Війна з Росією

12:00, четвер, 5 липня 2017 року «Танк», Пентагон, Вашингтон

У конференц-залі для засідань голів військового управління, відомого як «Танк», панувала тиша, поки спікер доповідав про деталі плану президентові Ліни Тернер Діллон. Полковник Смітсон, що мав позивний Ведмідь, сидів біля стіни на звичайному стільці й мовчки спостерігав за тим, що відбувається довкола. Зал був схожий на офіс бізнес-корпорації. Перед президентом за широким столом для переговорів розташувалася армійська верхівка, що керувала військовою машиною США: сивий міністр оборони, радник президента з питань національної безпеки Ейб Мак-Вайт разом із головою комітету начальників штабів генералом Мартіном Мак-Кенном і, нарешті, керівництво армії, військово-морського флоту, військово-повітряних сил і морської піхоти США.

Ведмідь розмірковував над подіями, що відбулися упродовж останніх двох місяців, таких довгих і геть позбавлених сну. Саме стільки часу минуло відтоді, як на світанку одного травневого дня світ перекинувся з ніг на голову. Полковник розумів, що його робота вимагала від нього самого та всієї сім’ї певних жертв. Зараз же, слухаючи пояснення плану звільнення країн Балтії від російської окупації, він чудово усвідомлював, що стає свідком історичних подій.

Спікер стисло, але детально розповідав про сформовані військові сили, які підтверджують військову могутність США: 6-й флот і 2-а експедиційна дивізія морської піхоти США зараз перебувають біля східного узбережжя Данії в повній бойовій готовності, а 4-а піхотна дивізія перекинута через Атлантичний океан і висадилась у Бремергафені. Вона об’єдналася з німецькими бронетанковими бригадами і попрямувала до польського навчального полігону, розташованого в місті Дравсько-Поморське. Близько 40 тисяч особового складу із 18-го повітряно-десантного корпусу перебувають наразі на базі у Великій Британії. Також командування сил спеціальних операцій відправило дванадцять осіб із ГСПА — групи спеціальних операцій «Альфа», провідного підрозділу сил спеціального призначення США, у три прибалтійські країни: там вони мали налагодити тісну співпрацю з «лісовими братами». Що ж до військово-повітряних сил, то цю групу збирали по всій Західній Європі і тепер вона перебуває у повній бойовій готовності.

— А який внесок у боротьбу роблять наші союзники? — поцікавилася пані Діллон.

На це запитання відповів Мак-Кенн:

— Мем, мені приємно повідомити, що наші союзники теж проявляють належну активність у цьому питанні. Право командування своєю 16-ю повітряно-штурмовою бригадою англійці передали 82-й повітряно-десантній дивізії США, яка зараз проходить навчання у Великій Британії. Британцям також вдалося зібрати невелику дивізію. З цією метою вони об’єднали одну зі своїх бронетанкових бригад із французькою легкоброньованою бригадою. Цих сил небагато, але вони боєздатні й готові прийти нам на допомогу. Щодо німців, то вони надають свою 1-у бронетанкову дивізію, до складу якої зараз входить польська бригада. Всі згадані підрозділи підпорядковані очолюваному британцями Об’єднаному корпусу швидкого реагування, куди входять ще дев’ятнадцять наших союзників. Завдяки створенню цього корпусу наші збройні сили разом із певною кількістю трохи менших за чисельністю союзних військ здатні на дійсно ефективну співпрацю. Звісно, наша підтримка буде провідною, адже до складу цієї групи входять військові підрозділи, які рідко проходили тренування та навчання бойових злагоджених дій, не кажучи вже про те, що вони ніколи разом не воювали. Але нам гріх скаржитися на наших союзників, навіть якщо їхня участь не така потужна, як наша. І те, що Європа таким чином черговий раз об’єднується, має важливе значення на кінцевому етапі політичного врегулювання цього конфлікту.

Президент ствердно кивнула.

— А як там росіяни? Їх поменшало в Калінінграді?

Мак-Кенн з готовністю відповів:

— На супутникових знімках видно, що вони ретельно охороняють кордон Польщі та Калінінградської області. Як і очікувалось, ядерні батареї «Іскандерів» за допомогою систем протиповітряної оборони добре захищені від можливого нападу не тільки із землі, а й з повітря. Тож тут нічого не змінилося. Однак гарна новина полягає в тому, що військові підрозділи у Калінінграді розташовані точково. Росіяни значно прорідили військових на кордоні, адже відправили чималу їх частину на посилення своїх військ у країнах Балтії. Військових також майже не залишилося в центрі Калінінградської області.

— Яким чином ми зможемо цим скористатися? Я все думаю про ідею, яку почула кілька тижнів тому. Йдеться про те, щоб відібрати у росіян Калінінградську область і змусити їх відмовитися від прибалтійських країн.

Мак-Кенн подивився на президента. Погляд його блакитних очей, які зазвичай випромінювали радість, цього разу був похмурим.

— Мем, ми детально розглянули цю пропозицію і узгодили її із радником з питань національної безпеки. — Він кивнув у бік Ейба Мак-Вайта, боса Ведмедя. — Хоча росіян у Калінінградській області стало помітно менше, проте їх там все ще залишається чимала кількість. Якщо ми вирішимо атакувати росіян і вести звичайний наземний бій, то це неодмінно призведе до тривалої та кривавої битви до останнього солдата. Ми дійшли висновку, що найбільшого успіху досягнемо, якщо гратимемо з росіянами у їхню ж гру.

— Добре, і як ви плануєте це реалізувати? — запитала Діллон.

Мак-Кенн зробив крок уперед і взяв у колеги лазерну указку. Він був досвідченим керівником і розумів, що завданням командира є бачення загальної картини плану, а помічники мають займатись реалізацією його складових. Так сталося, що саме їхня команда придумала і розробила низку пропозицій під його загальним керівництвом. Не дивно, подумав Ведмідь, що команда поважала свого керівника за розумний і ефективний підхід до справ.

— Я обговорив деталі плану з адміралом Говардом, Верховним головнокомандувачем НАТО, та його заступником, англійцем. Ми вирішили застосувати серйозний обманний маневр, щоб змусити росіян думати, що планується широкомасштабна атака на прибалтійські країни. У нас достатньо сил і ресурсів, щоб відбити ці країни; росіяни зробили б те ж саме на нашому місці.

Президент кивнула головою, заохочуючи Мак-Кенна продовжувати. План військових їй подобався.

— Мем, ми хочемо сконцентрувати наші сухопутні дивізії неподалік польсько-литовського кордону, — він показав на карті місто Сувалкі, розташоване на північному сході Польщі. — Крім того, 6-й флот заблокує російський Балтійський флот у Балтійську, їхній військово-морській базі в Калінінградській області. Це дасть змогу 2-й експедиційній дивізії морської піхоти США рушити на схід до узбережжя Естонії. Наша мета полягає в тому, щоб змусити росіян думати, що ми плануємо висадити десантні війська саме тут, на узбережжі Ризької затоки, у західній частині міста Пярну.

Мак-Кенн вказав на узбережжя Естонії.

— Довгі піщані пляжі чудово підходять для висадки десанту.

Діллон задумливо промовила:

— Як на мене, це занадто банально. А де ж щось надзвичайне у цьому плані?

Ведмідь посміхнувся. Діллон розуміла, що її старші військові радники здатні на значно більше, ніж те, про що їй зараз розповідають.

Мак-Кенн теж усміхнувся.

— З усією повагою до вас, пані Президент, я ще не закінчив.

Тепер він вказував шлях на південь, до Калінінградської області.

— У той час як ми будемо стягувати наші війська до узбережжя Естонії та до кордону з Литвою, щоб відволікти ворога, буде відбуватися справжня операція... Зі знешкодження ядерних ракет «Іскандер», розміщених у Калінінградській області.

Коли прозвучало слово «ядерних», Ведмідь помітив, як звузилися очі президента Діллон, а її обличчя зблідло. Як і будь-яка розумна людина, вона явно боялася брати на себе відповідальність за можливе застосування ядерної зброї в густонаселеній Європі.

Мак-Кенн продовжив спокійним і впевненим тоном свою доповідь.

— Нам достеменно відомо, що для запуску тактичних ядерних ракет, таких як «Іскандер», потрібен безпосередній наказ президента, міністра оборони та начальника Генерального штабу. Запуск відбувається за допомогою їхніх ядерних «валізок» «Чегет», які на перший погляд нічим не відрізняються від класичного чорного дипломата, до речі, досить схожого на ваш. — Він кивнув у бік кейса, що лежав на столі. — Теоретично всі троє мають дати згоду, і в усіх трьох є власна «валізка», — пояснив Мак-Кенн.

— Але чому йдеться лише про тактичні ракети «Іскандер»? — запитала Діллон.

— Дозвольте пояснити, мем, — продовжив Мак-Кен, і Ведмідь зітхнув з полегшенням. Він вже почав було хвилюватись, що цивільні, присутні в залі, в тому числі й президент, не зможуть розібратися у різних типах ядерних ракет: тактичних і стратегічних. — Сучасна ядерна зброя настільки потужна, що немає жодного практичного значення, вважається випущена ракета тактичною чи стратегічною. Наслідки для Європи та всього світу, навіть у разі запуску однієї ракети, були б катастрофічними в буквальному сенсі цього слова. Якщо комусь пощастить пережити перший вибух, то йому настане кінець внаслідок запуску ракет у відповідь. А це обов’язково станеться, така філософія ядерного стримування. Наслідком цього буде взаємне гарантоване знищення.

Президент кивнула на знак того, що вона зрозуміла сказане.

— Ракети «Іскандер»... чи наші аналогічні ракети «Томагавк» є тактичними, вони мобільні, їх можна легко переміщати. Ракети «Іскандер», розміщені в Калінінградській області, встановлені на транспортних засобах. Ви могли їх бачити на фотографіях, зроблених під час першотравневого параду на Червоній площі в Москві. Вони значно менші за розміром і мають менший радіус польоту, ніж міжконтинентальні балістичні ядерні ракети. Та, як я вже казав, це все дуже умовно і не має великого значення. Ці тактичні ракети можуть бути оснащені або звичайною боєголовкою, або ж ядерною. Так само, як і наші «Томагавки». Вони надзвичайно точні. Збити їх практично неможливо. Але головний момент, про який варто пам’ятати, полягає в тому, що навіть невелика ракета «Іскандер» чи «Томагавк» у багато разів потужніша, ніж ті бомби, які ми скинули на Хіросіму та Нагасакі. Лише уявіть собі цей гігантський ядерний гриб, що підніметься над містами Західної Європи.

Мак-Кенн оглянув присутніх. І хоча Ведмедю ця моторошна інформація була відома, та все ж зараз від неї перехопило подих.

Переконавшись, що його всі зрозуміли, Мак-Кенн продовжив свій виступ.

— Наразі ситуація складається таким чином. Росіяни розмістили свої ядерні ракети «Іскандер» у Калінінградській області, щоб викликати страх у країн-членів НАТО і дестабілізувати ситуацію у країнах Балтії. Вони, безумовно, змогли досягти свого. Але це також означає, що, на відміну від їхніх підводних човнів із ядерною зброєю, які приховані в морі, або ж міжконтинентальних ядерних ракет, що розміщені десь у глибині Росії й тому ми ніяк не можемо на них вплинути, до ракет «Іскандер» дістатись молена. «Іскандер» — мобільна ракета. І це робить її вразливою. У нас є шанс встигнути деактивувати їхні системи управління, а отже, вимкнути їх до того, як росіяни встигнуть ними скористатись. Але тут ми знову маємо повернутися до принципу роботи системи «Чегет»...

— Як ті троє можуть домовитись між собою про запуск ракет? — запитала Діллон, намагаючись вгадати, до чого веде Мак-Кенн.

— Для зв’язку між собою вони використовують цілу низку технічних засобів. Основою є система двостороннього зв’язку, яка називається «Сигнал А», з підсистемою «В’юга». Роботу цих систем контролює аварійна система «Периметр». «Сигнал А» має великий резерв. Це означає, що в разі збою основної системи запускаються резервні, які здатні підтримувати бойову готовність у будь-який час. Нам відомо, що ці ракети дуже надійні. Вони оснащені кількома каналами зв’язку, кожен з яких функціонує незалежно від інших: радіозв’язок, кабельний зв’язок, супутниковий, тропосферний. Система «В’юга» надає ще кілька резервних каналів зв’язку: короткохвильовий, ультракороткохвильовий, а також супутниковий.

— Схоже, вони продумали все до найменших дрібниць, — прокоментувала слова Мак-Кенна президент.

— Ви абсолютно праві, мем. Ці хлопці знають, що роблять. Крім того, «Сигнал А» і «В’юга» пов’язані між собою електронним і алгоритмічним способом, що, знову ж таки, забезпечує високий рівень безпеки для всіх каналів зв’язку. І якщо навіть цього буде недостатньо, то росіяни мають змогу задіяти резервну систему «Периметр», здатну передавати наказ від Генерального штабу прямо до ракетних установок, оминаючи всі проміжні командні пости.

Мак-Кенн зробив паузу, та президент жестом дала зрозуміти, що він може продовжувати.

— Але існує ще дещо, значно важливіше. Хоча у президента та міністра оборони є власні «валізки» для командування й управління, однак фактичний контроль за розблокуванням і введенням кодів авторизації перебуває у руках військових. Насправді Генеральний штаб має прямий доступ до цих кодів і може ініціювати запуск ракет, незважаючи на наявність чи відсутність відповідного дозволу від інших державних інститутів.

— Якщо ми захопимо власне пускові установки та отримаємо доступ до їхнього пульту управління, то зможемо перехопити контроль над цими ракетами?

— Мем, це запитання на мільйон доларів. Ми віримо, що зможемо отримати над ними контроль, але про це я скажу наприкінці, тому наберіться терпіння. Поки росіяни будуть зосереджені на наших основних військових силах, які наближатимуться до прибалтійських країн, 82-а повітряно-десантна рота непомітно пробереться до місця дислокації цих ракет у Калінінградській області. Наші сили спеціального призначення захоплять командний бункер, із якого здійснюється контроль за всіма майданчиками. Щойно нам вдасться їх захопити, ми перенаправимо ракети на росіян. Зрозумівши, що ми зробили, вони відразу стануть нам погрожувати. Але нам в такому випадку теж буде чим пригрозити. Ми зможемо використати для цього їхні ж ракети. Уявіть собі реакцію пересічних росіян на можливі наслідки цього сценарію. Передусім коли все буде належним чином узгоджено зі ЗМІ. А вони повідомлять, що ми обов’язково застосуємо проти Росії її ж ядерні ракети «Іскандер» у разі російської ядерної агресії проти нас.

Діллон відкинулась у кріслі. Уявивши політичні насліди цього всього, вона усміхнулась.

— Якщо над президентом так сміялись після того, що з ним зробили латиші, то наскільки більше буде насмішок у разі успіху цього плану...

Потім її обличчя знову стало серйозним.

— А скільки там стартових майданчиків? Скільки ракет? І які сили нам потрібно мати, щоб їх захопити?

Мак-Кенн був готовий до таких запитань.

— Ми вважаємо, що росіяни мають близько 100 ракет «Іскандер» із ядерними боєголовками. Наступний слайд, будь ласка. — На екрані з’явилось якісне зображення Калінінграда. — Ось вони, мобільні пускові установки. Вони зосереджені на трьох захищених стартових майданчиках. — Мак-Кенн вказав своєю лазерною указкою на екран. — У Правдинську, Южному та Озерську. Установки контролюються з командного пункту в Правдинську. Це ось тут, у центрі. Тепер щодо кількості наших людей. Ми плануємо висадити підрозділ спеціальних операцій, бійці якого володіють знаннями, необхідними для керування ракетами за допомогою електронного пульту управління. Водночас вони зіграють роль першопрохідців для наших основних ударних військових сил. На кожному стартовому майданчику їх будуть супроводжувати десантно-штурмові сили, що допоможуть нашим спецпризначенцям прорватися крізь охорону і захопити ракети.

— Як ви зупините контратаку росіян? — запитала президент.

— Спочатку її відіб’ють наші військові безпосередньо на місці. А для підготовки серйозної контратаки росіянам знадобиться час. Саме тоді ми почнемо погрожувати їм їхніми ж ракетами. Але на випадок, коли стане зрозуміло, що росіяни почнуть вести себе неадекватно, ми триматимемо напоготові три дивізії об’єднаного корпусу швидкого реагування, здатні в будь-який момент штурмувати Калінінград, щоб забезпечити надійну охорону захоплених нами пускових майданчиків. А далі події мають розгортатися так... Після того як ми заволодіємо ракетами і запустимо коди, у гру вступите ви, політики, і скажете росіянам, щоб, по-перше, вони відступили і, по-друге, вийшли із країн Балтії, якщо бажають отримати назад Калінінград і ракети. І ми вважаємо, що у них не залишиться іншого вибору, як підкоритися.

— Логічно, — промовила пані Діллон.

— Але для реалізації цього плану нам бракує одного компонента.

— Якого саме?

— Ми мусимо розірвати зв’язок між центральним командуванням і безпосередніми силами в Калінінграді, причому це стосується як ядерних сил, так і звичайних військових. Нам це потрібно зробити із двох причин. По-перше, ми мусимо вивести з ладу, можливо, найнадійнішу в світі інтегровану систему протиповітряної оборони. По-друге, маємо переконатися, що росіяни не встигнуть застосувати свої «Іскандери» проти нас під час штурму. У Кремлі чітко дали зрозуміти, що в разі виникнення будь-якої загрози прибалтійським державам чи території Росії вони без вагань застосують ядерну зброю. Як я вже говорив, Калінінград, безсумнівно, є територію Росії. Також не забувайте: росіяни не приховують, що і країни Балтії вважають своєю територією. Успіх можливий лише в разі блискавично швидкого штурму. Інакше ракети можуть злетіти.

Діллон нахмурилась.

— Тож існує ймовірність, що вони нанесуть ядерний удар по 6-му флоту, 2-й експедиційній дивізії морської піхоти США у морі та збірній дивізії об’єднаного корпусу швидкого реагування НАТО на північному сході Польщі? Це, безперечно станеться, якщо вони будуть переконані, що ми маємо намір вторгнутися в Естонію та Литву.

— Все правильно, мем, — відповів Мак-Кенн. — Ось чому я сказав, що вкрай важливо перервати всі можливі канали зв’язку із російським ядерним арсеналом, коли йшлося про системи «Сигнал А», «В’юга» та «Периметр».

— Зрозуміло. Вивести з ладу системи управління, захопити командні пости та стартові майданчики для запуску ракет, повернути ці ракети назад проти росіян, а потім провести переговори. І ці переговори, ясна річ, мають пройти з позиції сили, — підсумувала Діллон.

Мак-Кенн підтвердив сказане.

— Мем, усе так. Все, що вам залишиться зробити, — це запропонувати президенту Росії звільнити від власних військ країни Балтії, і тоді він отримає назад Калінінград та свої ракети... без ядерних боєголовок. Така моя пропозиція, але, звісно, останнє слово за вами. Водночас у нашому розпорядженні є 2-а експедиційна дивізія морської піхоти США та об’єднаний корпус швидкого реагування із трьома дивізіями, які готові в будь-який момент захопити країни Балтії, якщо росіяни продемонструють відверте небажання залишати цю територію.

Мак-Кенн зупинився.

— Але ми все ще розробляємо кібероперацію проти ядерних каналів зв’язку Росії.

— Командування морської піхоти щось відповіло з приводу вашого плану? — запитала президент.

— Ще ні, мем... Але у нас є інформація, що англійці можуть знати відповідь. До речі, їхня команда нещодавно працювала в Калінінграді й передавала нам останні розвіддані щодо цих ракетних установок. Вони настільки добре впорались зі своєю роботою, що ми вирішили тримати «лісових братів» і наших спецпризначенців подалі від Калінінграда. Все в рамках фальшивого плану.

Ведмідь помітив, що президент заплуталася. Та Мак-Кенн продовжив пояснення.

— Якщо ми зараз відправимо підрозділ сил спеціального призначення у Калінінград і якщо його там помітять, не кажучи вже про те, що бійці можуть потрапити у полон, то росіяни, звісно ж, відчують дуже підозрілий «запах» і почнуть зміцнювати оборону Калінінграда. І це означатиме кінець нашої гри. Тож наразі жодних спеціальних операцій не проводиться і в майбутньому вони не плануються, принаймні, поки в цьому не виникне істотна потреба. І жодних військ НАТО на кордоні з Калінінградською областю теж розміщено не буде. ЦРУ передало нам інформацію від своїх джерел у Росії: там переконані, що ми не посміємо зазіхнути на їхню територію. Саме тому вони продовжують сміливо зменшувати чисельність військових у Калінінграді заради підкріплення своїх сил у країнах Балтії, щоб нарешті перемогти повстанців. Але наш план спрацює тільки в тому випадку, якщо цей англійський хлопець дійсно передає якісні розвіддані. Якщо він як командир групи зможе виконати свою роботу і якщо ми справді зможемо висадити в Калінінграді наших хлопців, а вони захоплять ракети без жодного пострілу, тоді, звісно... мем, тоді успіх забезпечено!

— Мені подобається той британський солдат, генерале. Розкажіть мені більше про нього. Як його звати?

16:00, вівторок, 6 липня 2017 року Приміщення Ради Північноатлантичного альянсу, штаб-квартира НАТО, Брюссель

— І на завершення: процес мобілізації сил для цієї операції проходить доволі успішно, і я хочу подякувати всім країнам за співпрацю між стратегічною штаб-квартирою НАТО та начальниками ваших генеральних штабів і міністрами оборони. Пане Генеральний секретарю, на цьому я закінчую свою доповідь.

Із цими словами генерал Девід Мак-Кінлі закрив папку з паперами й сів. Потреби у військових силах, необхідних для операції згідно з офіційним списком НАТО, правду кажучи, не були задоволені. Зокрема, на превеликий жаль, його власна батьківщина сама збирала необхідні війська з великими труднощами. Про що б не йшлося — чи то про брак військово-морських конвоїв і особового складу, чи про залежність армії від призову резервістів для комплектування життєво важливих частин, у будь-якому разі обороноздатність Великої Британії виявлялася лише блідою тінню того, чим була колись. У кількох принципових питаннях допомогли американці, тож генерал зміг повідомити Раді, що, на його професійний погляд, британський контингент зможе виконати свою частину роботи.

І не лише це: деякі країни поводилися так, що Мак-Кінлі, доповідаючи, змушений був проявити усю свою мудрість і тактовність, щоб не розгнівалися ті держави, які готові були надати все що завгодно, аби тільки спільними зусиллями викинути Росію з прибалтійських територій. Він із радістю приймав допомогу і від країн, які не були членами НАТО, — особливо помітний внесок робили Швеція, Фінляндія, Австралія та Нова Зеландія. І водночас інші країни — ті, що й завжди, — демонстрували відверте небажання брати в цьому участь. Та це була тема для окремої розмови, іншим разом.

— Дякуємо, генерале, — промовив Генеральний секретар Костілек. — Чи будуть іще запитання?

Він витримав невелику паузу, а потім продовжив:

— Я так розумію, що запитань немає. Пане головнокомандувачу, вам слово.

Адмірал Макс Говард відразу перейшов до справи:

— Пане Генеральний секретарю, пані та панове. Я також хочу привітати заступника головнокомандувача та подякувати йому. Альянс здійснив велику і плідну роботу, мобілізуючи сили на рівні, необхідному для проведення операції. Це гарна новина... Але є і погана. Одна справа — згуртувати війська, а зовсім інша — здобути перемогу Звісно, впродовж останніх п’яти тижнів ми, відповідно до наданих повноважень, планували всі деталі цієї дуже складної операції. Воєнний комітет заслухав таємну доповідь щодо плану ставки Верховного головнокомандувача сил ΠΑΤΟ в Європі, й ваші військові представники докладно поінформують вас про нього, щоб ви знали, що саме планується.

