Війна з Росією

17:30, вівторок, 9 травня 2017 року Харків, Україна

Після похмурої та морозної української зими весна завжди вселяла у харків’ян оптимізм. І цей святковий день — День Перемоги — не був винятком. Теплі весняні промені сонця прикрашали білосніжні стіни і золоті маківки Покровського собору. У парку імені Максима Горького компанія студентів із різних університетів міста грала у футбол, інша молодь гомоніла, лежачи на м’якій травичці. Цілі родини збиралися разом «на шашлики», щоб відсвяткувати цей день.

У центрі міста, на площі Свободи, всі ресторани і кав’ярні були переповнені людьми, які намагалися максимально використати свої вихідні та чудову погоду. Здавалося, минуло дуже багато часу з тих пір, як Мінська угода 2015-го про припинення вогню заморозила воєнні дії в Україні 2014-2015 років. Відтоді деякі райони Донецької та Луганської областей де-факто опинилися під протекторатом Росії. Цю територію її «миротворці» наразі називають Новоросією. Запанував хиткий мир, який час від часу порушувався регулярним загостренням ситуації вздовж лінії фронту між українською армією та підтримуваними Росією сепаратистами.

Непомітно вивчаючи та оцінюючи натовп, самотній чоловік пробирався крізь численні групи людей, що прогулювалися. Його зовнішність анітрохи не впадала у вічі: середній на зріст, вік ледь за тридцять, стрижене темне волосся, чорна флісова куртка на блискавці, одягнена на нещодавно випрану білу теніску. Він рухався легко, пружна хода, на яку витрачав мінімум зусиль, не видавала його справжньої сили. Попри те що зовні Анатолій Миколайович Вронський здавався звичайним перехожим, він аж ніяк не насолоджувався цим теплим і сонячним днем. Енергійна і надзвичайно сконцентрована людина, він умів брати від життя все найкраще. Однак цього разу, як виявилося, від самого початку все пішло не так.

Спершу подзвонив його «контакт», щоб попередити: група, яка була потрібна Вронському, поїхала раніше, ніж очікували. Потім, за десять хвилин, цей ідіот, який отримав завдання стежити за тими людьми, повідомив, що в нього лопнула шина і він загубив їх десь на околиці міста. Вронському залишалося тільки сподіватися, що хлопці приїдуть сюди, у найзнаменитішу туристичну частину Харкова. Ось чому він зараз методично оглядав усю площу Свободи, розбивши район пошуку на сектори. Також вивчав і численні кав’ярні, розташовані на площі, оточеній сірими і трохи похмурими будівлями радянської епохи. Треба було обстежити їх усі — сектор за сектором, повільно, без метушні й поспіху — так, як колись навчали його і як він тепер навчає своїх підопічних.

Є! За столиком, що стояв прямо на тротуарі, сиділи жінка і четверо чоловіків. Уся група помітно вирізнялася серед українців. Однаково одягнені у джинси і сорочки «поло», чоловіки виділялися відмінною ознакою будь-якого американського солдата — короткою стрижкою «під їжачка».

Вронський притишив крок і попрямував до вільного столика поруч з ними. Йшов розслабивши плечі, навіть трохи сутулячись. Він махнув офіціантові, дістав свій мобільний і зробив кілька дзвінків. Невдовзі до нього за столик підсіли чоловік та приваблива молода жінка. Чоловіки потиснули один одному руки, а дівчину він, як і годиться, поцілував у обидві щоки. Здавалося, це була така собі типова група молодих українців середнього класу, які просто прийшли розслабитись у вихідний день. За столиком сперечалися, хто, найвірогідніше, стане переможцем цього сезону прем’єр-ліги: київське «Динамо» чи харківський «Металіст». Все, що вони мали зараз робити, — чекати.

Настав момент, коли один з американців за сусіднім столиком витягнув туристичну карту, озирнувся довкола, щоб зорієнтуватися в місцевості, і поклав її на столик.

— Очевидно, ми на площі Свободи, — сказав із помітним техаським акцентом один із групи.

Це було саме те, на що чекав Вронський.

— Куди вам треба дістатися? — запитав він бездоганною англійською з типовою американською вимовою.

Американці за столиком повернулися та здивовано подивилися на нього.

— Ого! Ваша англійська чудова. Ви жили у Штатах?

— Авжеж, — посміхнувся Вронський. — Я кілька років навчався у Техаському університеті в Сан-Антоніо.

— Справді? І я звідти! — радісно вигукнув американець.

— Та невже! А на пішохідній вулиці Рівер-Вок все ще можна випити пляшку пива?

— Звісно. Там найкраще пиво.

— Це треба відсвяткувати. Я не можу запропонувати вам «Аламо», але пригощу вас місцевим пивом. Ви куштували наше світле пиво? Найкращий вибір у тепле надвечір’я.

— Ну-у-у...— американець завагався. — Гаразд. Гадаю, одна пляшечка нікому не зашкодить. Між іншим, я — Скотт Трапнелл.

— Анатолій Миколайович Вронський. — Вони потисли один одному руки. — Я викладаю англійську в Харківському університеті. А ви де працюєте, хлопці?

— Дуже приємно, Анатолій, — з радістю відгукнувся доброзичливий американець. — А ми — американські військові. Перший батальйон 15-го артилерійського корпусу. Приїхали навчати ваших військових управляти радаром для виявлення зброї AN/TPQ-36. Це мобільні радарні установки. Наш уряд надав їх вам, щоб відслідковувати, звідки йдуть артилерійські та ракетні удари супротивника. Я — старшина[6], а це — моя команда.

— Чудово, Скотт. Ми вдячні вам, друзі! Якби не ви, тут... — голос Вронського стишився. Чоловіки добре розуміли, що лише завдяки присутності американських інструкторів Росія не перетинає кордон цієї частини України.

— А де ж ви розташувались? — знову підхопив розмову Вронський.

— У тренувальному таборі в Чугуєві. Це на схід від Харкова. Ми там вже кілька місяців... А сьогодні ось вийшли в місто трохи відволіктися та відпочити.

— О, гадаю, вам це справді потрібно, — поспівчував Вронський. — Мабуть, уже нудить від однієї лише думки про те, що ви тут застрягли.

— Ну, то таке... — відповів Трапнелл стримано, щоб не жалітися цьому симпатичному українцю. Але Вронський мав рацію. Всі вони у приватних розмовах скаржилися одне одному на умови життя тут і рахували дні до свого повернення у Штати.

— Я все розумію. Я теж служив у армії і знаю, як воно — жити у старих радянських казармах.

Нарешті офіціант приніс пиво і вся компанія вже за спільним столиком кав’ярні сиділа й теревенила. Невдовзі було порушене і правило «номер один» загальної інструкції для американських військовослужбовців — не вживати алкоголь під час несення служби, й американці вперше за кілька місяців змогли по-справжньому відпочити. Вони були схожі тепер на звичайних туристів, що насолоджуються сонцем і екзотичним пивом, а ще відверто охоче роздивляються довгоногих українських дівчат зі світлим попелястим волоссям. Американці раптом опинилися у центрі уваги українців, а ті наввипередки пропонували їм пиво, практикувалися в англійській і дякували за те, що Америка робить для підтримки їхньої оточеної ворогом країни.

Вронський підхопив свій стілець і пересунув його до сусідки Трапнелла — єдиної жінки-солдата у цій компанії. Повернувшись до неї, мовив:

— Привіт, я Анатолій. Дякую за те, що робиш для нас.

— Не варто, Анатолію. А мене звати Лора Блер. Можна просто — Лора, — відповіла дівчина у притаманній американцям доброзичливій манері. — Уявляю, як важко вам зараз через цю війну.

Вронський подивився на неї.

— Ти права... Війна — це завжди жахливо, а громадянська — ще страшніше. Це коли брат на брата, а батько на сина.

— А як же росіяни? — запитала Блер.

— Звісно, вони також причетні. Як же без них? Адже Україна і Росія — одне ціле. Як сіамські близнюки. Їхнє розділення після розпаду Радянського Союзу — це трагедія.

— Але ж вони вдерлися у вашу країну, атакують, порушують мирні угоди, — здивувалася Блер.

— Якщо ти говориш про невинних призовників, які воюють не зі своєї волі, тоді так — це російське вторгнення. Але Кремль скаже вам, що то добровольці. Не вірте цій пропаганді. Правда у тім, що під час війни програють усі. Геть усі є жертвами. Переможців немає. Війна отруює життя кожного — молодого, старого, ні в чому не винних людей... Жінки і діти страждають найбільше.... Та годі про нас і наші біди, тим паче в такий чудовий день. Звідки ти, Лоро?

Лора усміхнулася, підставила обличчя сонцю і почала з цікавістю роздивлятися щасливих людей навкруги.

— Я з Амхерста, штат Массачусетс. А ти звідки?

Вронський проігнорував запитання.

— Амхерст? Рідне місто поетеси Емілі Дікінсон?

— Точно. Я вражена. Ти і це знаєш?! Мій батько був охоронцем в академії Амхерста, де вона колись навчалася. Ти, мабуть, чув про неї, бо викладаєш англійську?

— Авжеж, — відповів Вронський. — Вона, взагалі-то, одна з моїх улюблених поетес. Я полюбив американську літературу, коли навчався в Америці, а Емілі Дікінсон — то моє захоплення. Деякі рядки з її творів допомогли мені легше пережити жахливі часи війни.

Він нахилився прямо до її вуха і прошепотів:

Блер була зачарована. Клубок у горлі не давав говорити, а на очі навернулися сльози. У цей момент до щему відчула, як же далеко вона від свого рідного дому. До того ж, жоден чоловік ніколи раніше не розмовляв з нею так, як це робив зараз Вронський. Лора усміхнулася і заплющила очі. Вона просто не хотіла, щоб цей український красень бачив, наскільки глибоко вразили її його слова.

Вронський використав момент і потайки поглянув навкруги. Анна Брежнєва, приваблива жінка з його компанії, вже зосередилася на одному з хлопців — молоденькому американці, сержанті Джимі Руні.

— Я вивчать англійську в університет. У мене є подружки, які залюбки познайомляться з твоїми друзями. — Вона легенько торкнулася його руки. — Я правильно говорю англійською, Джи... йме? Ти виправляй мене, коли я скажу щось не так.

Руні усміхнувся:

— Добре. Але ти все правильно говориш.

Вронський ще раз кинув оком на компанію і зрозумів, що час настав.

— Дивіться ось, що я вам хочу запропонувати, — звернувся він до всіх, привітно усміхаючись. — Є стільки всього, за що ми маємо вам віддячити. Чому б нам не повечеряти разом? Мій двоюрідний брат має чудовий ресторанчик неподалік. Він зрадів би вам як рідним. Це — не туристичний ресторан. До нього приходять лише тутешні. І взагалі, не можна приїхати до Харкова і не спробувати нашої їжі. Ви ніде не знайдете кращих голубців, аніж там.

Молоді американці дивилися на Трапнелла, чекаючи від нього згоди. Він вагався. Було видно, що пропозиція Скотту сподобалася, проте він трохи сумнівався, чи варто її приймати. Вронський продовжував:

— І ще. Оскільки ви — почесні гості, ця вечеря, звісно, — наш подарунок вам.

Трапнелл поглянув на своїх — вони усміхалися. Який же солдат відмовиться від пропозиції скуштувати відмінної їжі, та ще й безкоштовно?

— Гаразд. Чому б ні? Але ми не зможемо залишитися надовго.

— Не хвилюйтеся. Без проблем. Ресторан розташований у східній частині міста, саме по дорозі до вашої бази. Нам вистачить часу, щоб смачно поїсти, повеселитись і доставити вас на місце.

Анна Брежнєва помахала Вронському мобільником і знизала плечима, ніби запитувала щось зовсім очевидне.

Вронський усміхнувся:

— Анна запитує, чи не заперечуватимете, якщо вона запросить на нашу вечерю своїх подруг. Тоді була б рівна кількість хлопців і дівчат.

Американці-чоловіки радісно підтримали цю ідею, а Лора тільки байдуже повела плечима.

— Дзвони, — кинув Брежнєвій, і вона миттю почала набирати номер у своєму мобільнику.

Вронський покликав офіціанта і попросив рахунок. Коли він уже віддав 500 гривень, на горизонті з’явилися два мерседеси — таксі, що були десь поблизу.

Брежнєва підхопилась і махнула їм, щоб зупинилися. Може, американці й помітили, що на площі лише два таксі, але не видно було, занепокоїло їх це чи ні.

Вронський усміхнувся, коли почув, як чоловіки почали обговорювати, чи може виявитися, що подружки Анни ще гарніші, ніж вона. Що сталося з тими іноземцями? Знали ж, що він розуміє їхню мову. Але у великій компанії, де інші не говорять англійською, американці, схоже, забули про це.

Вронський упіймав на собі погляд Лори. Вона скривилася, наче вибачаючись, а він усміхнувся і з серйозним виглядом кивнув у відповідь. Лора здавалася розумною і чуйною людиною. В іншому житті він міг би захопитися нею.

Вронський встав.

— Ну що, поїхали? — запитав він, допомагаючи Лорі надягнути куртку і показуючи на два таксі, які вже чекали на них.

Всі почали розсаджуватися по машинах. Аж несподівано, без жодних пояснень, тільки-но вони розмістилися, у другий автомобіль ускочив кремезний чолов’яга та сів на переднє сидіння.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв Вронський американців, — він тут для того, щоб переконатися, чи ви у безпеці. У цьому місті можна натрапити на поганих людей.

Злегка сп’янілі від незвичного пива та піклування своїх нових друзів, Руні і Блер сіли на заднє сидіння.

Вронський наказав водієві їхати. Позаду себе у дзеркало заднього виду він побачив, що Лора напружилася. Можливо, його наказ водієві прозвучав надто різко. Навіть неочікувано різко як для викладача університету.

— Я вже казав, — пояснив він, — ресторан не у туристичній зоні, і водій здивувався, що ми туди зібралися. Я мав йому пояснювати двічі.

Заспокоївшись, американці почали балакати і роздивлятися місто у вікно машини. Таксі занурилося у гущу вечірнього трафіку, проїхало вниз по вулиці Іванова, перш ніж досягти головної вулиці — Пушкінської, і відразу ж попрямувало на схід міста. Незабаром вони виїхали з центру, перетнули річку Харків та опинилися у похмурому передмісті. Вронський відчув наростання тривоги серед присутніх і тому оголосив: він зараз зателефонує своєму родичу і скаже, що вони вже під’їжджають. Ще пояснив: попри жахливий вигляд околиці їжа буде чудова і не так-то й легко замовити тут столик. Вронський побачив, що Трапнелл усміхнувся і тільки тоді за його прикладом всі розслабилися, особливо після того, як Анатолій зробив телефонний дзвінок.

За п’ятнадцять хвилин таксі під’їхало до багатоповерхової хрущовки, яких було набудовано безліч по всьому Радянському Союзу наприкінці 50-х років минулого століття. Вони призначалися для розселення на якомога меншій площі якомога більшої кількості людей.

Якщо таксі для американців на площі Свободи стало першою найризикованішою частиною операції (бодай один вигук — і автомобілі негайно були б оточені допитливими неприязними місцевими жителями), то тепер настав другий найважчий момент. Вронський не хотів проблем. Передусім тут, де недоброзичливі очі могли б побачити, що буде далі. Хоча на вулиці зараз нікого не було, хтось таки міг спостерігати з вікон навколишніх будинків.

— Приїхали, — усміхнено сповістив він, виходячи з машини.

Трапнелл опустив скло і, не відкриваючи дверцят, визирнув із машини.

— Де ж ресторан? Якого біса ми тут робимо?

Вронський подивився на нього згори вниз. У його погляді не лишилося й сліду від приязності університетського викладача англійської мови. Йому треба було, щоб американці робили саме те, що він їм наказуватиме. Погляд Вронського став холодним, а в голосі відчувалися крижаний спокій та безжалісність:

— Ви робитимете те, що я скажу. Ходімо з нами. Тихо і спокійно. Усі.

Американці були приголомшені. Як тільки вони почали усвідомлювати, що відбувається, їх охопив шок, і це було видно по обличчях. Оскільки погляд кожного з них був звернений лише на Вронського, вони й не помітили чотирьох чоловіків, які вийшли з під’їзду багатоквартирного будинку.

Вронський махнув їм, щоб ті оточили автомобілі. Миттю американців витягли з машин, скрутили руки за спинами, заклеїли роти скотчем, накрили голови ковдрами і потягли у будинок.

Усіх, окрім одного.

Їхній керівник, старшина Скотт Трапнелл, був особистістю непересічною. Усі ці тренажерні зали з нескінченним нарощуванням м’язів, які так полюбляє більшість американських солдатів, були не для нього. Невеликого зросту, жилавий, здавалося б, зовсім непримітний чоловік, він був інструктором із айкідо, мав чорний пояс і тренувався з величезною одержимістю. Інстинктивне відчуття небезпеки та довгі години тренувань айкідо далися взнаки. Здавався абсолютно спокійним, коли нападник висмикнув його з машини. Однак потім одним ударом американець повалив свого кривдника, перекинувши через плече, та, застосувавши класичну техніку захоплення, боляче вивернув його руку в ліктьовому суглобі й кинув на спину прямо на дорогу. Під час падіння голова чоловіка відкинулася з глухим хрускотом — і він затих.

Іще один різко повернувся обличчям до Трапнелла та підняв руки, готуючись до наступного руху. Цей чоловік, певно, теж був навчений бойових мистецтв. Але Трапнелл блискавично та щосили вдарив його поміж ногами важким шкіряним ковбойським чоботом (виявилося, не дарма він так узувся для подорожі великим містом). Нічого надзвичайного, ніяких ніндзя-прийомів — просто добре виважений класичний удар, у який він вклав усю силу своєї люті.

— Та пішов ти!! — лиш вилаявся Трапнелл у той момент, як його черевик торкнувся паху супротивника.

Чоловік гепнувся на землю з витріщеними очима, задихаючись у беззвучній агонії.

Переконавшись, що той уже не підніметься, Трапнелл озирнувся і побачив, як його товаришів уже «запакували» і кудись повели. За мить, побачивши двох людей на землі і зрозумівши, що поряд більше нікого немає, він побіг. Біг надзвичайно швидко, адже був хорошим бігуном і найбільше любив напівмарафон, але він непогано бігав ще й на спринтерські дистанції.

— Тримайте його! — оскаженіло закричав Вронський, виринувши з іншого боку автомобіля. Але ж поряд нікого, хто міг би це зробити.

У багатоповерхівках довкола було повно людей. Американець міг покликати на допомогу. І тоді мешканці повибігають надвір, щоб допомогти йому. Хтось зі зброєю. Американець втече — і весь план буде зірвано.

Без жодних вагань і почуття провини майор Анатолій Миколайович Вронський, спецпризначенець 45-го гвардійського полку, засунув руку під куртку і з натренованою незворушністю солдата спецназу витягнув самозарядний пістолет із глушником. Такі пістолети мають тільки російські спецпризначенці та співробітники КДБ, ФСБ і МВС. Він старанно прицілився у спину Трапнелла, який біг дуже швидко, і вистрілив. То були дві черги пострілів поспіль із відстані двадцяти п’яти метрів.

Трапнелл повалився головою вперед і перекинувся, як підстрелений кролик, потім, сіпнувшись кілька разів, затих.

На обличчі Вронського не з’явилося жодних емоцій. Ще буде час для звинувачень та покарань, щойно вони благополучно перетнуть кордон.

— Гей, ви двоє, ідіть заберіть тіло, — показав пальцем через плече позаду себе, — і приберіть кров.

— Прапорщик Волошка, — звернувся він до жінки, яка нещодавно називала себе Анною Брежнєвою, — ми переходимо безпосередньо до операції. Забезпечте транспорт. Негайно.

08:00, середа, 10 травня 2017 року Щотижнева зустріч президента з питань оборони та міжнародної політики, Кремль, Росія

Федір Федорович Комаров, голова адміністрації президента та його постійний партнер із дзюдо, мав нижчий від середнього зріст, був кремезним із блідо-блакитними очима та світлим волоссям уродженцем російської півночі. Зазвичай цілком спокійна і стримана людина, сьогодні він здавався вкрай стурбованим. У КДБ його вчили бути організованим, зважати на деталі та не йняти нічому віри. Також він ніколи не сумнівався: ні щодо своєї служби у президента, ні в собі як в одному з ключових гравців — представників групи колишніх санкт-петербурзьких офіцерів КДБ, відомих як «силовики», що після смерті Бориса Єльцина фактично відібрали владу над Росією у реформаторів. Ці люди дуже сумували за своєю «тією» дорогою серцю країною і гірко шкодували через те, що з нею з тих пір відбувалося.

Комаров знав лише один шлях: безжалісний контроль. Це був старий радянський метод. Він також розумів, що ціна поразки висока і що того ранку він мав спрямувати в потрібне русло реакцію президента на вчорашнє викрадення американців у Харкові та несподівану смерть старшини Трапнелла.

Притискаючи до грудей папери і блокнот, він двічі постукав у орнаментовані з позолотою подвійні двері президентського кабінету. Їх йому беззвучно відчинили двоє солдатів, одягнених у парадну форму почесної варти Кремля. Ці високі, статурні, спеціально підібрані хлопці з бездоганною слов’янською зовнішністю несли службу в 154-му окремому комендантському Преображенському полку. Їхнє головне завдання — захищати президента.

Комаров увійшов, зупинився на мить, опустив голову на знак вітання і рушив уперед. Кімната була схожою на спартанську, без зайвих деталей. Єдиною поступкою екстравагантності були зелені штори, обшиті золотом і підібрані з боків такого самого кольору зав’язками. За кріслом президента виднілася лише одна прикраса — золотавий російський двоголовий орел на червоному щиті. Стіл був величезний, але зовсім порожній — ніяких паперів. Комаров помітив лише один документ — доповідь із Харкова. Ще в кабінеті стояв довжелезний стіл для переговорів, який був розташований перпендикулярно до президентського і тягнувся аж до дверей.

За столом сидів сам президент — із блідим безкровним обличчям та високими вилицями на ньому й світло-блакитними очима із холодним загрозливим поглядом — поглядом настороженої лисиці. Обличчя було обрамлене рідким та коротким світлим волоссям. Жилавий, міцної статури, яка була помітна навіть з-під його звичайного темного костюма з одноколірною темно-синьою краваткою і білою сорочкою. Цей чоловік регулярно відвідував тренажерний зал і двічі на тиждень займався дзюдо. Його прес-секретар казав: «Він такий спортивний і сильний, що легко може зламати руку людині під час рукостискання... якщо захоче».

