ще пару десятиліть туди летіти.

Ми почали обходити зібрання, і якась молода жінка з туго стягнутим у хвіст волоссям простягнула мені листівку. Її різкий жест спровокував розхитані рефлекси мого чохла, і я зробив блок, перш ніж устиг його опанувати. Жінка з суворими очима так і не прибрала листівки, і я взяв її з замирницькою усмішкою.

— Вони не мають права, — сказала жінка.

— О, я згоден…

— Лише Господь, Бог наш, може врятувати вашу душу.

— Я… — та Крістін Ортеґа вже рішучо потягнула мене геть, тримаючи однією рукою за передпліччя; її рухи свідчили про багатющий досвід. Я відірвався від неї — ґречно, але так само рішучо.

— Ми кудись поспішаємо?

— Так, думаю, нам обом не до того, — просто сказала вона й озирнулася на своїх колег, які тим часом самі відбивалися від листівок.

— Може, я хотів із нею поговорити.

— Та невже? Мені здалося, ніби ви хотіли врізати їй під дих.

— То все чохол. Я думаю, що він колись давно пройшов певну нейрохімічну обробку, а вона її запустила. Розумієте, більшість людей після завантаження лежать по кілька годин. Я трохи на нервах.

Я пильно поглянув на листівку, яку тримав у руках. Вона зверталася до мене з риторичним запитанням: «ЧИ МОЖЕ МАШИНА ВРЯТУВАТИ ВАШУ ДУШУ?» Слово «машина» було надруковано шрифтом, який мав нагадувати архаїчний дисплей комп’ютера. «Душу» було надруковано плавними стереографічними літерами, що танцювали по всій сторінці. Я перевернув листівку, шукаючи відповіді.

«НІ!!!!!»

— Отже, кріогенна гібернація — це нормально, а оцифрований людський вантаж — ні. Цікаво, — я задумливо озирнувся на блискучі плакати. — Що таке Резолюція 653?

— Це — прецедентна справа, що зараз розглядається в Суді ООН, — стисло пояснила Ортеґа. — Прокуратура Бей-Сіті хоче надіслати повістку одній католичці, яка перебуває на зберіганні. Вона — дуже важливий свідок. Ватикан заявляє, що та вже мертва і в руках Божих. Називає це блюзнірством.

— Зрозуміло. Отже, тут ви не розриваєтеся між двох вогнів.

Вона зупинилася й повернулася до мене.

— Ковачу, я ненавиджу цих клятих фриків. Вони заїдають нас уже майже дві з половиною тисячі років. Вони завдали більше горя, ніж будь-яка інша організація в історії. Ну, ради Бога, вони ж навіть не дозволяють своїм прибічникам вдаватися до контролю народжуваності, а ще виступали проти всіх суттєвих медичних досягнень за останні п’ять століть. Чи не єдине, що можна сказати на їхню користь, — це те, що ця петрушка з ЦЛВ не дала їм поширитися так само, як решті людства.

Везти мене, як виявилося, зібралися на побитому, але, безперечно, крутому на вигляд транспортному «Локгід-Мітомі», пофарбованому, вочевидь, у кольори поліції. Я вже літав «Локгід-Мітомами» на Шарії, але вони були суціль пофарбовані у тьмяний радіовідбивальний чорний колір. Порівняно з ними червоні та білі смуги на цьому транспорті здавалися претензійними. У пілотській кабіні закляк пілот у таких самих сонячних окулярах, як і в решти маленької компашки Ортеґи. Люк у череві катера вже було піднято. Коли ми вилізли на борт, Ортеґа постукала по комінгсу люка, і турбіни прокинулися й зашепотіли.

Я допоміг одному з ірокезів опустити люк вручну, знайшов опору, щоб не впасти під час підйому катера, і підійшов до місця біля вікна. Ми поступово здіймалися вгору, а я тим часом витягнув шию, щоб не губити з поля зору натовп унизу. На висоті близько ста метрів транспорт вирівнявся і трохи опустив носа. Я відкинувся назад, падаючи в обійми автоформи, і побачив, що Ортеґа за мною стежить.

— Досі цікаво, еге ж? — запитала вона.

— Я почуваюся туристом. Може, відповісте на запитання?

— Якщо зможу.

— Ну, якщо ці чуваки не вдаються до контролю народжуваності, то їх має бути достобіса, еге ж? А Землю в наш час не можна назвати центром активності, отже… Чому вони не заправляють усім?

Ортеґа та її люди обмінялися лиховісними посмішками.

— Зберігання, — промовив ірокез ліворуч від мене.

Я ляснув себе по карку, а тоді замислився, чи користуються цим жестом тут. Саме там, усе ж таки, зазвичай розміщують кортикальну пам’ять, але культурні особливості не завжди працюють так.

— Зберігання. Авжеж, — я поглянув у вічі кожному з них. — Від нього не звільняють за особливими умовами?

— Ні, — чомусь під час цього маленького діалогу ми всі заприятелювали. Вони розслабилися. Той-таки ірокез розповів більше: — їм усе одно, десять років чи три місяці. Це щоразу смертний вирок. Вони ніколи не відновлюються з пам’яті. Мило, еге ж?

Я кивнув.

— Дуже чисто. А з тілами що відбувається?

Чоловік навпроти мене вдав, ніби щось викидає.

— Залежно від родини їх продають або розбирають на трансплантати.

Я відвернувся й визирнув з вікна.

— Щось трапилося, Ковачу?

Я повернувся до Ортеґи зі свіжою усмішкою на обличчі. Здавалося, я досить непогано вчився всміхатися.

— Ні, ні, я просто думав. Це наче інша планета.

Тут вони розреготалися.

Розділ третій

Сантач-Гаус був названий влучно.[1] Покинувши Бей-Сіті, ми півгодини летіли на південь уздовж узбережжя, а тоді зміна в тональності мотора попередила мене, що ми наближаємося до пункту призначення. На той час світло у вікнах правого борту вже набувало теплого золотавого відтінку: сонце опускалося до моря. Під час зниження я визирнув назовні й побачив, що хвилі внизу подібні до розтопленої міді, а повітря над ними — до чистого бурштину. Ми наче опускалися у горнятко з медом.

Транспорт ковзнув боком і накренився, завдяки чому мені стало видно маєток Банкрофта. Доглянута зелень врізалася в берег й оточувала величезний особняк із черепичним дахом, в якому можна було би поселити невеличку армію. Білі стіни, коралова покрівля, а армії, якщо така існувала, видно не було. Усі системи безпеки, які встановив Банкрофт, були дуже малопомітні. Коли ми знизилися, я на одному з кордонів території я зауважив скромні нечіткі обриси електрифікованої огорожі — ледь помітної, навіть не псує будинок. Незле.

За десять метрів, над одним із бездоганних газонів, пілот надто вже різко натиснув на посадкове гальмо. Транспорт увесь затрусився, і ми здійснили жорстку посадку серед летючих грудок ґрунту.

Я кинув на Ортеґу докірливий погляд, який вона проігнорувала. Розчахнувши люк, вона вибралася назовні. За мить я вийшов за нею на понівечений газон. Потицявши носаком одного черевика рвану траву, я перекричав турбіни:

— Що це все означало? Ви образилися на Банкрофта, бо він не вірить у власне самогубство?

— Ні, — Ортеґа оглядала будинок перед нами так, ніби подумувала про переїзд до нього. — Ні, на Банкрофта ми образилися не тому.

— А можете сказати, чому?

— Детектив тут — ви.

З будинку вийшла молода жінка з тенісною ракеткою в руках і попрямувала газоном до нас. Опинившись метрів за двадцять від нас, вона спинилася, затиснула ракетку під пахвою та приклала руки ківшиком до рота.

— Це ви — Ковач?

Вона відзначалася тією красою, якої надають сонце, море та пісок, а її спортивні шорти та трико максимально ефективно це демонстрували. Коли вона рухалася, її пліч злегка торкалося золоте волосся, а крикнувши, вона на мить оголила білосніжні зуби. На лобі та зап’ястках у неї були мокрі пов’язки — судячи з роси на її чолі, аж ніяк не декоративні. М’язи в її ногах були чудово підтягнуті, а піднявши руки, вона продемонструвала чималі біцепси. Тканину купальника розтягували пишні груди. Мені стало цікаво, чи належить це тіло їй.

— Так, — озвався я. — Такеші Ковач. Мене відпустили сьогодні по обіді.

— Вас мали зустріти у сховищі.

Ця фраза прозвучала як звинувачення. Я розвів руками.

— Ну, мене й зустріли.

— Не поліціянти, — вона побрела вперед, дивлячись передусім на Ортеґу. — Ви. Я вас знаю.

— Лейтенант Ортеґа, — промовила Ортеґа, наче на гостині в садку. — Бей-Сіті, відділ органічних ушкоджень.

— Тепер згадала, — її тон був відверто ворожий. — Як я розумію, це ви зробили так, щоб нашого водія зупинили за якимось надуманим звинуваченням у забрудненні повітря.

— Ні, це вже керування дорожнім рухом, мем, — ґречно відповіла слідча. — Я не маю повноважень у цій сфері.

Жінка перед нами зневажливо посміхнулася.

— О, лейтенанте, я впевнена, що це так. А ще я впевнена, що там також не працює жоден із ваших друзів, — її голос набув зверхнього тону. — Знаєте, ми ж звільнимо його до заходу сонця.

Я скосив очі, щоб побачити реакцію Ортеґи, але марно — її яструбиний профіль залишився незворушним. Мене ж передусім турбувала посмішка іншої жінки — огидна гримаса, що була б доречною на незмірно старшому обличчі.

Біля будинку вартували двоє кремезних чоловіків з автоматами на плечах. До цього вони стояли під кроквами та стежили, відколи ми прибули, але тепер вони неквапом вийшли з затінку й попрямували в наш бік. З того, що в молодої жінки злегка розширилися очі, я здогадався, що вона викликала їх за допомогою внутрішнього мікрофона. Ловко. На Світі Гарлана люди досі не люблять обтикуватися всяким обладнанням, але на Землі ситуація, вочевидь, інша.

— Вам тут не раді, лейтенанте, — промовила крижаним голосом молода жінка.

— Я вже йду, мем, — серйозно промовила Ортеґа. Вона несподівано плеснула мене по плечі й невимушено попрямувала до транспорту. На півдорозі раптом зупинилася й озирнулася.

— І ще, Ковачу. Мало не забула. Вам знадобиться оце.

Вона попорпалася у нагрудній кишені й кинула мені невеликий пакунок. Я рефлекторно спіймав його — цигарки.

— Побачимося.

Вона заскочила на борт транспорту і грюкнула люком. Я побачив, як вона дивиться на мене крізь скло. Транспорт піднявся на повній потужності, перетворив землю внизу на порох і, повернувши на захід, до океану, проорав борозну в газоні. Ми провели його поглядами.

— Чарівно, — промовила жінка біля мене, передусім звертаючись до самої себе.

— Пані Банкрофт?

Вона рвучко розвернулася. Судячи з виразу її обличчя, мені тут були раді ненабагато більше, ніж Ортезі. Вона бачила товариський жест лейтенантки, і тепер її вуста осудливо кривилися.

— Пане Ковач, мій чоловік послав по вас машину. Чому ви на неї не зачекали?

Я витягнув листа від Банкрофта.

— Тут написано, що на мене чекатиме машина. Вона на мене не чекала.

Вона спробувала забрати в мене листа, а я підняв його так, щоб вона не дотягнулася. Вона застигла переді мною, зашарівшись; її груди помітно здіймалися й опускалися. Коли якесь тіло запихають у резервуар, воно продовжує виробляти гормони приблизно так само, як уві сні. Я раптово усвідомив, що у мене стояк, відчуття — наче наповнений пожежний шланг.

— Ви мали зачекати.

Сила тяжіння на Світі Гарлана, звідкись пригадав я, становить близько 0,8 g. Раптом мені знову стало важко. Я натужно видихнув.

— Пані Банкрофт, якби я чекав, я б і досі був там. Ми можемо зайти всередину?

Її очі трохи округлились, і я раптом побачив у них, скільки їй насправді років. Тоді вона опустила погляд і опанувала себе. Коли вона заговорила знову, голос у неї був уже м’якіший.

— Вибачте, пане Ковач. Я повелася неґречно. Поліціянти, як ви бачите, співчуття не проявляли. Це було дуже неприємно, і ми всі досі трохи знервовані. Якщо ви можете собі уявити…

— Не треба пояснювати.

— Але я дуже прошу пробачення. Зазвичай я не така. Ми всі не такі.

Вона обвела жестом усе довкола, маючи на увазі, що двоє озброєних охоронців позаду неї за звичайних обставин несли б віночки з квітів.

— Прошу прийняти мої вибачення.

— Звісно.

— Мій чоловік чекає на вас у приморській кімнаті відпочинку. Я проведу вас до нього.

Усередині будинок був світлий і просторий. Біля дверей веранди нас зустріла покоївка, яка мовчки забрала в пані Банкрофт тенісну ракетку. Ми пройшли коридором, оздобленим мармуром і обвішаним витворами мистецтва, що моєму темному оку здавалися старими. Ескізи Гагаріна та Армстронга, емпатистські портрети Конрада Гарлана та Енджин Чандри. В кінці цієї галереї на постаменті стояло щось подібне на вузьке дерево з червоного крихкого каменю. Я зупинився перед ним, і пані Банкрофт, яка саме звертала ліворуч, довелося обернутися.

— Подобається? — запитала вона.

— Дуже. З Марса, чи не так?

Краєчком ока я помітив, як змінилося її обличчя. Вона повторно мене оцінювала. Я обернувся й поглянув на неї зблизька.

— Я вражена, — сказала вона.

— Я такий. Часом ще й сальто роблю.

Вона примружила очі.

— Ви справді знаєте, що це таке?

— Відверто кажучи, ні. Колись я цікавився структурним мистецтвом, камінь пригадав за знімками, але…

— Це співошпиль, — вона потягнулася переді мною і ковзнула пальцями по одній з вертикальних гілок. Дерево ледь чутно заспівало, а в повітрі виникли приємні пахощі вишень і гірчиці.

— Він живий?

— Ніхто не знає, — в її голосі з’явився несподіваний ентузіазм, через який вона почала мені подобатися. — На Марсі вони виростають до ста метрів, а стовбури трапляються, як цей будинок. Їхній спів можна почути за кілька кілометрів. Пахощі теж поширюються. Спираючись на характер прояву ерозії, ми вважаємо, що більшості з них щонайменше десять тисяч років. Цей, можливо, з’явився аж тоді, коли було засновано Римську імперію.

— Це, напевно, було дорого. Ну, привезти його на Землю.

— Про гроші там не йшлося, пане Ковач.

Маска повернулася на місце. Час іти далі.

Звернувши ліворуч, ми наддали ходи, компенсуючи незаплановану зупинку. З кожним кроком груди пані Банкрофт коливалися під тонкою тканиною купальника, і я заходився похмуро розглядати витвори мистецтва по інший бік коридора. Знову твори емпатистів, Енджин Чандра, що поклала худорляву руку на жваву фалічну ракету. Щось не надто допомогло.

Приморська кімната відпочинку була збудована в кінці західного крила будинку. Пані Банкрофт провела мене туди крізь скромні дерев’яні двері, і нам, щойно ми ввійшли, блиснуло в очі сонце.

— Лоренсе. Це пан Ковач.

Я підняв руку, щоби прикрити очі, й побачив верхній рівень із розсувними скляними дверима, які виходять на балкон. На цей балкон сперся чоловік. Він, певно, чув, як ми ввійшли; напевно, він також чув, як прибув поліційний катер, і здогадався, що це означає, та однак вдивлявся в море. Таке часом буває з тими, хто повернувся з того світу. А може, це прояв звичайного нахабства. Пані Банкрофт кивком наказала мені вийти вперед, і ми піднялися сходами, виготовленими з того ж дерева, що й двері. Я вперше помітив, що стіни кімнати знизу догори вкриті полицями з книжками. Сонце рівномірно вкривало їхні корінці жовтогарячим світлом.

Коли ми вийшли на балкон, Банкрофт повернувся до нас.

Він згорнув книжку, заклавши пальці помість закладинки.

— Пане Ковач, — він переклав книжку, щоб потиснути мені руку. — Радий нарешті з вами познайомитися. Як вам новий чохол?

— Гарний. Зручний.

— Так, я не надто цікавився деталями, але наказав своїм юристам знайти щось… підхоже, — він швидко озирнувся, наче шукаючи на обрії катер Ортеґи. — Сподіваюся, поліціянти були не надто настирливі.

— Поки що ні.

Банкрофт був схожий на Людину, Що Читає. На Світі Гарлана є дуже популярна зірка експерії на ім’я Ален Марріотт — актор, передусім відомий роллю мужнього молодого філософа-квелліста, який прищемляє носа жорстокій тиранії часів початку Заселення. Достовірність цього образу квеллістів сумнівна, але сам фільм непоганий. Я переглядав його двічі. Банкрофт був дуже схожий на Марріотта в цій ролі, тільки старший. Він був стрункий і елегантний, мав густе сріблясто-сіре волосся, зібране у хвіст, і суворі чорні очі. Книжка в його руці та полиці довкола нього здавались абсолютно природнім продовженням потужного розуму, який читався в очах.

Банкрофт торкнувся плеча своєї дружини зі зневажливою недбалістю, від якої мені в моєму тодішньому стані закортіло розридатися.

— Знову та жінка, — сказала пані Банкрофт. — Лейтенантка.

Банкрофт кивнув.

— Не переймайся цим, Міріам. Вони звичайні нишпорки. Я попереджав їх, що це зроблю, а вони мене проігнорували. Що ж, тепер пан Ковач тут, і вони нарешті сприймають мене всерйоз.

Він повернувся до мене.

— Поліціянти не надто допомогли мені в цьому питанні.

— Так. Вочевидячки, тому я й тут.

Ми подивилися один на одного, а я тим часом намагався вирішити, злюся я на цю людину чи ні. Він протягнув мене через половину заселеного всесвіту, закинув у нове тіло і запропонував мені угоду, складену так, що я не міг відмовитися. Усі багатії такі. Вони мають силу і не бачать причин її не застосовувати. Чоловіки та жінки — лише товар, як і все інше. Зберігайте їх, відвантажуйте, переливайте. Просимо підписатися знизу.

З іншого боку, поки що ніхто в Сантач-Гаусі не вимовив мого імені неправильно, а вибору я насправді не мав. А ще було питання грошей. Сто тисяч ООНівських — це разів у шість-сім більше за те, що ми з Сарою сподівалися заробити на міллспортській справі з живим товаром. Та ще й у доларах ООН — найтвердішій валюті на світі, якою можна розраховуватися на будь-якій планеті Протекторату.

Заради цього, певно, варто було потерпіти.

Банкрофт ще раз недбало торкнувся дружини. Цього разу він торкнувся її талії, відпихнувши її.

— Міріам, будь ласкава, залиш нас ненадовго самих. Я певен, що в пана Ковача безліч запитань, а тобі зараз, мабуть, стане нудно.

— Насправді в мене можуть бути запитання й до пані Банкрофт.

Вона вже прямувала назад, усередину, і моє зауваження зупинило її на півдорозі. Вона схилила голову набік, а тоді перевела погляд з мене на Банкрофта і назад. Біля мене ворухнувся її чоловік. Цього він не хотів.

— Можливо, я міг би поговорити з вами згодом, — виправився я. — Окремо.

— Так, звісно, — вона зустрілася поглядом зі мною, а тоді відвела його. — Лоренсе, я буду у штурманській. Відправ туди пана Ковача, коли ви закінчите.

Ми обидва провели її поглядом, а коли зачинилися двері, Банкрофт жестом запросив мене сісти на один із шезлонгів на балконі. За ними стояв і припадав пилом наведений на горизонт антикварний астрономічний телескоп. Поглянувши на дошки в себе під ногами, я побачив, що вони затерті. Мене плащем накрило відчуття старості, і я опустився на свій шезлонг із ледь помітним дрожем неспокою.