Він обвів поглядом стіл засідань Ради, за яким сиділи двадцять вісім послів; більшість із них були хорошими дипломатами, але, певна річ, дуже мало розумілися на складнощах і механізмах військової операції, особливо такого масштабу, як ця. Говард знав більшість із них особисто, і багато з них подобалися йому як люди. Він помітив, що у приміщенні панує така собі самовдоволена заспокоєність: усвідомлення причетності до кола обраних. Цим людям був відомий план, тож можна було зрозуміти їхнє задоволення від того, що саме вони надали Верховному головнокомандувачу повноваження втілювати його. Настав час трохи похитнути цю самозаспокоєність.

Мак-Кінлі знав, що адмірал Говард уже розповів Генеральному секретарю та голові Воєнного комітету генералу Кнуду Вару про свої наміри й дістав їхню згоду, отже, ці двоє обов’язково його підтримають, так само, як і американський та британський посли, які також знали, що зараз має відбутися.

— Вам не сподобається те, що я хочу наразі сказати, — промовив Говард. — Однак я мушу це зробити. Справа ось у чому: якщо Рада продовжуватиме наполягати на своєму праві давати мені зелене світло для виконання кожної стадії того, що мені потрібно робити як Верховному головнокомандувачу, то я гарантую, що зусилля НАТО будуть марними. А якщо ми, мобілізувавши такі вражаючі сили, не зуміємо вибити росіян із країн Балтії, в Альянсу не буде майбутнього. І в Європи не буде майбутнього. Росія переможе. І мені, гадаю, не потрібно вкотре розповідати про політичні та військові наслідки цього жахливого сценарію...

Мак-Кінлі побачив, як присутні за столом принишкли і затамували подих.

Посол Німеччини насупився і підняв руку.

Говард не відреагував на це і продовжував:

— Якби я був присутнім тут як ваш Верховний головнокомандувач тридцять п’ять років тому, під час холодної війни, то в разі агресії з боку країн Варшавського пакту в мене були б повноваження застосувати військові сили тоді, коли я хочу. Мені не треба було б за кожним своїм кроком звертатися до Ради за дозволом. Наведу приклад. Мій попередник на посаді Верховного головнокомандувача сил НАТО в Європі міг дати наказ перекинути Мобільне угруповання командування НАТО в Європі[33], міжнародний підрозділ швидкого реагування, на виконання будь-якого плану дій за надзвичайних обставин відразу після наказу про приведення його до бойової готовності. Вимоги про звернення до Ради не було. Відтак НАТО могло приймати рішення швидко й ефективно.

Мак-Кінлі бачив, як німецький посол щось швидко писав і обурено бурмотів собі під носа.

— Порівняйте це з нинішньою неспроможністю НАТО оперативно відрядити Сили надшвидкого реагування, наступника Мобільного угруповання, до балтійських держав і випередити вторгнення Росії. Якби я міг зробити це без санкції Ради, то, думаю, ми не сиділи б тут сьогодні, коли Росія окупує три країни НАТО. Іронія в тому, що багато підрозділів були готові до розгортання, але я не мав повноважень послати їх туди.

Тепер французький і німецький посли пошепки перемовлялися.

Костілек стукнув по столу своїм молотком.

— Зробіть таку ласку, дайте можливість головнокомандувачу завершити свою промову.

Говард продовжував:

— Те, що Рада наполягає на ухваленні будь-якого плану військового керівництва НАТО, є породженням ери, яка відійшла у минуле. Я допускаю, що це було політично доцільним в Афганістані, з огляду на те, що НАТО відігравало там зовсім іншу роль. Але я мушу сказати вам... це повзуче поступове обмеження повноважень Верховного головнокомандувача гарантовано скінчиться військовою поразкою, якщо триватиме й далі. Ви можете думати, що ви — єдині, хто зараз володіє інформацією про наші таємні плани. На жаль, це не так: все повідомлене вам зараз за кілька годин буде в Москві на робочому столі російського президента.

Мак-Кінлі оглянув людей, які сиділи за столом. Хтось вочевидь розлютився, хтось мав смиренний вигляд, а хтось із цікавістю чекав, що буде далі. Головнокомандувач щойно мав безтактність вказати на скелет у шафі НАТО, про якого знали всі присутні, але ніколи про нього не говорили, принаймні публічно: інформація, яка надається Раді, має кепську звичку відразу ж ставати відомою в Москві. Багато послів були явно обурені такою інсинуацією, а дехто вже вимагав, щоб йому дали слово.

Адмірал Говард не звернув уваги на бурхливу реакцію присутніх.

— Пане Генеральний секретарю, Рада має визначити політичні умови, необхідні для того, щоб я міг діяти, і я чудово розумію, якого результату ви від мене очікуєте. Однак, щоб отримати цей результат, я повинен мати можливість планувати та реалізувати військову стратегію і не просити санкцій Ради на кожний свій крок... І не перейматися безпекою та секретністю операції. Тому я звертаюся до Ради із проханням надати мені повноваження діяти віднині й до закінчення кризи самостійно і не бути зобов’язаним ділитися з вами всіма деталями кампанії та щоразу отримувати ваш дозвіл. Звісно, ми можемо обговорити це питання знову після того, як Росію буде вибито з країн Балтії.

Невдоволені голоси присутніх за столом ставали дедалі гучнішими.

Костілек знову стукнув молотком і закликав до порядку.

— Шановні колеги, я цілком розумію ваше занепокоєння з цього приводу. Я пропоную, щоб Верховний головнокомандувач і його заступник, якщо буде їхня ласка, залишили кімнату на деякий час, а ми обговоримо все конфіденційно на рівні лише послів. Звичайно, голова Воєнного комітету як офіційний військовий консультант Ради альянсу може залишитись.

Після цих слів Говард кивнув Мак-Кінлі, й вони удвох вийшли з кімнати засідань Ради. Їх зустрів капітан Ден Родович, високий чоловік, колишній професійний баскетболіст, який пішов служити до армії після 11 вересня і тепер був офіцером групи зв’язку Верховного головнокомандувача у штаб-квартирі НАТО.

— Доброго дня, панове. Пропоную піднятися нагору в наш офіс, ми організуємо вам каву і щось поїсти.

Через дві години в офіс зателефонували і запросили Говарда і Мак-Кінлі повернутися до залу засідань. Коли вони з’явилися, у приміщенні стало тихо.

Костілек привітав їх:

— Пане головнокомандувачу, дякуємо за ваше терпіння. Ми докладно обговорили питання, і я з радістю повідомляю, що після дискусії досягнуто консенсусу. Ми просимо, щоб ви надавали Раді щоденні повідомлення про поточний стан справ, зокрема, давали професійну оцінку всіх питань, які можуть мати наслідки на високому стратегічному рівні. Крім того, Рада погодилася, щоб ви інформували мене як Генерального секретаря НАТО про всі деталі вашого плану і стан його виконання. Таким чином, ви отримуєте зелене світло на проведення операції так, як вважаєте за доцільне.

10:30, п’ятниця, 7 липня 2017 Центр урядового зв’язку Великої Британії [34], Челтнем, Англія

У Челтнемі, підкреслено благопристойному, наскрізь англійському курортному містечку, яке розкинулось біля підніжжя вапнякового нагір’я, що огинає західний край гір Коутволд-Хілз, двічі на рік неподільно панує музичний фестиваль. Цього року, за визначенням Daily Telegraph, це була «хитромудра та вдала суміш традицій і новаторства, яка обіцяла щось зовсім нове й особливе в музиці».

Тревору Вокеру, директору з комунікацій апарату прем’єр-міністра, до цього було цілком байдуже, коли він їхав передмістям Челтнема на зустріч із прем’єром Олівером Літтлом. Вокер зовсім не цікавився музикою, тим паче тепер, коли країна фактично перебувала у стані війни з Росією, а на Даунінг-стрит сидів новий прем’єр-міністр. Він переймався насамперед тим, щоб забезпечити відчутний вплив свого нового боса на його парламентську фракцію.

«Тойота Пріус» з урядового парку автомобілів під’їхала до воріт Центру урядового зв’язку (ЦУЗ), і Вокера після перевірки службою безпеки провели на територію ділянки площею 176 акрів[35], посеред якої височіла будівля концентричної форми зі сталі, алюмінію та каменю, відома під назвою «Пампушка», найбільша з будівель розвідки за межами США. В ЦУЗ працювало 5500 осіб, його завданням була радіо- та радіотехнічна розвідка, здійснювана для уряду Великої Британії, інших британських розвідувальних служб і збройних сил. Незабаром Вокер уже стояв на вертолітному майданчику разом із директором ЦУЗ Ієном Беррі, привітним підтягнутим сорокарічним чоловіком, схожим швидше на шкільного вчителя фізкультури, ніж на керівника однієї з найвідоміших розвідувальних установ світу.

На щастя, перш ніж він встиг долучитися до світської розмови про радіо, чи інтернет, чи про що там полюбляють говорити ці вчені диваки, гуркіт, а за ним і ревіння червоно-білого смугастого гелікоптера AgustaWestland 32-го ескадрону Королівських військово-повітряних сил, який опускався на майданчик, позбавили всіх шансів на спілкування. За кілька секунд під шаленими ударами вітру вже стояв прем’єр-міністр, але його відразу ж провели із майданчика до головного конференц-залу «Пампушки». Вокер зайшов до залу слідом за своїм босом разом із людьми з ЦУЗ, яких зібрали для доповіді прем’єру. Ще здалеку він побачив голену голову начальника штабу оборони генерала Джока Кидда. Той був у своєму зеленому польовому одязі без знаків розрізнення, із високо закачаними рукавами, так що на волохатих руках було видно великі біцепси. Вокера він вражав і лякав водночас, причому важко було сказати, що переважало. Вражало те, що Кидд був людиною дії, на відміну від свого лукавого інтригана-попередника. Лякала ж шалена непокірна вдача, а також усвідомлення того, що генерал не вагаючись відірве йому голову, якщо дізнається, що він бовкнув щось зайве.

— Пане прем’єр-міністре! — Вокера обурило, що Кидд не почекав, поки йому нададуть слово, а відразу почав говорити. — Це Дейв Мак-Кінлі, заступник Верховного головнокомандувача Об’єднаних сил НАТО в Європі. Він щойно прибув на нашу зустріч зі штаб-квартири НАТО в Бельгії.

Вокер поглянув на кремезного, дужого сивого генерала, який у своїй морській формі зі знаками розрізнення був схожий на ще одного звичайного військового. Однак згодом Вокер помітив сталевий погляд і переламаний ніс колишнього регбіста та зрозумів, що обидва генерали були, мабуть, скроєні за однаковими смертоносними лекалами, хоча і по-різному.

— Радий зустрічі, генерале, — привітав гостя Літтл, потискаючи йому руку. — Яка позиція НАТО щодо нашого питання?

— Пане прем’єр-міністре, я приїхав, щоб допомогти. Знаю, що ніхто інший, зокрема й американці, не здатні розібратися в тому, що запланував ЦУЗ, а ми повністю підтримуємо цей план. Моє завдання — забезпечити якомога тісніший взаємозв’язок між операцією ЦУЗ і стратегією НАТО. Отже, я тут для того, щоб вислухати цей план і доповісти про нього Верховному головнокомандувачу.

— Ми дуже вдячні, що ви знайшли час відвідати нас, генерале, — перевів розмову Беррі. — Ми маємо план, який, гадаємо, зацікавить вас. Я зібрав тут команду спеціалістів, що розробляли його, тож нехай вони самі розкажуть, чого досягли на практиці.

— Я чув, ви знайшли спосіб проникнути у систему управління ядерною зброєю Росії, — мовив Літтл, зі свого боку демонструючи обізнаність. — Якщо це так, то ми маємо змогу виграти війну. Але прошу продовжувати.

— Дякую, пане прем’єр-міністре, — відповів Беррі. — Щоправда, ми не будемо вдаватися в технічні деталі. Не тому, що ви можете не зрозуміти, просто, й це найважливіше, вам не треба цього знати, отож не будемо про це.

— Слухайте, Ієне, я спромігся лише на «трійку» з фізики та хімії. Випустіть хоч усіх ваших технічних котів з мішка, в мене однаково нуль шансів щось зрозуміти, — пожартував Літтл.

— Хай буде по-вашому, хочу лише сказати, що ви можете почути те, що вам не сподобається... — Говорячи це, Беррі не відводив пильного погляду від Вокера, і було зрозуміло, що він мав на увазі: він не збирається розкривати жодних таємниць перед «піарником» прем’єра, який би рівень доступу тому не надали.

Прем’єр-міністр теж поглянув на нього, але замість того, щоб кинутися на захист свого підлеглого, як зробив би його попередник, він просто махнув рукою, ніби відкидаючи запитання:

— Все нормально, продовжуйте.

— Дякую, пане прем’єр-міністре. По суті, ми спробували підійти до проблеми так, ніби ми терористи і хочемо зламати систему управління та контролю за ядерною зброєю. Більш докладно вам все роз’яснить Нікола Алленбі, наш керівник групи. Вона щойно повернулася з Постійного об’єднаного штабу, звідки цю атаку буде організовано... Якщо ви надасте нам повноваження здійснити її, звісно.

Беррі вказав на чотирьох людей, які сиділи за столом навпроти двох генералів. Вокер, сидячи позаду і щосили намагаючись приховати образу від такого відвертого приниження, оглянув групу. Всім їм було під тридцять. Двоє із трьох чоловіків були з неголеними підборіддями, гострими пасмами волосся, що стриміли сторч, проколотими вухами та в футболках: типові комп’ютерні генії. Третій, в окулярах і твідовому піджаку, був схожим на студента-фізика 50-х років. Алленбі, єдина жінка, мала привабливо-впевнений вигляд, особливо з огляду на її вік і аудиторію. Трималася вона цілком розкуто й була більше схожою на молоду перспективну співробітницю фінансової корпорації, аніж на людину, яка планує кібератаку на систему ядерного озброєння Росії.

Алленбі коротко пояснила, як здійснюється управління та контроль усього, що необхідне для підтримання дієздатності ядерної зброї: персоналу, обладнання, приміщення; вона розповіла і про організацію, процедури, а також вертикаль підпорядкованості.

— З огляду на потреби в мобільності, наявність пультів управління для багатьох ракет і резервних систем на випадок несправності основних, російська система за своєю суттю вразлива, — молода жінка говорила чітко та лаконічно, що вочевидь було наслідком доброї освіти. — Ми розглянули проблему і вирішили, що нам потрібні два результати. По-перше, ми подивилися, як можна було б зруйнувати всю систему зв’язку російського генерального штабу.

Кидд, який сидів напроти неї, пробурчав:

— Нарешті ви заговорили моєю бісовою мовою...

Алленбі глянула йому в вічі:

— Генерале, у ваших коментарях зараз немає потреби. Дякую.

Кидд зніяковіло зіщулився, а Вокер подумки злостиво посміявся з того, як незручно почувався тепер старий вояка. Дівчисько його розкусило і впевнено поставило на місце, подумав він. Прем’єрові з цим досі не щастило. Він перехопив погляд Алленбі й кивнув підбадьорливо.

Та ніяк не відреагувала і продовжувала:

— Але якщо говорити конкретніше, ми хотіли проникнути в систему управління ядерною зброєю і взяти її під контроль... Я повернусь до цього за хвилину.

— Отже, що ви можете зробити з системою управління і контролю російського генерального штабу? — Прем’єр-міністр явно зацікавився, проте Вокер точно знав, що це ненадовго.

— Ми використали тактику, якою послуговуються всі хакери у світі: добитися того, що ми, фахівці, називаємо розподіленою атакою на відмову в обслуговуванні — DDoS. Це передбачає отримання контролю над багатьма комп’ютерами через вживлення вірусу, який винайшли оці хлопці. — Алленбі вказала жестом на трьох молодих людей обабіч себе. — Щойно «Распутін», як ми назвали цей вірус, буде введено в один із комп’ютерів бот-мережі (йдеться про певну кількість комп’ютерів, пов’язаних між собою секретним кодом), він почне поширюватися, як лісова пожежа. В міру його поширення комп’ютери мережі починають одночасно наводнювати сервери запитами про інформацію, в результаті чого веб-сайти або ділянки мережі припиняють працювати. Цей масивний наплив запитів спричинює переповнення буфера, перевантажує сервери і виводить їх із ладу.

— Тобто фактично ви використовуєте комп’ютери мережі для блокування мережі, — повільно вимовив Літтл із дещо розгубленим виглядом.

«Звісно, він спантеличений», — подумав Вокер.

— Саме так, пане прем’єр-міністре, — впевнено відповіла Алленбі. — Але що стосується «Распутіна», то вся хитрість у тому, що ми можемо активувати його тоді, коли вважатимемо за потрібне. Більшість вірусів починають діяти, щойно опиняються в системі. А «Распутін» може залишатися в системі й бути бездіяльним, аж поки ми не дамо команду створити хаос.

— Добре.... І як ви збираєтеся проникнути в систему?

— Хороше запитання, пане прем’єр-міністре, — втрутився директор ЦУЗ Беррі. — Свого часу ми намагалися організувати операцію разом із ЦРУ та британською службою розвідки, щоб зламати сервери НЦУО — Національного центру управління оборони Росії, коли його будували. Однак нам це зробити не вдалося: треба віддати їм належне — в Росії дуже добре знають свою справу. Одна з причин нашої невдачі полягала в тому, що їхні сервери створені в Росії, а це максимально збільшує опірність нашим кібер-нападам. До речі, це тема для окремої розмови — про наші сервери, виготовлені за кордоном... але я відволікаюся... Так чи інакше, будь-яка оборона варта того, чого варті її найслабші ланки. І наша Нікола знайшла спосіб проникнути в систему, — він посміхнувся, як фокусник, який виймає кролика з капелюха, а потім знову зробив жест у бік Алленбі, просячи її пояснити.

— Розумієте, будь-який комп’ютер, з’єднаний з інтернетом, вразливий до проникнення ззовні та захоплення. Нам необхідно було знайти спосіб доступу до закритої мережі, такої, як мережа генерального штабу Росії. Отже, ми шукали когось із доступом до цієї закритої мережі, в чий комп’ютер можна було б вмонтувати вірус.

— І?..

— Кілька років тому Постійний об’єднаний штаб запросив до себе групу росіян, які брали участь у створенні НЦУО; це сталося ще до Криму, коли стосунки були нормальними. Звісно, мій попередник скористався цим і провів підготовчу роботу. Наші люди здійснювали моніторинг комп’ютерів кількох російських офіцерів, коли ті поверталися до готелю, і спромоглися отримати їхні ІР-адреси та інші деталі. Тепер один із тих офіцерів став генералом і служить у НЦУО, а ми продовжували стежити за ним як за користувачем і зламали його комп’ютер за допомогою даних, які отримали тоді. Ми зафіксували, що він був підписаний на кілька сумнівних веб-сайтів, а ще ми знали, що в нього була звичка брати роботу додому і переносити дані з особистого лептопа у робочий комп’ютер. Наступним нашим кроком було інфікувати «Распутіним» веб-сайти, з яких він завантажував дані. Отож, коли росіянин наступного разу зайшов на один зі своїх улюблених порносайтів, його комп’ютер був інфікований. Потім він зробив помилку — переніс професійну презентацію, яку підготував удома на своєму лептопі, на робочий комп’ютер в офісі НЦУО. Його робочий комп’ютер є частиною військової мережі, й таким чином ми проникли в систему.

Прем’єр-міністр був вражений.

— Як винахідливо... і дуже, дуже далекоглядно, — зауважив він.

— Така наша робота, пане прем’єр-міністре, — знову заговорив Беррі. — Завдяки Ніколі та всій команді можна зруйнувати мережу НЦУО на першу вимогу. Однак ми гадаємо, що в росіян має бути якась резервна система, і вони зможуть дуже швидко налагодити роботу. Як швидко — цього ми не знаємо. Отже, щоб отримати якнайкращі результати, нам треба буде розпочати атаку «Распутіна» з максимальною точністю. А це передбачає повне узгодження із планом військової операції. Тому сьогодні тут присутні військові.

— Я вражений, — сказав Літтл. — Але ж система управління і контролю над ядерною зброєю залишається неушкодженою, чи не так?

— Так, пане прем’єр-міністре, але ми можемо виправити це.

І Беррі пояснив, що запуск російської системи, судячи з усього, залежить від наказу президента, якого всюди супроводжує підлеглий із валізкою з ядерною кнопочкою.

— Система «Чегет» з’єднана з «Кавказом», комунікаційною системою для найвищих урядовців. «Кавказ», своєю чергою, з’єднаний з «Казбеком», ширшою комунікаційною системою управління і контролю ядерної зброї. Для нас дуже добре те, що втручатися в систему мають можливість посадовці нижчого рівня.

— Продовжуйте, — сказав Літтл. — Наразі я вас розумію.

— Росіяни мають резервну систему, яка називається «Периметр» і є системою гарантованого ядерного удару; вона розрахована на атаку, якщо в разі масованого удару загине вище керівництво Росії. Це щось на кшталт останньої затятої помсти, яка нас усіх пошле в небуття, така собі сучасна версія «Доктора Стрейнджлава»[36].

— Ви жартуєте! — вигукнув прем’єр-міністр. — Життя імітує мистецтво найжахливішим способом...

— Саме так, і я, на жаль, не жартую... Але сьогодні значення має те, що, використавши «Распутіна», ми зможемо проникнути в операційні системи і за допомогою програми, яку називають троянським конем, ввести спеціальний код, який не лише відкриє нам доступ до «Периметра», а й дасть змогу контролювати його. «Периметр» навіть не помітить, що російська система управління і контролю зруйнована, натомість «Распутін» обдурить його і змусить передати контроль над собою нам. І тоді в наших руках опиниться електронне управління ракетами «Іскандер» в Калінінграді. Але, підкреслюю, невідомо, як надовго.

— Але цього часу буде достатньо для того, щоб... створити хаос?...

— Гадаємо, що так.

Прем’єр-міністр відкинувся на спинку стільця:

— Просто геніально, — видихнув він. — Ми вимагатимемо від росіян викуп за їхні власні ракети.

— Саме так, пане прем’єр-міністре, — підтвердив Беррі.

— І саме в цей момент у гру вступить Девід, — додав Кидд. — Хоча це буде операція НАТО, ясна річ, але країною-лідером стане США. «Распутін» — основний чинник успіху, який багато в чому залежатиме від майстерності та винахідливості команди ЦУЗ. А Дейв — сполучна ланка між «Распутіним» і планом НАТО. Однак не слід забувати, що, з огляду на наші обмежені нині військові можливості, Штати вважають нас молодшим партнером, таким, як і інші країни Європи. Нам просто поталанило, що заступник Верховного головнокомандувача НАТО в Європі британець, але ж так буде не завжди.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Літтл, обертаючись до Мак-Кінлі. — Велика Британія завжди була провідною країною в НАТО, вона завжди грала у вищій ваговій категорії.

Вокер зауважив, що Мак-Кінлі на мить замислився, ніби роздумуючи, погодитися йому із прем’єром чи розповісти про реальну ситуацію. Потім морський піхотинець стиснув щелепи, зіщулився, поглянув йому просто в очі й заговорив:

— Я багато разів доповідав міністру оборони, що ті часи минули. Велика Британія може так вважати, але інші країни до неї більше так не ставляться. Зрозуміло, британських військовослужбовців досі високо цінують у світі, але насправді вплив країни в НАТО значно послабився, причому виключно через постійне скорочення військового потенціалу за останнє десятиліття. І я кажу це, незважаючи на тверді обіцянки надати нове обладнання, висловлені у Доповіді з питань оборони за 2015 рік. Наші союзники у НАТО вважають, що ці щедрі обіцянки здійснити щось у майбутньому не підвищують нашу боєздатність сьогодні.

