Видозмінений вуглець

Розділ дев'ятий

Я зателефонував Прескотт із автомобіля. На вбудованому у приладову дошку запорошеному екранчику чітко відобразилося її дещо роздратоване обличчя.

— Ковачу. Ви знайшли те, що шукали?

— Взагалі-то, я досі не знаю, що шукаю, — бадьоро промовив я. — Як думаєте, Банкрофт узагалі ходить до біокабінок?

Вона скривилася.

— Ой, я вас благаю.

— Гаразд, ось ще одне запитання. Лейла Беґін коли-небудь працювала в закладах з біокабінками?

— Ковачу, насправді я й гадки не маю.

— Ну, то вточніть це. Я зачекаю, — відповів я кам’яним голосом. Витончена відраза Прескотт дуже контрастувала з болем Віктора Елліотта через доньку.

Поки юристка зникла з екрана, я почав вистукувати пальцями й несподівано для самого себе замугикав у цьому ритмі міллспортський рибальський реп. Зовні повз мене прослизало нічне узбережжя, але запахи та звуки моря раптом стали зовсім не такими, як треба. Надто притлумленими, без сліду бела-трави у вітрі.

— Ось, — Прескотт із дещо ніяковим виглядом знову сіла в зоні покриття телефонного сканера. — В оклендському досьє Беґін є два випадки роботи в біокабінках, до того, як вона одержала тимчасову роботу в одному з Домів Сан-Дієго. Якщо її не знайшов професійний шукач талантів, то в неї мала бути перепустка.

Банкрофт мав бути непоганою перепусткою куди завгодно. Мені закортіло це сказати, але я припнув язика.

— Зображення маєте?

— Чиє? Беґін? — Прескотт знизала плечима. — Тільки двовимірне. Хочете, перешлю?

— Перешліть, будь ласка.

Старезний автотелефон трохи зашипів, пристосовуючись до зміни вхідного сигналу, а тоді з завад показалося обличчя Лейли Беґін. Я нахилився ближче, видивляючись у них правду. На її пошуки знадобилося трохи часу, але вона там була.

— Так. А тепер не можете знайти мені адресу закладу, де працювала Елізабет Елліотт? «Закритий простір Джеррі». Він на вулиці, що називається Маріпоса-стрит.

— На розі Маріпоси та Сан-Бруно, — пролунав із-за послужливо набурмосеного личка Лейли Беґін безплотний голос Прескотт. — Господи, це ж просто під старою автострадою. Це не може не бути порушенням техніки безпеки.

— Можете надіслати мені мапу з поміченим маршрутом від мосту?

— Ви туди їдете? Сьогодні ввечері?

— Прескотт, удень у таких закладах клієнтів небагато, — терпляче пояснив я. — Звісно, я їду туди сьогодні ввечері.

Моя співрозмовниця по той бік лінії завагалася.

— Ковачу, це не рекомендована зона. Ви маєте бути обережним.

Цього разу я не втримався від веселого пирхання. Я ніби чув, як хтось каже хірургові бути обережним і не закривавити рук. Напевно, вона мене почула і сухо промовила:

— Я надішлю мапу.

Обличчя Лейли Беґін блимнуло та зникло, і на її місці вималювався сітчастий візерунок вулиць і я побачив місце її перебування. Більше мені нічого не було потрібно. Волосся в неї було переливчасто-малинове, її горло стискав залізний нашийник, а перелякані очі приховував густий макіяж, але під усім цим я розгледів риси обличчя. Ті самі риси, що були ледь помітні на кодакристалі Віктора Елліотта з зображенням його доньки. Невелика, проте незаперечна подібність.

Міріам Банкрофт.

Коли я повернувся до міста, в потемнілому небі сіяла легка мжичка. Припаркувавшись навпроти закладу Джеррі, я подивився на миготливу неонову вивіску клубу крізь патьоки та намистинки води на вітровому склі наземної машини. Десь у мороці під бетонними кістками автостради танцювала голограма жінки в коктейльному келиху, але в голографі була якась несправність, і зображення постійно гаснуло.

Я побоювався, що наземна машина приверне увагу, але виглядало на те, що я приїхав нею саме туди, куди треба. Більшість транспортних засобів довкола закладу Джеррі не могли літати; єдиним винятком із цього правила були автотаксі, що час від часу опускалися, щоб вивергнути чи забрати пасажирів, а тоді з нелюдською точністю та швидкістю вискакували назад, у потік повітряного транспорту. Завдяки рядам червоних, блакитних і білих навігаційних вогнів вони скидалися на прикрашених коштовним камінням візитерів з іншого світу, які майже не торкалися потрісканого й захаращеного сміттям тротуару, поки їхні підопічні виходили чи залазили всередину.

Я спостерігав упродовж години. У клубі було доволі жваво, клієнтура водилася розмаїта, здебільшого чоловіча. Біля дверей клієнтів перевіряв робот-охоронець, який дуже скидався на восьминога, складеного гармошкою й підвішеного до одвірка при вході. Декому доводилося розлучатися з прихованими предметами, мабуть, зброєю, а одного-двох завернули. Протестів не було: з роботом не посперечаєшся.

Надворі люди паркувалися, залазили до машин і вилазили з них, а також купували та продавали дрібний товар, який здаля я не міг роздивитися. Двоє чоловіків влаштували в затінку між двома опорними колонами автостради бійку на ножах, але невдовзі один боєць пошкутильгав геть, тримаючись за порізану руку, а другий повернувся всередину клубу так, наче просто справив природну потребу.

Я виліз із машини, перевірив на ній сигналізацію й побрів на інший бік вулиці. Парочка торгівців сиділа по-турецьки на капоті машини, ховаючись від дощу за допомогою поставленого між стопами відбивача завад, а коли я підійшов ближче, позирнули вгору.

— Може, продати тобі диск, чуваче? Гарячі дівки з Улан-Батора, якість — як у Домах.

Я спокійно оглянув їх і неквапливо хитнув головою.

— Жмурику?

Знову хитнув головою. Я дійшов до робота й зупинився, коли він простягнув свої численні мацаки, щоб мене обшукати, а тоді, коли дешево синтезований голос сказав «чисто», спробував зайти за поріг. Одна з його рук затримала мене, обережно штовхнувши у груди.

— Вам кабінки чи бар?

Я завагався, вдаючи, ніби оцінюю варіанти.

— А що такого в барі?

— Ха-ха-ха, — хтось запрограмував робота на сміх. Він звучав так, ніби то якийсь товстун потопає в сиропі. Сміх різко урвався. — У барі можна дивитися, але не торкатися. Жодної готівки, рук не розпускати. Місцеве правило. Інших клієнтів це теж стосується.

— Кабінки, — сказав я, прагнучи спекатися програм механічного закликайла. В порівнянні з ним вуличні торгівці на машині були реально приязніші.

— Спускайтеся сходами і наліво. Візьміть рушник зі стосу.

Я спустився короткими сходами з металевими перилами і звернув ліворуч у коридор, який освітлювали згори, миготливими червоними вогниками, які оберталися, достоту як вогні автотаксі на вулиці. Безупинна джанк-ритмова музика молотила повітря, наче шлуночок якогось величезного серця під тетраметом. В одній ніші, як мені й обіцяли, лежав стос свіжих білих рушників, а за нею розташовувалися двері до кабінок. Я проминув перші чотири, дві з яких були зайняті, й увійшов у п’яту.

Підлога приміщення завбільшки десь із два на три метри була вистелена блискучою атласною обшивкою. Якщо на ній і були плями, то я їх не міг бачити, бо єдиним джерелом освітлення тут був один обертовий міні-світильник, подібний на світильники в коридорі. Повітря було тепле і сперте. Під широкими тінями, що їх відкидало світло, в одному кутку стояв побитий на вигляд термінал для прийому коштів з матово-чорною стійкою та червоним цифровим табло зі світлодіодами вгорі. Була там і щілина для карток і готівки. Панелі для ДНК-розрахунків не було. Віддалена стіна складалася з матованого скла.

Я це передбачив і зняв пачку грошей ув автобанку, коли їхав містом. Обравши одну з пластифікованих банкнот великого номіналу, я вставив її в щілину. Натиснув на кнопку і висвітився червоними світлодіодами мій кредит. За мною плавно зачинилися двері, приглушивши музику, а об матоване скло попереду різко — я аж сіпнувся — гепнуло якесь тіло. Замиготіли цифри на табло. Поки що мої витрати були мінімальні. Я оглянув тіло, що притиснулося до скла. Сплющені важкі груди, жіночий профіль і нечіткі обриси стегон та литок. Із прихованих динаміків долинули пронизливі стогони. Раптом залунав голос.

— Хочеш побачити… побачити… побачити?..

Дешевий ехо-резонатор на вокодері.

Я знову натиснув на кнопку. Скло проясніло, і по той бік стало видно жінку. Вона почала рухатися туди-сюди, демонструючи мені себе, своє треноване тіло та збільшені груди, нахилилася вперед і облизала скло кінчиком язика. Від її дихання скло спітніло. Її очі зустрілися з моїми.

— Хочеш торкнутися… торкнутися… торкнутися?.. Незалежно від того, використовувалися в кабінках інфразвукові частоти чи ні, все це викликало в мене однозначну реакцію. Мій пеніс потовщав і заворушився. Я зупинив його пульсацію та перегнав звідти кров у м’язи, наче мене покликали до бою. У цій сцені він мав висіти. Я знов потягнувся до кнопки оплати. Скляний екран ковзнув убік, і вона пройшла всередину, наче виходячи з душу. Наблизилася до мене та плавно простягнула руку, зігнуту ківшиком.

— Скажи, чого ти хочеш, любчику, — гортанно промовила вона. Її голос без вокодерного ефекту здавався різким.

Я прокашлявся.

— Як тебе звати?

— Аненома. Хочеш дізнатися, чому мене так звуть?

Вона заворушила рукою. Позаду неї тихенько клацав лічильник.

— Пам’ятаєш, тут працювала одна дівчина? — запитав я.

Тепер вона займалася моїм паском.

— Любчику, жодна дівчина, яка тут колись працювала, не зробить для тебе того, що зроблю я. А тепер, як тобі…

— Її звали Елізабет. Звали по-справжньому. Елізабет Елліотт.

Її руки раптово опустилися, а з обличчя спливла машкара збудження.

— Що це за хрінь? Ти що, поліцай?

— Хто?

— Поліцай. Лягавий, — її голос почав підвищуватися. Вона відступила від мене. — У нас був такий…

— Ні, — я на крок наблизився до неї, і вона з явним знанням справи стала в захисну стійку. Я відступив і стиха мовив. — Ні, я її маги.

Напружена тиша. Вона гнівно поглянула на мене.

— Маячня. Ліззіна мамця на зберіганні.

— Ні, — я повернув її руку на свій пах. — Помацай. Там нічого нема. Мене зачохлили сюди, але я — жінка. Я не, я б не могла…

Вона трішки розігнулася й майже знехотя потягнула руками донизу.

— По-моєму, шикарна резервуарна плоть, — із недовірою зауважила вона. — Як ти просто виходиш зі зберігання, чому тебе не випускають під чесне слово в чохлі якогось дурнуватого наркоші?

— Не під чесне слово, — у мене в голові стрімко, наче зграя низьколітних реактивних бомбардувальників, пролетіла підготовка Корпусу для роботи під глибоким прикриттям, залишивши по собі інверсійний слід із брехні на межі правдоподібності та маловідомих деталей. Я так зрадів роботі над завданням, що в мені щось аж стрепенулося. — Знаєш, за що мене запроторили?

— Ліззі казала про психокрихти, щось…

— Так. Занурення. Знаєш, у кого я занурилася?

— Ні. Ліззі ніколи не говорила багато про…

— Елізабет не знала. А розголосу це так і не набуло.

Дівчина з важкими грудьми вперла руки в боки.

— То хто…

Я їй усміхнувся.

— Краще не знати. Дехто могутній. Той, кому вистачило влади, щоб витягнути мене зі стека й дати мені оце.

— Втім, не досить могутній, щоби повернути тебе у щось із піхвою, — в Аненоминому голосі досі відчувався сумнів, але до неї швидко, наче косяк пляшкоспинів під водою на рифі, наближалася впевненість. Їй хотілося вірити в цю казкову матір, що прийшла шукати загублену доньку. — Чому це тобі зробили крос-зачохлення?

— Є одна домовленість, — сказав я їй, наблизившись до істини, аби доповнити історію. — Ця… людина… мене витягає, а я маю дещо для неї зробити. Дещо таке, для чого потрібне чоловіче тіло. Якщо я це зроблю, то здобуду по новому чохлу для себе та Елізабет.

— Та невже? То ось чому ти тут? — в її голосі відчувалася гіркота, яка підказувала мені, що батьки ніколи б не прийшли шукати її до цього закладу. А ще — що вона мені вірить. Я завершив брехню.

— Із перечохленням Елізабет є проблема. Хтось блокує процедуру. Я хочу знати, хто й чому. Ти знаєш, хто її порішив?

Вона опустила голову й заперечно похитала.

— Дуже багато дівчат потерпає, — тихо промовила вона. — Але Джеррі покриває це страхуванням. Тут він молодець, навіть відправляє нас на зберігання, якщо видужувати доведеться довго. Але Ліззі вколошкав не постійний клієнт.

— Елізабет мала постійних клієнтів? Був серед них хтось важливий? Хтось дивний?

Вона підвела на мене сповнений жалю погляд. Я остаточно ввійшов у образ Айрін Елліотт.

— Пані Елліотт, усі люди, які сюди приходять, дивні. Інакше їх би тут не було.

Я вдавано поморщився.

— А… Хтось… Важливий?

— Я не знаю. Послухайте, пані Елліотт, Ліззі мені подобалася, вона реально добре повелася зі мною пару разів, коли я хворіла, та ми так і не зблизилися. Вона була близька до Хлої та… — вона зупинилась, а тоді поспіхом додала: — Ну, знаєте, нічого такого, але вони з Хлої та Мак усім ділилися — ну, знаєте, розмовляли і все таке.

— Я можу поговорити з ними?

Вона швидко оглянула кутки кабінки так, наче щойно почула якийсь непоясненний звук. Вигляд у неї був зацькований.

— Вам краще цього… Не робити. Джеррі, розумієте, він не любить, коли ми розмовляємо з людьми. Якщо він нас застукає…

Я вклав у свою позу й тон усю переконливість посланця.

— Ну, може, ти б могла спитати за мене…

Здається, її очі виражали ще більший страх, однак голос жінка опанувала.

— Авжеж. Я порозпитую. Але не… Не зараз. Вам треба йти. Вертайтеся завтра о цій самій порі. До цієї ж кабінки. Я буду вільна. Скажіть, що ви домовилися про зустріч.

Я обіруч узяв її долоню.

— Дякую, Аненомо.

— Мене звати не Аненома, — раптом сказала вона. — Мене звати Луїза. Звіть мене Луїза.

— Дякую, Луїзо, — я ще тримав її за руку. — Дякую за це…

— Послухайте, я ж нічого не обіцяю, — спробувала різко відказати вона. — Я лиш пообіцяла запитати, більш нічого. А тепер ідіть. Будь ласка.

Вона показала мені, як скасувати решту платежу на терміналі для внесення коштів, і двері негайно відчинилися. Нічого не змінилося. Я більше нічого не сказав. Не спробував торкнутися її знову. Я вийшов у відчинені двері, залишивши її стояти там зі складеними на грудях руками й опущеною головою; вона дивилася на вистелену атласом підлогу кабінки так, наче бачила її вперше.

У червоному світлі.

Вулиця за стінами клубу не змінилася. Двоє торгівців нікуди не поділися й завзято вели перемовини з величезним монголом, який спирався на капот машини й дивився на щось у себе в руках. Восьминіг вигнув руки, пропускаючи мене, і я вийшов у мжичку. Монгол підвів очі, коли я пройшов повз нього, і його обличчя пересмикнуло: він мене впізнав.

Я зупинився, розвернувся посеред кроку, і він знов опустив погляд, бурмочучи щось торгівцям. Пробудилася нейрохімія, і мене зсередини неначе облило холодною водою. Я пройшов вулицею до машини, і небагатослівна розмова тих трьох чоловіків негайно припинилася. Вони сховали руки в торбинках і кишенях. Мене щось підштовхувало, щось практично не пов’язане з поглядом, який кинув на мене монгол. Щось темне, що розправило крила, побачивши малопомітну вбогість кабінки, щось некероване — Вірджинія Відаура мене б за таке вилаяла. Я чув, як мені шепоче на вухо Джиммі де Сото.

— Чекаєте на мене? — спитав я, говорячи монголові у спину, і побачив, як у ній напружилися м’язи.

Можливо, один з торгівців це передчував. Він підняв оголену руку в замирливому жесті.

— Слухай, чуваче… — кволо заговорив він.

Я зиркнув на нього краєчком ока, і він стулив пельку.

— Я сказав…

Тут усе й пішло шкереберть. Монгол, заревівши, відштовхнувся від капота й ударив мене рукою завтовшки з окіст. Удар так мене й не торкнувся, та я, хоч і відбив його, все одно незграбно відступив на крок. Торгівці оголили зброю, маленькі смертоносні шматки чорного та сірого металу, які плювались і дзявкали під дощем. Я врятувався від переплетінь вогню, сховавшись за монголом, і врізав йому в перекошене обличчя ребром долоні. Захрускотіла кістка, і я, обійшовши його, опинився біля машини, поки торгівці ще намагалися допетрати, де я. Нейрохімія перетворила їхні рухи на потік густого меду. За мною потягнувся один кулак із пістолетом, і я розбив пальці, що стискали його метал, ударом ноги збоку. Власник пальців завив, а край моєї руки врізався у скроню іншому торгівцеві. Обидва відкотилися від машини; один ще стогнав, а другий, можливо, зомлів, а може, помер. Я пригнувся.

Монгол дременув геть.

Я перескочив через дах наземної машини й побіг за ним. Під час приземлення бетон боляче вдарив мене по ногах, обидві мої литки проштрикнув гострий біль, але нейрохімія враз його притлумила, і я відстав від нього всього на десяток метрів. Я випнув груди вперед і помчав.

Монгол попереду петляв у полі мого зору, як бойовий літак, що намагається ухилитися від вогню переслідувачів. Він був надзвичайно швидкий як на свої габарити; тепер він, промайнувши між лавами опорних колон автостради, кинувся в тінь щонайменше за двадцять метрів від мене. Я пришвидшився, скривившись від гострого болю у грудях. Мене хльостав по обличчю дощ.

Грані цигарки.

Ми вийшли з-під колон і пробігли безлюдним перехрестям, де світлофори хилилися, наче п’яні. Коли монгол пробіг повз один з них, той кволо похитнувся, а світло на ньому змінилося. На мене захрипів голос робота-маразматика. «Перехід. Перехід. Перехід.» Та я вже перейшов. Його відлуння не полишало мене вздовж вулиці.

Повз покинуті корпуси транспортних засобів, які роками не від’їжджали від місць свого відпочинку на узбіччі. Сховані за ґратами та віконницями фасади, які, може, відкривались, а може, й не відкривались для клієнтів у світлий час доби; ґрати збоку вулиці, з яких здіймалася, неначе жива, пара. Тротуар у мене під ногами був слизький від дощу та сірої багнюки, утвореної з напіврозкладеного сміття. Черевики, що були в комплекті з літнім костюмом Банкрофта, мали тонкі підошви й були позбавлені корисного зчеплення. Я не падав лише завдяки бездоганній рівновазі, забезпеченій нейрохімією.

Порівнявшись із двома припаркованими розвалюхами, монгол швидко озирнувся через плече, побачив, що я не зник, і кинувся вліво, на протилежний бік вулиці, ледве проминувши останню машину. Я спробував скоригувати траєкторію й підрізати його, перейшовши вулицю під кутом до розтрощених машин, але моя здобич надто добре спланувала пастку. Я вже був біля першої розвалюхи й послизнувся при спробі вчасно зупинитися. Відскочивши від капоту іржавої машини, я врізався у віконницю на вітрині. Метал забряжчав і зашкварчав; мені защипало руки від слабкого електричного розряду, який захищав від волоцюг. На протилежному боці вулиці монгол збільшив відстань між нами ще на десять метрів.

У небі наді мною промайнула цяточка — якийсь заблукалий транспорт.

Я помітив постать, що тікала, по той бік вулиці й відштовхнувся від бордюру, проклявши порив, що спонукав мене відмовитися від запропонованого Банкрофтом озброєння. На цій відстані монголові було б дуже легко підрізати ноги променевою зброєю. Натомість я сховався за ним і спробував десь знайти в легенях сили, щоби знову скоротити відставання. Може, мені вдасться злякати його так, що він заточиться.

Із цим у мене майже вийшло. Будівлі ліворуч від нас поступилися місцем звалищу, відгородженому похилим парканом. Монгол знову озирнувся та вперше припустився помилки. Він зупинився, кинувся на паркан, який враз обвалився, і дременув у темряву за ним. Я всміхнувся й побіг слідом. Нарешті перевага за мною.

Можливо, він сподівався загубитись у темряві або чекав, що я підверну ногу на нерівній місцевості. Але обробка посланця в кепському освітленні негайно розширила мої зіниці та блискавично визначила, де мені ступати по нерівній поверхні, а нейрохімія так само швидко ставила туди мої ноги. Земля миготіла піді мною, як миготіла під Джиммі де Сото у моєму сні. За сто метрів такого бігу я мусив наздогнати свого приятеля-монгола, якщо він теж не мав удосконаленого зору.