— Будь ласка, пане Ковач, не вважайте мене шовіністом. Після майже двохсот п’ятдесяти років шлюбу від моїх стосунків з Міріам залишилася передусім люб’язність. І справді було би краще, якби ви поговорили з нею сам-на-сам.

— Розумію, — це він дещо применшив дійсність, але мені вистачить.

— Не бажаєте випити? Чогось алкогольного?

— Ні, дякую. Просто фруктового соку, якщо є, — почала вступати у свої права розхитаність, пов’язана з завантаженням, а ще у мене недоречно засвербіли стопи та пальці — як я вирішив, від нікотинової залежності. За винятком окремих цигарок, які я вряди-годи стріляв у Сари, я не курив останні два чохли, і мені не хотілося знову кидати цю звичку. Алкоголь на додачу до всього цього мене б добив.

Банкрофт склав руки на колінах.

— Звісно. Я попрошу принести соку. Отже, з чого ви 6 хотіли почати?

— Можливо, нам слід почати з ваших очікувань. Я не знаю, що вам сказала Рейлін Кавахара чи яку репутацію має тут, на Землі, Корпус посланців, але не чекайте від мене див. Я не чаклун.

— Я це усвідомлюю. Я уважно читав літературу Корпусу. А Рейлін Кавахара сказала мені одне: що ви надійний, хоч і трохи примхливий.

Я згадав Кавахарині методи та свою реакцію на них. Примхливий. Еге ж.

Я все одно розповів йому стандартну фігню. Кумедно було рекламувати себе клієнтові, вже готовому до співпраці. Кумедно було також применшувати власні можливості. Кримінальній спільноті скромність невластива, а серйозну підтримку здобувають, роздуваючи вже наявну репутацію. Це більше скидалося на повернення до Корпусу. Довгі відполіровані столи для нарад і Вірджинія Відаура, що відмічає здібності членів своєї команди.

— Підготовку посланців було розроблено для колоніальних підрозділів командос ООН. Це не означає…

Не означає, що кожен посланець є командос. Ні, це не зовсім так, але, зрештою, що таке вояк узагалі? Якою мірою підготовка сил спецпризначення позначається на фізичному тілі, а якою — на розумі? І що відбувається, коли їх розділюють?

Космос, як часто кажуть, великий. Найближча з Заселених Планет розташована за п’ятдесят світлових років од Землі. Відстань до найвіддаленішої вчетверо більша, а деякі транспортні засоби Колоній і досі летять. Що робити, якщо який-небудь маніяк почне гриміти тактичними ядерними бомбами чи іншими небезпечними для біосфери цяцьками? Можна передати інформацію за допомогою гіперпросторового голкокидка, майже миттєво — вчені навіть досі сперечаються про те, яким терміном її назвати; але цим, цитуючи Квеллкристу Сокольничу, не привести жодної бісової дивізії. Навіть якщо запустити військовий транспорт, щойно почнеться срач, піхота прибуде якраз вчасно, щоб опитати внуків переможців.

Так Протекторатом не керують.

Гаразд, можна оцифрувати та відправити розуми однієї крутої бойової групи. Чисельність уже давно не грає великої ролі у війні, а більшість військових перемог за останні півтисячоліття здобули маленькі мобільні партизанські сили. Можна навіть перелити крутих бійців-ЦЛВ безпосередньо в чохли, що пройшли бойову обробку, мають наворочену нервову систему та вирощені на стероїдах тіла. А що робити тоді?

Вони в незнайомих тілах на незнайомій планеті б’ються за одну групу геть незнайомих людей проти іншої групи зовсім незнайомих людей з причин, про які вони, ймовірно, взагалі не чули і, безумовно, не розуміють. Довкола інший клімат, інші мова та культура, інша фауна й рослинність, інша атмосфера. Блін, навіть сила тяжіння інша. Вони нічого не знають, і навіть якщо надати їм при завантаженні вбудовані знання про місцеві умови, вони муситимуть засвоювати величезний масив інформації тоді, коли їм, швидше за все, доведеться захищати власне життя за кілька годин після зачохлення.

І тут з’являється Корпус посланців.

Нейрохімічна обробка, кіборгівські інтерфейси, посилення — все це речі фізичні. Здебільшого вони навіть не торкаються чистого розуму, а переправляють саме розум. Із цього й почався Корпус. Психологічно-духовні техніки, про які тисячоліттями знали східні культури на Землі, скоротили до системи підготовки, такої ґрунтовної, що на більшості планет тим, хто її пройшов, негайно забороняли законом обіймати будь-які політичні чи військові посади.

Не бійці, ні. Не зовсім вони.

— Я працюю шляхом проникнення, — закінчив я. — Я всотую все, з чим контактую, і цим живу.

Банкрофт засовався на своєму місці. Він не звик, щоб йому читали лекції. Настав час починати.

— Хто знайшов ваше тіло?

— Моя донька Наомі.

Хтось відчинив двері в кімнаті внизу, і він замовк. За мить сходами на балкон піднялася покоївка, що перед цим обслуговувала Міріам Банкрофт; вона несла тацю з явно охолодженим графином і високими склянками. Банкрофтові підключили прилад внутрішнього зв’язку — здавалося, як і всім іншим у Сантач-Гаусі.

Покоївка поставила тацю, налила соку в неприродній тиші, а тоді, коли Банкрофт коротко кивнув, пішла. Якийсь час він дивився їй услід порожніми очима.

Повернення з того світу. Це не жарт.

— Наомі, — м’яко підказав я йому.

Він кліпнув.

— Ой. Так. Вона вломилася сюди — щось їй треба було. Здається, ключі від одного з лімузинів. Я, мабуть, нестрогий батько, а Наомі — моя найменшенька.

— Наскільки вона молода?

— Їй двадцять три.

— У вас багато дітей?

— Так. Дуже багато, — Банкрофт ледь помітно всміхнувся. — Коли маєш дозвілля й багатство, народження дітей — це суцільна радість. У мене двадцять семеро синів і тридцять четверо доньок.

— Вони живуть з вами?

— Наомі — здебільшого зі мною. Інші бувають наїздами. Більшість з них уже мають свої сім’ї.

— Як справи в Наомі? — я трохи стишив голос. Знайти рідного батька без голови — не найкращий початок дня.

— Вона на психохірургії, — коротко відповів Банкрофт. — Але вона прорветься. Вам потрібно з нею поговорити?

— Зараз — ні, — я підвівся з шезлонга й підійшов до дверей балкону. — Ви кажете, що вона сюди вломилася. Це сталося саме тут?

— Так, — Банкрофт став біля дверей слідом за мною. — Хтось проникнув сюди та зніс мені голову частинковим бластером. Слід від пострілу видно отам на стіні. Біля столу.

Я зайшов усередину та спустився сходами. Стіл був важкий, із дзеркального дерева — генний код, напевно, передали зі Світу Гарлана, а тоді виростили дерево тут. Це здалося мені майже таким самим марнотратством, як співошпиль у коридорі, а смаку в цьому було трохи менше. На Світі дзеркальне дерево росте в лісах трьох континентів, і в Міллспорті практично в кожному генделику на каналі є барна стійка з його деревини. Я проминув стіл, щоб оглянути штукатурну стіну. Її біла поверхня зморщилася й обгоріла до чорноти; це, без сумніву, постаралася променева зброя. Підпалина починалася на висоті людської голови та спускалася короткою дугою донизу.

Банкрофт залишився на балконі. Я поглянув на контури його обличчя.

— Це — єдина ознака стрілянини в кімнаті?

— Так.

— Більше нічого не було якимось чином пошкоджено, розбито чи зачеплено?

— Ні, нічого, — було очевидно, що він хоче сказати більше, але він мовчав, чекаючи, коли я закінчу.

— А поліція знайшла зброю біля вас?

— Так.

— Ви маєте здатну на таке зброю?

— Так. Вона була моя. Я зберігав її в сейфі під столом. Вона була закодована відбитком долоні. Вони знайшли сейф відкритим, більше нічого звідти не забрали. Хочете зазирнути в нього?

— Дякую, не зараз, — я з власного досвіду знав, як важко пересувати меблі з дзеркального дерева. Я підняв один куточок тканого килимка під столом. У підлозі під ним був майже непомітний рубець. — Чиїми відбитками це можна відкрити?

— Міріам і моїми.

Запала багатозначна тиша. Банкрофт зітхнув, досить гучно, щоб це було чутно на протилежному кінці кімнати.

— Продовжуйте, Ковачу. Скажіть це. Всі інші вже сказали. Або я вчинив самогубство, або мене вбила дружина. Іншого раціонального пояснення просто немає. Я чув це, відколи мене витягнули з резервуара в Алькатрасі.

Перш ніж зазирнути йому в очі, я спеціально оглянув кімнату.

— Ну, не можна не визнати, що це полегшує роботу поліції, — сказав я. — Це мило й чисто.

Він пирхнув, але зі смішком. Я зрозумів, що ця людина мимохіть починає мені подобатися. Я знову видерся нагору, вийшов на балкон і сперся на огорожу. Надворі по газону сновигала туди-сюди якась постать у чорному з почепленою з лівого боку зброєю. Оддалік мерехтіла електрифікована огорожа. Я якийсь час дивився туди.

— Безглуздо вимагати повірити в те, що хтось проникнув сюди, минувши всю охорону, зламав сейф, до якого мали доступ лише ви з дружиною, та по-тихому вбив вас. Ви — людина розумна й, певно, маєте причину в це вірити.

— О, так. Кілька причин.

— Причин, на які поліція вирішила не зважати.

— Так.

Я повернувся до нього.

— Гаразд. Послухаймо цю історію.

— Вона перед вами, пане Ковач, — він стояв переді мною. — Я тут. Я повернувся. Мене не можна вбити, просто стерши мою кортикальну пам’ять.

— Ви користуєтеся віддаленим зберіганням. Це очевидно — інакше вас би тут не було. Як регулярно ви оновлюєтеся?

Банкрофт усміхнувся.

— Раз на дві доби, — він постукав себе по карку. — Прямий голкокидок звідси до захищеного стеку на об’єкті «ПсихаСек» в Алькатрасі. Мені навіть думати про це не треба.

— А ще там зберігають у льоду ваших клонів.

— Так. Кілька одиниць.

Гарантоване безсмертя. Я якийсь час сидів мовчки й думав про це; мені стало цікаво, як сильно це б мені сподобалося. Цікаво, чи сподобалося б це мені.

— Це, певно, дорого, — нарешті сказав я.

— Та ні. Я — власник «ПсихаСек».

— О.

— Отже, ви розумієте, Ковачу: на той спусковий гачок не могли натиснути ані я, ані моя дружина. Ми обоє знали, що цього буде недостатньо, щоб мене вбити. Хоч як це неймовірно, це мав бути хтось чужий. Той, хто не знав про віддалене зберігання.

Я кивнув.

— Гаразд, хто ще про це знав? Звузьмо коло підозрюваних.

— Окрім моїх родичів? — Банкрофт знизав плечима. — Моя юристка, Уму Прескотт. Парочка її помічників. Директор «ПсихаСек». От і все.

— Звичайно, — сказав я, — самогубства рідко бувають раціональними.

— Так, так і сказали поліціянти. Так само вони пояснювали й решту дрібних недоліків своєї теорії.

— Які недоліки?

Саме це Банкрофт хотів розповісти раніше. Він заговорив поспіхом.

— Такі: перш ніж убити себе, я мав вирішити пройти останні два кілометри шляху додому пішки та пішки зайти на територію, а тоді, вочевидячки, відрегулювати свій внутрішній годинник.

Я кліпнув.

— Прошу?

— Поліціянти знайшли сліди посадки катера на майданчику за два кілометри від території Сантач-Гауса. Це положення досить зручне — якраз за межами зони охоплення домашньої охоронної системи спостереження. Так само зручно те, що конкретно в той час угорі не було супутникового покриття.

— Стеки даних таксі перевіряли?

Банкрофт кивнув.

— Узагалі-то, так. Законодавство Західного узбережжя не вимагає від таксомоторних компаній фіксувати місцезнаходження своїх машин у будь-який момент часу. Деякі поважні фірми цим, звісно, займаються, але є й інші, які цього не роблять. Деякі навіть перетворюють це на фішку. Конфіденційність для клієнтів і все таке, — Банкрофтове обличчя на мить набуло стривоженого виразу. — Для деяких клієнтів у певних випадках це було б явною перевагою.

— Чи користувалися ви в минулому послугами цих фірм?

— Так, час від часу.

Наступне за логікою запитання повисло в повітрі між нами. Я вирішив його не ставити й зачекав. Якщо Банкрофт не збирається повідомляти, нащо йому знадобився конфіденційний транспорт, то я не буду на нього тиснути, поки не розберуся з кількома іншими основними моментами.

Банкрофт прокашлявся.

— Хай там як, є певні докази на користь того, що той транспортний засіб міг і не бути таксі. Річ у розподілі ефекту поля, кажуть поліціянти. Його закономірність швидше характерна для якогось більшого транспорту.

— Це залежить від того, як жорстко він приземлився.

— Знаю. Хай там як, мої сліди йдуть від місця посадки, а моє взуття, вочевидь, було саме в такому стані, в якому мало бути після двокілометрової прогулянки пересіченою місцевістю. А далі, майже о третій годині в ніч мого вбивства, в цій кімнаті нарешті було здійснено дзвінок. Перевірка часу. На лінії ніякого голосу — лише чути, як хтось дихає.

— І поліціянти теж це знають?

— Звісно.

— Як вони це пояснили?

Банкрофт нещиро всміхнувся.

— Ніяк. Вони подумали, що прогулянка під дощем на самоті чудово сполучається з фактом самогубства, і, вочевидь, не побачили нічого нелогічного в тому, що людині захотілося перевірити свій внутрішній хроночип, перш ніж відстрелити собі голову. Самогубство, як ви кажете, вчинок нераціональний. У них є приклади таких випадків. Вочевидь, на світі повно дурнів, які вбивають себе, а наступного дня прокидаються в новому чохлі. Мені це пояснювали. Вони забувають, що в них пам’ять, або ж це не здається важливим під час самогубства. Наша люба система медичного забезпечення одразу повертає їх до життя, попри передсмертні записки та прохання. Цікаве порушення прав.

На Світі Гарлана діє така сама система?

Я знизав плечима.

— Плюс-мінус. Якщо прохання формально засвідчено, то людину мусять відпустити. В інших випадках утримання від оживлення — це порушення норм зберігання.

— Гадаю, це мудрий запобіжний захід.

— Так. Це не дає вбивцям видавати свою роботу за самогубство.

Банкрофт похилився вперед, спираючись на огорожу, та перехопив мій погляд.

— Пане Ковач, мені триста п’ятдесят сім років. Я пережив корпоративну війну, подальший кінець своїх промислових і торгівельних капіталовкладень, реальну смерть двох своїх дітей, принаймні три великі економічні кризи, і я досі живий. Я не з тих, хто став би позбавляти себе життя, а якби це й було не так, я б не налажав так із цим. Якби я мав намір померти, ви б зі мною зараз не розмовляли. Зрозуміло?

Я поглянув на нього у відповідь, зазирнувши в його суворі темні очі.

— Так. Цілком.

— Це добре, — він відвів погляд. — Може, продовжимо?

— Так. Поліціянти. Вони вас не дуже люблять, еге ж?

Банкрофт не надто весело всміхнувся.

— У нас із поліцією не перетинаються точки зору.

— Точки зору?

— Саме так, — він походжав по балкону. — Ходіть сюди, я покажу вам, що маю на увазі.

Я пішов за ним уздовж огорожі, зачепивши рукою телескоп і перевівши трубу у вертикальне положення. Після завантаження я й досі не зміг погамувати дрижаки. Позиційний двигун телескопа сердито завищав і повернув інструменту початковий малий кут. На старезному дисплеї цифрової пам’яті замиготіли показники висоти та фокусу відстані. Я зупинився, щоб подивитися, як він зорієнтується наново. Сліди пальців на клавіатурі були заплямовані багаторічним пилом.

Банкрофт чи то не помітив моєї незграбності, чи то ввічливо не звертав на неї уваги.

— Ваш? — запитав я його, тицьнувши великим пальцем на інструмент. Банкрофт байдужо позирнув на нього.

— Колись був мій. Було в мене таке захоплення. Ще тоді, як на зірки варто було дивитися. Ви б і не згадали, як це.

Він промовив це без свідомої зверхності чи зарозумілості, майже не надаючи цьому значення. Його голос почасти втратив зосередженість, як передача, що поступово стихає.

— Востаннє я дивився в цей об’єктив майже два століття тому. Тоді летіли багато кораблів Колоній. Ми чекали можливості дізнатися, чи долетять вони. Чекали на повернення голкових променів, наче на світло маяків.

Перестаючи його розуміти, я повернув його до реальності.

— Точки зору? — лагідно нагадав я йому.

— Точки зору, — він кивнув і обвів змахом руки свій маєток. — Бачите он те дерево? Якраз за тенісними кортами.

Не помітити його було майже неможливо. Вище за будинок вузлувате старе страховисько, тінь від якого займала площу завбільшки з цілий тенісний корт. Я кивнув.

— Тому дереву понад сімсот років. Придбавши цю ділянку, я найняв інженера-проектувальника, а він захотів його зрубати. Він планував звести будинок далі на узвишші, а дерево псувало вид на море. Я звільнив інженера.

Банкрофт повернувся, пересвідчуючись у тому, що я зрозумів його думку.

— Розумієте, пане Ковач, тому інженерові було років тридцять з хвостиком, і для нього дерево було звичайною незручністю. Воно стояло в нього на шляху. Те, що воно існувало на світі у двадцять з лишком разів довше, ніж жив він сам, його, здається, не бентежило. Він поводився непоштиво.

— Отже, ви — це дерево.

— Саме так, — спокійно відповів Банкрофт. — Я — це дерево. Поліціянти хотіли б мене зрубати, достоту як той інженер. Я для них незручний, і вони поводяться непоштиво.

Я повернувся туди, де сидів, щоб перетравити це. Нарешті поводження Крістін Ортеґи почало ставати зрозумілим. Якщо Банкрофт вважає, що на нього не розповсюджуються звичайні вимоги, які висувають до доброго громадянина, він навряд чи знайде багато друзів у формі. Йому було би безглуздо пояснювати, що для Ортеґи існує інше дерево, що зветься Законом, і що їй здається, що він сам оскверняє це дерево, забиваючи в нього цвяхи. Я бачив таку поведінку у виконанні обох сторін, і на неї нема ради — хіба тільки робити те, що робили мої предки. Якщо не подобаються закони, рушати туди, де вони до тебе не дотягнуться.

А тоді придумати власні закони.

Банкрофт залишився біля огорожі — можливо, спілкувався з деревом. Я вирішив поки що не копати в цьому напрямку.

— Який ваш останній спогад?

— Вівторок, 14 серпня, — хутко відповів він. — Я ліг спати близько півночі.

— Тоді відбулося останнє оновлення віддаленого сховища.

— Так, голкокидок мав завершитися близько четвертої ранку, але я, звісно, тоді вже спав.

— Отже, до вашої загибелі лишалося майже дві доби.

— Боюся, що так.

Оптимально кепська ситуація. За дві доби може статися практично що завгодно. Банкрофт за цей час міг злітати на Місяць і назад. Я знову потер шрам у себе під оком, відсторонено думаючи, як він там опинився.

— А до цього не було нічого такого, що могло би вказати вам, нащо комусь вас убивати.

Банкрофт і досі спирався на огорожу, визираючи назовні, але я побачив його усмішку.

— Я що, сказав щось кумедне?

Йому вистачило такту повернутися на своє місце.