— Але... — почав було заперечувати Літтл, але, глянувши на Кидда, який кивав на знак згоди із сумною оцінкою Мак-Кінлі, подав знак, щоб той продовжував.

— Дякую, пане прем’єр-міністре... Більш того, ролі й авторитету Великої Британії зашкодило небажання брати участь в операціях НАТО, коли ми погодилися, щоб основний тягар несли інші країни. Виявилося, що серед усіх європейських країн найбільший внесок у спільні операції, наприклад, на Балканах та під час місії НАТО в Афганістані, зробили німці й італійці. На довершення всього, ніхто не розуміє, чому така потужна морська держава, як Британія, порізала на брухт патрульні літаки берегової авіації, — він на мить замовк. — А після потоплення «Королеви Єлизавети» саме це стало прокляттям, що впало на наші голови... З катастрофічними наслідками.

Вокера не здивувало, що Літтл наїжачився від таких слів.

— Добре, генерале, — промовив він із сарказмом, — ви ж британський офіцер, тож ідіть і скажіть НАТО, що ми знову на висоті, передусім завдяки «Распутіну».

— Вибачте, пане прем’єр-міністре, — тихо відповів Мак-Кінлі, — «Распутіна» доведеться тримати в якнайсуворішій таємниці. Про нього має знати лише Верховний головнокомандувач, найбільш наближений до нього генерал ставки та представник Штатів. Але далі ця інформація не повинна піти, навіть якщо операція відбуватиметься ідеально. Наш посол в НАТО леді Флора Монтроуз теж не знатиме про це. «Распутін» — це наступальна кібероперація, а НАТО чітко дало зрозуміти, що братиме участь лише в оборонних кіберопераціях. Отже, «Распутіна» треба розглядати як суто британську операцію. Взагалі, я беру участь у цьому зібранні не як британський офіцер. Хоча на мені британська форма й ніхто не може сумніватись у моїй вірності Батьківщині, моя основна діяльність пов’язана з НАТО. Якби я став просувати насамперед інтереси Британії, то повністю втратив би довіру до себе, і зрештою це лише зашкодило б країні.

Потім, мабуть, зрозумівши, що зайшов надто далеко, він додав:

— Але, пане прем’єр-міністре, усе це ще не кінець світу. Я можу сказати, що решта країн Альянсу, особливо американці, дуже добре розуміють, що ситуація змінилась.

Вокер бачив, що прем’єрові вже набридло вислуховувати критику і він готовий дати різку відповідь, але тут втрутився Кидд.

— Боюся, що Дейв має рацію. Мої люди у Сполучених Штатах говорять те саме. Зажди існує небезпека потрапити під вплив власної пропаганди, і непогано, коли є хтось, хто може сказати нам, якими нас бачать інші. Саме це ви зараз почули...

Прем’єр-міністр повільно перевів погляд із Кидда на Мак-Кінлі й знову на Кидда. Вокер помітив войовничий вираз його обличчя і вже чекав на вибух, але нічого не сталося. Натомість прем’єр обеззброїв Кидда усмішкою:

— Я знав, що вчинив правильно, призначивши вас начальником штабу оборони, генерале. Але я не очікував, що вас буде двоє...

Він також посміхнувся до Мак-Кінлі:

— Добре, я зрозумів і згоден з усім. Мені не подобається те, що ви сказали, але я радий, що в нас усе ще є генерали, готові говорити правду.

Потім прем’єр змінив тему:

— Чи могли б американці створити щось подібне до «Распутіна»?

— Без нашої допомоги — ні, — відповів Беррі.

— Добре, — кивнув Літтл. — Треворе, підготуйте, будь ласка, телефонну розмову з президентом Діллон, щойно я повернуся на Даунінг-стрит.

12:45, п’ятниця, 7 липня 2017 року Центр урядового зв’язку, Челтнем, Англія

Першими, невдовзі після завершення зустрічі, поїхали прем’єр-міністр із Вокером. Мак-Кінлі провели до машини, що мала відвезти його в невеличкий аеропорт у Ставертоні, неподалік Глостера, де вже чекав адміністративний літак НАТО RAF HS-125, щоб доправити генерала назад до Бельгії. Він ішов коридором, що проходив через всю будівлю і за це отримав назву «вулиця», коли його наздогнала Школа Алленбі.

— Генерале, мені потрібно поговорити з вами. Тільки так, щоб ніхто не чув, будь ласка. Якщо у вас є хвилинка, звичайно....

Алленбі вразила Мак-Кінлі своєю витримкою, впевненістю та компетентністю, але зараз вона здавалася стурбованою.

— Звісно. Ми маємо час, Саймоне? — запитав він свого помічника, британського військовослужбовця.

— Літак без вас не полетить, генерале... Розмовляйте стільки, скільки треба. Давайте лише пройдемо до саду. Там багато місця, і ви зможете спокійно поговорити.

Представниця ЦУЗ, що супроводжувала їх, дама середнього віку зі служби протоколу, провела їх у сад, розташований у внутрішньому дворі «Пампушки». Там вони сіли на лавку біля меморіалу п’яти працівникам ЦУЗ, які загинули в Афганістані: два круги з жовтого котсуолтського вапняку і бронзові голови молодої жінки та солдата у шоломі в профіль, що дивляться одне на одного.

— Ви добре попрацювали, — сказав Мак-Кінлі, щойно жінка, яка їх супроводжувала, пішла. — І я не лише про операцію, яку ви підготували... Вас не бентежила присутність того пролази, що ходить із прем’єром, його директора з комунікацій Вокера... Огидна людина. Постійно шукає компромат на людей, щоб потім щось за нього виторгувати.

Алленбі відмахнулася від компліменту з енергією, яка здавалася Мак-Кінлі її відмінною рисою; але тепер він подумав, чи не сором’язливість це насправді.

— Дякую, генерале. А цей тип справді огидний.

Він кивнув, щоб вона продовжувала.

— Послухайте, я знаю, що ви повертаєтесь до ставки, але вам слід знати дещо, чого я не можу повідомити звичайними каналами... Тому я й хотіла вас перехопити, поки ви не поїхали.

Мак-Кінлі був заінтригований:

— Я слухаю.

— Це стосується групи мерсійців, яких ми відрядили до Латвії. Я знаю лише, що їх перекинули до Калінінграда з Литви. Вони щойно завершили розвідку близьких цілей ядерного командно-контрольного бункера в Правдинську, щоб підготувати його для захоплення силами спеціального призначення Штатів, коли ми активуємо «Распутіна» і встановимо електронний контроль, про який я розповідала прем’єрові.

— Так, продовжуйте.

— Є дві обставини, які нас непокоять і про які вам слід знати. По-перше, ми знаємо від наших людей у Росії, що росіяни майже напевно відстежили цю групу. І не тільки це; росіяни знають, що вони відповідальні за публічне приниження їхнього президента в Лігатне, коли збили вертольоти. По-друге, нам відомо, що їхній президент особисто наказав спецпризначенцям взяти в полон Тома Морланда, командира групи. Вони хочуть влаштувати видовище. Перш ніж вбити його — в цьому можна не сумніватись.

— Як вони про нього дізналися? — запитав Мак-Кінлі.

— Відстеживши почерк радиста під час передачі даних. Якщо без технічних подробиць, це можна пояснити так. Радист групи складає повідомлення певним чином. Він добре підготовлений, але не є спецпризначенцем, а значить, його не вчили, як уникнути викриття. Ми його відстежили, отже, на нашу думку, і росіяни також. Вони чудово вміють робити такі речі. Ми припускаємо, що спочатку росіяни помітили його в Латвії: це пояснює, як вони змогли визначити місце розташування групи, а потім влаштувати атаку на їхній табір, яка лише випадково виявилася невдалою. З того часу вони відстежують хлопців у Литві, хоча тепер ті й виходять на зв’язок дуже рідко... І ми гадаємо, що росіяни знають, що вони в Калінінградській області. Отже, хоча останнє повідомлення й надійшло з місця, досить віддаленого від Правдинська, можна не сумніватись: росіяни зроблять висновки з фактів і здогадаються, що хлопці шукають приміщення ядерного командно-контрольного пункту.

Мак-Кінлі замислено почухав підборіддя.

— Зрозуміло... але не скажу, що я здивований. У тому, що росіяни їх виявлять, можна не сумніватися — це лише питання часу. Отже, ви кажете, що раз росіяни відстежували особливості радіосигналу, це навело їх на думку про Правдинськ?

— Знаєте, генерале, йдеться, як на мене, швидше про те, що група прямує просто в пастку.

— Так, я це розумію. Вони діяли напрочуд вправно, і їм дуже щастило, але везіння, як відомо, зрештою закінчується. Не мені говорити це, — він усміхнувся і постукав по своєму протезу ноги, — але секрет виживання полягає в тому, щоб вчасно сказати «досить». Я думаю, ви маєте на увазі, що цьому хлопцю Морланду настав час зробити саме це.

— Так, генерале. Саме так. Хоча важлива новина для нашого плану полягає в іншому: здається, в Москві вважають, що хлопці лише спостерігають і відстежують — і нічого більше.

— І чим довше це триватиме, тим краще. Чи є супутникова або радіоінформація про переміщення військ по цій території?

— Ні, генерале.

— Отже, хоча вони, мабуть, і підозрюють, що наші хлопці збираються провести розвідку в Правдинську, це їх не бентежить. Вони не надіслали туди жодного підкріплення, чи не так?

— Так, генерале.

— От і я так думаю. Інакше ми вже перервали б їхню місію. Правильно?

Алленбі кивнула.

— Все логічно, якщо подумати. Їх лише п’ятеро. Солдати, навіть не спецпризначенці, й кілька «лісових братів». Гадаю, вони не надто непокоїли росіян. І я згоден з вами, що на них, схоже, чекатимуть.

Мак-Кінлі пильно дивився на дівчину. Ця інформація була, безумовно, дуже важливою, але вона легко могла поділитися нею з кимось іншим, нижчим за званням. Він відчував, що ця дівчина, яка зовсім недавно справила таке сильне враження і була такою прямою й відвертою перед прем’єр-міністром, тепер щось недоговорювала.

— Ви хочете, щоб я щось зробив, так? — спитав генерал, намагаючись говорити якомога спокійніше, хоча пам’ятав, що на нього чекають літак і плани військових операцій.

— Власне... У Постійному об’єднаному штабі про все це знають, але відмовляються попередити їх.

— Спробую вгадати, — Мак-Кінлі згадав кількох своїх приятелів-розвідників і їхній хитромудрий спосіб мислення. — Це тому, що коли ви попередите наших хлопців, а ті потраплять у полон, то росіяни застосують катування і довідаються про все, що вони знають, а отже, про все, що знаємо ми... І... я зрозумів: ви не повідомили цим мерсійцям про наші плани і про їхню роль у них.

— Саме так, сер, не повідомили. На випадок, якщо їх спіймають.

— На випадок, якщо їх спіймають... — Мак-Кінлі замислився, прокручуючи в голові різні варіанти, й нарешті відповів: — Біда в тому, що, як би цинічно це не звучало, я змушений погодитись із цим рішенням.

— Але, сер... Справа не лише в цьому, все набагато гірше. Виявлено приховане мінне поле, яке може поставити у безвихідну ситуацію американський загін спеціального призначення, змусити його прориватися з боєм крізь укріплення.

— Що ж, тоді, гадаю, існує лише одне можливе рішення, — відповів Мак-Кінлі, — Морланд і його люди мають зустріти американський спецзагін, коли він проникне на територію Росії і або провести його через мінне поле, або обминути його.

— І потрапити просто в пастку до російських спецпризначенців, які за ними стежать і, безперечно, уже чекають на них...

— Дуже ймовірно. Нам залишається лише сподіватися, що Морланд добре продумав своє завдання. Здається, він здібний молодий офіцер. Будемо сподіватися, що йому пощастить.

— Але...

— Така робота солдата, за це нам платять королівський шилінг[37], коли ми йдемо до війська, як би жорстоко це не звучало.

Він по-батьківському посміхнувся до Алленбі й підвівся. Як людина, він розумів її почуття. Ця дівчина, трохи старша за його власних дочок, була фанатом, комп’ютерним генієм. Хоч вона і поводилась, як капітан хокейної команди, та насправді просто гралася з комп’ютерами та радіо. І от виявилося, що придумана нею тонка гра може призвести до загибелі людей; людей, з якими вона спілкувалася, людей, чиї імена знала, людей, яких хотіла попередити, але їй не дозволяли це зробити.

Дивлячись на засмучене обличчя дівчини, генерал зрозумів, яким шоком для неї було усвідомлення того, що від її рішень залежать чиїсь життя. Він знову згадав свою дружину та дочок і те, як вони дорікали йому за брак співчуття. Британська розвідка потребуватиме таких співробітників, як Нікола Алленбі, у ці чорні дні, що невідворотно насуваються, і він знав, що має проявити турботу і розуміння.

— Мені дуже шкода, що довелося сказати ці жорстокі слова, Ніколо. Але насправді ви нічим не можете їм допомогти. Вам слід пам’ятати: те, що ви зробили, і є справжньою допомогою, це збереже незліченну кількість життів. У тому, що Морланду загрожує небезпека, а ви не можете його попередити, вашої провини немає.

19:00, п’ятниця, 7 липня 2017 року Ліс на південь від Правдинська, неподалік Калінінграда, Росія

У глибині густого лісу на патрульній базі, ретельно прихованій серед дерев, Морланд, Крауя та Арвідас Лукша, литовський «лісовий брат», завданням якого було наглядати за англійцями, знову обговорювали деталі того, про що довідалися під час останньої розвідки місця розташування ракет «Іскандер» у Правдинську. Вони шукали огріхи у плані наступної фази операції. Охороняв їх сержант Денні Вайлд, який перебував поряд, а навкруги англійці й литовці чистили зброю, відпочивали або готували необхідне спорядження. На краю галявини стояли покриті камуфляжною сіткою легкі позашляхові мотоцикли — тепер їхній основний засіб пересування.

Морланд тихим голосом підбив підсумок того, що їм було відомо:

— Місце добре укріплене: зовнішні кордони огороджені колючим дротом із дуговими ліхтарями та вишками для вартових, існують і менш помітні підходи. Схоже також, що патрулювання ведеться за одним і тим самим порядком, з одних і тих самих воріт.

Крауя кивнула на знак згоди.

— І ми знаємо, що вони завжди ходять однією і тією самою стежкою через мінне поле біля північної межі. Я не змогла визначити, помічена вона чи ні, але принаймні ми знаємо, що вона там є. Дякувати Богу за того нещасного оленя, який заблукав і підірвався. Якби ми не спостерігали за територією, коли це сталося, то й не дізнались би, що там мінне поле.

— Шкода лише, що м’ясо дісталося росіянам, а не нам, — пробурчав кремезний капітан Лукша, колишній член литовської збірної з вільної боротьби, а тепер офіцер литовських сил спеціального призначення. — Гаряча їжа нам би не завадила.

— Це правда, — відразу погодився Морланд. Від того часу, як вони перетнули кордон і увійшли у заселену росіянами Калінінградську область, довелося стати ще більш обережними, а це означало необхідність жити на «сухому пайку», щоб не палити багаття, яке могло їх видати.

— Отже, ще раз про ці патрулі. Ви впевнені, що росіяни продовжуватимуть дотримуватися того самого часу і того самого маршруту?

— Можна гарантувати, що вони будуть поводитися передбачувано, — відповів Лукша, посміхаючись. — Коли я був молодший, то заробляв контрабандою сигарет через кордон з Литви до Калінінградської області. Ви запитуєте, а що було б, якби нас спіймали? Ну... ми, звісно, ризикували, адже були мінні поля та постійні патрулі. Однак росіяни не навчають своїх солдат імпровізації та ініціативи. Зрозумійте мене правильно. Вони можуть блискуче все спланувати, але коли план вже є, то чітко його дотримуються, і горе тому, хто зробить щось не так. Саме тому ми ніколи не мали проблем із перетинанням кордону. До того ж ми знали усі потаємні стежки та схованки...

— Дякувати Богові, твоє сумнівне минуле стане нам у нагоді, — усміхнувся до нього Морланд. — Ми завдячуємо вам багато чим, хлопці. Якби ви не вміли так блискуче водити мотоцикл лісом посеред ночі, зі швидкістю сто кілометрів за годину, в окулярах нічного бачення, лякаючи нас, британців, до смерті, ми б так далеко на зайшли. Що я можу сказати з усією певністю, поклавши руку на серце, так це те, що не хочу більше сідати на той чортів мотоцикл... Але досить жартів. Ті американські хлопці з загону спецпризначення покладаються на нас, ми маємо провести їх до бункера. Це твоя територія, Арвідасе. Отже, ти йтимеш попереду, а ми слідом.

Лукша задумався, перш ніж відповісти.

— Це не так просто, треба буде все ретельно спланувати. Ми залишимо кількох своїх хлопців тут із мотоциклами, і вони будуть готові швидко відвезти нас до Литви через кордон, коли ми виконаємо завдання. Там нам буде значно легше сховатися, — він подивився на Крауя та Морланда, й обоє кивнули, погоджуючись.

Морланд знав, щойно американці з’являться і зроблять те, що планують, тут повсюдно будуть російські війська. Отож, поки цього не сталося, їм потрібно буде відійти якомога далі.

— Ми підемо звідси пішки о десятій вечора, коли стемніє. Я йтиму попереду, проводитиму розвідку. Томе, ти зі своєю групою підеш за мною, а Марина — слідом за тобою. Двоє моїх людей прикриватимуть тил. Я подам сигнал, коли ми дістанемося укриття і займемо очікувальну позицію. Решту ночі й завтрашній день нас чекатиме звичайна тяжка робота. Ми будемо лише за п’ять кілометрів від бункера, а це значить, що не можна стріляти, вмикати ліхтарі, палити; мочитися й випорожнятися слід, не сходячи з місця, жодних переміщень, повна тиша. Завтра ввечері, коли стемніє, виступимо назустріч американському загону спецпризначення, а потім разом зустрінемо їхній десант і відведемо його туди, звідки видно бункер. Ми розвідали шляхи і знаємо, де нам бути і чим зайнятись. Просто треба поводитись так, як ми робили це досі, щоб нас не помітили. Не можна припуститися жодної помилки.... — він замовк і подивився на Морланда. — Це тебе влаштовує, Томе?

— Абсолютно, Арвідасе. Це саме те, чого хочуть в Лондоні. — Морланд оглянув базу. Всі отримали завдання і були готові вирушати. Він звернувся до Вайлда:

— Тепер треба щось з’їсти і трохи відпочити. Попереду довга ніч.

Лукша підійшов до своїх солдат, а Вайлд — до англійців, щоб перевірити, чи всі вони знають про те, що планується, й відповісти на можливі запитання.

Морланд витяг із рюкзака бляшанку сардин зі свого литовського сухого пайка та пачку печива і звернувся до Крауя.

— Це не «Гордон блю», звісно, але пригощайся, Марино.

Крауя відмовилася:

— Ні, дякую, Томе, в мене є своє. Не хочу в тебе нічого брати. Та все одно спасибі.

— Якби ж можна було щось зварити чи засмажити. Я віртуозно готую класичну печеню «все в одному».

— Це як?

— Змішуємо і тушкуємо все, що маємо: консервовану квасолю, м’ясо, овочі, галети, сир, додаємо побільше карі й табаско, — пояснив Морланд із мрійливим поглядом, який у нього з’являвся останнім часом завжди, коли мова заходила про гарячу їжу.

Марина усміхнулася:

— Ти не схожий на бога домашнього затишку, Томе. Але я, може, колись зловлю тебе на слові... якщо ми звідси виберемося, звісно.

На якусь мить її самовладання похитнулось.

Морланд зрозумів, що при всій своїй балтійській стійкості й силі характеру Крауя боялась.

— Не хвилюйся, Марино. Ми виберемося. Оті пройди бували і не в такій халепі, — він вказав жестом на Вайлда та трьох інших британських солдатів. — У них натура така, що вони звідусіль виходять живими, і в тебе теж.

Вперше за весь час, відколи він її знав, дівчина видавалась невпевненою.

— Я кажу абсолютно серйозно, Марино. Я не знаю, що планують американці, але гадаю, що росіяни в тому бункері завтра ввечері будуть ой як вражені. Нам треба лише дотримуватися плану, бути обережними — і ми виберемося. А потім, звісно... — кажучи це, Морланд чітко усвідомив, що, живучи пліч-о-пліч весь цей час, вони не могли нормально поговорити, відколи оселилися в лісі, бо багато тижнів безупинно маневрували та ховалися.

Він озирнувся й побачив, що наразі вони залишилися вдвох.

— Я хотів подякувати тобі, Марино. Я бачив, як розсердився Яніс Крастіньш, коли передавав наш загін Арвідасу Лукші та литовським «лісовим братам». Я не зрозумів жодного слова, але він так подивився на мене, перш ніж піти, що я думаю, це ти наполягла на тому, щоб залишитися з нами і піклуватися про нас.

— Ну... так...

На якусь мить, коли вона дивилася на нього, в її погляді з’явилася ніжність, і Морланд помітив, що її щоки злегка почервоніли під зелено-коричневою камуфляжною фарбою. Потім вона швидко опанувала себе, і її погляд знову став впевненим і сповненим рішучості.

— Коли ми вперше зустрілися в Ризі, Юріс Берзіньш, мій начальник, наказав мені залишатися з вами і дбати про вас.... що б не сталося. Він передбачив усе це ще кілька років тому. Він розумів, що відбувається, коли запросив тебе до себе і призначив мене зв’язковою. Я погодилась, і тепер дотримуюся слова, даного людині, яку поважала. Майор Крастіньш вважав, що оскільки Берзіньш загинув, а Латвія окупована росіянами, моя обіцянка більше не діє. Я з цим не погодилася. Це все, що хотіла сказати.

— Справді? — лише промовив Морланд, не бажаючи більше про це говорити. Вона була з ними — та й по всьому. І він точно не хотів, щоб вона зараз була десь в іншому місці. Потім йому раптом спало на думку інше.

— Нікому не кажи про це, будь ласка, Марино, але я думаю, що нас заберуть звідси дуже скоро. Хоча не маю жодного уявлення, як і коли... Якщо ми вийдемо звідси, я тобі пропоную добре подумати, чи не краще поїхати з нами до Великої Британії. Ти зробила тут все, що могла, і навіть більше; крім того, ти зможеш зробити значно більше корисних справ, якщо залишишся живою і допомагатимеш нашій розвідці, а не ховатимешся від росіян по лісах. І ще одна річ, про яку знають усі, але мовчать: тут буде дуже гаряче, коли ми закінчимо нашу місію.

— Дякую, Томе. Дуже дякую, що турбуєшся про мене, — Крауя серйозно подивилася на нього. — Але я латишка. Мою країну окупувала Росія. Ми можемо битися із загарбниками лише в лісах. Мій обов’язок — бути там, де я потрібна. Крім того... росіяни вбили мого брата.

З виразу її обличчя Морланд зрозумів, що краще не наполягати. До того ж зараз йому треба було почистити зброю, підготувати спорядження до довгої дороги до бункера та відпочити.