Проте голос його аж ніяк йому не пасував і навіть дивував. Бо для такого альфа-самця він був зависокий і гугнявий.

— Чому вони вбили американця, Федоре Федоровичу? — суворим тоном запитав президент, формально звертаючись по батькові. — Завданням було захопити групу. Я мав на увазі — захопити їх усіх живими, потім показати по телебаченню, щоб продемонструвати світові, що НАТО й американці нападають на наших людей в Україні. Чуєте? Живими та здоровими! А не з мішками на головах та з галасом про тероризм.

— Згоден з вами, Володимире Володимировичу, — мовив Комаров, розкладаючи свої папери на столі. — Дуже типово для цих «зірок» спецназу. Завжди обіцяють золоті гори, як ідуть на завдання. Але коли щось не за планом — влаштовують власну виставу, щоб віртуозно виплутатися з непередбаченої ситуації. Я говорив сьогодні вранці з генерал-полковником Денисенком, командиром спецназу, і чітко дав йому зрозуміти, що ви невдоволені.

Президент не відповів. Це означало, що він ще не визначився, як на все це реагувати.

— Каже, що у спецпризначенців не було іншого вибору, коли американець почав тікати.

Президент насупив брови.

— Насамперед вони мали не дати йому втекти. Хто там відповідальний?

Комаров замислився. Він був старим поважним та досвідченим співробітником і тому мав право говорити президентові те, на що інші не наважилися б. Та попри все потрібно бути дуже уважним у своїх висловлюваннях.

— Спецпризначенці недооцінили американця. Він хоч і невисокий на зріст, але бився як чорт. Ось тільки зараз ми з’ясували, що старшина був інструктором із айкідо.

— Зрозуміло, — президент кивнув на папку з документами, що лежала на столі.

Комаров здогадувався, що він, дуже уважний до деталей, уже ретельно вивчив рапорт про затримання американців.

— Я бачу, він устиг зруйнувати всі надії на батьківство тому хлопцю, якого вдарив у пах, — сказав президент із самовдоволеною посмішкою.

— Ми, до речі, можемо це використати, Володимире Володимировичу, — припустив Комаров. — Наші люди подадуть у новинах цю бійку і стрілянину як вимушену самооборону.

Президент кивнув на знак згоди.

— Хто командував операцією? У рапорті цю важливу деталь чомусь упустили.

— Наш найкращий командир, пане президенте, — майор Анатолій Миколайович Вронський, 45-а окрема гвардійська бригада спеціального призначення. Герой Російської Федерації, 12 років тому нагороджений за хоробрість, проявлену під час операції на Північному Кавказі. Син офіцера танкових військ, який після розвалу Радянського Союзу був змушений працювати таксистом, щоб прогодувати родину. Після служби в лавах армії поїхав у Сполучені Штати за програмою обміну студентами. Повернувшись з Америки, став професійним військовим, офіцером, а згодом — успішно пройшов відбір у війська спеціального призначення.

Президент хвилинку помовчав. Його ранішній гнів минувся.

— То була складна операція. Я визнаю це. А майор Вронський, здається, гідно пережив свій промах і вже заспокоївся після тієї невдачі.

Він підвів очі на Комарова.

— А генералові Денисенку передайте, що я незадоволений. Він не має права більше на жодну помилку, якщо хоче залишитися командувачем сил спеціального призначення. Зрозуміло?

— Дуже добре зрозуміло, пане президенте...

Авжеж, Комаров міг переказати генералові це незадоволення, але він надто добре знав президента і бачив, що той в душі тішився. Убивство Трапнелла має стати потужним сигналом про російську рішучість.

— Пане президенте, я вже можу збирати нараду? — він віддав порядок денний президенту. Той кивнув на знак згоди, а Комаров стисло доповів про стан справ.

Вартові відчинили масивні подвійні двері, і в кімнату ввійшли помічник президента, міністри іноземних справ, фінансів, внутрішніх справ, оборони, а також начальник генштабу Росії.

— Сідайте, — наказав президент, залишаючись у кріслі.

Комаров зайняв своє звичне місце — в кінці стола — і приготувався вести протокол засідання. Звідси йому було добре видно президента. Інші теж зайняли свої місця за великим столом для засідань.

Усі завмерли у напруженому очікуванні, коли президент почне говорити, і намагалися вгадати, хто стане його першою ціллю. Вони добре знали, що він сповідує принцип «розділяй і пануй» як щодо своїх союзників і підлеглих, так і стосовно ворогів.

Чекати довго не довелося. Важким поглядом президент подивився на міністра оборони, який попри своє минуле невизначного функціонера Комуністичної партії та людини, що ніколи не чула пострілів, мав неперевершений вигляд у формі генерала армії, та ще й зі стрічкою Героя Російської Федерації, яка яскраво виділялася серед багатьох інших на його грудях.

— Олександре Борисовичу, я уважно вивчив рапорт про затримання американців. І не в захваті від того, що одного з них застрелили. Ми, безперечно, повернемо цей інцидент собі на користь, але ж можете не сумніватися — таких помилок я вже не пробачатиму.

Міністр оборони важко піднявся зі свого крісла.

— Зрозумів, Володимире Володимировичу. Такого більше не станеться.

— Я також читав доповідь про ситуацію на Сході України і задоволений, що там все відносно спокійно, — мовив президент, звертаючись за підтвердженням до Комарова.

Той кивнув, а президент вже переключив свою увагу на міністра фінансів.

— Наступний, будь ласка.

Зі свого місця в кінці столу Комаров бачив краплі поту на лисині міністра. Той прочистив горло, нервово ковтнув і почав говорити:

— Володимире Володимировичу, мені дуже важко вам це казати, але економічна ситуація дедалі ускладнюється. Американські та європейські санкції вкрай негативно впливають на нашу економіку...

Президент перебив:

— Це виправдання, Борисе Михайловичу, вже застаріло. Санкції Європи значно послабшали і стали геть «беззубими» після вето Італії, Греції, Угорщини та Кіпру на саміті ЄС минулого червня. Євросоюз розділився, там немає єдності щодо санкцій, — він самовдоволено посміхнувся і додав. — Моя стратегія на збільшення потоку біженців у Туреччину через бомбардування Сирії спрацювала навіть краще, ніж я міг собі уявити. Велика кількість біженців лягла ще більшим тягарем на ЄС.

— Це справді так, Володимире Володимировичу, — продовжував міністр фінансів. — Хоч би там як, а ціни на нафту залишаються для нас проблемою. Якщо ви пам’ятаєте, наш бюджет ґрунтувався на вартості у сто доларів за барель. А вона і далі падає. Поза тим, з’явилися надлишки на нафтовому ринку через послаблення санкцій щодо Ірану після переговорів стосовно ядерних носіїв, що відбулися два роки тому в Лозанні. Іранська нафта ще більше обвалює ціну на ринку. Отже, ми щорічно втрачаємо близько сорока мільярдів доларів від санкцій і ще близько дев’яноста чи ста — від зниження цін на нафту. Крім того, підвищення витрат на оборону значно збільшило тиск на бюджет.

Міністр зняв окуляри, протер їх білосніжним носовичком і промовив:

— Володимире Володимировичу, економічну ситуацію неможливо назвати інакше, як «дуже складна».

— Які варіанти у нас є? — запитав президент.

— З точки зору економіки — все просто. Доки ціни на нафту не виростуть до рівня тих, що були, — а жоден економіст не вірить, що це може статися найближчим часом, — ми маємо два варіанти: скоротити витрати або збільшити податки, щоб наблизити дефіцит бюджету до запланованих 0,6 % ВВП. Якщо ми того не зробимо, залишиться тільки брати позики з дуже високими ставками, а це тільки погіршить ситуацію. Рубль знецінюється. За прогнозами Центрального банку, така тенденція найближчим часом не зміниться, а ВВП у кращому разі залишиться на тому самому рівні.

Президент ніяк не відреагував і тільки зиркнув з-під лоба на Комарова: настав момент, про який вони вчора говорили.

— Я пропоную запитати у міністра внутрішніх справ, Володимире Володимировичу, ось що, — підхопив знак Комаров. — Економічна ситуація це, звісно, вкрай важливо, але ж головним залишається її вплив на рівень вашої популярності.

Президент повернувся до міністра внутрішніх справ — кремезного чоловіка, який народився в далекому селі на берегах Волги, в самому серці Росії, а розпочинав свій кар’єрний шлях московським міліціонером. Спочатку він рухався службовою драбиною у відділі кримінальних розслідувань, потім сягнув посади шефа московської міліції, а згодом завдяки своїй мужицькій спритності та надмірним амбіціям опинився аж у кріслі міністра внутрішніх справ. На своєму шляху він оволодів багатьма таємницями дуже впливових людей, зокрема й самого президента, і тепер надійно їх зберігав. Сивочолий та по-селянськи широколиций, цей міністр міцно тримав у своїх руках владу.

— Борисе Вадимовичу, як це впливає на громадську думку? — вимагав негайної відповіді президент.

— Володимире Володимировичу, ви краще за будь-кого знаєте, які терплячі росіяни. Ми вміємо страждати і гордитися тим, що маємо сили переживати скрутні часи. Але навіть найстійкіші врешті-решт втомлюються від високих цін, нестачі повсякденних товарів на полицях, від...

— Не розповідайте мені казок, — обірвав його президент голосом, сповненим сарказму. — Не можна називати брак кількох товарів скрутними часами! Те, що ви мені зараз говорите, може вплинути на середній клас москвичів, але зовсім не стосується людей, що живуть у глибинці Росії — наших людей.

— Володимире Володимировичу, ви, звісно, праві, — сказав міністр, — однак не варто забувати, що люди вже не такі терплячі, яку радянські часи. Вони тепер балувані. Середній клас під час відпустки подорожує за кордон і бачить, як там живуть. Але до біса їх! Найбільше мене хвилює постійний ріст безробіття та бідності, якщо не сказати злиднів, серед цих безробітних.

Президент повів рукою на знак примирення.

— Так, це реалії російського життя. Те, що відрізняє нас від незагартованого, розніженого та зануреного у надмірності Заходу. А наша так звана опозиція? Хіба можна їм довіряти, якщо навіть через два роки не з’явилося нікого, хто міг би зайняти місце Бориса Нємцова?

Комаров побачив, що міністр внутрішніх справ насупився, і вирішив допомогти йому:

— На жаль, Володимире Володимировичу, вбивство Нємцова два роки тому зробило з нього своєрідну ікону, мученика, об’єднавши тих, хто наважився бути в опозиції до вас.

— Це мало статися, — відрізав президент. — Він був надто небезпечною фігурою.

— Це так, — викрутився Комаров. — Але міністр лише хоче вказати на загрозу, яку й досі несе його ім’я. Поліція регулярно зачищає меморіал на місці вбивства Нємцова, проте невдовзі він з’являється знову, весь у квітах.

— Цього меморіалу не повинно бути! — президент не приховував своєї роздратованості. — Міст має охоронятися, і якщо хоча б хтось наважиться поновити меморіал, він має бути заарештований!

— Буде зроблено, Володимире Володимировичу, — сказав міністр внутрішніх справ і повернувся до помічника президента. — Не забувайте — я був проти ліквідації Нємцова, але інші так не думали. Упевнений, що він сам згорів би від надмірної любові до оковитої та жінок.

— Досить! — відрізав президент. — Ми повинні дати людям привід пишатися російською міццю... як тоді, три роки тому, коли я взяв Крим. Саме цим і зможемо відновити бойовий дух та нейтралізувати опозицію.

— Абсолютно правильно, Володимире Володимировичу! — голосно вигукнув помічник президента.

— Дякую вам, Вікторе Анатолійовичу. Я сприймаю це як вашу підтримку, — сухо відрізав йому президент.

Комарову подобався помічник. Так, як йому подобався будь-хто за цим столом. Помічник президента колись був послом у НАТО і добре знав західний світ. На перший погляд він був харизматичною людиною, відвертим інтернаціоналістом, вільно володів англійською і був одружений із вродливою жінкою, колишньою російською поп-зіркою. Він добре грав роль половинки зоряної пари, яка вражала всіх на сухих дипломатичних званих вечерях у Брюсселі своєю чарівністю і здатністю навіть їх прикрашати запальними танцями. Насправді помічник президента був безкомпромісним націоналістом, одним із тих самих «силовиків», вражених розпадом Радянського Союзу, ображених вступом країн Балтії у НАТО і сповнених рішучості за будь-яку ціну відновити російську міць у кордонах її колишнього «ближнього зарубіжжя».

— Ви, Володимире Володимировичу, — не втримався від лестощів помічник, — самотужки відродили російську гордість після катастрофічного розвалу Радянського Союзу цим зрадником Горбачовим. Під вашим керівництвом Росія відновила свій статус великої держави після того хаосу, який він створив. Економічне становище хоч і важке, але вже настав час використовувати можливості — час для сміливих дій! — він промовисто стукнув рукою по столу.

Президент жестом заохотив його продовжувати.

— Захід має великий економічний потенціал, та він думає тільки про соціальне забезпечення і забув, як це — боронити себе. Я знаю ще з часів, коли був вашим послом у НАТО, що ця організація спроможна лише на балаканину, а не на дії. Однак Альянс продовжує бути небезпечним для Росії. Він досі зазіхає на наші кордони, і очевидно, що його довгострокова стратегія — це оточення нашої батьківщини.

Як тільки Комаров занотував ці слова, помітив, що президент, зціпивши щелепи, стиснув праву руку в кулак — так, наче готовий був нищити своїх ворогів. Помітив і те, що президент не намагається знайти підтримку серед учасників засідання, адже вважає це ознакою слабкості. Він нічого не сказав, тільки кивнув на знак згоди із помічником. Натомість звернувся до міністра закордонних справ.

— Євгене Сергійовичу, нам вдалося роз’єднати наших ворогів за кордоном? Якщо так, то, може, саме час використати це?

Міністр закордонних справ, високий сивий чоловік, справляв враження видатного міжнародного дипломата.

— Володимире Володимировичу, вам нема чого боятися з боку Європейського Союзу. Так, режим санкцій заподіяв нам шкоди, але ЄС теж потерпає від нього. Крім того, криза масової міграції взагалі відкрила шлях до його розпаду. Отже, ваші зусилля, спрямовані на його підрив і роз’єднання, і зокрема сміливе рішення завдати повітряних ударів по Сирії, дали саме той ефект, якого ми очікували.

Комаров утрутився в розмову.

— Євген Сергійович правий. У нас є не лише Греція, Угорщина та Кіпр — ми також можемо очікувати розколу у Франції. Наші банки давали кредити партії Марін ле Пен протягом кількох років. Тепер вони мають продемонструвати симпатію до нас. Інакше ми вимагатимемо негайного повернення цих боргів.

Міністр закордонних справ погодився.

— Так, ми і в Німеччині можемо розраховувати на дурнів, які вірять у те, що читають про Росію у журналі «Spiegel». Багато німців нам симпатизують і вбачають у НАТО небезпечного агресора.

— Ми всі згодні з тим, що Альянс — це екзистенціальна загроза.

— Але як щодо його військових і оборонних можливостей? — запитав президент.

— У цьому і полягає парадокс, Володимире Володимировичу. Навіть зараз, коли воно розширюється на схід, НАТО як зефір — м’яке всередині. Воно все говорить і говорить про принцип колективної безпеки та оборони. Проте коли ми справді збільшуємо видатки на оборону, країни НАТО тільки обіцяють спробувати підвищити протягом десяти років витрати на узгоджений рівень. Я аж ніяк не повірю, що Велика Британія, Франція чи Німеччина ризикуватимуть життям своїх солдат, щоб захистити східні країни-члени НАТО. Їхній електорат просто цього не допустить. Так, Альянс має мінімальну присутність у країнах Балтії, але він не проявляє жодних ознак бажання протидіяти нам шляхом створення своєї постійної присутності там.

— Незважаючи на те, що Альянс доволі слабкий, все ж із часом він може стати реальною загрозою для Росії. Непокоїть і те, що балтійські країни будуть для нього зручним плацдармом для нападу на нас. Але саме зараз НАТО не в змозі нам протистояти. Головне, що йому бракуватиме для цього політичної та моральної волі. Однак те, що ми можемо так говорити про лідерів його країн сьогодні, не означає, що ситуація не зміниться завтра.

Перш ніж продовжити, президент на хвилинку замислився, дивлячись вдалечінь.

— Я згоден, що Велика Британія, Франція і Німеччина нічого не робитимуть. Британію взагалі зараз можна не брати до уваги, — ущипливо посміхнувся він. — Отже, ці країни не враховуємо. Але ж Америка — й досі найпотужніший у світі військовий потенціал. Проте ще з часів президентства Обами вона не виявляла інтересу до повноцінної співпраці з Європою. Тож нам не варто боятися тих кількох танків, які американці розмістили в укриттях по всій Східній Європі від Естонії до Болгарії. Вони годяться лиш для шоу. Без екіпажів, боєприпасів, запасних частин і ремонтних бригад це просто купа металобрухту.

Президент підняв руку, закликаючи всіх до тиші.

— А чи не помиляємося ми, недооцінюючи їх? Зрештою, що ви скажете про їхні минулорічні маневри у Польщі, якраз перед самітом НАТО? Чи може бути щось більш агресивним, ніж розташування безпосередньо біля наших кордонів двадцяти п’яти тисяч військовослужбовців, аби продемонструвати свою силу? — Він посунувся на стільці і додав. — Можливо, ви і праві щодо слабкості НАТО зараз, але я бачу смертельну небезпеку для Росії з боку Америки згодом... А це означає смертельну небезпеку для нас усіх.

Він багатозначно подивився на цю невелику групу людей, що були його найближчим оточенням.

— Мій найважливіший обов’язок — захистити Росію та не допустити оточення її силами НАТО. І єдиний спосіб зробити це — захопити Східну Україну і Прибалтику.

Міністр закордонних справ замислився, перш ніж відповісти:

— Я розумію, що це розгортання було виявом агресії щодо Росії. Але ще зарано робити висновки, адже каденція нового президента тільки-но почалась. Ми вважаємо, що вони багато балакають, але не мають ні волі, ні мандата від виборців робити щось серйозне за кордоном.

Комаров підвів очі на президента.

— Докази цього — в останній доповіді ФСБ.

— Так, я бачив... Але вкотре застерігаю вас від недооцінювання американців.

Із наступним запитанням президент звернувся до начальника генерального штабу — свого головного військового радника, а не до показово обвішаного медалями міністра оборони, що сидів поруч.

— Чи справді російські збройні сили готові, Михайле Миколайовичу?

— Так точно, Володимире Володимировичу! — відповів військовий.

Завжди спостережливий, Комаров відзначив для себе, що той чоловік був наче недоречним на цій нараді. Адже якось нетипово для татарина з Казані очолювати Збройні сили Російської Федерації. Проте... Загартований у Чеченській війні, він був володарем медалі «За військову доблесть» І ступеня. Цей чоловік із рішучим поглядом упевненої людини, високими вилицями, темним із сивиною волоссям на вигляд мав менше за свої п’ятдесят дев’ять років.

— Наша армія готова до закінчення операції в Україні. За вашою командою ми здатні рухатися і в Прибалтику. Нещодавні військові навчання показали, що Північний і Балтійський флоти, а також повітряні і наземні сили готові воювати. Наша ядерна артилерія перебуває у стані підвищеної бойової готовності, й усі п’ять стратегічних підводних човнів Північного флоту вже у морі з повним спорядженням, готовим до запуску ядерних ракет. Недавно ми підсилили Калінінград «Іскандерами». Відразу ж після того, як завершимо остаточні приготування, будемо готові до війни.

Президент замислився на мить і заговорив, як і завжди, охоплюючи зором усіх за столом:

— Я розумію вашу стурбованість подальшим ускладненням економічної ситуації в країні, але у нас є можливість перехопити ініціативу та включити східні області України у склад Російської Федерації як Новоросію, тобто — Нову Росію. Окрім того, присутність в Україні американських і британських інструкторів свідчить про очевидну загрозу для Росії та є найбільшим доказом агресії НАТО.

Міністр фінансів підняв руку:

— Якщо можна, Володимире Володимировичу... — він запнувся. Президент не любив, коли його переривають:

— Кажіть, — буркнув він із певним роздратуванням.

Міністр фінансів здавався знервованим:

— Будь ласка, вибачте мені за ці слова, але я таки мушу озвучити своє занепокоєння. Будь-яке зростання ризику виникнення воєнного конфлікту з НАТО відправить рубль у вільне падіння і спричинить ще більший тиск на економіку, ніж тепер.

— Досить, Борисе Михайловичу, — обірвав його президент. — Ви вже все сказали. Моє рішення — нанести удар зараз, поки маємо можливість. Щойно український Донбас стане нашим, ми забезпечимо для своєї економіки критично важливу виробничу базу. Посилюючи тиск, остаточно розколемо НАТО. Альянсу треба буде докласти чимало зусиль, щоб вирішити свої проблеми і подолати внутрішні протиріччя. Ми захопимо у заручники ще кількох американських і британських інструкторів. А це додатково вдарить по НАТО. Ми залишимо від України огузок, і він, беззахисний, буде під нашим контролем. Росія вкотре стане першою і непереможною. І ще... — тепер президент уже пильно дивився на міністра фінансів, — увесь світ буде наляканий тим, що відбувається. Ціни на золото підскочать, а на нафту — взагалі проб’ють дах. Це саме те, чого, як ви кажете, потребує наша економіка, чи не так?

Міністр фінансів закивав.

Тепер президент заговорив і до міністра оборони:

— Олександре Борисовичу, я хочу бути детально поінформованим щодо плану порушення режиму припинення вогню завтра вранці.

— Так точно, Володимире Володимировичу! — відрапортував той.

Комаров зібрав свої папери.

— У ваш завтрашній порядок денний я внесу ранковий брифінг. Також пропоную попередити всіх присутніх, що після того, як план запрацює, ми зберемося на нараду для розгляду поточної ситуації.

— Домовилися. До зустрічі у тренажерному залі ввечері. Я ще маю встигнути на вертоліт.

11:00, середа, 10 травня 2017 року Комплексний центр кризового й оперативного управління, Ставка Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, Бельгія

— Сідайте, будь ласка.