— Ні, пане Ковач. У цій ситуації немає нічого кумедного. Хтось бажає мені смерті, і відчувати це неприємно. Але ви маєте зрозуміти, що для людини в моєму становищі вороже ставлення й навіть погрози вбивством є невід’ємною частиною повсякденного життя. Мені заздрять, мене ненавидять — така ціна успіху.

Це було для мене новиною. Мене ненавидять на десятку різних планет, а я ніколи не вважав себе успішним.

— Останнім часом було щось цікаве? Ну, з погроз убивством.

Він знизав плечима.

— Можливо. Я не маю звички їх відстежувати. Це за мене робить пані Прескотт.

— Ви не вважаєте погрози вбивством вартими своєї уваги?

— Пане Ковач, я — підприємець. З’являються можливості, виникають кризи, а я даю собі з ними раду. Життя триває. Для цього я наймаю менеджерів.

— Дуже зручно для вас. Але мені, зважаючи на обставини, важко повірити, що ні ви, ні поліціянти не зазирали до матеріалів пані Прескотт.

Банкрофт змахнув рукою.

— Звичайно, поліціянти провели власне побіжне розслідування. Уму Прескотт сказала їм те саме, що вже сказала мені. Що за останні шість місяців не надійшло нічого надзвичайного. Я достатньо їй довіряю, щоб не мати потреби перевіряти це ґрунтовніше. А от вам, мабуть, знадобиться глянути на матеріали особисто.

Думки про гортання сотень метрів беззв’язних проклять від пропащих і невдах цього антикварного світу вистачило, щоб я знову відчув утому. Банкрофтові проблеми стали мені абсолютно не цікаві. Я дав цьому раду з зусиллям, вартим схвалення Вірджинії Відаури.

— Ну, однак мені треба поговорити з Уму Прескотт.

— Я негайно домовлюся про вашу зустріч, — Банкрофтові очі затуманилися, як це буває з людьми, що користуються внутрішнім обладнанням. — Який час вам підійшов би?

Я підняв руку.

— Мабуть, я краще зроблю це сам. Просто сповістіть її, що я буду на зв’язку. А ще мені треба буде побачити приміщення для перечохлення у «ПсихаСек».

— Звісно. Ба більше, я попрошу Прескотт відвезти вас туди. Вона знає директора. Щось іще?

— Кредитну лінію.

— Звісно. Мій банк уже виділив вам захищений ДНК-рахунок. На Світі Гарлана, як я розумію, така сама система.

Я лизнув великий палець і запитливо підняв його. Банкрофт кивнув.

— Тут усе так само. Ви побачите, що в певних районах Бей-Сіті єдиною валютою розрахунків досі лишається готівка. Сподіваюся, що вам не доведеться проводити там багато часу, але ви в такому разі можете знімати реальну валюту зі свого рахунку в будь-якій банківській точці. Вам буде потрібна зброя?

— Зараз — ні.

Одним з найважливіших правил Вірджинії Відаури завжди було таке: спершу з’ясуйте характер свого завдання, а вже тоді обирайте знаряддя. Отой шматочок обсмаленої штукатурки здавався надто елегантним, щоб це було звичайною стріляниною.

— Ну… — Банкрофта моя реакція, здавалося, майже збила з пантелику. Він уже був готовий сягнути в кишеню сорочки, а тепер ніяково завершив цю дію. Він простягнув мені підписану картку. — Це — майстерня вогнепальної зброї, до якої звертаюся я сам. Я попередив, що ви прийдете.

Я взяв картку й розглянув її. Там ошатним шрифтом було написано: «Ларкін і Ґрін — Збройна майстерня, заснована 2203 року». Дивовижа. Внизу був один рядок цифр. Я сховав картку в кишеню.

— Згодом це, можливо, знадобиться, — визнав я. — Але зараз я хочу здійснити м’яку посадку. Розслабитися й зачекати, поки вляжеться курява. Думаю, ви можете зрозуміти потребу в цьому.

— Так, звісно. Як ви вважаєте за потрібне. Я довіряю вашій думці, — Банкрофт перехопив мій погляд і вдивився мені в очі. — Тільки пам’ятайте умови нашої угоди. Я плачу за послугу. На зловживання довірою я реагую погано, пане Ковач.

— Ні, я в цьому не сумніваюся, — втомлено сказав я. Мені згадалося, як Рейлін Кавахара розправилася з двома невірними посіпаками. Потім мені ще довго снилися їхні тваринні крики. Аргументація Рейлін, яку та виклала, чистячи яблуко, на тлі цих криків, була така: оскільки вже ніхто не вмирає по-справжньому, карати можна лише стражданням. Навіть зараз, згадавши про це, я відчув, як засіпалося моє нове обличчя. — Судячи з усього, відомості про мене, які вам надав Корпус, — це відверта маячня. Я досі дотримую слова.

Я підвівся.

— Не підкажете, де в місті можна зупинитися? Щось тихе, в середній ціновій категорії.

— Так, на Мішн-стрит є такі заклади. Я попрошу когось доправити вас туди. Кертіса, якщо його на той час випустять з-під арешту.

Банкрофт і собі зіп’явся на ноги.

— Зараз ви, як я розумію, збираєтеся опитати Міріам. Вона, взагалі-то, знає про ці останні дві доби більше за мене, тож із нею варто поговорити досить детально.

Я згадав її старезні очі у пружному юному тілі, і думка про продовження розмови з Міріам Банкрофт раптом стала мені огидна. Водночас якась холодна рука забринькала по натягнутих струнах у мене в животі, і голівка мого пеніса раптово набухла від крові. Шикарно.

— О, так, — без ентузіазму сказав я. — Я був би радий це зробити.

Розділ четвертий

Вам, здається, ніяково, пане Ковач. Правильно?

Я озирнувся на покоївку, яка завела мене сюди, а тоді знову поглянув на Міріам Банкрофт. Їхні тіла були приблизно одного віку.

— Ні, — сказав я грубіше, ніж хотів.

Вона ненадовго опустила кутики рота і знову заходилася згортати мапу, яку вивчала, коли я прийшов. За мною покоївка з важким клацанням зачинила двері штурманської. Банкрофт вирішив, що провести мене до власної дружини буде недоречно. Можливо, вони дозволяли собі всього одну зустріч на день. Натомість, коли ми зійшли з балкона у приморській кімнаті відпочинку, з’явилася покоївка, неначе викликана чарами. Банкрофт приділив їй приблизно стільки уваги, скільки й попереднього разу.

Коли я пішов, він стояв біля столу з дзеркального дерева і вдивлявся у слід від пострілу на стіні.

Пані Банкрофт вправно скрутила мапу, яку тримала в руках, ще міцніше, й почала вставляти її в довгий тубус.

— Ну, — сказала вона, не підіймаючи очей, — то ставте мені свої запитання.

— Де ви були, коли це сталося?

— В ліжку, — цього разу вона поглянула на мене. — Прошу, не просіть мене це підтверджувати — я була сама.

Штурманська була видовжена і простора, а також мала склепінчастий дах, вимощений ілюмінієвими кахлями. Всі стелажі з мапами, які сягали по пояс, увінчанували ряди засклених стендів, подібно до шаф з експонатами в музеї.

Я вийшов із центрального проходу, і між нами з пані Банкрофт опинився один зі стелажів. Це скидалося на хованки.

— Пані Банкрофт, ви, здається, неправильно дещо зрозуміли. Я не поліціянт. Мене цікавить інформація, а не чиясь провина.

Вона просунула згорнуту мапу в тубус і притулилася спиною до стелажа, завівши обидві руки за спину. Свій свіжий молодий піт і тенісний одяг вона залишила в якійсь вишуканій ванній, поки я розмовляв з її чоловіком. Тепер вона бездоганно закрила тіло чорними широкими штанями й таким собі плодом союзу смокінга та корсажа. Рукави вона невимушено підкотила майже до ліктя, оголивши вільні від прикрас зап’ястки.

— Я розмовляю як винна, пане Ковач? — запитала вона мене.

— Здається, ви пристрасно бажаєте заявити про свою вірність геть незнайомій людині.

Вона розсміялася приємним гортанним сміхом; її плечі при цьому здіймалися й опускалися. Такий сміх, я міг полюбити.

— Ви висловлюєтеся надзвичайно ухильно.

Я опустив погляд на мапу, виставлену на стелажі попереду. В її верхньому лівому куті була дата; вказаний рік був за чотири століття до мого народження. Назви на ній були написані шрифтом, якого я не міг прочитати.

— Пані Банкрофт, там, звідки я родом, прямолінійність не вважається великою чеснотою.

— Та невже? А що тоді вважається?

Я знизав плечима.

— Ґречність. Самоконтроль. Уникнення конфузів для всіх сторін.

— Звучить нудно. Думаю, тут ви не раз переживете шок, пане Ковач.

— Пані Банкрофт, я не казав, що був добрим громадянином там, звідки я родом.

— О, — вона відштовхнулася від стелажа й попрямувала до мене. — Так, Лоренс трохи розповідав мені про вас. Здається, вас на Світі Гарлана вважають небезпечною людиною.

Я знову знизав плечима.

— Це російська.

— Прошу?

— Літери, — вона обійшла стелаж і зупинилася біля мене, дивлячись на мапу. — Це російська мапа місць посадок на Місяць, згенерована комп’ютером. Велика рідкість. Я придбала її на аукціоні. Подобається?

— Вона дуже мила. О котрій ви лягли спати тієї ночі, коли застрелили вашого чоловіка?

Вона витріщилася на мене.

— Рано. Я ж вам казала: я була сама, — вона постаралася позбутися надриву в голосі, і її тон знову став майже легковажним. — А, ще, пане Ковач, якщо в цьому вчувається почуття провини, то ні. Це покора. З дрібкою гіркоти.

— Вам гірко через чоловіка?

Вона всміхнулася.

— Здається, я сказала про покору.

— Ви сказали і про те, і про те.

— Ви маєте на увазі, що думаєте, ніби я вбила свого чоловіка?

— Я ще нічого не думаю. Але таке можливо.

— Та невже?

— Ви мали доступ до сейфу. Коли це сталося, ви були в зоні дії захисної системи будинку. А тепер виглядає на те, що у вас можуть бути певні емоційні мотиви.

— Отже, ми збираємо докази, еге ж, пане Ковач? — з її обличчя не сходила усмішка.

— Перевіряємо, чи б’ється серце. Так.

— Поліціянти певний час дотримувалися схожої версії. Вони вирішили, що серце не б’ється. Я була би вдячна, якби ви тут не курили.

Я опустив погляд на свої руки й побачив, що машинально поцупив цигарки Крістін Ортеґи. Я саме діставав одну з пачки. Нерви. Почуваючись дивовижно зрадженим своїм новим чохлом, я відклав пачку.

— Вибачте.

— Не вибачайтеся. Річ у керуванні мікрокліматом. Багато тутешніх мап дуже чутливі до забруднення. Ви не могли цього знати.

Їй якимось чином вдалося вимовити це так, ніби до цього не додумався б лише цілковитий йолоп. Я відчув, що втрачаю контроль над опитуванням.

— Чому поліціянти…

— Спитайте в них, — вона повернулася до мене спиною й відійшла, наче приймаючи рішення. — Скільки вам років, пане Ковач?

— Суб’єктивно? Сорок один. На Світі Гарлана роки трохи довші, ніж тут, але це мало що значить.

— А об’єктивно? — запитала вона, перекривляючи мій тон.

— Я провів близько століття в резервуарі. Тоді частенько збиваються з ліку.

Тут я збрехав. Я знав кожен термін, який провів на зберіганні, з точністю до дня. Якось уночі я порахував загальну тривалість, і тепер ця цифра мене переслідувала. Я додавав ще щоразу, коли знову сідав.

— Як же самотньо вам має бути тепер.

Я зітхнув і повернувся, щоб оглянути найближчий стелаж із мапами. Кожна зі згорнутих мап мала ярлик. Умовні позначення були археологічні. Малий Сирт, треті розкопки, східна частина. Бредбері, руїни аборигенів. Я заходився витягувати один зі згортків.

— Пані Банкрофт, про моє самопочуття тут не йдеться. Чи можете ви згадати якусь причину, з якої ваш чоловік міг спробувати вбити себе?

Вона накинулася на мене, ледве я договорив; її обличчя спотворив гнів.

— Мій чоловік себе не вбивав, — крижаним тоном сказала вона.

— Ви, здається, дуже в цьому впевнені, — я відірвав погляд від мапи й усміхнувся. — Ну, як на людину, яка тоді спала.

— Поверніть її на місце, — скрикнула вона й пішла на мене. — Ви й гадки не маєте, яка цінна…

Коли я засунув мапу назад на стелаж, вона різко зупинилася й зусиллям волі змусила себе не шарітися.

— Ви намагаєтеся мене розізлити, пане Ковач?

— Я просто намагаюся привернути до себе увагу.

Секунди зо дві ми дивилися одне на одного. Пані Банкрофт опустила погляд.

— Я ж вам казала: коли це сталося, я спала. Що ще я можу сказати?

— Куди ваш чоловік поїхав того вечора?

Вона закусила губу.

— Напевне не знаю. Того дня він їздив до Осаки, на зустріч.

— Осака — це де?

Вона здивовано поглянула на мене.

— Я нетутешній, — терпляче пояснив я.

— Осака — це в Японії. Я думала…

— Так, Світ Гарлана було заселено японським кейрецу[2] з робітниками зі Східної Європи. Це було давно, і мене тоді не було.

— Вибачте.

— Не вибачайтеся. Ви, мабуть, теж мало що знаєте про те, чим займалися ваші предки три століття тому.

Я зупинився. Пані Банкрофт якось дивно на мене дивилася. Секунду по тому до мене дійшов сенс власних слів. Завантаження брало своє. Невдовзі мені треба буде поспати, поки я не бовкнув чи не утнув якоїсь страшної дурниці.

— Мені і є понад триста років, пане Ковач, — на її вустах грала усмішка. Вона швидко, так само швидко, як пірнає пляшкоспин, повернула собі перевагу. — Зовнішність оманлива. Це моє одинадцяте тіло.

Судячи з того, як вона трималася, мені слід було до неї придивитися. Я побіжно оглянув її слов’янські вилиці, опустив погляд на зону декольте, а тоді — на вигин її стегон, на приховані лінії її литок, водночас удаючи відстороненість, на яку не мали права ні я сам, ні мій нещодавно пробуджений чохол.

— Дуже гарне. Трохи замолоде як на мій смак, але я вже казав, що я нетутешній. Може, повернемося до вашого чоловіка? Удень він був ув Осаці, але повернувся. Гадаю, він не подався туди фізично.

— Авжеж, ні. У нього там перехідний клон у льоду. Він мав повернутися того вечора десь о шостій, але…

— Що?

Вона трохи змінила позу й розкрила переді мною долоню. У мене склалося враження, ніби вона опановує себе зусиллям волі.

— Ну, він спізнювався. Лоренс часто затримується допізна, уклавши якусь угоду.

— І ніхто гадки не має, куди він поїхав із цієї нагоди? Наприклад, Кертіс?

Напруження так і залишилося на її обличчі, схоже на вивітрене каміння під тонкою сніговою накидкою.

— Він не посилав по Кертіса. Гадаю, він узяв таксі на станції зачохлення. Я йому не сторож, пане Ковач.

— Ця зустріч була вкрай важлива? Та, що відбулася в Осаці?

— Ой… ні, не думаю. Ми про неї говорили. Він, звісно, цього не пам’ятає, але ми переглядали контракти, і він уже досить давно заніс її до свого графіка. Такий собі морський забудовник «Пасіфікон», розташований в Японії. Поновлення оренди й таке інше. Зазвичай цим займаються в Бей-Сіті, але виникла потреба в позачерговому засіданні оцінювачів, а такими речами завжди найкраще займатися безпосередньо біля джерела.

Я глибокодумно кивнув, поняття зеленого не маючи, хто такий оцінювач морської забудови. Помітив, що напруження пані Банкрофт начебто спадає.

— Усе як завжди, еге ж?

— Так, гадаю, що так, — вона втомлено всміхнулася. — Пане Ковач, я впевнена, що поліція має записи з цією інформацією.

— Я теж у цьому певен, пані Банкрофт. Але в них немає жодної причини ділитися цим зі мною. У мене тут жодних повноважень.

— Мені здалося, що коли ви прибули, то доволі приязно з ними спілкувалися, — в їх голосі раптом з’явилася злоба. Я пильно дивився на неї, поки вона не опустила погляду. — Хай там як, а я впевнена, що Лоренс може роздобути для вас усе, що вам потрібно.

Тут нескоро можна було чогось добитися. Я дав задній хід.

— Можливо, мені краще обговорити це з ним, — я обвів поглядом штурманську. — Стільки мап. Як давно ви їх колекціонуєте?

Пані Банкрофт, напевно, відчула, що опитування добігає кінця, бо напруга вилилася з неї, як нафта з тріснутого відстійника.

— Більшу частину свого життя, — сказала вона. — Поки Лоренс дивився на зорі, дехто з нас не відводив очей від землі.

Чомусь мені згадався телескоп, покинутий на Банкрофтовій веранді. Я уявив собі його самотній незграбний силует на тлі вечірнього неба, мовчазне свідчення про минулі часи та одержимості й нікому не потрібну реліквію. Я згадав, як апарат скрипнув і розвернувся, коли я його ненароком штовхнув, залишаючись вірним програмі, якій, можливо, вже кілька століть, і на мить пробудившись так само, як співошпиль у коридорі, коли його торкнулася пані Банкрофт.

Давність.

Вона раптом оточила мене звідусіль із наглим задушливим тиском; її сморід, наче волога, полився з каменів Сантач-Гауса. Давність. Я навіть вловив її запах від неймовірно молодої та вродливої жінки перед собою, і моє горло зімкнулося із тихим клацанням. У глибині душі мені захотілося побігти, вибратися й подихати свіжим, новим повітрям, утекти від цих істот, що пам’ятають часи до всіх історичних подій, про які мені розповідали у школі.

— З вами все гаразд, пане Ковач?

Завантаження взяло своє.

Я насилу зосередився.

— Так, у мене все добре, — я прокашлявся й зазирнув їй у вічі. — Ну, я вас більше не затримуватиму, пані Банкрофт. Дякую за увагу.

Вона наблизилася до мене.

— Ви б не хотіли…

— Ні, все гаразд. Я піду сам.

Зі штурманської я, здавалося, йшов вічно, а мої кроки несподівано почали відлунювати у мене в голові. З кожним кроком, з кожною виставленою мапою, яку проминав, я відчував на спині пильний погляд отих стародавніх очей.

Я конче потребував цигарки.

Розділ п'ятий

Коли Банкрофтів водій відвіз мене до міста, небо вже скидалося на старе срібло, а по всьому Бей-Сіті спалахували вогні. Ми прилетіли з боку моря, проминувши стародавній підвісний міст кольору іржі та численні будівлі на одному з пагорбів півострова на швидкості, вищій за рекомендовану. Водій на ім’я Кертіс і досі був ображений на поліцію за затримання. Банкрофт попросив водія відвезти мене всього за пару годин після того, як його випустили, тож по дорозі він був похмурий і неговіркий. То був мускулястий вродливий молодик, якому дуже пасувала задума. Я здогадувався, що працівники Лоренса Банкрофта не звикли до втручання у виконання своїх обов’язків з боку посіпак держави.

Я не скаржився. У мене самого настрій був аж ніяк не кращий. В голову досі лізли картини Сариної загибелі. Це сталося лише попередньої ночі. Суб’єктивно.

Ми загальмували в небі над широкою магістраллю, досить різко, щоби хтось над нами подав у комунікатор лімузина гнівний і різкий сигнал наближення. Кертіс урвав сигнал, ляснувши однією рукою по пульту, а тоді підвів голову, загрозливо зиркнувши у вікно на даху. Ми спустилися всередину потоку наземного руху, злегка підскочивши, і негайно звернули вліво, у вужчу вуличку. Я з цікавістю став розглядати краєвид.