Через п’ять годин після того, як вони залишили базу, Морланд побачив, що капітан Арвідас Лукша, чий темний силует виднівся попереду, підняв руку. Це був сигнал зупинитись. Він передав сигнал сержантові Вайлду, який ішов позаду, а той, у свою чергу, решті загону. Перевірив час: його армійський годинник зі світним циферблатом показував за п’ять одинадцяту. Вони дісталися до місця на двадцять хвилин пізніше, ніж планували, але краще йти довше й тихіше, ніж бути почутими і захопленими.

Решта групи — четверо англійців, Крауя та двоє литовців — відразу розосередилися і зайняли кругову оборону. Коли Морланд упевнився, що всі на позиціях, він скинув із плеча рюкзак і поклав його на землю. Переборюючи бажання впасти поряд і відпочити, обійшов по черзі всіх членів загону, намагаючись рухатись тихо, не стаючи на гілки та хмиз, якими був устелений ліс, і пошепки підтвердив, що це і є їхня очікувальна позиція. Тут вони залишаться до наступної ночі.

Тільки після того, як капрал Джезза Вотсон заступив на першу варту, Морланд сів і при слабкому червоному світлі ліхтаря почав роздивлятися карту. Він знав, що це точно те місце, яке потрібне, але однаково вирішив перевірити. Тепер можна було влаштовуватися для відпочинку на той час, що залишився від короткої літньої ночі. Вони ховатимуться тут увесь наступний день і частину ночі, поки не висадяться на парашутах, як планується, американські сили спеціального призначення.

Том ковтнув води із пляшки, витяг з рюкзака спальний мішок, помацав землю, переконався, що на ній немає камінців або коренів, які заважатимуть спати, і розгорнув його. Потім зняв спорядження, поклав поряд із собою, готовий натягти його будь-якої миті, й пірнув у свій спальник, не знявши черевики. Якщо щось трапиться тут, де росіяни так близько, в нього не буде часу взувати і шнурувати їх. Коли п’ять виснажливих тижнів тому вони потрапити в засідку загону спецпризначення (а він був переконаний, що лише російські спецпризначенці могли підійти так близько до їхнього табору, не помічені «лісовими братами»), він і його люди були готові діяти та стріляти лише завдяки постійному тренуванню.

Дякувати Богові за ту чиюсь недбалу стрілянину! Морланд досі пам’ятав несподівані звуки віддалених автоматних черг, що розітнули лісову тишу і розбудили його, вмить прогнавши сон. Він дуже добре знав, а Вайлд не втомлювався нагадувати всьому загону, що вони не потрапили в добре підготовлену пастку лише тому, що постійно вправлялися у швидкій втечі.

Займаючи очікувальну позицію, яка була тепер такою звичною, він чув тихе шарудіння — всі решта робили те саме, що й він, безшумно, методично, професійно. За кілька хвилин не стало чутно жодних звуків. Ліс затих; чути було тільки, як ухкає сова та дикий кабан риє землю, шукаючи їжу в підліску.

Та хоча Морланд страшенно втомився і хотів спати, тепер, коли їхня мета була так близько, він продовжував прислухатись до кожного звуку, який міг означати, що місце їхнього перебування викрито. Як він не намагався переконати себе, що все це лише уява, але перед його очима стояло обличчя командира російського загону спецпризначення, його пильний погляд, коли Морланд, утікаючи, пронісся повз нього на задньому сидінні мотоцикла у перших ранкових променях. Середній на зріст, віком трохи за тридцять, коротке темне волосся, зелена камуфляжна форма без знаків розрізнення. Це був той самий чоловік, який влаштував бунт у Ризі, який розмовляв по радіо перед пострілами снайперів по натовпу у Верманському парку, який холоднокровно віддав наказ вбити тих молодих дівчат. Морланду вистачило лише одного погляду, а коли вони нарешті зупинилися біля наступної схованки, він перевірив фото у своїй камері. Так, це був, безсумнівно, той самий чоловік.

І вкотре зринула думка: чому цей росіянин керував засідкою в лісі замість того, щоб займатися чимось більш важливим, що відповідало б його явно високому званню і становищу? «Може, — думав Морланд, — у мене параноя через страх, втому та той єдиний погляд?» Тепер йому вже здавалося, що росіяни шукають саме його. А якщо це так, то чи відстежують вони їхній шлях, як робили досі? Коли цей командир спецпризначенців зміг один раз знайти їх посеред лісу, то чи не зможе він зробити те саме вдруге? Може, саме зараз він розставляє на них тенета?

Вони міняли сховища, ніколи надовго не затримуючись, щоб не залишати слідів свого перебування — протоптаних стежок у лісі, сміття та відходів життєдіяльності, всього, що могло видати їх переслідувачам, які мали не лише відповідне бажання, а й досконале спорядження. Деякі криївки розташовувалися так глибоко під землею, що навіть новітні безпілотники з тепловими пошуковими системами не могли б їх виявити. І після того, як їх ледь не захопили, бійці продовжували весь час рухатися.

Так само обережно і нечасто вони користувалися радіозв’язком, завжди відходячи на певну відстань від сховища, перш ніж передати інформацію та отримати накази: капрал Стів Бредлі, радист-новозеландець з позивним «Ківі», наполягав, щоб трансляції радіопередач не були занадто довгими. Морланд ніяк не міг заспокоїтись: його не покидали тривога і страх, причини виникнення яких він не в змозі був собі пояснити. Щоб не турбувати товаришів, він вирішив нікому не говорити про свої відчуття. Всі й так перебували у страшенній напрузі. Тижні, проведені у засідках, постійні швидкі зміни місць базування, щоб не дати переслідувачам себе вистежити, довели людей до межі.

Все стихло, час трохи поспати, довірившись варті. Морланд змусив себе розслабитися, відчув сморід брудної форми і немитого тіла. «Ми таки здичавіли», — подумав він. Неголені бороди, сплутане брудне волосся, всі худі від примітивної сухої їжі, яку їм дали литовці та латиші і якої ставало дедалі менше. Та це не мало значення, звичайно. Вони всі смерділи й не помічали того. Власне, навіть якби й помічали, то все одно не милися б, бо запах мила міг видати їх ворожій варті або привабити диких звірів.

Його хлопці вміли впоратися із труднощами: врешті-решт, вони досвідчені солдати та розвідники, тож робили, хоч і бурчали. Литовці, як і латиші, почувалися природно в таких умовах. Але, на його подив, справжньою зіркою виявилася Крауя! Вона терпляче зносила всі негаразди, ходила у розвідку, коли наставала її черга, уважно спостерігала за місцем розташування бункера з ракетами. Більше того, виявилося, що, незважаючи на характерну латвійську стриманість, вона має гарне почуття гумору, здатна підтримати жартівливу розмову з найдотепнішими із солдатів.

Проте Морланд прогнав думки про Марину Крауя; зараз треба було ще раз проаналізувати все, що їм доведеться робити завтра. Вранці треба буде пройти п’ять кілометрів лісом до кінцевого місця зустрічі. Потім зайняти позиції біля зони висадки американського загону спеціального призначення, який мав спуститися на парашутах з великої висоти, орієнтуючись на радіолокаційний сигнал, що його подасть Лукша. Після з’єднання з американцями оперативний загін має позначити зону приземлення вертольотів із повітряним десантом. Потім йому потрібно буде провести американців у зону до бункера з урахуванням даних розвідки про огорожу та мінне поле.

Від думки про наближення до меж зони Морланду стало холодно й тісно під серцем, його охопив вже знайомий тваринний страх. Одного разу вони ризикнули це зробити, і їм пощастило. Повернутися знову до смертельного сталевого кільця — означало випробовувати долю. Але він заспокоїв себе, подумавши про те, що їхня робота буде завершена, щойно вони проведуть десантників до огорожі. Потім американці вже самі будуть робити те, задля чого прибули. Проте із власного досвіду Морланд знав, що навряд чи все піде саме так, якщо почнеться стрілянина. Дуже рідко вдається зробити все за планом. Однак він був упевнений в одному: зараз нічого не можна змінити. Тож заплющив очі й заснув у глибокій м’якій купі торішніх соснових галузок.

13:30, субота, 8 липня 2017 раку Штабквартира Калінінградського оборонного району, Калінінград

Майор Анатолій Миколайович Вронський енергійним військовим кроком увійшов до тимчасового офісу генерал-полковника Аркадія Васильовича Кіркорова, командувача військ Західного військового округу, людини, що відповідала за придушення балтійських заворушень. Вронський відсалютував і завмер по стійці «струнко», чекаючи, доки генерал заговорить першим. Він вже приготувався до нового прояву люті, схожого на той, що стався п’ять тижнів тому під час доповіді генералові в Санкт-Петербурзі про провал операції з нападу на табір британської партизанської команди. Генерал Кіркоров, який отримав наказ президента Путіна контролювати захоплення британських терористів, вибухнув від люті, коли Вронський назвав причиною провалу нападу погану дисципліну, неналежне навчання та поводження зі зброєю призовників з улюблених мотострілкових військ генерала. Вронський не сумнівався, що, якби не особистий наказ Путіна, він би вже був заарештований.

Майор стояв мовчки і дивився просто на стіну над голеною, гладенькою, як куля, головою генерала, який саме розбирався з розкладеними на столі паперами з надсекретною інформацією. Вронський знав, що ключ до виживання в подібних ситуаціях, незалежно від того, хто ти — орденоносний офіцер загону спецпризначення чи наймолодший призовник, полягає в тому, щоб у жодному разі не зустрітися поглядом зі старшим за званням.

Із власного досвіду майор знав, що з такими особами, як Кіркоров, дуже нелегко мати справу. Людина старого радянського гарту, він вперше потрапив у поле зору керівництва ще в Афганістані у 1980-і роки, коли застосував техніку випаленої землі, вбиваючи моджахедів в Панджшерській долині, незважаючи на жертви серед цивільного населення. Згодом така ж жорстока тактика, яку він використовував уже як командир мотострілецького полку в чеченських війнах, гарантувала йому подальше просування по службі. Свого часу він із гордістю описував, як «запроваджував дисципліну на території Чеченської Республіки», знищуючи тисячі чоловіків, жінок і дітей та перетворюючи її столицю, місто Грозний, на суцільні руїни, як це сталося зі Сталінградом у часи Другої світової. Після цього в спадщину мусульманському населенню Кавказу залишилась ненависть до Росії. Ця ненависть дуже ускладнила новому поколінню російських спецпризначенців, таким як Вронський, завдання зі створення серед місцевого населення мережі інформаторів, завдяки якій вони мали викорінити та знищити усіх повстанців.

Тепер генерал робив те саме у країнах Балтії. Однак зараз Вронський не переймався цим. Він був зосереджений тільки на тому, щоб схопити цього британського офіцера. В разі успіху він отримав би подяку від президента Путіна. А в разі поразки... Він не хотів навіть думати про це. За його планом, спецпризначенці мали влаштувати хитромудру засідку і чекати на команду. Проте у майора з’явилася тривожна підозра, що генерал волів би просто розбомбити усю територію разом із англійцями. А це було зовсім не те, що наказав президент.

— Ну, розказуйте, майоре, що плануєте робити, — нарешті озвався генерал.

Вронський відчув на собі погляд поросячих очей генерала, що дивились на нього знизу вгору, але не зробив помилки, не подивився вниз.

— Товаришу генерал-полковнику, від часу невдалої засідки радіоелектронна розвідка намагається контролювати кожен рух терористів. Тоді їх загубили, тому що їхній патрульний зв’язківець має специфічний сигнал закінчення передачі. Згодом наші відтворили всі перехоплені записи, і це дало їм змогу простежити за тим зв’язківцем, коли він рухався на південь — спочатку через Латвію, потім в Литву і, нарешті, в Калінінград.

— Калінінград! — вибухнув генерал. — Це російська територія. І там розташовані батареї наших комплексів «Іскандер». Вони ніколи не наважаться...

Вронський зачекав. Та оскільки генерал більше нічого не сказав, він продовжив:

— Ми теж так вважаємо, товаришу генерал-полковнику. Вони не наважаться. Ми точно знаємо, що їхня команда складається всього з п’яти осіб, звичайних піхотинців.

Генерал почав закипати. Міцно стиснув руки на столі.

— Що ви маєте на увазі, майоре?

— Військова розвідка не сумнівається, і ФСБ також підтвердила: англійці завжди використовують свої сили спеціального призначення як першопрохідців. Знайдіть розташування їхніх військ спеціального призначення, і ви будете знати, де вони збираються атакувати. Це не просто здоровий глузд. Вони це вже неодноразово продемонстрували. Подібно до того, як це роблять і наші спецпризначенці, коли ми атакуємо.

Генерал замислився.

— Продовжуйте.

— В самому Калінінграді та біля нього немає жодного підрозділу спецпризначення. Проте ми вже бачимо ознаки того, що вони збираються надіслати в Естонію і Латвію британську спеціальну авіадесантну службу і спеціальний десантний батальйон, а також американські підрозділи «Дельта» та бійців BMC США. Саме в ті місця, де, схоже, НАТО атакуватиме. Досить безглуздо.

— Ну, і що далі?

— Ці п’ятеро британських піхотинців, що були в Латвії на навчаннях, залишилися по цей бік кордону, коли ми повертали собі наші прибалтійські провінції. Там вони перебувають і досі. Кордон настільки суворо охороняється з суші, моря та повітря, що там і миша не проскочить. Тож вони потрапили у пастку. І все. Ніякої стратегії, просто прикрість.

— Наші, безумовно, досягли успіху в цьому, — буркнув генерал. Вперше на його обличчі з’явився натяк на посмішку, що означало визнання професіоналізму колег.

— Я знаю, товаришу генерал-полковнику. Саме тому я тут... У будь-якому разі ми вважаємо, що вони ведуть розвідку. Не більше і не менше. З ними там знаходяться партизани — кілька «лісових братів». Проте кожна наша ракетна батарея посилено охороняється і кожна з них розташована у добре захищеному місці. То яку ж загрозу ці кілька британців можуть становити для нас? На що вони сподіваються?

— Вони хочуть атакувати наші ракетні комплекси.

— За допомогою чого, товаришу генерал-полковнику? Коли я зустрів того британського офіцера, він сидів на задньому сидінні мотоцикла, дивився голодним поглядом і був озброєний лише піхотною гвинтівкою. Що він сподівався зробити? І навіть якби вони все ж таки напали на наші батареї, НАТО знає, що президент Путін відповість ядерними ракетами. Тож треба бути божевільним, щоб нападати. Саме тому ніде навкруги немає спецпризначенців. А ці люди просто зачаїлися, щоб їх не спіймали. Безсумнівно, вони намагаються зробити хоч щось корисне. Наприклад, звітувати про диспозиції наших військ.

— То що ж ви пропонуєте?

— Це ваш час, товаришу генерал-полковнику. Президент хоче дістати цього британського офіцера. Якби не це, я вже давно розбомбив би їх із гвинтокрила і дронів, а потім послав би наших десантників зібрати їхні останки. Тому що тільки це від них і залишилося б. Але ж президент хоче, щоб ми доставили йому цю людину живою. Щоб показати по телебаченню...

— Сідайте, Вронський... Сашко! — раптом проревів генерал у бік зачинених дверей.

Переляканий ад’ютант з’явився у дверях, віддаючи честь.

— Слухаю, товаришу генерал-полковнику!

— Горілки, дві склянки і шматок сала. Та швидше! Нам з майором Вронським треба скласти план.

Він повернувся до Вронського.

— Отже, ваш план?

— Товаришу генерал-полковнику, сьогодні вранці ми перехопили ще одну радіопередачу. Те саме радіо, той самий оператор. Англієць. Приблизно двадцять кілометрів на північ від Правдинська, в лісі, на південь від річки Преголі.

— Правдинськ... Бункер нашого командування.... і один ракетний комплекс «Іскандер». Якщо ви маєте рацію, то ця ціль дійсно варта розвідки. Але це не та ціль, на яку вони коли-небудь зважаться напасти. Це швидше нагода, якою нам непогано було б скористатися, аніж конкретна загроза з їхнього боку. Хмм... І взагалі, вони не побачать там нічого, що б ще не сфотографували їхні супутники.

— Абсолютно з вами згоден, товаришу генерал-полковнику. Мій план — доставити команду спецпризначенців, п’ятнадцять людей, для зміцнення гарнізону. Ми або спіймаємо їх під час здійснення розвідки, або відстежимо і захопимо, коли вони будуть відправляти в Лондон рапорт про стан справ. Тепер нам відомо, кого ми шукаємо, і ми знайдемо їх протягом кількох хвилин або в самому Правдинську, або в лісі під час передачі даних... Вони ніколи й не дізнаються, що саме їх видало.

— Дуже добре, майоре. Але це все на вашу голову, — пробурчав Кіркоров. Він випив залпом дві склянки горілки, розстебнув верхній ґудзик сорочки.

За прикладом генерала Вронський одним духом випив горілку і швидко заїв шматком сала, щоб не подразнювати шлунок. Якщо він не зможе зараз переконати генерала, вважай, що півдня зведено нанівець. Тож Вронському багато чого треба було ще зробити.

— Товаришу генерал-полковнику, мої люди сподіваються, що ви зробите їм честь і зустрінетеся з ними, перш ніж вони поїдуть. Я хочу доставити їх у Правдинськ раніше, ніж туди прибудуть британці. Ви не могли б?..

Генерал підозріло глянув на Вронського. Вочевидь, він саме зібрався побалакати з майором, поки вони питимуть горілку, і з нетерпінням чекав на можливість розповісти якісь героїчні історії.

— Йдіть. Я підійду до них за п’ятнадцять хвилин.

Вронський зібрав своїх бійців 45-го гвардійського полку спецпризначення в транспортному ангарі, що межував зі штабом Калінінградського оборонного району, і швидко пояснив ситуацію. Зустріч із генералом — це останнє, що їм було потрібно зараз. Але майор зметикував, що попросити генерала зустрітися із хлопцями просто зараз — це найкращий спосіб зробити все, як він задумав, поки той не напився і не змінив свою думку. А оскільки в команді лише п’ятнадцятеро осіб, Кіркоров завершить зустріч дуже швидко.

Поки Вронський чекав на генерала, готовий привітати його біля дверей, він встиг ще раз обміркувати свій план. Чи не робить він помилку?

З огляду на всі передачі радіосигналів було зрозуміло, що британський капітан і його команда явно націлилися на ракетний комплекс «Іскандер» з ядерними боєголовками, який розташовувався на південь від Правдинська. Він не міг собі уявити, що ще, крім звичайної розвідки, вони можуть планувати. Не могли ж британці розраховувати захопити ракету, принаймні, без того, щоб розпочати наступну світову війну. А це здавалося цілковитим божевіллям. І він, майор Вронський, не допустить, щоб сталося щось подібне. Не з цими людьми, які зараз стоять позаду нього. Ні, якщо президент хоче побачити того англійця живим (а складалося таке враження, що він справді цього хоче), то заманити його у засідку було найкращим рішенням.

Тепер майор і його команда стояли й чекали на візит генерала. Ад’ютант прибув через тридцять хвилин і оголосив, що Кіркоров уже в дорозі разом із командиром бази. Вронський дав своїм людям команду «увага».

Генерал, від якого трохи тхнуло горілкою, увійшов і, не звертаючи уваги на Вронського, попрямував до шеренги бійців.

Майор був вражений тим, як генерал, незважаючи на свій стан, підходив до кожного бійця і з насправді щирою зацікавленістю розглядав спеціальне спорядження, якого жоден простий російський солдат досі ніколи не бачив. Шоломи нового покоління та бронежилети з титановими пластинами на грудях і спині, з керамічною бронею на основі карбіду бору, непроникною для стандартних 5,56-міліметрових набоїв НАТО, які будуть в англійців; гранатомети; штурмові гвинтівки з їхніми дозвуковими 9-міліметровими високоефективними бронебійними набоями, а також денними та нічними прицілами, що так підходять для прихованої стрільби; а ще — радіопередавачі з гарнітурою на комірцях і шоломах, які дають змогу вести переговори по рації, залишаючи при цьому руки вільними.

Зрештою перевірка була завершена. Кіркоров звернувся до Вронського, який опанував себе і зосередився.

— Майоре Вронський, ваші солдати справляють дуже гарне враження. В мене є лише одне запитання.

— Слухаю вас.

— Ви впевнені, що ці терористи не становлять загрози для наших ракет «Іскандер»?

— Не становлять. Там лише п’ятеро людей і кілька «лісових братів». Яку загрозу вони можуть становити для ваших добре навчених солдат і моїх спецпризначенців? Вони вочевидь проводять розвідку. І це їхня найгірша й остання помилка. Президент буде нескінченно вдячний вам, якщо ви дозволите мені захопити їх та передати до ваших рук.

Генерал посміхнувся, глянув на свого ад’ютанта і наказав:

— Запиши все, у чому нас щойно авторитетно запевнив майор Вронський.

Потім він пильно подивився на шеренгу бійців.

— А ви мусите досягти успіху в цій місії. Президент розраховує на вас. Росія вірить у вас.

Вронський віддав честь; тепер він був вражений ще більше: Кіркоров точно знав, як грати у брудну політику і що робити з незгодними. Майор розумів, що не повинен був дозволяти собі такі маніпуляції, але, якби він хоч трохи завагався, його план із засідкою, безсумнівно, було б скасовано.

— Дякую, товаришу генерал-полковнику. Мої хлопці вас не підведуть. А зараз... Дозвольте розпочати підготовку до операції.

— Дозволяю. Починайте. Батьківщина спостерігає за вами. — Кіркоров недбало, формально, торкнувся козирка кашкета у відповідь на врочисте салютування Вронського і поспіхом вийшов з ангару у супроводі свого ад’ютанта і командира бази.

— А щоб тобі, бісовий сину... — процідив крізь зуби один із бійців, коли генерал, здавалося, був уже поза межами чутності.

— Я все чую, Леве Давидовичу, — буркнув Вронський не обертаючись, щоб хлопці не помітили полегшення на його обличчі, коли він дивився у спину начальству. Майора бентежило передчуття, що нарешті він зможе зрівняти рахунки з тим британським офіцером. І в цей самий момент емоційного підйому він чітко усвідомив, що це завдання стало його особистою місією. «Я вже стаю схожим на нашого президента», — пробурмотів він собі під носа й нарешті повернувся до своїх хлопців.

— По машинах, — наказав він, і ті миттю забралися у вантажівки «Урал-4320», які мали доставити їх у Правдинськ.

Трохи більше ніж за годину Вронський і його команда розмістилися по периметру командного бункера у Правдинську. Це було дуже близько до того місця, де засікли радіосигнали. А що як англійці ведуть якусь подвійну гру? Хоча навіть коли й так, то що з того? Головне, що він прибув сюди раніше, ніж вони, і цього разу в нього є перевага — несподіваність. Незабаром він знову зустрінеться з тим британським капітаном.

Вронський подивився на люмінесцентний циферблат свого Rolex — дорогого годинника для підводного плавання: п’ять з половиною годин до заходу сонця. Достатньо часу, щоб влаштувати засідку.

15:00, субота, 8 липня 2017 раку Офіс президента, Кремль, Москва

Федір Федорович Комаров, голова адміністрації президента, бачив, що шеф почувається некомфортно. Незважаючи на малий зріст, президент мав зовнішність і поставу солідної людини, яка завжди викликала повагу і навіть наганяла страху. Але для себе Комаров зауважив, що з часу потоплення судна «Королева Єлизавета» все пішло не так, як очікувалося. Люди почали дедалі голосніше говорити, що президент втратив впевненість і почуття реальності, які завжди були притаманні йому на шляху до абсолютної влади в Кремлі. Може, президент уже втрачає репутацію сильного лідера, яка досі гарантувала йому високе становище? Комаров обвів поглядом невиразні обличчя людей, що сиділи навколо стола, й запитав себе, кого ж із них тепер можна уявити в кріслі президента.