Звалище таки скінчилося раніше, але на той час нас розділяв щонайбільше десяток метрів, як і на початку, аж раптом ми натрапили на паркан на віддаленому боці. Він видерся по дроту, зіскочив на землю й побіг вулицею, поки я ще дерся нагору, але далі він, здавалося, несподівано заточився. Я зліз із вершини паркана і з легкістю зіскочив униз. Він, певно, почув, як я впав, бо різко розігнувся, ще не встигнувши скласти предмет, який тримав у руках. Піднялося дуло, і я скочив у бік вулиці.

Я жорстко приземлився, обідрав долоні й покотився. Там, де я був перед цим, підпалила ніч блискавиця. Мене накрило смородом озону, а вуха наповнилися тріском потривоженого повітря. Я покотився далі, а частинковий бластер спалахнув знову, пальнувши мені за плече. Мокра вулиця від пострілу зашипіла парою. Я поліз ховатись, але не знайшов схованки.

— ПОКЛАДІТЬ ЗБРОЮ!

Згори впала купка пульсуючих вогників, і серед ночі, наче голос бога-робота, загримів гучномовець. На вулиці спалахнув прожектор, який залив нас білим вогнем. Лежачи на місці, я примружив очі й за п’ять метрів од вулиці ледве розгледів поліційний транспорт для стримування натовпу, який миготів фарами. Тиха буря, яку здіймали його турбіни, вдарила по стінах навколишніх будівель тріпотливими крильцями з паперу та пластику і прип’яла їх до стін, як напівмертвих метеликів.

— СТІЙТЕ НА МІСЦІ! — знову загримів гучномовець. — ПОКЛАДІТЬ ЗБРОЮ!

Монгол розвернув свій частинковий бластер, описавши палючу дугу, і транспорт смикнувся: його пілот спробував ухилитися від променя. Від однієї турбіни, в яку влучила зброя, посипались іскри, і транспорт сильно занесло вбік. Із посту десь під носом судна йому відповіли вогнем з автомата, але монгол на той час уже перебіг вулицю, прострілив двері та зник у задимленому проході.

Десь усередині кричали.

Я повільно підвівся з землі й побачив, як транспорт опустився, зупинившись менш ніж за метр від землі. На тліючому навісі над двигуном задиміла ємність вогнегасника, з якої на вулицю полилася біла піна. Просто за пілотським вікном з виском піднявся люк. На вході стояла Крістін Ортеґа.

Розділ десятий

Цей транспорт був спрощеною версією того, на якому мене підвезли до Сантач-Гауса, в його кабіні було гамірно. Ортеґа була змушена перекрикувати двигуни.

— Ми задіємо загін нюхачів, але, якщо він має зв’язки, то може дістати речовини, які змінять хімічну сигнатуру його тіла ще до світанку. Опісля нам залишаться тільки спостереження свідків. Як у кам’яному віці. А в цій частині міста…

Транспорт накренився, і вона показала рукою на лабіринт вулиць унизу.

— Погляньте. Його називають Лизоградом. Колись давно він звався Потреро. Кажуть, гарна була місцина.

— І що сталося?

Ортеґа знизала плечима, сидячи на сталевій решітці.

— Економічна криза. Самі знаєте, як воно буває. Сьогодні в тебе свій будинок, оплачений поліс на чохол, а завтра ти на вулиці і світить тобі всього одне життя.

— Це тяжко.

— Так, звісно, — недбало погодилася слідча. — Ковачу, якого милого ви робили у Джеррі?

— Чухав сверблячку, — буркнув я. — Хіба якісь закони це забороняють?

Вона поглянула на мене.

— Ви не знімали напруги у Джеррі. Ви там пробули заледве десять хвилин.

Я знизав плечима і скорчив винувату гримасу.

— Кого хоч раз завантажували в чоловіче тіло просто з резервуара, той зрозуміє. Гормони. Все робиться поспіхом. У таких закладах, як Джеррін, результативність — не проблема.

Ортеґа зобразила усмішку й нахилилася вперед, наблизившись до мене.

— Фігня, Ковачу. Фіг-ня. Я перевірила те, в чому вас звинуватили в Міллспорті. Психологічний портрет. Його називають градієнтом Кеммеріха, і у вас він крутий — без гака й мотузки не видерешся. Хоч би що ви робили, результативність завжди буде для вас проблемою.

— Ну… — я взяв цигарку й запалив її, не припиняючи говорити. — Знаєте, з деякими жінками за десять хвилин можна зробити дуже багато.

Ортеґа закотила очі й відмахнулася від мого зауваження, як від мухи, що дзижчить довкола її обличчя.

— Так. І ви, маючи від Банкрофта такі гроші, кажете мені, що не можете дозволити собі нічого кращого за заклад Джеррі?

— Річ не у вартості, — сказав я й замислився, чи не тому, бува, до Лизограда приходили такі люди, як Банкрофт.

Ортеґа притулилася головою до вікна й визирнула на дощ. На мене вона не дивилася.

— Ви шукаєте зачіпок, Ковачу. Ви пішли до Джеррі, щоби з’ясувати дещо про те, що зробив там Банкрофт. Із часом я можу довідатися, що саме, але було би простіше, якби ви мені просто сказали.

— Чому? Ви ж сказали, що справу Банкрофта закрито. Який у вас тут інтерес?

Тут вона знову поглянула на мене — тепер уже з блиском в очах.

— Мій інтерес — збереження миру. Може, ви не помітили, та ми завжди зустрічаємося під звуки стрілянини з великокаліберної зброї.

Я розвів руками.

— Я неозброєний. Я лише ставлю запитання. І, до речі, про запитання… Як так вийшло, що, коли почалися веселощі, ви були в мене під боком?

— Гадаю, просто пощастило.

Я пропустив це повз вуха. Ортеґа ходила за мною назирці, це було очевидно. А це, своєю чергою, означало, що справа Банкрофта мала бути складнішою.

— Що буде з моєю машиною? — запитав я.

— Ми її підберемо. Сповістимо компанію-орендодавця. Хтось може приїхати на штрафну стоянку й забрати її звідти. Якщо вона вам не потрібна.

Я хитнув головою.

— Скажіть мені ось що, Ковачу: чому ви орендували наземну машину? На ті гроші, які платить вам Банкрофт, ви б могли взяти таку, — вона поплескала по перегородці.

— Мені подобається їздити по землі, — відповів я. — Так краще усвідомлюється відстань. На Світі Гарлана у повітря підіймаються рідко.

— Справді?

— Справді. Послухайте, той хлопака, який мало не спалив вас там у небі…

— Перепрошую? — вона звела брову, скорчивши, як я тепер починав думати, свою фірмову гримасу. — Виправте мене, якщо я помиляюсь, але там ми, на мою думку, врятували ваш чохол. Це ж ви дивилися у приціл не з того боку.

Я змахнув рукою.

— Дрібниці. Він чекав на мене.

— Чекав на вас? — незалежно від того, що Ортеґа думала насправді, на її обличчі відобразилася недовіра. — За словами тих торгівців жмуриком, яких ми запхали у фургон, він купував товар. Давній клієнт, як вони кажуть.

Я хитнув головою.

— Він чекав на мене. Я пішов з ним поговорити, а він кинувся геть.

— Може, йому не сподобалося ваше обличчя. Один з торгівців, здається, той, якому ви пробили череп, сказав, що вам, судячи з вигляду, кортіло когось убити, — вона ще раз знизала плечима. — Вони кажуть, що ви почали перший, і звичайно, здається, що так і було.

— Чому ви в такому разі не пред’являєте мені звинувачень?

— Ой, та в чому? — вона випустила уявну хмаринку диму. — В завданні органічних ушкоджень, які можна усунути оперативно, парочці торгівців жмуриком? У створенні загрози безпеці поліційної власності? У порушенні спокою в Лизограді? Дайте мені перепочити, Ковачу. Біля закладу Джеррі таке відбувається щоночі. Я надто втомлена, щоб заповнювати на це папери.

Транспорт накренився, і у вікні я побачив темний силует вежі «Гендрікса». На пропозицію Ортеґи підвезти мене додому я пристав майже так само, як пристав на пропозицію поліціянтів підвезти мене до Сантач-Гауса — щоб побачити, куди це мене заведе. Мудрість посланців. Пливи за течією й дивися, що вона тобі показує. Я не мав причин припускати, що Ортеґа брехала мені, кажучи, куди ми їдемо, та почасти я однак здивувався, коли побачив ту вежу. Посланцям довірливість не властива.

Посперечавшись спочатку з «Гендріксом» через дозвіл на посадку, пілот посадив нас на зачуханому майданчику на вершині вежі. Коли ми приземлялися, я відчував, як вітер смикає легке тіло транспортного засобу, а коли піднявся люк, на борт увірвався холод. Я підвівся, готовий піти. Ортеґа залишилася на місці, проводжаючи мене косим поглядом, якого я досі не міг зрозуміти. Заряд, який я відчував попередньої ночі, повернувся. Я відчував, як потреба щось сказати тисне на мене, наче неминучий пчих.

— Слухайте, як минуло затримання Кадміна?

Вона ворухнулася на сидінні й витягнула одну довгу ногу, поклавши чобіт на звільнене мною крісло. Нещиро всміхнулася.

— Пропускаємо його через машину, — сказала вона. — Ми свого доб’ємося.

— Добре, — вилізши на вітер і дощ, я підвищив голос. — Дякую, що підвезли.

Вона серйозно кивнула, а тоді захилила голову, щоб сказати щось пілоту позаду себе. Вищання турбін посилилось, і я поспіхом утік з-під люка, який почав закриватися. Коли я відійшов назад, транспорт відклеївся й полетів, замиготівши вогниками. Я востаннє побачив обличчя Ортеґи у залитому дощем вікні кабіни, а тоді вітер неначе поніс маленьку машинку геть, як осінній листочок, і вона полетіла до вулиць унизу. За кілька секунд її стало неможливо відрізнити від тисяч інших літунів, якими було всіяне нічне небо. Я повернувся й пішов проти вітру до сходів, що вели на майданчик. Мій костюм промокнув під дощем до рубця. З якого переляку Банкрофт одягнув мене в літнє вбрання, зважаючи на те, що метеорологічні умови в Бей-Сіті досі були непередбачуваними, я не знав. Коли на Світі Гарлана настає зима, то вона триває досить довго, щоб можна було прийняти певні рішення щодо гардеробу.

Верхні рівні «Гендрікса» оповила темрява, яку лише подекуди розганяло світло напівживих ілюмінієвих кахлів, але готель люб’язно підсвічував мені шлях неоновими трубками, що спалахували попереду і знову згасали позаду мене. Ефект був дивний — я почувався так, наче ніс свічку чи смолоскип.

— У вас відвідувач, — невимушено повідомив готель, коли я зайшов у ліфт і за мною з дзижчанням зачинилися двері.

Я вдарив рукою по кнопці аварійної зупинки; у тому місці, де обдер долоню, защипало оголену плоть.

— Що?

— У вас відві…

— Так, я чув, — я ненадовго замислився, чи не може ШІ образитися на мій тон. — Хто він і де він?

— Вона називає себе Міріам Банкрофт. Подальший пошук у міських архівах підтвердив особу чохла. Я дозволив їй зачекати у вашому номері, оскільки вона неозброєна, а ви не залишили там сьогодні вранці нічого важливого. Вона нічого не торкнулася, крім закусок і напоїв.

Відчувши, як у мені здіймається гнів, я зосередився на маленькій вм’ятині в металі дверей ліфта і спробував заспокоїтися.

— Це цікаво. Ви за всіх своїх гостей приймаєте такі довільні рішення?

— Міріам Банкрофт — дружина Лоренса Банкрофта, — докірливо відповів готель. — Який, своєю чергою, оплачує ваш номер. Я подумав, що за цих обставин розважливо не створювати непотрібної напруженості.

Я поглянув на стелю ліфта.

— Ви шукали відомості про мене?

— Перевірка даних передбачена контрактом, за яким я працюю. Будь-яка інформація, що зберігається, є цілковито конфіденційною, крім випадків надання повістки за директивою ООН 231.4.

— Та невже? То що ще ви знаєте?

— Лейтенант Такеші Лев Ковач, — промовив готель. — Також відомий як Мамба-Лев, Порву Однією Рукою, Льодоруб, народився в Новопешті, Світ Гарлана, 35 травня 187 року за колоніальним літочисленням. Завербований до сил Протекторату ООН 11 вересня 204 року, відібраний для вдосконалення в Корпусі посланців 31 липня 211 року в ході регулярного обстеження…

— Гаразд, — у душі я дещо здивувався тому, як глибоко копнув ШІ. Досьє на більшість людей закінчується, щойно їхні сліди виводять за межі планети. Міжзоряні голкокидки дорогі. Втім, «Гендрікс» міг щойно зазирнути в документацію коменданта Саллівана, а це було незаконно. Мені згадалася розповідь Ортеґи про те, в чому готель звинувачували в минулому. А які злочини взагалі скоює ШІ?

— Також мені спало на думку, що пані Банкрофт, імовірно, прибула сюди у зв’язку з питанням смерті свого чоловіка, яку ви розслідуєте. Я подумав, що ви б воліли поговорити з нею, якщо це можливо, а чекати у вестибюлі вона не захотіла.

Я зітхнув і відірвав руку від кнопки зупинки ліфта.

— Я в цьому не сумніваюся.

Вона сиділа на вікні, обіруч тримаючи високий келих із льодом і дивлячись на вогні від потоку транспорту внизу. Темряву в кімнаті порушувало лише м’яке світло люка обслуговування та міні-бар із триколірною неоновою рамкою. Цього було досить, щоб побачити, що вона була вдягнена в робочі штани та трико, яке прилягало до тіла, а зверху накинула якусь шаль. Коли я зайшов, вона не повернула голови, тож я пройшов далі, в її поле зору.

— Готель сказав мені, що ви тут, — промовив я. — Якщо вам було цікаво, чому я не розчохлився від шоку.

Вона поглянула на мене та прибрала волосся з обличчя.

— Дуже саркастично, пане Ковач. Мені зааплодувати?

Я знизав плечима.

— Ви б могли подякувати за напій.

Вона трохи повивчала вінця свого келиха, а тоді знову підняла очі.

— Дякую за напій.

— Немає за що.

Я пішов до бару й оглянув виставлені там пляшки. Сама собою напросилася пляшка п’ятнадцятирічного односолодового віскі. Я відкоркував його, понюхав шийку пляшки й обрав келих. Не зводячи очей зі своїх рук, поки вони наливали напій, я промовив:

— Ви довго чекали?

— Близько години. Уму Прескотт сказала мені, що ви поїхали до Лизограда, тож я здогадалася, що повернетеся ви пізно. Ви вскочили в халепу?

Я затримав у роті перший ковток віскі, відчув, як він обпалює порізи, що лишилися після удару чоботом Кадміна, і поспіхом ковтнув. А тоді скривився.

— А чому ви так подумали, пані Банкрофт?

Вона елегантно змахнула рукою.

— Просто так. Ви не хочете про це говорити?

— Не дуже.

Я опустився у величезне крісло-мішок у ногах малинового ліжка й сів, дивлячись на неї через усю кімнату. Запала тиша. З мого місця здавалося, що на неї ззаду падає світло з вікна, а її обличчя приховує тінь. Я не зводив очей з ледь помітного блиску — можливо, то блищало її ліве око. За якийсь час вона заворушилася, і в її келиху зацокав лід.

— Що ж, — вона прокашлялася. — Про що б ви хотіли поговорити?

Я махнув на неї келихом.

— Почнімо з того, чому ви тут.

— Я хочу знати, чого ви досягли.

— Звіт про виконану роботу ви можете отримати від мене завтра вранці. Я подам його Уму Прескотт, перш ніж вийти. Та ну, пані Банкрофт. Уже пізно. Ви можете й краще.

На мить мені здалося, що вона може піти — так вона смикнулася. Але тоді вона знову взяла келих обіруч, схилила над ним голову, наче шукаючи натхнення, а за одну довгу мить знову підвела погляд.

— Я хочу, щоб ви зупинилися, — сказала вона.

Я дав цим словам розчинитися в затемненій кімнаті.

— Чому?

Я помітив, як її губи розтулилися в усмішці, почув, як сплюнули її вуста.

— А чому ні? — промовила вона.

— Ну… — я надпив віскі, омиваючи алкоголем порізи в роті, щоби притлумити гормони. — Перш за все, ваш чоловік. Він досить чітко дав зрозуміти, що, накивавши п’ятами, я можу серйозно нашкодити своєму здоров’ю. По-друге, сто тисяч доларів. А далі, ну, далі ми переходимо до безтілесного царства таких речей, як обіцянки та моє слово. А ще мені, чесно кажучи, цікаво.

— Сто тисяч — це не такі вже й великі гроші, — обережно промовила вона. — А Протекторат великий. Я б могла дати вам ці гроші. Знайти таке місце для вашої втечі, де Лоренс ніколи б вас не знайшов.

— Так. Залишається моє слово та моя цікавість.

Вона посунулася вперед, не полишаючи напою.

— Не будемо прикидатися, пане Ковач. Лоренс вас не наймав — він затягнув вас сюди. Він нав’язав вам домовленість, на яку ви не могли не пристати. Ніхто не міг би сказати, що вас зобов’язує честь.

— Мені все одно цікаво.

— Можливо, я б могла задовольнити вашу цікавість, — тихо сказала вона.

Я проковтнув ще віскі.

— Та невже? Ви вбили свого чоловіка, пані Банкрофт?

Вона нетерпляче змахнула рукою.

— Я зараз кажу не про вашу гру в нишпорок. Вам… цікаві інші речі, чи не так?

— Прошу?

Я поглянув на неї з-за вінця келиха.

Міріам Банкрофт відштовхнулася від віконної полиці й уперлася в неї стегнами. З демонстративною обережністю поставила келих і сперлася на руки так, що в неї піднялися плечі. Через це її груди змінили форму, ворухнувшись під прозорою тканиною трико.

— Ви знаєте, що таке Злиття-Дев’ять? — не без вагання в голосі запитала вона.

— Емпатин? — я звідкись пригадав назву. Від якоїсь добре озброєної банди грабіжників, яку я знав на Світі Гарлана, друзів Вірджинїї Відаури. Маленьких Синіх Жучків. Вони виконували всю роботу під Злиттям-Дев’ять. Казали, що це згуртовує їхню команду. Купка граних психів.

— Так, емпатин. Похідні емпатину з домішкою підсилювачів сатирону та ґедину. Цей чохол… — вона показала на саму себе, злегка торкнувшись вигинів тіла розчепіреними пальцями. — Це — новітня біохімтехніка з лабораторій «Накамура». Я виділяю Злиття-Дев’ять у стані… збудження. З потом, зі слиною, в піхві, пане Ковач.

Тут вона злізла з полиці, а шаль спала з її пліч на підлогу. Шаль лягла шовковою калюжею довкола її ніг, і вона переступила через неї, наближаючись до мене.

Що ж, є Ален Марріотт, достойний і сильний у всіх своїх незліченних експерійних втіленнях, а є реальність. У реальності, незалежно від того, чого це коштує, є речі, від яких не відмовляються.

Я зустрівся з нею посередині кімнати. Злиття-Дев’ять уже було в повітрі, в ароматі її тіла та водяній парі в її подиху. Я глибоко вдихнув і відчув, як у мене в животі спрацьовують, як струни від доторку, хімічні тригери. Мій напій зник — я кудись його відставив, — а рука, що його тримала, тепер обгортала одну з добре помітних грудей Міріам Банкрофт. Міріам опустила мою голову, тримаючи її з боків руками, і я знову знайшов його, Злиття-Дев’ять, у намистинках поту, що рясно виступали на лінії м’якого пушку вздовж її декольте. Я потягнув трико за шов, звільняючи стиснуті ним груди, пошукав і знайшов ротом один сосок.

Я відчув, як наді мною широко розкрилися її вуста, і зрозумів, що емпатин проникає в мозок мого чохла, провокуючи поснулі здібності телепата й викидаючи зонди на пошуки потужної аури збудження, яку випромінювала ця жінка. Також я знав, що вона, вочевидь, починає відчувати, як смакує у мене в роті плоть її перса. Розпочавшись, емпатиновий кайф став подібний на запущений тенісний м’ячик, набираючи сили з кожним стрибком від одного запаленого чутливого центру до іншого, поки злиття не досягнуло майже нестерпної кульмінації.

Тепер, коли ми опустилися на підлогу, а я почав рухатися вперед-назад між грудьми Міріам Банкрофт, потираючи собі обличчя їхньою пружною непокірною плоттю, вона почала стогнати. Її руки зголодніли й тепер м’яко хапалися та чіплялися нігтями за мої боки та розпухлий біль у мене між ногами. Ми гарячково шарпали одне одного за одяг; наші вуста тремтіли від необхідності наповнитись; а коли ми таки скинули з себе все вбрання, килим під нами неначе торкнувся нашої шкіри окремими нитками тепла. Я вмостився над нею, і моя щетина злегка потерлася об її напружений гладенький живіт; мої вуста йшли донизу, лишаючи слід з вологих кіл. Далі з’явився глибокий солоний смак: мій язик пройшов складками її піхви; він засвоїв з її соками Злиття-Дев’ять і повернувся, щоби притиснути й поскубти крихітну бруньку її клітора. Десь на іншому кінці світу в її руці пульсував мій пеніс. Над його голівкою зімкнулися вуста і м’яко засмоктали.

Наші піки, зливаючись, наростали — швидко та завжди одночасно, а змішані сигнали єдності у Злитті-Дев’ять розмилися так сильно, що я перестав розрізняти болісну натягнутість прутня між її пальцями й тиск власного язика десь усередині неї, там, куди він просто не міг дотягнутися. Її стегна стиснули мою голову. Пролунало гарчання, але з чиєї саме горлянки воно вийшло, я вже не знав. Окремішність розтанула й перетворилася на обопільне сенсорне перевантаження; напруження зростало шар за шаром, пік за піком; а тоді вона раптом засміялася, відчувши теплі солоні бризки в себе на обличчі та пальцях, а мене тим часом затиснуло її скрученими стегнами — її віднесло геть на гребені власної хвилі.