Вуличне життя всюди однакове. На всіх планетах, на яких я бодай раз побував, розігруються одні й ті самі фундаментальні закономірності (бравада та вихваляння, купівля та продаж), неначе з людської поведінки, розчавленої скинутою на неї згори якоюсь гримучою політичною машиною, витікає певна дистильована сутність. Бей-Сіті на Землі, найдавнішій із цивілізованих планет, винятком аж ніяк не став. Усі щось продавали, від величезних примарних головітрин уздовж старовинних будівель до вуличних торгівців із трансляторами на плечах, що скидаються на незграбних механічних яструбів або великі пухлини. Машини під’їздили до узбіччя й від’їздили від нього, а пружні тіла припадали до них, нахиляючись ближче для перемовин, які вони, мабуть, вели, відколи з’явилися машини. Над візочками з їжею виривалися клапті пари та диму. Лімузин був ізольований від звуку та передач, але цей гамір проривався крізь скло, а наспіви продавців на розі та модульована музика мали інфразвукові частоти, що збуджували бажання споживати.

У Корпусі посланців людське перевертають з ніг на голову. Спершу стає видно однаковість, прихований резонанс, який дозволяє усвідомити власне місцезнаходження, а тоді людина висновує з деталей відмінності.

Етнічний склад населення Світу Гарлана в основному обмежується слов’янами та японцями, хоча за певну ціну можна дістати будь-який інший резервуарний чохол. Тут же кожне обличчя мало інакші риси та колір: я бачив високих кощавих африканців, монголів, неприродньо блідих вихідців із Північної Європи, а одного разу — дівчину, схожу на Вірджинію Відауру, яку, щоправда, я загубив у натовпі. Всі вони сновигали берегами річки, наче тутешні.

«Незграбно.»

Це враження прослизнуло, промайнуло в моїй голові, як та дівчина в натовпі. Я насупився й ухопився за нього.

На Світі Гарлана вуличне життя відзначається простою елегантністю, економністю в рухах і жестах, які людям непризвичаєним видаються мало не хореографічними.

Я виріс на цьому, тож згадую про цей ефект лише тоді, коли він зникає.

Тут цього не спостерігалося. Динаміка торгівлі між людьми за вікнами лімузина скидалася на водяні брижі у просторі між човнами. Люди проштовхувалися та пхалися вперед, різко задкували, щоб обійти щільніші скупчення людей у натовпі, які вони, вочевидь, помічали аж тоді, коли для маневрів ставало запізно. Проявлялась очевидна напруженість, витягувалися шиї, випростовувалися мускулисті тіла. Я двічі бачив, як ситуація мало-помалу доходила до бійки, але можливість для неї зникала сама собою. Здавалося, все це місце сприснули якимось феромонним подразником.

— Кертісе, — я скосив погляд на його незворушний профіль. — Не хочеш на хвилинку вимкнути блокування передач?

Він поглянув на мене, злегка посміхнувшись.

— Будь ласка.

Я відкинувся на спинку сидіння і знову зосередив погляд на вулиці.

— Я не турист, Кертісе. Я цим на життя заробляю.

У машину роєм делірієвих галюцинацій влетіли рекламні каталоги вуличних продавців. Вони були дещо розмиті через ненаправлене передавання та швидко зливались один з одним, тим часом як ми просувалися вперед, але все одно могли викликати перевантаження в будь-якого гарланіта. Найпомітнішими були сутенери з численною рекламою орального та анального сексу, обробленою цифровою ретушшю, що надавала зображеним грудям і м’язам неправдоподібного сяйва. Ім’я кожної повії бурмотів гортанний закадровий голос, синхронізований з накладеними зверху портретами: скромні крихітки, домінатрикс, щетинясті жеребці та кілька популярних у культурі образів, які були мені абсолютно чужі. Між ними протискувалися не такі кричущі списки хімічних препаратів і фантастичні сценарії торговців наркотиками та імплантатами. Серед усього цього я вловив парочку релігійних передач, картин духовного спокою серед гір, але вони просто потопали в морі товару.

З уривків інформації дещо прояснювалося.

— Що означає «Доми представляють»? — запитав я Кертіса, втретє розчувши цю фразу.

Кертіс посміхнувся.

— Знак якості. Доми — це такий картель, висококласні, дорогі борделі по всьому узбережжю. Там, кажуть, роздобудуть усе, що бажаєш. Якщо дівчина з Домів, то вона навчена такого, що більшості людей хіба що сниться, — він кивнув на вулицю. — Не обманюйся, жодна з цих ніколи не працювала в Домах.

— А «жмурик»?

Він знизав плечима.

— Вулична назва. Бетатанатин. Молодь його вживає заради навколосмертного досвіду. Це дешевше за самогубство.

— Хто б сумнівався.

— У вас на Світі Гарлана танатину не роздобути?

— Ні, — я пару разів вживав його за межами планети у складі Корпусу, але у мене вдома він заборонений. — Втім, у нас є самогубства. Прошу, ввімкни екран знову.

М’які дотики образів різко припинилися, і в мене в голові стало якось голо, наче в немебльованій кімнаті. Я зачекав, поки це відчуття вщухне, і воно таки вщухло, як і більшість ефектів післядії.

— Це Мішн-стрит, — сказав Кертіс. — Наступні два квартали всуціль забудовані готелями. Тебе тут висадити?

— Не порекомендуєш якогось закладу?

— Залежно від того, чого ти хочеш.

Я у відповідь знизав плечима, достоту як він сам.

— Світла. Простору. Обслуговування номерів.

Він задумливо примружився.

— Якщо хочеш, спробуй «Гендрікс». Там є прибудова у вигляді вежі, а тамтешні повії чисті.

Лімузин трохи пришвидшився, і ми мовчки проїхали пару кварталів. Я не став пояснювати, що мав на увазі інше обслуговування номерів. Хай Кертіс думає все, що йому заманеться.

У мене в голові несподівано промайнув застиглий образ зволоженого потом декольте Міріам Банкрофт.

Лімузин зупинився біля добре освітленого фасаду в незнайомому мені стилі. Я виліз назовні й подивився знизу вгору на величезну голограму чорношкірого чоловіка, який зморщив обличчя — напевно, в екстазі від музики, яку грав лівою рукою на білій гітарі. Голограма мала дещо штучні краї, характерні для відновленого двовимірного зображення — отже, зображення було старе. Сподіваючись, що це може вказувати не лише на старість, а й на традицію сервісу, я подякував Кертісові, грюкнув дверима і провів поглядом лімузин. Він почав набирати висоту майже одразу, і за мить я загубив його задні фари серед потоків повітряного транспорту. Я зупинився перед дзеркальними дверима, і вони дещо різкувато розійшлися, пропускаючи мене.

Якщо про «Гендрікс» можна було судити з вестибюлю, то другу з моїх вимог готель неодмінно мав задовольнити. Там Кертіс міг би припаркувати три-чотири Банкрофтові лімузини бік у бік, і довкола них усе одно можна було би провести робота-прибиральника. Щодо першого я не був певен. На стінах і стелі були нерівномірно розподілені ілюмінієві кахлі, в яких явно майже скінчився період напіврозпаду, і їхнє вбоге світіння лише зганяло морок на середину приміщення. Найпотужнішим із тутешніх джерел світла була вулиця, з якої я щойно зайшов.

Вестибюль був безлюдний, але стільниця на віддаленій стіні випромінювала слабеньке блакитне світло. Я подався на нього, минаючи низькі крісла та столи з металевими краями, яких давно ніхто не торкався, і знайшов утоплений монітор, не підключений і тому запорошений сніжинками.

В одному кутку миготіла команда, записана англійською, іспанською та кандзі:

ГОВОРІТЬ.

Я роззирнувся довкола і знову поглянув на екран.

Нікого.

Я прокашлявся.

Символи розпливлись і змінилися: ОБЕРІТЬ МОВУ.

— Я шукаю номер, — спробував я, з цікавості заговоривши японською.

Екран так різко ожив, що я аж відступив на крок. На ньому з непосидючих різнокольорових фрагментів хутко зібралося засмагле азійське обличчя, під яким були темний комір і краватка. Обличчя всміхнулось і обернулося на трохи старшу білу жінку; переді мною з’явилася тридцятирічна білявка у строгому діловому костюмі. Згенерувавши мій міжособистісний ідеал, готель заразом вирішив, що я все-таки не вмію говорити японською.

— Добрий день, сер. Ласкаво просимо до готелю «Гендрікс», заснованого 2087 року і досі живого. Чим вам можна допомогти?

Я повторив своє прохання, теж перейшовши на аманглійську.

— Дякую, сер. У нас є низка номерів, і всі вони мають повноцінне підключення до інформаційних і розважальних стеків міста. Прошу вказати бажаний поверх і розмір.

— Я хотів би номер у вежі, з вікнами на захід. Найбільший, який є.

Обличчя сховалось у вставці в кутку екрана, і відобразився тривимірний кістяк будови готельного номера. Кнопка вибору спритно промиготіла по номерах і зупинилася в кутку, а тоді збільшила й повернула потрібний номер. Один бік екрана закрив стовпчик даних, відображених дрібним шрифтом.

— Номер «Сторожова Вежа», три кімнати, спальня — тринадцять цілих вісімдесят сім сотих метра на…

— Чудово, я його візьму.

Тривимірна мапа щезла, ніби начаклована фокусником, і жінка знову відобразилася на весь екран.

— Скільки ночей ви будете з нами, сер?

— Невідомо.

— Необхідний завдаток, — сором’язливо повідомив готель, — за перебування довше чотирнадцяти днів зараз слід внести завдаток у розмірі шестисот доларів ООН. У випадку відбуття до завершення чотирнадцятиденного строку частину цього завдатку буде відшкодовано.

— Добре.

— Дякую, сер, — тон її голосу змусив мене запідозрити, що клієнти, які платять, є для готелю «Гендрікс» новиною. — Як ви платитимете?

— Через слід ДНК. Перший Колоніальний банк Каліфорнії.

Почали розгортатися платіжні реквізити, і тут я відчув, як основи мого черепа торкнулося холодне кружало металу.

— Це — саме те, про що ти думаєш, — промовив спокійний голос. — Зробиш не те, що треба, — і копам тижнями доведеться зішкрібати зі стелі твою кортикальну пам’ять. Я, друже, кажу про реальну смерть. А тепер відірви руки від тулуба й підніми.

Я послухався, відчуваючи, як по моєму хребту до того місця, якого торкалося дуло пістолета, пробігає незвичний дрож. Мені вже давно не погрожували реальною смертю.

— Добре, — промовив той самий спокійний голос. — А тепер моя партнерка тебе обшукає. Дай їй це зробити, і жодних раптових рухів.

— Будь ласка, введіть свій ДНК-підпис на панелі біля цього екрана.

Готель звернувся до бази даних Першого Колоніального. Я незворушно чекав, а тим часом мене обійшла струнка жінка в чорному одязі та лижній масці й обстежила мене з голови до п’ят муркотливим сірим сканером. Пістолет біля моєї шиї жодного разу не здригнувся. Він уже не був холодний. Моя плоть підігріла його до приємнішої температури.

— Він чистий, — ще один бадьорий професійний голос. — Елементарна нейрохімія, але вона неробоча. Апаратного забезпечення немає.

— Справді? Мандруєш майже порожняком, так, Ковачу?

Моє серце випало з грудей і м’яко приземлилося десь у животі. А я сподівався, що це — звичайні місцеві злочинці.

— Я вас не знаю, — обережно промовив я й повернув голову на пару міліметрів. У мене тицьнули пістолетом, і я зупинився.

— Правильно, не знаєш. Отже, зараз ми вийдемо надвір…

— Доступ до кредиту зникне за тридцять секунд, — терпляче повідомив готель. — Будь ласка, негайно введіть свій ДНК-підпис.

— Панові Ковачу бронювання не знадобиться, — сказав чоловік позаду мене й поклав руку мені на плече. — Ходімо, Ковачу, зараз проїдемося.

— Я не можу перебрати господарські повноваження без платежу, — вимовила жінка на екрані.

Щось у тоні, яким була сказана ця фраза, спинило мене посеред повороту, і я мимоволі змусив себе різко, розкотисто кашлянути.

— Що…

Зігнувшись від сили кашлю, я підняв одну руку до рота й лизнув великий палець.

— Що ти там у біса задумав, Ковачу?

Я знову випрямився й різко витягнув руку до клавіатури біля екрана. По матово-чорному приймачу розмазалися сліди свіжої слини. Менш ніж секунду по тому мене вдарили в ліву скроню ребром мозолястої долоні, і я повалився на підлогу, ставши на карачки. Одержавши удар чоботом по обличчю, я впав остаточно.

— Дякую, сер, — розчув я голос готелю за шумом у голові. — Ваш рахунок обробляється.

Я спробував підвестись і заробив ще один копняк у ребра. З мого носа на килим заляпала кров. Мені в шию врізався ствол пістолета.

— Це було нерозумно, Ковачу, — голос втратив трохи свого спокою. — Якщо ти вважаєш, що копи дійдуть за нами туди, куди ти поїдеш, то в тебе, напевно, від пам’яті в голові вавка з’явилася. А тепер вставай!

Не встиг він зіп’яти мене на ноги, як загуркотів грім.

Я гадки не маю, чому хтось вирішив, що забезпечити охоронні системи «Гендрікса» двадцятиміліметровими автоматичними гарматами доречно, але вони зробили свою справу з нищівною ґрунтовністю. Краєчком ока я побачив, як спарена автотурель вислизнула зі стелі, а всього за мить прошила мого головного напасника трисекундною чергою. Таким вогнем можна збити маленький літак. Шум був оглушливий.

Жінка в масці побігла до дверей, і я, ще чуючи важке відлуння вогню, побачив, як турель крутнулася в її бік. Жінка встигла ступити з десяток кроків крізь морок, а потім у неї на спині з’явилася призма рубінового лазерного світла, і в вестибюлі знову вибухнув шквальний вогонь. Я, не встаючи з колін, затулив вуха, а тимчасом жінку наскрізь прошили патрони. Вона впала; її кінцівки незграбно переплелися.

Стрілянина припинилася.

Запала тиша, просякнута кордитом, довкола анішелесь. Автотурель заснула, її дула схилилися донизу, а з казенників курився дим. Я прибрав долоні з вух і зіп’явся на ноги, а тоді обережно натиснув на ніс і лице, перевіряючи важкість одержаних ушкоджень. Кровотеча начебто сповільнювалася. Попри порізи в роті, я не помітив, щоб у мене хитався бодай один зуб. Ребра в місці другого копняка боліли, але переломів, судячи з відчуттів, не було. Я позирнув на найближчий труп — і пошкодував про це. Комусь доведеться взяти швабру.

Ліворуч од мене з ледь чутним сигналом відчинилися двері ліфта.

— Ваш номер готовий, сер, — повідомив готель.

Розділ шостий

Крістін Ортеґа була надзвичайно стримана.

Вона пройшла у двері готелю пружною ходою, підскакуючи так, що її била по стегну обважніла кишеня кітеля, зупинилася посередині вестибюля й оглянула поле бою, вперши язик у щоку.

— Ви дуже часто таке влаштовуєте, Ковачу?

— Я чекав досить довго, — м’яко озвався я. — Настрій у мене не найкращий.

Готель викликав поліцію Бей-Сіті приблизно тоді, коли спрацювала автотурель, але перші катери спустилися з потоку транспорту в небі щонайменше півгодини по тому. Йти до свого номера я не став, бо знав, що мене все одно витягнуть з ліжка, а після їхнього прибуття я просто не міг кудись піти, поки туди не дісталась Ортеґа. Поліційний медик побіжно мене оглянув, пересвідчився в тому, що в мене немає струсу мозку, і залишив мене зі спреєм для припинення кровотечі з носа. Далі ж я, сидячи у вестибюлі, дозволив своєму новому чохлу покурити лейтенантських цигарок. Там я й сидів годину по тому, коли вона прибула. Ортеґа змахнула рукою.

— Ну, так. У місті вночі завізно.

Я простягнув їй пачку. Вона поглянула на неї так, ніби я щойно озвучив важливе філософське питання, а тоді взяла її й витрусила звідти цигарку. Проігнорувавши наліпку запалювання на боці пачки, вона обнишпорила свої кишені, витягнула важку бензинову запальничку. Рухаючись ніби на автопілоті, Ортеґа практично машинально відійшла вбік, щоби пропустити команду криміналістів з новим обладнанням, а тоді поклала запальничку до іншої кишені. Вестибюль довкола нас якось несподівано наповнився продуктивними людьми, що займалися своєю роботою.

— Отже… — вона пихнула димом угору. — Ви знаєте цих хлопців?

— Ой, блін, та дайте мені відпочити!

— Тобто?

— Тобто я вийшов зі зберігання щонайбільше шість годин тому, — я помітив, як мій голос почав підвищуватися. — Тобто з часу нашої зустрічі я поговорив із трьома людьми. Тобто я ніколи в житті не бував на Землі. Тобто ви все це знаєте. Отже, ви будете ставити мені якісь розумні запитання чи я піду спати?

— Гаразд, не втрачайте голови, — Ортеґа раптом набула втомленого вигляду й опустилась у крісло навпроти мого. — Ви сказали моєму сержантові, що вони були професіоналами.

— Так і було, — я вирішив, що це — єдина інформація, якою я цілком можу поділитися з поліціянтами: вони ж, напевно, все одно про це дізнаються, щойно ідентифікують два трупи за допомогою своєї картотеки.

— Вони називали вас на прізвище?

Я ретельно наморщив лоба.

— На прізвище?

— Так, — вона нетерпляче змахнула рукою. — Вони називали вас Ковач?

— Здається, ні.

— А якимись іншими іменами?

Я звів брову.

— Наприклад?

Утома, що затьмарила її обличчя, стрімко відступила, і Ортеґа суворо глянула на мене.

— Забудьте. Ми проглянемо пам’ять готелю й дізнаємося.

Йой.

— На Світі Гарлана для цього потрібен ордер, — ліниво вимовив я.

— І в нас теж, — Ортеґа струсила попіл зі своєї цигарки на килим. — Але проблемою це не буде. Вочевидячки, це не перший випадок, коли «Гендрікс» звинувачують в органічних ушкодженнях. Такого вже давно не було, та архіви це пам’ятають.

— То чому ж його не вивели з експлуатації?

— Я сказала «звинувачують», а не «засуджують». Суд відхилив позов. Очевидна самооборона. Ясна річ, — вона кивнула на заснулу гарматну турель, біля якої виконували перевірку викидів двоє криміналістів, — того разу йшлося про замасковане убивство струмом. Нічого подібного на це.

— Так, я саме хотів спитати. Хто взагалі ставить таке обладнання в готелі?

— Я вам що, пошуковий конструкт? — Ортеґа почала дивитися на мене з задумливою ворожістю, яка мені не дуже подобалась. А тоді раптом знизала плечима. — Конспект архіву, який я склала дорогою сюди, стверджує, що це сталося пару століть тому, коли корпоративні війни стали нестерпними. Воно й не дивно. Коли почалася вся ця хрінь, у багатьох будівлях почали змінювати обладнання, щоб вистояти. Звісно, невдовзі стався обвал торгівлі, і більшість компаній накрилася, тож приймати закон про виведення з експлуатації так ніхто й не взявся. «Гендрікс» натомість набув статусу штучного інтелекту й викупив сам себе.

— Ловко.

— Так, судячи з того, що я чула, все одно в подіях на ринку більш-менш нормально розбиралися тільки ШІ. У той час чимало з них і звільнилися. Купа готелів на цій вулиці є ШІ, — вона широко всміхнулася крізь дим. — Тому в них ніхто й не зупиняється. Насправді це сумно. Я десь читала, що вони прагнуть клієнтів так, як люди хочуть сексу. Це має бісити, еге ж?