Заступник Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі генерал сер Девід Мак-Кінлі, помітно кульгаючи, увійшов у конференц-зал. Сивочолий шотландець з такою гордістю носив звичайну літню уніформу Королівської морської піхоти, світлі сіро-зелені брюки і гімнастерку, ніби був одягнений у парадний мундир. Специфіка британської військової системи передбачала, що він, навіть ставши генералом, і далі її носитиме, а це неабияк дивувало союзників. Мак-Кінлі з усмішкою згадав, як у той день, коли він щойно змінив свого попередника у формі з кармазиновими брюками, один португальський генерал запитав: невже його англійським колегам дозволяють вигадувати власну форму? «Хай живуть відмінності», — подумав він та обвів поглядом кімнату.

Мак-Кінлі і справді якось не вписувався у звичний стереотип високопоставленого британського генерала. Він пройшов складний шлях від простого рядового до військового найвищого рангу. Цей колишній нападник з команди регбі військово-морського флоту мав вуса, а його кремезність межувала з огрядністю, проте він був загартований у боях, як і годиться справжньому ветерану-командосу. На вигляд мав більше за свої п’ятдесят сім років і говорив із помітним шотландським акцентом, притаманним жителям його рідного містечка Фолкерк. Він був людиною, що сприймає речі такими, які вони є, якщо, звісно, не існує вагомих причин вважати інакше.

Очолюючи протягом двох років центральний штаб Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, він добре орієнтувався у специфічному світі Північноатлантичного альянсу і знав про хитромудрі політичні й дипломатичні взаємовідносини в оточенні вищих посадовців. До того ж, порівняно з більшістю старших офіцерів Королівської морської піхоти, Мак-Кінлі як командир бригади мав чималі повноваження. Два ордени, з Іраку й Афганістану, свідчили про багатий бойовий досвід генерала. Як і протез на правій ампутованій вище коліна нозі, втраченій десять років тому через вибух міни у Гільменді.

Цього ранку Мак-Кінлі заміняв свого боса — адмірала Макса Товарда, Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі. Американський адмірал Говард, розумний і обізнаний у політиці Сполучених Штатів, полетів на своєму приватному літаку на конгрес у Вашингтон і зараз перебував десь над Атлантикою. Ще одного співробітника Ставки — генерала з чотирма зірками на погонах, начальника штабу флоту Курта Віттмана — викликали до Берліна. Він вважався спеціалістом з логістики та політиком з хорошими зв’язками, проте зовсім не мав досвіду бойових дій. Тому Мак-Кінлі був того дня за старшого та й взагалі — єдиним із керівництва штабу, хто лишився на місці.

— Що ж, пані та панове, — почав він, займаючи за столом місце головуючого, — перейдемо до справи.

Він не встиг продовжити, бо його перервали.

— Вибачте, сер, — підійшов і схилився над ним полковник Джеймі Свінтон, головний офіцер штабу, — ми щойно отримали дзвінок від служби зв’язку Верховного головнокомандувача. Він ще у повітрі, але хоче негайно поговорити з вами. Ми все підготували для того, щоб ви прийняли відеодзвінок у своєму офісі за п’ять хвилин.

— Дякую, Джеймі, зараз буду. Панове, я прошу вибачення і знаю, скільки зусиль було докладено, щоб організувати цей брифінг. Скіпе, продовжуйте, будь ласка, — сказав він, звертаючись до заступника начальника оперативного штабу Скіпа Вільямса — коротко стриженого, з вольовим підборіддям та спортивної статури молодого американського генерал-майора. На рукаві його камуфляжної форми була емблема із зображенням орла, а це свідчило про те, що він належав до 101-ї повітрянодесантної дивізії.

— Продовжуйте без мене, потім поінформуєте про результати зустрічі.

— Звісно, сер, — відповів Вільямс.

Після цих слів Мак-Кінлі встав і покинув кімнату разом із полковником.

За п’ять хвилин він уже був у своєму кабінеті та сидів за столом, що його тут колись поставив перший заступник Верховного головнокомандувача — фельдмаршал Бернард Монтгомері. Спершу Мак-Кінлі спробував шотландський чай, який йому принесла сержант Лорна Беван, що служила у Королівських військово-повітряних силах. Потім він перевірив налаштування відеоконференції і упевнився, що зв’язок із командою Верховного головнокомандувача таки налагоджено.

— Дейве, ви мене чуєте? — на екрані з’явилося обличчя адмірала Макса Говарда із задумливим поглядом, який був більше схожим на погляд історика з Ліги плюща[8], ніж бойового адмірала і Верховного головнокомандувача.

— Справи в Україні погіршуються. Зв’язок може перерватися будь-якої миті, тож говоритимемо дуже стисло.

— Я вас уважно слухаю, адмірале, — сказав Мак-Кінлі.

— Дейве, мені щойно повідомили зі штаб-квартири європейського командування збройних сил, що у Харкові зникла група американців. Вони були з тих інструкторів, яких відправили на допомогу українській армії. Певно, їх полонили російські спецслужби. Ми чекаємо, що росіяни ось-ось покажуть їх по телебаченню і почнуть стверджувати: це бійці американського спецназу, яких схопили після перетину ними українського кордону з Росією. І що найгірше — схоже, одного з них убили, коли той намагався втекти.

— Дідько! Це погана новина! — вигукнув Мак-Кінлі.

— Так і є. Я намагався попередити Генерального секретаря НАТО[9], але не можу зв’язатися ні з ним, ні з головою Військового комітету[10]. Наразі це проблема уряду США, але слід чекати, що росіяни скористаються ситуацією і звинуватять НАТО в агресії.

— Я спробую зв’язатися з головою Військового комітету якнайшвидше і коротко проінформувати Генсекретаря... Але не завадило би дізнатися про дії уряду США.

— Я говорив із Білим домом, — сказав Говард. — Президент погодилася зі мною у тому, що ми повинні показати всю свою силу і відрядити більше наших людей на фронт. Я чув, що британці хочуть відкликати своїх інструкторів, але Америка не відступить перед російською провокацією. Я переконав президента США не реагувати надто агресивно. Ми спостерігатимемо за всіма інструкторами, які допомагають українській армії. Цим самим нам вдасться захистити своїх людей. Ми також визначили досить непогані методи оборони і правила ведення бойових дій. Більш того, Білий дім вимагає від постійного представника США порушити це питання перед Північноатлантичною радою. Ми хочемо узгодити навчальну місію Альянсу на території України, щоб продемонструвати солідарність НАТО у відповідь на російський напад на американських солдат. Я хочу, щоб ви були готові стисло викласти основну концепцію та розповісти про плани, які ми вже обговорили.

— Так точно, адмірале! Я негайно зв’яжуся з головою Військового комітету та послом США, щоб встигнути поговорити з ними ще до початку зустрічі членів Північноатлантичної ради.

— Дякую, Дейве. Я намагатимуся повернутися якнайшвидше, щойно переконаюсь...

Із цими словами екран потемнів і зв’язок обірвався.

Полковник Свінтон, який дистанційно слідкував за відеодзвінком, увійшов до кабінету:

— Сер, новини, я так розумію, дійшли до Брюсселя, і Генсекретар сьогодні терміново скликав на другу годину Північноатлантичну раду НАТО. Вони чекають, що ви стисло доповісте про план навчальної місії. Зараз група планування швидко проведе підготовлений нею інструктаж. Генсекретар і голова Військового комітету бажають зустрітися з вами о пів на другу, щоб встигнути поговорити до початку засідання Північноатлантичної ради. Сержант Джонс чекатиме на вас о пів на першу в автомобілі з поліцейським супроводом. Ми потурбуємося, щоб у машині був сандвіч.

— Дякую, Джеймі. Інструктаж має бути досить простим, адже ми вже працювали за цим сценарієм. Однак отримати згоду Альянсу на тренувальну місію... — промовив Мак-Кінлі. — Я вважаю, що це неможливо.

Брифінг із групою планування скінчився за півтори години. Щоб своїм зовнішнім виглядом відповідати іншим військовослужбовцям на засіданні Північноатлантичної ради, Мак-Кінлі одягнув краватку та свій офіційний зелений мундир, весь обвішаний орденами. Зараз він розташувався на задньому сидінні службової машини BMW-7 серії «F-01». Сержант Тафф Джонс, його водій із королівського корпусу матеріально-технічного забезпечення, почав їхати швидше, щоб не відставати від бельгійської військової поліції, яка супроводжувала їх на мотоциклах. Увімкнені проблискові маячки та сирена мали допомогти скоріше проминути затор на двадцять сьомій кільцевій дорозі.

«Мабуть, ми не можемо їхати повільніше», — заспокоював себе Мак-Кінлі, намагаючись зосередитися на своїй презентації та записах, тоді як громіздкий броньований автомобіль заносило на всіх поворотах.

Він досить швидко прибув до штаб-квартири НАТО, розташованої в північно-східній частині Брюсселя, на бульварі Леопольда III. Коли машина зупинилася перед головним входом із прапорами двадцяти восьми країн-членів Альянсу, Мак-Кінлі зустрів дуже високий чоловік — представник Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі. Це був колишній професійний баскетболіст, який після терористичної атаки 11 вересня 2001 року вирішив добровільно служити на благо своєї країни та став до лав армії США.

— Вітаю, сер. Мене звати Ден Родовіц. Я проведу вас через систему безпеки.

За дві хвилини Мак-Кінлі був у конференц-залі Генерального секретаря, що знаходився на першому поверсі цієї простої і дуже практичної будівлі.

Тут на нього вже чекав голова Військового комітету Кнуд Вар — худорлявий статний данський генерал бронетанкових військ у штанях десантника, який мав глибокі блакитні очі вікінга.

— Вітаю, Девіде. Дякуємо, що приїхали так швидко.

За браком часу Мак-Кінлі відразу перейшов до справи.

— Як мені, на вашу думку, краще повідомити про все Генсекретарю та Північноатлантичній раді?

— Кажіть як є. Засідання розпочнеться з того, що Генеральний секретар висловить свої співчуття американцям з приводу втрати солдата, потім звернеться до мене та поцікавиться пропозиціями військової верхівки НАТО. Я ознайомлю з кількома пунктами і попрошу Вас коротко ввести нас у курс справи. Генсекретар спитає послів, чи є у них якісь запитання або зауваження, і тоді, понад усякий сумнів, розпочнеться звичне тривале обговорення. Ви добре знаєте, що ці люди насолоджуються звучанням власного голосу, тому обов’язково захочуть висловитися. Просто пам’ятайте: ви — професійний військовий, а вони — ні. Робіть так, як і завжди. Не відхиляйтеся від плану — і не буде жодних проблем. У будь-якому разі Генсекретар буде жорстко контролювати хід засідання. Він думає, що перед ним — його уряд, а посли підпорядковуються йому і робитимуть те, що їм накажуть.

У цей момент до конференц-залу увійшов Генеральний секретар. Радек Костілек був колишнім прем’єр-міністром Польщі — сивий, із високими вилицями та веселим блиском в очах. Він не звик приховувати свої почуття і надто бурхливо реагував на певні речі, особливо коли йшлося про Росію.

Генсекретар зайняв своє місце.

— Цього разу американці самі нажили собі купу проблем, і росіяни використають це як привід, щоб пред’явити НАТО претензії. Зважаючи на історію з полоном, пропозиція американців щодо спільної підготовки команди НАТО тепер просто не спрацює. Спершу німці сприймуть це як відповідну реакцію на полон і відступлять. Вони почнуть заявляти про важливу роль солідарності в Альянсі, а потім, коли американцям насправді знадобиться їхня підтримка і допомога, забудуть свої слова. Щодо звичайних ренегатів...

Троє чоловіків мовчки перезирнулися між собою. Кожен із них добре знав, яке сильне розчарування відчували інші.

— Генерале, що з цього приводу думає Верховний головнокомандувач?

Мак-Кінлі відтворив у пам’яті розмову з ним та її ключові моменти щодо навчальної групи, на яких слід було зосередити увагу, а саме: зробити групу багатонаціональною, влаштуватися у Києві та зосередитися на підвищенні професійної підготовки осіб, які обіймають керівні посади у Збройних силах України. Адже, згідно з даними НАТО, вони мають найнижчі показники. Усі міністри оборони НАТО вже схвалили цю ідею.

— Я розумію політичні проблеми, — продовжив Мак-Кінлі, — але вважаю: ми зможемо розвіяти тривоги послів, підкресливши, що це не підтримка передової і що НАТО не бере активної участі у війні.

Помічник Генерального секретаря натякнув, що у них залишилося обмаль часу. І вони вже поспішали у зал для засідань, аж раптом Мак-Кінлі побачив на екрані телевізора, який стояв у кутку кімнати, екстрені новини на каналі CNN, де показували чотирьох блідих збентежених людей у зелених комбінезонах: трьох чоловіків і одну жінку. Згори була назва каналу новин: «Russia Today».

— Пане Костілек, — звернувся Мак-Кінлі до Генсекретаря, — може, ви захочете це послухати?

Помічник зробив гучніше, і вони почули пронизливий голос Дмитра Кисельова — головного пропагандиста Кремля та ведучого телеканалу «Russia Today». Він говорив російською, а внизу йшли субтитри англійською. З екрана прозвучало, що три американські спецпризначенці разом із жінкою-зв’язковою були схоплені на території Росії після перетину ними українського кордону. Потім зображення змінилося — на екрані з’явився самовдоволений круглолиций Кисельов зі своєю антинатовською демагогією.

— Ми достатньо почули. Час іти на засідання, — похмуро сказав Генсекретар. — Побачимо, чи вдасться Альянсу досягти згоди з огляду на цю ситуацію.

Троє чоловіків вийшли з конференц-залу. Помічники, які чекали на них біля кабінету, заметушилися, наче квочки над курчатами, і всі разом пішли до залу засідань.

07:00, п’ятниця, 12 травня 2017 року Конференц-зал військово-повітряної бази, Бориспіль, Україна

— У тебе ще є запитання, Філе? — поцікавився офіцер розвідки, коли закінчив інструктаж.

— Ні, дякую. Мені все зрозуміло, тож я піду, — відповів Філ Бертінетті, майор Військово-повітряних сил США. — Гадаю, що все пройде без проблем. Ми піднімемося на чотири з половиною тисячі метрів і забезпечимо спостереження та захист американських інструкторів, що наглядають за українською радіолокаційною контрбатарейною системою, розміщеною за лінією фронту, поблизу Дебальцевого.

— Останні кілька днів ситуація спокійна. Звичні нерегулярні обстріли з обох боків. Кожен стріляє у відповідь на випад противника. Росіяни після того, як полонили наших хлопців у Харкові, залягли на дно. Якщо виникне проблема, то у вас під рукою повітряна група швидкого реагування у повній бойовій готовності, — додав офіцер розвідки.

Бертінетті був темноволосим, середнього зросту молодим чоловіком, схожим на хлопця з команди «Кращий стрілець»[11]. До того ж він був неймовірним верхолазом, який підкорив найвищі гори на всіх континентах: він кинув виклик сімом вершинам ще до закінчення Академії Військово-повітряних сил США. А ще Філ був фанатом польотів і як льотчик-винищувач із бойовим досвідом у Лівії, Афганістані та Іраку мав на своєму рахунку близько чотирьох тисяч льотних годин.

Але в цьому конфлікті все було по-іншому. Він знав, що росіяни — вправні вояки і що вони полюватимуть на нього з напарником. Тут, в Україні, він проводив для пілотів тренувальні навчання «Червоний прапор», які зазвичай відбувалися у пустелі Неваді: американські пілоти тоді тренувалися зі своїми інструкторами, які відтворювали російську тактику польотів. Саме на цей досвід він і покладатиметься, якщо росіяни візьмуться за них.

— Пам’ятаєш, що інструктори казали нам під час навчань «Червоний прапор»? — спитав він свого напарника, капітана Лероя Мак-Дональда, симпатичного флоридця з Таллахассі. — Переживіть перші одинадцять місій — і ви переживете війну.

— Я ітиму за вами, капітане, адже у вас більше досвіду. А я поки вчуся.

— Ми всі навчаємося. Безперервно. Це єдиний шанс для пілота залишитися живим, — зауважив Бертінетті. — Ну ж бо, Лерою, злітаймо.

Через п’ятдесят хвилин два «Файтинг Фалкони» класу F-16, одномоторні багатофункціональні винищувачі, були у повітрі на висоті чотирьох з половиною тисяч метрів над рівнинними та безлісими просторами Східної України.

— Зулу-1, говорить Аполло, — Бертінетті вийшов на контакт із Мак-Дональдом. — Ти бачиш наших?

— Підтверджую, Аполло. Моя система виявила їхні укриття.

— Зрозумів тебе, Зулу. Запускаю систему націлювання та визначення об’єктів. Ніби все спокійно, але ми не можемо бути впевнені на сто відсотків.

Пара винищувачів F-16 описала широку дугу в блакитному небі України, підтримуюючи контакт з американцями, що працювали з радіолокаційною контрбатарейною системою на землі. Якщо хтось із сепаратистів вирішить піти проти американських інструкторів, то матиме справу з одним із найпотужніших військових винищувачів Америки.

— Аполло, Аполло, це авіадиспетчер, ви мене чуєте? — затріщав радіоприймач.

«Дивно для авіадиспетчера дзвонити без причини», — подумав Бертінетті.

— Так точно! Чую вас дуже добре.

— Аполло, об’єкт попереду справа за п’ять миль[12]. Сигнал з одного місця, знижуйтеся до чотирьох тисяч футів[13].

— Зрозумів. Аполло наразі не готовий і перебуває в режимі очікування. Я не бачу цілі, — Бертінетті різко повернув праворуч та, одночасно вправно натиснувши великим пальцем лівої руки, перевів радар і зброю у бойовий режим. Він пильно вдивлявся у небо через скло кабіни пілота аж раптом побачив об’єкт, який шукав — Іл-76, багатофункціональний стратегічний повітряний перевізник із чотирма двигунами та чітким знаком Військово-повітряних сил Росії на ньому. Той прямував на захід, до центральної частини України.

— Диспетчере, це Аполло-2. Знайшов одного. Російський Іл-76, прямує на захід. Дозволяєте перехопити його?

— Аполло-2, так. Даю дозвіл.

Бертінетті сповільнився і зробив круг навколо російського літака. Він ширяв на крилах із боку в бік і, наблизившись до противника, побачив у кабіні літака пілота, який теж дивився на нього. Легким натиском на ручку керування Бертінетті коротким спалахом світла показав противнику приховану зброю «Фалкона», одночасно передаючи пілоту на міжнародній частоті УКХ сигнал, щоб той розвертався і повертався на територію Росії. У цей самий час, за стандартною оперативною процедурою перехвату противника, Мак-Дональд прикривав Бертінетті згори.

Несподівано російський літак пірнув униз.

Дивуючись маневрам росіянина, Бертінетті пішов слідом за ним. І відразу почув по радіо вигук Мак-Дональда.

— От дідько! Капітане, нас ошукали. Чотири противника позаду.

Краєм ока Бертінетті побачив спалах ракети, яка летіла просто на них. Безсумнівно, то була К-74М2 з інфрачервоною системою самонаведення. Оскільки ракета слабо керована, практично неможливо було уникнути зіткнення з нею, випущеною з винищувача Т-50 «Сухой ПАК ФА». Цей стелс-винищувач увесь час тримався неподалік.

«Однопілотний винищувач-невидимка! Господи! Ось чому моя система не бачила цього виродка».

Бертінетті намагався втримати цю нову та несподівану інформацію в голові. І коли він прийняв те, що мало статися, з’явився сліпучий спалах — і F-16 Мак-Дональда розлетівся на шматки в епіцентрі вибуху.

Іл-76 був принадою, метою було заманити американців у пастку.

У Бертінетті спрацював інстинкт самозбереження. Усі години тренувальних польотів, навчальних вправ із уникнення каменепадів і уламків потрібні були для того, щоб він діяв, а не закляк на місці. Треба вижити!

Спочатку перевернув літак догори дном, а потім завів у круте піке, вигравши собі часу, щоб вижити. Щойно це проробив, кров відійшла з його голови під силою тяжіння і він відчув, як костюм надувся та затягнувся десь у районі стегон. Ракет вже не було видно. Певно, цей маневр збив ворога з пантелику, на що Бертінетті й розраховував.

Зараз росіяни ще більше переконаються у своїх силах. Він залишився сам. Тож противник сподіватиметься, що прибере його швидко та легко.

Вийшовши з піке, Бертінетті набрав висоту та на повній швидкості пролетів місце вибуху, відчувши поштовх у спину, коли щось спалахнуло позаду. Після цього, хоч в очах трохи і потемніло, він помітив чотири окремі цятки на горизонті.

«Вас, покидьків, четверо. Не дивно, що ви такі самовпевнені. Але одного я заберу із собою: Лерой був моїм другом», — він обернувся до них, і, звісно, на нього вже чекали дві пари найновішої «супер-зброї» Росії. Ці літаки так охрестила авіаційна преса, коли вони вперше з’явилися на міжнародному британському авіашоу в Фарнборо. Але це було не повітряне шоу, а жорстока реальність.

Тільки-но F-16 понісся по небу на високій швидкості, нерви Бертінетті заспокоїлися, а ступор та паніка зникли, коли він зосереджено почав аналізувати дані комп’ютера про стан свого літака. Усе було точнісінько так, як із його улюбленим мотоциклом «Хонда Фаєрбьорд»: що швидше він їхав, то повільніше, здавалося, рухався навколо нього весь світ.

Він відчув, що винищувачі Т-50 зараз були в радіусі дії його ракет. Повертаючи головою та почергово дивлячись на кожну ціль, побачив завдяки вмонтованій у шолом навігаційній системі приціл із тонких ліній. А коли він навів той приціл на першого «Сухого» і почув у шоломі характерний високий звук фіксації цілі, рішучим натиском запустив ракету АІМ-9Х «Сайдвайндер» із інфрачервоною голівкою самонаведення.

— Поглянемо, як вам це сподобається, виродки, — пробурмотів він.

Нетривала пауза, білий слід на блакитному небі — і вже інший вибух там, де хвилину тому перебував російський винищувач.

«Один є, — подумав Бертінетті й навів приціл на іншого. — Ось ми дещо рахунок і зрівняли».

«Блокування, блокування», — почув він сигнал попередження і рефлекторно вивів літак за лінію вогню, а потім у відчайдушній спробі уникнути російських ракет дотягнувся лівою рукою до кнопки запуску інфрачервоної пастки, що була збоку, біля лівого коліна. Та надто пізно. У цей момент літак сильно хитнуло вправо, і краєм ока Бертінетті помітив, що його ліве крило розпадається на уламки.