Якийсь час тривало тремтливе полегшення, під час якого найменший порух, ковзання плоті по плоті викликав у нас обох схлипи та спазми. А тоді, оскільки мій чохол довго пролежав у резервуарі й мені уявилася Аненома, що притиснулася до спітнілого скла біокабінки, мій пеніс засіпався і знову почав напружуватися. Міріам Банкрофт зачепила його носом, провела вздовж і довкола нього кінчиком язика, злизуючи липку рідину, аж поки він не став гладеньким і не напружився, впершись їй у щоку, а тоді розвернулася й сіла на мене. Потягнувшись назад задля рівноваги й опори, вона опустилася, з протяжним теплим стогоном насадившись на жезл. Вона схилилася наді мною; загойдалися її груди, і я вигнувся й почав спрагло посмоктувати їхні невловимі кулі. Мої руки піднялися, хапаючись за її стегна, розсунуті довкола мого тіла.

А далі — рух.

Другий раз протривав довше, а емпатин надав йому швидше естетичного, ніж сексуального характеру. Керуючись сигналами, що виривалися з моїх чутливих центрів, Міріам Банкрофт перейшла до повільного зворотно-поступального руху, тим часом як я з відстороненою хіттю дивився на її напружений живіт і випнуті груди. З якоїсь невідомої мені причини «Гендрікс» увімкнув у кутках кімнати повільну, насичену музику раґа, а на стелі над нами в імітації блискавки закружляли плями червоного та фіалкового кольору. Коли ефект перекинувся і наші тіла всіяли зорі, я відчув, як мій розум перекидається разом із ним і мої чуття втрачають фокус. Залишилося тільки тертя стегон Міріам Банкрофт об мене, та ще вряди-годи ставало видно її тіло та обличчя, залиті барвистим світлом. Я вибухнув оргазмом, який, здавалося, був ближчий жінці, що поступово переставала дрижати, сидячи на мені, ніж моєму власному чохлу.

Згодом, коли ми лежали поряд, посмикуючи одне одного руками й переживаючи нові злети та падіння, що ні до чого не призводили, вона сказала:

— Що ви про мене думаєте?

Я оглянув своє тіло, дійшовши до того, що виробляла її рука, і прокашлявся.

— Це що, каверзне запитання?

Вона засміялася тим самим гортанним хрипким сміхом, який я вподобав у штурманській Сантач-Гауса.

— Ні. Я хочу це знати.

— Вас це обходить?

Запитання було поставлено не грубо, а Злиття-Дев’ять якимось чином позбавило його жорстокого підтексту.

— Думаєте, мети так живуть? — слово «мети» з її вуст звучало дивно, так, ніби вона говорила не про себе. — Думаєте, молоді істоти нас не цікавлять?

— Не знаю, — чесно сказав я. — Я стикався з такими уявленнями. Триста років життя неодмінно змінюють сприйняття.

— Так, змінюють, — коли мої пальці прослизнули в неї, її дихання трохи збилося. — Так, так і є. Але людина не байдужіє. Вона бачить, як… Усе прослизає повз неї. І їй хочеться одного — вчепитися у щось, утримати щось, не дати всьому цьому… Утекти.

— Це правда?

— Так. То що ви про мене думаєте?

Я схилився над нею й поглянув на молоде тіло, в якому вона жила, на тонкі риси її обличчя та старі-престарі очі. Я досі був вгашений Злиттям-Дев’ять і не міг знайти в ній жодного ґанджу. Вона була найпрекраснішою істотою, яку я коли-небудь бачив. Я облишив боротьбу за об’єктивність і схилив голову, щоб поцілувати одну її грудь.

— Міріам Банкрофт, ви чудова, і я залюбки віддав би душу, тільки б володіти вами.

Вона стримала смішок.

— Я серйозно. Я вам подобаюся?

— Що це за питання…

— Я серйозно, — слова проникнули глибше за емпатин. Я трохи опанував себе й зазирнув їй у вічі.

— Так, — просто сказав я. — Ви мені подобаєтеся.

Її голос стишився, став гортанним.

— Вам подобається те, чим ми займалися?

— Так, мені подобається те, чим ми займалися.

— Хочете ще?

— Так, я хочу ще.

Вона сіла, повернувшись до мене обличчям. Смикання її руки посилилося, стало вимогливішим. Її голос теж став суворішим.

— Скажіть це знову.

— Я хочу ще. Ще вас.

Вона штовхнула мене вниз розправленою долонею у груди та схилилася наді мною. Я знову повертався до майже повної ерекції. Вона почала контролювати час своїх дотиків, повільних і різких.

— Далеко на заході, — промуркотіла вона, — десь за п’ять годин шляху катером, є острів. Він мій. Туди ніхто не їздить, він оточений п’ятдесятикілометровою забороненою зоною, яку патрулюють супутники, але він прекрасний. Я побудувала там комплекс із банком клонів і місцем для перечохлення, — в її голосі знову з’явилася нерівність. — Інколи я переливаю клонів. Чохлові копії самої себе. Щоби погратися. Ви розумієте, що я вам пропоную?

Я гмикнув. Картина, яку вона щойно намалювала, — перебування в центрі натовпу отаких тіл, керованих одним розумом, — остаточно забезпечила мені стояк, а її рука ковзала по ньому згори вниз, наче приточена.

— Що це було? — вона схилилася наді мною, злегка торкнувшись персами моїх грудей.

— Як довго?.. — видушив я з м’язів живота, що скручувались і розкручувались, крізь плоть і туман Злиття-Дев’ять. — …діє це запрошення до парку розваг?

Тут вона всміхнулася, виражаючи усмішкою чисту хіть.

— Воно безлімітне, — сказала вона.

— Але лише на обмежений період часу, так?

Вона хитнула головою.

— Ні, ви мене не розумієте. Це місце моє. Все, весь острів, море довкола нього, все на ньому. Моє. Я можу тримати вас там доти, доки ви хотітимете там лишатися. Поки не втомитеся.

— Це може затягнутися надовго.

— Ні, — цього разу вона хитнула головою якось смутно, а її погляд трохи опустився. — Ні, це ненадовго.

Хватка на моєму пенісі трохи ослабла. Я застогнав і взяв її за руку, змусивши її знову рухати рукою. Цей рух неначе розпалив її знову, і вона взялася до роботи всерйоз, то прискорюючись, то сповільнюючись, нахиляючись, щоб наблизити до мене свої груди чи доповнити своє тертя смоктанням і лизанням. Моє сприйняття часу зникло, а на зміну йому прийшов нескінченний чуттєвий градієнт, який до болю повільно тягнувся вгору, до піку, якого десь далеко випрошував мій сп’янілий голос.

З наближенням оргазму я нечітко усвідомив крізь зв’язок, наданий Злиттям-Дев’ять, що вона вводить у себе пальці та тре з неконтрольованою жагою, геть не сумісною з тією холоднокровністю, з якою вона маніпулювала мною. Завдяки тонкому настроюванню емпатину вона довела себе до піку за кілька секунд до мого піку, а коли я почав кінчати, завзято розмазала свої соки по моєму обличчю та тілу, що борсалося.

Все побіліло і зникло.

Коли ж я набагато пізніше отямився, відчуваючи, як на мені свинцевою гирею лежить відхід від Злиття-Дев’ять, вона зникла, наче гарячкова галюцинація.

Розділ одинадцятий

Коли людина не має друзів, а жінка, з якою вона спала попередньої ночі, покинула її без жодного слова та зі страшним головним болем, вибір у неї обмежений. Будучи молодшим, я в такому стані вирушав на пошуки огидних бійок на вулицях Новопешта. Так отримали ножові поранення двійко людей, серед яких не було мене, а я врешті-решт став учнем в одній з банд Світу Гарлана (у новопештському осередку). Згодом я вдосконалив цю духовну практику, пішовши до війська: там можна битися з якоюсь ціллю й користуючись ширшим арсеналом зброї, але, як виявилося, так само огидно. Не думаю, що мені варто було аж так дивуватися: вербувальників корпусу піхоти по-справжньому цікавило лише те, у скількох бійках я переміг.

Тепер у мене розвинулася менш деструктивна реакція на загальне хімічне недомагання. Не позбувшись після сорока хвилин плавання в підземному басейні «Гендрікса» ні туги за палким товариством Міріам Банкрофт, ні похмілля від Злиття-Дев’ять, я зробив єдине, до чого почувався підготовленим. Я замовив знеболювальні через обслуговування номерів і подався на шопінг.

Коли я нарешті вийшов на вулицю, в Бей-Сіті вже остаточно розпочався день, і комерційний центр міста заполонили пішоходи. Я пару хвилин пробув на нервах, а тоді заспокоївся й почав заглядати у вітрини.

Шопінгу мене навчила ще на Світі білява сержантка піхоти з незвичайним іменем Сереніті Карлайл. До того я завжди користувався технікою, яку найкраще назвати прицільними покупками. Визначаєш ціль, заходиш, береш її й виходиш. Якщо не можеш отримати бажаного, зупинися, поки не стало гірше, й так само швидко виходь. За той час, який ми провели разом, Сереніті відучила мене від цього підходу та прищепила мені свою філософію споживацького випасу.

— Послухай, — якось сказала вона мені в одній міллспортській кав’ярні. — Шопінгу, реального фізичного шопінгу, можна було б позбутися кілька століть тому, якби цього хотіли.

— Хто хотів?

— Люди. Суспільство, — вона нетерпляче змахнула рукою. — Та хто завгодно. Колись така можливість була. Замовлення поштою, віртуальні супермаркети, автоматизовані дебетові системи. Це можна було зробити, а цього так і не сталося. Про що це свідчить?

Мені було двадцять два роки, я перейшов з вуличних банд Новопешта в рядові корпусу піхоти, і це мені ні про що не свідчило. Карлайл побачила мій порожній погляд і зітхнула.

— Це свідчить про любов людей до шопінгу. Про те, що він задовольняє певну генетично закладену базову потребу у привласненні. Потребу, яку ми успадкували від своїх предків — мисливців і збирачів. О, найважливіші в господарстві товари можна купувати у спеціальних автоматизованих магазинах, а для бідних на маргінесі є механічні системи роздачі харчів. Але при цьому також існує безліч комерційних центрів і спеціалізованих ринків їжі та кустарних товарів, на які потрібно ходити особисто. І чому б люди це робили, якби не насолоджувалися цим?

Я, мабуть, знизав плечима, зберігаючи юнацький спокій.

— Шопінг — це фізична взаємодія, виконання ролі, в якій потрібно приймати рішення, задоволення бажання привласнювати, а також потягу до подальшого привласнення, прагнення розвідувати. Блін, якщо замислитися, то це, в принципі, дуже по-людськи. Таку, ти маєш навчитися це любити. Ну, тобто можна перетнути весь архіпелаг на повітряній подушці, при цьому навіть мокнути не треба. Але ж плавання від цього не перестає приносити просте задоволення, хіба ні? Навчися доброго шопінгу, Таку. Стань гнучким. Насолоджуйся невизначеністю.

Насолоди я тоді все-таки не відчував, але не став здаватись і зберігав гнучкість, дотримуючись кредо Сереніті Карлайл. Спершу я не надто цілеспрямовано шукав надміцну водонепроникну куртку, але до якоїсь крамниці врешті-решт зайшов заради пари туристичних черевиків для прогулянок у будь-якій місцевості.

Після черевиків з’явилися вільні чорні штани та забезпечена ізоляцією футболка для активного відпочинку з ферментними ущільнювачами, що тягнулися від талії аж до вузького круглого вирізу під горло. Варіації на тему цього прикиду я вже бачив на вулицях Бей-Сіті разів зі сто. Поверхнева асиміляція. Підійде. Після нетривалих похмільних роздумів я додав зухвалу бандану з червоного шовку на лоба у стилі новопештських банд. Це не надто сприяло асиміляції, але пасувало до невизначено-бентежного роздратування, що зростало в мені відучора. Я викинув Банкрофтів літній костюм на смітник на вулиці й залишив біля нього Банкрофтові черевики.

Перед цим я обшукав кишені куртки та знайшов дві картки — від лікарки з Центру Бей-Сіті та від Банкрофтової майстерні зброї.

Як виявилося, Ларкін і Ґрін — це не прізвища двох зброярів, а назви двох вулиць, які перетиналися на зеленому схилі під назвою Рашн-Гілл. У автотаксі була коротка інформація про цей район для відвідувачів, але я її пропустив. Непримітний фасад майстерні «Ларкін і Ґрін — збройна майстерня, заснована 2203 року» був розташований на розі та простягався на кожній вулиці менш ніж на півдюжини метрів, але обабіч нього стояли сховані за жалюзі блоки, які скидалися на прибудови. Я пробрався за доглянуті дерев’яні двері у прохолодне приміщення, в якому пахло мастилом.

Усередині цей заклад видався мені схожим на штурманську в Сантач-Гаусі. Там був простір, а з високих вікон на двох поверхах щедро лилося світло. Перший поверх було прибрано та замінено на широку галерею з чотирьох боків, яка виходила на цокольний поверх. Стіни були обвішані пласкими стендами, а в просторі під консольною частиною галереї стояли важкі, вкриті склом візки, що виконували ту саму функцію. В повітрі злегка відчувався гострий запах модифікатора навколишнього середовища, під збройним мастилом ховався аромат старих дерев, а підлога під моїми новими черевиками була застелена килимом.

Над огорожею галереї з’явилося обличчя з чорного заліза. На місці очей у нього горіли зелені фоторецептори.

— Вам чимось допомогти, сер?

— Я — Такеші Ковач. Я від Лоренса Банкрофта, — відповів я, захиливши голову, щоб поглянути в очі людроїду. — Я шукаю озброєння.

— Звісно, сер, — у нього був рівний чоловічий голос, в якому я не помітив жодних інфразвукових частот для допомоги продажам. — Пан Банкрофт сказав, що ви прийдете. У мене зараз клієнт, та невдовзі я спущуся. Прошу, влаштовуйтеся зручно. Ліворуч від вас стільці, а ще є бар із закусками. Пригощайтеся, будь ласка.

Голова зникла, і знову почалася стишена розмова, яку я ледве завважив на вході. Я знайшов бар із закусками, побачив там запас алкоголю та цигарок і похапцем його зачинив. Знеболювальні дещо притлумили похмілля від Злиття-Дев’ять, але сил для подальшого зловживання в мене не було. Я не без шоку усвідомив, що ще не викурив за цей день жодної цигарки. Підібрів до найближчої вітрини й поглянув на добірку самурайських мечів. До їхніх піхов були причеплені бірки з датами. Деякі мечі були старші за мене.

На наступній вітрині була стійка з брунатною та сірою стрілецькою зброєю, яку, судячи з вигляду, швидше виростили, ніж виготовили. Її дула визирали з обгорток, що відзначалися природними вигинами та злегка розширювалися назад, у бік руків’їв. Ця зброя також була датована попереднім століттям. Намагаючись розшифрувати кучеряве гравірування на одному стволі, я почув за спиною металеві кроки на сходах.

— Панові щось припало до душі?

Я повернувся до людроїда, що наближався. Усе його тіло складалося з однакового начищеного гарматного металу, з якого була сформована мускулатура архетипової людини чоловічої статі. Бракувало лише геніталій. Обличчя в нього було видовжене й худе, з досить тонкими рисами, щоби привертати увагу попри нерухомість. На голові було вирізьблено борозни, що імітували густе волосся, зачесане назад. На грудях був штамп — майже стертий напис «Марс-Експо 2076».

— Я просто дивлюся, — промовив я й показав на вогнепальну зброю. — Вони що, з дерева?

Зелені фоторецептори серйозно мене оглянули.

— Правильно, сер. Приклади зроблено з гібриду бука. Уся ця зброя виготовлена вручну. «Калашников», «Пурдью» та «Беретта». У нас тут представлені всі європейські доми. Який з них цікавив пана?

Я озирнувся. Форми цієї зброї відзначалися незвичною поетичністю, чимось середнім між функціональною відвертістю та природньою грацією, чимось таким, що просто вимагало турботи. Використання.

— Вони для мене дещо ошатні. Я думав про щось трохи практичніше.

— Звісно, сер. Можна вважати, що пан — не новачок у цій сфері?

Я широко всміхнувся машині.

— Можна так вважати.

— Тоді, може, пан не проти сказати мені, чому він надавав перевагу в минулому?

— «Сміт і Вессон», «Маґнум», 11 міліметрів. «Інґрем 40» для стрілоподібних куль. Частинкомет «Сонцеструм». Але не в цьому чохлі.

Зелені рецептори засяяли. Жодних коментарів. Можливо, він не був запрограмований на невимушені розмови з посланцями.

— А чого саме пан шукає в цьому чохлі?

Я знизав плечима.

— Чогось делікатного. Чогось неделікатного. Стрілецької зброї. А ще — холодної зброї. Важка зброя має бути схожою на «Сміта».

Людроїд завмер. Я мало не чув дзижчання, яким супроводжувався пошук даних. Я ненадовго замислився про те, як така машина опинилася тут. Вона явно не була створена для цієї роботи. На Світі Гарлана людроїди трапляються рідко. Їх дорого створювати порівняно з синтетиками чи навіть клонами, а більшість робіт, для яких потрібне людське тіло, краще виконують ці органічні альтернативи. Насправді ж роболюдина — це безглуздий гібрид двох непорівнянних функцій. Штучного інтелекту, який справді працює краще, коли його встановлено на універсальний комп’ютер, і стійкого до зношування та небезпечних факторів корпусу, який більшість кіберінженерних фірм проектує відповідно до конкретного завдання. Останній робот, якого я бачив на Світі, був крабом-садівником.

Фоторецептори стали трохи яскравішими, а сама машина розігнулася.

— Якщо пан погодиться пройти сюди, то в мене, гадаю, знайдеться правильне поєднання.

Я пройшов за машиною у двері, які так добре зливалися з декором задньої стіни, що я їх не бачив, і подолав короткий коридор. За ним була довга кімната з низькою стелею, в якій уздовж нефарбованих оштукатурених стін стояла безліч пакувальних ящиків зі скловолокна-сирцю. По всій кімнаті там і тут тихо працювало кілька людей. У повітрі розносилося діловите бряжчання зброї у вправних руках. Людроїд підвів мене до маленького сивого чоловічка, вдягненого в перемазаний мастилом комбінезон. Він розбирав електромагнітний імпульсомет так, наче розрізав смажену курку. Коли ми підійшли ближче, він підвів очі.

— Чипе, — кивнув він машині, проігнорувавши мене.

— Клайве, це — Такеші Ковач. Він друг пана Банкрофта й шукає собі приладдя. Я б хотів, щоб ти показав йому «Немекс» і пістолет «Філіпс», а тоді передав його Шейлі — хай обере холодну зброю.

Клайв знову кивнув і відклав електромагнітник.

— Сюди, — промовив він.

Людроїд злегка торкнувся мого зап’ястка.

— Якщо панові знадобиться щось іще, я буду у виставковій залі.

Він ледь помітно вклонився й пішов. Я пройшов за Клайвом уздовж рядів пакувальних ящиків до різноманітних пістолетів, розкладених на купах пластикового конфеті. Він обрав один і повернувся до мене, тримаючи його в руках.

— «Немезида-Екс» другої серії, — пояснив він, простягнувши пістолет. — «Немекс». Виготовлено за ліцензією для «Маннліхер-Шьонавер». Стріляє кулями в оболонках, наповненими спеціально створеним пальним — «Друк-31». Дуже потужний, дуже точний. У магазин вміщається вісімнадцять гільз у дворядній обоймі. Дещо громіздкий, але компенсує це під час перестрілювань. Відчуйте його вагу.

Я покрутив зброю в руках. Це був великий пістолет з важким стволом, трохи довший за «Сміта і Вессона», проте добре врівноважений. Я трохи поперекладав його з руки в руку, знайомлячись із ним, і, примружившись, зазирнув у приціл. Біля мене терпляче чекав Клайв.

— Гаразд, — я повернув пістолет. — А щось делікатне?

— Дрібнокаліберний «Філіпс», — Клайв сягнув рукою в один відкритий пакувальний ящик і попорпався в конфеті, поки не витягнув тонкий сірий пістолет, удвічі з чимось менший за «Немекс». — Суцільний стальний заряд. Послуговується електромагнітним прискорювачем. Абсолютно безшумний, точність — до двадцяти метрів. Жодної віддачі, а генератор має опцію зворотного поля, тобто кулі можна опісля видобути з цілі. Місткість — десять штук.

— Батареї?

— За специфікаціями — від сорока до п’ятдесяти залпів. Далі початкова швидкість втрачається з кожним пострілом. У ціну купівлі входять дві запасні батареї та зарядний комплект, сумісний з побутовими розетками.

— У вас є тир? Є де їх випробувати?

— За чорним ходом. Але в комплект обох цих крихіток входить диск для віртуальної бойової підготовки, і це — ідеальна рівновага між віртуальною та реальною продуктивністю. Це забезпечує гарантія.

— Ну, добре, гаразд, — якщо який-небудь ковбой скористається нажитою завдяки цій підготовці незграбністю та прострілить покупцеві череп, одержати гроші за гарантією, можливо, вийде нескоро. Хто його зна, коли його зможуть перечохлити та чи зможуть узагалі. Але біль у моїй голові вже почав пересилювати знеболювальні. Може, практичне стріляння тепер було недоречне. Про ціну я теж не став питати. Я ж не свої гроші витрачав. — Боєприпаси?