— Так.

Прийшов один з ірокезів і навис над нами. Ортеґа підняла на нього погляд, який свідчив, що її не варто турбувати.

— Ми ідентифікували зразки ДНК, — соромливо промовив ірокез і передав їй відеофаксову пластинку. Ортеґа проглянула її й підхопилася.

— Так, так. Ви ненадовго опинились у шляхетному товаристві, Ковачу, — вона змахнула рукою в бік чоловічого трупа. — Останній зареєстрований власник чохла — Димітрій Кадмін, також відомий як Дімі-Близнюк. Професійний кілер із Владивостока.

— А жінка?

Ортеґа та ірокез перезирнулися.

— Улан-Баторський реєстр?

— Точно, шефине.

— Упіймали падлюку, — Ортеґа з новими силами скочила на ноги. — Пропоную витягнути їхні пам’яті й передати на Фелл-стрит. Мені треба, щоб Дімі завантажили в ізолятор до півночі, — вона озирнулася на мене. — Ковачу, можливо, ви щойно принесли користь.

Ірокез засунув руку під свій двобортний костюм і безтурботно, наче дістаючи цигарки, витягнув убивчий ніж із важким лезом. Вони разом підійшли до трупа й уклякли біля нього. До них побрели зацікавлені офіцери у формі. Із мокрим тріском розрізали хрящ. За мить я підвівся й долучився до глядачів. На мене ніхто не зважав.

Це не можна було б назвати витонченою біотехнологічною хірургією. Ірокез відтяв частину хребта трупа, щоб добратися до основи черепа, і колупався вістрям ножа, намагаючись розшукати кортикальну пам’ять. Крістін Ортеґа міцно тримала голову обіруч.

— Їх ховають набагато глибше, ніж колись, — говорила вона. — Спробуй-но витягнути решту хребців, вона точно там.

— Я намагаюся, — прокректав ірокез. — Гадаю, там якесь посилення. Якась протиударна шайба з тих, про які говорив Ноґучі, коли востаннє заходив… Трясця!! Я думав, вона там.

— Ні, слухай, ти не під тим кутом працюєш. Дай-но я спробую.

Ортеґа взяла ніж і зафіксувала череп одним коліном.

— Трясця, шефине, я її майже знайшов.

— Так, так, я не буду всю ніч дивитися, як ти тут колупаєшся, — піднявши погляд, вона побачила, що я стежу за нею, коротко кивнула й поставила в потрібне місце зазублений кінець леза. А тоді, лупонувши по руків’ю ножа, відтяла щось і з усмішкою поглянула на ірокеза.

— Чув?

Вона занурила руку у криваве місиво й витягнула пам’ять, тримаючись за неї двома пальцями. Вигляд вона мала не бозна-який: закривавлена протиударна оболонка, ледве завбільшки з недопалок від цигарки — тільки з одного кінця стирчать перекручені нитки мікроштекерів. Я зрозумів, чому католики не бажають вірити, ніби це — вмістилище людської душі.

— Попався, Дімі, — Ортеґа піднесла пам’ять до світла, а тоді передала її разом з ножем ірокезу. Витерла пальці об одяг трупа. — Гаразд, витягнемо другу з жінки.

Поки ірокез на наших очах повторював цю процедуру з другим тілом, я нахилив голову досить близько до Ортеґи, щоби пробурмотіти:

— То ви й цю дамочку знаєте?

Вона рвучко розвернулася до мене — щоправда, я не знав напевне, з подиву чи з огиди до моєї близькості.

— Так, вона теж Дімі-Близнюк. Чи не Близнюк, а Близнючка, хе-хе? Чохол зареєстровано в Улан-Баторі, а це, щоб ви знали, азійська столиця підпільних завантажень. Розумієте, Дімі — натура не дуже довірлива. Йому подобається, коли поруч є люди, в чиїй підтримці він може бути певен. А в тих колах, де обертається Дімі, реально можна довіряти лиш одній людині — собі.

— Ці кола видаються мені знайомими. Чи легко копіювати себе на Землі?

Ортеґа скривилася.

— Це стає дедалі легше. З нинішнім рівнем техніки передовий процесор для перечохлення вміщається в санвузол. Досить скоро він вміщатиметься в ліфт. А далі — у валізу, — вона знизала плечима. — Така ціна прогресу.

— На Світі Гарлана це можна зробити, хіба що подавши заяву на міжзоряний кидок, віддавши на зберігання страхову копію на час мандрівки, а тоді в останню хвилину скасувавши передачу. Підробити транспортне свідоцтво, а тоді заявити про максимальну зацікавленість у тимчасовому завантаженні копії. Людина за межами планети, а справи в неї йдуть під три чорти — у таких ситуаціях. Один раз завантажити оригінал на передавальній станції і ще раз — через страхову компанію деінде. Копія номер один виходить зі станції легально. Людина щойно передумала їхати. Так буває з безліччю людей. Копія номер два так і не звертається до страхової компанії з приводу повернення на зберігання. Щоправда, це коштує купу грошей. Щоб вам за це нічого не було, треба підкупити багато людей і вкрасти купу машинного часу.

Ірокез послизнувся й порізав ножем великий палець. Ортеґа закотила очі та здавлено зітхнула, а тоді знову повернулася до мене.

— Тут це легше, — коротко сказала вона.

— Та невже? І як це працює?

— Це… — вона завагалася, ніби замислившись про те, чому зі мною розмовляє. — А чому ви питаєте?

Я широко їй усміхнувся.

— Мабуть, просто природна цікавість.

— Гаразд, Ковачу, — вона обхопила обіруч свій кухлик із кавою. — Ось як це працює. Якось пан Димітрій Кадмін заходить до однієї з великих страхових компаній, що займаються видобутком і перечохленням. Ну, до когось справді поважного, скажімо, «Ллойдс» чи, може, «Картрайт-Солар».

— Тут? — я змахнув рукою в бік вогнів на мосту, які було видно з вікон моєї кімнати. — У Бей-Сіті?

Коли поліціянти зібралися піти з «Гендрікса», а Ортеґа вирішила залишитися, ірокез кілька разів дивно на неї подивився. Вона спровадила його, знову наказавши хутко завантажити Кадміна, а тоді ми пішли нагору. Вона майже не дивилася вслід поліційним катерам.

— У Бей-Сіті, на Східному узбережжі, можливо, навіть у Європі, — Ортеґа трохи надпила кави і скривилася від віскі, який підлив на її прохання «Гендрікс». — Це не має значення. Значення має компанія. Хтось визнаний. Хтось із тих, хто займався страхуванням від появи завантажень. Пан Кадмін бажає взяти страховий поліс «ВП» і робить це після тривалої дискусії про страхові внески. Розумієте, це ж про людське око має бути пристойно. Це велике шахрайство — різниця лише в тому, що ціллю тут є дещо більше за гроші.

Я притулився спиною до віконної рами. Номер «Сторожова вежа» було названо влучно. Усі три кімнати виходили на місто та на воду за ним, або на північ, або на захід, а близько п’ятої частини доступного простору займала віконна полиця в кімнаті відпочинку, викладена м’якими матами з психоделічним забарвленням. Ми з Ортеґою сиділи навпроти одне одного; нас розділяв щонайменше метр простору.

— Добре, отже, виходить одна копія. Що далі?

Ортеґа знизала плечима.

— Смертельний нещасний випадок.

— В Улан-Баторі?

— Так. Дімі врізається на великій швидкості в опору ЛЕП, випадає з вікна готелю абощо. Улан-баторський агент-розпорядник видобуває пам’ять і за чималий хабар робить копію. Тут у гру вступає «Картрайт-Солар» або «Ллойдс» зі своїм дозволом на видобуток, передає Дімі (ЦЛ) до свого банку клонів і завантажує його у вільний чохол. Дуже вам дякуємо, сер. Із вами приємно вести справи.

— А тим часом…

— А тим часом агент-розпорядник купує на чорному ринку чохол, імовірно, якусь жертву кататонії з місцевої лікарні чи жертву наркотиків із місця злочину без надто сильних фізичних ушкоджень. Улан-баторська поліція негайно передає повноваження з цього приводу. Агент стирає чохлу розум, завантажує в нього копію Дімі, і чохол просто йде собі. Суборбіталка на інший бік планети — і вперед, до роботи в Бей-Сіті.

— Ви не надто часто ловите цих хлопців.

— Майже не ловимо. Річ у тому, що треба спіймати обидві копії у стані спокою, мертвими, як ці, або затриманими за правопорушення, що переслідується ООН. Законне право на завантаження з живого тіла дає тільки звинувачення ООН. А близнюк у безвихідному становищі просто трощить собі кортикальну пам’ять через карк, перш ніж ми встигаємо його затримати. Я таке бачила.

— Досить жорстко. Як за все це карають?

— Стиранням.

— Стиранням? У вас тут до нього вдаються?

Ортеґа кивнула. Довкола її вуст грала ледь вловима похмура посмішка.

— Так, у нас тут до цього вдаються. Ви шоковані?

Я замислився. Деякі злочини в Корпусі, передусім дезертирство або відмова від виконання бойового наказу, каралися стиранням, але я ніколи не бачив, щоб його застосовували. Це суперечило нашій обробці, яка змушувала швидко тікати. А на Світі Гарлана від стирання відмовилися за десятиліття до мого народження.

— Хіба це не дещо старомодно?

— Вам прикро через те, що має статися з Дімі?

Я провів кінчиком язика по порізах у себе в роті. Пригадав холодне коло металу на шиї й хитнув головою.

— Ні. Та чи розповсюджується це лише на таких, як він?

— Смертна кара передбачена ще за кілька злочинів, але за них, як правило, присуджують пару століть зберігання.

Судячи з виразу обличчя Ортеґи, вона вважала, що це — не така вже й чудова ідея.

Я поставив свою каву й потягнувся по цигарку. Ці рухи були автоматичні, а я був надто втомлений, щоб їх зупинити. Коли я простягнув пачку Ортезі, вона відмахнулася. Торкнувшись цигаркою наліпки запалювання на пачці, я примружено глянув на Ортеґу.

— Ортеґо, скільки вам років?

— Тридцять чотири. А що? — вона поглянула на мене, звузивши очі.

— Вас ніколи не оцифровували, еге ж?

— Так, я кілька років тому проходила психохірургію, але мене туди запроторили на пару днів. Поза тим — ні. Я не злочинниця, та й грошей на такі мандрівки не маю.

Я вперше видихнув димом.

— Вас це якось зачіпає, чи не так?

— Як я вже сказала, я не злочинниця.

— Ні, — я згадав свою останню зустріч із Вірджинією Відаурою. — Якби ви були злочинницею, то не думали б, що переміщення на два століття — це таке вже легке покарання.

— Я цього не казала.

— І не мали казати, — я не знав, як примудрився забути, що Ортеґа і є закон, але якось примудрився. У просторі між нами щось збиралося, щось подібне на статичний розряд, щось таке, що я, можливо, розкусив би, якби моя інтуїція посланця не була притуплена новим чохлом. Хоч що це було, це просто зникло з кімнати. Я втягнув плечі й сильніше затягнувся цигаркою. Мені треба було поспати.

— Кадмін дорого бере? З такими накладними витратами, такими ризиками його послуги мають чимало коштувати.

— Тисяч із двадцять за кожне вбивство.

— Тоді Банкрофт не чинив самогубства.

Ортеґа звела брову.

— Ви швидко здогадалися як на щойно прибулого.

— Ой, та ну вас, — я видихнув на неї весь дим із легень. — Якби це було самогубством, який хрін став би платити двадцятку за те, щоб мене замочили?

— А вас що, дуже люблять?

Я нахилився вперед.

— Ні, мене багато хто недолюблює, але серед таких людей немає нікого з подібними зв’язками чи грішми. Я недостатньо крутий, щоб нажити собі ворогів на цьому рівні. Той, хто нацькував на мене Кадміна, знає, що я працюю на Банкрофта.

Ортеґа всміхнулася.

— Ви ж наче сказали, що вони не називали вас на прізвище?

«Ти стомився, Такеші.» Я мало не уявив, як мені погрожує пальцем Вірджинія Відаура. «Корпус посланців не зломити місцевому законодавству.»

Я невпевнено повів далі.

— Вони знали, хто я такий. Такі люди, як Кадмін, не валандаються готелями, чекаючи на можливість пограбувати туристів. Ортеґо, подумайте самі.

Вона зачекала, поки моє роздратування потоне в тиші, а вже тоді відповіла.

— Отже, Банкрофта теж замочили? Можливо. І що тепер?

— Тепер ви маєте знову розпочати розслідування.

— Ви мене не слухаєте, Ковачу, — вона обдарувала мене усмішкою, якою можна було б зупиняти озброєних людей. — Справу закрито.

Я згорбився, притулившись до стіни, та трохи постежив за нею крізь дим. А потім сказав:

— Знаєте, цього вечора, коли прибула ваша зачисна команда, один з її членів показав мені свій жетон — достатньо довго, щоб його справді можна було роздивитися. Зблизька він доволі ошатний. Там такий орел і щит… А довкола — літери.

Вона змахнула рукою — мовляв, продовжуйте, — і я знову затягнувся цигаркою, а тоді усвідомив сенс цієї шпильки.

— «Захищати та служити»? Гадаю, тим, хто дослужується до лейтенанта, вже насправді в це не віриться.

Є контакт. Під одним оком у неї сіпнувся м’яз, а її щоки втягнулися так, ніби вона смоктала щось гірке. Вона пильно подивилася на мене, і тоді я на мить подумав, що, можливо, зайве собі дозволив. Потім її плечі опустилися, і вона зітхнула.

— А, продовжуйте. Блін, та що ви взагалі про це знаєте? Банкрофт не такий, як ми з вами. Він — граний мет.

— Мет?

— Так, мет. Ну, знаєте: «А всіх Метушалаходнів було дев’ять сотень літ і шістдесят і дев’ять літ».[3] Він старий. Ну, по-справжньому старий.

— Це злочин, лейтенанте?

— Має бути злочином, — похмуро відказала Ортеґа. — Коли людина проживає так довго, з нею починає дещо коїтися. Вона стає зарозумілою. Врешті-решт вона починає вважати себе Богом. Раптом маленькі люди, тридцятирічні, може, сорокарічні… ну, втрачають реальне значення. Людина бачила звеличення й падіння цілих суспільств і починає думати, ніби існує поза всім цим і насправді ніщо не має для неї значення. А тоді, можливо, починає прибирати цих маленьких людей, ніби зриваючи маргаритки, коли ті трапляються в неї під ногами.

Я серйозно поглянув на неї.

— Ви звинувачували в чомусь подібному Банкрофта? Бодай раз?

— Я кажу не про Банкрофта, — вона нетерпляче відмахнулася від заперечення, — я говорю про таких, як він. Вони як ШІ. Геть на нас не схожі. Вони — не люди, вони поводяться з людством так, як ми з вами поводимося з комашнею. Що ж, коли людина має справу з управлінням поліції Бей-Сіті, такий настрій часом може виходити боком.

Я ненадовго згадав вибрики Рейлін Кавахари й замислився, наскільки Ортеґа насправді далека від істини. На Світі Гарлана більшість людей могли дозволити собі щонайменше одне перечохлення, але річ полягала в тому, що всім, окрім дуже багатих, щоразу доводилося проживати життя повністю, а старість, навіть із процедурами для зупинки старіння, втомлює. В такому разі вдруге жити гірше, адже людина знає, чого очікувати. Мало кому ставало снаги зробити це більше ніж двічі. Опісля більшість людей ішла на добровільне зберігання, час від часу проходячи тимчасове перечохлення за сімейними обставинами, і, звісно, навіть ці перечохлення рідшали з плином часу та появою нових поколінь без старих зв’язків.

Іти далі, хотіти йти далі, життя за життям, чохол за чохлом, могла лише певна категорія людей. Для цього треба було від початку бути інакшим, не кажучи вже про те, на що людина здатна перетворитися з плином століть.

— Отже, Банкрофта обділяють, тому що він — мет. Вибач, Лоренсе, ти нахабний гад-довгожитель. Поліції Бей-Сіті ніколи сприймати тебе всерйоз. Щось таке.

Але Ортеґа вже не клювала на наживку. Відпивши трохи кави, вона зневажливо махнула рукою.

— Послухайте, Ковачу. Банкрофт живий і незалежно від фактичних обставин справи має досить потужну охорону, щоб лишатися серед живих. Тут ніхто не стогне під тягарем судової помилки. Управлінню поліції бракує грошей і персоналу, зате роботи в нього більш ніж удосталь. Ми не маємо ресурсів на нескінченну гонитву за Банкрофтовими ілюзіями.

— А якщо це не ілюзії?

Ортеґа зітхнула.

— Ковачу, я сама тричі обійшла той будинок разом з командою криміналістів. Там жодних слідів боротьби, жодних порушень засобів захисту території, а в архівах мережі безпеки — жодного сліду зайд. Міріам Банкрофт сама попросилася пройти всі сучасні поліграфні тести, які тільки є, і пройшла їх усі, навіть не здригнувшись. Вона не вбивала свого чоловіка, ніхто не вламувався й не вбивав її чоловіка. Лоренс Банкрофт убив себе сам із причин, відомих лише йому самому, — от і все. Мені шкода, що ви маєте довести протилежне, але від того, що цього хочуть, це, блін, не стане правдою. Ця справа елементарна.

— А телефонний дзвінок? Те, що Банкрофт начебто не збирався забути, що зберігається віддалено? Те, що хтось вважає мене досить важливим, щоб послати сюди Кадміна?

— Ковачу, тут я з вами не сперечатимуся. Ми допитаємо Кадміна й дізнаємося, що він знає, але все інше мені вже знайоме, і це вже починає набридати. Є люди, яким ми потрібні набагато більше, ніж Банкрофтові. Жертви реальної смерті, яким не пощастило перебувати на віддаленому зберіганні, коли їм підірвали пам’ять. Католики, яких вирізають, бо вбивці знають: жертви ніколи не повернуться зі зберігання, щоб їх посадити, — Ортеґа перелічувала на пальцях, а в її очах тим часом накопичувалася прихована втома. — Жертви органічних ушкоджень, яким не стане грошей на перечохлення, якщо держава не зможе довести якоїсь відповідальності третьої особи. Я розбираю такі речі по десять годин на день або й більше, тож вибачте, але мені просто не стає співчуття на пана Лоренса Банкрофта з його клонами в льоду, чарівними стінами впливу в високих кабінетах і крутими юристами, які збиткуються з нас щоразу, коли якийсь член його родини чи хтось із його працівників хоче врятуватися від ув’язнення.

— А таке часто буває?

— Досить часто, але не дивуйтеся цьому, — вона сумно всміхнулася. Він же мет, трясця його матері. Вони всі однакові.

Цей її бік мені не подобався, в цю суперечку не хотілося встрявати, а знайомитися з цим поглядом на Банкрофта в мене не було потреби. Найголовніше те, що мої нерви жадали сну.

Я загасив цигарку.

— Мабуть, вам краще піти, лейтенанте. Мені від усіх цих упереджень голова починає боліти.

В її очах щось промайнуло, щось таке, чого я геть не здатен був прочитати. З’явилося на мить, та й згасло. Вона знизала плечима, поставила кухлик із кавою та звісила ноги з полиці. Витягнулася на повен зріст, вигнулася так, що аж хребет затріщав, і пішла до дверей, не озираючись. Я залишився на місці, дивлячись, як рухається її відображення серед міських вогнів у вікні.

Біля дверей вона зупинилася, і я помітив, як вона повернула голову.

— Слухайте, Ковачу.

Я поглянув на неї.

— Щось забули?