Не усвідомлюючи, що робить, він правою рукою вже тягнув за аварійне кільце, щоб катапультуватися. Коли сидіння вистрілило в повітря, його голову під тиском аж вдавило у плечі, а потім, як раптом опинився у небі, всього обдало крижаним повітрям. Спершу він відчув неймовірну легкість від того, що благополучно покинув свій літак. Однак за кілька секунд ця ейфорія змінилася на неприємне відчуття падіння.

«Розгортайся, чорт забирай! Розгортайся!» — кричав він, коли почав наближатися до землі, але все ще був безпорадно прив’язаний до свого крісла. Та потім його смикнуло вгору і він нарешті почув очікуваний різкий тріск над головою, а крісло полетіло вниз. Подивившись угору, побачив свій розгорнутий парашут. Тепер замість шуму і вітру настала тиша.

Бертінетті був у небі сам: російські літаки зникли з горизонту. Поглянувши вниз, він побачив, як його винищувач без лівого крила перекидається у повітрі, перш ніж упасти посеред широких українських ланів. Здалося це чи ні, але на мить він наче побачив, як F-16 від удару об землю повільно розлітається на шматки, немов пластикова іграшка, що впала на кам’яну підлогу. Потім вибухнули паливні баки і літак зник у великому червоно-жовтому вогняному спалаху.

Він відчув захват від усвідомлення, що вижив, і радість від приземлення ще до того, як земля кинулася йому назустріч. Те приземлення з глухим стуком, здалося, вибило з нього весь дух. Напевне, знепритомнів на мить, бо наступне, що побачив, — це блакитне небо над собою і людей (угледів їх боковим зором), що бігли до нього з маленького села неподалік.

Бертінетті ще трохи полежав нерухомо, намагаючись зібратися з думками. Потім розстібнув пасок безпеки і підвівся на ноги. Переконався, що може стояти і ходити, та розправив плечі. З ним ніби все було гаразд. Це добре, бо означало, що знову зможе керувати винищувачем F-16.

Він зняв шолом, роззирнувся навколо і глибоко вдихнув. Хоча й обдурив смерть, але був дуже розлюченим. О Боже, яким же розлюченим він був!

19:00, п’ятниця, 12 травня 2017 року Москва, Кремль

— Ні, Володимире Володимировичу, американський пілот приземлився в Україні. Його збили в межах її повітряного простору. Як і того пілота, що загинув.

Комаров стояв перед столом глави держави. Він відпрацьовував техніку дзюдо в особистому тренажерному залі президента, коли його раптово викликали. Телебачення Росії, згідно з інструкціями, повідомляло, що збили російський літак, але спершу він устиг знищити два американські літаки, які напали на нього першими.

Комаров швидко одягнув костюм і поквапився до оперативного центру Кремля. Там він отримав інструкції від старшого генерала Військово-повітряних сил Росії і тепер доповідав президентові.

— От дідько! — невдоволено вигукнув президент. — Не зважай. Цього досить. Ми всім кажемо, що американці перші відкрили вогонь по наших пілотах. На щастя, уламки «Сухого» впали на нашій території. Тож, виходить, його і підбили в російському повітряному просторі. Наші друзі кажуть, що це не тільки неприхована агресія з боку Америки, але й взагалі — ледь не атака НАТО на Росію. А ми лише реагуємо у відповідь, захищаючи себе. Єдиний вихід — це війна. А тепер зв’яжись телефоном із Меркуловим. Негайно.

— Він уже чекає, Володимире Володимировичу. — Комаров завбачливо попередив директора ФСБ, щоб той був напоготові.

Меркулов, оперативник КДБ і давній соратник президента, був надто підступним звіром, щоб його зненацька міг застати телефонний дзвінок. Він потайки поглядом хижака визирав зі свого лігва — безжалісний і смертельно небезпечний. Дочекавшись дзвінка, Меркулов був готовий розмовляти з президентом і виконувати його накази.

— Лаврентію Павловичу, настав ваш час — час повернути наших товаришів, етнічних росіян Прибалтики. Повернути туди, де їм місце, — у Росію. Але насамперед треба відновити вогонь в Україні... І зробити це так, щоб подумали, наче українці перші розпочали атаку.

— Так і зробимо, Володимире Володимировичу, — з готовністю відповів Меркулов.

05:00, субота, 13 травня 2017 року Вашингтон, федеральний округ Колумбія

Полковник Смітсон, із позивним Ведмідь, біг у рівному спокійному ритмі, як справжній легкоатлет, незважаючи на те, що був великим плечистим рестлером. Хоча до сходу сонця лишалося ще більше години, він добре почувався та із задоволенням бігав у цей чудовий весняний ранок. Вранішнього світла було достатньо, щоб розгледіти меморіал «Іводзіма» із героїчним зображенням морських піхотинців, що підіймають державний прапор США. Потім він попрямував назад — до сімейного кварталу в Форт-Маєрі. Зліва позаду нього біліли міріади хрестів на зелених схилах Арлінгтонського кладовища.

Ведмедю потрібен був час для себе. Він не просто бігав рано-вранці навколо того цвинтаря — у цей час він міг подумати, спланувати свій день і впорядкувати думки, поки його не захопила коловерть офісної роботи. Він, головний помічник радника президента з питань національної безпеки США, був дуже зайнятою людиною на надзвичайно важливій посаді. Сьогодні субота, але більшість субот, як і неділь, були для нього робочими днями.

Ведмідь розквітав, виконуючи найскладніші завдання, тоді як дехто з його попередників не витримував надто сильного тиску і спокійно повертався до штабної роботи. Його, колишнього командира танку, помітили не тільки як натхненного лідера в бою, а і як дуже здібного штабного офіцера, що було рідкісним поєднанням у будь-якій армії.

Більшість років попереднього десятиліття він провів на війнах в Іраку й Афганістані. На лівому зап’ясті носив срібний браслет з іменами солдатів, що загинули в боях під його командуванням, — як повсякчасне нагадування про людські втрати на війні.

Афроамериканець Ведмідь мав свою ціль, якої хотів досягти в армії США. Виходець з Атланти, що у Джорджії, він ніяк не міг забути того приниження, яке відчував, коли чорні хлопчики стояли біля ярмаркових атракціонів і чекали, поки біла дітвора награється досхочу та впустять їх. Навіть коли вже був полковником і гордо носив Срібну зірку «За доблесть», іноді почувався так, ніби повернувся в Атланту 1970-х: зокрема, коли якось пішов провідати матір у будинок для літніх людей в Атланті та побачив там кількох білих, які дивилися на нього так, наче відштовхували, щоб перед ним пролізти до атракціонів. І хоча протягом останніх восьми років навіть президент був чорним, але те відчуття ніяк не полишало полковника. Згодом він відкрив для себе секрет успіху: ніколи не дозволяти іншим бачити, як тобі боляче.

Аж ось Ведмідь зосередився на голосі у навушниках: «Ми щойно отримали новини від кореспондента BBC в Україні про напад на початкову школу в Донецьку — в столиці сепаратистської республіки на сході української держави. Відомо, що понад вісімдесят дітей були вбиті внаслідок ракетного обстрілу. Як стверджує Кремль, атака була здійснена українцями. Росіяни кажуть, що це — прямий наступ на їхніх людей і винуватці повинні бути покарані. Те, що відбулося, ставить під загрозу зриву домовленості про припинення вогню в Україні...».

Почутого йому було досить. Спершу він сповільнив ходу, щоб перевести подих. Адже знав: у розмові з босом завжди треба бути спокійним і виваженим, щоб дати зрозуміти — все під контролем. Потім він вибрав ім’я зі списку в своєму телефоні.

Відповів Ейб Мак-Вайт, радник президента з питань національної безпеки:

— Так, Ведмедю, — сказав він, розтягуючи слова. — Я чув новини з України. Буду в офісі о шостій. Хочу ознайомитися зі звітами ЦРУ і АНБ та почути, хто, на їхню думку, несе за це відповідальність.

— Зрозумів вас, сер, — відповів Ведмідь.

По дорозі додому він подзвонив черговим двох основних закордонних спецслужб Америки — Центрального розвідувального управління і Агентства національної безпеки. А закінчивши розмову, перейшов на спринтерський біг, відчувши такі знайомі йому приємну втому в ногах і печіння в легенях. Якщо цей інцидент в Україні розвиватиметься, як він і гадав, то мине ще багато часу, перш ніж знову зможе відчути всю розкіш ранкової пробіжки.

Уже за сорок п’ять хвилин, після швидкого душу і зміни одягу, він поспіхом поцілував дружину Тоню, яка ще дрімала в ліжку, зазирнув до кімнати досі сплячих дітей і поїхав на машині у Білий дім. Незабаром Ведмідь сидів у його західному крилі за столом зі своєю першою у цей день чашкою кави. Поки він нею смакував, вивчив звіти ЦРУ і АНБ про напад на школу в Донецьку, добре розуміючи, що час для спокійних роздумів скінчиться, щойно прибуде бос.

До офісу, де сидів Ведмідь, увійшов генерал Ейб Мак-Вайт — головнокомандувач військ спеціального призначення, який мав більше 180 сантиметрів зросту і навіть перед виходом у відставку залишався таким само струнким, як і в молодості, наче ковбой з Вайомінгу, — коли ще бійцем підрозділу «Дельта» наганяв на всіх страху.

Ведмідь зауважив, що чоловік, якого міністр оборони США Роберт Гейтс описував як «найкращого воїна і бойового командира з усіх, що він колись зустрічав», кивнув на знак привітання, нічого не сказавши. Він знав, що ця людина ще до світанку пробігла 16 кілометрів і їстиме сьогодні лише веганську їжу. Ведмідь був у захваті від генерала, але мав визнати, що анітрохи не хоче бути схожим на нього.

Мак-Вайт узяв звіти ЦРУ та АНБ і ретельно вивчив їх. І тільки коли закінчив, він заговорив.

— Доброго ранку, Ведмедю, — тон його був спокійним і владним, а мова лаконічною. — Як пробіжка? — очі Мак-Вайта весело блищали, і Ведмідь усміхнувся.

— Трохи більше спринту, ніж зазвичай, сер. А ваша?

— Тут чогось бракує, — Мак-Вайт знову проглядав звіт ЦРУ і, мабуть, думками, був десь у похмурому передмісті Донецька. Він подивився на світлини решток школи, зруйнованої серією нищівних залпів із БМ-30 «Смерч» — реактивної системи залпового вогню, здатної випустити за тридцять вісім секунд дванадцять ракет 300-міліметрового калібру.

— Ми знаємо, що українці й раніше використовували цю зброю на Донбасі, але впевнені, що їхня важка артилерія розташована далеко від зони бойових дій, як і передбачено у «Мінську-2» домовленостями про припинення вогню. Тож зрозуміло, що ніхто з наших прибічників не здійснював би обстріл із території України... Проте залп був зроблений з боку українського кордону, — генерал не так ставив запитання, як констатував факти.

— Я бачив це, сер, — кивнув Ведмідь. — Сигнал руху, перехоплений АНБ і підтверджений англійцями, свідчить про те, що за цим стоять росіяни. Або вони випустили ракети, або їхні маріонетки це зробили. Єдиним поясненням такого жахіття може бути те, що росіяни хочуть звинуватити в цьому українців, аби мати привід для скасування угоди про припинення вогню. — Мак-Вайт щось пробурмотів на знак згоди.

На столі у Ведмедя задзвонив телефон. Він взяв слухавку, а потім уважно слухав і кивав.

— Ми приїдемо саме зараз, — він подивився на Мак-Вайта. — Пані президент готова вислухати вашу ранкову доповідь, сер. Вона буде в оперативному штабі за п’ятнадцять хвилин.

Невдовзі вони вже сиділи в освітленому неоном приміщенні оперативного штабу Білого дому з величезними моніторами і купою комп’ютерів. Президент із похмурим лицем розглядала на екрані світлини з понівеченими дитячими тілами, які несли до машин швидкої допомоги або просто залишали надворі, прикривши обличчя, в очікуванні транспортування у морг. Саме тоді, коли під час брифінгу спікер доповідав, що все свідчить про російське втручання, CNN урвав свій прямий ефір для екстреного випуску новин московської «Russia Today».

Камери були сфокусовані на лисячому обличчі та холодних блакитних очах президента Росії, який сидів за столом у своєму кремлівському кабінеті на тлі російського прапора із золотим двоголовим орлом. Це була лише невелика частина довгої промови, проте її англійські субтитри все одно лякали.

— Батьківщина не може стояти осторонь, коли вбивають її дітей. Вершиною безчинства стала атака та знищення американськими літаками одного з наших пілотів. Припиняти вогонь в Україні немає сенсу. Вона мусить за все заплатити... — CNN вже повернулися до інших новин, але в оперативному штабі стояла тиша.

Ведмідь спостерігав за президентом, поки та стримано дивилася на присутніх за столом. Ніхто не наважувався заговорити. Ліни Тернер Діллон лише п’ять місяців тому урочисто прийняла найвищий державний пост як 45-й президент Сполучених Штатів Америки, і це була перша серйозна військова криза за її президентства. Ведмідь провів у Вашингтоні достатньо часу для того, щоб знати речі, не відомі всім іншим за столом, а саме — як вона реагуватиме на такий інцидент. Мовчання було найкращим способом не накликати на себе немилість президента.

Та й хто міг би сказати, як вона реагуватиме на цю бійню? Видаючись у свої шістдесят на двадцять років молодшою, ця жорстка бізнесвумен була колись виконавчим директором гігантської канадської золотодобувної компанії та стала лідером у чоловічому світі, а минулого року несподівано перемогла на президентських виборах. Охайно вбрана, із сяючою висвітленими прядками зачіскою, вона підкреслювала свою жіночність спідницею, а не брючним костюмом. Добре знала: якщо хочеш досягти вершин у бізнесі — маєш приймати складні рішення. Та до цього ранку від таких рішень не залежало чиєсь життя. І ось тепер двоє чоловіків, яких вона відрядила в Україну, були мертві, а їхні товариші — викрадені.

Роздуми Ведмедя перервав офіцер оперативного штабу, який підійшов до нього ззаду, торкнувся плеча і передав звіт ЦРУ з позначкою «Цілком таємно». Ведмідь швидко глянув на заголовок, встав і поклав звіт перед Мак-Вайтом. Той поспіхом прочитав першу сторінку і подався вперед, порушуючи тишу:

— Можна, пані президенте?

— Прошу, генерале. Мені потрібна ваша порада, — відповіла вона.

— Пані президенте, те, що ми спостерігаємо, є класичною російською тактикою залякування і перекручування подій. ЦРУ погоджується, що саме Росія почала цю атаку на школу в Донецьку. Ми щойно бачили, — жестом Мак-Вайт вказав на телевізор, який досі був увімкнений, але вже без звуку, — що президент Росії використовує її як привід для розгортання бойових дій в Україні, стверджуючи, що саме український уряд порушив режим припинення вогню. Це — остання доповідь ЦРУ, — він показав документ, який Ведмідь щойно передав йому. — Все стає зрозумілим, якщо ознайомитися з інформацією, яку ми збирали протягом деякого часу. Росіяни починають вторгнення зі сходу України. Їхня найближча ціль — створення наземного коридору до Криму.

Президент примружилася.

— Ви ж пам’ятаєте, пані президенте, — Ведмідь бачив, що Мак-Вайт помітив, як вона на мить зніяковіла, коли йшлося про географічні деталі та стратегію, і відразу ж їй допоміг, — український уряд, як і раніше, утримує територію між Кримом і Росією. А це близько двохсот сорока миль від кордону до кордону. Росіяни хочуть з’єднати території і зробити те все частиною Росії. Це і є вторгнення.

Президент США, найвпливовіша людина у світі і головний командувач найпотужніших у ньому збройних сил, намагалася проаналізувати інформацію, перш ніж відповісти.

— Генерале, що ви пропонуєте нам робити? — Її голос був твердим і позбавленим будь-яких емоцій.

— Пані президенте, ми мало що можемо зробити, окрім як відрядити наших інструкторів і більше не дати росіянам можливості взяти заручників. Україна не є членом НАТО, тому ми не можемо воювати через неї з Росією. Це означає, що українці повинні самотужки вийти з цього становища. Але у мене є кілька рекомендацій. Перша, — наголошуючи на сказаному, Мак-Вайт підняв вказівний палець лівої руки і затиснув його правою. — Ми повинні спробувати запевнити всіх, що Захід — це єдине ціле. Тобто ми маємо звернутися до наших ключових союзників у НАТО. Я пропоную вам почати з президента Франції. Зрештою, останні кілька років Франція була добре представлена на Близькому Сході та в Африці. Я думаю, ви повинні зателефонувати прем’єр-міністру Великої Британії. Щоправда, британці не були активними після Афганістану та й в провінції Гільменд вони мусили приймати допомогу від корпусу морської піхоти США.

— Ні, генерале. Британці останнім часом почали проявляти свій давній дух і традиційну активність, навіть незважаючи на те, що так пізно приєдналися до авіаударів по Сирії. Крім того, вони й досі наш найважливіший стратегічний партнер. Тож дуже важливо спершу подзвонити прем’єр-міністру. Яка ж друга ваша порада?

— Мем, мені не подобається те, що відбувається. Ця войовничість російського президента... його риторика... Ми вважаємо, що він захоче дестабілізувати ситуацію у країнах Балтії, щоб, наприклад, потім скористатися напруженням у Латвії та Естонії між місцевими жителями і етнічними росіянами, так званими негромадянами. Ми знаємо, що Росія тривалий час напружено працювала над розпалюванням такої ворожнечі, зокрема тому нещодавно там прокотилася хвиля страйків. І цілком можливо, що росіяни схочуть захопити країни Балтії, поки ми зосереджені на Україні.

— То що ж ви порадите, генерале? — наполягала президент.

— Потрібно скликати ваш Кабінет. Необхідно також запросити голову Об’єднаного комітету начальників штабів. Саме він має дати необхідні розпорядження, а не я. Також ми маємо звернутися до Пентагону, аби той підготував пропозицію щодо вжиття заходів для підвищення бойової готовності.

— Бойової готовності?.. Що ви маєте на увазі?

— Наприклад, комплектування бойових машин, які зараз розкидані по складах у країнах Балтії та у Польщі, — відповів Мак-Вайт. — Наразі вони законсервовані. У нас піде щонайменше два тижні на те, щоб привести їх у бойову готовність, зосередити в одному місці та підготувати екіпажі. Також необхідно підвищити бойову готовність 6-го флоту, 18-го повітряно-десантного корпусу, сил спеціальних операцій і Військово-повітряних сил США в Європі.

— Можна точніше? — президент перервала його: напевно, вона не знала цієї військової термінології.

— Я маю на увазі, що ці сили зараз перебувають в неповній своїй готовності. Персонал або у щорічних відпустках, або на курсах. Прилади і технічне обладнання демонтовані. Нам треба скоротити час підготовки — перевірити та активувати базову техніку за сорок вісім годин, а решту привести у повну бойову готовність за сім днів. Це означає, що на часі дати відповідний наказ. Таким чином ми отримаємо людей, устаткування і необхідні сили в потрібний час і в потрібному місці. Крім того, для росіян це стане серйозним сигналом.

— Згодна, — президент кивнула. — У тому є сенс.

— Це може стати початком чогось більшого. Росіяни, ймовірно, розіграють ядерну карту, тому ми повинні послати попереджувальний сигнал на патрульні катери «Трайдент» у Баренцевому морі. Але нам треба бути обачними і не дати Путіну жодного приводу стверджувати, що ми його спровокували.

— Хіба не занадто, генерале, — попередити «Трайденти», відкликати флот? І все це через ракетний обстріл на Сході України?

— Пані президенте, ми дуже уважно спостерігали за Путіним і його діями щодо України ще з часів російського вторгнення у 2014-му в Крим. І для нас все це не є несподіванкою. Але ми здивовані, що він так довго чекав, щоб зробити свій наступний хід. Наші прогнози...

Ведмідь побачив, як президент подивилася на свого радника з питань національної безпеки і той зробив глибокий вдих.

Він із генералом уже програвав ці сценарії. Вони обидва знали, чого хочуть росіяни і що у них на думці. Але вимовити таке вголос стало би згубною помилкою, бо його бос міг втратити довіру президента та залишитися без роботи. І Мак-Вайт не єдиний, хто шукав би нову роботу, — його власна кар’єра теж пішла б коту під хвіст.

Не роздумуючи, Ведмідь непомітно кивнув своєму босові, щоб підтримати, бо все це було набагато важливішим за роботу і кар’єру.

— Мій прогноз, пані президенте, такий: хід подій тепер прискорюватиметься. Нам треба бути попереду або ми гратимемо у квача. Діятимемо несподівано. Це я вам обіцяю. Але підірвати школу... Убити одного з наших солдатів та викрасти чотирьох інших... Не варто також забувати і про вбивство ще двох наших бійців та збитого пілота. Якщо це — тонка політика росіян, то у нас, я гадаю, обмаль часу. Так чи так, а єдиний спосіб, яким ми могли би змусити їх відступити, — це показати, що ми налаштовані на серйозні дії. А зараз все може сприйматися Кремлем як яскраве зелене світло для вторгнення в Україну. Саме так і думають росіяни.

— Згодна. Будь ласка, ви хочете щось додати?

Ведмідь вперше бачив неприхований тиск на президента. Він був вражений тим, як вона сприймає інформацію і як швидко приймає серйозні рішення.

— Так, мем, — сказав Мак-Вайт, — ми маємо спробувати залучити більше військ НАТО, щоб зосередити їх у країнах Балтії, тим самим давши Росії сигнал зупинитися. Нам також необхідно забезпечити в Альянсі мобілізаційний резерв. Я поговорю з нашим послом НАТО у Брюсселі, але рекомендую вам подзвонити Генеральному секретарю. Щоб заручитися підтримкою Північноатлантичної ради, Державний департамент повинен виступити на дипломатичному фронті. Продемонстровані нами рішучість і єдність зараз можуть запобігти людським втратам у майбутньому.

07:00, субота, 14 травня 2017 року Резиденція заступника Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, «Ла Бель-Альянс», Ербгсейль

Генерал Девід Мак-Кінлі щойно повернувся зі своїм спрингер-спанієлем з прогулянки навколо великого саду резиденції і, досі вдягнений у халат, поставив на кухонний стіл дві чашки чаю, які збирався віднести нагору, в спальню, де ще й досі спала його дружина. Пролунав телефонний дзвінок. Генерал підняв слухавку.

— Так, Джеймі, — пробуркотів, побачивши, що дзвінок був із головного офіцерського штабу — від капітана групи Джеймі Свінтона.