— Продаються в коробках по п’ять штук на обидва пістолети, але в комплект «Немекса» входить одна безкоштовна обойма. Своєрідна реклама нової лінійки. Цього вистачить?

— Ні. Дайте мені дві коробки по п’ять штук на кожен пістолет.

— По десять обойм на кожен?

У Клайвовому голосі відчувалася змішана з сумнівом повага. Десять обойм — це дуже багато боєприпасів як на пістолет, але я вже виявив, що часом можливість наповнити повітря кулями варта набагато більшого, ніж реальне влучання в щось.

— А ще ви хотіли холодну зброю, так?

— Так.

— Шейло!

Клайв повернувся до протилежного боку довгої кімнати й гукнув високу білявку з коротко підстриженим волоссям, яка сиділа, схрестивши ноги, на ящику та тримала руки на колінах. Її обличчя приховувала матова сірість віртуальної гарнітури. Вона озирнулася, почувши своє ім’я, згадала про маску і, кліпаючи, прибрала її. Клайв помахав їй рукою, і вона відірвалася від ящика й підвелася, злегка похитуючись через повернення до реальності.

— Шейло, цей хлопака шукає сталь. Хочеш йому підсобити?

— Звісно, — жінка простягнула худу й довгу руку. — Мене звати Шейла Соренсон. Яку сталь шукаєте?

Я так само потиснув їй руку.

— Такеші Ковач. Мені потрібне щось таке, що можна поспіхом метнути, але це має бути щось невелике. Таке, що можна закріпити на передпліччі.

— Гаразд, — привітно відповіла вона. — Не хочете піти зі мною? Ви тут уже скінчили?

Клайв кивнув мені.

— Я віднесу ці штуки Чипові, а він їх для вас спакує. Вам доставити чи з собою?

— З собою.

— Я так і думав.

Шейлина частина майстерні виявилася маленькою прямокутною кімнатою з парочкою коркових силуетних мішеней на одній стіні, тим часом як на інших трьох стінах була розвішана різноманітна зброя — від стилетів до мачете. Шейла обрала плаский чорний ніж із сірим металевим клинком завдовжки сантиметрів із п’ятнадцять і зняла його.

— Ніж «Теббіт», — хтозна-навіщо сказала вона. — Дуже серйозна штука.

А тоді вона з удаваною невимушеністю повернулася й метнула зброю в ліву мішень. Зброя пролетіла в повітрі, мов жива, й загрузла в голові силуета.

— Клинок — з легованої танталом сталі, руків’я — з сітчастого вуглецю. У головку вставлено кремінь для обтяжування, а ще нею, звісно, можна гамселити по голові людину, до якої не добралися гострим вістрям.

Я підійшов до мішені та звільнив ніж. Клинок був вузький і гостро, як бритва, заточений з обох боків. Посередині тягнувся неглибокий жолоб, обведений тонкою червоною лінією, в якій були вигравірувані крихітні складні символи. Я нахилив зброю, намагаючись прочитати вигравіруваний напис, але не впізнав код, яким його було написано. На сірому металі тьмяно виблискувало світло.

— Що це таке?

— Що саме? — Шейла підійшла до мене. — А, так. Біозбройне кодування. Стік вкрито С-381. При контакті з гемоглобіном він виробляє ціанідні сполуки. Він досить далеко від країв, тож це не страшно, якщо ви поріжетесь, але, якщо занурити його у щось із кров’ю…

— Чарівно.

— Я ж вам казала, що це — серйозна штука, — в її голосі відчувалася гордість.

— Я його візьму.

Коли я повернувся на вулицю, обтяжений покупками, мені спало на думку, що таки маю розжитися на куртку — хай навіть і лише для того, щоби приховувати новопридбаний арсенал. Я позирнув угору в пошуках автотаксі, а тоді вирішив, що в небі достатньо сонця, щоб був сенс іти пішки. Врешті-решт мені подумалося, що моє похмілля починає відступати.

Пройшовши три квартали вниз схилом, я усвідомив, що за мною йдуть назирці.

Це мені підказала обробка посланця, що неспішно прокинулася після Злиття-Дев’ять. Посилене відчуття близькості, ледь помітний дрож і одна постать, яку я надто часто помічав краєчком ока. Цей був молодцем. У більш людній частині міста я міг би цього й не помітити, але тут пішоходів було замало, щоб забезпечити таке маскування.

Ніж «Теббіт» був закріплений у мене на лівому передпліччі й лежав у м’яких шкіряних піхвах з нервовим пружинним навантаженням, але до пістолетів неможливо було дотягнутися, не показавши, що я помітив свого спостерігача. Я замислився, чи не спробувати позбутися «хвоста», але майже одразу відкинув цю думку. Це місто було не моє, я почувався осоловілим від хімії, та й узагалі надто багато ніс. Хай ця людина, хоч ким вона є, йде на шопінг зі мною. Я трохи пришвидшив крок і поступово спустився до комерційного центру, де знайшов дороге червоно-блакитне вовняне пальто до стегон з візерунками з тотемних стовпів ув інуїтському стилі. Це було не зовсім те, про що я думав, але воно було тепле й мало багато містких кишень. Оплативши пальто біля вітрини крамниці, я спромігся краєчком ока побачити обличчя свого переслідувача. Молодий, білий, темноволосий. Я його не знав.

Ми вдвох перетнули Юніон-сквер, зупинившись, аби поглянути на чергову демонстрацію з приводу Резолюції 653, яка застрягла в кутку й поступово закінчувалася. Кричалки втрачали впевненість, люди потихеньку відходили, а металевий гавкіт системи гучного сповіщення починав звучати жалісно. Я цілком міг би втекти, розчинившись у натовпі, але тепер мені цього вже не хотілося. Якщо мій «хвіст» збирався не тільки за мною постежити, то в нього був шанс щось зробити ще на безлюдних зелених схилах. Тут надто багато відбувалося для нападу. Я пробрався крізь залишки демонстрації, час від часу відпихаючи листівки, а тоді попрямував на південь, до Мішн-стрит і «Гендрікса».

Ідучи вздовж Мішн-стрит, я здуру зайшов у зону реклами вуличного продавця. Моя голова враз наповнилася образами. Я крокував алеєю, повною жінок, чий одяг відкривав більше, ніж вони зважилися б показати голяка. Чоботи, що перетворювали ноги вище коліна на шматки плоті для споживачів, стегна зі стрічками у формі стрілок, що показували шлях, опори, що демонстративно підіймали й випинали груди; важкі, округлі підвіски, що ховалися, схожі на жолуді, у всіяних крапельками поту декольте. Швидко висовувалися язики, що облизували губи, пофарбовані у вишнево-червоний або могильно-чорний колір; провокаційно оголювалися зуби.

Мене накрило хвилею прохолоди, яка прибрала спітнілу жагу та перетворила тіла, що позували, на абстрактне вираження жіночності. Я усвідомив, що оглядаю окружності форм, як машина, фіксуючи геометрію плоті та кістки так, наче ці жінки були рослинами якогось виду.

Бетатанатин. «Старий з косою».

Бетатанатин, останнє породження чималого хімічного сімейства, створеного для проектів з дослідження навколосмертних станів на початку тисячоліття, підводив людський організм до смерті так близько, як це було технічно можливо без сильного ушкодження клітин. Водночас стимулятори контролю в молекулах «старого з косою» змушували інтелект працювати безсторонньо, завдяки чому дослідники могли проходити через штучно викликаний передсмертний стан без непереборного хвилювання та відчуття дива, що могло би спотворити їхнє сприйняття даних. У малих дозах «старий з косою» викликав глибоку, холодну байдужість до таких переживань, як біль, збудження, радість і скорбота. Вся та відстороненість, яку чоловіки століттями вдавали перед оголеним жіночим тілом, була легкодоступна в капсульній формі. Він неначе був спеціально створений для хлопців-підлітків.

А ще це був ідеальний військовий наркотик. Під «старим з косою» монах-зречник Сну Ґодвіна міг спалити село із дітьми й жінками, і не відчути нічого, крім зачудування тим, як полум’я розтоплює плоть на кістках.

Востаннє я вживав бетатанатин під час вуличних боїв на Шарії. Повну дозу, яка мала знижувати температуру тіла до нормальної кімнатної та значно сповільнювати моє серце. Це були хитрощі, покликані обдурити протипіхотні детектори на шарійських танках-павуках. Будучи непомітним у інфрачервоному спектрі, можна було наближатися, видиратися по нозі танка й розбивати люки термітними гранатами. Екіпаж танка, що одержав струс мозку від ударної хвилі, зазвичай було легко вирізати — як новонароджених кошенят.

— Є жмурик, чуваче, — без жодної потреби сказав хрипкий голос.

Я, покліпавши, здихався реклами і зрозумів, що дивлюся на бліде європейське обличчя під сірим каптуром. Мовленнєва установка стояла в нього на плечі, підморгуючи мені крихітними червоними робочими вогниками, схожими на кажанячі очі. На Світі поширення інформації просто в голови регулюють дуже строгі закони, і навіть випадково щось передавши, можна наразитися на таку ж жорстокість, як і розливши чиюсь випивку в портовому барі. Я викинув уперед одну руку й добряче пхнув торгівця у груди. Він хитнувся до якоїсь вітрини.

— Послухай…

— Не сци мені на голову, друже. Мені це не подобається.

Він опустив руку до якогось приладу на поясі, і я здогадався, що зараз буде. Змінивши напрямок, я уп’явся в його м’які очі напруженими пальцями…

І лицем до лиця опинився з шипучою горою вологої пористої плоті заввишки майже два метри. До мене, звиваючись, потягнулися мацальця, а моя рука опинилася в заляпаній слизом порожнині, обрамленій товстими чорними війками. Накотилася нудота, горло зімкнулося. Пересиливши огиду, я вдерся в киплячу масу війок і відчув, як слизька плоть піддається.

— Як не хочеш осліпнути, відключи цю хрінь, — суворо промовив я.

Гора плоті зникла, і я знову опинився біля торгівця, не припиняючи щосили тиснути згори на його очі.

— Добре, добре, чуваче, — він примирливо звів догори руки. — Не хочеш товару — не купуй. Я тут просто намагаюся заробляти на життя.

Я відступив, дозволивши йому відірватися від вітрини, до якої він був прип’ятий.

— Там, звідки я родом, людям на вулиці не лізуть у голови, — пояснив я. Та він уже відчув, що я відмовився від конфлікту, і просто зробив якийсь жест великим пальцем — як я зрозумів, непристойний.

— Хіба мені не насрати, звідки ти родом? Ти що, граний коник-стрибунець? Ану киш із моїх очей.

Я залишив його там, а переходячи вулицю, знічев’я замислився над тим, чи є якась моральна відмінність між ним і конструкторами-генетиками, які ввели в чохол Міріам Банкрофт Злиття-Дев’ять.

Зупинившись на розі, я нахилив голову, щоб підкурити цигарку.

Середина дня. Моє перше зіткнення за день.

Розділ дванадцятий

Одягаючись того вечора перед дзеркалом, я був абсолютно впевнений, що мій чохол носить хтось інший, а мене розжалували в пасажири оглядового вагону за його очима.

Це називають запереченням психічної цілісності, або просто фрагментацією. Навіть у звиклих до зміни чохлів доволі часто виникав тремор, і це був найгірший випадок за багато років у моєму житті. Мені тимчасово ставало буквально страшно обдумувати щось у деталях: а раптом людина у дзеркалі помітить мою присутність? Заціпенівши, я дивився, як він пересуває ніж «Теббіт» у нейропружинних піхвах, бере один за одним пістолети «Немекс» і «Філіпс», а тоді перевіряє заряд кожної зброї. Обидва пістолети були забезпечені дешевими кобурами з цупкого волокна, які чіплялися за допомогою ферментів до одягу, до якого їх притискали. Людина у дзеркалі прилаштувала «Немекс» під лівою пахвою, де пістолет мав сховатися під його курткою, а «Філіпс» заховав на поясі. Він потренувався, пару разів висмикнувши пістолети з кобур і наставивши їх на своє відображення, та в цьому не було потреби. Диски з віртуальними тренуваннями були саме такі, як обіцяв Клайв. Він був готовий убити когось будь-яким із пістолетів.

За його очима ворухнувся я.

Він знехотя зняв пістолети й ніж і знову поклав їх на ліжко. Тоді трохи постояв, поки не зникло безглузде відчуття оголеності.

Вірджинія Відаура називала це слабкістю до зброї, і під час підготовки посланців піддатися їй з першого дня вважалося смертним гріхом.

«Зброя — будь-яка зброя — це інструмент, — казала вона нам. У руках вона тримала частинкомет „Сонцеструм“. — Спроектований з конкретною метою, як і будь-який інструмент, і корисний лише для досягнення цієї мети. Якби хтось повсюди носив із собою силовий молоток просто тому, що він — інженер, про нього б подумали, що він — дурень. А те, що стосується інженерів, ще більше стосується посланців».

У строю весело кашлянув Джиммі де Сото. Тоді він говорив за більшість із нас. Дев’яносто відсотків новобранців Корпус отримував зі звичайних сил Протекторату, де зброя, як правило, була чимось середнім між іграшкою та особистим фетишем. Піхотинці ООН ходили озброєними повсюди, навіть у відпустці.

Вірджинія Відаура почула цей кашель і перехопила погляд Джиммі.

— Пане де Сото. Ви незгодні.

Джиммі заворушився, трохи зніяковівши через те, як легко його вирахували.

— Ну, мем… Мій досвід показує: що більше в людини сили, то краще вона себе показує.

У строю схвально загули. Вірджинія Відаура зачекала, поки гудіння не стихло.

— А й справді, — промовила вона й витягнула обидві руки, тримаючи частинкомет. — Цей… прилад має певну ударну силу. Прошу, підійдіть сюди та візьміть його.

Джиммі трохи завагався, але тоді проштовхався вперед і взяв зброю. Вірджинія Відаура відступила, щоб Джиммі опинився в центрі уваги курсантів, які зібралися, і зняла кітель Корпусу. У комбінезоні без рукавів і в космічних пантофлях вона здавалася стрункою й дуже вразливою.

— Ви побачите, — голосно промовила вона, — що заряд переведено у тестовий режим. Якщо ви в мене влучите, я в результаті отримаю опік першого ступеня, та й усе. Я стою на відстані близько п’яти метрів. Я неозброєна. Пане де Сото, може, спробуєте в мене вистрілити? За вашим сигналом.

Джиммі явно був ошелешений, але негайно підняв «Сонцеструм», щоб перевірити налаштування, а тоді опустив його й поглянув на жінку навпроти себе.

— За вашим сигналом, — повторила вона.

— Зараз, — різко сказав він.

За цим було майже неможливо встежити. Джиммі, вимовляючи це слово, вже замахувався «Сонцеструмом», а заряд, як і заведено під час перестрілювань, випустив, коли ствол ще навіть не перейшов у горизонтальне положення. Повітря наповнилося характерним сердитим тріскотінням частинкомета. Вирвався промінь. Вірджинія Відаура зникла. Якимось робом вона бездоганно передбачила кут променя й ухилилася від нього. Ще вона якимось робом наполовину подолала п’ятиметрову відстань, і кітель у її правиці заворушився. Він обкрутився довкола ствола «Сонцеструма» і рвучко відвів зброю вбік. Вірджинія Відаура накинулася на Джиммі раніше, ніж він допетрав, що сталося, відкинула частинкомет геть, на підлогу тренувальної зали, позбавила його рівноваги, повалила та обережно зупинила ребро однієї долоні в нього під носом.

Мить розтягнулась, а тоді урвалася: боєць, який стояв біля мене, склав губи бантиком і тихо, протяжно засвистів. Вірджинія Відаура злегка нахилила голову на звук, а тоді скочила на ноги й допомогла підвестися Джиммі.

— Зброя — це інструмент, — трохи захекано повторила вона. — Інструмент для вбивства та руйнування. І будуть такі часи, коли ви як посланці муситиме вбивати та руйнувати. Тоді ви будете обирати та брати собі потрібні інструменти. Але пам’ятайте про слабкість зброї. Вона — це продовження, а ви — вбивця та руйнівник. Ви — єдине ціле, як з нею, так і без неї.

Влізши в інуїтську куртку, він ще раз зустрівся поглядом із самим собою у дзеркалі. Обличчя, яке дивилося на нього у відповідь, було не виразнішим, ніж у людроїда у «Ларкін і Ґрін». Якусь мить він байдужо на нього дивився, а тоді підняв одну руку, аби почухати шрам під лівим оком. Ще один, останній погляд угору та вниз, і я пішов з кімнати, а до моїх нервів несподівано повернувся холодний самоконтроль. Спускаючись на ліфті й покинувши дзеркало, я змусив себе всміхнутися.

«На мене фрага напала, Вірджиніє.»

«Дихай, — сказала вона. — Рухайся. Контролюй».

І ми вийшли надвір. Коли я стояв у вхідних дверях, «Гендрікс» люб’язно побажав мені доброго вечора, а на протилежному боці вулиці вийшов із чайної мій «хвіст» і почимчикував паралельно до мене. Я пройшов пару кварталів пішки, оцінюючи вечір і думаючи, чи позбутися «хвоста». Несміливе сонце просвітило більшу частину дня, і небо було більш-менш безхмарне, але тепло все одно не було. Згідно з мапою, яку я викликав у «Гендріксі», Лизоград був розташований щонайменше за дванадцять з половиною кварталів на південь. Я спинився на розі, викликав з патрульної смуги вгорі автотаксі й побачив, залізши всередину, як те саме робить мій «хвіст».

Він почав мене дратувати.

Таксі полетіло на південь, описавши криву. Я нахилився вперед і провів рукою по інформаційній панелі для відвідувачів.

— Вітаємо в мережі «Урблайн», — промовив спокійний жіночий голос. — Ви підключені до центрального стеку даних «Урблайн». Будь ласка, зазначте, яка інформація вам потрібна.

— Чи є в Лизограді небезпечні райони?

— Як правило, небезпечною вважається вся зона під назвою «Лизоград», — люб’язно повідомив стек даних. — Однак мережа «Урблайн» гарантує перевезення до будь-якої точки в межах Бей-Сіті та…

— Атож. Можете назвати мені вулицю в районі Лизоград із найвищою частотою насильницьких злочинів?

Ненадовго запала тиша: голівка зчитування даних перевіряла рідко використовувані канали.

— Дев’ятнадцята вулиця, у кварталах між Міссурі- та Вісконсин-стрит за останній рік зафіксовано п’ятдесят три випадки органічних ушкоджень. Сто сімдесят сім арештів за заборонені речовини, сто двадцять два — з випадками легких органічних ушкоджень, двіс…

— Достатньо. На якій відстані вони розташовані від «Закритого простору Джеррі», Маріпоси та Сан-Бруно?

— Відстань по прямій — близько одного кілометра.

— Мапа є?

Консоль засвітилася сіткою вулиць, на якій був відмічений хрестиком заклад Джеррі, а назви вулиць — підсвічені зеленим. Я подивився на неї пару секунд.

— Гаразд. Відвезіть мене туди. На перехрестя Дев’ятнадцятої та Міссурі.

— За умовами зводу правил моїм обов’язком є попередити вас, що поїздки туди не рекомендовані.

Я відкинувся назад і відчув, що на моє обличчя повертається усмішка, цього разу — невимушена.

— Дякую.

Таксі висадило мене на перехресті Дев’ятнадцятої та Міссурі, вже не протестуючи. Я роззирнувся довкола і знову всміхнувся. «Поїздки туди не рекомендовані» було типовим для машин применшенням.

Якщо вулиці, якими я раніше ганявся серед ночі за монголом, були безлюдні, то ця частина Лизограда була жива, і поряд з її мешканцями клієнтура Джеррі видавалася майже приємною. Коли я розплатився з автотаксі, в мій бік повернувся десяток голів, жодна з яких не була повністю людською. Я мало не відчував, як на віддалі механічні очі-фотомножники з тріском сфокусувалися на готівці, якою я вирішив заплатити, побачивши примарну люмінесцентну зелень банкнот; собачі вдосконалені ніздрі засіпалися від запаху мого готельного гелю для душу; а всі присутні вловили сигнал багатства, поданий їхнім вуличним сонаром, подібний на слід косяка пляшкоспинів на екрані міллспортського шкіпера.

Друге таксі опускалося позаду мене. Менш ніж за дюжину метрів кликав неосвітлений провулок. Не встиг я в нього ввійти, як вступили у гру перші місцеві.

— Щось шукаєш, туристику?

Їх було троє. Головним вокалістом був голий до пояса гігант два з половиною метра на зріст; його руки та тулуб, здавалося, були обгорнуті всіма пересадними м’язами, які продає за рік «Накамура». Під шкірою на грудних м’язах у нього були червоні ілюмінієві татуювання, через що здавалося, ніби у нього на грудях гасне підпалене вугілля, а на рельєфних м’язах його живота від лінії талії здіймалася кобра зі схожою на жолудь головою. Його руки, що звисали розкритими по боках, закінчувалися заточеними пазурами. Його обличчя було помережане шрамами, що лишилися від програних боїв почвар, а в одне око був вкручений дешевий протез — лінза-збільшувач. Голос у нього був навдивовижу тихий і сумний.

— Може, прийшов погуляти нетрями, — лиховісно сказала постать праворуч від гіганта. Це був стрункий і блідий молодик з довгим тонким волоссям, що спадало йому на обличчя; тримався він якось неспокійно — явно через дешеву нейрохімію. Він мав бути найшустрішим.

Третій учасник компанії, що мене зустріла, не сказав нічого, але його собачий писок вишкірився, показуючи трансплантовані хижацькі зуби та неприємно довгий язик. Тіло під хірургічно вдосконаленою головою належало дорослому чоловікові й ховалося під туго стягнутою пасками шкірою.