Вона кивнула, стиснувши вуста у криву риску, — так, ніби погоджувалася з особливістю якоїсь гри, в яку ми грали.

— Хочете проникнути в суть? Хочете якусь відправну точку? Що ж, ви дали мені Кадміна, тож я, мабуть, вам це завинила.

— Ви нічого мені не винні, Ортеґо. Це зробив «Гендрікс», а не я.

— Лейла Беґін, — сказала вона. — Назвіть це ім’я Банкрофтовим крутим юристам і подивіться, що це вам дасть.

Двері зачинилися, і в відображеній кімнаті не залишилося нічого, крім вогнів міста за стінами. Я трохи подивився на них, підкурив нову цигарку й докурив її до фільтра.

Банкрофт не чинив самогубства — це факт. Я працював над цією справою менше одного дня, а мною вже зацікавилися дві окремі групи осіб. По-перше, чемні головорізи Ортеґи у судовій установі, а по-друге, владивостоцький убивця та його запасний чохол. А чого варта чудернацька поведінка Міріам Банкрофт. Загалом надто багато каламуті, щоб це було тим, чим видавалося на перший погляд. Чогось хотіла Ортеґа, чогось хотів той, хто заплатив Димітрієві Кадміну, і вони, вочевидь, хотіли, щоб про справу Банкрофта було забуто.

Для мене це не варіант.

— Ваш гість покинув будівлю, — сказав «Гендрікс» і різко висмикнув мене з задуми.

— Дякую, — байдужо промовив я й загасив цигарку в попільничці. — Не можете замкнути двері та заблокувати ліфти з цього поверху?

— Звісно, можу. Чи бажаєте ви одержувати повідомлення про входження будь-яких осіб до готелю?

— Ні, — я позіхнув, наче змія, що намагається зжерти яйце. — Просто не пускайте сюди нікого. А ще — жодних дзвінків протягом наступних семи з половиною годин.

Раптом мені вистачило сил тільки на те, щоб вилізти з одягу, а тоді мене збороли хвилі сну. Я розвісив Банкрофтів літній костюм на стільці, що стояв поблизу, і заліз у величезне ліжко з малиновою білизною. Поверхня ліжка трохи поколивалася, підлаштовуючись під вагу та розмір мого тіла, а тоді почала тримати мене, як вода. Від білизни линули ледь відчутні пахощі.

Я без ентузіазму спробував помастурбувати; мій розум понуро перебирав образи пишних форм Міріам Банкрофт, та натомість я бачив перед собою лишень Сарине бліде тіло, знищене вогнем з «Калашникова».

А тоді мене полонив сон.

Розділ сьомий

Руїни, занурені у пітьму; за далекими пагорбами сідає криваве сонце. Угорі злякано тікають до обрію, наче кити від гарпуна, хмари з м’якими черевцями, а вітер проводить наркоманськими пальцями по деревах, що ростуть уздовж вулиці.

Інненініненнініненнін…

Я знаю це місце.

Я пробираюся між спустошеними стінами руїн, намагаючись не торкатися їх, бо тоді вони щоразу озиваються приглушеними пострілами та криками, наче конфлікт, який убив це місто, всотався в рештки кам’яної кладки. При цьому я рухаюся досить швидко, бо за мною йде якась істота, та, якій не так соромно торкатися руїн. Я можу досить точно відстежити її шлях за хвилею пострілів і болю, що наростає позаду мене. Вона наближається. Я намагаюся прискоритися, але це мені ледь вдається, адже стисло горло та груди.

Із-за розтрощеного «пенька», що лишився від якоїсь вежі, виходить Джиммі де Сото. Побачивши його тут, я насправді не дивуюсь, але, завбачивши його понівечене лице, все одно здригаюся. Він усміхається тим, що лишилося від його рис, і кладе руку мені на плече. Я намагаюся не сахнутися.

— Лейла Беґін, — каже він і киває в той бік, звідки я прийшов. — Назви це ім’я крутому юристові Банкрофта.

— Назву, — кажу я і йду повз нього. Але він не прибирає руки з мого плеча; це, певно, означає, що його передпліччя тягнеться за мною, як гарячий віск. Я зупиняюся, почуваючись винним у болю, якого це йому має завдавати, але він усе одно не відпускає мого плеча. Я знову рушаю.

— Може, повернешся й будеш битися? — невимушено питає він і наздоганяє мене без явних зусиль, не переставляючи ноги.

— Чим? — кажу я й розводжу порожніми руками.

— Треба було озброїтися, друзяко. Серйозно.

— Вірджинія казала нам не покладатися на слабкість зброї.

Джиммі де Сото глузливо пирхає.

— Так, і згадай, куди зрештою втрапила та тупа сучка. Від вісімдесяти до ста без права зменшення строку.

— Ти не можеш цього знати, — байдужо промовляю я, більше уваги приділяючи звукам гонитви позаду себе. — Ти ж загинув за багато років до цього.

— Ой, та ну тебе, хто в наш час помирає по-справжньому?

— Спробуй сказати це якомусь католику. І, хай там як, Джиммі, ти справді помер. Як я пам’ятаю, безповоротно.

— А хто такі католики?

— Згодом розповім. Не маєш цигарок?

— Цигарок? Що у тебе з рукою?

Я уриваю ланцюжок маячні й пильно дивлюся на свою руку. Джиммі спитав недарма. Шрами на моїй руці перетворилися на свіжу рану; там збирається кров і потроху стікає в долоню. Отже, звісно…

Я тягнуся до свого лівого ока й намацую вологу під ним. Прибираю закривавлені пальці.

— Щасливчик, — спокійно зауважує Джиммі де Сото. — В очницю не влучили.

Кому, як не йому, це знати? Його ліва очниця перетворилася на колодязь, наповнений кров’ю — це все, що лишилося від неї під Інненіном, коли він видряпав собі нігтями око.

Ніхто так і не довідався, що йому тоді ввижалося. Коли Джиммі та решту інненінського десанту відправили в цифровому вигляді на психохірургію, вірус захисників Інненіна вже встиг незворотно зіпсувати їм психіку. Програма була така заразна, що в клініці тоді навіть не наважилися зберегти те, що лишилося в пам’яті, для дослідження. Рештки Джиммі де Сото лежать на запломбованому диску з написом трафаретними червоними літерами «ЗАБРУДНЮВАЧ ДАНИХ» десь у підвалі штабу Корпусу посланців.

— Мені треба якось цьому зарадити, — не без відчаю кажу я.

Звуки, що їх видобув зі стін мій переслідувач, небезпечно наближаються. Сонце остаточно зникає за пагорбами. По руці й обличчі в мене стікає кров.

— Відчуваєш цей запах? — запитує Джиммі й підіймає обличчя до студеного повітря довкола нас. — Вони його змінюють.

— Що?

Але я, гарикнувши у відповідь, й сам одразу відчуваю цей запах. Свіжий, підбадьорливий аромат, подібний до пахощів у «Гендріксі», але невловимо інакший, трохи подібний на міцну структуру того запаху, з яким я заснув, а потім…

— Час іти, — каже Джиммі, і я вже збираюся спитати його, куди, аж тут до мене доходить, що він говорить про мене, і я…

Прокидаюся.

Різко розплющивши очі, я побачив один із психоделічних муралів у готельному номері. Стрункі, тендітні постаті в кафтанах, розкидані по полю зеленої трави та жовтих і білих квітів. Я насупився і схопився за загрубілу рубцеву тканину в себе на передпліччі. Жодної крові. Усвідомивши це, я остаточно прокидаюся й сідаю на великому багряному ліжку. Замість пахощів, аромат яких, дещо змінившись, і підштовхнув мене до свідомості, остаточно перетворився на аромат кави та свіжого хліба. Нюховий будильник «Гендрікса». У затемнену кімнату крізь ґандж у поляризованому склі вікна лилося світло.

— У вас відвідувач, — жваво сповістив голос «Гендрікс».

— Котра година? — прохрипів я. Горло мені неначе щедро змастили переохолодженим клеєм.

— Десята шістнадцять за місцевим часом. Ви проспали сім годин сорок дві хвилини.

— А мій відвідувач?

— Уму Прескотт, — сказав готель. — Вам потрібен сніданок?

Я вибрався з ліжка й подався до санвузла.

— Так. Кава з молоком, добре підсмажене біле м’ясо та який-небудь фруктовий сік. Можете відправити Прескотт нагору.

Коли двері подали сигнал, я вже вибрався з душу й ходив у переливчасто-блакитному купальному халаті, оздобленому золотавою тасьмою. Я взяв сніданок із люка обслуговування й відчинив двері, тримаючи тацю на одній долоні.

Уму Прескотт була висока, показна африканка, вища за мій чохол на пару сантиметрів. Її волосся було заплетене в коси з десятками овальних скляних намистинок семи чи восьми моїх улюблених кольорів, а її вилиці прикрашало абстрактне татуювання. Вона стояла на порозі у блідо-сірому костюмі та довгому чорному пальті з піднятим коміром і з сумнівом дивилася на мене.

— Пане Ковач.

— Так, заходьте. Не приєднаєтеся до сніданку?

Я поставив тацю на незастелене ліжко.

— Ні, дякую. Пане Ковач, я — головний юридичний представник Лоренса Банкрофта, працюю через фірму «Прескотт, Форбс і Ернандес». Пан Банкрофт повідомив…

— Так, я знаю, — я взяв з таці шматочок курки гриль.

— Пане Ковач, річ у тому, що в нас зустріч із Деннісом Найманом у «ПсихаСек» за… — вона позирнула вгору, звіряючись із ретинальним годинником. — Тридцять хвилин.

— Ясно, — промовив я, голосно жуючи. — Я не знав.

— Я телефонувала від восьмої ранку, але готель не давав мені додзвонитися. Я гадки не мала, що ви так довго спатимете.

Я всміхнувся їй з набитим куркою ротом.

— Отже, ви схибили, як шукали інформацію. Мене вчора тільки зачохлили.

Тут вона трохи напружилась, однак професійне самовладання швидко взяло гору. Вона перетнула кімнату й сіла на віконній полиці.

— Отже, ми запізнимося, — сказала вона. — Гадаю, вам треба поснідати.

Посеред Затоки було холодно.

Я виліз із автотаксі на блякле сонечко та сильний вітер. Уночі був дощ, і довкола внутрішньої території досі супилося кілька громад сірих купчастих хмар, які похмуро опиралися спробам невблаганного морського бризу їх прибрати. Я підняв комір свого літнього костюма й подумки зауважив, що треба купити пальто. Нічого особливого, щось до середини стегна з коміром і кишенями, в які можна запихати руки.

Прескотт біля мене явно було страшенно затишно в пальті. Вона розплатилася з таксі, змахнувши великим пальцем, і ми обоє відступили, поки воно здійнялося. Мої руки та обличчя овіяла приємна хвиля теплого повітря з підйомних турбін. Я закліпав, захищаючись від невеличкого вихору гравію та пилу, й побачив, як Прескотт робить те саме, піднявши худорляву руку. А тоді таксі зникло, з гудінням долучившись до вулика в небі над суходолом. Прескотт повернулася до будівлі за нашими спинами й лаконічно показала на неї великим пальцем.

— Сюди.

Я запхав руки в надто малі кишені костюма й пішов за нею. Трохи зігнувшись назустріч вітру, ми попхалися довгими закрученими сходами до «ПсихаСек Алькатрас».

Я очікував побачити будівлю з високим рівнем безпеки й не був розчарований. «ПсихаСек» розташовувалася у кількох низьких, двоповерхових видовжених модулях із глибоко утопленими вікнами, як у військовому командному бункері. На цьому тлі виділявся лиш один купол на західному кінці, де, як я гадав, мало зберігатися обладнання для супутникового висхідного каналу. У комплексі переважала бліда гранітно-сіра барва, а відбивальні вікна були димчасто-помаранчеві. Не було ані голодисплеїв, ані радіооголошень — взагалі нічого, що могло би сповістити нас, що ми прибули туди, куди слід, окрім простої таблички, вигравіруваної лазером у скісній кам’яній стіні вхідного блоку:

Над табличкою було маленьке чорне вартове око, обабіч якого висіли динаміки з важкими решітками. Уму Прескотт підняла руку й помахала йому.

— Ласкаво просимо до «ПсихаСек Алькатрас», — жваво промовив голос-конструкт. — Прошу назватися впродовж наступних п’ятнадцяти секунд.

— Уму Прескотт і Такеші Ковач, прийшли до директора Наймана. Ми за домовленістю.

По нас обох з голови до ніг пробіг тоненький зелений сканувальний лазер, а тоді одна частина стіни плавно відсунулася назад і опустилася, відкривши прохід усередину. Радий сховатися від вітру, я спритно зайшов у цю нішу і, залишивши Прескотт позаду, пройшов коротким коридором за помаранчевими вогниками, як на злітно-посадковій смузі, до рецепції. Щойно ми вийшли з проходу до рецепції, масивна вхідна плита з гуркотом піднялась і знову зачинилася. Надійний захист.

Рецепція — кругла зона з теплим освітленням і скупченнями крісел та низьких столів, встановлених за сторонами світу. На півночі та на сході сиділи невеликими групами люди й стиха перемовлялися. Посередині стояв круглий письмовий стіл, за яким сидів, ховаючись за цілим арсеналом секретарського обладнання, адміністратор. Тут не було жодних штучних конструктів: то була реальна людина, стрункий молодик, заледве двадцятирічний, який підняв розумний погляд, коли ми підійшли ближче.

— Можете одразу проходити, пані Прескотт. Кабінет директора вгорі, за третіми дверима праворуч.

— Дякую, — Прескотт знову пішла перша; щойно ми відійшли досить далеко, щоб нас не почув адміністратор, вона ненадовго обернулася і пробурмотіла: — Відколи цей комплекс було збудовано, Найман трохи гне кирпу, та загалом, він хороша людина. Постарайтеся не дати йому себе роздратувати.

— Звісно.

Ми йшли так, як сказав адміністратор, поки під названими ним дверима мені не довелося зупинитися і придушити смішок. Найманові двері, безсумнівно, створені з найкращим можливим на Землі смаком, повністю, згори донизу, складалися з дзеркального дерева. Після висококласної системи безпеки та зустрічі з адміністратором із плоті та крові, це видавалося майже таким самим витонченим, як плювальниці у вигляді піхов на Складі портових повій мадам Мі. Моя веселість, напевно, була очевидна, тому що Прескотт, стукаючи у двері, насупилася.

— Заходьте.

Сон чудово позначився на взаємодії між моєю психікою та моїм новим чохлом. Опанувавши своє орендоване обличчя, я зайшов у приміщення слідом за Прескотт.

Найман сидів за столом і на позір працював за сіро-зеленим голодисплеєм. Він був худий, серйозний на вигляд чолов’яга, який демонстративно носив зовнішні очні лінзи у сталевій оправі, що пасували до його дорогого чорного костюма та короткого охайного волосся. У його погляді з-за лінз була помітна легка огида. Коли Прескотт зателефонувала йому з таксі та сказала, що ми затримаємося, він не зрадів, але Банкрофт явно з ним зв’язався, тому що Найман погодився на пізнішу зустріч зі стриманою покірністю дисциплінованої дитини.

— Оскільки ви, пане Ковач, попросили дозволу оглянути наші об’єкти, може, почнемо? Я звільнив свій графік на наступні пару годин, але на мене чекають клієнти.

Щось у Наймановій поведінці нагадувало коменданта Саллівана, але цей Салліван був набагато приємніший і не такий ображений. Я побіжно оглянув Найманові костюм і обличчя. Можливо, комендант став би таким, якби зробив кар’єру у зберіганні найбагатших, а не кримінальних елементів.

— Чудово.

Далі стало досить нудно. «ПсихаСек», як і більшість сховищ ЦЛВ, була хіба що велетенським набором складських полиць із кондиціонуванням. Ми пропленталися підвальними приміщеннями, охолодженими до температури від 7 до 11 градусів за Цельсієм, рекомендованої виробниками видозміненого вуглецю, подивилися на стелажі з великими, тридцятисантиметровими дисками розширеного формату та помилувалися видобувальними роботами, що бігали широкими рейками вздовж стін сховища.

— Це подвійна система, — з гордістю пояснив Найман. — Кожен клієнт зберігається на двох окремих дисках у різних частинах будівлі. Розподіл коду випадковий, знайти їх обох може лише центральний процесор, а блокування системи запобігає одночасному доступу до обох копій. Щоб завдати якоїсь реальної шкоди, треба було би вдертися сюди та двічі проминути всі системи безпеки.

Я ввічливо загмикав.

— Наш супутниковий висхідний канал працює через мережу щонайменше з вісімнадцяти орбітальних платформ безпечного допуску, орендованих у випадковій послідовності, — Найман надто захопився власного презентацією. Здавалося, він забув, що ані Прескотт, ані я не приїхали купувати послуги «ПсихаСек». — Жодну орбіталку не орендують більш ніж на двадцять секунд за один раз. Оновлення віддаленого зберігання надходять голкокидками, а маршрут їхньої передачі неможливо спрогнозувати.

Строго кажучи, це було не так. За наявності штучного інтелекту з відповідним розміром і нахилами рано чи пізно цього можна було б домогтися, але це було все одно що хапатися за соломинки. Тим ворогам, які нападають на жертв за допомогою ШІ, не треба добивати людей, стріляючи їм у голову з частинкового бластера. Я шукав не там.

— Чи можу я одержати доступ до Банкрофтових клонів? — зненацька спитав я Прескотт.

— Із точки зору закону? — Прескотт знизала плечима. — Наскільки я знаю, вказівки пана Банкрофта дають вам карт-бланш.

Карт-бланш? Прескотт увесь ранок обсипала мене такими словечками. Від них мало не відчувався смак важкого пергаменту. Щось таке міг би сказати персонаж Алена Марріотта у фільмі часів Заселення.

«Що ж, тепер ти на Землі.» Я повернувся до Наймана, який знехотя кивнув і сказав:

— Є певні процедури.

Ми повернулися до цокольного поверху та пішли коридорами, що мимохіть нагадали мені місце перечохлення у Центрі Бей-Сіті самою своєю несхожістю. Тут не було жодних колій від Гумових коліщаток каталок — чохли перевозили транспортом на повітряних подушках, — а стіни коридорів були пофарбовані в пастельні відтінки. Вікна, що ззовні скидалися на оглядові отвори в бункері, зсередини оздоблювали хвилясті, у стилі Ґауді, рами та карнизи. Ми проминули жінку, яка чистила їх вручну. Я звів брову. Нескінченне марнотратство.

Найман помітив мій погляд.

— Є певна робота, з якою просто не можуть добре впоратися працівники-роботи, — пояснив він.

— Не сумніваюся.

Банки клонів з’явилися ліворуч від нас; їхні важкі, герметичні сталеві двері з фасками та виїмками контрастували з ошатними вікнами. Ми зупинилися біля одних дверей, і Найман зазирнув у підвішений біля них сканер сітківки. Двері з вольфрамової сталі завтовшки цілий метр плавно відчинилися назовні. За ними була камера завдовжки чотири метри зі схожими дверима у віддаленому кінці. Ми зайшли всередину, і зовнішні двері зачинилися з тихим гупанням, війнувши повітрям у вуха.

— Це герметична камера, — без потреби пояснив Найман. — Ми пройдемо звукову чистку, щоб пересвідчитися в тому, що не несемо з собою до банку клонів жодних забруднювачів. Тривожитися не варто.

Якийсь вогник у стелі запульсував відтінками фіалкового, показуючи, що очищення триває, а тоді так само тихо, як і перші, відчинилися другі двері. Ми вийшли в родинне сховище Банкрофтів.

Я вже бачив дещо схоже. Рейлін Кавахара тримала невеличку камеру для своїх транзитних клонів на Новому Пекіні, а в Корпусу їх, звісно, було більш ніж удосталь. Однак нічого подібного на це я ще не бачив.