Бліде, безкровне обличчя президента враз почервоніло від гніву. Світлі безбарвні очі виділялися на ньому більше, ніж зазвичай. На залисинах блищали краплі поту. Замість загрозливого тону в голосі, яким він зазвичай демонстрував своє невдоволення, останнім часом йому були притаманні спалахи гніву, що супроводжувалися криками на підлеглих за найменші проступки.

Ось і зараз він знервовано кричав. Цього разу на генерала Гареєва, начальника Генерального штабу Росії, який сидів за столом у аскетичному президентському офісі в Кремлі.

— Тепер ви послухайте мене, Михайле Миколайовичу, — кипів Путін. — Трохи більше як місяць тому ви запевнили мене, що тримаєте заворушення в Прибалтиці під повним контролем! А тепер кажете, що втратили свободу пересування, що через дії цих партизанів — «лісових братів» — війська можуть переміщатися лише по основних дорогах! Чи для цього ви забрали війська з України та з гарнізону в Калінінграді? А як щодо затримання того британського капітана, якого я вам наказав знайти? Що, досі нічого? Він робить з мене дурня, чи як?... І з вас також, між іншим... Я не потерплю такого. Ви розумієте це? Якщо ви не можете спіймати його, то я знайду того, хто зможе!

Гареєв мовчав — знав, що краще не переривати тираду президента, коли той не в гуморі, й тоді він невдовзі знайде іншу ціль, щоб виплеснути на неї свій гнів. Комаров оцінив такий хід. І дійсно, президент швидко переключився на наступну мішень, якою цього разу став директор ФСБ Меркулов.

— Місяць тому ви запевняли мене, Лаврентію Павловичу, що в НАТО безлад! А зараз кажете, що всі ваші агенти у столицях країн НАТО повідомляють про відновлену єдність Альянсу і його налаштованість зробити все можливе, щоб не віддати нам Прибалтику! Як ви поясните це?

Меркулов, голова ФСБ, страхітливої організації, що прийшла на зміну КДБ — Комітету державної безпеки і служби розвідки, успадкувавши як його репутацію, так і практичні справи, був страшною людиною, незважаючи на свою зовнішність начебто м’якого та спокійного чоловіка в окулярах. Комаров вважав його єдиною людиною в Росії, здатною нагнати страху на президента.

Спокійно, майже недбало, Меркулов пробурмотів:

— Володимире Володимировичу, ви маєте визнати, що єдність НАТО знову актуальна значною мірою завдяки нещодавньому прикрому потопленню двох протимінних суден, а також вашому рішенню торпедувати «Королеву Єлизавету» в той час, коли вона не становила жодної загрози для нас у західній частині Балтійського моря. Якщо ми хотіли гарантовано зміцнити Америку і пришвидшити час, коли вона очолюватиме Альянс, ми не могли зробити нічого кращого, ніж розбити вщент тих американців на військовій базі Лієлварде в Латвії. Якби ми не зачіпали американців, вони не загрожували б нам зараз. А НАТО без американців нічого не варте. Все дуже просто. Ми не зробили нічого, щоб покращити наші позиції в цій ситуації, а вони зробили. І тому ми зараз маємо цю проблему. Що тут ще сказати?

Навколо запала тиша. Але ніхто не висловив невдоволення словами Меркулова і не дистанціював себе від нього. Для Комарова це стало підтвердженням того, чого він найбільше побоювався: дедалі більше скидалося на те, що він, голова адміністрації президента, нерозривно пов’язаний не з тією людиною.

Та президент швидко приборкав свій гнів. Як колишній співробітник КДБ і голова ФСБ він знав, яку силу і владу мав Меркулов, і розумів, що сам зараз потребує підтримки цього чоловіка.

Комаров спробував повернути собі ініціативу та змінив тему.

— Володимире Володимировичу, я рекомендую заслухати звіт про диспозиції НАТО.

Президент подивився на Гареєва і пробурчав, знову беручи владу в свої руки:

— Доповідайте, будь ласка.

— Володимире Володимировичу, НАТО під американським керівництвом мобілізувало значні військові сили. У західній частині Прибалтики Альянс зібрав військово-морський десант на базі 2-го морського експедиційного з’єднання. Це бойова група «повітря-земля» завбільшки майже як ціла дивізія. Підтримує все це американський 6-й флот із двома авіаносними ударними групами, це сорок кораблів і сто сімдесят п’ять літаків. Загалом це значна військова сила. Водночас Альянс зібрав ще й цілий корпус із трьох дивізій під егідою корпусу Сухопутних військ швидкого реагування Об’єднаних збройних сил НАТО, яким керують британці. Зараз вони перебувають на північному сході Польщі, на південь від литовського кордону.

— Чи означає це, що вони переважають за чисельністю?

— Ні. Але наші сили розосереджені по всіх балтійських країнах, у той час як НАТО може швидко зосередити всі зусилля в одному місці для досягнення сильнішого ефекту. І ось тоді вони значно переважатимуть за чисельністю.

Президент на хвилину замислився.

— Це означає, що стратегічно ситуація все ще складається на нашу користь. Якщо Альянс настільки дурний, щоб зосередити свої сили в одній точці... а вони муситимуть це зробити, щоб розпочати успішну атаку... ми зможемо знищити їх однією з наших тактичних ядерних боєголовок. Так?

— Правильно, Володимире Володимировичу, — генерал похмуро всміхнувся. — Там може бути певна відмінність між тактичними та міжконтинентальними боєголовками, але в дійсності навіть найменша сучасна боєголовка у багато разів потужніша від тієї бомби, яку американці скинули на японців у 1945-му. Всього лише одна правильно використана тактична боєголовка рознесе вщент будь-який армійський корпус. Ті, хто не згорить на місці, будуть надто травмовані, щоб продовжувати боротьбу. І ще багато людей помре протягом наступних днів чи тижнів.

— Але ж вони можуть зробити те саме і з нами, використавши свої крилаті ракети...

— Абсолютно правильно. Але різниця між нами полягає в тому, що Росія — величезна країна, і ми можемо розосередитися й сховатись. Тоді багато людей виживе. Західна Європа заселена дуже щільно. Там електорат ніколи не допустить, щоб сталося щось подібне. Більш того, політики європейських країн знають, що ми дійсно можемо натиснути на кнопку, якщо на нас нападуть.

Президент кивнув, трохи заспокоївшись.

— Як ви сказали, Михайле Миколайовичу, раніше: «абсолютно правильно». Отже, ці сили, якими вони нібито загрожують нам у Прибалтиці, повністю американські? А як же ті три дивізії Корпусу швидкого реагування?

— Володимире Володимировичу, ви маєте рацію, балтійські військово-морські й повітряно-десантні сили в переважній більшості — американські, але не повністю. Англійці розгорнули свою Королівську військово-морську бригаду командос на кораблі Її Величності «Альбіон», в той час як голландці пообіцяли розмістити батальйон морської піхоти на своєму десантному кораблі «Роттердам». Крім того, британці також направили корабель Її Величності «Оушен», вертольотоносець, разом з усіма конвоями. До цього треба додати ще французький авіаносець «Шарль де Голль» і кілька кораблів ескорту — фрегати й есмінці з Німеччини, Франції, Італії, Іспанії, Португалії, Норвегії, Данії та Бельгії, не кажучи вже про протичовнові субмарини з Великої Британії, Франції, Німеччини та, звісно, з Америки. Тож європейські члени НАТО, безумовно, можуть сказати один одному, що вони активізувалися до належного рівня. І це якраз те, за словами наших інформаторів, про що вони говорять між собою на рівні лідерів країн і міністрів закордонних справ. Ключовий момент, на якому я мушу наголосити, це те, що навіть з усіма своїми проблемами управління та контролю це є значно більшою силою, ніж наш Балтійський флот. І було б дуже тривожно, якби ми з’ясували, що країни НАТО готові ризикнути і завдати ядерного контрудару у відповідь.

— Вони не готові, — перебив президент, ігноруючи побоювання Гареєва. — А що там із дивізіями корпусу НАТО на північному сході Польщі?

— Найсильніша на сьогодні американська 4-а піхотна, але, крім неї, ще є 3-я дивізія Великої Британії з бронетанковою бригадою і французький Іноземний легіон з легкою бронетанковою бригадою. Ми також щойно дізналися, що італійці відправляють танкову бригаду «Арієте», яка завжди була тісно пов’язана із Корпусом швидкого реагування Об’єднаних збройних сил НАТО. Більша частина бойового забезпечення, такого як артилерія, інженерні війська, розвідка та інші види підтримки, — британська. Але варто зазначити, що і кілька інших країн зробили свій чималий внесок. І, звісно, кожна країна сприятиме логістичним забезпеченням для підтримки своїх людей.

— А німці?

— Так. Ми всі були здивовані поведінкою німців. Перша бронетанкова дивізія вже готова до розгортання на північному сході Польщі. Вона дуже потужна. Та ще й посилена польською 10-ю бронетанковою бригадою.

— Поляки воюють пліч-о-пліч з німцями. Це, мабуть, вперше. Так, здається, ми справді об’єднали Альянс...

Доволі незграбна спроба президента пожартувати наштовхнулась на ніякове мовчання за столом. Комаров був упевнений, що ще два тижні тому всі б іржали, як коні. Але не зараз, коли нарощування сил на кордоні невпинно зростало і всі почали усвідомлювати значущість допущених військових прорахунків.

Президент продовжив.

— Як ви оцінюєте наміри НАТО?

— Володимире Володимировичу, — знову вступив Гареєв, — ми дуже ретельно розглянули це питання, і наша оцінка основана не тільки на тому, де Альянс розгортає свої військові сили і які їхні можливості; ми також зосередилися на питаннях розвідки, включаючи і радіорозвідку. Ми зробили все можливе і неможливе й навіть ризикували своїми найкращими агентами на Заході, щоб з’ясувати, що ж насправді відбувається. Більш того, в нас є результати оперативного аналізу проведених військових навчань за кількома різними сценаріями. І, нарешті, я вивчив увесь цей масив інформації й поставив собі ключове запитання: що я робив би на місці адмірала Говарда, Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі?

— І що б ви робили, Михайле Миколайовичу?

— Я вважаю, що намір головнокомандувача такий: оточити і нейтралізувати наш Балтійський флот у Балтійську з базою в Калінінграді й бути готовим провести висадку морського десанту на узбережжя Естонії. Тим часом корпус НАТО на північному сході Польщі буде готовий до вторгнення у Литву зі своїми трьома підрозділами. Після цього — масована повітряна атака, щоб вибити наші засоби ППО й нейтралізувати авіацію. По суті, НАТО погрожує взяти в кільце наші війська у Прибалтиці з моря, із суші та з повітря, щоб змусити нас піти з країн Балтії.

— А можливо, це обманний маневр? — припустив президент.

— Не думаю, — відповів Гареєв, — Для НАТО це майже неможливо. Їхні військові чини не можуть ступити й кроку, не отримавши згоди Північноатлантичної ради. Я знаю це ще з тих часів, коли бував у штаб-квартирі НАТО в Європі та спілкувався з вищими чинами НАТО тут, у Москві. Їхня система унеможливлює проведення фіктивних операцій, тому що майже не дає змоги отримати ефект несподіваності. Будь-яке стратегічне воєнне рішення має бути санкціоноване Північноатлантичною радою, тобто це — міжнародна конвенція НАТО. Отже, як тільки план з’явиться на столі, ми будемо знати про це протягом кількох годин... які б заходи безпеки вони не намагалися застосувати.

— Але, — задумливо промовив президент — знаний теоретик конспірології, — звичайно...

— Я теж ставив собі це запитання, — втрутився генерал Гареєв, знову дозволивши собі таке, що він не наважився б зробити іще кілька тижнів тому, — і дійшов висновку, що НАТО як організація не в змозі мислити так широко, як того потребує проведення фіктивних операцій. Саме тому ми досягли успіху, захопивши їх зненацька три роки тому, коли ввійшли у Крим. Ситуація ускладнюється Північноатлантичною радою, яка наполягає на збереженні політичної доцільності для всіх операцій. НАТО завжди мало проблему з тим, що це надто велика організація, але коли вона ще й розширилася аж до двадцяти восьми членів, то стала просто неймовірно великою. Політики вважали, що чим більше членів, тим краще, але, як ми знаємо, Володимире Володимировичу, «менше» часто може бути значно кращим.

Президент замислився:

— Тож яка наша відповідь?

— Незважаючи на їх чисельність, ми готові. Наш Балтійський флот буде виснажувати і врешті-решт позбавлятиме боєздатності військово-морські та повітряно-десантні сили НАТО на їх шляху на схід, де вони мають намір висадитися на узбережжі Естонії. Навіть якщо їм вдасться це зробити, наша 6-а армія закріпила міцні оборонні позиції на узбережжі Естонії в усіх місцях їх можливої висадки. До того ж ми зберігаємо мобільні танкові резерви, готові до контратаки. На південному литовському кордоні розгорнута 20-а гвардійська армія. Я також можу повідомити, що 2-а гвардійська танкова армія вийшла зі свого гарнізону в центральній частині Росії, в Самарі, і перекинута в Західний військовий округ. Тим часом сили, які ми відвели з Калінінграда й України, будуть продовжувати стримувати заколот «лісових братів» у прибалтійських країнах. Що ж стосується повітряного бою, то НАТО не зможе отримати перевагу в повітрі. Наша радіолокаційна станція «Воронеж» у Калінінграді може зафіксувати все, що відбувається на відстані сотень кілометрів. Цього достатньо, щоб тримати під контролем всю Східну та Центральну Європу. Ця станція здатна відстежувати понад п’ятсот літаків одночасно. Після виявлення літак НАТО зустрічається із нашими системами протиповітряної оборони S-400 та С-500, а також із нашими перехоплювачами. Таким чином, ми впевнені в тому, що будемо зберігати перевагу в повітрі, а це дасть змогу впевнено перемогти НАТО й на землі.

— А як щодо Калінінграда? Чи є небезпека того, що НАТО нападе на нас там?

— Ми вважаємо, що немає, Володимире Володимировичу, — вступив у розмову міністр закордонних справ, який досі мовчав. — НАТО веде свої нескінченні розмови про те, що Альянс є суто оборонним союзом. Одна справа — застосувати статтю 5 Вашингтонського договору, щоб захистити державу-члена, і зовсім інша — атакувати російську суверенну територію. НАТО ніколи не отримає згоду на це Північноатлантичної ради. Крім того, наші друзі в Афінах і Будапешті підтвердили, що накладатимуть вето на будь-яку подібну пропозицію.

— Ми знаємо, що американці та британці використовують свої сили спецпризначення тільки як останній аргумент, у самому крайньому випадку,— втрутився Гареєв. — І ми дуже ретельно за ними спостерігаємо. Я можу точно сказати, що наразі жодних спецпризначенців біля Калінінграда немає.

Обличчя президента світилося від задоволення. Зараз воно мало такий вираз, як колись раніше.

«Якщо НАТО атакуватиме, — розмірковував Комаров подумки, — і Росія це швидко виявить, у чому абсолютно впевнений Гареєв, крісло президента гарантоване йому на все життя, і моє перебування поряд із ним гарантоване також». Якби НАТО навіть і зробило щось помітне, наприклад, махало б шаблями, але не більше, то результат був би той самий: це була б перемога президента Путіна. Небезпека загрожувала б йому тільки в тому випадку, якби Росія зазнала поразки. І якщо таке станеться, то кожна людина за цим столом опиниться в потопаючому кораблі. Дуже небезпечні часи, і доля президента міцно пов’язана з долею Росії та всіх цих людей навколо стола.

Президент продовжив:

— І ще скажу про всяк випадок, якщо у когось із вас є сумніви: я без вагань нанесу ракетний удар по Варшаві чи Берліну, як тільки НАТО почне атакувати. Євгене Сергійовичу, — запитав він, дивлячись на міністра закордонних справ, — наскільки ви впевнені в тому, що американці не використають наше застосування тактичної ядерної зброї як привід для міжконтинентального удару?

— Складно сказати, Володимире Володимировичу. З одного боку, американці не будуть ризикувати і створювати Армагеддон заради якогось європейського міста або військового об’єкта. Але з іншого боку, будь-яке використання тактичної ядерної зброї проти НАТО на морі чи на суші неминуче призведе до величезних жертв серед американців через їхню перевагу у військовій силі. А якщо хтось із американців зазнає удару ядерної бомби, то все — усі ставки зіграні. Вони, звісно, відповідатимуть тактичною зброєю на полі бою. І тоді я не виключаю, що американці використають міжконтинентальні балістичні ядерні ракети.

— З цього випливає, що ми повинні обмежитись використанням ядерної зброї тільки по відношенню до європейців, — жваво промовив президент.

Комаров, однак, не вірив цим намаганням Путіна здаватися рішучим і позитивним. Якщо вони навіть тільки обговорюють використання ядерної зброї, це означає, що щось не зладилось із планом президента. Так не мало бути, щось не те передбачалося. Ще місяць тому він відчув, так би мовити, зміщення тектонічних плит. Тепер не було сумніву, що вони таки змістилися. Питання лише в тому, як далеко і на чию користь?

22:00, субота, 8 липня 2017 року Ліс на південь від Правдинська, Калінінград, Росія

Вісімнадцять годин потому, через годину після заходу сонця, Морланд і його команда залишили позиції, де нещодавно залягали. У них було більш ніж достатньо часу для відпочинку й для того, щоб зробити хоча б кілька ковтків води і щось поїсти. У Морланда в похідному рюкзаку знайшовся пайок — трохи сухого печива і банка консервованого м’яса. «Не багато, — подумав він, — але краще, ніж нічого». Ніч була ясною; мряка, що почалася, коли вони лежали в укритті, припинилась. Проте місяць іще не зійшов. Та навіть коли цей місяць-молодик і з’явиться, він світитиме тьмяно. Щоправда, сьогодні відсутність яскравого місячного світла була їм на руку.

Лукша знову був провідником, і зараз він разом із сержантом Вайлдом замикав колону. Прямуючи до краю зони десантування американського спецназу, йшли повільно й обережно, дотримуючись маршруту, розробленого завдяки даним розвідки. Час від часу зупинялися і прислухались, а потім переходили у кругову оборону і займали вогневі позиції, як завжди робили під час стройової підготовки. Дослухалися, чи немає небезпеки спереду і обабіч, намагаючись розрізняти звуки, які важко почути, коли рухаєшся лісом. Постійно стежили, чи немає небезпеки для тих, хто йде позаду. Поки що все було спокійно.

Через кілька годин ходу Лукша зупинився й підняв руку. Група якраз перебувала на самому краю зони десантування, і треба було знову перейти до кругової оборони. Цього разу всі зімкнулись дуже щільно: нога кожного з них перехрещувалася з ногою людини справа; таке вузьке коло робило їх якомога меншою мішенню для патрулів або цивільних, які могли блукати поблизу. Морланд подивився на годинник. Залишилося йти ще двадцять п’ять хвилин. Вони мають прибути завчасно, як і планувалося. Він вказав на свій годинник Лукші, який ніс радіолокаційний маяк-відповідач. Той показав великий палець на знак того, що зрозумів. Час тягнувся дуже повільно. Тепер залишилось іти ще п’ятнадцять хвилин. Морланд звірив час із сержантом Вайлдом і Лукшею: кожен подивився на свій годинник з люмінесцентним циферблатом і одразу ж підняв великий палець вгору. Тепер починався зворотний відлік. Чверть по півночі Лукша активував ручний термінал радіолокаційного маяка-відповідача. Пристрій мав спрацювати, як тільки він отримає вхідний сигнал від американських парашутистів-спецпризначенців після їх приземлення. Цей сигнал і приведе їх сюди.

Близько п’ятдесяти хвилин тому приблизно за тридцять кілометрів на південь з висоти дев’ять тисяч метрів над північною Польщею американські солдати вистрибнули з літака. Незабаром вони розкрили свої парашути, вдавшись до прискореного планерування, зайшли в російський повітряний простір і тепер приземлялись у зоні десантування зі швидкістю 28 кілометрів за годину. Солдати керувались GPS-навігаторами, прив’язаними до зап’ястя, які, як вони сподівались, неможливо засікти за допомогою радара. Зараз, коли десантники наблизились до місця призначення, вони з нетерпінням чекали на радіолокаційний сигнал у відповідь. Це буде для них знаком, що тут їх вже очікують доброзичливі провідники.

Морланд раптом усвідомив, що прагне почути бадьорі голоси американців, побачити їхні мускулисті тіла. Для нього це буде ознакою першого кроку на шляху додому, до нормального життя.

Довго чекати не довелось. За кілька секунд він почув тихий шурхіт. Прямо перед собою, у відкритому полі за лінією дерев, Морланд побачив обриси парашута, який наближався до землі, й людську постать під куполом. Потім швидко одна за одною почали з’являтися інші постаті в шоломах, з кисневими масками та окулярами нічного бачення на обличчях. Це прибули американські «зелені берети».

23:30 за центральноєвропейським часом, субота, 8 липня 2017 року, 00:30 за східноєвропейським часом, неділя, 9 липня 2017 року Комплексний центр кризового оперативного управління, ставка Верховного головнокомандувача НАТО в Європі, Монс, Бельгія

То був довгий день. Навіть у нічну зміну Центр кризового і оперативного управління — нервовий центр штаб-квартири НАТО — гудів наче вулик. У просторому відкритому офісі командного центру зібралися штабні офіцери з усіх держав-членів НАТО і кількох країн-партнерів, а також цивільні фахівці з вражаючим послужним списком і представники провідних європейських гуманітарних організацій та ООН. Головною метою цього великого зібрання була розробка плану щодо випровадження Росії з країн Балтії. У Центрі з його численними комп’ютерами, великою кількістю соціальних і медіа-каналів із цілодобовими новинами, супутниковим спостереженням у реальному часі інформація миттєво фільтрувалася, аналізувалась і поширювалась серед учасників командної групи і допоміжного персоналу. Потім розроблялися плани, і вказівки передавались у штаб об’єднаного командування в місто Брюнсум у Нідерландах і у Неаполь в Італії, а також у штаб BMC НАТО в Нортвуді у Великій Британії та ВПС у місті Рамштайн в Німеччині.

У яскраво освітленому конференц-залі Центру сиділи адмірал Макс Говард, Головнокомандувач НАТО, Мак-Кінлі та генерал-майор Скіп Вільямс, моложавий американець, заступник начальника оперативного штабу. Вони уточнювали порядок дій під час операції, що мала розпочатися найближчим часом, а саме: на світанку в неділю.

Говорив Вільямс.

— Як і слід було очікувати, пане головнокомандувачу, командування ВПС продовжує серйозно протидіяти. Вони очікують, що у разі операції такого масштабу матимуть кілька днів на здійснення повітряного перекидання або, принаймні, «вікно» на тридцять шість годин, щоб гарантувати хоча б наполовину ефективне придушення повітряної оборони противника. Ідея проведення всієї операції протягом однієї короткої липневої ночі викликає в них найбільше занепокоєння. Вони нагадують, що кожна війна в новітній історії (навіть війна з таким безпорадним ворогом, як Лівія) залежала від повітряної кампанії тривалістю хоча б кілька днів.

— Зараз іде війна зовсім іншого типу, — Говард залишався незворушним, — тут не можна застосовувати старі методи. Масштабна повітряна операція з подальшим використанням наземних сил — це застаріле мислення. Саме цього росіяни й очікують. А ми маємо бути більш гнучкими і вправними. Ми знаємо, що інтегрована система протиповітряної оборони, яка охоплює Калінінград і Східну Європу, надзвичайно дієздатна. Я дуже добре розумію, що російська зенітно-ракетна система S-400 має ракети великої та середньої дальності, здатні вражати на відстані чотириста кілометрів. А ще у них є ракети малої дальності для знищення швидких, маневрених цілей. Тож росіяни дійсно мають потенціал, здатний максимально ускладнити роботу наших військово-повітряних сил.