Час спливав. Мій «хвіст» уже мав оплачувати своє таксі та орієнтуватися на місцевості, якщо він зважився ризикнути. Я прокашлявся.

— Я просто тут проходжу. Якщо ви розважливі, то мене пропустите. Отам сідає один громадянин, з яким вам буде легше.

Ненадовго запала недовірлива тиша. Тоді гігант потягнувся до мене. Я відвів його руку, відступив на крок і швидко наповнив повітря між нами ударами, явно вбивчими. Трійця завмерла; чоловік з удосконаленнями під собаку при цьому вишкірився. Я зробив вдих.

— Як я вже сказав, якщо ви розважливі, то пропустите мене.

Гігант був готовий покинути це діло. Я здогадувався про це з його розбитого обличчя. Він був борцем уже досить довго, щоб розпізнати бойову підготовку, а набуті за ціле життя на рингу чуття підказували йому, коли рівновага зміщувалася. Двоє його супутників були молодші та менше знали про програші. Перш ніж він устиг щось сказати, блідий пацан з нейрохімією кинувся вперед із чимось гострим, а вдосконалений націлився на мою правицю. Моя ж нейрохімія, яка вже потроху працювала і, ймовірно, була дорожча, виявилася швидшою. Я схопив пацана за руку та зламав її в районі ліктя, розвернув його, поки він мучився болем, і направив на двох його супутників. Удосконалений ухилився від нього, а я викинув уперед ногу, добряче вдаривши його по носі та по губах. Він вереснув і упав. Пацан опустився на коліна, квилячи й утримуючи розтрощений лікоть. Гігант кинувся вперед і за сантиметр від моїх очей зустрівся з заціпенілими пальцями моєї правої руки.

— Не треба, — тихо сказав я.

Біля наших ніг на землі застогнав пацан. За ним, там, куди його викинуло копняком, лежав і кволо смикався вдосконалений під собаку. Гігант став у бойову стійку між ними й витягнув великі руки, ніби бажаючи їх утішити. Він поглянув на мене; на його обличчі читалося німе звинувачення в чомусь.

Я позадкував десь на дюжину метрів уздовж провулка, а тоді розвернувся і дременув. Хай мій «хвіст» розбирається з цим і наздоганяє.

Провулок, перш ніж вийти на іншу велелюдну вулицю, повертав під прямим кутом. Я завернув за ріг і дозволив собі сповільнитися, щоб вийти на вулицю швидким кроком. Звернувши ліворуч, я пропхався у натовп і заходився шукати вуличні вивіски.

Біля закладу Джеррі досі танцювала жінка, ув’язнена у келиху для коктейлів. Вивіска клубу світилась, а справи там, вочевидь, ішли жвавіше, ніж попереднього вечора. Під гнучкими руками дверного робота заходили й виходили люди невеликими групками, а торгівцям, яким я завдав ушкоджень під час бійки з монголом, уже кілька разів знайшлася заміна.

Перейшовши вулицю, я став перед роботом, який спершу мене обмацав, а тоді сказав синтетичним голосом:

— Чисто. Вам кабінки чи бар?

— А що в барі?

— Ха-ха-ха, — спрацював протокол сміху. — У барі можна дивитися, але не торкатися. Жодної готівки, рук не розпускати. Місцеве правило. Інших клієнтів це теж стосується.

— Кабінки.

— Спускайтеся сходами і наліво. Візьміть рушник зі стосу.

Униз сходами, вздовж коридора з червоними світильниками, що обертаються, повз нішу з рушниками та перші четверо зачинених дверей до кабінок. У повітрі низько, проймаючи до нутра, гримить джанковий ритм. Я зачинив за собою п’яті двері, задля годиться згодував терміналу для внесення коштів декілька банкнот, а тоді підійшов до скляного екрана.

— Луїзо!

Вигини її тіла гупнули об скло, сплющилися груди. Вишневе світло в кабінці осяяло її тіло смугами світла.

— Луїзо, це я. Айрін. Ліззіна мати.

Пляма чогось темного між грудьми, на склі. Усередині мене ожила нейрохімія. Тоді скляні двері ковзнули вбік, і тіло дівчини впало з їхньої внутрішньої поверхні мені на руки. З-за її плеча з’явився пістолет із широким дулом і націлився на мою голову.

— Отак, засранцю, — промовив напружений голос. — Виходу немає. Як хоч щось зробиш неправильно, ця штука відстрелить тобі голову від грудей і перетворить твою пам’ять на припій.

Я завмер. У цьому голосі відчувалася недалека від паніки наполегливість. Дуже небезпечна.

— Ось і все, — двері за мною відчинилися, різко впускаючи пульсацію музики з коридора, і мені у спину втиснулося дуло ще одного пістолета. — А тепер поклади її, дуже повільно, і відступи.

Я лагідно опустив тіло, яке обіймав, на вистелену атласом підлогу і знову підвівся. У кабінці спалахнуло яскраво-біле світло, і обертовий світильник двічі блимнув рожевим та й погас. Двері за мною з грюкотом зачинилися, заглушивши музику, тим часом як переді мною в кімнату зайшов високий блондин у обтислому чорному одязі, вчепившись у спусковий гачок свого частинкового бластера так, що аж кісточки пальців побіліли. Його вуста були стиснені, а білки очей блищали довкола розширених стимуляторами зіниць. Пістолет за моєю спиною підштовхнув мене вперед, а блондин ішов далі, поки дуло бластера не притиснуло мою верхню губу до зубів.

— То що ти за хрін такий? — прошипів мені блондин.

Я повернув голову вбік — досить далеко, щоб розкрити рота.

— Айрін Елліотт. Тут працювала моя донька.

Блондин вийшов уперед і провів дулом пістолета по моїй щоці та під моїм підборіддям.

— Ти мені брешеш, — тихо промовив він. — У мене є друг у судовій установі Бей-Сіті, і він каже мені, що Айрін Елліотт досі у стеку. Бачиш, ми перевірили ті бздури, які ти нав’язав оцій шмарі.

Він копнув нерухоме тіло на підлозі, а я позирнув униз краєчком ближчого ока. У різкому білому світлі сліди тортур яскраво виділялися на тілі дівчини.

— А тепер прошу тебе дуже ретельно обдумати наступну відповідь, хоч хто ти є. Чому ти розпитуєш про Ліззі Елліотт?

Я перевів погляд над стволом бластера до рішучого обличчя за ним. Такого виразу обличчя не могло бути в людини, яку здали. Переляк надто сильний.

— Ах ти кавалок гівна, Ліззі Елліотт — моя донька, а якби твій друг у міському сховищі реально мав до чогось доступ, ти знав би, чому в документах досі зазначається, що я у стеку.

Пістолет біля моєї спини штовхнувся вперед ще різкіше, але блондин, здавалося, несподівано розслабився. Його вуста розтягнулися в неприродній покірній усмішці. Він опустив бластер і сказав:

— Гаразд. Діку, піди приведи Октая.

Хтось у мене за спиною вислизнув з кабінки. Блондин помахав на мене пістолетом.

— Ти. Сідай у куток.

Тон у нього був відсторонений, майже байдужий.

Я відчув, як від моєї спини відірвався пістолет, і заворушився, виконуючи наказ. Умощуючись на атласній підлозі, я зважував свої варіанти. Дік пішов, але їх усе одно залишається троє. Блондин, жінка в синтетичному, як мені здавалося, чохлі з азійською шкірою та з іще одним частинковим бластером, відбиток якого я й досі відчував у хребті, та кремезний чорношкірий чоловік, який зі зброї, здавалося, мав лише залізну трубу. Жодних шансів. Це були не ті вуличні акули, з якими я вступив у бій на Дев’ятнадцятій вулиці. Вони відзначалися холодною внутрішньою цілеспрямованістю, такою собі дешевою версією того, що демонстрував Кадмін у «Гендріксі».

Якусь мить я дивився на синтетичну жінку й думав, але це було неможливо. Навіть якби Кадміну якимось робом вдалося врятуватися від звинувачень, про які говорила Крістін Ортеґа, і перечохлитися, він володів інформацією. Він знав, хто його найняв і хто я такий. А власники облич, які дивилися на мене з усіх боків біокабінки, самі зізналися, що не знають нічого.

«Хай так буде й надалі.»

Я неквапом перевів погляд на побитий чохол Луїзи. Здавалося, у шкірі її стегон вирізали щілини, а далі розводили краї ран, поки вони не рвалися. Просто, грубо та дуже ефективно. Вочевидячки, її змушували дивитися на цей процес, доповнюючи біль жахом. Коли бачиш, як таке відбувається з твоїм тілом, усередині все перевертається. На Шарії цим дуже часто користувалася релігійна поліція. Луїза, можливо, не здолає цієї травми без психохірургії.

Блондин побачив, куди перейшли мої очі, і похмуро кивнув мені, наче я був співучасником цього діяння.

— Хочеш знати, чому голова досі при ній, га?

Я холодно поглянув на нього через усю кімнату.

— Ні. Здається, ти — людина зайнята, але, гадаю, дійдеш до цього.

— Це безглуздо, — невимушено сказав він, насолоджуючись своїм моментом. — Крихітка Аненома — католичка. Як казали мені дівчата, у третьому чи четвертому поколінні. Письмове свідчення під присягою на диску, подала до Ватикану повну Клятву утримання. Ми беремо дуже багато таких. Часом це реально зручно.

— Забагато балакаєш, Джеррі, — сказала жінка.

Блондин зиркнув на неї, зблиснувши білками очей, але гостра відповідь, яка от-от мала злетіти з його вишкірених вуст, затихла, коли на новій хвилі джанкового ритму з коридора у крихітну кімнатку пропхалися двоє чоловіків — мабуть, Дік і Октай. Я змірив очима Діка й записав його в одну категорію з власником труби («силачі»), а тоді переключився на його супутника, який не зводив з мене погляду. У мене здригнулося серце. Октай був монголом.

Джеррі смикнув головою в мій бік і спитав:

— Оце він?

Октай повільно кивнув; на його широкому обличчі виникла дика переможна посмішка. Величезні долоні його опущених рук стискалися та розтискалися. Він працював, відчуваючи крайню ненависть — таку глибоку, що вона його аж душила. Я бачив горбок на тому місці, де хтось незграбно полагодив йому зламаний ніс зварюванням тканин, але це здавалося недостатньою причиною для люті, яку я спостерігав.

— Гаразд, Райкере, — блондин трохи нахилився вперед. — Не хочеш змінити свою історію? Не хочеш сказати мені, чому ти тут мені все псуєш?

Він звертався до мене.

Дік сплюнув у куток кімнати.

— Я не знаю, — чітко промовив я, — про що ти в біса говориш. Ти зробив мою доньку проституткою, а тоді вбив її. І за це тебе вб’ю я.

— Сумніваюся, що тобі випаде така можливість, — відповів Джеррі, ставши в бойову стійку навпроти мене й дивлячись на підлогу. — Твоя донька була дурною сцикухою, поведеною на знаменитостях і думала, що може взяти мене під контроль і…

Він зупинився й ошелешено захитав головою.

— Та з ким це я, нахрін, розмовляю? Я бачу, як ти стоїш тут, і все одно купуюся на цю фігню. Ти молодець, Райкере, я це визнаю, — він шмигнув носом. — А тепер я спитаю тебе ще раз, по-доброму. Може, нам вдасться про щось домовитися. Тоді я відправлю тебе до своїх дуже витончених друзів. Розумієш, що я кажу?

Я повільно кивнув.

— Добре. Отже, поїхали, Райкере. Що ти робиш у Лизограді?

Я подивився йому в обличчя. Дрібний гопник, який думає, ніби має зв’язки. Тут я не дізнаюся нічого.

— Хто такий Райкер?

Блондин знов опустив голову й поглянув на підлогу між моїми ногами. Здавалося, те, що мало відбутися далі, його засмучувало. Врешті-решт він облизав губи, злегка кивнув самому собі й, підводячись, обтрусив собі рукою коліна.

— Ну, добре, крутелику. Але я хочу, щоб ти запам’ятав: у тебе був вибір, — він повернувся до синтетичної жінки. — Виведи його звідси. Щоб жодних слідів не було. А ще скажи їм: він нашпигований нейрухою, в цьому чохлі з нього нічого не витягнуть.

Жінка кивнула й подала мені бластером знак — мовляв, підводься. Потицяла Луїзин труп носаком чобота.

— А це?

— Позбудься його. Майло, Діку, йдіть із нею.

Чоловік із трубою запхав свою зброю за пасок і зігнувся, щоб узяти труп на плечі, наче в’язанку хмизу. Дік, який пішов за ним слідом, ніжно поплескав труп по одній прикрашеній синцями сідниці.

Монгол видав якийсь гортанний звук. Джеррі глянув на нього з легкою огидою.

— Ні, не ти. Я не хочу, щоб ти бачив, куди вони їдуть. Не хвилюйся — диск буде.

— Це вже точно, чуваче, — кинув через плече Дік. — Ми швидко його привеземо.

— Гаразд, досить, — грубо промовила жінка і стала переді мною. — Пропоную порозумітися, Райкере. У тебе є нейрохімія, і в мене теж. А це — ударостійкі шасі. «Локгід-Мітома», специфікації для пілотів-випробувачів. Ти ніхріна не можеш мені заподіяти. А я буду рада випалити тобі кишки, якщо ти бодай криво на мене глянеш. Там, куди ми їдемо, всім начхати, в якому ти стані. Ясно, Райкере?

— Мене звати не Райкер, — роздратовано промовив я.

— Еге ж.

Крізь двері з матованого скла ми пройшли у крихітне приміщення, в якому стояв туалетний столик і душова кабінка, а тоді вийшли в коридор, паралельний тому, що простягався вздовж кабінок. Тут освітлення було різке, сюди не долинала музика, а виходив коридор до більших, почасти прихованих за завісою роздягалень, в яких валялися й курили або просто дивилися у простір, як незайняті синтетики, молоді чоловіки та жінки. Якщо хтось із них і побачив, як їх проминула невеличка процесія, то не показав виду. Майло з трупом ішов попереду. Дік влаштувався в мене за спиною, а синтетична жінка йшла позаду, невимушено тримаючи бластер збоку. Востаннє я побачив Джеррі, коли він владно стояв у коридорі за нами, вперши руки в боки. Тоді Дік ляснув мене по голові біля скроні, і я знову повернувся вперед. Я вийшов одразу за безживними спотвореними ногами Луїзи на темну криту стоянку, де на нас чекав чисто-чорний видовжений аеромобіль.

Синтетична трохи відчинила багажник машини й помахала мені бластером.

— Місця вдосталь. Влаштовуйся.

Я заліз у багажник і впевнився, що вона не бреше. Тоді Майло закинув до мене Луїзин труп і грюкнув кришкою, залишивши нас разом у темряві. Я чув, як деінде глухо клацають, відчиняючись і зачиняючись, інші двері, а тоді — шепіт двигунів машини та легкий стукіт, коли ми відірвалися від землі.

Мандрівка була швидкою і легшою, ніж вийшла б така сама наземна подорож. Джерріні друзі їхали обережно: тому, хто має пасажирів у багажнику, не варто наражатися на знудженого патрульного за зміну смуги на дорозі без сигналу. Якби від трупа не відгонило калом, там, у темряві, можливо, було б майже приємно перебувати, як в утробі. Луїза під час тортур випорожнила кишечник.

Більшу частину поїздки я жалкував за дівчиною, а ще мене гризла злоба на безумство католиків, як собака гризе кістку. Пам’ять у цієї жінки була абсолютно не ушкоджена. Якщо не брати до уваги фінансових міркувань, то її можна було б воскресити одним обертом диска. На Світі Гарлана її б тимчасово перечохлили для судового слухання, щоправда, певно, в синтетичний чохол, а після винесення вердикту до полісу, яким уже володіє її родина, додалася б фінансова підтримка жертв, яку надає держава. У дев’яти випадках з десяти цих грошей вистачало, щоб забезпечити якесь перечохлення. Де твоє, смерте, жало?

Чи є фінансова підтримка жертв на Землі, я не знав. Гнівний монолог, який виголосила Крістін Ортеґа дві ночі тому, наче вказував на те, що ні, але принаймні можливість повернути цю дівчину до життя була. Якийсь гуру десь на цій всратій планеті постановив інакше, і Луїза, вона ж — Аненома, стала в чергу разом зі хтозна-скількома іншими людьми, щоб підписатися під цим безумом.

Людські істоти. Їх ніколи не зрозуміти.

Машина накренилась, і труп, коли ми полетіли донизу, неприємно підкотився до мене. Крізь одну мою штанину просочилося щось мокре. Я відчував, як починаю пітніти зі страху. Мене переллють у якусь плоть без тієї стійкості до болю, якою відзначається мій нинішній чохол. А поки я сидітиму в тому чохлі, з ним зможуть робити що завгодно — хоч фізично вбивати.

А тоді почнуть знову, в новому тілі.

А ще — якщо вони люди справді витончені — можуть підключити мою свідомість до віртуальної матриці, схожої на ті, що використовуються у психохірургії, і зробити все в електронному форматі. Суб’єктивно жодної різниці не буде, але там те, на що в реальному світі може піти кілька днів, можна зробити за кілька хвилин.

Я важко ковтнув, притлумлюючи страх нейрохімією, поки її не позбувся. Якомога лагідніше відштовхнув від свого обличчя холодні Луїзині обійми та спробував не думати про причину її загибелі.

Машина приземлилася, прокотилася кілька секунд по землі, а тоді зупинилася. Коли багажник знову відчинили, я побачив лише дах іншої критої стоянки, обвішаний ілюмінієвими стрижнями.

Мене витягнули з професійною обережністю; жінка стояла на поважній відстані, а Дік і Майло — з боків, залишаючи їй чисту смугу обстрілу. Я незграбно переліз через Луїзу і ступив на чорний бетон. Тишком-нишком зазирнувши в пітьму, я побачив із десяток інших транспортних засобів, які нічим не вирізнялися; їхні реєстраційні штрих-коди з такої відстані було неможливо прочитати. Коротенький трап у віддаленому кінці вів до чогось дуже схожого на посадковий майданчик. Жодних відмінностей від мільйона інших аналогічних споруд. Я зітхнув і, випрямившись, ізнову відчув вологу на нозі. Опустив погляд на свій одяг. На стегні в мене була якась темна пляма.

— То де ми є? — запитав я.

— Ти? На фінішній прямій, — буркнув Майло, витягаючи Луїзу. Він поглянув на жінку. — Це нести туди ж, куди й завжди?

Вона кивнула, і він почимчикував до подвійних дверей. Я вже зібрався піти за ним, аж тут жінка зупинила мене, смикнувши бластером.

— Не ти. Це жолоб — легкий вихід. У нас тут дехто хоче з тобою поговорити, перш ніж тебе скинуть у жолоб. Тобі сюди.

Дік широко всміхнувся й витягнув із задньої кишені невелику зброю.

— Так, так, пане Крутий Коп. Вам сюди.

Мене провели крізь інші двері у вантажний ліфт, який, якщо вірити рідкокристалічному дисплею, що блимав на стіні, зупинився, лише опустившись на дві дюжини рівнів. Протягом поїздки Дік і жінка стояли у протилежних кутках кабіни, наставивши пістолети. Я не зважав на них і дивився на цифровий лічильник.

Коли двері відчинилися, за ними на нас чекала медична бригада з оснащеною ременями каталкою. Чуття наполягло, що мені слід спробувати напасти на них зненацька, проте я не ворушився, тим часом як двоє чоловіків у блідо-блакитному вийшли вперед і взяли мене за руки, а жінка-санітарка кольнула мене в шию безголковим шприцом. Крижане пощипування, невелика хвиля холоду, а тоді моє поле зору по кутках затягнуло сірим павутинням. Останнім, що я бачив чітко, було байдуже обличчя санітарки, яка дивилася, як я непритомнію.

Розділ тринадцятий

Я прокинувся під звуки виголошуваного десь неподалік азану,[4] поезії, що бурчала і бряжчала металом із численних горлянок встановлених у мечеті гучномовців. Востаннє я чув ці звуки над Зігічче на Шарії, і невдовзі їм на зміну прийшов різкий крик бомб-мародерів у повітрі. Крізь сітчасті ґрати на розкішному вікні згори проникало світло. Притуплене відчуття роздутості в нутрощах підказувало мені, що в мене мають розпочатися місячні.

Я сів на дерев’яній підлозі й поглянув на самого себе. Мене зачохлили в жіноче тіло, молоде, щонайбільше двадцятирічне, з лискучою мідною шкірою та важким дзвоном чорного волосся, яке, коли я підніс до нього руки, здалося слабким і брудним через настання місячних. Шкіра в мене була трохи масна, і мені чомусь спало на думку, що я вже давно не мився. Вдягнений я був у грубу сорочку кольору хакі, завелику для мого чохла на кілька розмірів, і більш нічого. Мої груди під нею були розбухлими й чутливими. Я був босий.

Я підвівся й попрямував до вікна. Шибки в ньому не було, але воно було набагато вище за мою нову голову, тож я підтягнувся на ґратах і визирнув назовні. Удалину, скільки сягало око, тягнувся залитий сонцем ландшафт із кепсько покритими дахами та цілим лісом похилих приймальних антен і старезних супутникових тарілок. Зліва горизонт протикала купка мінаретів, а десь далі простягалася лінія білої пари за літаком, що злітав. Віяло гарячим і вологим повітрям.

У мене занили руки, тож я опустився назад на підлогу й почалапав камерою до дверей. Звісно, вони були зачинені.

Азан припинився.