Приміщення було овальне, зі склепінчастою стелею і, певно, займало обидва поверхи будівлі. Воно було величезне, завбільшки з храм на моїй рідній планеті. Освітлення скромне, сонного жовтогарячого відтінку, а температура була така сама, як і в людського тіла. Повсюди були мішки з клонами, жилаві прозорі стручки того ж жовтогарячого відтінку, що й світло; вони звисали зі стелі на кабелях і трубках для поживних речовин. Усередині було нечітко видно клони, що виставили вперед руки й ноги в позі ембріонів, але дорослі. Принаймні таких була більшість: ближче до вершини купола я бачив менші мішки, в яких вирощували поповнення запасу. Мішки були органічні та складалися з укріпленого аналога слизової оболонки матки; вони росли разом із плодом усередині до розмірів півтораметрових ромбів у нижній половині сховища. Усі вони висіли нерухомо, скидаючись на якийсь божевільний мобіль, який просто чекає, коли його розворушить якийсь потужний хворий вітер.

Найман прокашлявся, і з нас із Прескотт спало зачудування, від якого заклякли на порозі.

— Може, це й видається безладдям, — сказав він, — але розподіл визначає комп’ютер.

— Знаю, — кивнув я й наблизився до одного з нижчих мішків. — Він фрактальний, так?

— А… так, — Найман, здавалося, мало не засмутився через мою обізнаність.

Я придивився до клона. За кілька сантиметрів од мого обличчя спали в амніотичній рідині під мембраною риси Міріам Банкрофт. Руки вона склала на грудях, ніби захищаючись, а її долоні були стиснуті в неміцні кулаки під підборіддям. Її волосся було зібрано в товсту скручену кільцями змію в неї на маківці та прикрите якоюсь сіткою.

— Тут уся родина, — пробурмотіла Прескотт біля мого плеча. — Чоловік, дружина та шістдесят одна дитина. Більшість має всього одного-двох клонів, але Банкрофт і його дружина мають аж по шість. Вражає, еге ж?

— Так, — я мимохіть витягнув руку й торкнувся мембрани над обличчям Міріам Банкрофт. Вона була тепла і трохи піддалася під моєю рукою. Довкола вхідних точок трубок подання поживних речовин і виведення відходів, а також на крихітних прищиках, де були введені голки для видобутку зразків тканин або внутрішньовенного введення добавок, були рельєфні шрами. Мембрана могла піддаватися такому проникненню й загоюватися після нього.

Я повернувся від сплячої жінки до Наймана.

— Це все дуже мило, але ж ви, мабуть, не вилущуєте якийсь із цих клонів щоразу, коли сюди приходить Банкрофт. У вас мають бути й резервуари.

— Сюди.

Найман жестом прикликав нас за собою й перейшов у віддалений кінець камери, де у стіні були встановлені ще одні двері під тиском. Мішки, що висіли найнижче, моторошно гойдалися, коли ми проходили повз них, а мені доводилося нахилятися, щоб не торкнутися котрогось із них. Найманові пальці зіграли коротеньку тарантелу на клавіатурі дверей, і ми пройшли у довге приміщення з низькою стелею та лікарняним освітленням, яке після внутрішньоутробного світла головного сховища мало не засліплювало. Уздовж однієї стіни вишикувалися рядком вісім металевих циліндрів, дуже подібних до того, в якому я прокинувся напередодні. Але, якщо моя «пробірка» була непофарбована та пошрамована мільйоном крихітних ушкоджень від частого використання, ці блоки були вкриті товстим шаром блискучої кремової фарби з жовтою облямівкою довкола прозорої спостережної пластини та різноманітних функціональних виступів.

— Підвісні камери з повною підтримкою життя, — пояснив Найман. — Середовище, по суті, те саме, що й у стручках. Саме тут відбувається весь процес перечохлення. Ми заносимо свіжі клони, ще у стручках, і завантажуємо їх сюди. У поживних речовинах резервуара є фермент, який руйнує стінку стручка, тож перехід відбувається зовсім не травматично. Всю клінічну роботу наші працівники виконують у синтетичних чохлах, щоб уникнути ризику забруднення.

Я краєчком ока помітив, як роздратовано закотила очі Уму Прескотт, і один кутик мого рота піднявся в усміху.

— Хто має доступ до цієї камери?

— Я сам і вповноважений персонал під денним кодом. Та ще, звісно, власники.

Я побрів уздовж ряду циліндрів, нахиляючись біля кожного, щоб оглянути візуалізацію даних біля його основи. У шостому перебував клон Міріам, а в сьомому та восьмому — двоє з клонів Наомі.

— Доньку ви також заморозили двічі?

— Так, — Найман явно спантеличився, а тоді злегка набундючився. Тут у нього з’явився шанс повернути собі ініціативу, втрачену на фрактальних закономірностях. — Хіба вас не повідомляли про її нинішній стан?

— Так, вона проходить психохірургію, — буркнув я. — Це не пояснює, чому її тут дві.

— Ну… — Найман швидко озирнувся на Прескотт, ніби кажучи, що розголошення ще якоїсь інформації не може не мати правових наслідків. Юристка кашлянула.

— «ПсихаСек» одержала від пана Банкрофта накази завжди тримати напоготові для переливання по одному запасному клону його самого та його найближчих родичів. Поки панна Банкрофт перебуває у Ванкуверському психіатричному стеку, обидва чохли зберігаються тут.

— Банкрофти люблять міняти чохли, — зі знанням справи повідомив Найман. — Як і багато наших клієнтів: це сповільнює зношення. За правильного зберігання людський організм здатен на досить значну регенерацію, а для серйозніших ушкоджень ми, звісно, надаємо повний пакет послуг із клінічного ремонту. За дуже помірними цінами.

— Не сумніваюся, — я відвернувся від останнього циліндра й усміхнувся Найманові. — Однак ви мало що можете зробити з випаруваною головою, еге ж?

Ненадовго запала тиша, в якій Прескотт зосереджено вдивлялась у куточок стелі, а Найманові вуста стиснулися так, що уподібнилися до анального отвору.

— На мою думку, це зауваження було дуже неґречне, — нарешті промовив директор. — Пане Ковач, чи є у вас якісь важливіші запитання?

Я зупинився біля циліндру Міріам Банкрофт і зазирнув у нього. Навіть розмитий оглядовою пластиною та гелем, нечіткий силует усередині відзначався чуттєвою пишнотою.

— Всього одне запитання. Хто вирішує, коли міняти чохли?

Найман позирнув на Прескотт, наче шукаючи юридичної підтримки своїх слів.

— Я одержую повноваження виконати передачу безпосередньо від пана Банкрофта щоразу, коли його оцифровують, окрім тих випадків, коли він спеціально просить цього не робити. У цьому випадку він такого прохання не висловлював.

Тут було щось таке, що збуджувало чуття посланця; щось сполучалося з чимось. Конкретизувати це ще було зарано. Я оглянув приміщення.

— Вхід до цього місця контролюється?

— Авжеж, — Найман досі говорив холодно.

— Чи багато було активності того дня, коли Банкрофт поїхав до Осаки?

— Не більше, ніж зазвичай. Пане Ковач, із цими відомостями вже ознайомилися поліціянти. Я справді не розумію, яку цінність…

— Потерпіть мене, — запропонував я, не дивлячись на нього, і від посланських інтонацій у моєму голосі він замкнувся, як перемикач.

Дві години по тому я визирав з вікна іншого автотаксі, яке відштовхнулося від посадкового причалу Алькатрасу й піднялося над Затокою.

— Ви знайшли те, що шукали?

Я позирнув на Уму Прескотт, замислившись, чи відчуває вона роздратування, яке я випромінюю. Я думав, що опанував у цьому чохлі більшість зовнішніх ознак, які виказують мій стан, але я чув про юристів, які проходили емпатську обробку для того, щоби вловлювати менш помітні вказівки на стан психіки своїх свідків під час перебування на трибуні. А тут, на Землі, я б не здивувався, якби у прекрасну ебенову голову Уму Прескотт було встановлено повний пакет для сканування тіла та голосу на предмет інфрачервоного випромінювання та інфразвукових частот.

Даних про підозрілі візити до сховища Банкрофтів у четвер, 16 серпня, було не більше, ніж у торговому центрі «Мішіма-мол» у вівторок по обіді. О восьмій ранку Банкрофт зайшов із двома помічниками, роздягнувся й заліз у підготовлений резервуар. Помічники пішли, забравши його одяг. Чотирнадцять годин по тому його інший клон виліз мокрий із сусіднього резервуара, взяв у іншого помічника рушник і пішов у душ. Жодних діалогів, окрім обміну ввічливими фразами. Нічого.

Я знизав плечима.

— Не знаю. Я справді ще не знаю, чого шукаю.

Прескотт позіхнула.

— Повне засвоєння?

— Вгадали, — я придивився до неї. — Ви багато знаєте про Корпус?

— Дещицю. Я писала статті про судові спори ООН. Їхня термінологія сама чіпляється. То що ви встигли засвоїти?

— Лише одне: довкола того, що, за словами представників влади, не горить, збирається дуже багато диму. Ви коли-небудь зустрічалися з лейтенанткою, що вела справу?

— Крістін Ортеґа. Звісно. Я навряд чи її забуду. Ми майже тиждень репетували одна на одну з протилежних боків столу.

— Ваші враження?

— Про Ортеґу? — Прескотт явно здивувалася. — Наскільки я знаю, добра поліціянтка. Відома неабиякою суворістю. Відділ органічних ушкоджень — це ланцюгові пси управління поліції, тож заробити собі таку репутацію їй явно було непросто. Вона вела справу досить продуктивно…

— На думку Банкрофта — ні.

Пауза. Прескотт сторожко поглянула на мене.

— Я сказала «продуктивно». Я не сказала «наполегливо». Ортеґа виконувала свою роботу, але…

— Але вона не любить метів?

Ще одна пауза.

— Ви непогано відчуваєте вулицю, пане Ковач.

— Її термінологія сама чіпляється, — скромно промовив я. — Чи вважаєте ви, що Ортеґа не стала б закривати справу, якби Банкрофт не був метом?

Прескотт замислилася.

— Це досить поширене упередження, — повільно сказала вона, — але мені не здається, що Ортеґа відмовилася від нас через нього. На мою думку, вона просто зрозуміла, що одержить замало вигоди від вкладених зусиль. Робота системи підвищень в управлінні поліції принаймні частково залежить від кількості вирішених справ. Ніхто не розумів, як швидко вирішити цю справу, а пан Банкрофт був живий, тому…

— Було не до того, еге ж?

— Так. Щось таке.

Я ще трохи подивився у вікно. Таксі мчало над вершинами струнких багатоповерхових стеків і заповненими транспортом щілинами між ними. Я відчував, як у мені зростає давня лють, ніяк не пов’язана з моїми поточними проблемами. Щось таке, що накопичилося завдяки рокам, проведеним у Корпусі, та звичному дрібному емоційному вантажу, схожому на мул на поверхні душі. Вірджинія Відаура, Джиммі де Сото, який помирає у мене на руках під Інненіном, Сара... Каталог невдахи, хоч із якого боку глянь.

Я притлумив це.

У мене свербів шрам під оком, а кінчики пальців позагиналися від тяги до нікотину. Я почухав шрам. Цигарки залишив у кишені. Якоїсь невизначеної миті цього ранку я заповзявся кинути курити. У мене виникла несподівана думка.

— Прескотт, це ж ви обрали для мене цей чохол?

— Прошу? — вона проглядала якусь субретинальну проекцію й не одразу зосередилася на мені. — Що ви сказали?

— Цей чохол. Його обрали ви, чи не так?

Вона насупилася.

— Ні. Наскільки я знаю, цей вибір зробив пан Банкрофт. Ми просто надали короткий список відповідно до специфікацій.

— Ні, він сказав мені, що цим займалися його юристи. Однозначно.

— Ой, — вона перестала супитись і злегка всміхнулася. — Пан Банкрофт має безліч юристів. Мабуть, він здійснив це через якусь іншу контору. А що?

Я гмикнув.

— Нічого. Попередній власник цього тіла був курцем, а я — не курець. Це капець як заважає жити.

Усмішка Прескотт поширшала.

— Ви збираєтеся кинути?

— Якщо зумію знайти час. Банкрофтові умови такі: якщо я розгадаю справу, мене можуть перечохлити, не шкодуючи грошей — тож у довгостроковій перспективі це насправді не має значення. Мені просто огидно щоранку прокидатися з повного горлянкою лайна.

— Як гадаєте, ви зможете?

— Кинути курити?

— Ні. Вирішити цю справу.

Я беземоційно поглянув на неї.

— Адвокате, у мене насправді немає вибору. Ви читали умови мого найму?

— Так. Я їх написала, — Прескотт подивилася на мене так само беземоційно, але за цим поглядом ховалися сліди дискомфорту. Побачивши його, я таки не став тягнутися на інший бік таксі, щоб ударом однієї застиглої руки вчавити її носову кістку їй у мозок.

— Ясно, ясно, — сказав я і знову визирнув з вікна.

…І ЗАСУНУ КУЛАК ТВОЇЙ ЖІНЦІ В ПІХВУ В ТЕБЕ НА ОЧАХ ГРАНИЙ СУЧИЙ МЕТЕ ТИ НЕ МОЖЕШ…

Я зняв гарнітуру і кліпнув. У тексті були грубі, але ефективні віртуальні графічні зображення та інфразвукова частота, від якої в мене загуло в голові. Прескотт із розумінням і співчуттям поглянула на мене з іншого боку столу.

— Там усе таке? — запитав я.

— Ну, далі воно менш зв’язне, — вона показала на завислий над столом голографічний дисплей, на якому переверталися зображення файлів, які я відкривав, холодних відтінків блакитного та зеленого. — Це ми називаємо стеком ВП — вгашених і причинних. Узагалі-то, ці хлопці здебільшого надто тяжко постраждали, щоби становити якусь реальну загрозу, але знати, що вони десь там, неприємно.

— Когось із них заарештувала Ортеґа?

— Це не її відділ. Відділ тяжких порушень передавання вряди-годи ловить по кілька таких, коли ми досить голосно на це скаржимося, але зважаючи на характер технології розповсюдження, це все одно що намагатися спіймати дим сіттю. А навіть якщо їх таки ловлять, вони в найгіршому разі отримують кілька місяців зберігання. Це — марнування часу. Як правило, ми просто зберігаємо ці речі, поки Банкрофт не каже, що їх можна видалити.

— А за останні шість місяців не з’явилося нічого нового?

Прескотт знизала плечима.

— Може, божевільні, поведені на релігії. Католики активізувалися щодо Резолюції 653. Пан Банкрофт користується неявним впливом у Суді ООН, про що знають практично всі. А, ще якась марсіянська археологічна секта почала кричати про співошпиль, який стоїть у нього в коридорі. Вочевидь, минулого місяця були роковини мученицької смерті їхнього засновника від дірявого скафандра. Але всім цим людям не було чим прорвати периметрову оборону Сантач-Гауса.

Я відхилив своє крісло назад і вдивився у стелю. Вгорі зверненим на південь шевроном пролетіла зграя сірих птахів, які ледь чутно щось ґелґотіли. У кабінеті Прескотт було відформатоване середовище; на всіх шести його внутрішніх поверхнях були спроектовані віртуальні зображення. Наразі її сірий металевий стіл не знати чому стояв посередині похилої луки, на якій сідало сонце, на віддалі було видно невелике стадо якоїсь худоби, а час від часу лунав пташиний спів. Роздільна здатність зображення була чи не найкращою з того, що я бачив.

— Прескотт, що ви можете розповісти мені про Лейлу Беґін?

Запала тиша, і я мимоволі опустив погляд на землю. Уму Прескотт дивилася в куток поля.

— Це ім’я вам, думаю, назвала Крістін Ортеґа, — повільно проказала вона.

— Так, — я сів. — Вона сказала, що так я дізнаюся дещо про Банкрофта. Ба більше, вона сказала мені назвати його вам і перевірити, чи ви розсердитеся.

Прескотт розвернулася до мене.

— Я не розумію, який стосунок це може мати до поточної справи.

— Може, перевіримо?

— Чудово, — промовила вона з зухвалим виглядом і надривом у голосі. — Лейла Беґін була проституткою. А може, й досі нею є. П’ятдесят років тому Банкрофт був одним з її клієнтів. Кілька необережних учинків — і це стало відомо Міріам Банкрофт. Дві жінки зустрілися на якомусь прийомі в Сан-Дієго, вочевидь, домовилися разом піти до вбиральні, і Міріам Банкрофт віддухопелила Лейлу Беґін.

Я спантеличено дивився на Прескотт по той бік стола.

— І все?

— Ні, не все, Ковачу, — втомлено сказала вона. — Беґін тоді була на шостому місяці вагітності. Через це побиття вона втратила дитину. Встановити плодові спінальну пам’ять фізично неможливо, тож смерть вийшла реальною. За це світило від трьох до п’яти десятиліть.

— Дитина була від Банкрофта?

Прескотт знизала плечима.

— Сумнівно. Беґін відмовилася дати дозвіл на перевірку генів плоду. Сказала, що не має значення, хто батько. Мабуть, вирішила, що невизначеність цінніша з медійної точки зору, ніж однозначне «ні».

— А може, вона була надто згорьована?

— Я вас благаю, Ковачу, — Прескотт роздратовано махнула на мене рукою. — Ми ж говоримо про оклендську повію.

— Міріам Банкрофт опинилася на зберіганні?

— Ні, і саме це бісить Ортеґу. Банкрофт відкупилася від усіх. Від свідків, від медіа, зрештою на компенсацію пристала навіть Беґін. Позасудове врегулювання спору. Цього було досить, щоб забезпечити їй клонувальний поліс від «Ллойдс» і вивести її з гри. Коли я чула про неї востаннє, вона зношувала другий чохол десь у Бразилії. Але це було півстоліття тому, Ковачу.

— Ви були при цьому присутні?

— Ні, — Прескотт перехилилася через стіл. — І Крістін Ортеґа теж, тому чути, як вона постійно про це ниє, якось бридко. О, я теж цього наслухалася, коли вони минулого місяця припинили розслідування. Вона жодного разу не зустрічалася з Беґін.

— Думаю, це може бути принциповим питанням, — м’яко зауважив я. — Банкрофт і досі регулярно ходить до проституток?

— Це мене не обходить.

Я проштрикнув пальцем голографічну візуалізацію й подивився, як довкола нього спотворюються барвисті файли.

— Можливо, це має вас обходити, адвокате. Ревнощі на сексуальному ґрунті — це, все ж таки, досить потужний мотив для вбивства.

— Дозвольте вам нагадати, що, коли Міріам Банкрофт про це спитали, поліграф дав негативний результат, — різко сказала Прескотт.

— Йдеться не про пані Банкрофт, — я припинив гратися з візуалізацією й подивився на юристку, що сиділа переді мною по той бік стола. — Я маю на увазі ще мільйон доступних отворів на світі та ще більшу кількість партнерів або кревних родичів, яким може бути неприємно бачити, як їх має якийсь мет. Серед них має бути кілька експертів із таємного проникнення, вибачте за мимовільний каламбур, і ще, можливо, один чи двоє психопатів. Коротше кажучи, хтось здатний залізти до будинку Банкрофта і спалити самого Банкрофта.

Оддалік тужливо замукала одна з корів.

— Як щодо цього, Прескотт? — я змахнув рукою крізь голограф. — Тут нема нічого такого, що 6 починалося словами: «ЗА ТЕ, ЩО ТИ СКОЇВ ІЗ МОЄЮ ДІВЧИНКОЮ, ДОНЬКОЮ, СЕСТРОЮ, МАТІР’Ю — ЗАЙВЕ ВИКРЕСЛИТИ»?

Я не потребував її відповіді. Я й так усе зрозумів з виразу її обличчя.