— Втім, наші літаки — найкращі у світі бойові одиниці, — вів далі Говард. — Тому я впевнений, що з багатоцільовими винищувачами F-22A «Раптор» і стратегічними бомбардувальниками В-2А «Спірит» на озброєнні в нас є можливість пробити російську повітряну оборону, що дасть змогу іншим нашим бомбардувальникам атакувати цілі на землі. І не забувайте про нову версію високошвидкісної протирадіолокаційної ракети HARM на наших повітряних суднах. Завдяки GPS можна визначити місце розташування зенітно-ракетних комплексів «земля-повітря». Навіть якщо вони вимкнуть свої радари, все одно ми дамо їм прочуханки.

Мак-Кінлі був вражений. Він не очікував, що Говард так добре розбирається в технічних питаннях. «Але що тут дивуватись, — подумав він. — Як колишній військово-морський льотчик, який командував авіаносною ударною групою, він повинен це знати. Всі ці технічні деталі — елементарні речі для будь-якого авіатора».

Говард продовжив:

— Та зрештою ми нейтралізуємо російський потенціал. Я розраховую на ефект несподіваності та концентрацію усіх сил для однієї масованої атаки з повітря та ракетами «Томагавк» із моря. І, звичайно ж, ключ до всього цього — активація британцями «Распутіна». Росіяни не встигнуть збагнути, що відбувається. Для них це буде справжнє пекло — повний колапс їхньої інтегрованої системи ППО, а також систем управління та зв’язку, як ядерних, так і всіх інших.

— Ми знаємо, сер. Але проблема в тому, що повітряне командування в Рамштайні не розуміє цього. Командувач вважає, що для його людей це буде самогубство, — пояснив Вільямс. — Найм’якіший вираз, який він вжив із цього приводу, — «Ви там не здуріли?» То чи не могли б ви...

— Скіпе, все ясно, — перебив Говард. — Я розмовляв із ним. Ми старі приятелі. Але добре, що у британців коло довірених осіб дуже обмежене. Не дай Боже, звісно, але, можливо, нам доведеться знову використати «Распутіна», тож ми повинні тримати його існування в таємниці. Я ще раз поговорю із командувачем у Рамштайні та спробую його заспокоїти... Звісно, я розумію, що тим льотчикам буде несолодко. Але це єдиний вихід.

Мак-Кінлі розумів: тільки Говард і Вільямс були допущені до інформації про «Распутіна». Коло довірених осіб не можна розширювати. Навіть начальник штабу Об’єднаних збройних сил НАТО, генерал Клаус Віттмен, німець, не був посвячений у цю таємницю. Але згідно з так званим протоколом про дві пари очей, така чутлива розвідувальна інформація може бути доступною лише представникам Великої Британії й Америки, і то лише тим, кому вона конче необхідна. Такі обмеження викликали шквал обурення в Альянсі, де рівні права учасників є основоположним принципом. Особливі скарги надходили від французів, які нарікали на «привілейований англосаксонський клуб».

— Давайте рухатися далі. Скіпе, розкажи мені ще раз про порядок дій.

Вільямс натиснув кнопку на пульті дистанційного управління і знову прокрутив слайди. Після того як «Распутін» буде активовано телефонним дзвінком Мак-Кінлі напряму до Центру урядового зв’язку, вікно можливостей залишиться невизначеним. Із рапорту Алленбі з ЦУЗ було зрозуміло: «Распутін» матиме надзвичайно руйнівний вплив на всі російські системи управління і зв’язку, включаючи інтегровані протиповітряні та ядерні. Але все ще було незрозуміло, як довго цей ефект протримається.

Найбільше, що ЦУЗ міг гарантувати, — це восьмигодинне вікно. Сюди входитимуть година чи дві, поки росіяни отямляться від того, що сталося вночі, й почнуть усувати помилку. Але потому вони швидко відновлять контроль за своїми системами протиповітряної оборони і ядерними системами. Саме тому коротка і дуже чітка операція із розгрому російської ППО має вирішальне значення.

Вільямс продовжив:

— За нашими оцінками, у спільному оперативному районі[38] росіяни мають близько трьохсот зенітно-ракетних установок, об’єднаних у понад сотню батарей приблизно із п’ятьма тисячами установок зенітної артилерії за підтримки сотень пошукових радарів завчасного попередження. Це означає, що після активації «Распутіна» потрібен постійний потік літаків союзників над південною Литвою, Калінінградом та Західною Естонією, щоб вразити батареї та інші наземні цілі, поки система управління і зв’язку С2 не працює. Цілі визначені дуже точно. Якщо нам вдасться зробити все несподівано, то Об’єднані військово-повітряні сили здобудуть значні переваги в повітрі, перш ніж розпочнеться повітряний бій. І ще... я не впевнений, для кого буде більше несподіванки: для росіян, коли їхні системи вийдуть з ладу, чи для наших пілотів, коли вони виявлять, що небо відкрите і їм не загрожують зенітно-ракетні установки противника. Інакше кажучи, не-має ніякої протиповітряної оборони взагалі. Цілком можливо, що деякі окремі батареї зможуть працювати в ручному режимі й відкриватимуть вогонь з власної ініціативи. І це створює для нас дуже привабливу перспективу.

— Яку ж? — поцікавився Говард.

— Якщо почнеться нескоординований вогонь, — а це цілком можливо за умови, що наш «Распутін» виправдає своє ім’я, — то росіяни не наважаться підняти свої літаки в повітря, якщо існуватиме хоч найменша небезпека, що їх можуть збити власні зенітно-ракетні комплекси.

— О! Мені це подобається! — зрадів Мак-Кінлі. Центр урядового зв’язку не повідомив його про таку можливість.

Говард лише кивнув.

— Це був би несподіваний бонус. Але якщо «Распутін» не спрацює, то ми реалізуємо план Б, так?

— Ми готові до цього, пане Верховний головнокомандувач. Тоді буде стандартна, але потенційно дуже виснажлива операція. Командування ППО має запасний варіант дій на випадок непередбачуваних обставин. Він полягає у тому, щоб за тридцять шість годин нейтралізувати російську систему ППО S-400. Після того, як це буде зроблено... Але ні... далі рішення приймаєте ви... Якщо все піде добре, успіх вдасться закріпити: корпус швидкого реагування вільно увійде в південну Литву, а 2-й морський експедиційний корпус — в Естонію. Якщо цей план зірветься, ви можете перервати операцію на будь-якому етапі, й тоді нехай вже політики беруться до роботи.

У кімнаті запала тиша. Перспектива провалу операції була занадто жахливою, щоб її взагалі розглядати.

— Але ж може статися й набагато гірше, — озвався Мак-Кінлі. — Існує велика ймовірність того, що росіяни підуть на використання ядерної зброї.

— Я говорив із Вашингтоном про це, Дейве, — запевнив Говард. — США зараз вже перейшли до готовності номер 1 за шкалою DEFCON[39]. Це готовність до ядерної атаки. Вони дуже чітко донесуть до Москви дипломатичними каналами, що будь-яке застосування ядерної зброї, навіть тактичної, призведе до запуску американських міжконтинентальних балістичних ракет, що означатиме повне знищення кількох російських міст для початку. Президент також спілкувалась із британцями та французами, які скоротили до п’ятнадцяти хвилин час підготовки до запуску міжконтинентальних балістичних ракет із підводних човнів. Вони приступили до визначення цілей і вже підготували коди запуску. Схоже на те, що ми впритул наблизились до гарантованого взаємного знищення.

— Ви справді так думаєте, сер? Чи стане президент Діллон наражати американські міста на таку небезпеку?

Говард на секунду задумався, а потім заговорив спокійним тоном.

— Наскільки я знаю президента Діллон, вона дуже серйозно ставиться до цього питання і ніколи не нанесе удар першою. Та водночас вона дуже добре усвідомлює: якщо буде вагатись сьогодні, то дуже ймовірно, що з цією ж проблемою стикнеться завтра. Але наступного разу вже без підтримки НАТО. Вона докорінно відрізняється від останнього президента, і ми повинні переконатися, що росіяни це розуміють.

— Все це робить «Распутіна» критичним, — прокоментував Мак-Кінлі. — Якщо операція провалиться, ми будемо змушені передчасно припинити місію, інакше дамо затягти себе у криваву бійню з майже гарантованим обміном ядерними ударами... Зараз дуже багато залежить від тієї молодої жінки з Центру урядового зв’язку та її товаришів.

— Давайте рухатися далі. Скіпе, повертаймося до тих питань, в яких ти розумієшся найкраще, — сказав Говард. — Навіть стратегічні командири іноді вдаються до тактичних деталей, якщо від них так багато залежить. Я би хотів ще раз поглянути на план операції з точки зору безпеки командного бункера з ядерною зброєю в Правдинську. Зрештою, це та точка опори, на якій все тримається.

Далі настав час для позитивних новин.

— Як ви знаєте, сер, повітряній атаці передуватиме висадка дванадцяти осіб з оперативного загону «Альфа» 1-го батальйону 10-ї групи сил спеціального призначення, що базується в Штутгарті. Вони таємно висадяться з парашутами з застосуванням НАНО[40] попереду основної вертолітної групи. Вони дуже досвідчені й зможуть виконати ваш наказ. Команда британців у Литві вже очікує їх. Це ті самі хлопці, які працюють із «лісовими братами». Коли ці дві групи з’єднаються, вони будуть навідниками для основної повітряної атаки. Вони також зуміють відключити живлення системи контролю С2 ракетних комплексів «Іскандер», як тільки ми прорвемо оборону і захопимо базу.

— А потім?

— На цьому слайді ви бачите супутникову фотографію бази на південь від Правдинська. — Вільямс вказав на невелике місто Правдинськ і базу з бункером управління та зв’язку, що розташовувалася за шість кілометрів на південь. Потім показав на лісову смугу на півночі з невеликим відкритим майданчиком, що був обраний як спеціальна зона посадки гелікоптера.

Перейшовши до наступного слайда, Скіп Вільямс продовжив:

— А це вже етапи операції сил спеціального призначення. Перший етап — оперативний загін «Альфа» прибуває в зону висадки. «Распутін» буде активований за наказом заступника Верховного головнокомандувача НАТО о першій годині ночі за місцевим часом. Це зумовить початок другого етапу операції — повітряного удару, який має знищити російську об’єднану систему протиповітряної оборони. Якщо «Распутін» виведе із ладу їхню систему управління і зв’язку С2, це дасть «Альфі» дві з половиною години часу до початку третього етапу — власне повітряної атаки, яка розпочнеться о третій тридцять за місцевим часом. Звісно, якщо «Распутін» не спрацює, ми не будемо починати повітряну атаку поряд із російською ППО. Бо це буде просто бійня і розгром.

— Дві з половиною години між активацією «Распутіна» і посадкою вертольотів? — здивувався Говард. — Здається, все мало би бути набагато швидше?

— В ідеалі так, сер, — відповів Вільямс, — але ми повинні враховувати несподіванки війни. Протягом цього часу повітряні сили мусять нейтралізувати ракетні комплекси класу «земля-повітря», щоб вони не завдали шкоди нашому десанту. І все це за умови, що «Распутін» спрацював.

— Скіп має рацію, сер, — докинув Мак-Кінлі. — Така реальна ситуація.

— Зрозуміло. — відповів Говард. — А що відбуватиметься, коли десант приземлиться?

— Оперативний загін «Альфа» будуть супроводжувати посилені повітряно-штурмові роти. По одній на кожен із трьох комплексів «Іскандер». Командир підрозділу йде тут на певні компроміси: в ідеалі він хотів би мати перевагу, принаймні, три до одного, а це означає батальйон як мінімум. Проте надсилати батальйон так близько до ворога — це напрошуватися на неприємності. Тому він вирішив зменшити десант повітряно-штурмових сил і залишити тільки посилені роти, але надати їм потужну підтримку з повітря, щоб подолати супротивника під час нападу. Ми також впевнені, що повітряні удари будуть настільки точними, що росіяни не будуть ризикувати і запускати в дію свої «Іскандери». Ще одна проблема в Правдинську — це мінне поле, схоже на протипіхотне. Британська команда виявила його поряд із дротом, що оточує периметр. Поле покривається вогнем із вишок. Втім, бійці знайшли інший шлях. Після позначення майданчика для приземлення десанту їхнє завдання — привести повітряно-штурмову роту безпосередньо до периметру. Потім вже на місці інженерні групи мають підготувати майданчик до знищення на випадок, якщо росіяни таки повернуть свої ракети назад на лінію вогню або якщо існуватиме загроза захоплення наших. Якщо так станеться, то «Альфа» негайно відключить електросистему всередині.

— А що на інших майданчиках у Південному і Озерську? — поцікавився Говард.

— Практично той самий підхід, — відповів Вільямс. — Хоча в нас були хороші розвіддані від інших груп «лісових братів», однак вони далекі від того, що надали британці. Там також можуть бути мінні поля. Ми просто не знаємо про це. Якщо вони є, а ми припускаємо, що таки є, їх треба розмінувати. Але відповідно до нашого плану, Правдинськ — ключовий майданчик. Звідси здійснюється командування і зв’язок з усіма іншими точками. Таким чином, можна з одного місця відключити решту ядерних установок. І останнє. Завершення операції на кожній ділянці проведе десант із 82-ї повітряно-десантної дивізії. Ми вважаємо, що у Правдинську ми зможемо розгорнути бригаду приблизно за шість годин. Це набагато швидше, ніж росіяни зможуть розпочати ефективну скоординовану мультибригадну контратаку. Впевнений, що з будь-якими локалізованими контрударами можна буде впоратися з повітря. І коли росіяни зрозуміють, що відбувається, та зберуться із силами, вони задіють проти нас все, що у них є. Якщо, звісно, наше захоплення їхньої ядерної зброї не переконає Кремль відступити. Саме на це ми і робимо ставку.

Вільямс зупинився.

Говард заглибився у свої думки. Він стояв зараз перед одвічною дилемою командира, який мав прийняти доленосне рішення — послати своїх людей на бій з усіма його смертельними наслідками. Він повернувся до Мак-Кінлі:

— Що думаєш, Дейве? Дуже великий ризик, що росіяни підуть у контратаку, перш ніж ми зможемо розвернути адекватні сили на землі. Навіть якщо ми це зробимо і до того ж спрямуємо Корпус швидкого реагування, щоб зміцнити їх, ми точно отримаємо виснажливий наземний бій, якого так прагнемо уникнути. До того ж, я не впевнений, що Альянс матиме єдину позицію з цього приводу, якщо ми застрягнемо в бійні в Калінінграді.

— Більш того, в Альянсі навіть не знають, що ми збираємося почати той бій. Тож можуть сказати, що ніколи не давали згоди на нього, — пробурмотів Мак-Кінлі.

— То тепер ви кажете, що не впевнені, Дейве?

— Ні, сер, я цього не кажу. Насправді ми лише за кілька годин від захоплення російських ядерних батарей. Зараз немає жодних ознак того, що росіяни мають хоча б найменше уявлення про те, що має статись. Це значить, що наш план працює. До того ж у нас є і своєрідний план відступу.

— Що ви маєте на увазі, Дейве?

— У той момент, коли ми захопимо їхні ракети, вся стратегічна картина зміниться. Ми завжди так думали. І навіть якщо «Распутін» не спрацює або спрацює тільки на короткий час, у нас все ще буде можливість захопити сто російських ядерних ракет.

— Сер? — озвався Скіп Вільямс.

— Так, — Говард був розлючений, що його переривають.

— Заступник Верховного головнокомандувача абсолютно правильно каже. У кожному оперативному загоні «Альфа» є кілька хлопців, яких спеціально навчали підключати «Іскандери», а ще більше вони знаються на повітряних атаках. Вони вважають, що знадобиться не менш як тридцять хвилин, щоб розвернути одну ракету і, вже під нашим контролем, спрямувати на Росію. Коли ці хлопці розберуться, як розвернути одну ракету, з іншими вже діло піде набагато швидше. Вони планують спрямувати на Росію мінімум десять «Іскандерів» з кожної батареї, перш ніж розпочнеться контратака. Це справді реальна можливість, що загроза відступить.

Говард слухав дуже уважно.

— Мені подобається те, що ви говорите, Скіпе... Якщо ми матимемо десять «Іскандерів», готових до запуску по Росії, цього буде достатньо для інформаційної пастки, щоб принизити президента і змусити його йти на поступки. Тоді вже політики самі повинні будуть запропонувати йому вихід. Що б не трапилося, навіть якщо росіяни подолають «Распутіна» і повернуть собі батареї, вони не матимуть уявлення, скільки ядерних зарядів може спрацювати і що робити, якщо вони вдарять по них. Після того як батареї побувають у наших руках, навіть на короткий час, росіяни не наважаться використати їх, поки не перевірять... Чорт забирай! — Він ляснув себе руками по стегнах і посміхнувся. — Це схоже на якийсь кошмарний сюжет про терористів. І в ньому якраз ми є тими проклятими терористами! Але ж це набагато краще, ніж бути тими, кого вони знищують, чи не так, Дейве?

Мак-Кінлі теж розсміявся. Адмірал мав рацію: майже завжди краще атакувати, ніж захищатись.

— Найвищий бал нам усім за нестандартне мислення. Це не хрестоматійний план, якого навчають в коледжі. Ось чому росіяни навіть не могли собі уявити його. Але якщо «Распутін» спрацює — а він спрацює, — це дасть нам реальний шанс виграти війну одним ударом. Ми будемо погрожувати росіянам їхньою ядерною зброєю, поки вони не підуть із країн Балтії. Це рішення, завдяки якому ми матимемо мінімальну кількість жертв задля досягнення максимального ефекту. Саме тому я завжди підтримував цей план... як ви знаєте.

Говард кивнув на знак згоди, і Мак-Кінлі продовжив. Він знав, зрештою, що, будучи заступником стратегічного командувача, перебуває тут, щоб підтримати адмірала, заспокоїти і розділити з ним тягар відповідальності. А це означало, що потрібно діяти чітко за узгодженим зараз планом.

— Підбиваємо підсумок: ризик великий, однак це не авантюра.

— Дякую, Дейве. Ціную твою підтримку. Таким чином, панове, я вважаю, що ми дійшли згоди.

— Ще одна річ, сер, — додав Мак-Кінлі. — Дякую, що згодилися на три десантних підрозділи. Це допоможе убезпечити майданчик у Правдинську. І це хороший знак для нас. Бійці тренуються разом із 82-ю повітряно-десантною. Мені повідомили, що вони навіть стрибають із американських літаків з американськими парашутами. Але, звісно, сьогодні вони не стрибатимуть.

— Це точно, — додав Вільямс, усміхнувшись. Рішення прийнято. Тепер можна трохи розслабитись. — Наскільки я знаю, десантники — справді круті хлопці, не те що ця м’якотіла морська піхота.

— Зачекай... — одразу ж запротестував Мак-Кінлі.

— Дуже радий, що ваші особливі стосунки все такі ж «шанобливі», хлопці, — перервав їхню перепалку Говард, якого тішила ця одвічна конкуренція між «зеленими» і «червоними» беретами. Потім він повернувся до Вільямса. Тепер його обличчя стало суворим і серйозним, адже він надто добре розумів наслідки свого наказу:

— Тепер до справи, Скіпе.

00:45 за центральноєвропейським часом, 01:45 за східноєвропейським часом, неділя, 9 липня 2017 року Бункер командування, батарея ракетного комплексу «Іскандер», Правдинськ, Калінінград

Майор Анатолій Миколайович Вронський просунув голову в двері кабінету і одразу ж побачив майора Петра Петровича Лужина, командувача військ національної гвардії у Правдинську. Той спав просто за столом, поклавши голову на руки, і голосно хропів. Поряд із ним на столі стояла відкрита напівпорожня пляшка горілки.

«Дуже типово для внутрішніх військ МВС, — подумав майор. — І оці люди несуть відповідальність за охорону наших стратегічних об’єктів на кшталт наших батарей з „Іскандерами“!»

Вронський зайшов у кабінет, взяв свій бронежилет, шолом і спорядження, яке він залишив тут, закинув штурмову гвинтівку через плече і пішов по коридору до оперативного пункту озброєної охорони, де його команда на спеціальному обладнанні вела спостереження за периметром огорожі об’єкта. Безпосередньо під оперативним пунктом, у бункері, містився таємний пункт ядерного управління, до якого мали доступ тільки ті, хто отримав дозвіл на найвищому рівні.

Вронський міг зрозуміти роздратування Лужина. Напередодні він прибув сюди зі своїми людьми і обладнанням у двох вантажівках. Гладкий, дебелий, з одутлим безбарвним обличчям майор був здивований приїздом офіцера-спецпризначенця без жодних знаків розрізнення на формі. Здивування згодом переросло у ледь стримуваний гнів, коли Вронський повідомив, що за наказом генерала Кіркорова, командувача Західного військового округу, він бере на себе командування обороною і захистом території, де розташовані «Іскандери».

— Але, Анатолію Миколайовичу, — протестував Лужин, — мої люди здатні краще захистити цю базу. В мене є грамотно спланована програма мобільних і піших патрулів для забезпечення належного покриття п’ятикілометрової зони. Периметр, як ви бачите, надійно охороняється зі сторожових вишок, кожна з яких опоряджена приладами нічного бачення та кулеметами. Вони також покривають і мінне поле. У мене також є сили швидкого реагування, які виступають одразу ж після повідомлення про небезпеку. І ще я вимагаю, щоб офіцери регулярно перевіряли, як солдати виконують свої обов’язки відповідно до моїх наказів. Я можу запевнити вас, жоден ворог не посміє наблизитись до цієї бази. Що ще генералові потрібно?

— Я розумію, Петре Петровичу, — Вронський дипломатично назвав майора на ім’я й по батькові, — я розумію, що зазвичай не заведено, щоб один майор віддавав накази іншому, але, на жаль, мені більше нічого сказати. Мене відрядив сюди сам президент, тому я прошу вашої повної підтримки. Ця місія має стратегічне значення для Росії. Звідси і завдання для загону спецпризначення. Коли я доповідатиму генералу Кіркорову, то скажу, що тут, у вас, я знайшов усе в першокласному порядку. Але зараз, будь ласка, відкличте свої патрулі на базу. Водночас я буду просити, щоб ваші сили швидкого реагування були готові виступити негайно після відповідного наказу, і ще прошу подвоїти охорону на вишках.

Після неприємного, але передбачуваного порядком дзвінка до штаб-квартири Лужин мусив визнати, що в нього немає іншого виходу, окрім як підкоритися, і тому попрямував у свій кабінет, щоб залити горілкою своє невдоволення.

Тим часом Вронський у супроводі старшого прапорщика Дмитра Прокоповича Разуміхіна провів рекогносцировку на місцевості в безпосередній близькості від бази, ретельно вивчаючи карти і аерофотознімки, які привіз із Калінінграда. Місцевість відповідала його плану якнайкраще. Найбільш імовірно, що супротивник наближатиметься з боку лісу, на північ від периметру. Це мало забезпечити його краще прикриття і наблизити до командного бункера. Висновок Вронського, що саме бункер був метою нападників, додатково підтвердила доповідь зі штаб-квартири про те, що дрон із прямим інфрачервоним випромінюванням вловив джерело тепла в лісі за п’ять кілометрів на північ від бази.

«Ось так, — подумав Вронський. — Ці покидьки вже наближаються... і цього разу вони від мене не втечуть».

Вже через годину після закінчення розвідки майор зібрав команду.