Віртуальність. Вони залізли в мої спогади й вигадали оце. На Шарії я побачив чи не найнеприємніше з побаченого за тривалу кар’єру, побудовану на людському болю. А шарійська релігійна поліція була такою ж популярною в допитових програмах, як Енджин Чандра — в пілотському порно. І тепер, на цій суворій віртуальній Шарії, мене зачохлили в жінку.

Напившись якось увечері, Сара сказала мені: «Таку, жінки — ось хто справді крута раса. Жодних сумнівів. Чоловіча стать — це просто мутація з більшим обсягом м’язів і вдвічі меншою відвагою. Машини для бійок і траху». Мої власні крос-зачохлення підтверджували цю теорію. Буття жінкою — це сенсорні переживання, недоступні чоловічій статі. Дотик і текстура відчуваються глибше, а чоловіча плоть ніби несвідомо відгороджується від цієї взаємодії з навколишнім середовищем. Для чоловіка шкіра — це бар’єр, засіб захисту. Для жінки це — орган контакту.

Це мало свої недоліки.

Загалом (і, можливо, саме через це) у жінок вищий больовий поріг, ніж у чоловіків, але менструальний цикл раз на місяць опускає їх до абсолютного мінімуму.

Жодної нейрохімії. Я перевірив.

Жодної бойової обробки, жодної рефлекторної агресії.

Нічого.

Навіть мозолів на молодій плоті.

З грюкотом відчинилися двері, і я підскочив. У мене на шкірі виступив свіжий піт. У камеру зайшли двоє бороданів з очима з гарячої смоли. Обидва через спеку були вбрані у вільний лляний одяг. Один тримав у руках моток липкої стрічки, а другий — маленьку паяльну лампу. Я кинувся на них, просто щоб подолати рефлекс панічного завмирання й до певної міри пересилите закладену в тіло безпорадність.

Чоловік зі стрічкою відмахнувся від моїх худорлявих рук і вдарив мене навідліг по обличчю. Я впав на підлогу й залишився там лежати з занімілим обличчям, відчуваючи смак крові. Один з них рвучко зіп’яв мене на ноги, взявши за передпліччя. Я здалеку побачив обличчя іншого, того, який мене вдарив, і спробував зосередитися на ньому.

— Отже, — сказав він. — Ми починаємо.

Я замахнувся на його очі нігтями вільної руки. Підготовка посланця забезпечила мені потрібну швидкість, але я не мав самоконтролю і промазав. Двома нігтями я закривавив йому щоку. Він здригнувся й відскочив назад.

— Суча дівка, — сказав він, підняв долоню до сліду від нігтів і оглянув кров у себе на пальцях.

— Ой, я вас благаю, — вимовив я тим боком рота, який ще не занімів. — Нам ще й сценарій потрібен? Те, що я ношу це, ще не…

Я затнувся. Він був явно задоволений.

— Отже, не Айрін Елліотт, — промовив він. — Ми йдемо вперед.

Цього разу він ударив мене просто під ребра, вибивши з мене весь дух і паралізувавши мені легені. Я скрутився довкола його руки, як пальто, і сповз на підлогу, намагаючись зробити вдих. Виходив у мене лише ледь чутний скрегіт. Я звивався на мостинах, а тим часом він десь високо наді мною взяв у іншого чоловіка липку стрічку й відірвав шматок завдовжки чверть метра. Відірвався він з непристойним звуком, наче шкіра, що відходить. Віддерши його зубами, чоловік сів біля мене навпочіпки та приклеїв мій правий зап’ясток стрічкою до підлоги в мене над головою. Я заборсався, як від електричного струму, і лише за мить йому вдалося знерухомити мою другу руку досить надовго, щоби повторити процес. З’явилося сильне бажання кричати, що мені не належало, і я його поборов. Безглуздо. Бережи сили.

Проти м’якої шкіри моїх ліктів підлога здавалася твердою та незручною. Я почув, як щось рипить, і повернув голову. Другий чоловік підтягував з боку камери пару стільців. Поки той, який мене побив, фіксував мої розсунуті ноги стрічкою, глядач сів на один з табуретів, витягнув пачку цигарок і витрусив цигарку. Широко мені всміхнувшись, узяв її до рота й потягнувся до паяльної лампи. Коли його товариш відступив, аби помилуватися своєю роботою, він запропонував пачку йому. Той відмовився. Курець знизав плечима, запалив паяльну лампу та схилив набік голову, щоб від неї прикурити.

— Ти розповіси нам, — сказав він, змахнувши цигаркою й війнувши димом у повітря наді мною, — усе, що знаєш про «Закритий простір Джеррі» та Елізабет Елліотт.

У тихій кімнаті зашипіла та неголосно захихотіла паяльна лампа. Крізь високе вікно лилося сонячне світло, що несло з собою ледь-ледь чутні звуки наповненого людьми міста.

Почали вони з моїх ніг.

Не припиняються, роздираючи мій слух, крики, такі високі та гучні, що я ніколи не думав, що їх може видавати людське горло. Моє поле зору помережане візерунками з червоних смуг.

Інненініненнініненнін…

Похитуючись, надходить Джиммі де Сото без «Сонцеструма», який притиснув до обличчя закривавлені руки. Крики долинають від його постаті, що йде й хитається, і я на мить майже готовий повірити, що гамір здіймає його сигналізація забруднення. Я рефлекторно перевіряю власний дозиметр на плечі, а тоді крізь муку підіймається напівзатонулий краєчок нерозбірливого слова, і я розумію, що це він.

Він стоїть майже прямо, залишаючись чіткою мішенню для снайперів навіть у хаосі бомбардування. Я швидко долаю відкритий простір і збиваю його з ніг, ховаючи під зруйнованою стіною. Перекочую його на спину, щоб побачити, що в нього з обличчям, а він не перестає кричати. Я силоміць відриваю його руки від обличчя, і на мене в темряві витріщається його роздерта ліва очниця. Залишки слизової оболонки ока я ще бачу в нього на пальцях.

— Джиммі, ДЖИММІ, якого хріна…

Крики не припиняють різати слух. Усі мої сили йдуть на те, щоб не дати йому видряпати друге, неушкоджене око, що перекочується в очниці. Коли до мене доходить, що відбувається, у мене холоне хребет.

Вірусне ураження.

Я перестаю кричати на Джиммі й реву вдалину.

— Санітаре! Санітаре! Пам’ять пошкоджено! Вірусне ураження!

А тоді я чую, як мої крики відлунюють туди-сюди на Інненінському плацдармі, і світ обвалюється.

За якийсь час тебе залишають самого, скрученого калачиком так, щоб не було видно ран. Так буває завжди. Це дає час на роздуми про те, що з тобою зробили, а ще важливіше — про те, чого поки що не зробили. Гарячкові фантазії про те, чого ще не відбулося, в їхніх руках є майже таким самим потужним знаряддям, як і саме розпечене залізо та клинки.

Коли ти чуєш, як вони повертаються, відлуння їхніх кроків викликає такий страх, що ти вибльовуєш зі шлунка останню жовч.

Уяви собі збільшене супутникове зображення міста на мозаїці в масштабі 1:10000. Воно займе більшу частину чималої внутрішньої стіни, тож добряче відступи. Про певні очевидні речі можна здогадатися з першого погляду. Ця забудова планова чи виросла сама собою, як реакція на зміни в попиті протягом століть? Воно укріплене чи коли-небудь було укріплене? Чи є тут прибережна смуга? Придивись, і можеш дізнатися більше. Де, швидше за все, розташовані основні магістралі, чи є там порт для МП-шатлів, чи є в цьому місті парки. Можливо, якщо ти — підготовлений картограф, тобі навіть вдасться сказати дещицю про переміщення місцевих мешканців. Де розташовані популярні райони міста, які там, швидше за все, проблеми з дорожнім рухом і чи страждало місто останнім часом від бомб або заворушень.

Але є те, про що ніколи не вийде здогадатися з цього зображення. Хоч скільки його збільшувати й наближати деталі, з нього не можна здогадатися, чи зростає там злочинність загалом або тільки коли місцеві мешканці лягають спати. Воно не може повідомити, чи планує тутешній мер знести старий квартал, чи корумпована тутешня поліція або які дива відбувалися останнім часом у номері п’ятдесят першому на Янгольській верфі. І те, що мозаїку можна розбити на клітинки, покрутити та знову зібрати деінде, ситуації не змінює. Дещо можна дізнатися, лише поїхавши до цього міста й поговоривши з його мешканцями.

Через зберігання цифрових людей допити не застаріли — просто повернулися основи цієї справи. Оцифрований розум — це лише миттєвий знімок. Окремі думки зафіксувати неможливо, так само, як неможливо зафіксувати на супутниковому зображенні окреме життя. Психохірург може виявити на моделі Елліса серйозні травми та висловити кілька простих здогадів щодо того, що треба робити, але рано чи пізно йому все одно доведеться згенерувати віртуальне середовище для консультації з пацієнтом, піти туди та провести її. Людям, що допитують, ще гірше: їхні вимоги набагато конкретніші.

Зате завдяки зберіганню ЦЛ стало можливо замордовувати людей до смерті, а тоді починати заново. У зв’язку з доступністю цього варіанту допити під гіпнозом і наркотиками вже давно втратили актуальність. Надто вже легко було забезпечити тим, для кого такі речі є професійним фактором ризику, необхідну хімічну чи психічну захисну обробку.

У відомій нам частині всесвіту не існує обробки, здатної підготувати людину до того, що їй випалять стопи. Або повиривають нігті.

Об її груди гаситимуть цигарки.

Їй у піхву вставлятимуть розпечену залізяку.

До болю. До приниження.

До шкоди.

Тренування психічної динаміки/цілісності.

Ввідний курс.

В умовах надзвичайного стресу психіка вдається до цікавих речей. Галюцинацій, виміщування, відступу. Тут, у Корпусі, ти навчишся використовувати їх усі, не як сліпі реакції на біду, а як прийоми у грі.

Розжарений метал занурюється у плоть, розсуваючи шкіру, як політен. Біль пожирає, але бачити, як це відбувається, ще гірше. Твій крик, колись здивований, уже встиг стати страхітливо знайомим твоїм вухам. Ти знаєш, що їх це не зупинить, та все ж кричиш, благаючи…

— Охриніти, яка гра. Еге ж, друзяко?

Джиммі всміхається мені в обіймах смерті. Нас досі оточує Інненін, але це неможливо. Коли його забрали, він ще кричав. У реальності…

Його обличчя раптово змінюється, похмурніє.

— Не втягуй сюди реальність, там для тебе нічого немає. Залишайся відстороненим. Їй завдали якихось тілесних ушкоджень?

Я кривлюся.

— Її ноги. Вона не може ходити.

— Сучі діти, — спокійно промовляє він. — Чому би просто не сказати їм того, що вони хочуть знати?

— Ми не знаємо, що вони хочуть знати. Вони полюють на такого собі Райкера.

— Що це за хрін такий — Райкер?

— Не знаю.

Він знизує плечима.

— Тоді прохопися про Банкрофта. Чи ти досі вважаєш, що тобі заважає честь абощо?

— Здається, я вже прохопився. Вони не вірять. Це не те, що вони хочуть чути. Блін, та це срані аматори. М’ясники.

— Якщо без упину це кричати, рано чи пізно вони мають повірити.

— Блін, Джиммі, не в тому річ. Коли це скінчиться, буде байдуже, хто я такий: мені прострелять пам’ять, а тіло продадуть на запчастини.

— Еге ж, — Джиммі вставляє один палець у порожню очницю і розсіяно чухає загуслу кров у ній. — Розумію. Втім, в умовах конструкту треба якимось робом переходити до наступного екрана. Так?

В епоху існування Світу Гарлана, яку з типовим похмурим гумором прозвали Виселенням, партизанам квеллістських Чорних бригад хірургічним шляхом вживлювали по чверть кілограма вибухівки, яка запускалася ферментом і в потрібний момент спопеляла п’ятдесят квадратних метрів довкола себе та все, що на них було. Ця тактика мала сумнівний успіх. Відповідний фермент був пов’язаний з люттю, а обробка, потрібна для підготовки приладу для роботи, була посередньою. Сталася низка мимовільних детонацій.

Однак допитувати когось із Чорних бригад ніхто ніколи не погоджувався. Принаймні не погоджувався після першої допитаної. Її звали…

Ти думав, що зробити гірше вони вже не можуть, але тепер залізо всередині тебе, а вони дають йому мало-помалу нагріватися, залишаючи тобі час на роздуми про це. Твої благання нерозбірливі…

Як я вже казав…

Її звали Іфіґенія Дім, для друзів, ще не вирізаних силами Протекторату, — Іффі. Кажуть, її останні слова, коли вона була прив’язана до допитового столу на нижньому поверсі будинку 18 на бульварі Шімацу, були такими: «Бляха, досить!»

Від вибуху завалилася вся будівля.

«Бляха, досить!»

Я різко прокинувся; в мені ще лунали останні мої крики, а мої руки силкувалися прикрити згадані рани. Замість цього я знайшов молоду, неушкоджену плоть під свіжою постільною білизною, легеньке погойдування та плюскіт маленьких хвильок неподалік. Над головою в мене була похила дерев’яна стеля та ілюмінатор, крізь який лилося під низьким кутом сонячне світло. Я сів на вузькому ліжку, і з моїх грудей упало простирадло. Мідяні верхні опуклості були гладенькі й чисті від шрамів, а соски — цілісінькі.

Назад до початку.

Біля ліжка стояв простий дерев’яний стілець, на якому були охайно складені біла футболка та парусинові штани. На підлозі стояли мотузяні сандалі. У крихітній каюті не було більш нічого цікавого, крім ще одного ліжка, такого самого, як у мене, і з недбало відкинутими ковдрами, та дверей. Трохи грубувато, але головна думка була ясна. Я вліз у одяг і вийшов на сонячну палубу маленького рибальського судна.

— Ага, сплюха, — плеснула в долоні жінка, що сиділа на кормі човна, з моєю появою.

Вона була років на десять старша за мій поточний чохол, відзначалася темною строгою вродою й була вбрана в костюм, пошитий із того ж льону, що й мої штани. На її босих ногах були еспадрильї, а очі захищали сонячні окуляри з широкими скельцями. На колінах у неї був альбом для малювання, в якому темніло щось схоже на міський пейзаж. Я зупинився на місці, а вона відклала його й підвелася, щоб зі мною привітатися. Рухалася вона елегантно та впевнено. Я порівняно з нею почувався вайлом.

Я поглянув за борт, на блакитну воду.

— Що цього разу? — з напускною легковажністю спитав я. — Згодуєте мене акулам?

Вона засміялася, показуючи бездоганні зуби.

— Ні, на цьому етапі це було б безглуздо. Я хочу одного — поговорити.

Я, розслабивши кінцівки, пильно подивився на неї.

— Тоді говори.

— Чудово, — жінка граційно сіла назад на корму. — Ти встряв у справи, які тебе явно не стосуються, і в результаті постраждав. Гадаю, я прагну того ж, що й ти. А саме — уникнути подальшої неприязні.

— А я прагну побачити твою смерть.

Легка усмішка.

— Так, я в цьому не сумніваюся. Навіть віртуальна смерть, певно, була б дуже втішною. Тому дозволь мені зараз відзначити, що до деталей цього конструкту входить володіння шотоканом — п’ятий дан.

Вона простягнула руку, показуючи мені мозолі на кісточках пальців. Я знизав плечима.

— Ба більше, ми завжди можемо зробити все, як раніше.

Вона показала кудись за воду, і я, простеживши за її рукою, побачив на обрії місто, яке вона малювала. Примружившись проти відбитого сонячного світла, я розгледів мінарети. Дешева психологія цього прийому мало не викликала в мене усмішку. Човен. Море. Втеча. Ці хлопці купили собі готові програми.

— Я не хочу як раніше, — чесно сказав я.

— Добре. Тоді скажи нам, хто ти.

Я постарався не виказати обличчям здивування. Прокинулася підготовка агента під глибоким прикриттям і давай відбріхуватися.

— Я думав, що вже сказав.

— Твої слова дещо заплутані, а ще ти закінчив допит, зупинивши собі серце. Ти — не Айрін Елліотт, це вже очевидно. Виглядає на те, що ти не Еліас Райкер — хіба, може, він пройшов ґрунтовну перепідготовку. Ти стверджуєш, що пов’язаний з Лоренсом Банкрофтом, а ще кажеш, що ти з іншої планети і належиш до Корпусу посланців. Ми такого не очікували.

— Не сумніваюся, — пробурмотів я.

— Ми не бажаємо встрявати у справи, які нас не обходять.

— Ви вже в них встряли. Ви викрали й піддали тортурам посланця. Ви хоч уявляєте, що вам за це влаштує Корпус? Він вас вистежить і знищить ваші пам’яті за допомогою ЕМІ. Вас усіх. А потім — ваших рідних, потім — ваших ділових партнерів, потім — їхніх рідних, а потім — усіх інших, хто стане в них на шляху. Коли вони закінчать, про вас навіть не пам’ятатимуть. Неможливо знущатися з Корпусу й потім писати про це пісні. Вас винищать.

Це був колосальний блеф. Ми з Корпусом не розмовляли вже принаймні десятиліття мого суб’єктивного життя та понад півстоліття об’єктивного часу. Але в усьому Протектораті посланці були загрозою, про яку можна було нагадати будь-кому аж до планетарного президента з тією впевненістю, з якою малим дітям у Новопешті погрожують Клаптевиком.

— Я гадала, — тихо промовила жінка, — що Корпусу посланців заборонено брати участь у операціях на Землі без розпорядження ООН. Можливо, з викриттям ви можете чимало втратити?

«Пан Банкрофт користується неявним впливом у Суді ООН, про що знають практично всі.» Мені згадалися слова Уму Прескотт, і я кинувся відбивати атаку.

— Можливо, вам варто обговорити це з Лоренсом Банкрофтом і Судом ООН, — запропонував я і склав руки на грудях.

Жінка якийсь час дивилася на мене. Вітер заворушив мені волосся та приніс із собою негучний гуркіт міста. Нарешті вона сказала:

— Ти знаєш, що ми б могли стерти твою пам’ять і розрубати твій чохол на такі дрібні шматочки, що від тебе і сліду не залишиться. По суті, від тебе нічого не можна було би знайти.

— Вони знайшли б вас, — сказав я з упевненістю, якої надає дрібка правди у брехні. — Від Корпусу не сховаєшся. Він знайде вас, хоч що ви зробите. Наразі чи не єдина ваша надія — спробувати досягти домовленості.

— Якої домовленості? — беземоційно запитала вона.

Перш ніж я заговорив, мій розум менш ніж за секунду запрацював на максимальну потужність, оцінюючи тон і силу кожного обраного й ще не вимовленого складу. Це був аварійний вихід. Іншого шансу вже не буде.

— Є таке угруповання біопіратів, яке перевозить крадене індивідуалізоване військове майно по всьому Західному узбережжю, — обережно вимовив я. — Прикривають його такі заклади, як Джеррін.

— І вони викликали посланців? — у голосі жінки відчувалася насмішка. — Для біопіратів? Та ну тебе, Райкере. Ти що, не здатен на краще?

— Я не Райкер, — відрізав я. — Цей чохол — ширма. Послухай, ти маєш рацію. В дев’яти випадках з десяти ці речі нас не торкаються. Корпус не було створено для боротьби зі злочинністю на такому рівні. Але ці люди забрали певні речі, яких узагалі не мали торкатися. Дипломатичне біозабезпечення швидкого реагування. Те, чого вони взагалі ніколи не мали побачити. Декого — декого на рівні Президіуму ООН — це збісило, тож нас і викликали.

Жінка насупилася.

— А домовленість?

— Ну, по-перше, ви мене звільняєте, і ніхто нікому про це не розповідає. Назвімо це професійним непорозумінням. А тоді відкрийте для мене певні канали. Назвіть певні імена. У такій чорній клініці, як ця, інформація шириться. Можливо, це для мене буде чогось варте.

— Як я вже сказала, ми не бажаємо встрявати…

Я збісився й дозволив собі показати достатньо гніву.

— Не води мене за ніс, друзяко. Ви вже встряли. Подобається це вам чи ні, але ви відкусили чималий шмат від того, що вас не стосувалося, а тепер вам доведеться або прожувати його, або виплюнути. Що ви оберете?

Тиша. Між нами — лише морський бриз і легке погойдування човна.

— Ми над цим подумаємо, — сказала жінка.

Зі світлом, що виблискувало на воді, щось сталося. Я перевів погляд жінці за плече і побачив, як блиск відірвався від хвиль і, посилюючись, в’ївся в небо. Місто зникло в білій темряві, наче у світлі ядерного вибуху, краї човна зникли, ніби розчинившись у морській імлі. Жінка навпроти мене зникла разом із ним. Стало дуже тихо.

Я підняв руку, щоб торкнутися імли там, де закінчувалися параметри світу, і моя рука неначе почала рухатись у сповільненому темпі. Зашипіли завади — так, ніби за цією тишею починався дощ. Кінчики моїх пальців стали прозорими, а тоді — білими, як мінарети схованого за спалахом міста. Я втратив здатність рухатися, і білизна поповзла по моїй руці. Мені перехопило дихання, а моє серце зупинилося посеред удару. Я…

Зник.

Розділ чотирнадцятий

Я прокинувся знову, цього разу — з неприємним заціпенінням на поверхні шкіри, схожим на той стан, в якому перебувають руки, щойно відмиті від порошку чи розчинника, тільки по всьому тілу. Повернення до чоловічого чохла. Коли мій розум пристосувався до нової нервової системи, неприємне відчуття стрімко зникло. Легкий холодок від кондиціонерів на оголеній плоті. Я був голий. Я підняв лівицю й торкнувся шраму під оком.