— Доброго ранку, сер, — швидко промовив Свінтон. — Вибачте, що турбую вас, але ми отримали повідомлення про те, що росіяни порушили режим припинення вогню в Україні. Здається, рано-вранці вони почали наступ із застосуванням повітряно-десантних військ і зараз атакують у напрямку Криму. Але дотепер напевне не відомо, яка там ситуація. О восьмій тридцять відбудеться нарада щодо тих подій; також у зв’язку з цим на другу годину скликали Північноатлантичну раду в Брюсселі. Я доручив сержанту Джеймсу забрати вас о восьмій ранку.

— Дякую, Джеймі, я все зрозумів. До зустрічі в офісі, — сказав Мак-Кінлі та поклав слухавку. Він увімкнув телевізор і взяв свій чай. Був шокований, коли, натрапивши на канал BBC, побачив гладкі силуети введених у експлуатацію 2016 року низьких російських танків Т-14 «Армата», які безперешкодно мчали палаючим українським селом зі своїми гладкоствольними 125-міліметровими гарматами. Як і попередив Джеймі, все було інакше, ніж раніше. Це вже не росіяни вдавали українців і створювали Україні проблеми, а елітні російські війська перетинали її кордони та просувалися до Криму.

П’ючи чай і не відриваючи погляд від телевізора, він поставив чашку дружини на стіл. Мак-Кінлі був вражений, просто загіпнотизований тим, що бачив, — жахливою картиною наближення стратегічної та гуманітарної катастрофи.

14:00, неділя, 14 травня 2017 року Конференц-зал Північноатлантичної ради, Штаб-квартира НАТО, Брюссель

Останнього разу Північноатлантична рада збиралася в неділю шість років тому, під час Лівійської кризи 2011-го. Важкою ходою Мак-Кінлі ввійшов до зали. Він добре знав, що ні від кого з цієї когорти послів НАТО не варто чекати підтримки. У виразах їхніх облич прочитувалися шок і небажання вірити в те, що Путін знову заскочив їх усіх зненацька цією сьогоднішньою ранковою атакою, і що його мета — створення наземного коридору в Крим. Кожному з них не давало спокою запитання: а чи зупиниться він на цьому?

Мак-Кінлі надто добре розумів важливість теперішньої своєї ролі. Особливо ж гостро він відчув це тоді, коли його погляд зупинився на прапорах усіх двадцяти восьми країн НАТО, що, розташовані за абеткою, висіли на флагштоках уздовж стін залу. Саме тут, за цим круглим столом у центрі залу засідань, де і зараз сидять посли держав, ще з моменту створення НАТО в 1949 році виходили з безлічі кризових ситуацій, обговорювали чи відкладали, блокували чи вирішували дуже багато питань щодо оборони Західної Європи і північноатлантичної зони. У минулому НАТО якимось чином завжди вдавалося знаходити вихід зі складних ситуацій, і нині воно теж було сповнене рішучості.

У залі панували звичні гомін і метушня, поки посли займали свої місця, а їхні ад’ютанти та секретарі влаштовувалися на стільцях позаду. Мак-Кінлі побачив, що адмірал флоту США, Верховний головнокомандувач Макс Говард уже сидів поруч із головою Військового комітету Кнудом Варом.

Головнокомандувач підкликав Вара до себе.

— Я попросив Девіда ознайомити Північноатлантичну раду з тим, як ми просуваємося у вирішенні питання надання країнами-членами НАТО потрібної військової допомоги, — пояснив він.

— Чудова ідея. Що думаєте про це, Девіде? — поглянув Вар на Мак-Кінлі проникливими блакитними очима.

— Боюся, що не така вже й чудова, Кнуде. Я й досі дуже сумніваюся в успішному вирішенні цього питання, — відповів Мак-Кінлі, сідаючи позаду Говарда та впорядковуючи свої папери.

Саме в цей момент у зал увійшов Генеральний секретар Радек Костілек, стрижений під «іжачка» та засмаглий після відпочинку на Мальдівах. У шістдесят два роки він і досі був молодим на вигляд і мав хорошу фізичну форму. Коли зайняв місце головуючого, конференц-зал одразу ж затих. Перш ніж розпочати, він неквапом роздивився усіх, адже мав переконатися, що увага аудиторії повністю зосереджена на ньому.

Костілек одразу ж почав із головного.

— Пані та панове, — мовив він серйозно, — кожен із вас знає, що сьогодні вранці російські війська вдерлися в Україну під приводом відповіді на так звану терористичну атаку донецької школи. У Нью-Йорку незабаром відбудеться засідання Ради Безпеки ООН. І ми повинні обговорити нашу позицію щодо цієї агресії. Але спершу я хотів би попросити Верховного головнокомандувача проінформувати Північноатлантичну раду про теперішню ситуацію.

Адмірал Макс Говард нахилився вперед у своєму кріслі. Мужнє обличчя, форма з аксельбантами та широкі стрічки з орденами надавали йому солідності й одразу привертали до нього увагу.

— Пане Генеральний секретарю, пані та панове, зараз НАТО стоїть перед великою загрозою миру. Ми вже були свідками того, як Росія атакувала і збивала американські літаки, що брали участь в законних навчальних заходах у межах українського повітряного простору, називаючи це провокацією. За нашими даними, напад на школу в Донецьку був здійснений російською стороною, щоб створити підстави для порушення режиму припинення вогню. Сьогодні рано-вранці російські регулярні війська вдерлися в Україну — цінного для НАТО партнера. Росіяни почали повітряно-десантну операцію з допомогою своєї 98-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії: вона має забезпечити охорону основних вузлів зв’язку вздовж головної лінії наступу на півдні України в напрямку Криму. Згодом із допомогою 20-ї гвардійської танкової бригади, яку підтримували військові сили з повітря та Азовського моря, росіяни атакували материкову частину. Маю сказати, що їм таки вдалося досягти всіх своїх первинних цілей — вони захопили стратегічно важливий Маріуполь та створили для себе сухопутний коридор із Росії до Криму. На цьому етапі ще дуже рано говорити про те, чи будуть росіяни просуватися Україною й далі, але ми не можемо обійти увагою і цей сценарій розвитку подій, оскільки українська армія змушена була капітулювати.

Говард водив поглядом по залу, чекаючи запитань.

— Що ви, пане Верховний головнокомандувачу, можете порадити нам? — запитав Костілек.

— Пане Генеральний секретарю, — продовжив говорити Говард, — у військовому плані НАТО майже нічого не може зробити для припинення агресії Росії щодо України. Альянсу зараз необхідно продемонструвати рішучість і готовність захищати самих себе. Перш за все, ми маємо не допустити розвитку кризи. Я вважаю, що НАТО має якнайшвидше мобілізувати всі свої резерви для протистояння агресії, спрямованої на будь-якого його члена. Фактично це означатиме вагоме скорочення терміну для повного розгортання об’єднаної оперативної групи підвищеної бойової готовності, а також сил надшвидкого реагування НАТО. Також було б доцільно розмістити наші війська у країнах Балтії, щоб попередити будь-який несподіваний наступ росіян. Але все це неможливо без надання країнами-членами НАТО потрібних військових сил і техніки.

Кинувши оком на всіх за столом, Мак-Кінлі побачив, як декілька послів згідливо кивнули: для Латвії, Литви, Естонії та Польщі це було важливо, оскільки наступними жертвами у списку Росії могли стати саме вони. Обличчя інших, зокрема представників Німеччини та Італії, були незворушними та байдужими. І це нічого доброго не віщувало. Потім він глянув на елегантну даму — леді Флору Монтроуз, посла Великої Британії у НАТО, ерудовану випускницю Оксфорду із бездоганним кольором обличчя. Її реакція була дуже важливою: якщо вона дотримуватиметься тактики вичікування в цій кризовій ситуації, його позиції послабляться навіть попри те, що він є офіцером НАТО, а не просто британським військовим. Тож Мак-Кінлі відчув певне полегшення, побачивши ледь помітне схвалення на обличчі своєї британської колеги, коли йшлося про підтримку Східної Європи. Отже, з Вайтхоллом[14] проблем не повинно бути. Принаймні зараз.

Говард подивився на Костілека:

— Пане Генеральний секретарю, я вважаю, що заступник Верховного головнокомандувача як людина, відповідальна за втілення стратегії НАТО, має повідомити Північноатлантичній раді, як далеко ми просунулися в питанні створення таких сил надшвидкого реагування.

— Дуже добре. Доповідайте, — звернувся Костілек до Мак-Кінлі.

Той обвів поглядом усіх послів. Напевно, цей момент стане дуже драматичним для НАТО, але він мусить залишатися спокійним, урівноваженим і зосередженим.

— Пані та панове, скажу коротко. По-перше, дозвольте мені наголосити, що НАТО вже має незначну присутність у Балтійському морі. Наша постійна протимінна група наразі тренується у цьому регіоні на кораблях із Німеччини, Польщі, Норвегії, Великобританії і Бельгії. Однак, незважаючи на демонстрацію присутності НАТО в країнах Балтії, це не може розглядатися як повноцінний стримувальний чинник, оскільки така присутність має дуже обмежений наступальний потенціал. Що ж до можливості залучення об’єднаної оперативної групи підвищеної бойової готовності, то реальність ось яка: попри всі старання, у цієї групи ще досить довгий шлях до справді підвищеної бойової готовності. Зараз це спеціальний підрозділ, до складу якого належать бійці з чотирнадцяти різних країн, що жодного разу як слід не проходили спільних тренувань. Може, я і скажу зараз дуже гірку правду, але мушу це зробити, щоб уникнути будь-яких непорозумінь. Цей підрозділ просто не готовий до реального бою. Більше того, як може йтися про виконання оперативною групою свого основного завдання екстрено реагувати, коли, правду кажучи, буде добре, якщо ми хоча б протягом двадцяти восьми днів зможемо забезпечити їхню готовність?

Мак-Кінлі озирнувся навкруги: нікого з послів виголошене не здивувало, і продовжив:

— Ще хочу зазначити, що в цій оперативній групі підрозділи різняться за рівнем підготовки. Серед солдатів усіх країн тільки бійці з Данії, Франції і Великої Британії готові до оперативного розгортання протягом трьох днів. Я звернувся до міністрів оборони інших країн, але ніхто не може дати гарантій, що їхні підрозділи в змозі відреагувати менш ніж за два тижні. Та й чи зможуть взагалі...

Після такої критики на обличчях кількох послів з’явилося помітне невдоволення.

— Дякую, пане заступнику Головнокомандувача, — втрутився Костілек, — що нагадали про групу мінних тральщиків НАТО. Але ваші коментарі щодо оперативної групи підвищеної бойової готовності викликають занепокоєння. А що там із силами швидкого реагування?

— Боюся, що з ними ситуація не краща, — відповів Мак-Кінлі. — Готовність надати 40-тисячне військо для сил швидкого реагування — насправді лише сильне бажання, яке існує тільки на папері. З повітряними і морськими силами ситуація краща, але ми маємо бути чесними з собою, говорячи про стан сухопутних військ. Навіть якщо ми встигнемо підготувати 5-тисячну об’єднану оперативну групу підвищеної бойової готовності, цього буде недостатньо, щоб зупинити росіян. Однак... — йому ледве вдалося стримати саркастичну посмішку, — у нас є штаб, який може командувати військовими силами... якби було ким командувати. Навіть це залежить від того, наскільки рамкова нація[15], відповідальна за основний військовий резерв людських ресурсів і техніки, буде готова скоротити термін повного розгортання збройних сил.

— І що? — запитав Костілек. — Чому не можна зробити хоча б це?

Мак-Кінлі надто довго служив у НАТО, щоб не знати: слід уникати прямої критики будь-якої країни-члена Альянсу. Тому він нічого не відповів.

У цей час посол Німеччини, кремезний похмурий чоловік із грубими манерами власника пабу в Оснабрюку, що вишпурляє п’яних британських солдатів після закриття свого закладу, насупився і підняв руку.

— Пане Генеральний секретарю, я протестую проти такої критики на адресу Німеччини. Так, наразі німці є рамковою нацією. Але ми наполягаємо на дотриманні всіх потрібних процедур, які уможливлять скорочення терміну повного розгортання об’єднаної оперативної групи підвищеної бойової готовності. І ще: ми повинні переконатися в тому, що Росія таки становить для НАТО загрозу, яка виправдовуватиме це скорочення. Інакше ситуація лише загостриться. Більш того, ми взагалі не впевнені, що в цьому питанні можна порозумітися. Таке скорочення терміну повного розгортання вимагає одностайності у Північноатлантичній раді.

Сказавши це, він уважно подивився на двох послів праворуч — грецького та угорського. Із виразів їхніх облич Мак-Кінлі зрозумів, що обидва геть незадоволені цією розмовою про стримування Росії. Ну звісно, їхні країни були у захваті від Кремля: Греція — завдяки його фінансовій допомозі, а Угорщина — через ядерну угоду, укладену кілька років тому з Путіним. І ніхто з них не хотів ризикувати відносинами з Росією, голосуючи за те, що нашкодило би їй чи її президентові.

Мак-Кінлі спостерігав за Костілеком, як той, добре знаючи, куди воно йдеться, намагався стримати своє роздратування. Генсекретар був досвідченим політиком і таки опанував себе. Бо розумів, що треба дати слово обом послам. Але спершу — послу США. Сполучені Штати — фактичний лідер Альянсу — завжди першими мали висловлюватися щодо всіх важливих питань.

— Пане Генеральний секретарю, США ставиться до ситуації дуже серйозно. Справді, ми не пам’ятаємо більш загрозливого становища в Європі з часів закінчення холодної війни, навіть з часів будівництва Берлінської стіни в 1961 році. Зараз Росія розпочала небезпечну гру, яка може призвести до військового зіткнення з НАТО. А щоб цього не сталося і Європа була у безпеці, ми можемо зробити єдине — показати свою міць. Настав час довести, що Захід спроможний себе захистити. Надто довго європейську обороноздатність забезпечували американські платники податків. Саме на наших плечах завжди лежала безпека європейців. Можете бути певні, що США й надалі гарантуватимуть безпеку всіх членів НАТО, однак ми чекаємо, коли і Європа зробить свій внесок. Тепер ви, панове європейці, маєте надати свої резервні війська, як і зобов’язалися це зробити на саміті в Уельсі 2014-го та торік на Варшавському саміті. Та, як ми щойно почули від заступника Верховного головнокомандувача, ви цього досі не зробили.

Мак-Кінлі відчував, як за те, що дорікнув невиконаними обіцянками, на нього котяться хвилі роздратування європейських послів. Один лиш посол США схвально подивився на нього, перш ніж продовжити.

— США повністю враховує рекомендації військового керівництва Альянсу. І сподівається, що й інші країни-члени НАТО будуть робити те ж саме, — закінчив свою думку американський посол, чітко й однозначно висловивши таким чином позицію Сполучених Штатів.

Потім Мак-Кінлі вислухав ще близько двадцяти заяв від інших послів, які підтримували США. Але в тих заявах не простежувалося жодного наміру робити реальні кроки. Під час виступу послів Мак-Кінлі розмірковував, як же багато в дипломатичній мові існує різноманітних способів сказати одне й те саме.

Ось дійшла черга виступати і грецькому послу, якого нещодавно призначила урядова партія СІРІЗА[16]. Це призначення мало політичний присмак, адже нинішній посол Греції був колишнім викладачем марксистської соціології. Із геть виголеною головою, він був одягнений не в костюм і краватку, як усі, а у футболку та шкіряний піджак.

— Греція і Росія пов’язані братніми православними узами. Ми вважаємо, що росіяни не наступають, а лиш реагують на провокації з боку НАТО. Будь-яке розташування військ Альянсу в країнах Балтії або скорочення терміну повного розгортання його резервних сил Росія може справедливо вважати за провокацію і доказ агресивного наміру НАТО оточити її та приборкати. Тож Греція не може дотримуватися рекомендацій військового керівництва НАТО.

Над столом нависла тиша. Мак-Кінлі помітив, як посол США закотив очі, а Костілек гнівно стиснув щелепи.

Тепер уже була черга угорського посла. Йому надали слово, щойно він підняв руку. Це був невисокий на зріст круглолиций чоловік із застиглим недоречним усміхом на обличчі. Єдине, на що він спромігся, — це каліченою англійською із жахливим акцентом прочитати записку, яку йому передав помічник:

— Угорщина займає таку саму позицію, як і Греція.

Тишу порушив Генеральний секретар:

— Я бачу, що ми так і не дійшли згоди, — він говорив рівним тоном. Однак Мак-Кінлі, який добре знав польського екс-прем’єра в повсякденному житті, бачив по його розпашілому обличчі, що той не просто був роздратований — у ньому вже кипіла лють. Але він умів контролювати свої емоції.

— Мені дуже прикро, що без одностайної згоди всіх країн-членів НАТО рада не спроможна на більше, ніж просто засудити винуватців скоєних у Донецьку злочинів, визнати агресію Росії щодо України та продовжити стежити за подіями. Ну і звісно, Альянс залишає у країнах Балтії групу мінних тральщиків з їхнім нинішнім завданням. Хоча б на це всі згодні?

Він запитально подивився на послів Греції та Угорщини. Ті мовчали.

— Бачу, ми дійшли-таки згоди, — сухо мовив Костілек, швидко зібрав свої папери і покинув зал засідань Північноатлантичної ради.

19:00, понеділок, 15 травня 2017 року. Берег річки Даугава, Рига, Латвія

Анатолій Миколайович Вронський здригнувся від пориву холодного північного балтійського вітру, який підняв у повітря порожню пластикову пляшку з-під кока-коли і закрутив її десь аж під свинцево-сірим небом. Він зняв зі спини рюкзак, поставив його собі під ноги, потягнувся і щільніше закутався в свою флісову куртку. Річка Даугава, що текла праворуч, у темряві видавалася загрозливою і непривітною. У цьому місці її ширина сягала близько чотирьохсот метрів, а початок був аж за тисячу кілометрів звідси — на Валдайській височині, у самому серці Росії. Уздовж берега сильний пронизливий вітер дощем розбризкував міріади крапель крижаної води. «Це вже занадто, як для кінця весни», — пробубонів Вронський і поглянув на годинник. Він знав, що Анна Брежнєва, як і завжди, прибуде вчасно. А ось і вона — струнка білявка і його улюблена партнерка, насправді — прапорщик Волошка із ФСБ, призначена у спецназ на час виконання особливого завдання.

Вронський знову надів рюкзак, підійшов до неї та обійняв, міцно притиснувши до себе. Здавалося, то просто двоє закоханих віталися після довгої розлуки. Однак, коли почав шепотіти їй на вухо, говорив не як закоханий — надто вже жваво і по-діловому:

— Ти вчасно, Анно... Ми прямуємо у паб «Молоніз». По дорозі в нас буде достатньо часу... Я розповім тобі все, перш ніж ми зустрінемося з ними.

Вронський легким, але владним рухом обійняв Брежнєву за плечі й повів її до Ратушної площі повз вхід у Ризький технологічний університет. Ідучи в бік вулиці Ріхарда Ваґнера та пабу «Молоніз», згодом вони опинилися серед елегантних будівель і потьмянілих від часу мідних церковних шпилів старої Риги.

— Які новини з України? — запитав Вронський. Він уже тиждень був у Ризі, відтоді як провів операцію з викрадення групи американських інструкторів.

— Повний порядок, Анатолію Миколайовичу, — прошепотіла Брежнєва, ще сильніше притискаючись до нього, — наземний коридор до Криму створено. Україна втратила свою цілісність.

— Чудово, — відповів Вронський. — Якийсь час це відволікатиме Захід від того, що ми плануємо робити тут далі.

По дорозі до «Молонізу», він розповів їй про підготовку до великої демонстрації проти латвійського уряду. Вона мала відбутися після кількох тижнів напруження між латишами і так званими негромадянами — етнічними росіянами, кілька поколінь яких жили у Латвії, але так і не отримали латвійського громадянства, через що не стали фактичними громадянами Європейського Союзу.

Величезний натовп таких «негромадян», збитих з пантелику пропагандою та дезінформацією, що лунала в домівках російськомовних латвійців з каналів контрольованого Кремлем телебачення, мав зібратися і рушити до пам’ятника Свободи, зведеного ще за радянських часів на честь звільнення Латвії від фашизму «братнім радянським народом» у травні 1945 року. Демонстрація мала завершитися кількома виступами і покладанням квітів до монумента.

Приїхавши до Риги, Вронський взявся за підготовку ґрунту для провокації насильства під час цієї демонстрації. Він мав завести в натовп екстремістські націоналістичні елементи з Російського союзу Латвії — політичної партії, що представляла етнічних росіян. Крім того, в місті діяла «міліція», створена з «негромадян» і навчена агентами-оперативниками спецназу під керівництвом Вронського. Це була самопроголошена організація «Сила захисту російського народу», або, як її ще називали, СЗРН. Вона мала відігравати ключову роль у забезпеченні контролю за демонстрацією, а якщо точніше — в забезпеченні виходу її з-під контролю.

— Після цього, — розмірковував Вронський, — антиросійські настрої серед латвійських націоналістів розгоряться так, що аж все може трапитися... Та спершу ми маємо зустрітися з двома хлопцями, які поведуть демонстрацію. Вони чекають на нас у пабі «Молоніз».

— А там безпечно зустрічатися? — запитала Брежнєва.

— Там буде справжня британська холостяцька вечірка. Тож ніхто не має жодного шансу нас підслухати.

— Холостяцька вечірка? — здивувалася дівчина.

— Так. Це коли група молодих британців святкує наближення шлюбу одного з них. Вони напиваються до нестями і скільки можуть трахають жінок. Повне розтління...

— У цьому вся гнилість Заходу... — посміхаючись перервала його Брежнєва. Вронський посміхнувся у відповідь.

Як він і гадав, «Молоніз» був заповнений галасливими спітнілими британцями, що насолоджувалися латвійським пивом і намагалися підчепити тутешніх дівчат, хоч і без особливого успіху. Пізніше вони ще поїдуть у нічний клуб «Монро» або в клуб відпочинку «Гламур», де за свої кровні євро гарантовано здобудуть те, за чим приїхали.

Вронський протиснувся до столу, де з високими кухлями пива «Лабієтіс» сиділи Володимир Петров і Сергій Задонов, провідники майбутньої демонстрації. Вони замовили щось поїсти і ще пива та почали обговорювати підготовку до заходу. Какофонія звуків із різних мов, що лунали на повну силу і перекривалися гучною музикою з-поза барної стійки, не давала розчути, про що вони говорять.