— Хлопці, ласкаво просимо на операцію «Бородіно», — промовив він, звертаючись до команди спецпризначенців, яких Разуміхін щойно зібрав у конференц-залі охоронного пункту. — Насамперед — про підготовчі заходи. Ми розділили вас на чотири групи: дві стрілецькі, озброєні 7,62-міліметровими легкими кулеметами «Печеніг» і 30-міліметровими гранатометами АГС-30, а також звичайною стрілецькою зброєю та гранатами. Далі — група «Корда», обладнана, як ви розумієте вже з її назви, моєю улюбленою зброєю — 12,7-міліметровими великокаліберними важкими кулеметами «Корд», красенями, які неодноразово рятували мене від неприємностей під час другої чеченської війни. І, нарешті, четверта — резервна група. Зауважте також, що я позначив деякі назви на карті, щоб не надсилати координатну сітку.

Він зробив паузу, щоб бійці могли зробити нотатки і перевірити свої карти.

— Наше завдання: захопити британську диверсійну групу, коли вона дістанеться табору. Мені більше нічого додати. Наскільки я знаю, старший прапорщик Разуміхін надав вам повну розвідувальну картину раніше. Але головне — я хочу, щоб британського офіцера взяли живим. Ми оточимо групу з усіх боків і накриємо їх вогнем. За моїм наказом вступить резервна група і візьме їх в полон. Робіть, що треба, аби схопити їх усіх, але президент хоче, щоб офіцер був живий і в телевізорі мав фотогенічний вигляд. Тепер переходимо до завдань. Перша стрілецька група: ви повинні налаштувати автоматичні наземні сигнальні датчики уздовж південного краю лісової смуги, щоб захопити диверсантів, коли вони наблизяться до мінного поля. За моїм наказом ви відкриваєте вогонь з того місця, яке маєте підготувати на південному краю лісової лінії.

Друга стрілецька група: ви повинні діяти як група відсікання, готова до обстрілу з позиції в чагарнику на північний схід від мінного поля. Знову ж таки, розвідайте і підготуйте позицію, що дасть змогу запобігти відступу із зони захоплення. — Вронський показав на карті, де їм буде краще розташувались.

— Далі. Група «Корда». Ви розташуєтесь у вишках по периметру загорожі, ось тут. Потім за моїм наказом відкриваєте вогонь по противнику, щойно він потрапить у зону захоплення. Я планую бути з вами на одній із вишок. Для всіх вас: вогонь «Корди» — ваш сигнал до відкриття вогню. І, нарешті, моя резервна група. Я хочу, щоб ви були готові вийти з задніх воріт по периметру огорожі й захопити противника за моїм наказом, коли він буде вже нейтралізований. Якщо диверсанти діятимуть так, як я очікую, вони увійдуть в зону захоплення, яку ми підготували для них, потраплять у пастку між мінним полем і сторожовими вишками по периметру й будуть оточені двома групами. Ми притиснемо їх там і, коли вони усвідомлять, що треба здатись або померти, захопимо у полон.

На завершення Вронський зупинився на розкладі та інших інструкціях — коротко, щоб у бійців залишилось достатньо часу на розвідку та зайняття своїх позицій.

Вся організаційна робота була проведена. Вронський знав, що попереду довга ніч. У нього було вже багато таких ночей. Чекати у м’якому кріслі й пити каву з вартовими в командному пункті було набагато приємніше, ніж лежати у вогкому лісі, як він це робив останній раз, коли намагався захопити цих диверсантів. Та в будь-якому разі, він має перебувати поблизу своєї команди і відстежувати сейсмічні та пасивні інфрачервоні зображення, що передаються з автоматичних наземних сигнальних датчиків. Крім того, майор мав слухати загальну радіомережу озброєної охорони, щоб бути в курсі всіх подій. Коли все почнеться — як він очікував, сьогодні чи завтра вночі, — йому доведеться бігти з командного пункту вгору сходами до сторожової вишки разом із групою «Корда». З вишки добре видно весь район захоплення, а також обидві зони відсікання. Саме звідти він керуватиме операцією.

Коли Вронський повернувся на командний пункт, то одразу ж зрозумів: щось було не так. Зображення на екранах спостереження за майданчиком, де стоять «Іскандери», якийсь час зависало, потім воно розпалося на невеликі квадратики, а згодом і зовсім зникло. Екрани комп’ютерів показували тепер хвилясті лінії з психоделічними візерунками божевільних кольорів. Із радіо долинали лише гучне гуркотіння і «білий шум». Зв’язківці відчайдушно перевіряли свої радіоприймачі. Тільки одна група повідомляла про відсутність перешкод. Це були бійці, що спостерігали за автоматичними наземними сигнальними датчиками, які працювали на іншому, ніж сигнали радіостанцій, діапазоні хвиль.

— Анатолію Миколайовичу, — покликав Вронського Разуміхін, — у нас реальна проблема. Всі радіокомунікації раптом вийшли з ладу. Замкнена телесистема, що покриває майданчик з «Іскандерами», ніби збожеволіла, а комп’ютери в мережі командного пункту, здається, вийшли з ладу без явних причин. Ще гірше те, що ми щойно почули з нижнього ядерного командного бункера: ядерна система «Казбек» С2 не працює, а «Периметр» — резервна відмовостійка система — не реагує на команди. Схоже на те, що ці системи перехоплені мережею ворога. А оскільки системи «лягли», ми не можемо доповісти штаб-квартирі, що відбувається. Там навіть не знають, що у нас виникли проблеми.

— Хіба ви не можете використати для цього наземні лінії зв’язку? — запитав Вронський.

— Ні, — відповів один із охоронців. — У нас їх немає. Бо це було б порушенням ядерних протоколів. Єдиний спосіб отримання та передачі інформації звідси — використання командної мережі управління та контролю над ядерною зброєю.

— Яка наразі не працює...

— Так, товаришу майоре.

Вронський застиг, його мозок працював із шаленою швидкістю. 45-й гвардійський полк спецпризначення нещодавно організовував тренувальну кібератаку, щоб з’ясувати, як можна знищити системи управління та зв’язку противника за допомогою хакерської DDoS-атаки — зараження систем зв’язку вірусом троян. Невже НАТО випередило їх?

У цей час зазвучав автоматичний наземний сигнальний датчик. Разуміхін кинув на нього погляд.

— Є контакт. Вторгнення на територію. Точка розташування — Багратіон. У південно-східній частині лісу. Починаємо операцію «Бородіно»!

Перш ніж Разуміхін встиг договорити, Вронський вже вибігав із дверей, по дорозі натягуючи свій боєкомплект.

01:00 за центральноєвропейським часом, 02:00 за східноєвропейським часом, неділя, 9 липня 2017 року Біля міста Вроцлав, Польща

Майор Філіп Бертінетті, як зазвичай, відчував цілковите задоволення від польоту на своєму багатоцільовому винищувачі F-16C. Невеличкий, спритний, мчить зі швидкістю кулі — таке враження, що ти не сидиш у цьому літаку, а одягнений у нього.

Сьогодні, проте, в ньому відчувалося трохи млявості через додаткову вагу. Ще б пак, винищувач був заповнений артилерійською зброєю: по дві керовані ракети «Сайдуайндер» та AMRAAM класу «повітря-повітря» для повітряного бою, дві GBU-31, Mark 84 — 2000-фунтові бомби з комплектом JDAM (відомим ще як the Hammer («Молот») через свою руйнівну силу, що перетворює «тупі» бомби з вільним падінням на всепогодні кориговані «розумні»), високошвидкісна протирадіолокаційна ракета HARM, призначена для ураження наземних радарів, і, зрештою, ракета лазерного наведення «Маверік» для решти цілей.

Бертінетті тішила думка про те, що завжди можна покластися і на 20-мілліметрову шестиствольну гармату на лівому крилі, здатну виконувати 6000 обертів за хвилину. В разі чого — виручить майора з біди, хоча за наявності такого вантажу амуніції, це надовго не допоможе.

Тепер Бертінетті знову збирався на війну, цього разу керуючи ланкою з восьми літаків 510-ї бойової ескадрильї «Шибеники». Їхня місія — атакувати з незначної висоти радарну систему «Воронеж», якою управляють із радіолокаційної станції Піонерська, розташованої на колишній повітряній базі в Калінінграді. Коли літаки знищать радари, то повернуться до Польщі, щоб заправитися паливом, перш ніж заступити на бойове патрулювання і відбити очікуваний котрнаступ російських літаків під час повітряно-десантної операції.

«Шибеники» були частиною величезної мультинаціональної повітряної армади, яку збирали до Калінінграда з усієї Центральної та Західної Європи. Бертінетті знав, що найбільша бойова група літаків уже наближалася до своїх цілей. Це мала бути велика повітряна операція об’єднаних військово-повітряних та військово-морських сил США із припинення роботи систем протиповітряної оборони супротивника. В операції брали участь п’ятдесят літаків. Могло здатися, що це бомбардувальний наліт на Калінінград і базу російського Балтійського флоту в Балтійську. Насправді ж армада, споряджена дронами та високошвидкісними протирадіолокаційними ракетами, мала виснажити та знищити повітряну оборону, яка захищала підходи до критичних точок: радарної станції Піонерська та місцезнаходження ядерних ракет в Южному, Правдинську та Озерську. Знищити їх — і лише за два стрімких удари Росія втратить більшість наступальних можливостей.

У той час як Бертінетті мчав нічним небом над Польщею на висоті дев’ять тисяч метрів з крейсерською швидкістю 435 вузлів, знайоме відчуття смоктання під ложечкою пронизало його разом із усвідомленням нереальності та масштабності того, в чому він зараз брав участь. Ще зовсім недавно одного чудового сонячного дня, замість того, щоб, як зазвичай, провести вихідний із сім’єю біля басейну офіцерського клубу, він поцілував на прощання дружину біля брами їхнього будинку для сімейних військових, розташованого поблизу повітряної бази в Авіано на півночі Італії, й вирушив готуватися до завдання. Попри те що майор був бойовим ветераном із трьома підтвердженими збитими ворожими літаками на рахунку — звідси три маленьких російських прапорці, намальовані командою на боці його F-16, — йому вистачало мудрості та скромності, щоб розуміти, що лише удача врятувала його в цьому божевільному хаосі війни. Але ж удача, як і відвага, не може тривати вічно.

Силою волі Бертінетті змусив себе сфокусуватися на бортовому індикаторі і зрозумів, що за дві хвилини вони будуть за чотириста кілометрів від російської інтегрованої системи протиповітряної оборони S-400.

«Не зациклюйся, — застеріг він себе подумки. — Переймайся лише тим, що в змозі змінити... і думай про своїх хлопців».

Майор мигцем поглянув праворуч і назад: там, у темряві, просто в нього в хвості, на ідеальній дистанції майоріли бортові, навігаційні та буксирувальні вогні його напарника капітана Майка Райана. Він уже пройшов своє хрещення вогнем над Лієлварде в Латвії кілька місяців тому, але все ж був іще новачком в ескадрильї, тож його треба було трохи підбадьорити. По обидва боки від нього і в хвості, також дотримуючись належної дистанції, летіло ще шість літаків, готових до атаки з повітря. Пілоти з часів інструктажу знали, що перебувають буквально за метр від смертельної зони, а це означало, що кожному з них потрібен досвідчений лідер. Швидка радіорозмова — і Бертінетті вже знав, що вони пильнують один одного і готові до наближення ракети класу «земля-повітря».

Ще один погляд на екран та навігаційні системи, і саме цієї миті сигнальна система, вмонтована в шоломі, повідомила, що вони увійшли у небезпечну зону, де розташований S-400. Бортовий радар автоматично перемкнувся на повітряно-наземний режим, щоб пласка антена, встановлена на носі літака, почала синхронне мультицільове стеження.

«Будь-якої миті нас може помітити ворожий радар», — пробурмотів майор сам до себе, знаючи, що система «Воронеж» здатна відстежувати понад 500 літаків одночасно в межах більш як 600 кілометрів, а потому запустити ракету 40N6 зі своєї системи S-400 із дальністю ураження 400 кілометрів. Бертінетті підрахував, що на цій відстані ракета потребуватиме трохи більше ніж три хвилини від моменту запуску, щоб досягти й уразити їхню ланку літаків. А його літак був у ній ведучим.

«Будь-якої миті», — пробурмотів майор знову, намагаючись не напружуватись і розслабити руки настільки, наскільки це взагалі було можливо. Щойно його радар зафіксує наближення ворожої ракети, треба розвинути максимальну швидкість і летіти так, як ніколи в житті, щоб мати шанс вижити в цій неминучій бійні, якщо це взагалі можливо. Чекаючи на попереджувальний сигнал своїх систем, Бертінетті відчував слабку втіху від думки про те, що як тільки система відстежить той радар, його високошвидкісна протирадіолокаційна ракета полетить чітко за курсом, вказаним радіопроменем, — за умови, що літак перебуватиме досить близько від цілі. Це буде означати (якщо тільки росіяни не почнуть вживати контрзаходів, про які йому нічого не відомо), що його наступна ракета має значно більший шанс влучити в ціль. А ракета за нею — ще більший шанс, і так триватиме, поки вони не прорвуть російську оборону і не знищать її повністю.

Ще одна перевірка озброєння. Все працювало як слід, проте нічого не відбувалося. А літаки швидко наближалися до Калінінграда.

Радіо у його шоломі ожило:

— Аполло, це авіадиспетчер, як чути?

— Чую вас добре, диспетчере, — відповів Бертінетті, розмірковуючи, чого може хотіти наземне керівництво.

— Аполло, нам повідомили, що головна ланка літаків уже біля цілі, але не отримує жодних сигналів. Вони без перешкод наблизилися до цілі й вивели з ладу кілька систем «земля-повітря».

— Зрозуміло, диспетчере. У такому разі, гадаю, удар росіяни приберегли для нас, — Бертінетті дав найпростіше пояснення такої несподіваної новини.

— Аполло, навпаки, ми неодноразово отримували рапорти, що ворожі системи управління та зв’язку повністю вимкнені.

Бертінетті був приголомшений. Це могло означати лише одне: паралельно з повітряною атакою проводилася якась інша масштабна операція. Яким чином російська інтегрована система протиповітряної оборони, якої всі так боялися, могла вийти з ладу?

Та ще рано тішитися. Треба бути готовим виконати своє завдання і молитись, щоб боги війни були на їхньому боці.

Вже через годину Бертінетті зрозумів, що сталося щось надзвичайне. Готуючись до виконання завдання, пілоти 510-ї бойової ескадрильї знали, що під час атаки на радіолокаційну станцію Піонерська їм доведеться проникнути в найскладнішу інтегровану систему повітряної оборони на Землі. Цілком ймовірно, що це буде самовбивча місія. Але, схоже, російська система управління та зв’язку вийшла з ладу, через що й не було атакуючих ракет класу «земля-повітря».

Загалом кажучи, самохідна чотириствольна установка ЗСУ-23-4 забезпечувала доволі високу щільність зенітного вогню. Однак бути поціленим із такої застарілої системи ППО, нехай навіть смертельної, — занадто велика невдача для будь-якого льотчика. Передусім якщо взяти до уваги інші сучасні збройні системи та їхні бойові можливості. І ось — жодних ракет класу «земля-повітря». Лише кілька нескоординованих атак російських МіГ-29 та МіГ-31, які були легко відбиті літаками F-15 «Ігл», що пролітали поряд і створювали прикриття для кількох літаків F-16.

Операція, що розпочалася, була дуже схожою на нічне тренування в пустелі Невада. Незабаром після входу в 400-кілометрову зону, яку вже покриває S-400, літаки, очолювані Бертінетті, спустилися на дуже низький рівень. Керуючись своїми низьковисотними навігаційно-прицільними інфрачервоними системами LANTIRN, вони наближалися до цілі на висоті не більш ніж 30 метрів, пролітаючи над верхівками дерев, над землею, що проносилася в темряві під ними. За сімдесят кілометрів від цілі вони об’єдналися у групу з вісьмома літаками F-15 «Ігл», які летіли над ними. На бортах були встановлені сучасні радіоелектронні системи глушення для нейтралізації радарних систем батарей SAM-6 і зеніток ЗСУ-23-4, що охороняли радіолокаційну станцію в Піонерському.

Коли літаки наблизилися до цілі, Бертінетті повів свою ланку на поступовий підйом до 1500 метрів. Кілька окремих ЗСУ-23-4 розпочали масивний загороджувальний вогонь із зеніток, і на якийсь момент літак перетворився на легку здобич для російських трасуючих снарядів, що пролітали просто над кабіною. Бертінетті подолав природний інстинкт, який змушував його повернути назад і пірнути вниз, щоб не стати мішенню, а натомість, зціпивши зуби, вирівняв курс і висоту й випустив дві авіабомби, GBU-3 і «Марк» 84, що використовували комплекти JDAM. Вони влучили в самісінький центр даху радіолокаційної станції, спричинивши потужний вибух. Бертінетті повернув ліворуч і почав швидко набирати висоту, щоб уникнути зенітного обстрілу. Коли він вже приєднався до літаків F-15, що кружляли неподалік, то побачив, як запалахкотіла внизу будівля, в яку влучили його бомби. Пролунали ще вибухи. Це решта сім літаків F-16 атакували свої цілі.

«Неймовірно!» — подумав Бертінетті. Хоче це й не було сказано прямо, можна було не сумніватись, що штаб-квартира надала вісім літаків F-16, сподіваючись, що хоча б один або два досягнуть цілі. Одного прямого удару, ймовірно, було б досить, щоб розтрощити радар. Та натомість вони вціліли всі й уразили всі цілі. Майор запитував себе: що насправді відбувається в Калінінграді? Схоже, тут попрацював хтось дуже розумний.

— Диспетчере, це Аполло. Завдання виконано, — холодно доповів Бертінетті, звертаючись до служби наземного контролю. — Зараз прямуємо на дозаправку, після чого повернемося на бойове патрулювання.

— Аполло, вас зрозумів. Прийом. Ату їх! Вдалого вам полювання!

01:15 за центральноєвропейським часом, 02:15 за східноєвропейським часом, неділя, 9 липня, 2017 року Ліс на північ від Правдинської батареї ракетного комплексу «Іскандер», Калінінград

Капітан Джек Вебб, командир оперативного загону «Альфа» — елітної команди сил спеціальних операцій США, з розфарбованим камуфляжним кремом обличчям, щойно приземлившись із парашутом, пошепки звернувся до Морланда:

— Я задоволений підготовкою зони приземлення. Невелика, але цілком придатна для нас. Залишаю тут двох своїх хлопців, щоб контролювати її звідси. Самому мені потрібно розташуватися десь поблизу, для того щоб бути готовим позначити лазером позиції противника, по яких треба буде завдати повітряних ударів, перш ніж брати базу штурмом.

Дванадцятеро бійців із команди «зелених беретів», приземлившись, почали швидко діяти. Щойно кожен із них торкався землі, одразу ж починав скручувати свій парашут і біг до лісу. Парашути, кисневі маски та інше спорядження, необхідне для стрибка, було тепер надійно сховане в кущах. Вийшовши з лісу, десантники попрямували до основної зони висадки, де вже працювала команда Морланда й литовці.

Повітряно-штурмова бригада ось-ось мала прибути. Почалися приготування. На все потрібен час, особливо в темну пору доби. І ще важливо добре маскуватись і не видати себе якимось шумом чи світлом. Центр зони приземлення був позначений дев’ятьма невидимими для неозброєного ока «сяючими паличками», встановленими у формі великої літери «А». За допомогою окулярів нічного бачення їх легко помітять пілоти важкого військово-транспортного вертольоту «Чинук». Такими ж «сяючими паличками» була позначена задня межа зони приземлення, щоб вказати напрямок, у якому вертольоти повинні відлітати звідси. І, нарешті, команда провела швидку розвідку, щоб впевнитись у відсутності навколо зони серйозних перешкод для гелікоптера. Якщо «Чинук» сяде на якесь занедбане сільськогосподарське обладнання, це може призвести до летальних наслідків.

— Так, Джеку. Я покажу, як ми будемо наближатися до периметру, — звернувся до Вебба Морланд. Він чітко усвідомлював, що єдиний спосіб забезпечити успіх операції — це продовжувати робити все з максимальною обережністю, поміркованістю й обачністю. Морланд не хотів на цьому останньому етапі втратити ефект несподіваності. Щойно вертолітно-десантні війська, про які йому розповідав Вебб, приземляться, тут почнеться справжнє пекло. Але зараз все було спокійно, жодної реакції з боку росіян. Він молився, щоб не сталося нічого такого, що могло б попередити їх про прибуття «зелених беретів». Витягнув карту і, увімкнувши ліхтарик зі слабким червоним промінцем, показав Веббу маршрут: триста метрів прямо на схід через ліс, а потім на південний схід уздовж лісосмуги ще півтора кілометра. На узліссі вони обійдуть пагорб, схожий на п’ятку стопи, а потім підуть на південь, у бік яру з низькорослими кущами вздовж одного боку, і опиняться на відстані близько трьохсот метрів на північ від бази. Звідти вже можна буде бачити мінне поле, периметр огорожі, сторожові вежі та командний бункер. І, як уже говорив Морланд, вони повинні будуть прислухатися до звуків двигунів, оскільки це означатиме, що черговий патруль виходить із бази. На підставі даних попередньої розвідки Морланд підрахував: якщо росіяни вирушать саме в цьому напрямку, їм знадобиться не більше трьох хвилин, щоб дістатись яру. А якщо вони спіймають тут хлопців, то це — кінець, гра завершилась.

Вебб уважно все вислухав і підняв великий палець на знак того, що все зрозумів. Потім, так само пошепки, Морланд підсумував усе, щоб капітан міг дати інструкції своїм людям, перш ніж вони вирушать. Рухатися потрібно трьома групами, зберігаючи між собою дистанцію, достатню для забезпечення взаємної підтримки. Арчер і Вотсон сформують озброєну стрілецьку групу і першими попрямують до лісу. Там, маючи у своєму розпорядженні кулемети і окуляри нічного бачення, вони займуть вогневу позицію на східній стороні. Таким чином перша група прикриє другу — розвідників на чолі з їхнім провідником Лукшею. До цієї групи входять Вебб, його інженер-сержант з «Альфи», Морланд, Крауя і Бредлі. Після того як розвідники почнуть спускатись донизу вже поза лісом, третя, резервна група вирушить через ліс і чекатиме на краю лісосмуги, готова посилити удар при нападі на табір або надати іншу необхідну допомогу. Ця група складається із сержанта Вайлда, двох литовців і решти восьми бійців із «Альфи».

— Такий план. Але скажи своїм хлопцям, щоб діяли гнучко, залежно від того, як усе піде. Зі зрозумілих причин ми не підходили близько до огорожі, спостерігали лише на відстані. Здається, у ворога все йде за планом, та хто знає, що вони робитимуть, коли почують наші вертольоти.

— Звісно, Томе. Дай потисну тобі руку. — Вебб поповз назад проводити інструктаж із групою щодо порядку дій.

Незабаром він прошепотів: «Пора!» Морланд підняв вгору великий палець, і Арчер із Вотсоном попрямували до лісу. Короткий відблиск місячного сяйва блиснув на ременях їхньої амуніції, що зробило їх схожими на мексиканських бандитів. Але в цьому не було ніякої неприродності. Вони могли б проклинати додатковий тягар, який тягнуть із собою, і нарікати на ризик налетіти через нього на сплетіння гілок, пробираючись через лісові хащі. Проте бійці розуміли, що коли щось піде не так, то кулемет із боєприпасами стане в пригоді. Саме тому кожен мав при собі додаткову стрічку, де було 200 патронів «про всяк випадок».

Через десять хвилин Морланд почув шепіт у навушниках рації, яку йому видали «лісові брати»: надійшло повідомлення, що озброєна стрілецька група вже на місці й зайняла свої позиції.