Вони мене повернули.

Стеля наді мною була біла та оздоблена потужними прожекторами. Я сперся на лікті й роззирнувся довкола. Коли я побачив, що перебуваю в операційній, знову відчув холодок, тепер уже всередині. На протилежному кінці приміщення стояла хірургічна платформа з полірованої сталі, обладнана кровостоками, а вгорі висіли складені руки автохірурга, подібні на павучі лапки. Жодна з систем не була активна, зате на стіні та на моніторі біля мене були маленькі екрани, на яких блимало слово «ОЧІКУВАННЯ». Прихилившись ближче до дисплею, я побачив, як по ньому знов і знов повзе контрольний список функцій. Автохірурга програмували на те, щоб роздерти мене на частини.

Коли я вже зіскакував з ночов для очікування, двері прочинились, і всередину зайшла синтетична жінка, за якою чимчикувала парочка санітарів. На стегні в неї був частинковий бластер у кобурі, а в руках вона несла знайомий згорток.

— Одяг, — вона, насупившись, кинула його мені. — Вдягайся.

Один із санітарів поклав долоню їй на руку.

— Процедура вимагає…

— Так, — посміхнулася жінка. — Можливо, він подасть на нас до суду. Якщо ти не думаєш, що в цьому місці займаються простим переливанням і перечохленням, то я, може, поговорю з Реєм про те, чи не слід нам вести справи через когось іншого.

— Він не про перечохлення говорить, — зауважив я, натягуючи на себе штани. — Він хоче перевірити, чи не лишилося травм після допиту.

— Тебе питали?

Я знизав плечима.

— Як хочете. Куди ми їдемо?

— На розмову з однією людиною, — коротко відповіла вона і знову повернулася до санітарів. — Якщо він — той, ким себе називає, то з травмами проблем не буде. А якщо ні, то він усе одно негайно сюди повернеться.

Я продовжив одягатися якомога спритніше. Отже, я ще в небезпеці. Моя смугаста сорочка та куртка були цілісінькі, але бандана зникла, що неймовірно мене роздратувало. Я ж купив її якихось кілька годин тому. Годинника теж не було. Вирішивши не робити з цього проблеми, я натиснув на застібки чобіт і підвівся.

— То з ким ми побачимося?

Жінка кинула на мене кислий погляд.

— Із людиною, яка знає досить, щоб перевірити твої побрехеньки. А тоді, як вважаю особисто я, ми повернемо тебе сюди для належного розсіяння.

— Коли це закінчиться, — спокійно промовив я, — мені, можливо, вдасться переконати один з наших загонів зазирнути до вас. Ну, у вашому справжньому чохлі. Вам захочуть подякувати за підтримку.

Бластер вислизнув з кобури і опинився в мене під підборіддям. Я ледве розгледів, як це сталося. Мої нещодавно перечохлені чуття силкувалися видати якусь реакцію і катастрофічно спізнювалися. Синтетична жінка схилилася до моєї скроні.

— Не смій мені погрожувати, кавалок гівна, — тихо сказала вона. — Ти налякав цих клоунів, вони заклякли на місці й думають, що тобі до снаги їх потопити. Зі мною це не працює. Ясно?

Я поглянув на неї краєчком ока — більшого в мене б не вийшло, бо мені в голову впирався пістолет.

— Ясно, — промовив я.

— Добре, — видихнула вона і прибрала бластер. — Якщо ти вийдеш разом з Реєм, то я стану в чергу й попрошу вибачення разом зі всіма іншими. Але поки цього не сталося, ти — просто черговий потенційний стерток, який нерозбірливо просить повернути йому пам’ять.

Швидко подолавши коридори, які я спробував запам’ятати, ми ввійшли до підйомника, такого самого, як той, що привіз мене до клініки. Я знову порахував поверхи, а коли ми вийшли на стоянку, мої очі мимохіть позирнули на двері, за які винесли Луїзу. Мої спогади про час тортур були нечіткі — обробка посланця навмисне приховувала пережите, щоб запобігти травмі, — але навіть якщо вони тривали пару днів, то в реальному часі тоді минуло хвилин з десять. Я, мабуть, пробув у клініці всього годину, максимум дві, а за тими дверима, можливо, досі чекає на ніж Луїзине тіло, тим часом як її розум досі перебуває в пам’яті.

— Лізь у машину, — лаконічно наказала жінка.

Цього разу я їхав у більшому, елегантнішому транспорті, схожому на Банкрофтів лімузин. У передній кабіні вже сидів водій у формі, з поголеною головою та надрукованим над лівим вухом штрих-кодом роботодавця. Я вже бачив чимало таких на вулицях Бей-Сіті й розмірковував, як хтось може на це погодитися. На Світі Гарлана всі, крім військових, ладні були вмерти, аби тільки не носити дозвільних смуг. Надто вже це скидалося на кріпацтво часів Заселення, щоб його можна було сприймати спокійно.

Біля дверей задньої кабіни стояв ще один чоловік, який недбало тримав у руці потворний автоматичний пістолет. Цей чоловік теж мав поголену голову та штрих-код. Я пройшов повз нього, добре придивившись до штрих-коду, і сів у задню кабіну. Синтетична жінка нахилилася, щоб поговорити з водієм, а я напружив нейрохімію, щоб підслухати.

—... голова у хмарах. Я хочу опинитися там до півночі.

— Без проблем. Сьогодні ввечері берегової охорони буде мало, а…

Один із санітарів грубо зачинив дверцята переді мною, і від максимально посиленого гучного грюкоту в мене мало не луснули барабанні перетинки. Я сидів мовчки й відновлювався, поки жінка та власник автоматичного пістолета не відчинили дверцята з іншого боку й не сіли біля мене.

— Заплющ очі, — сказала жінка й витягнула мою бандану. — Я зав’яжу їх тобі на кілька хвилин. Ці хлопці не захочуть, щоб ти знав, де їх знайти, якщо ми тебе таки відпустимо.

Я оглянув вікна.

— Мені все одно здається, що вони поляризовані.

— Так, але хто його зна, наскільки в тебе добра нейрохімія, еге ж? А тепер посидь тихо.

Вона з відточеною вправністю зав’язала червону ганчірку і трохи її розправила, повністю закриваючи мені поле зору. Я відкинувся назад.

— Пару хвилин. Просто сиди тихо й не визирай. Я скажу тобі, коли.

Машина здійнялася вгору і, певно, вилетіла, тому що я почув, як по її корпусу стукає дощ. Легкий запах шкіри салону був приємніший за сморід калу, який відчувався дорогою туди, а крісло, в якому я сидів, люб’язно змінило форму під мою фігуру. Виглядало на те, що моє становище підвищилося.

«Це суто тимчасово, чуваче.» Коли в моїй голові відбився луною голос Джиммі, я злегка всміхнувся. Він мав рацію. Щодо людини, яку ми мали побачити, дещо було очевидно. Ця людина не хотіла їхати до клініки й навіть не хотіла, щоб її бачили поблизу клініки. Це вказувало на респектабельність, а отже, і владу, владу, що забезпечувала доступ до даних з-за меж планети. Досить скоро вони дізнаються, що Корпусом посланців я погрожував даремно, і невдовзі після цього я загину. Загину по-справжньому.

«Це ніби диктує, що робити, друзяко.»

«Дякую, Джиммі.»

Кілька хвилин по тому жінка звеліла мені зняти пов’язку. Я насунув її на лоба, де вона зазвичай і була, і зав’язав її там наново. Біля мене всміхнувся силач із автоматичним пістолетом. Я з цікавістю поглянув на нього.

— Щось смішне?

— Так, — промовила жінка, не відводячи погляду від міських вогнів за вікном. — Ти схожий на сраного ідіота.

— Там, звідки я родом, ні.

Повернувшись, вона з жалем поглянула на мене.

— Ти не там, звідки ти родом. Ти на Землі. Постарайся поводитися відповідним чином.

Я почергово поглянув на них (власник пістолета досі всміхався на весь рот, а обличчя синтетички виражало ввічливу зневагу), а тоді знизав плечима й підняв обидві руки, щоб розв’язати бандану. Жінка перевела погляд на вогні міста, що опускалися під нами. Дощ, здавалося, вщух.

Я несамовито вдарив наліво й направо, замахнувшись на рівні голови. Мій лівий кулак врізався власникові пістолета у скроню з достатньою силою, щоби зламати кістку, і той із гарчанням повалився на бік. Він навіть не помітив наближення удару. Моя правиця ще не завершила руху.

Синтетичка різко розвернулася, мабуть, швидше, ніж я міг би вдарити, але неправильно мене зрозуміла. Вона підняла руку, блокуючи удар і прикриваючи голову, а я потягнувся під неї. Моя долоня зімкнулася на бластері в неї на поясі, вибила запобіжник і натиснула на спуск. Миттєво ожив промінь, який різонув униз, і чимала частина правої ноги жінки розверзнулася вологими нитками плоті, перш ніж аварійні схеми зупинили вогонь. Вона заволала, закричала більше від люті, ніж від болю, а тоді я витягнув дуло зброї вгору й вистрілив у її тіло ще раз, по діагоналі. Бластер залишив у ній і у кріслі за нею борозну завширшки з долоню. Кабіну заляпало кров’ю.

Бластер знов вимкнувся, і в кабіні раптом стало напівтемно: променева зброя перестала спалахувати. Біля мене булькала й зітхала синтетична жінка, а тоді та частина її торсу, до якої була прикріплена голова, відхилилася від лівого боку тіла. Її чоло притулилося до вікна, з якого вона визирала. Це мало дивний вигляд — наче вона охолоджує лоба, приклавши його до залитого дощем скла. Решта тіла сиділа прямо й не ворушилася, а величезна скісна рана очистилася, припалена променем. Повсюди водночас смерділо печеним м’ясом і підсмаженими синтетичними деталями.

— Трепп! Трепп!

Це запищав водійський прилад внутрішнього зв’язку. Я стер з очей кров і подивився на екран, встановлений у передній перегородці.

— Вона мертва, — повідомив я враженому обличчю й підняв бластер. — Вони обоє мертві. І ти будеш наступним, якщо негайно не посадиш нас на землю.

Водій запротестував.

— Друже, ми за п’ятсот метрів над Затокою, а цією машиною керую я. Що ти пропонуєш із цим робити?

Я знайшов точку посередині стінки між двома кабінами, вибив на бластері аварійний запобіжник і прикрив обличчя однією рукою.

— Слухай, що ти…

Я вистрілив із жорстким фокусом у водійське відділення. Промінь розтопив дірку завширшки близько сантиметра, і з неї якусь мить у кабіну сипалися іскри: опиралася броня під пластиком. Тоді промінь пройшов далі, іскри зникли, і я почув, як у передньому відділенні щось замкнуло накоротко. Я перестав стріляти.

— Наступний пройде крізь твоє сидіння, — пообіцяв я. — У мене є друзі, які перечохлять мене, коли виловлять нас із Затоки. Тебе ж я поріжу на стейки просто крізь цю грану стіну, і навіть якщо я не влучу у твою пам’ять, їм важко буде зрозуміти, в якій частині тебе вона сховалася. А тепер, блін, посади мене на землю.

Лімузин різко накренився й почав зниження. Я трохи розслабився серед цієї різанини і знову стер кров з обличчя рукавом.

— Добре, — промовив я вже спокійніше. — А тепер посади мене біля Мішн-стрит. А якщо ти плануєш попросити сигналом допомоги, подумай ось про що. В разі перестрілки ти загинеш перший. Ясно? Загинеш перший. І я маю на увазі реальну смерть. Я постараюся випалити тобі пам’ять, навіть якщо не встигну більш нічого, перш ніж мене підстрелять.

На мене з екрана озирнулося його бліде обличчя. Воно виражало страх, але страх недостатній. А може, страх перед кимось іншим. Сумнівно, що людина, яка ставить своїм працівникам штрих-коди, може бути милосердною, а давньої, перетвореної вже на рефлекс покори через ієрархію зазвичай вистачає для того, щоб перебороти страх смерті в бою. Зрештою, саме так ведуться війни — за допомогою вояків, які більше бояться порушити правила, ніж загинути на полі бою.

Я й сам колись такий був.

— Як щодо цього? — негайно запропонував я. — Під час посадки ти порушуєш протокол дорожнього руху. Надходять поліцаї, затримують тебе й арештовують. Ти нічого не кажеш. Я зник, а на тебе в них немає нічого, крім порушення дорожнього руху. Ти, за легендою, просто водій, між твоїми пасажирами на задньому сидінні виникло маленьке непорозуміння, а тоді я змусив тебе приземлитися. Тим часом той, на кого ти працюєш, хутенько тебе викупає, і тобі дістається премія за те, що ти не розколовся під віртуальним арештом.

Я почав стежити за екраном. У водія затремтіло обличчя, і він важко ковтнув. Досить пряників, настав час батога. Я знову ввімкнув аварійну схему, підняв бластер так, щоб водій його побачив, і приставив його до карка Трепп.

— Я сказав би, що ти у вигідному становищі.

У разі пострілу впритул промінь бластера випаровував хребці, пам’ять і все довкола неї. Я знову повернувся до екрана.

— Твій хід.

Обличчя водія засмикалося, і лімузин почав нерівно знижуватися. Я постежив за потоком транспорту з вікна, а тоді нахилився вперед і постукав по екрану.

— Не забудь про порушення, гаразд?

Він кивнув. Лімузин вертикально опустився між вервечками транспорту і незграбно поїхав по землі під аварійні сигнали машин, які хором верещали довкола нас. За вікном я впізнав вулицю, якою їхав разом із Кертісом напередодні ввечері. Ми дещо сповільнилися.

— Прочини ближчі дверцята, — сказав я, сховавши бластер під курткою. Ще один різкий кивок — і відповідні дверцята відчинилися з глухим звуком, а тоді розчахнулися. Я крутнувся, копнув їх ще далі й почув, як десь над нами виють поліційні сирени. Зустрівся на мить очима з водієм на екрані й усміхнувся.

— Мудра людина, — сказав я й вилетів із транспорту, що рухався по інерції.

Я покотився під шоковані крики перехожих, ударившись об тротуар плечем і спиною. Двічі перекотився, сильно вдарився об кам’яний фасад і обережно зіп’явся на ноги. Якась прохожа парочка витріщилася на мене, і я оголив зуби в такій усмішці, що вони квапливо пішли далі, зацікавившись іншими вітринами.

На мене повіяло затхлим витісненим повітрям: слідом за лімузином-порушником спустився катер автоінспектора. Я залишився на місці, відповідаючи на дедалі рідкісніші зацікавлені погляди перехожих, які побачили моє незвичайне прибуття. Інтерес до мене в будь-якому разі вщухав. Погляди один за одним зникали: їх приваблювало миготіння фар поліційного катера, який тепер загрозливо нависав угорі, за нерухомим лімузином.

— Вимкніть двигуни і залишайтеся на місці, — затріщала повітряна акустична система.

Почав збиратися натовп: люди мчали повз мене, штовхаючись і намагаючись побачити, що відбувається. Я притулився до фасаду, перевіряючи, чи не постраждав під час стрибка. Судячи з заніміння, що поступово зникало в моєму плечі та спині, цього разу я не схибив.

— Підніміть руки над головою та відійдіть від свого транспортного засобу, — пролунав металевий голос автоінспектора.

За головами глядачів, які кивали, я розгледів водія, який вийшов з лімузина в рекомендованій позі. Здавалося, він радів, що лишився живий. На мить я несподівано для самого себе замислився, чому подібні види затримання не надто популярні в тих колах, в яких я обертаюся.

Просто, мабуть, багато кому кортить померти.

Я відступив на кілька метрів у безладний натовп, а тоді повернувся й розчинився у яскраво освітленій анонімності ночі Бей-Сіті.

Розділ п'ятнадцятий

Коли я повернувся до Лизограда, над містом уже займався холодний блакитний світанок, і на всьому від недавнього дощу залишався вологий сталевий полиск. Я стояв у затінку опор автостради й видивлявся на спустошеній вулиці бодай якийсь натяк на рух. Я відчував, що це мені потрібно, але знайти його в холодному світлі на початку дня було нелегко. У мене гула голова від швидкого засвоєння даних, а в глибинах мого розуму невгамовним демоном-фамільяром плавав Джиммі де Сото.

«Ти куди, Таку?»

«Похуліганити.»

«Гендрікс» не зміг розповісти мені нічого про клініку, до якої мене відвезли. З Дікової обіцянки монголові невдовзі привезти диск із моїми тортурами я здогадувався, що цей заклад мав бути розташований на тому боці Затоки, можливо, в Окленді, але саме по собі це не надто допомагало навіть ШІ. Вся область Затоки, здавалося, кишіла нелегальною біотехнологічною активністю. Доведеться мені відстежити свій маршрут власними силами.

«Закритий простір Джеррі».

Тут «Гендрікс» допоміг більше. Після нетривалої сутички з якимись низькосортними системами протидії проникненню він розклав переді мною на екрані в моєму номері нутрощі клубу з біокабінками. План закладу, склад, графіки та зміни охорони. Я перебрав усе це за кілька секунд: мене підганяла прихована лють, що залишилася після допиту. Коли небо у вікні за мною почало бліднішати, я поклав «Немекс» і «Філіпс» у кобури, причепив ніж «Теббіт» і пішов влаштовувати власні допити.

Входячи в готель, я не помітив жодних ознак свого «хвоста», а коли я пішов, його ніби теж не було поряд. Гадаю, йому пощастило.

«Закритий простір Джеррі» у перших променях сонця.

Ріденька й дешева еротична аура загадковості, яка оточувала цей заклад уночі, тепер зникла. Неонові та голографічні вивіски, приколоті до будівлі, наче криклива брошка до старої сукні, поблякли. Я безрадісно поглянув на дівчину, що досі танцювала в келиху для коктейлів, і згадав Луїзу-Аненому, замучену до смерті, воскреснути після якої їй не дозволяє релігія.

«Сприймайте це як особисту образу.»

«Немекс» у моїй правиці вказував на те, що я прийняв рішення. Наближаючись до клубу, я пересунув на ньому ковзальний замок, і в тихому вранішньому повітрі гучно клацнув метал. Тепер я почав наповнюватися повільною, холодною люттю.

Коли я підійшов ближче, дверний робот заворушився й підняв руки, стримуючи мене.

— Ми зачинені, друже, — промовив синтетичний голос.

Я наставив «Немекс» на наголовок і прострілив мозковий купол робота. Його оболонка, може, й зупинила б патрони меншого калібру, та кулі з «Немекса» рознесли вузол на шматки. Розсипався феєрверк іскор, і синтетичний голос заверещав. Мацаки складеного гармошкою восьминога судомно засіпалися, а тоді обм’якли. З розбитого кожуха на наголовку закурився дим.

Я обережно відхилив «Немексом» одне повисле мацальце, пройшов усередину й зустрів Майло, який саме йшов нагору — з’ясувати, через що зчинився гамір. Коли він мене побачив, очі в нього розширилися.

— Ти. Що…

Я прострелив йому горлянку, подивився, як він борсається й летить зі сходів, а тоді, коли він через силу спробував зіп’ястися на ноги, вистрелив ще раз — йому в обличчя. Коли я пішов униз сходами за Майло, у тьмяно освітленому просторі піді мною з’явився ще один головоріз, кинув вражений погляд на труп Майло і потягнувся до незграбного на вигляд бластера в себе на поясі. Я двічі прострілив йому груди, перш ніж його пальці торкнулися зброї.

Спустившись зі сходів, я зупинився, вийняв з кобури лівою рукою пістолет «Філіпс» і якусь мить постояв у тиші, чекаючи, коли у моїх вухах зникне відлуння пострілів. Важкий, схожий на артилерію ритм, якого я вже чекав від Джерріного закладу, грав і досі, але «Немекс» мав гучний голос. Ліворуч від мене пульсував червоним сяйвом коридор, який вів до кабінок; праворуч було голографічне павутиння, в якому застрягло кілька різних люльок і пляшок, а на пласких чорних дверях за ним був ілюмінієвий напис «БАР». Дані в моїй голові свідчили про мінімальну кількість охорони біля кабінок — не більше трьох осіб, а ще ймовірніше для цієї ранкової години — всього дві. Майло та безіменний головоріз були застрелені на сходах — отже, можливо, залишився ще один. Бар мав звукову ізоляцію, був підключений до окремої аудіосистеми, а ще в ньому було від двох до чотирьох озброєних охоронців, які також працювали в барі.

Джеррі-жмикрут.

Я прислухався, посиливши нейрохімію. Почув, як у коридорі, що вів наліво, безшумно відчинилися двері однієї з кабінок, а тоді хтось тихенько зачовгав, ковзаючи ногами по землі — певно, здуру думав, що так буде тихіше, ніж іти. Не зводячи очей з дверей бару праворуч від себе, я завів «Філіпс» за ріг ліворуч і, не дивлячись, прошив червоне повітря в коридорі кількома кулями. Випускаючи їх, зброя неначе зітхала, як гілки, що гойдаються на вітерці. Хтось придушено загарчав, а тоді з глухим стуком і брязкотом упали на підлогу якесь тіло та зброя.

Двері до бару лишалися зачиненими.

Я висунув голову з-за рогу, у червоні смуги від обертових світильників, і побачив дебелу на вигляд жінку в польовій формі, яка однією рукою трималася за бік, а іншою шукала пістолет. Я швидко підійшов до зброї й відкинув її копняком так, щоб жінка напевне не дотягнулася, а тоді став біля неї на коліна. Я, певно, влучив не один раз: кров цебеніла в жінки по ногах, червона також була і її сорочка. Я приклав дуло «Філіпса» до її лоба.

— Ти працюєш в охороні Джеррі?