Вронський не помітив нікого, хто б спостерігав за двома російсько-латвійськими активістами, але це не означало, що за ними ніхто не стежить. Удома, в Росії, він, звісно, пильнував би за такими диверсантами. Але ж не можна сказати, що і Бюро захисту Конституції, латвійська внутрішня служба розвідки, неефективна. Та ефективна чи ні, але тут, хоч би й хотів, неможливо було щось підслухати. Вронський навіть свого власного голосу не чув.

Після обговорення плану, який Вронського цілком задовольняв, він дістав зі свого рюкзака великий м’який конверт, набитий готівкою, і передав Петрову. Той схопив його і хотів було зазирнути всередину.

— Не зараз! — різко зупинив Вронський. — Ніколи не можеш знати, хто спостерігає за тобою.

Петров слухняно поклав конверт у портфель.

— Гаразд, вам уже час іти, — сказав Вронський. — Але майте на увазі, що зможете отримати значно більше, якщо зробите все як слід. Зрозуміло?

Хлопці кивнули на знак згоди і пішли з паба.

Вронський поспіхом зателефонував комусь з мобільника. Щойно Петров і Задонов вийшли з бара, у провулку з’явилися четверо чоловіків і попрямували за ними.

09:45, вівторок, 16 травня 2017 року Навчальна база «Адажі», Латвія

— Ну ж бо, трохи напружтеся, хлопці! Швидше, енергійніше! Вам треба ще попрацювати над вогневою підготовкою. Але в цілому ви на правильному шляху.

Капітан Том Морланд, керівник групи інструкторів, що у складі п’яти осіб була направлена до латвійської армії з 1-го батальйону Мерсійського полку[17] Великої Британії для допомоги в навчаннях, слухав звіт спітнілих бійців підрозділу спецпризначення, які щойно закінчили відпрацьовувати на полігоні «живу» атаку.

Морланд уже три тижні перебував на навчальній базі «Адажі». Йому подобалося тут — в оточенні безкраїх незайманих соснових лісів і полігонів. Процес навчання був жорстким та наближеним до реалій, але подекуди і кумедним. З латвійцями, старанними учнями та просто чудовими хлопцями, працювати було цікаво. До того ж Морланд мав вихідні, які присвячував знайомству з Латвією, зокрема з Ригою, адже до неї можна було доїхати лише за сорок хвилин.

Цей майже двометровий темноволосий капітан-велетень, сухорлявий і м’язистий, вирізнявся самодисципліною і високим рівнем професіоналізму. Та й добре розумів, що якби не навчання в Оксфорді й служба в армії, то зараз би він нічим не відрізнявся від тих галасливих сп’янілих британців із «Молонізу», які цілими днями п’ють «Лабієтіс» і бігають за дівчатами на холостяцьких вечірках. Насправді його група вже давно облюбувала цей ризький паб, а невдовзі він дізнався, що той тепер є її неофіційною штаб-квартирою.

Колись Морланд, син м’ясника з Бріджнорта, що у Західному Мідленді, давав волю своїй надмірній енергії і природній напористості у бійках після кожного матчу на стадіоні «Молінью» між фанатами улюбленого футбольного клубу «Вулвергемптон Вондерерз» та фанами інших клубів. Усе змінилося, коли Тед Хантер, сивочолий колишній капрал повітряно-десантних військ, який жив на одній із ним вулиці й знав його сім’ю, зрозумів, що, крім вуличних боїв, Тома може спіткати ще щось недобре і, ймовірно, це «щось» згодом доведе його до в’язниці. Тож одного суботнього вечора, невдовзі після відкриття нового футбольного сезону, Хантер помітив п’ятнадцятирічного хлопця, який із величезним фінгалом повертався додому після матчу, і завів із ним розмову. Без жодних нудних нотацій та виховних бесід Хантер відразу захопив молодого Морланда історіями про Північну Ірландію і Фолклендську війну.

У вільний час він тренував хлопців у місцевому боксерському клубі й одного дня взяв Морланда із собою. Там юнакові вже точно було де подіти свою фізичну силу та виплескати агресію, і дуже швидко він перетворився на вправного боксера. Хлопець і досі ходив на футбольні матчі, але все частіше залишався поодаль від неприємностей. Бокс навчив його: людина не повинна битися, хіба що виникне потреба захистити себе чи інших.

Не менш важливий вплив на Морланда мав пан Міджлей — учитель історії в школі Олдбері-Веллс. Цей рудоволосий ланкаширець, що вирізнявся саркастичною дотепністю і дуже пишався своїм походженням із Рочдейла, розгледів у юнакові високий інтелект. Своїми додатковими уроками він породив у ньому пристрасть до історії, яка, зрештою, і привела його до Оксфорду. Морланд був першим із усієї родини, хто пішов здобувати вищу освіту. Після закінчення Оксфорду, аби лиш догодити батькам, іще рік попрацював у сімейному бізнесі, допоки життя м’ясника у маленькому містечку не набридло йому, і він не пішов до армії, на велику радість Хантеру, який узявся називати його «сер» і жартома віддавати честь кожного разу, коли вони зустрічалися. Після цього Морланд рік відбував офіцерську підготовку в Королівській військовій академії в Сандхерсті й на втіху своїм батькам був зарахований до Мерсійського полку — суворого, загартованого у боях піхотного військового формування із вражаючими бойовими досягненнями в Афганістані.

Потім були два роки служби командиром взводу і півтора року в навчальному полку, де викладав новобранцям нелегку науку піхотної справи. Пізніше знову опиниться в 1-му батальйоні Мерсійського полку і вже керуватиме взводом розвідки. Тоді це була найбажаніша в батальйоні робота для молодого офіцера. Та попри всі зусилля зберегти ентузіазм, у його голову дедалі частіше закрадалася думка про відсутність будь-яких змін у житті.

І ось тепер ця навчальна група в Латвії стала для Морланда чимось новим, цікавим та незвичайним. Або принаймні все таким здавалося донедавна, поки не закінчилися тренування і до нього не підійшов сержант Денні Вайлд — його права рука і нагороджений військовим хрестом досвідчений ветеран Афганістану й Іраку, — та схвильовано не сповістив: щойно отримав електронного листа з батальйону з підтвердженням, що його рапорт уже підписано і він іде у відставку.

— Ідеш куди?! — здивовано запитав Морланд. — Ні, ти не можеш...

Говорячи це, він чудово розумів, як безглуздо звучать його слова. Авжеж, Вайлд міг це зробити — так само, як і більшість найкращих офіцерів та військовослужбовців із сержантського складу батальйону. І кількість таких відставок невпинно зростала.

Морланду здавалося, що армію полишали передусім розумні та ініціативні люди — ті, кому було відомо, як можна використати свої знання та навички у цивільному житті. А залишались у ній тільки дійсно віддані справі або ті, кому бракувало ініціативи та драйву. І він намагався зрозуміти, до якої ж категорії належить сам.

— Чому? — запитав мляво, розуміючи, що мусить дізнатися причину і хоча б постаратися відмовити сержанта від цього.

— Чому? Сер, годі вам. Бути військовим — це, безумовно, шляхетна справа. Але життя в казармах... більше не приваблює мене. Хай там що, а дружині вже набридло миритися з тим, що чвертю армії керують представники цивільного світу, неспроможні подбати про тих, хто носить погони. А тепер вони ще й хочуть скасувати ті пільги і надбавки, які хоч трохи полегшували життя. Я вважаю, що краще залишити все, поки ще почуваєшся на коні.

Біда в тім, що він не міг заперечити жодному слову, сказаному щойно Вайлдом. І коли вже зрозумів, що продовжувати дискусію безглуздо, побачив на доріжці командира бази, який наближався до них.

— Томе, вас викликають у Ригу. Директор Бюро захисту Конституції Юріс Берзіньш хоче бачити вас. Поїдете на моїй машині.

Така заява стала для Морланда цілковитою несподіванкою, оскільки він не вважав себе аж такою важливою персоною, щоб віч-на-віч зустрічатися з головою латвійської таємної служби розвідки.

— Так, сер! — відповів він і подав знак Вайлду, щоб той продовжував без нього.

Коли розписувався на складі за отриману зброю, раптом подумав, що, можливо, його викликають через події в Україні. Безумовно, у військах спеціального призначення Латвії, де він працював, були впевнені, що Росія рано чи пізно нападе і на них. Минулого вечора весь особовий склад за вечерею в їдальні був похмурим. Розмови точилися лише навколо того, що цей останній наступ на Україну просто відволікав усіх від можливої значно більшої атаки на країни Балтії.

Коли ж запитали думку Морланда про те все, він спробував висловитися перед начальством обережно: хоч і не демонстрував відкритої незгоди, однак радив усім не реагувати так емоційно. Проживши три тижні в Латвії, він добре розумів, що сусідство з войовничою Росією може викликати параною у будь-якої демократичної проєвропейської держави, передусім у тієї, де живе дуже невдоволене російськомовне населення. Але тепер ідеться про напад на країну-члена НАТО, а то вже зовсім інша річ.

Набута в британській армії розсудливість і постійні розмови більшості офіцерів середнього рангу про часи холодної війни змушували подумки ностальгувати за тими буремними і небезпечними часами, коли ворог був очевидним, а військовий бюджет повністю забезпечував усі потреби армії. Але світ рухався далі, і тепер він став значно тіснішим. Навіть Росія мусила навчитися жити в межах сучасного світового порядку, якщо хотіла домогтися процвітання.

Але Морланд також пригадував часом цинічного пана Міджлея та його уроки в школі, які спонукали замислитися.

— Хлопче, послухай, — говорив він зі своїм звичним для жителів Рочдейла акцентом. — Чого нас постійно вчить історія? Коли всі впевнені: ось саме це станеться, можеш закладатися на дім і собаку, що вийде зовсім протилежне. Іще: ніколи не слухай політиків. Бо серед них так мало тих, хто хоча б трохи знає історію.

За годину Морланд уже був у Ризі та сидів у незнайомій йому урядовій установі. Панові Берзіньшу було трохи за шістдесят. Чоловік із копицею сивого волосся та гострими рисами обличчя нахилився вперед:

— Дуже радий, що ви заїхали, друже. У мене є трохи чаю... Я замовляю собі «Твайнінгс», щоб і далі пити свій улюблений «Інгліш Брекфест».

Берзіньш, син латвійських біженців і колишній старший офіцер британської армії, народився і виріс у Великій Британії, розмовляв бездоганною англійською з помітним сандхерстським акцентом. Він справді був дитям свого часу. Після розпаду Радянського Союзу в 1991-му переїхав до Латвії і згодом став директором Бюро захисту Конституції — служби внутрішньої безпеки і контррозвідки Латвії. Морланд бачив, що він стежить за кожним його словом.

— У нас тут з’явилася дуже заплутана справа, і мені потрібна допомога британців. Знаю, ви прибули сюди для надання консультацій нашому підрозділу спеціального призначення, і перед вами відкриті двері багатьох установ Великої Британії, а в нас обмаль часу. Сьогодні рано-вранці біля пам’ятника Свободи поліцейські виявили тіла двох лідерів Російського союзу Латвії — Петрова і Задонова. Склалося враження, що там сталася п’яна бійка: навколо лежали розбиті пляшки з-під пива та горілки, а в цих двох були перерізані горлянки. Але коли ми обстежили все більш ретельно, то виявили, що в обох чоловіків зламані шиї. Хочу сказати, що все було зроблено доволі професійно. Однак найбільший інтерес у цій справі викликають вирізані на грудях кожного з убитих, над серцем, знаки Латиського легіону, які були виявлені під час огляду їх у морзі. Латиський легіон — це дві дивізії, які нацисти ще під час останньої війни сформували в Латвії, щоб воювати з росіянами.

— Так... — промовив Морланд, до кінця не розуміючи, чого від нього чекають. Як командир піхотного взводу розвідки він зараз почувався некомфортно.

— Цілком зрозуміло, що це діло рук росіян. Ми вже тривалий час спостерігаємо, як вони, послуговуючись звичайною пропагандою та дезінформацію, намагаються дискредитувати і підірвати Латвію зсередини. Про це мені повідомляють також литовські та естонські колеги. Поки що нічого надзвичайного не сталося. Принаймні нам так здається. Але минулого тижня, напередодні запланованої демонстрації, лідери Російського союзу Латвії активізували свою діяльність. Ми знаємо, що вони спілкувалися з одним росіянином, який нещодавно приїхав до країни. Він новачок, і ми, звісно, стежимо за ним. Однак нам би не завадила підтримка вашої групи для моніторингу завтрашньої демонстрації. Ми бачимо всі ознаки того, що ситуація може вийти з-під контролю. Я призначив для співпраці з вами офіцера зв’язку. Вона чекає надворі. Я вас познайомлю, і можете братися до роботи вже зараз.

Берзіньш натиснув кнопку на телефоні внутрішнього зв’язку:

— Будь ласка, нехай зайде Марина.

Відчинилися двері, й на порозі з’явилася дуже гарна молода жінка.

Морланд намагався якомога невимушеніше дивитися на неї. Красуня була високою — мала близько ста вісімдесяти сантиметрів зросту, в чудовій фізичній формі, з попелясто-білим волоссям і високими вилицями. Він міг побитися об заклад, що вона займається бігом на довгі дистанції або лижним спортом. А може, і тим, і іншим. Жінка без жодного натяку на збентеження спокійно дивилася на нього своїми блакитно-зеленими очима, ніби оцінюючи.

Морланд відвів погляд і вловив усміх на обличчі Берзіньша. Старий лис добре знав, який ефект на нього справить Марина. Але Морланд не збирався дозволяти йому насолоджуватися своєю реакцією.

— Марино, знайомтеся — капітан Том Морланд. Томе, я вже домовився зі службою безпеки, щоб вам надали всю потрібну допомогу. Зв’язок триматимемо через пані Крауя. Вона співпрацюватиме з вами, поки ви будете в Латвії.

Марина простягнула руку:

— Рада познайомитися з вами, — сказала вона досконалою англійською мовою.

— Том Морланд. Також радий знайомству. — Вони потисли одне одному руки, і Морланд повернувся до Берзіньша.

— Сер, тепер нам треба повертатися до «Адажі». Уже звідти я проінформую Постійний об’єднаний штаб, і ми почнемо розробляти план.

Він звернувся до Марини:

— Поїхали?

— Капітане, чи можу я запропонувати вам скористатися моїм автомобілем? — запитала вона. — Тоді в нас буде можливість поспілкуватися. А ще нам варто дотримуватися конспірації.

— Чудова думка, — погодився Морланд, розуміючи, що всіх умовностей дотримано і ніхто з них не порушує субординацію. А Берзіньш навіть якщо й отримував задоволення від тієї «дуелі», його обличчя демонструвало лише байдужість, і він спокійно продовжував передивлятися папери на столі.

Повертаючись до «Адажі», Морланд багато про що розпитував Марину. Йому хотілося щось знати про неї, якщо вже їм доведеться працювати разом. Він одразу ж дізнався, що англійську мову вона так чудово опанувала, коли вивчала англійську літературу в університеті міста Дарема. Потім кілька років працювала в «Ґолдман Сакс» у Лондоні, аж поки їй не набридла галасливість великого міста і вона не повернулася до Риги, щоб служити рідній країни.

Морланд розпитував жінку і про Україну, і про Росію, і про російську загрозу для балтійських держав, а вона дуже серйозно відповідала на всі його запитання.

— Безсумнівно, у президента Путіна є якась мета. Все на це вказує, — мовила Марина.

Морланда дивувала категоричність цієї жінки, але після трьох тижнів перебування тут у нього почало з’являтися відчуття, що коли вже такі розумні й космополітичні латвійці, як пан Берзіньш і пані Крауя, настільки переконані в нечесності Путіна, то, мабуть, так воно і є.

— Наша історія навчила нас не довіряти росіянам, — повела вона розмову далі. — Вам якось треба буде відвідати в Ризі музей окупації. Тоді зрозумієте, що в Латвії немає родини, якої хоча б трохи не торкнулася російська окупація за часів Другої світової війни або пізніша радянська окупація. Моя мама народилася в сибірському трудовому таборі. Туди в 1950-х були депортовані мої бабуся та дідусь. Урешті-решт їх звільнили, але здоров’я дідуся і бабусі вже не відновилося... А десяткам тисяч людей так і не пощастило повернутися додому.

Морланд ніяково мовчав. Будучи британцем, він не міг навіть і приблизно уявити, що довелося пережити латвійцям у зовсім недалекому минулому.

Марина вмовкла і задумалась.

— Якщо говорити про людей, то у вас ніколи не буде друга, кращого за росіянина. Я знаю, що кажу. У мене є друзі-росіяни. Коли потрібно, вони віддадуть вам останню сорочку. Будуть скільки треба сміятися з вами, плакати або пити. Але як нація... як сусіди... вони — жахливі.

Незчулися, як приїхали в «Адажі». Морланд показав на навчальний корпус, де для мерсійської групи виділили офіс. Коли вони ввійшли, Вайлд відвів очі від ноутбука, в який записував дані за день тренувань і привітався:

— Доброго дня. Ну що, сер, як там Рига? Що корисного дізналися?

Ще троє членів групи підвели очі і з цікавістю подивилися на Крауя. Вона ж привітала їх доволі холодно.

— Хлопці, у нас нове завдання. Дозвольте відрекомендувати вам Марину Крауя, нашого офіцера зв’язку зі служби безпеки Латвії, — Морланд поводився спокійно, навіть розслаблено, але, як завжди, був зосередженим та діловим — професіоналом у своїй команді. Він розповідав своїм хлопцям новини, і саме в цей час у їхньому корпусі встановлювали безпечний відеоконференц-зв’язок «Інмарсат».

Зв’язківець з їхньої команди, капрал Стів Бредлі — новозеландський велетень-маорієць, який об’їхав півсвіту разом із британською армією, вже відрегулював частоту, і на екрані з’явився командний пункт Постійного об’єднаного штабу в Нортвуді. Вайлд та ще двоє членів команди, капрали Педді Арчер і Джезза Вотсон, сиділи позаду і слухали.

— Сер, зв’язок встановлено, — доповів Бредлі, і Морланд зайняв місце перед двометровим кольоровим екраном.

— Доброго вечора, Джеррі, — привітався він, коли майор Джеррі Дінґлей, штабний офіцер, відповідальний за підтримку навчальних груп у країнах Балтії, сів перед камерою по той бік екрана.

Морланд повідомив, що підготовка групи йде за планом і підрозділ спецпризначення вдосконалює навички з порятунку заручників. Наступного тижня основну увагу буде зосереджено на глибинній розвідці та патрульній роботі, але з огляду на природну витривалість латвійців, а також їхнє хороше знання специфіки лісової місцевості, навряд чи інструктори зможуть ще щось додати. Радше він мріяв про те, щоб латвійці навчили його команду деяких трюків, які можна буде взяти на озброєння вдома. Потім він розповів Дінґлею про прохання Берзіньша.

— На перший погляд може здатися, що вбивства були вчинені латиськими націоналістами. Але є версія, що це надто тонка робота для них. Зазвичай вони діють значно грубіше. Це не їхній стиль. Вирізані знаки Латиського легіону, акуратно переламані шиї — все вказує на професіоналів у цій справі — росіян: агентів ФСБ або спецназ. У служби безпеки Латвії є кілька зачіпок, але, щоб викрити всю мережу, їм потрібна допомога. Нас також непокоять можливі загрози для проросійської демонстрації, яка запланована на завтра. На нашу думку, націоналісти Латвії можуть спробувати зірвати її. Латвійцям дуже складно прийняти політичне рішення стосовно боротьби з власним народом та його стримування. Це може призвести до подальшого напруження. У латвійській службі безпеки цікавляться, чи зможемо ми зробити це замість них.

— Зрозуміло, Томе, — промовив Дінґлей. — Нас попереджав про це відділ розвідки J2 з Постійного об’єднаного штабу. Поряд зі мною офіцер із Центру урядового зв’язку Великої Британії. Вона розповість вам, що може зробити наша спецслужба.

На невеличкому екрані справа з’явилося обличчя, яке Морланд колись знав краще за власне. Він не бачився з Нікола Алленбі відтоді, як закінчив Оксфорд. Ця жінка — справжній діамант. Свого часу вона була старостою Челтенхемського жіночого коледжу і закінчила Оксфорд найкраще за всіх студентів факультету «Комп’ютерні науки та філософія». Весела дівчина вміла заінтригувати і мала не лише хорошу спортивну форму, а й талант лінгвіста, що, певно-таки, стало результатом виховання у сім’ї дипломата. Тож вільно володіла російською, польською та німецькою мовами. Окрім того, вона була однією з тих дівчат, яких приваблювали спортивні змагання, організовані факультетом підготовки офіцерів Оксфордського університету. Згодом сталося неминуче: вона закохалася в хлопця із Західного Мідленда, який був таким собі гострокутним нешліфованим алмазом. Коли їхні стосунки перейшли на новий рівень, вона ті гострі кути завжди намагалася згладжувати, і вже дуже швидко він став абсолютно відданий їй, а вона, здавалося, йому.

На травневому балі Морланд зробив те, про що відразу пошкодував, — побився з братом одного із друзів Алленбі. Відразливий агент із нерухомості з Кіренчестера з’явився на вечірці й одразу ж роздратував хлопця одним лише зневажливим зауваженням про «бидло» з Мідленда. І Том завівся. Його реакція найбільше була спровокована тим, що тому агентові Нікола вочевидь подобалась. Однак у ставленні дівчини щось змінилося тієї самої миті, коли Том зчинив бійку. За кілька днів після цього вона стала незвично віддаленою і недоступною. Згодом надіслала йому текстове повідомлення, в якому запрошувала на каву в «Брауні». Дівчина навіть не торкнулася капучино, яке він для неї замовив, а сказала лише, що спільного майбутнього в них не може бути, і вийшла з кафе.

— Томе, познайомся з новим офіцером Центру урядового зв’язку, — сказав Дінґлей з екрана. — Вам слово, Нікі.

— Ми вже знайомі... ще з часів Оксфорда. Приємно бачити тебе знову, Томе. Хоча зображення дещо розмите.

У її голосі Морланд відчував холодний професіоналізм.

— А я тебе добре бачу звідси. Та головне, що ми чудово чуємо одне одного. То ви зможете нам допомогти? — запитав Морланд бадьорим голосом, намагаючись не видати свого хвилювання.

— Розкажи мені якомога більше, і ми почнемо моніторити мережу.

Морланд передав слово Марині, яка детально розповіла про масштаби впливу Кремля на Російський союз Латвії, а також про те, що відомо про завтрашню проросійську демонстрацію. Вона також наголосила на побоюваннях латвійців щодо проведення націоналістами контр-демонстрації.