Лукша мовчки, без жодного слова, вирушив зі своєю розвідгрупою. Через п’ятнадцять хвилин вони вже рухались на південний схід уздовж східного краю лісосмуги. Морланд відчув слабкий вітерець, що приніс із далекого поля пахощі свіжоскошеного сіна. Місяць висів у небі ще дуже низько. Його срібне світло, дякувати Богу, було майже повністю приховане хмарами.

Лукша зупинився і вказав на Арчера, який вже розташувався попереду з кулеметом, і Вотсона, що лежав поряд із ним, готовий заряджати стрічку патронами, які зараз були складені в акуратну стопку зліва на пончо. Молодці хлопці. Чудово! Але Морланд нічого іншого від цих двох і не очікував.

Вони зайняли кругову оборону. Морланд постукав Вотсона по плечу, а той у свою чергу легко торкнувся Арчера. Хлопці зі стрілецької групи обережно і тихо, не поспішаючи, знову закинули боєприпаси собі на плечі й рушили до наступної вогневої позиції на краю лісу, де мали зайняти відкриту місцевість.

У Морланда засмоктало під ложечкою, від страху пересохло в роті. Вони йшли в невідомість: від заспокійливої близькості лісу у відкритий простір за його межами.

«Поглянь на інших, — подумав Морланд. — Вони так само налякані, але продовжують іти, ніби це просто прогулянка в парку».

Він крадькома кинув погляд на Крауя: обличчя в місячному сяйві, вкрите камуфляжним кремом, світле волосся, зібране назад під позиченою каскою латвійської армії, маскхалат із надто довгими для неї й тому підкачаними рукавами, стандартна для латвійської піхоти 5,56-міліметрова штурмова гвинтівка Heckler & Koch на плечі. Вона мала вигляд професіонала. І водночас страхітливий. Навіть якщо дівчина й була налякана, то жодним чином цього не виказувала. Ще одна зупинка. Ще одне коротке повідомлення по рації від Вотсона. Стрілецька група зайняла позицію й була напоготові.

Вони можуть іти далі. За чотириста метрів попереду Морланд побачив огорожу уздовж краю яру. За нею вже був периметр паркану майданчика батареї «Іскандерів».

«Щось не так, — подумав Морланд. — Вогні заблимали раніше, ніж потрібно... Вони вимкнули світло. Чому?.. Вони нас чекають?» Але було вже надто пізно. Повітряно-штурмова бригада наближалася, необхідно було виконувати завдання.

Вийшовши з лісу, бійці вишукувалися, як планувалося, ромбом: попереду Лукша, праворуч сержант з «Альфи», Вебб позаду нього, Бредлі йшов замикаючим, Крауя з Морландом зліва. Зброю тримали напоготові біля стегна, щоб у разі необхідності покрити свій сектор обстрілу: передній, лівий, правий і з тилу. Йшли, уважно прислухаючись до кожного підозрілого звуку, звертаючи увагу на кожен порух. Поринали вглиб лісу, в темряву, вистежували, як леопарди під час нічного полювання в африканській саванні. Нарешті увійшли в зону високого, наполовину стиглого ячменю, густого й вологого від недавнього дощу. Тепер усі рухалися дуже обережно, обачливо, значно сповільнивши ходу. За десять хвилин пройшли лише 350 метрів. Серце Морланда почало битися частіше. Тепер він міг бачити попереду чітку лінію огорожі вздовж яру — отже, починає світати.

«Ще п’ятдесят метрів. І ми зробимо це!»

А потім сталося несподіване.

Все, що в той момент усвідомив його розум, це страшенний шум і яскраве світло — тріск куль і божевільне різнобарвне, як у калейдоскопі, миготіння. Оранжево-білі вибухи та залпи густо-червоних трасуючих куль розривали повітря у темряві навколо нього. А потім Морланд, майже засліплений спалахами вибухів і пострілів, почув інші звуки, ще голосніші й жахливіші — сильний безупинний гуркіт важкого кулемета. Він ризикнув на мить виглянути з ячменю. Помилитись було неможливо: із темної охоронної вежі довгими кулеметними чергами стріляли просто в них.

Раптом позаду з обох боків почулися ще постріли — набагато швидші, пронизливі, як бензопила: ра-та-та-та-та. Так звучать залпи трасуючих куль із кулемета КМ-7,62. Вочевидь стрільба велась у напрямку ячмінного поля з обох боків від місця перебування їхньої групи. Але й це було ще не все: неподалік розірвався важкий снаряд. Це міг бути тільки постріл з міномета або важкого гранатомета. Схоже, їх обстрілювали з усіх боків. Гучні вибухи, свист шрапнелі в повітрі. От тільки вогонь чомусь був спрямований на фланги, що не мало жодного сенсу. Та ще більшою загадкою для Морланда було те, як він взагалі пережив цей перший вихор обстрілу. Можна було не сумніватись — росіяни чекали на них.

Наступне рішення він прийняв підсвідомо — роки тренувань далися взнаки. Крикнув: «Прикрийте мене!» — і рвонув уперед. Пірнув униз в ячмінь, різко перекотився ліворуч, щоб той, хто цілився в нього, не зміг влучити. Притиснувся міцно до землі, рятуючись від того пекла, що вирувало зверху. Відчув запах свіжої землі й трохи заспокоївся. А тим часом навколо вирувала какофонія звуків трасуючих куль, темряву пронизували спалахи кулеметних черг і психоделічне світло вибухів.

Морланд лежав у густих посівах ячменю. Звідти нічого не було видно. «Це означає, що вони теж не бачать мене... Треба перевірити своїх...» Він почав викрикувати імена, сподіваючись, що його хтось почує у цьому жахливому гуркоті, та зміг розчути лише слабкі відгуки у відповідь. Цього Морланду було замало. Він мусив впевнитись, що з товаришами все в порядку. І не висовуватись. Тоді ворог не побачить. Він підповз туди, де лежала Крауя. Її широко розплющені очі були сповнені жахом. Але, на щастя, дівчина жива і не поранена.

Морланд схопив її за плечі й струсонув, щоб вивести із шокового стану. Вичавив із себе посмішку, яка була потрібна, щоб повернути дівчині впевненість.

— Все буде добре... Рухайся за мною! — прохрипів, перекрикуючи шум снарядів, що пролітали повз них.

Ступор пройшов, і Крауя кивнула на знак згоди. Разом вони поповзли назад, шукаючи Бредлі, зв’язківця з позивним «Гігантський Ківі». Той також був неушкоджений і з шаленим світлом воїна маорі в очах відстрілювався зі своєї гвинтівки SA80.

— Молодець, Бреде. Залишайся тут. Роби прицільні постріли, якщо можеш. Але не підставляйся.

Морланд поповз по колу. Знайшов Вебба, капітана «Альфи», який говорив щось у рацію.

— Я послав сигнал. Наш літак зараз десь поблизу. Тож скоро надійде допомога з повітря.

— Якщо ми зможемо ще трохи протриматись, — відповів Морланд.

Він обережно виглянув із ячменю. Тепер спалахи вогню й окремі постріли долітали звідкись зліва і мали більш спорадичний характер. Це, мабуть, був інший кулемет. Потім зі сторожової вежі на периметрі відкрили вогонь з важкої зброї. Схоже було, що вони таки потрапили в пастку. Як там вчив інструктор школи піхоти у Бреконі на занятті «Реакція на засідку»? «Якщо ви опинилися в зоні ураження, то повинні здійснити напад з використанням вогню.»

Дурниця! Той, хто це писав, ніколи не потрапляв у засідки росіян. Треба відкривати вогонь у відповідь. Навіть якщо немає жодних шансів на перемогу в перестрілці з трьома кулеметниками. А потім відступати в укриття.

Намагаючись перекричати шум стрілянини, Морланд скомандував:

— Формуємо лінію вогню! Стріляємо безперервним вогнем! І відступаємо до яру!

Раптом він спіткнувся об щось. Це був сержант «Альфи»: він лежав, розпластавшись на землі. Морланд встав на коліна біля нього: ознак життя не було. Схоже, бійця відкинуло назад кулеметною чергою, яка прошила його наскрізь. Кров усе ще стікала на землю з відкритих ран на спині. Вебб, що йшов слідом за Морландом, нахилився, помацав пульс на шиї бійця й заперечно похитав головою. Сержант був мертвим.

Залишивши тіло, під безупинним вогнем вони поплазували до групи Лукші. Литовець лежав у ячмені: ліве плече було у крові, а замість лівої руки від самого ліктя стирчав скривавлений обрубок. Крауя кинулася до пораненого, розкрила свій пакет першої допомоги і швидко закрутила бандаж навколо залишків його руки. Другу пов’язку наклала на плече. Хлопці почали швидко діставати свої пакети та передавати бандажі Крауя, а вона щосили затягувала їх на руці Лукші. Тим часом Морланд дістав зі свого пакета джгут і міцно стягнув його навколо верхньої частини руки. Потік крові потроху зменшувався. Морланд знову засунув руку в пакет і витягнув шприц-тюбик з морфієм.

— Тримайся, Арвідасе. Я уколю тобі морфін, щоб полегшити біль.

Лукша, зціпивши зуби, заперечно похитав головою.

— Ми, литовці, не відчуваємо болю. Просто зупини кров. Я в порядку. Хочу, щоб голова була ясною, коли вбиватиму цих клятих росіян.

Морланд поглянув на нього із приголомшеним захопленням. Тієї миті він зрозумів, що з такими бійцями, як Лукша, вони вистоять. Одразу ж відчув прилив адреналіну. І гнів. Страх дивним чином зник. Він знову подивився на Бредлі. Той продовжував стріляти зі свого SA80.

— Бос! — крикнув Бредлі. — Стрілецька група працює. Вогонь слабшає.

Морланд ризикнув іще раз виглянути з насаджень. З лісу позаду донісся такий знайомий звук кулеметної черги. У природному укритті, уміло схований від очей російських вояків, стріляв 12,7-міліметровий великокаліберний кулемет GPMG. Якби росіяни могли бачити його, все швидко скінчилося б: Арчер і Вотсон вже стали б гарматним м’ясом. Натомість вони добре виконували роботу: Морланд бачив, як трасуючі снаряди летять ліворуч від них. Тож вогонь супротивника в цей бік припинився, і бійці отримали короткий перепочинок, оскільки росіяни спрямували всю свою лють на GPMG.

Бредлі схопив Лукшу і разом із Крауя потягнув його на спині через ячмінне поле, як рятувальник, що витягає потопаючого на берег. А в цей час Морланд і Вебб продовжували атакувати ворога.

Метр за метром, крок за кроком вони повільно пробиралися через поле. Ніколи в житті їм ще не було так важко долати п’ятдесят метрів шляху. І ось нарешті — довгоочікуваний яр. Виснажені, зі струмками поту на обличчях бійці дісталися його краю й зісковзнули вниз. Як вони залишились живими — це було загадкою для Морланда. Адже становили собою гарні мішені на тому ячмінному полі. Більш того, охоронці на сторожових вежах могли прикінчити їх за лічені секунди, бо ж мали сучасні прилади нічного бачення, і, схоже, саме тому світло було вимкнене. Чим більше він думав про те, що відбувалося, тим менше розумів.

Швидким рухом Морланд витягнув пляшку води. Від тих криків аж у роті пересохло. Тепер йому потрібно було зібрати всю свою енергію. Залишивши Крауя доглядати Лукшу, Морланд і Вебб поповзли на інший бік яру. Важкий кулемет зі сторожової вежі, який нещодавно намагався знищити стрілецьку команду із GPMG, тепер знову переключився на них. Снаряди падали в полі за п’ятдесят метрів позаду, на тому місці, де вони були нещодавно. Проте кулеметні черги позаду зліва раптом припинилися. Схоже, що Арчер із Вотсоном підбили легкий кулемет. Щоправда, вогонь справа від них все ще не припинявся. Так, хлопці живі й ховаються у безпечному місці, але ж не можуть з місця зрушити. Вони опинились у пастці.

— Наша резервна група має план розташування гармат противника на краю лісу, отам, справа позаду нас! — загорланив Вебб, нахилившись до вуха Морланда. — У них також достатньо вогневої потужності, щоб придушити ворога.

— А що там з підмогою із повітря? — запитав Морланд, дивуючись сам собі, як невимушено він тепер почувався після того жаху в засідці. — Ми не зможемо звідси вибратись, доки не змусимо той важкий кулемет замовкнути. І в будь-яку хвилину може початись повітряна атака.

Світляний циферблат на його армійському годиннику G1098 показував 03:15.

— Не турбуйся про це. Мої хлопці в зоні приземлення зможуть вивести їх. А взагалі, я не думаю, що повітряна атака потребує супроводу. Зрештою, це вже буде шоу при денному світлі... — хмикнув Вебб. — Ми залишимось тут і допоможемо вам, хлопці. Як би там не було, я повинен спрямувати повітряну команду на базу ворога. Тож маю пильнувати.

Вебб зупинився і прислухався до звуків у навушнику. Потім повернувся до Морланда.

— Один літак F-16 з «Маверіком» підлітає. Буде біля цілі через п’ять хвилин. Настав час бити по мішенях.

З цими словами він засунув руку в свій рюкзак і витягнув лазерний маркер — інструмент для позначення мішені завбільшки з невелику відеокамеру. Увімкнув його, подивився у приціл і направив на сторожову вежу, де перебував їхній кривдник. Сфокусований лазерний промінь, невидимий для людей у башті, чітко вказував на ціль. Сенсорний датчик у літаку вловить його. Головною ціллю Вебба зараз були спалахи від пострілів «Корди».

Вони чекали. Вебб зосередився на цілі, так ніби він зараз був на полігоні й прицілювався із гвинтівки. Невдовзі Морланд почув знайомий звук потужного реактивного двигуна, що пробивався крізь шквал пострілів.

— Ну, все, недовго залишилось, — пробурмотів Вебб. — Готуємось до удару...

02:00 за центральноєвропейським часом, 03:00 за східноєвропейським часом, неділя, 9 липня, 2017 року Вісім тисяч метрів над Калінінградом

— Диспетчере, це Аполло, дозаправку завершено. Я на позиції як повітряний патруль.

Бертінетті говорив у мікрофон, а в цей час його F-16 летів високо над Калінінградом. Капітан Майк Райан був поряд із правого боку і трохи позаду.

— Вас зрозумів, Аполло. Бережіть себе. Боїнг Альянсу Е-ЗА «Сентрі» забезпечує для вас повітряну розвідку на випадок атаки. Літак-розвідник RC-135 «Ривет Джойнт» ВПС Великої Британії також у повітрі й повідомляє, що російська система С2 все ще не працює. Загроза від ракет класу «земля-повітря» мінімальна.

— Вас зрозумів, диспетчере. Надішліть оперативні відомості щодо висадки повітряного десанту.

— Це диспетчер, Аполло. Час висадки о 03:30 підтверджено.

Бертінетті зітхнув із полегшенням. Треба було долетіти якомога швидше і спуститись якомога нижче, за наказом вдарити по радіолокаційній станції «Піонерська», після чого швидко відступити. Однак його не надто тішила інформація про те, що «Шибеники» 510-ї бойової ескадрильї повинні надати два літаки для забезпечення бойового повітряного патрулювання після бомбардування. Не варто було сподіватись, що всі переживуть цю атаку. Бертінетті розумів, що цей наказ навряд чи реально виконати. Проте він також розумів, що наказ має бути виконано. Однак у нього не було нікого, кому б можна було доручити ще й це завдання. Майк Райан перехопив його погляд і кивнув. Майк був напарником Бертінетті, й цим все сказано. Вони розуміли один одного з півслова.

Місія завершена. Решта шість літаків прямують додому. Пілоти спочатку складуть звіт, а потім поповзуть додому в ліжко, так ніби нічого суттєвого не сталося. Проте для нього з Райаном це ще не кінець, ще дуже багато чого має відбутися. Там, далеко на сході, ще невидимі внизу в темному лісі, на горизонті почали з’являтися перші слабкі проблиски світанку.

Перевірив час: схід сонця через годину, а потім вже вони теж зможуть повернутися до Авіано. Бертінетті придушив позіхання і спробував витягнути ноги. Вже чотири години чоловік не залишав свого крісла. Його протиперевантажувальний костюм сидів дуже щільно. Хотілося хоча б зняти шолом, щоб почухати голову. Він завжди дуже любив літати на своєму F-16, але це було у старі добрі часи. Зараз треба молитись, щоб удача не залишила його до того моменту, як він зможе повернутись додому. Бертінетті налаштував прилади, активував автопілот і відкинувся трохи назад, патрулюючи небо над південно-центральною частиною Калінінграда.

Незабаром його радіоприймач знову ожив.

— Аполло, це диспетчер. Як мене чуєте? Війська в бойовому контакті.

— Вас зрозумів. Надсилайте деталі.

— Війська в контакті. Координати противника 893456, на південь від Правдинська. Ведеться вогонь з великокаліберних кулеметів. Наші мають лазерний маркер і готові вказати ціль. Майте на увазі, ціль розташована дуже близько до бази з «Іскандерами». Можливо, ядерні боєголовки заряджені. Точність влучення зараз має критичне значення.

— Це Аполло. Вас зрозумів.

На словах «ядерні боєголовки заряджені» весь сон і втома від довгого нічного польоту вмить зникли. Бертінетті уточнив своє місцезнаходження. Він увійшов у зону ворожої системи навігації. Інфрачервоні системи навігації й орієнтації оновились, даючи йому п’ять хвилин на приціл. Він знову викликав наземний контроль, щоб визначити ціль за допомогою лазерного маркера.

— Диспетчере, передайте нашим хлопцям. Час польоту до цілі — п’ять хвилин. Нехай вказують ціль через дві хвилини.

Потім він викликав Райана.

— Привиде-1, це Аполло. Прикрий мене ззаду.

Бертінетті встановив свій F-16 у режим пікірування.

Літак відгукнувся на цю команду так, ніби був породистим скакуном, якого випустили зі стійла. Летів низько і швидко. Бертінетті на багатофункціональному дисплеї обрав ручку управління боєприпасами й натиснув кнопку, щоб привести в дію «Маверік», тактичну ракету класу «повітря-земля». Ракета зайняла належне положення, й індикатор у кабіні показав, що вона готова до запуску. Коли літак набрав висоту, Бертінетті одразу ж помітив ціль у чорнильно-чорному просторі під собою. З висоти 900 метрів у темряві було зовсім не важко побачити сліди трасуючого вогню. Без жодних емоцій він потягнув до себе перемикач, який мав випустити ракету в ціль, помічену лазерним маркером.

Відразу ж на верхньому дисплеї прямо перед ним з’явився символ пошуку зброї. Це був сигнал: треба вирівняти літак і прицілитись. Бертінетті порахував до двадцяти, як це часто робив у пустелі Невада під час навчань під назвою «Червоний прапор». На п’ятій секунді відліку проекційний дисплей показав ціль. Датчик на ракеті «Маверік» виявив лазерний промінь, що тягнувся від мішені, позначеної оператором на землі.

— Тримай його, хлопче. Фіксуй, — промовив Бертінетті до невідомого оператора.

Лазерний промінь був зафіксований і добре видимий.

«Цей хлопець — реально професіонал. Він, напевно, робив таке й раніше. І це при тому, що зараз перебуває під обстрілом. Молодчина!»

Бертінетті відчував велику повагу до оператора внизу. Ту повагу, яку може мати льотчик до людини, яка добре виконує свою роботу на землі й тим самим допомагає боротись з ворогом.

Йому не раз доводилося стикатися з поганою роботою операторів, які вказували цілі. Але то було в мирний час, коли в них ніхто не стріляв.

«Я не підведу тебе, хлопче. Ти чудово зробив свою справу. Тепер моя черга». Бертінетті зосередився на вирівнюванні свого літака. Якщо він зробить щось не так, то не тільки порине у вічність разом із тими «Іскандерами», а й увійде в історію як людина, що запалила вогонь ядерної війни і цим знищила цивілізацію. Якщо, звісно, хоч хтось залишиться живим, щоб пам’ятати про це.

«Ну, що? Поїхали!» — сказав він собі подумки й великим пальцем правої руки натиснув кнопку на верхній частині перемикача. Ракета покотилася по рейках і вирвалася в темряву ночі просто перед ним. На мить його засліпило світло палаючого ракетного палива. Бертінетті відчув, як піднялося крило, адже тепер вага стала меншою, а тоді літак автоматично вирівнявся.

Ракета, що летіла під ним, невпинно прискорювала свій рух у напрямку цілі.

02:25 за центральноєвропейським часом, 03:25 за східноєвропейським часом, неділя, 9 липня, 2017 року Батарея «Іскандерів», поблизу Правдинська, Калінінград

Високо в небі Морланд почув звук реактивного двигуна.

— Вже недовго! — крикнув Вебб. — Готуймося до удару!

Морланд подивився вгору і побачив у небі на фоні перших слабких смуг світанку темну ракету в формі сигари, що швидко спускалася до сторожової вежі, звідки бійці з «Корди» продовжували поливати противника потоком трасуючого вогню. Безжалісна ракета — істота з комп’ютерним мозком — невблаганно наближалась до землі. Морланд і Вебб залягли на дні яру, тому побачили тільки сліпучий спалах, від якого стало видно все аж до обрію. А потім, через часточку секунди, вони почули ревіння ракети «Маверік», від якого закладало вуха. Ракета, що має лазерний шукач, велику глибину проникнення і роздільну боєголовку, влучила у вишку з точністю снайперської гвинтівки. Морланд перебував за триста метрів від місця вибуху, і з його позиції він здався незначним, наче вся енергія пішла вниз, у землю. Капітан миттю видерся на край яру й виглянув, щоб побачити периметр огорожі. Кулемет тепер мовчав, а коли дим розсіявся, стало видно, що ніякої вежі взагалі немає.

— Чиста робота! — похвалив Вебб. — Пряме влучення... І все обійшлося без ядерної зброї.

— Чорт забирай! Я навіть не сподівався на це... — пробурмотів із полегшенням Морланд. Несподівано поряд із ним виникла постать у вологозахисному костюмі: обличчя в камуфляжному кремі, на голові шолом британських повітряно-десантних військ. Морланд подумав, що, певно, він тимчасово оглух від шуму пострілів і вибухів, оскільки не чув, як цей чоловік наблизився. Озирнувшись через плече, він побачив іще двох однаково одягнених людей, які йшли за першим бійцем. Один із них ніс автомат SA-80, а другий — легкий 5,56-міліметровий кулемет «Мінімі».

Чоловік, що йшов попереду, наблизився і присів поряд.

— Сержант Аткінс, розвідувальний взвод 3-ї парашутної. Ми — передова група. Основна частина команди наближається до зони приземлення просто зараз, — сказав він із сильним акцентом бруммі[41].

Морланд глянув на нього.

— Капітан Том Морланд, командир розвідувального взводу, Перший мерсійський полк. Що вас сюди привело, сержанте? — запитав він з усмішкою. Морланд відчув величезне полегшення. Так чи інакше, а із трьома десантниками поряд усе буде добре.

У цей час позаду він почув сильні ритмічні удари подвійних роторів. Це вертольоти «Чинук» приземлялися з північної сторони за лісом. А потім коротка пауза скінчилась, і численні потоки трасуючого вогню знову запалили небо. Цього разу, однак, стрілянина велась десь над деревами зліва позаду. Це вступили в бій вертольоти «Апач», навантажені летальними боєприпасами і обладнані тепловими та нічними приладами. Вони вели зосереджений вогонь по базі. А слідом за ними пішла в атаку штурмова рота, змусивши захисників бази, що залишилися живими, капітулювати.