Вона кивнула, зблиснувши білками очей.

— Один шанс. Де він?

— У барі, — просичала вона крізь зуби, борючись із болем. — Столик. Позаду в кутку.

Я кивнув, підвівся й ретельно націлився їй межи очі.

— Стривай, ти…

«Філіпс» націлився.

«Ушкодження.»

Коли я стояв посеред голографічного павутиння й тягнувся до дверей бару, двері розчахнулись, і я ніс до носа зіткнувся з Діком. Часу, щоби зреагувати на фантом поперед себе, у нього було навіть менше, ніж у Майло. Я привітався з ним найменшим офіційним поклоном, ледве нахиливши голову, а тоді дав волю своїй люті й кілька разів вистрілив у нього з «Немекса», і з «Філіпса». Він від численних ударів незграбно позадкував за двері, а я пішов за ним усередину, не припиняючи стріляти.

Приміщення було широке, тьмяно освітлене похилими точковими світильниками та приглушеними помаранчевими сигнальними лампами на нині порожній доріжці для танцюристів. Уздовж однієї стіни сяяло з-за барної стійки холодне блакитне світло — наче перед нею ховалися сходи, що спускалися до раю. Позаду були складені доступні люльки, роз’єми та пляшки. Сторож цього янгольського скарбу позирнув на Діка, відступив, зануривши руки у свої розірвані нутрощі, а тоді з воістину божественною швидкістю кинувся до схованки під баром.

Я почув, як розбився зронений келих, викинув уперед «Немекс» і щосили відкинув утікача назад, до виставленого на стіні краму — вийшло таке собі імпровізоване розп’яття. Він завис там на мить із дивною елегантністю, а тоді повернувся і, валячись на підлогу, потягнув за собою безліч пляшок і люльок. Дік теж упав, не припиняючи рухатися, а затінена й явно кремезна постать, що притулилася до краю доріжки, вискочила вперед, висмикнувши з-за пояса пістолет. Я й далі тримав «Немекс» наведеним на стійку (повертатися й цілитися було ніколи) і швидко вистрілив із «Філіпса». Постать загарчала й хитнулася, загубила зброю та привалилася до доріжки. Я випростав лівицю, і його відкинуло пострілом у голову на танцювальну платформу.

По кутках кімнати досі не затихло відлуння від «Немекса».

Тепер я вже бачив Джеррі. Той сидів за благеньким столиком за десять метрів од мене й підхопився на ноги, коли я наставив «Немекс». Завмер.

— Мудра людина, — нейрохімія співала, як дроти, а моє обличчя прикрашала божевільна адреналінова усмішка від вуха до вуха. Я швидко порахував у голові. У «Філіпсі» залишився один патрон, у «Немексі» — шість. — Залиш руки там, де вони є, і сядь. Сіпнеш пальцем — і я відстрелю всю долоню.

Він скривився й знову опустився на своє місце. Периферійне сканування підказало мені, що у приміщенні більш ніхто не рухається. Я обережно переступив через Діка, який скрутився калачиком, тримаючись за поранений живіт, і низько, зболено вив. Не зводячи «Немекс» зі столика перед Джерріним пахом, я опустив другу руку так, щоб дуло «Філіпса» дивилося просто вниз, і натиснув на спусковий гачок. Дік перестав скиглити.

Тут Джеррі вибухнув.

— Курва, Райкере, ти що, з глузду з'їхав? Припини! Ти не можеш…

Я різко перевів ствол «Немекса» на нього, і він заткнувся — чи то через це, чи через моє обличчя. Ні за завісою в кінці доріжки, ні за стійкою нічого не ворушилося. Двері лишалися зачиненими. Подолавши решту відстані до столика Джеррі, я розвернув копняком один зі стільців, а тоді всівся на нього обличчям до Джеррі.

— Тобі, Джеррі, — спокійно промовив я, — треба часом слухати людей. Я ж тобі казав: мене звати не Райкер.

— Хоч хто ти в біса є, я маю зв’язки, — у виразі обличчя Джеррі було стільки отрути, аж дивно, що він нею не захлинається. — Я, бляха-муха, підключений до машини, шариш? Це. Оце все. Ти, бляха, ще заплатиш. Ти ще пошкодуєш…

— Що тебе зустрів, — закінчив я за нього й повернув спорожнілий «Філіпс» у кобуру з цупкого волокна. — Джеррі, я вже шкодую, що тебе зустрів. Твоїм витонченим друзям вистачило на це елегантності. Але, як я помітив, вони не сказали тобі, що я знову вийшов на вулицю. Ти останнім часом не такий близький до Рея, так?

Я стежив за його обличчям, і це ім’я ніяк на ньому не позначилося. Чи то він чудово зберігав спокій у критичній ситуації, чи то справді не шукав нікого у командуванні флоту. Я спробував ще раз.

— Трепп мертва, — невимушено повідомив я. Його очі ледь помітно ворухнулися. — Трепп і ще кілька людей. Хочеш знати, чому ти досі живий?

Він стиснув вуста, проте нічого не сказав. Я схилився над столом і притиснув ствол «Немекса» до його лівого ока.

— Я тобі запитання поставив.

— Іди в сраку.

Я кивнув і відкинувся назад.

— А ти крутий хлоп, еге ж? То я тобі скажу. Джеррі, мені потрібні відповіді. Для початку можеш сказати мені, що сталося з Елізабет Елліотт. Це має бути просто — гадаю, ти сам порішив її. Далі я хочу знати, хто такий Еліас Райкер, на кого працює Трепп і де розташована клініка, до якої ти мене відправив.

— Іди в сраку.

— Ти не думаєш, що я серйозно? Чи просто сподіваєшся, що прийдуть копи і врятують твою пам’ять?

Лівою рукою я виловив з кишені привласнений бластер і взяв на приціл мертвого охоронця на доріжці. Відстань була невелика, і промінь спалив йому голову за один вибух. Сморід обсмаленої плоті простелився залою до нас. Одним оком спостерігаючи за Джеррі, я трохи погрався з променем, поки не впевнився, що знищив усе, що було вище плечей, а тоді вимкнув і опустив зброю. Джеррі витріщився на мене з-за столу.

— Ах ти кавалок гівна, він же просто працював у мене охоронцем!

— Для мене цей фах щойно став забороненим. Дік і решта підуть тією ж дорогою. І ти теж, якщо не скажеш мені того, що я хочу знати, — я підняв променеву зброю. — Один шанс.

— Гаразд, — у його голосі вчувався надрив. — Гаразд, гаразд. Елліотт спробувала загарбати собі клієнта, до неї сюди приходив якийсь знаменитий мет, який гуляв нетрями, і вона подумала, що досить крута, щоб ним порядкувати. Ця тупа піська спробувала домовитися зі мною про партнерство — думала, що я можу довіритися цьому метові. Вона, бляха-муха, й гадки не мала, з ким має справу.

— Ні, — я незворушно поглянув на нього з-за столу. — Мабуть, ні.

Він перехопив цей погляд.

— Слухай, чуваче, я знаю, про що ти думаєш, але все не так. Я спробував її відрадити, тож вона стала діяти напряму. Напряму зі сраним метом. Думаєш, я хотів, щоб цей заклад розтрощили, а мене поховали під ним? Я мусив дати собі з нею раду, чуваче. Мусив.

— Ти її порішив?

Він заперечно хитнув головою і стишеним голосом промовив:

— Я зробив один дзвінок. Тут так заведено.

— Хто такий Райкер?

— Райкер — це… — він ковтнув. — Коп. Колись працював у відділі викрадення чохлів, а тоді його підвищили до відділу органічних ушкоджень. Він трахався з тією шмарою з поліцаїв, тією, що прийшла сюди тієї ночі, як ти вколошкав Октая.

— Ортеґою?

— Так, Ортеґою. Це всі знали; кажуть, тому його й перевели. Тому ми й вирішили, що ти — він — знову вийшов на вулицю. Коли Дік побачив, як ти балакаєш із Ортеґою, ми вирішили, що вона на когось вийшла й домовилася.

— Вийшов на вулицю? Звідки вийшов?

— Райкер зганьбився, чуваче, — потік полився й тепер перетворювався на справжній потоп. — Він зробив PC парочці торгівців чохлами в Сієтлі…

— PC?

— Так, PC, — Джеррі на мить явно спантеличився, наче я щойно спитав, якого кольору небо.

— Я нетутешній, — терпляче пояснив я.

— PC. Реальна смерть. Він із них котлети зробив, чуваче. Ще парочка пацанів загинула, але зберегла пам’ять, тож Райкер заплатив якомусь норцю, щоб той зареєстрував їх усіх як католиків. Далі чи то гроші не подіяли, чи то про це довідався хтось із органічних ушкоджень. Він дістав подвійне покарання. Двісті років без права на дострокове. Кажуть, підрозділ, який із ним розібрався, очолювала Ортеґа.

Ну-ну. Я підбадьорливо помахав «Немексом».

— Ось і все, чуваче. Все, що я знаю. Це неофіційно. Чутки з вулиць. Розумієш, Райкер ніколи не обшукував цього закладу, навіть тоді, як працював у ВЧ. Я веду справи чисто. Я з ним навіть ніколи не зустрічався.

— А Октай?

Джеррі енергійно закивав головою.

— Так-так, Октай. Октай колись займався в Окленді оборудками з запчастинами. Ти, тобто Райкер, колись постійно його обшукував. Пару років тому побив його мало не до смерті.

— Отже, Октай прибіг до тебе…

— Саме так. Він, ну, був сам не свій, казав, що Райкер, певно, мутить якусь аферу. Тож ми прокручуємо плівки з кабінок, влаштовуємо тобі розмову з…

Зрозумівши, до чого ми йдемо, Джеррі затих. Я знову змахнув пістолетом.

— Оце, блін, і все, — в його голосі вчувалася нотка відчаю.

— Гаразд, — я трохи відкинувся назад і навпомацки пошукав у кишенях цигарки, а тоді згадав, що їх не маю. — Ти куриш?

— Курю? Я що, блін, на ідіота схожий?

Я зітхнув.

— Забудь. Як щодо Трепп? Вона здавалася трохи задорогою для твого рівня. В кого ти її позичив?

— Трепп — індивідуалка. Працює за контрактами на кого завгодно. Часом помагає мені.

— Більше не помагатиме. Ти хоч інколи бачиш її справжній чохол?

— Ні. Подейкують, вона в основному зберігає його в льоду у Нью-Йорку.

— Так далеко?

— Десь за годину польоту суборбіталкою.

Мені здавалося, що це ставить її на один рівень з Кадміним. Головорізка планетарного масштабу, а може, й міжпланетного. Вищий флот.

— То на кого вона, за чутками, працює зараз?

— Не знаю.

Я оглянув ствол бластера, наче марсіанську реліквію.

— Та знаєш, — я підняв очі й невесело йому всміхнувся. — Трепп більше немає. Вона позбавлена пам’яті й таке інше. Тобі не слід боятися її продати. Тобі слід боятися мене.

Він пару секунд зухвало подивився на мене, а тоді опустив погляд.

— Я чув, вона робить дещо для Домів.

— Добре. А тепер розкажи мені про клініку. Про своїх витончених друзів.

Мій голос мав залишатися рівним завдяки підготовці посланця, але я, мабуть, поступово втрачав форму, бо Джеррі щось у ньому розчув. Він облизав губи.

— Послухай, це небезпечні люди. Якщо ти врятувався, то краще просто забий. Ти собі не уявляєш, що вони…

— Насправді досить непогано уявляю, — я наставив бластер на його обличчя. — Клініка.

— Господи, це просто мої знайомі. Ну, знаєш, ділові партнери. Вони часом користуються запчастинами, а я… — побачивши моє обличчя, він різко змінив курс. — Вони часом роблять дещо для мене. Це просто бізнес.

Я згадав Луїзу-Аненому та нашу спільну подорож. Відчув, як у мене під оком засіпався м’яз, і ледве стримався, щоб негайно не натиснути на спусковий гачок. Натомість я повернув собі голос і скористався ним. Він нагадував машинний більше, ніж голос дверного робота.

— Ми вирушаємо в поїздку, Джеррі. Тільки ти і я, їдемо до твоїх ділових партнерів. І не намахуй мене. Я вже здогадався, що це по той бік Затоки. А ще в мене добра пам’ять на місця. Поведеш мене не туди — одразу зроблю тобі PC. Ясно?

З його обличчя я здогадався, що ясно.

Та я все одно для певності, виходячи з клубу, зупинявся біля кожного трупа й випалював йому голову до плечей. Після спалення залишався їдкий сморід, який тягнувся за нами з мороку на світанкову вулицю, наче привид люті.

У північній частині Міллспортського архіпелагу є таке село, де рибалка, який мало не потонув і йому пощастило вижити, має поплисти до низького рифу десь за півкілометра від берега, плюнути в океан і повернутися. Сара звідти родом, і вона якось, ховаючись у дешевому болотному готелі від спеки — як у прямому, так і в переносному значенні, — спробувала пояснити мені підґрунтя цього звичаю. Мені це завжди здавалося мачистською фігнею.

Тепер, знову крокуючи стерильними білими коридорами клініки з приставленим до шиї дулом власного «Філіпса», я почав певного мірою розуміти, яка сила потрібна для того, щоби знову влізти в ту воду. Відколи ми спустилися на ліфті вдруге (Джеррі при цьому цілився в мене ззаду з пістолета), мене бив холодний дрож. Після Інненіну я практично забув, як це — по-справжньому боятися, — але віртуальність була помітним винятком із правила. Там людина не має жодної влади, і там може відбуватися буквально що завгодно.

Знов і знов.

Люди у клініці були неспокійні. До них, певно, вже дійшла звістка про те, як із Трепп зробили шашлик, і обличчя співрозмовника Джеррі з екрана біля малопомітних парадних дверей пополотніло, коли він побачив мене.

— Ми думали…

— Байдуже, — відрізав Джеррі. — Відчиняйте двері, блін. Нам треба прибрати з вулиці цей кавалок гівна.

Клініка стояла у старому, збудованому на межі тисячоліть, кварталі, який хтось відремонтував у неоіндустріальному стилі: двері там були розмальовані важкими чорно-жовтими зиґзаґами, фасади — вкриті риштуванням, а балкони — увішані фальшивими кабелями й підйомниками. Двері перед нами розділилися в найвищих точках зиґзаґів і безшумно розсунулися. Востаннє позирнувши на світанкову вулицю, Джеррі штовхнув мене всередину.

Вестибюль теж був у неоіндустріальному стилі — його стіни також були оздоблені риштуванням, а подекуди на них було видно цегляну кладку. В кінці чекала парочка охоронців. Один з них, коли ми підійшли ближче, виставив уперед руку, і Джеррі, вишкірившись, махнув на нього.

— Не треба, блін, мені допомагати. Ви — ті стертки, які дозволили цьому гівнюкові втекти.

Двоє охоронців перезирнулися, і простягнута для потиску рука зробила заспокійливий жест. Вони провели нас до дверей ліфта — як виявилося, того самого вантажного ліфта, на якому я спустився з автостоянки на даху минулого разу. Коли ми вийшли внизу, на нас чекала та сама медична бригада, тримаючи напоготові все для заспокоєння. Медики здавалися нервовими та втомленими. Кінець нічної зміни. Коли до мене підійшла зі шприцом та сама медсестра, Джеррі знову вишкірився. Цей прийом він відточив ідеально.

— До сраки це, — він ще сильніше втиснув «Філіпс» мені в шию. — Він нікуди не піде. Я хочу побачити Міллера.

— Він у операційній.

— Операційній? — Джеррі грубо реготнув. — Тобто він дивиться, як машина щось обирає та змішує. Гаразд, тоді Чун.

Медики завагалися.

— Що таке? Не кажіть мені, що сьогодні зранку всі ваші консультанти заробляють гроші.

— Ні, просто… — найближчий до мене чоловік змахнув рукою. — Просто процедура не дозволяє пускати його у притомному стані.

— Не свисти мені тут про процедуру, — Джеррі добре зображав людину, готову вибухнути від люті. — А процедура дозволяла дати цьому кавалку гівна вибратись і розгромити мій заклад після того, як я його сюди послав? Це, блін, процедура дозволяла? Дозволяла?

Запала тиша. Я поглянув на бластер і «Немекс», які Джеррі запхав собі за пояс, і оцінив кути. Джеррі знову схопив мене за комір і знову тицьнув пістолетом мені під підборіддя. Гнівно зиркнув на медиків і заговорив зі своєрідним вимушеним спокоєм.

— Він не ворушиться. Ясно? Часу на цю маячню немає. Ми підемо до Чуна. А тепер ідіть.

Вони повірили. Тут би повірив хто завгодно. Якщо на людей чинити сильний тиск, вони, як правило, піддаються. Поступаються вищій владі або тому, в кого є ствол. Ці люди були втомлені й налякані. Ми побігли коридорами. Повз операційну — чи то ту, в якій я прокинувся, чи то якусь схожу. Я мигцем побачив постаті, що зібралися довкола операційної платформи, та автохірурга, який по-павучому рухався над ними. Ще за десяток кроків хтось увійшов у коридор позаду нас.

— Секундочку.

Голос був інтелігентний, майже спокійний, але медики та Джеррі від нього застигли. Повернувшись, ми побачили високу постать у блакитному халаті, заляпаних кров’ю напилених хірургічних рукавичках і масці, яку вона тепер підняла витонченим великим і вказівним пальцями руки. Лице під нею відзначалося м’якою красою: засмага, квадратна щелепа, блакитні очі — Компетентний Чоловік року, люб’язно наданий якимось дорогим салоном краси.

— Міллере, — промовив Джеррі.

— Що саме тут відбувається? Куро, — високий чоловік повернувся до санітарки, — ти надто розумна, щоб водити тут піддослідних, яким не давали снодійного.

— Так, сер. Пан Седака наполіг на тому, що це не ризиковано. Він сказав, що поспішає. На зустріч із директором Чуном.

— Мене не обходить, як сильно він поспішає, — Міллер крутнувся до Джеррі, підозріливо примруживши очі. — Седако, ти з глузду з’їхав? Це що, по-твоєму, галерея для відвідувачів? У мене тут клієнти. Впізнавані обличчя. Куро, негайно введи цій людині снодійне.

«Ой, ну, добре. Талан вічним не буває.»

Я активізувався. Перш ніж Куро встигла витягнути з торби безголковий шприц, я висмикнув у Джеррі з-за пояса і «Немекс», і бластер та крутнувся, здійнявши стрілянину. Куро та двоє її колег попадали з численними ушкодженнями. Бездоганну білизну позаду них заляпало кров’ю. Міллер устиг обурено закричати, а тоді я вистрілив із «Немекса» йому в рота. Джеррі просто задкував від мене, досі неміцно тримаючи в руці розряджений «Філіпс». Я швидко підняв бластер.

— Послухай, я ж, блін, зробив усе, що міг, я…

Спалахнув промінь, і його голова вибухнула.

Раптово запала тиша, і я повернувся до дверей операційної та проштовхнувся крізь них. Невелика групка постатей в бездоганних костюмах відійшла від столу, на якому було розкладено молодий жіночий чохол, і витріщилася на мене з-за забутих хірургічних масок. Лише автохірург спокійно продовжував працювати, роблячи гладенькі розрізи та припалюючи рани з різким тихим шкварчанням. Із невеликих металевих тарілок, зібраних біля голови піддослідної, визирали розпливчасті грудки чогось яскраво-червоного. Це скидалося на початок якогось містичного бенкету.

Жінка на столі була Луїзою.

В операційній перебувало п’ятеро чоловіків і жінок, і я перебив їх усіх, поки вони на мене витріщалися. Тоді я з бластера розніс на шматки автохірурга і пройшовся променем по решті обладнання у приміщенні. З усіх стін завили сирени. У цьому хоровому вереску я обійшов приміщення та забезпечив реальну смерть усім присутнім.

Зовні теж звучали тривожні сигнали. Двоє учасників медичної бригади ще були живі. Куро вдалося проповзти з десяток метрів коридором, лишаючи по собі широкий слід із власної крові, а один з її колег-чоловіків, заслабкий, щоб утекти, намагався спертися на стіну. Підлога під ним була слизька, і він постійно зісковзував назад. Я проігнорував його й пішов за жінкою. Почувши мої кроки, вона зупинилася, озирнулася, а тоді знову несамовито поповзла. Я зупинив її, поставивши ногу їй між плечей, а тоді копняком перевернув на спину.

Ми одну довгу мить дивилися одне на одного, а тоді я згадав, з яким незворушним обличчям вона приспала мене попередньої ночі. Я підняв бластер, показуючи його їй.

— Реальна смерть, — промовив я й натиснув на спусковий гачок.

Я повернувся до останнього санітара, який після побаченого відчайдушно задкував від мене. Я зігнувся перед ним. У нас над головами то голосніше, то тихіше волали тривожні сигнали, наче пропащі душі.

— Господи, — простогнав він, коли я наставив бластер на його обличчя. — Господи, я ж просто тут працюю.

— Цього досить, — сказав я йому.

За воєм сирен бластера було майже не чути.

Подібним чином я хутко розібрався з третім санітаром, трохи більше часу витратив на Міллера, зняв з безголового трупа Джеррі куртку й затиснув одежину під пахвою. Тоді підхопив «Філіпс», засунув його за пояс і пішов. Прямуючи до виходу коридорами клініки під оглушливе виття сирен, я вбивав усіх на своєму шляху, та розтоплював їхні пам’яті на шлак.

«Особисте.»

На дах сідали поліціянти, а я тим часом вийшов через центральний вхід і почимчикував вулицею. Крізь підкладку Джерріної куртки під пахвою в мене почала просочуватися кров з відтятої голови Міллера.