— Ми припускаємо, що росіяни використають будь-яку можливість накрутити ситуацію з усіх боків, щоб викликати громадський неспокій і отримати привід для вторгнення нібито для захисту своїх людей. Тобто сценарій їхніх дій буде аналогічним до сценарію подій у Криму та Східній Україні.

— Я розумію, — Алленбі не збиралася щось розповідати про погляд британців на проблеми Латвії. — Я поговорю зі своєю командою в Центрі урядового зв’язку та поінформую керівників, щоб вони мали повну картину.

— Томе, ми також попросимо допомоги у хлопців із Воксхолл-Кросс, — додав Дінґлей, маючи на увазі МІ-6 — британської службу розвідки, розташовану на південному березі річки Темзи, у Воксхоллі. — Побачимо, чим вони зможуть допомогти. Те, про що вас просили латвійці, ми зробимо і надамо групу для здійснення спостереження за демонстрацією. Вони доповідатимуть про все, що там відбуватиметься.

— Демонстрація розпочнеться завтра опівдні, — відповів Морланд. — Повідомте мені, коли дізнаєтеся щось нове. Сьогодні ввечері ми вирушаємо в Ригу: маємо намір вивчити маршрут демонстрації і визначити місце, звідки можна буде за всім спостерігати.

Зв’язок завершився, монітор потемнів і обличчя з екрана зникли.

— Томе, оскільки у найближчому майбутньому ми тісно співпрацюватимемо... Дозволите мені називати вас просто — Томом? — запитала Крауя.

— Тільки якщо я зможу називати вас Мариною, — відповів Морланд, задоволений тим, що вона перша забажала відмовитися від формальностей.

— Авжеж, — відповіла вона усміхаючись. — Ви знаєте ту дівчину?

— Знав раніше... Не важливо... Нам час працювати, Марино.

Морланд подивився їй у вічі та відчув: вона все зрозуміла. Вродлива і розумна жінка.

Морланд повернувся до команди:

— Час їхати в Ригу і визначити місце, звідки нам найзручніше буде спостерігати за завтрашніми подіями так, щоб ніхто нас не помітив.

— Я покажу вам таке місце, — запевнила Крауя. — Ходімо.

08:00, середа, 17 травня 2017 року Рига, Латвія

Тієї середи ранок був ясним. Сірі хмари розвіялися, а холодний північний вітер ущух, і день обіцяв бути лагідним. Попри це Ригу охопило тривожне передчуття, зовсім не притаманне цьому місту. Новина про вбивство Петрова та Задонова, лідерів Російського союзу Латвії, швидко поширилася та викликала шок і обурення у представників численної російської діаспори.

Вронський прокинувся рано. Йому треба було добре обміркувати все, що сталося напередодні ввечері, аби якнайкраще тим скористатися. Наказавши Брежнєвій доповісти про все Москві та почати постити у Твіттері й інших соцмережах новини для переляканих російськомовних громадян, він зустрівся з представниками організаційного комітету демонстрантів — і нового лідера було швидко призначено. Потім разом із керманичем СЗРН та його підлеглими сіли планувати хід демонстрації — від початку і до кінця.

Убивства дали найбажаніші наслідки. Запущена новина, ширячись від людини до людини Твіттером, Фейсбуком та іншими соціальними мережами (Брежнєва добре знала свою справу), підіймала хвилю гніву серед етнічних росіян.

Із самісінького ранку їх уже безліч ішло пішки, їхало велосипедами, автобусами чи всюдисущими трамваями до місця збору демонстрантів. Вронський спостерігав за цим із кав’ярні, сидячи в якій, встиг випити вже не одну філіжанку кави. Автобуси та автівки приїздили передусім із Даугавпілса та інших прикордонних із Росією східних міст, де жили переважно росіяни. Деякі російськомовні мали громадянство Латвії, але більшість із них були так званими негромадянами, яким відмовили в латвійському громадянстві через їхнє принципове небажання пройти відповідний латвійський тест. Іще з часів остаточного виведення у 1994 році радянських військ вони були дуже невдоволеною меншістю, однак більшість із них визнали статус-кво і були раді жити в Латвії «по-європейськи». Однак тепер, після вторгнення Росії у Крим та на Схід України, на цих людей неабияк впливало російське телебачення та соцмережі, які, яскраво й емоційно висвітлюючи безперервний потік подій, усю увагу своєї аудиторії зосереджували лише на дискримінації, нестачі робочих місць та законах, нібито спрямованих проти російської мови. Кожен день їм розповідали про те, як добре буде під «батьківським крилом» російського президента.

Окрім того, після провокаційних петицій латвійських націоналістів із закликами зігнати всіх етнічних росіян у концтабори, кремлівське телебачення, якому так довіряло російськомовне населення Латвії, останніми місяцями почало гучно звати людей на вулиці, щоб відстояти свої громадянські права і, якщо треба, битися за них.

Коли того травневого ранку етнічні росіяни стікалися до Риги, подвоюючи і навіть потроюючи її населення, поширені чутки вже вирували і починали жити власним життям. Брежнєва, за вказівкою Вронського, й далі постила в соціальних мережах заклики до Росії-матінки захистити всіх своїх дітей.

Вона повторювала слова російського президента, сказані три роки тому, а їх підхоплювали та знову і знову ділилися ними в Твіттері, додаючи до своїх закладок: «...майже 95 % росіян вважають, що Росія має захищати їхні інтереси». У повідомленнях з’являлися закиди, що «латиші ніколи не зміняться», тож Путін має «прийти на допомогу».

Тим часом вдягнені в цивільне Морланд та його команда під орудою Марини Крауя, розбившись на пари, зайняли позиції на верхніх поверхах готелю «Європа Роял» — будівлі у стилі модерн на вулиці Криш’яна Барона, де за планом мав пролягати маршрут ходи. Зі своїх позицій вони бачили сотні поліцейських, які вишикувалися вздовж шляху демонстрантів, а ще більше їх групувалося у резерв. У центрі міста магазини та офіси були зачинені, вікна будівель забиті дошками, а більшість місцевого населення розійшлася по домівках ще до початку демонстрації.

Марш розпочався над полудень. Десятки тисяч демонстрантів під проводом членів СЗРН із пов’язками організаторів на рукавах вирушили до центру старого міста. Гучне ритмічне скандування «Ро-сі-я! Ро-сі-я!» наповнило повітря. Прапори зі світлинами Путіна, з написами російською та англійською, щоб увесь світ зрозумів, «России слава! Russia Glory!» майоріли над головами багатолюдного натовпу. Молодики в масках і з рюкзаками, набитими камінням, чіплялися до поліцейських, які непохитно стояли на флангах у повному бойовому спорядженні з піднятими щитами та палицями напоготові. Проходячи повз горілчану крамницю, хтось жбурнув у вітрину цеглиною. Дико волаючи, натовп мародерів, підбурюваний СЗРН, почав хапати і спустошувати пляшки з горілкою.

Поліцейські, вишикувавшись і спрямувавши палиці на бунтівників, кинулися в атаку. Кілька людей впало, їх підхопили групи захвату та позаштовхували в поліцейські фургони. Незабаром відносно спокійна цілеспрямована маса людей перетворилася на розлюченого, мстивого, сп’янілого кровожерливого звіра: вони грабували магазини, перекидали та підпалювали автівки. Коли дим повалив по всьому місту, міжнародні телевізійні групи, попереджені Вронським про наближення погромів, кинулися у натовп знімати широким планом. Демонстранти насідали на стрій поліцейських, жбурляючи в них «коктейлі Молотова», що зі свистом розсікали повітря, розбиваючись на щитах та займаючись на захисниках правопорядку, а ті відчайдушно намагалися збити зі свого одягу вогонь. Вронський був у епіцентрі подій і керував провідниками так званої міліції СЗРН, які передавали його вказівки мобільними телефонами своїм помічникам у юрбі.

Натовп наближався до Верманського парку, зазвичай затишного скверу з літнім театром у самому серці елегантного міста. Тож Морланд і його люди зі своїх позицій могли бачити та фільмувати, як під ними збільшується юрба.

Крауя вказала йому на одного з лідерів:

— Томе, бачиш того чоловіка середнього зросту, років тридцяти, із коротким темним волоссям та у флісовій куртці на блискавці й білій футболці? Він оточений організаторами.

— Побачив, — відповів Том.

— Ось він ніби тут головний, але новенький. Це той росіянин, за яким ми стежили. Переконані, що він зустрічався з Петровим і Задоновим тієї ночі, коли їх убили, але ми загубили його слід у старому місті. Гадаємо, він відряджений із Москви, щоб розхитувати ситуацію.

Морланд клацнув затвором свого цифрового дзеркального «Кенона» із зум-об’єктивом, який заповнило застигле у видошукачі обличчя чорнявого росіянина, що на нього вказала Марина.

— Упіймав тебе... виродку, — стишеним голосом сказав Морланд.

Коли юрба майже заповнила Верманський парк, раптом почувся гортанний рев: із-за будівлі університету на маніфестантів насувалася багатосотенна демонстрація націоналістів.

Ряди поліціянтів були затиснуті між двома натовпами людей, що рвалися вбивати одне одного. Націоналісти жбурляли в росіян «коктейлі Молотова» та бруски цегли. Ті також відповідали цеглою, осколками розбитих вікон та схованими під одягом кийками. Палали машини, і тут і там у провулках спалахували бійки — то вибухали стримувані гнів і лють етнічних росіян.

Морланд знову навів бінокль на лідерів натовпу та побачив, як росіянин говорить телефоном — коротко і по-діловому. Він віддавав наказ.

За мить з даху університету пролунали три прицільних постріли: помилитися було неможливо — так звучать постріли снайпера. Морланд усвідомив, що чув такий самий звук лише тиждень тому — коли латвійці демонстрували його людям, як працює російська стрілецька зброя. Йому навіть дозволили постріляти з цієї зброї, тож її різке клацання було знайоме, як і вона сама — особлива снайперська гвинтівка, розроблена саме для спецназу, — гвинторіз. Вона стріляє із дозвуковою швидкістю 9-міліметровими бронебійними кулями з вольфрамовим наконечником і пробиває щільну 6-міліметрову сталеву пластину з відстані ста метрів. Морланд тоді пожартував, що сподівається ніколи не опинитися не з того боку. І ось тепер, за тиждень, він перебуває тут, а якийсь виродок стріляє із такої гвинтівки по юрбі внизу.

Потім, за кілька секунд, пролунала уривчаста автоматна черга на півмагазина патронів. «Це звичайний калашников», — пробубонів Морланд. Тепер звук був таким, ніби стріляв якийсь божевільний, а не підготовлений професіонал. Морланд бачив, як юрба розсіялася і почала розбігатися. Він не міг визначити, звідки саме стріляють, і тому навів бінокль. На землі в калюжах крові корчилися в передсмертній агонії підстрелені люди.

Знімальна група «Russia Today», яка бозна-звідки з’явилася, почала знімати широким планом: трьох молодих російських дівчат, убитих оскаженілим озброєним бандитом, безсумнівно — націоналістом. Однак Морланд міг заприсягтися, що насправді їх убили снайпери спецназу з даху університету. Страшні світлини вже за якусь мить розійдуться по всьому світу.

Чи є ще жертви? Схоже, немає. Та додаткова автоматна черга була випущена для того, щоб увести в оману, а не вцілити. Морланд знав, що росіянин у чорній флісовій куртці з мобільником у руці, чия світлина була в його камері, і є тією людиною, яка спланувала це звірство та віддала наказ убивати. А це те саме, що й натиснути на гачок.

— Одного дня я тебе дістану, покидьку, — поклявся він.

07:00, середа, 18 травня 2017 року Національний центр управління обороною РФ (НЦУО), Москва

Того ранку Федір Федорович Комаров прибув до НЦУО рано — там мало відбутися засідання Воєнного кабінету. Новини з Риги він отримав телефоном у вівторок увечері, щойно повернувся у свою квартиру на вулиці Тверській. Він уже встиг відвідати тренажерний зал і повправлятися з президентом у дзюдо. Комаров ще раз перевірив запланований порядок денний сьогоднішнього засідання і тепер, чекаючи на президента, пив чай у кабінеті начальника — генерал-лейтенанта Михайла Філатова.

З кутка кабінету лунали звуки увімкненого телевізора. «Russia Today» у своїх новинах за добу знову і знову повторювала сюжет про вбивство трьох етнічних росіянок. З екрана телевізора на нього дивилися щирі усміхнені обличчя дівчат — перспективних студенток Ризького університету.

Комаров підняв склянку з чаєм, мовчки салютуючи майорові Вронському. Той добре дібрав жертв: дівчата були гарні. Лише сам цей фактор здатен викликати максимальне обурення та підсилити у ранкових новинах розповідь Ольги Батаман — дуже фотогенічної репортерки, яка вміє чітко висловлювати думку. Наразі обурення з того, що молоді, працьовиті, освічені росіянки, в яких усе було ще попереду, втратили життя від кулі бездушного фанатика. Та ще й під час мирного протесту проти дискримінації у фашистській латвійській державі. Саме після цього мають початися розпачливі звернення Російського союзу Латвії по допомогу. Російські матері в сльозах гнівно вимагатимуть від Росії захистити їхніх дітей, обурюючись, що латвійська поліція дала змогу вбивці втекти. Хто ж буде наступний?

Тим часом Філатов нервував. Молодявий начальник НЦУО, з гарною зачіскою та пухкими губами, більше схожий на модного перукаря, ніж на російського генерала, знав напевне, що сьогодні в нього буде дуже важливий день. Але цей день і небезпечний. Воєнний кабінет лише зрідка тут збирався, а це означало, що він і його персонал мали все зробити бездоганно.

Відкрита у грудні 2014 року будівля НЦУО, зведена в стилі класичного неосталінізму на березі Москви-ріки, символізувала могутність оновленої російської держави, воскреслої з хаосу та занепаду 1990-х після краху Радянського Союзу. Президент бачив себе новим Петром Великим із династії Романових. Він вважав, що йому випало на долю відродити велич Російської імперії. Нове максимально захищене й укріплене приміщення з величними конференц-залами, новими суперкомп’ютерами ультрасучасного центру обробки даних, таємними транспортними сполученнями для евакуації в разі потреби та майданчиком для вертольота було наочним доказом цього наміру. І хай краще все ідеально спрацює зараз, коли прийшов час, бо інакше в цій новій відродженій Росії на кін буде поставлено значно більше, ніж робота Філатова.

— Товаришу генерале, — роздуми Філатова перервав ад’ютант, — усі члени уряду зібралися, вертоліт президента чекаємо за десять хвилин.

Незабаром Комаров і начальник центру Філатов уже стояли на гелікоптерному майданчику НЦУО та дивились, як округлий корпус вподобаного президентом вертольота — вдосконаленої надійної російської робочої конячки Мі-8 — спускався у вихровому потоці вітру, реві двигунів та брязкоті гвинтів.

Бокові двері відчинилися. Не звернувши уваги на сходи, заздалегідь підготовлені наземним екіпажем, президент швидко вистрибнув із машини. Очі його ховалися за затемненими сонцезахисними окулярами, хоча день у Москві був похмурим.

Президент поблажливо кивнув Філатову, коли той віддав йому честь.

— До конференц-залу, — наказав він.

Філатов, трохи хвилюючись, повів президента повз почесний караул — військових, зростом, не нижче за сто вісімдесят п’ять сантиметрів, у відполірованих до блиску чоботах, із традиційною церемоніально зброєю в руках — старими радянськими самозарядними карабінами Симонова.

Вони увійшли в будівлю через автоматичні двері, а потім ліфтом спустилися в броньований підвал, де і розмішувався основний конференц-зал Воєнного кабінету із розставленими по колу столами та комп’ютерами на кожному з них. На стінах висіли інтерактивні екрани з картами, на яких докладно були зображені позиції російських і ворожих формувань під час стрімкого просування в Крим, а також супутникові світлини зруйнованого Маріуполя на південному Сході України. Інші екрани двадцять чотири години на добу транслювали новини «Russia Today», «А1-Jazeera», BBC та CNN.

Уже на підході до конференц-залу президента привітав генерал Михайло Гареєв — начальник генерального штабу, вилицюватий мускулистий татарин, справжній суворий російський генерал XXI століття, аж ніяк не схожий на Філатова з його гламурною зачіскою. Гареєв швидко доповів президентові про те, з якою легкістю російські війська просуваються в Крим.

— За нашими оцінками, через двадцять чотири години прохід до Криму буде забезпечено повністю, Володимире Володимировичу.

— Я задоволений, Михайле Миколайовичу, — коротко відповів той, — а тепер — на засідання.

Двері відчинилися в зал, де навколо столу стояли члени Воєнного кабінету. На стінах висіли менші екрани з тими самими картами на них та супутниковими світлинами, що і в головному конференц-залі. Екрани обрамляли такі самі зелені портьєри із золотавими зав’язками, як і в кремлівському кабінеті президента. Над президентським кріслом висіла одна лиш прикраса — герб Росії із зображеним на ньому золотим двоголовим орлом на червоному щиті.

Питань для обговорення було не так багато. Президент, колишній оперативник ФСБ та КДБ, який завжди діяв, лише переконавшись, що ворог оцінений адекватно, звернувся до директора Федеральної служби безпеки Меркулова:

— Лаврентію Павловичу, мене цікавлять тільки дві речі. По-перше, чи підготовлено ґрунт в Латвії? По-друге, чи спроможне НАТО відповісти?

Комаров подумки задоволено відзначив, що Меркулов одразу перейшов до суті справи.

— Володимире Володимировичу, відповім на ваше перше запитання: «так». Учорашні заворушення в Ризі стали кульмінацією тривалої операції. Протягом останніх двох років латвійська економіка зазнала відразу кількох ударів, тож була дуже ослаблена. Наша пропаганда спромоглася загострити невдоволення російськомовної меншості та розколоти самих латишів. Також була належним чином підготовлена «міліція» СЗРН. Окрім того, після вчорашнього вбивства трьох дівчат лунають гучні заклики до Росії захистити російськомовних. Цілісність латвійської держави остаточно підірвано. Як на мене, саме час для наступного етапу операції.

— А відповідь на друге запитання? Що з тією бригадою, яку американці розмістили на умовах ротації по всій Східній Європі? Я пам’ятаю, мені доповідали, ніби цього року очікують прибуття бойових машин у кількості, достатній для комплектації другої бригади. А ще британський прем’єр-міністр Спенсер здивував нас два роки тому, коли запевнив, що Британія витрачатиме 2 % ВВП на оборону. Чи мало це хоч якийсь вплив?

— При всій повазі до вас, Володимире Володимировичу, зазначу: хоч ви і праві в обох випадках, але, за оцінками ФСБ, це лише політичне позерство. Принаймні на цьому етапі. Гучний заголовок в їхніх газетах — не більше. Хоча американці й розташовують бригаду на території від Естонії до Болгарії, але її навряд чи можна вважати воєнним потенціалом. Бо ж бригада ефективна лише тоді, коли зосереджена в одному місці та добре тренована разом із військами країн, спільно з якими діятиме. А такого не відбулося. І не може відбутися швидше, ніж за тиждень, а цього часу буде достатньо для виконання наших завдань. Що ж до утримуваних у сховищах бойових машин для другої бригади, то про них взагалі не варто говорити. Ефективними бувають лише засоби, укомплектовані особовим складом і сконцентровані в одному місці. Тож наразі НАТО мало що може зробити. Проте існує небезпека подальшого нарощування Заходом сили, і цілком можливо, що з часом це стане для нас справжньою загрозою.

— А британці?

— Вправні вояки. Їхня армія хоч і невелика, але й досі залишається найбоєздатнішою в Європі. Однак деякі британські генерали більше воліють говорити політикам те, що вони хочуть почути, ніж командувати солдатами. Проте британці у військовій справі завжди були прикладом для будь-кого в світі.

Генерал Гареєв кивнув головою на знак згоди.

Комаров помітив, як президент умить почервонів від роздратування, почувши схвальний відгук про бойові якості британців, але швидко заспокоївся, коли перейшли до критики британського генералітету.

Меркулов говорив далі:

— Додаткові витрати? Це показуха. Теж для газетних заголовків. Британський уряд просто замилює очі своїм оборонним бюджетом. Щоб перевищити 2 % ВВП, передбачено не лише фінансування розвідки, а й пенсій держслужбовців. Багато років піде на те, щоб виправити наслідки скорочення військових витрат, які відбувалися протягом останніх десятиріч, і коштуватиме це значно більше, ніж вони планують витратити. Урешті-решт, Володимире Володимировичу, ми змушені щороку збільшувати наші оборонні витрати на 40 % і лише почали долати той занепад, до якого довели ці зрадники Горбачов та Єльцин.

— Чи мають вони вразливі місця, Лаврентію Павловичу? — допитувався президент.

— Перелік таких місць довгий, а відповідальність за більшість із них несе міністр оборони Еверідж. Він заробив мільйони на переробці м’яса. Але вміти отримати прибуток від сосисок і розумітися на геополітиці та війні — то різні речі. І чи може бути інакше? Для цього треба відчувати історію та мати досвід ведення війни, — Меркулов дозволив собі ледь усміхнутися.

Президент кивнув йому, щоб той продовжував, відверто насолоджуючись такою образою британця.

— Більш того, він у незгоді з багатьма провідними військовими, оскільки досяг в урізанні витрат великих успіхів. Він скоротив особовий склад регулярної армії майже на 20 % і висловив намір замінити його резервістами. Кадрові генерали пояснювали йому, що резервістів за такий стислий час не можна ні набрати в достатній кількості, ні навчити. Та він їх не послухав. І ось виявилося, що генерали мали рацію. Так ризикувати могла лише людина, що прагне економії за будь-яку ціну, але не розуміє її стратегічних наслідків, — Меркулов замовк, сумніваючись, чи достатньо детальну інформацію почув від нього президент.

Але Комаров знав, що очільнику держави доповідь подобається.

— Продовжуйте.

— Їхньому прем’єр-міністру потрібна економія, щоб швидко зменшити бюджетний дефіцит. Ось він і призначив для цього бізнесмена. Той робив все, що накажуть, і, звісно, прем’єр-міністр тепер вважає, що досяг успіху. Та вже скоро вони отримають належні дивіденди: за погані рішення, прийняті поспіхом, доведеться заплатити кров’ю.

— І грошима, — зауважив президент.