Сонце падало на стіл косими смутами, а в деревах по той бік луки співали птахи; Уму Прескотт схилилася над клавіатурою бази даних і викликала у візуалізацію новий фіалковий прямокутник голографічного світла. На моїх очах він розквітнув і розкрився, наче якесь кубістське зображення орхідеї. За мною повідомила про своє пасивне невдоволення ще одна корова.

Я знову надягнув гарнітуру.

Розділ восьмий

Містечко називалося Ембер. Я знайшов його на мапі кілометрів за двісті на північ від Бей-Сіті, на прибережній дорозі. У морі біля нього був асиметричний жовтий знак.

— «Оборонник вільної торгівлі», — сказала Прескотт, дивлячись мені за плече. — Авіаносець. Це був останній по-справжньому великий воєнний корабель в історії. Якийсь ідіот посадив його на мілину ще на початку колоніальних часів, а містечко виросло довкола цього місця для потреб туристів.

— Туристів?

Вона поглянула на мене.

— Корабель великий.

Я орендував старезну наземну машину в підозрілому на вигляд центрі за два квартали від офісу Прескотт і поїхав на північ, скориставшись підвісним мостом кольору іржі. Мені був потрібен час на роздуми. Прибережне шосе кепсько обслуговували, але там практично нікого не було, тож я тримався жовтої лінії посередині дороги та мчав, стабільно утримуючи сто п’ятдесят кілометрів на годину. Радіо транслювало низку різних станцій, чий культурний багаж був здебільшого мені незрозумілий, однак зрештою я знайшов неомаоїстського діджея-пропагандиста, записи якого були підключені до якогось супутника-поширювача, який так ніхто й не став виводити з експлуатації. Перед цією сумішшю загострених політичних почувань і солодкавих пісеньок для караоке було неможливо встояти. У відчинене вікно влетів запах моря, що його я проминав, а переді мною розкручувалася дорога, тож на якийсь час я забув про Корпус, Інненін і все, що відтоді сталося.

Коли я опинився на довгому кривому спуску до Ембера, сонце вже сідало за скісні кути пускової палуби «Оборонника вільної торгівлі», і його останні промені лишали майже непомітні рожеві плями на бурунах обабіч тіні від розтрощеного корабля. Прескотт мала рацію. Корабель був великий.

Я знизив швидкість із поваги до будівель, що здіймалися довкола мене, і знічев’я замислився, як комусь могло стати дурості, щоб підвести таке велике судно так близько до берега. Можливо, це знав Банкрофт. Він тоді, напевно, існував.

Головна вулиця Ембера простягалася морським узбережжям уздовж усього міста, відділена від пляжу рядом розкішних пальм і неовікторіанською огорожею з кутого заліза. До стовбурів пальм були прикріплені голографи; всі вони проеціювали одне зображення — жіноче обличчя, обрамлене словами: «КОВЗКИЙ СПУСК: АНШАНА САЛОМАН І ТЕАТР АБСОЛЮТНОГО ТІЛА РІО». Люди з маленьких групок на вулиці витягували шиї, дивлячись на зображення.

Я котив наземну машину вулицею на першій передачі, оглядаючи фасади, і врешті-решт знайшов те, чого шукав, приблизно за дві третини шляху вздовж набережної. Проминувши це, я тихенько припаркував машину метрів за п’ятдесят звідти, спокійно посидів кілька хвилин, аби побачити, чи не станеться чогось, а тоді, коли нічого не сталося, виліз із машини та пройшов вулицею назад.

Агенція передачі даних «Елліотт» мала вузький фасад, затиснутий між магазином промислових хімічних речовин і порожньою ділянкою, на якій серед оболонок викинутої апаратури квилили й билися за недоїдки мартини. Двері «Елліотта» утримував відчиненими мертвий плоскоекранний монітор, а одразу за ними був розташований пункт керування. Я зайшов усередину й позирнув угору, а тоді — вниз. Там були розставлені парами спиною до спини чотири консолі, що ховалися за довгим столом рецепції з формованого пластику. За ними були двері, що вели до кабінету зі скляними стінами. На віддаленій стіні була встановлена група з семи моніторів, на яких прокручувалися донизу нерозбірливі рядки даних. Нерівний проміжок у ряду моніторів вказував на попереднє місцезнаходження підпорки для дверей. Там, де було важко витягнути кронштейни, шар фарби на стіні було подряпано. На найближчому до проміжку екрані крутилися мерехтливі вогники, неначе те, що вбило перший монітор, було заразним.

— Вам допомогти?

Тонколиций чоловік невизначеного віку висунув голову з-за похилого блока консольного обладнання. У нього в роті була незапалена цигарка, а до інтерфейсу за правим вухом була підключена довга нитка кабелю. Його шкіра відзначалася нездоровою блідістю.

— Так, я шукаю Віктора Елліотта.

— Там, попереду, — він показав рукою туди, звідки я прийшов. — Бачите старого на огорожі? Того, що дивиться на корабель? Ото він.

Я визирнув у вечірній присмерк за дверима й розгледів самотню постать біля огорожі.

— Він володіє цим закладом?

— Так. За свої гріхи, — інфопацюк усміхнувся на весь рот і обвів жестом усе довкола. — Зважаючи на те, як тут ідуть справи, йому не конче потрібно сидіти в кабінеті.

Я подякував і знову вийшов надвір. Світло вже почало меркнути, і голографічне обличчя Аншани Саломан дедалі більше впадало в око. Пройшовши під одним із банерів, я наблизився до чоловіка біля огорожі й теж поклав руки на темно-сірий чавун. Чоловік, коли я до нього долучився, роззирнувся довкола і привітався зі мною кивком, а тоді знову почав вдивлятися у горизонт, ніби шукаючи тріщину у звареному шві між морем і небом.

— Досить похмуре паркувальне місце, — сказав я, показавши рукою на розтрощений корабель.

Він спершу задумливо глянув на мене, а тоді відповів.

— Кажуть, то були терористи, — голос у нього був порожній, байдужий, наче він колись перестарався, користуючись ним, і щось зламалося. — Або під час шторму стався збій у роботі сонара. А може, і те, і те.

— Може, це зробили заради страхування, — промовив я.

Елліотт поглянув на мене знову, тепер уже пильніше.

— Ви нетутешній? — запитав він; цього разу в його голосі додалося трохи зацікавленості.

— Ні. Я тут проїздом.

— Із Ріо? — сказав він, показуючи на Аншану Саломан. — Ви артист?

— Ні.

— А, — він неначе замислився над цим на мить. Здавалося, цей чоловік відучився розмовляти. — Ви рухаєтеся, як артист.

— Ви майже вгадали. Це військова нейрохімія.

Тут до нього дійшло, але шок, здавалося, лише ненадовго промайнув ув очах і згас. Він повільно оглянув мене з голови до ніг, а тоді знову повернувся до моря.

— Ви приїхали мене шукати? Ви від Банкрофта?

— Можна й так сказати.

Він облизав губи.

— Приїхали мене вбити?

Я витягнув із кишені паперовий документ і передав йому.

— Приїхав вас порозпитувати. Ви передавали це?

Він прочитав текст, беззвучно ворушачи губами. В голові я знову чув слова, які він смакував: «…за те, що забрав у мене доньку… спалю плоть у тебе на голові… не знатимеш ні дня, ні години… ніде не будеш у безпеці в цьому житті…» Це було не надто оригінально, зате щиро та красномовно, чим турбувало більше за будь-які образи, які Прескотт показала мені у стеку «для вгашених і причинних». А ще там було точно названо смерть, якою загинув Банкрофт. Частинковий бластер мав обвуглити Банкрофтів череп іззовні до хрусткої скоринки, а тоді рознести його перегрітий вміст по кімнаті.

— Так, це моє, — тихо промовив Елліотт.

— Ви знаєте, що минулого місяця хтось убив Лоренса Банкрофта.

Він повернув папір мені.

— Та невже? Я чув, що той гад сам відстрілив собі голову.

— Ну, це можливо, — погодився я, зіжмакав папір і закинув його в заповнений відходами контейнер під нами на пляжі. — Але мені платять не за те, щоб я сприймав цю версію всерйоз. На жаль для вас, причина його смерті неприємно близька до того, як ви висловилися в цьому тексті.

— Я цього не робив, — просто сказав Елліотт.

— Я знав, що ви це скажете. Я міг би навіть вам повірити — от тільки той, хто таки вбив Банкрофта, пробрався за дуже серйозні системи безпеки, а ви колись були сержантом тактичної піхоти. Я ж знав декого з тактиків на Світі Гарлана, і кілька з них були підготовлені для таємних замовних убивств.

Елліотт із цікавістю поглянув на мене.

— Ви коник-стрибунець?

— Хто-хто?

— Коник-стрибунець. Уродженець іншої планети.

— Так.

Якщо Елліотт і боявся мене колись, то тепер його страх швидко зникав. Я подумав, чи не розіграти мені карту Посланця, але виглядало на те, що воно того не варте. Елліотт же не припиняв говорити.

— Банкрофтові не треба завозити м’язову силу з-за меж планети. Ким ви тут працюєте?

— Приватним підрядником, — сказав я. — Мушу знайти вбивцю.

Елліотт пирхнув.

— А ви думали, що це я.

Я такого не думав, але пропустив це повз вуха, тому що ця хибна думка надавала йому почуття зверхності, завдяки якому розмова тривала. В його очах з’явилися невиразні вогники.

— Думаєте, я міг би пролізти до Банкрофта в будинок? Ви знаєте, що ні, бо я дивився специфікації. Якби там був якийсь вхід, я би скористався ним рік тому, і ви знайшли б його дрібні шматочки, розкидані по газону.

— Це через вашу доньку?

— Так, це через мою доньку, — гнів додав йому жвавості. — Мою доньку та всіх інших таких, як вона. Вона ж іще була дитиною.

Він замовкнув і знову поглянув на море. За мить показав на «Оборонника вільної торгівлі», на якому, як я тепер бачив, довкола якоїсь конструкції на похилій пусковій палубі — вочевидячки, сцени — виблискували маленькі вогники.

— Ось чого вона хотіла. Ось її єдине бажання. Театр абсолютного тіла. Бути як Аншана Саломан і Ріан Лі. Вона поїхала до Бей-Сіті, бо чула, ніби там є якась людина зі зв’язками, хтось здатний…

Він різко зупинився й поглянув на мене. Інфопацюк назвав його старим, і тепер я вперше зрозумів, чому. Попри кремезну статуру сержанта і майже не розповнілий стан, обличчя в нього було старе, зоране суворими зморшками тривалого болю. Він був готовий розплакатися.

— І вона могла прорватися. Вона була красунею.

Він намацував щось у себе в кишені. Я витягнув свої цигарки й запропонував йому одну. Він машинально її взяв, підкурив за допомогою простягнутої наліпки запалювання на пачці, але продовжив порпатися в кишенях, поки не викопав звідти маленький кодакристал. Я насправді не хотів на нього дивитися, але Елліотт активував його, перш ніж я встиг щось сказати, і в повітря між нами вистрибнуло малесеньке кубічне зображення.

Він мав рацію. Елізабет Елліотт була вродливою дівчиною, білявою, спортивною та всього на кілька років молодшою за Міріам Банкрофт. Чи відзначалася вона активною рішучістю та кінською витривалістю, необхідною в Театрі абсолютного тіла, на знімку видно не було, але спробувати вона, ймовірно, могла.

На голознімку вона була затиснута між Елліоттом та іншою жінкою, дуже схожою на старшу версію Елізабет. Їх зняли на яскравому сонці десь серед трави. Зображення псувала смуга тіні, що падала від дерева, яке не втрапило в об’єктив записувача, на обличчя старшої жінки. Вона супилася, ніби помітивши ґандж у композиції, але не сердилася — просто в неї між бровами утворилися невеличкі зморшки. Ця деталь губилася в добре помітному мерехтінні щастя.

— Зникла, — промовив Елліотт, наче здогадавшись, на кому зосередилася моя увага. — Чотири роки тому. Знаєте, що таке занурювання?

Я хитнув головою. «Місцевий колорит, — прошепотіла мені на вухо Вірджинія Відаура. — Всотуй його».

Елліотт підняв очі — мені на мить подумалося, що на голограму Аншани Саломан, але тоді я побачив, що він схилив голову до неба за нею.

— Отам, — сказав він і швидко зупинився — так само, як після згадки про юність своєї доньки.

Я зачекав.

— Там, угорі, є комунікаційні супутники. Вони виливають дані. Це видно на деяких віртуальних мапах, і тоді здається, ніби хтось плете світові шалик, — він знову поглянув на мене ясними очима. — Так казала Айрін. Плете світові шалик. У цьому шалику є й люди. Оцифровані товстосуми, що мандрують між тілами. Мотки пам’яті, почуттів і думки, запаковані за номерами.

Тут я подумав, що знаю, що буде далі, але змовчав.

— Якщо людина тямовита, а моя донька такою й була, і має потрібне обладнання, то вона може відбирати зразки цих сигналів. Їх називають психокрихтами. Кілька секунд у голові принцеси модного дому, ідеї теоретика часток, дитячі спогади короля. Вони мають свій ринок. О, журнали світської хроніки представляють відредаговані прогулянки в голові таких людей, але там усе узгоджено й зацензуровано. Порізано для широкого вжитку. Жодних несподіваних моментів, нічого такого, що може когось знітити чи нашкодити популярності — лише великі фальшиві усмішки повсюди. Насправді люди хочуть не цього.

Щодо цього я сумнівався. Журнали прогулянок у головах були популярні й на Світі Гарлана, і їхні читачі протестували лише тоді, коли якусь відому людину, про яку там писали, ловили на певному прояві людської слабкості. Зазвичай найбільше обурення серед громадськості викликали невірність і брудна лайка. Воно й не дивно. Жодна людина, яка опустилася до того, щоб стільки часу проводити за межами власної голови, не захоче бачити відображення тих самих елементарних реалій людського життя в позолочених головах своїх кумирів.

— Психокрихти дають усе, — промовив Елліот з дивним ентузіазмом — як я підозрював, породженням думок його дружини. — Сумнів, бруд, людяність. Люди готові платити за це цілий статок.

— Але це незаконно?

Елліотт показав жестом на фасад майстерні зі своїм іменем.

— Ринок даних обвалився. Надлишок брокерів. Насичення. У нас був поліс на клонування та перечохлення, розрахований на нас обох і Елізабет. Моєї пенсії колишнього тактика явно не вистачало. Що ми могли зробити?

— Скільки їй дали? — тихо спитав я його.

Елліотт поглянув на море.

— Тридцять років.

Трохи згодом він, не відводячи погляду від обрію, сказав:

— Шість місяців у мене все було гаразд, а тоді я вмикаю екран і бачу, як якась корпоративна представниця ходить у тілі Айрін, — він зробив півоберта в мій бік і пирхнув. — Корпорація придбала його безпосередньо у сховища Бей-Сіті. Заплатила вп’ятеро більше, ніж я міг собі дозволити. Кажуть, ця сучка ходить у ньому лише через місяць.

— Елізабет у курсі?

Він кивнув — так, наче опустив сокиру.

— Вона витягнула це з мене якось уночі. Я був під контактним кайфом. Увесь день лазив по стеках, шукаючи клієнтів. Геть не розумів, де я чи що відбувається. Хочете знати, що вона сказала?

— Ні, — пробурмотів я.

Він мене не почув. Кісточки його пальців на залізній огорожі побіліли.

— Вона сказала: «Не хвилюйся, татку, коли я розбагатію, ми викупимо маму».

Ситуація поступово виходила з-під контролю.

— Послухайте, Елліотте, мені шкода вашої доньки, але, судячи з того, що я почув, вона не працювала в таких закладах, до яких вчащає Банкрофт. «Закритий простір Джеррі» — це ж не зовсім Доми, чи не так?

Колишній тактик без попередження розвернувся до мене зі сліпою люттю в очах і стиснутих кулаках. Я не міг поставити йому це на карб. Він бачив перед собою лише людину Банкрофта.

Але посланця не можна заскочити зненацька: цього не допустить обробка. Я передбачив атаку мало не раніше, ніж він сам зрозумів, що атакує, а менш ніж за секунду спрацювала нейрохімія мого позиченого чохла. Він напав знизу, пірнаючи під захист, який подумки мені приписав, і спробував знайти удари по корпусу, від яких у мене розтрощаться ребра. Захисту там не було, та й мене теж. Натомість я зайшов за траєкторію ударів, вивів його з рівноваги своєю вагою й переплів одну ногу з його ногою. Він незграбно позадкував на огорожу, а я врізав йому в сонячне сплетіння ліктем, зробивши безжальний аперкот. Від шоку в нього посіріло обличчя. Нахилившись, я прип’яв його до огорожі й тицьнув йому в горло розведеними пальцями однієї руки.

— Досить, — дещо невпевнено гаркнув я. Нейрохімічна проводка цього чохла була зроблена грубіше за системи Корпусу, якими я користувався раніше, а коли вони працювали на повну потужність, я почувався підвішеним у підшкірному мішку з дротяної сітки.

Я опустив погляд на Елліотта.

Його очі відділяла від моїх ширина однієї долоні; хоч я й досі тримав його за горло, вони ще палали люттю. Гучно дихаючи крізь зціплені зуби, він намагався знайти сили, щоби звільнитися з моєї хватки й нашкодити мені.

Я відірвав його від огорожі й відсторонився від нього в застережній позі.

— Послухайте, я тут нічого не оцінюю. Просто хочу знати. Чому ви думаєте, ніби вона якось пов’язана з Банкрофтом?

— Тому що вона мені так сказала, гівнюче, — прошипів він. — Вона розповіла мені, що він зробив.

— А що саме?

Він швидко кліпнув, і його невивільнена лють обернулася на сльози.

— Дещо брудне, — сказав він. — Вона казала, що він цього потребує. Настільки, щоби повертатися. Настільки, щоби платити.

Талон на обід. «Не хвилюйся, татку, коли я розбагатію, ми викупимо маму.» Такої помилки досить легко припуститися в юності. Але ніщо не дається так просто.

— Думаєте, тому вона й померла?

Він повернув голову й подивився на мене, як на павука особливо отруйного виду на підлозі власної кухні.

— Шановний, вона не померла. Її хтось убив. Хтось узяв бритву й порізав її.

— Судовий протокол стверджує, що це був якийсь клієнт. Не Банкрофт.

— Звідки їм знати? — байдужо сказав він. — Вони називають тіло, і хто його зна, хто там усередині. Хто за все це платить.

— Його вже знайшли?

— Убивцю повії з біокабінки? А як ви гадаєте? Вона ж працювала не зовсім у Домах, так?

— Елліотте, я не це мав на увазі. Якщо ви скажете, що вона знайшла Банкрофта у Джеррі, я вам повірю. Але ви маєте визнати: це не скидається на Банкрофтову поведінку. Я з ним зустрічався і… щоб він прогулювався нетрями? — я похитав головою. — Мені він таким не здається.

Елліотт відвернувся.

— Плоть, — сказав він. — Якою може здатися плоть мета?

Уже майже остаточно стемніло. За водою, на похилій палубі військового судна, вже почалася вистава. Ми обидва якийсь час дивилися на вогні, чули яскраві уривки музики, подібні на передачі з планети, вхід на яку нам навіки заказано.

— Елізабет досі у стеку, — тихо зауважив я.

— Так, то й що? Поліс на перечохлення став недійсним чотири роки тому, коли ми вгатили всі свої гроші в якогось юриста, який сказав, що може розгадати справу Айрін, — він показав на тьмяно освітлений фасад своєї контори. — Я що, схожий на людину, в якої невдовзі заведуться гроші?

Далі вже не було про що говорити. Я залишив його дивитися на вогні й повернувся до машини. Коли я проминув його, виїжджаючи з маленького містечка, він ще був там і не озирнувся.