— Саме в цьому і полягає геніальність вашого плану, Володимире Володимировичу. НАТО та Захід вважатимуть, що все це заради захисту російськомовних, але насправді йдеться і про співвідношення сил в Європі. Якщо Альянс не зможе відреагувати на захоплення нами країн Балтії, це означатиме, що він зазнав поразки і переможений, а отже, ймовірно, розпадеться. Тоді для Росії вже не існуватиме загрози. Без НАТО Європа буде змушена благати нас зупинитися. Та ми, мабуть, і не підемо далі Східної Польщі, яка історично є нашою частиною. І залюбки відвідуватимемо Париж як туристи. Але наше довготерпіння матиме ціну. Ми вимагатимемо негайно зняти ці злочинні санкції. І хіба вони відмовлять нам, коли наша переможна армія стоятиме на їхніх кордонах, а наші ядерні ракети будуть спрямовані на них? Не думаю.

— «Велика сімка» знову стане «Великою вісімкою», а Росія — провідним гравцем. Чи зважиться в такому разі Міжнародний валютний фонд не дати нам пільгових кредитів? Дуже сумніваюся. Тут один із моїх колег поділився цікавою думкою щодо того. Повернувши собі Прибалтику, де всі три балтійські країни є членами ЄC, ми також станемо членами Євросоюзу, чи не так? Навіть матимемо три голоси...

Усі голосно зареготали над жартом, але Комаров бачив, що Меркулов зі своєю застиглою на обличчі усмішкою був абсолютно серйозним.

Він дочекався, поки всі заспокояться, і повів розмову далі:

— Оскільки Росія завжди була частиною Європи, а після цього стане ще й членом ЄС, ми отримаємо право користуватися потужними структурними та інвестиційними фондами Євросоюзу. А якщо відмовлять, то ризикуватимуть отримати відповідь нашими ракетами. І НАТО вже не допоможе — нікому буде чинити нам опір.

Президент напружено усміхнувся:

— Наш вельмишановний, але завжди стурбований міністр фінансів Борис Миколайович буде щасливий про це дізнатися. Проте, — президент знизав плечима, — я впевнений, що він все одно знайде, про що хвилюватися.

— Саме тому бізнесменів і бухгалтерів не можна і близько підпускати до військової справи, — відповів Меркулов.

— Ви праві, — кивнув президент. — А тепер розкажіть мені, з якими ще проблемами стикаються британці.

Комаров знав, наскільки сильно президентові подобається, коли йому перед генералітетом розповідають про недалекоглядність та дурість його ворогів. Це не лише надавало йому впевненості в тому, що його плани таки спрацюють, а й нагадувало генералам, як їм пощастило мати такого головнокомандувача. Тож, як то кажуть, можна було вбити двох зайців одним пострілом.

— Що ж до їхнього колись непохитного флоту, то британці мають чимось замінити ті сторожові кораблі, які порізали на металобрухт. А для їхніх нових авіаносців іще немає літаків. І патрульних літаків берегової авіації, і протичовнових вони теж не матимуть ще принаймні два роки, хоч і вирішили їх закупити в 2015-му. Важко повірити: це ж острівна країна! Вони ж ніби мають розуміти море так само, як ми розуміємо сушу. Та ні, мабуть, не цей британський уряд.

— А що ж їхня колись знаменита армія? — не вгавав Меркулов. — За нашими оцінками, вони зараз такі слабкі, що їм важко буде розгорнути навіть бригаду, не кажучи вже про дивізію. Справді, коли минулого листопада вони направили до Польщі невеличку танкову групу на показові навчання НАТО, наші агенти у Великій Британії доповідали про поширення непідтверджених чуток, що ніби вони збиралися везти ті танки з Канади, де й утримується парк машин для тренування, бо у Британії просто жахливе обслуговування танків, а також зовсім погана ситуація із запасними частинами до них.

— А чому так сталося? — наполегливо цікавився російський президент.

— Бо вони використали танки, які мали у Великій Британії та Німеччині, для того щоб сформувати хоча б половину боєздатного танкового батальна. І це заради того, щоб не втратити обличчя.

— І що? Вдалося?

— Ні, — Меркулов знову дозволив собі усміхнутися, — хоч інші країни-учасники нічого й не сказали, бо занадто ввічливі. У нас є всі підстави вважати, що британська армія потрапила в дуже незручне становище, але їхні політики не захотіли нічого помічати.

— Нам справді пощастило, що цей міністр оборони завдав стільки шкоди. А як щодо здатності НАТО підсилити Латвію? — спитав президент.

— Все вказує на те, що славетні натовські сили надшвидкого реагування теж нікчемні. По-перше, вони організовані як одна бригада з п’яти тисяч осіб. Тож у них точно будуть труднощі зі швидким розгортанням будь-якого важкого обладнання. Окрім того, вони не мають постійного командування і складаються з окремих підрозділів, які ніколи не співпрацювали між собою і дислоковані по всій території Альянсу — від Албанії до Норвегії. А що ж решта сил реагування НАТО? Те саме можна сказати і про них, навіть гірше. Хай там що, а їхнє розгортання залежить від того, чи погодяться з рішенням Північноатлантичної ради всі двадцять вісім її членів. Наші друзі в деяких столицях запевняють, що така згода малоймовірна. Але навіть хоч би вони й погодилися, то рішення, швидше за все, буде прийняте надто пізно, — підсумував Меркулов.

— Отже, в Прибалтиці ми маємо порожні ворота? — запитав президент, дивлячись на присутніх за столом.

Усі згідливо закивали головами.

— Товариші, великий поет і драматург Вільям Шекспір сказав: «У людських ділах припливи є і відпливи. Зустрінь приплив — і піднесешся вгору». Зараз наш «приплив», і ми мусимо його використати. Історія нам не пробачить, якщо ми не скористаємося можливістю попередити подальшу агресію щодо нас і запобігти оточенню Росії Північноатлантичним альянсом. Ми маємо знищити НАТО, поки воно слабке.

Президент зробив ефектну паузу, а потім промовив дуже тихо, проте з погрозою в голосі:

— Починаємо наступ на Прибалтику.

10:00, четвер, 18 травня 2017 року Навчальна база «Адажі», Латвія

Том Морланд разом із Мариною Крауя, координатором латвійської внутрішньої служби розвідки, перебував у своєму тимчасовому офісі в тренувальному корпусі «Адажі», коли двометровий капрал Стів Бредлі знову почав налагоджувати зв’язок для проведення відеоконференції з Постійним об’єднаним штабом в Нортвуді. Операція була делікатною, і цей велетень виконав її на диво обережно.

На екрані з’явився конференц-зал штабу з логотипом Міністерства оборони Великої Британії — орлом та схрещеними мечами і якорем на задньому тлі, який цього разу набув уже нового, значно виразнішого змісту — ніби став наочною демонстрацією змін у світовому порядку, що відбулися лише за один день. Морланд бачив, що поряд із майором Джеррі Дінґлеєм сидів начальник балтійської групи Постійного об’єднаного штабу — підполковник Ніколас Ґрехем, лисуватий артилерист в окулярах із товстими лінзами, якого Морланд уже зустрічав під час інструктажу перед початком місії. Попри невеликий екран йому вдалося також розгледіти Нікі Алленбі, що сиділа збоку.

Нараду проводив Ґрехем. Почав він весело, по-компанійському.

— Доброго ранку, Томе. От вам і приємна місія в прекрасній Латвії. Ви таки змогли розворушити все на світі, прибувши туди!

Далі підполковник заговорив коротко, чітко і по суті:

— Дякую за попередній звіт про вчорашні події — дуже корисно було почитати. Ми роздали його людям у штабі та передали в уряд. Крім того, отримали багато донесень про вчорашні події. Те, що відбувається на російському боці кордону, теж непокоїть. Але спершу я хочу дізнатися подробиці вашого оперативного зведення, щоб відчути загальну атмосферу. Також хотів би мати повне уявлення про те, наскільки це було спровоковано російськими агентами або кимось іще.

Морланд швидко підсумував усе, свідками чого вчора були він і його люди, потім почав відповідати на запитання начальника балтійської групи.

— Сер, поза всяким сумнівом: те, що сталося вчора, було інспіроване ззовні. Безперечно, демонстрація вийшла з-під контролю в результаті ретельно спланованої та професійно проведеної операції. Я абсолютно переконаний, що керівники демонстрації причетні до так званої міліції, створеної етнічними росіянами. Я також впевнений, що завдяки Марині та латвійській службі розвідки ми знаємо, хто саме за цим стоїть.

— Продовжуйте далі, — наказав Ґрехем.

— Йдеться про чоловіка, на якого мені вказала Марина — того, чию світлину ми надіслали вчора ввечері нашими каналами зв’язку: чорна флісова куртка, темне волосся... Латвійці стежать за ним. Небезпечний тип. Підозрюю, що він зі спецназу, можливо — із ФСБ. Я цілком упевнений, що бачив, як цей чоловік на мобільник віддавав наказ снайперам зняти тих російських дівчат. Я також переконаний, що чув звук спеціальної снайперської гвинтівки, а потім чергу з калашникова — або для прикриття, або для дезорієнтування. Я лише минулого тижня стріляв із такої самої гвинтівки на стрільбищі, коли латвійці демонстрували нам російське озброєння.

— Зрозумів, Томе. Аналітики з відділу розвідки J2 саме зараз працюють зі світлиною. Наші люди також переглядають телевізійний матеріал зі стріляниною, оскільки це допоможе підтвердити ваш аналіз. Хороша робота.

— Напевно, Центр урядового зв’язку вже відстежує номер його мобільника. Я впевнений, що він пов’язаний із номерами, які ми передали вам раніше. Він подзвонив приблизно через десять хвилин після того, як я сфотографував його, — час зафіксовано на світлині.

Морланд запитально подивився на Алленбі.

— Не хвилюйся, Томе. Ми працюємо над цим.

— І це теж перевіримо. Я дам вам інструкції за хвилину. В нас є стратегічна інформація, яку ви маєте знати, — Ґрехем обернувся до Дінґлея, — Прошу вас, Джеррі.

У мікрофон заговорив Дінґлей:

— Томе, росіяни вже майже задушили спротив українців на південному сході — здається, там гру закінчено. Однак ми отримали повідомлення, що вони несподівано розпочали військові навчання, цього разу концентруючись у Західному воєнному окрузі та на Балтійському флоті. Також схоже на те, що Північний флот, який базується в Сєвероморську, на північ від Мурманська, і має доступ до Баренцевого моря, отримав наказ виходити в море з авіаносною ударною групою разом із кількома стратегічними атомними підводними човнами.

Він замовк, щоб Морланд мав змогу занотувати ключові моменти.

— На суші всі формування 6-ї армії зі штаб-квартирою в Санкт-Петербурзі виведені з казарм і зосереджені на естонському та латвійському кордонах. Також є ознаки того, що 1-а гвардійська танкова армія Московського воєнного округу переміщується залізницею та автотрасами для підкріплення 6-ї армії. Це важливо, бо дає змогу 6-й армії певний час вести бойові дії. Найбільше непокоїть переміщення 2-ї та 16-ї бригад спецназу в напрямку Пскова, де базується 76-а гвардійська десантно-штурмова дивізія. Тепер вони в процесі розгортання. І ви маєте знати, що від Пскова до Риги лише п’ятдесят хвилин льотного часу.

Морланд дуже добре це знав. Його друзі з латвійських сил спеціального призначення розповідали йому, що росіяни здатні перекинути повітряно-десантну бригаду до Риги менш ніж за чотири години. І що ж, питали вони, може з цим зробити НАТО? Він не мав на це відповіді. Принаймні такої, яку їм хотілося б почути.

— А що в повітрі? — запитав Морланд, відкидаючи думки про те, які вразливі всі вони були тепер перед масованим нарощуванням сил Росією.

— Я щойно хотів про це сказати, Томе. Їхня 16-а армія стоїть поряд з балтійськими кордонами і перебуває в повній або майже повній бойовій готовності. Нещодавно її було підкріплено двома полками вдосконалених винищувачів Су-34 та винищувачами МіГ-29МТ — удосконаленими МіГ-29. Вони також мають модернізовані винищувачі-бомбардувальники Су-25. Це стара машина, але вона добре себе показала в останніх російських операціях в Чечні та Грузії.

— Дякую, Джеррі. Я зрозумів.

Тут знову заговорив начальник балтійської групи:

— Томе, я хочу, щоб ви бачили всю картину загалом, оскільки у вас попереду нова робота. Отже, мої інструкції такі. Завдання вашої групи завершене. Віднині ви відповідальні за зв’язок між нашим Постійним об’єднаним штабом та Латвією. З вами залишаються тільки ваші люди. Як вам відомо, посаду нашого військового аташе ліквідували під час останнього скорочення оборонного бюджету. Тепер ви будете нашими очима і вухами.

— Я зрозумів, сер, — Морланд відчув нестримне хвилювання, змішане з надзвичайною тривогою: ще трохи — і він опиниться в епіцентрі великого конфлікту.

— Томе, ми, мабуть, станемо свідками всіх сумнівних і неприйнятних методів ведення війни — всього того, що Росія зробила в Криму та у Східній Україні. Росіяни, напевне, намагатимуться підірвати єдність Латвії зсередини, без використання військової сили. Але може трапитися і щось значно страшніше та жорстокіше. Зараз ми цього не знаємо. Будь-що можливе. Як і те, що все це виявиться бурею у склянці води; і багато хто схиляється саме до такої думки. Тому поки що ви оперативно підпорядковані мені.

— Я не поділяю такого оптимізму, — говорив далі Ґрехем. — Тож хочу, щоб ви проникали всюди і доповідали про все, що може виявитися корисним. Ви базуватиметеся в посольстві — ми маємо з ним кращий зв’язок, — там ви будете бодай у якійсь безпеці та матимете все потрібне для життя. Окрім того, вам слід постійно контактувати з начальником Штабу оборони Латвії — генералом Раймондсом Балдерісом. Він — гідна людина. Минулого літа приїздив до нашого Постійного об’єднаного штабу. Ми зв’язалися з його апаратом: генерал чекатиме на вас сьогодні по обіді. Познайомтеся з іншими людьми в Об’єднаному штабі Національних збройних сил Латвії, а надалі тісно співпрацюйте насамперед з їхніми силами спеціального призначення.

— Зрозумів, сер.

— Чи є ще запитання?

— Наразі ні, сер.

— Молодець. Всі запитання передавайте через Джеррі, він матиме з вами зворотний зв’язок. Ми ще повернемося до результатів аналізу світлини того чоловіка на демонстрації. Нікі передасть вам інформацію від Центру урядового зв’язку, щойно там проаналізують мобільний трафік. Бажаю успіху.

Екран згас.

— Отже, сер, завдання визначено, — лаконічно підсумував Вайлд.

14:00, четвер, 18 травня 2017 року Штаб-квартира НАТО, Брюссель

Як офіцер морської піхоти флоту Її Величності, що перші роки своєї кар’єри провів у морі на кораблі, чекаючи, аби хоч щось трапилося, Мак-Кінлі мав практично нескінченні запаси терпіння. Але сьогоднішній день став для нього справжнім випробуванням. Уже втретє після недільної зустрічі він сидів за величезним круглим столом у залі засідань Північноатлантичної ради. Його безпосереднього начальника, Верховного головнокомандувача об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, вже вкотре викликали за океан для свідчення перед Комітетом Сенату зі збройних сил, тому він заміщав його сьогодні.

Друге засідання за тиждень, яке повністю повторювало недільне: жодного результату, крім егоїстичних виступів послів країн НАТО, чиї збройні сили були мізерними, а участь у спільній справі колективного захисту майже або зовсім ніякою. Але Мак-Кінлі знав, що хоч би як дратували і якими б заплутаними були робочі процедури Північноатлантичної ради в минулому, вони не раз давали можливість приймати на диво мудрі та виважені рішення. А коли рішення прийняте, держави зазвичай готові виконувати його через потребу в консенсусі, бо відступником бути соромно.

На нього завжди справляло враження те, як вправно керує засіданнями ради Генеральний секретар Костілек, колишній польський прем’єр-міністр. Щоправда, багато хто з послів скаржився, що він не дає їм достатньо часу для пояснення позицій своїх країн. Коли вони починали повторювати одні й ті самі банальності, різко обривав їх і просив зосередитися на актуальних питаннях. Але, думав Мак-Кінлі, за його головування принаймні відбувається хоч якийсь рух уперед.

А головою Військового комітету, данським генералом Кнудом Варом, Мак-Кінлі захоплювався ще більше. Той не тільки міг висиджувати нескінченні засідання ради та вислуховувати послів, але ще й витримувати безглуздість і байдужість високопосадовців Військового комітету — представників кожної з країн Альянсу. Вони були покликані посилювати ефективність ради, проте лише іноді від них можна було хоча б чогось добитися або почути щось корисне. Більшість уже закінчувала свою зазвичай видатну кар’єру і переважно цікавилася дипломатичними званими обідами, які постійно відбувалися в Брюсселі, та можливістю налагодити зв’язки для своєї майбутньої консультаційної діяльності.

Сьогоднішнє засідання скликали після вчорашніх заворушень у Ризі. У керівних органах НАТО обговорювалося питання, від якого залежало існування Альянсу: чи є останні події в Латвії підставою для заяви про застосування статті 5 — засадничого принципу Північноатлантичного договору. В ній стверджувалося, що напад на будь-яку з держав-членів Альянсу є нападом і на всіх інших. Це зобов’язувало їх прийти на допомогу жертві — так, ніби напали на них самих. Рада мала обговорити пропозицію щодо того, чи варто згідно зі статтею 5 оголошувати надзвичайний стан для захисту трьох членів Альянсу, які потребували цього: Латвії, Естонії та Литви.

Про застосування статті 5 заговорили після атак 11 вересня, і це сталося лише вдруге в історії, тому Мак-Кінлі усвідомлював, що засідання було дуже важливим.

Однак для декого за круглим столом найскладнішим виявилося те, що через перевантажений графік роботи Генерального секретаря засідання скликали в обідній час. Деякі посли вже навіть демонстрували своє роздратування, бо ж пропускали безплатний для них, але оплачуваний їхніми урядами обід. Незважаючи на ситуацію в світі, Мак-Кінлі подумки посміювався над відчайдушними пошуками вирішення цієї кулінарної кризи: в залі з’явилося кілька бельгійських офіціантів у білих сорочках, чорних краватках-метеликах та жилетках, які почали розносити екстра-чорний шоколад «Кот-Д’Ор», щоб вгамувати голодні судоми амбасадорів.

Шоколад благополучно роздали, офіціантів вивели, і Генеральний секретар розпочав засідання. Він запросив латвійського посла як представника країни, що опинилася під прямою загрозою, розпочати обговорення.

— Пане Генеральний секретарю, посли, генерали, колеги та друзі! — звернувся той до присутніх. — Лише один раз за свою шістдесятивосьмирічну історію НАТО погодилося застосувати статтю 5 — після безпрецедентного нападу на Сполученні Штати 11 вересня 2001 року. Всі завжди пам’ятатимуть цей страшний день. Сьогодні ми разом з нашими друзями та сусідами Естонією і Литвою звертаємося до вас із клопотанням проголосити надзвичайний стан згідно зі статтею 5. Позицію Естонії та Литви пояснять посли цих країн. Однак з погляду Латвії те, що ми бачили за останні кілька місяців, і особливо виразно вчора в Ризі під час заворушень, є послідовним і поступальним застосуванням Росією нових методів ведення війни, спрямованих, перш за все, на знищення цілісності Латвії, а потім і на порушення наших кордонів, якщо в тому ще буде потреба.

Посол Латвії продовжував говорити:

— Правила ведення війни змінилися, і ми спостерігаємо, яку величезну роль відіграють нині в Латвії невійськові засоби досягнення політичних та стратегічних цілей: війну ведуть, так би мовити, в інший спосіб. Переваги, які Латвія отримала завдяки безумовним гарантіям колективної безпеки НАТО, знищуються Росією за допомогою добре продуманих і розроблених підступних гібридних та асиметричних методів — тих, які ми бачили три роки тому під час окупації Східної України та Криму. Якщо перефразувати слова генерала Гареєва, начальника російського генерального штабу, то те, що ми спостерігаємо нині, — це використання сил спеціального призначення та внутрішньої опозиції для створення постійного фронту на всій території, яку Росія вважає ворожою, — зокрема, в моїй мирній, демократичній, волелюбній Латвії.

Він припинив говорити, щоб випити води та заспокоїтися, а потім продовжив:

— І ніби цього замало — ми спостерігаємо ще й безпрецедентну військову активність на кордонах Латвії та наших балтійських сусідів. Історія вчить нас, що Росії ніколи не можна довіряти. Сто п’ятдесят років тому граф Шувалов, генерал-губернатор тодішніх балтійських провінцій царської Росії, сказав, що історична місія цих земель — слугувати ареною для вирішення задач високої політики в Європі. Колеги-посли, благаю вас, ми не хочемо знову стати ареною для вирішення задач Росії!

Він урвав свій виступ, не в змозі стримувати емоцій. Увага всіх була прикута до нього і до того, що він говорив:

— Ми пам’ятаємо все. Латвія існувала як суверенна держава лише два десятиріччя між світовими війнами минулого століття, а потім знову — з 1991 року. Отже, ми добре знаємо, що за доля на нас чекає, якщо цього разу не зупинимо росіян. Упевнені: якщо НАТО не застосує статті 5 та негайно не надасть військової, дипломатичної і політичної допомоги Латвії, Естонії та Литві, Росія спробує окупувати країни Балтії. Пане Генеральний секретарю, я закликаю союзників визнати, що саме зараз відбувається напад на Латвію, та погодитися на застосування статті 5.

Латвійський посол замовк, зітхнув, зняв окуляри та сів на своє місце. У залі засідань панувала тиша. Після паузи Генеральний секретар Костілек надав слово послу Естонії, а потім Литви. Вони теж говорили красномовно і переконливо.

Костілек повернувся до голови Військового комітету:

— Генерале Вар, будь ласка, я хотів би просити поради у військового керівництва НАТО.

— Пане Генеральний секретарю, на жаль, Військовий комітет не може дійти згоди через різницю в поглядах різних країн. Тому пропоную звернутися за порадою щодо цього до заступника Верховного головнокомандувача НАТО в Європі.

Костілек кивнув і повернувся до Мак-Кінлі:

— Генерале, вам слово.

Мак-Кінлі відкашлявся і мовив:

— Дякую, пане Генеральний секретарю. Відповідно до директиви Північноатлантичної ради, військове керівництво НАТО приділило багато часу розгляду статті 5 з урахуванням реалій XXI століття. Ми усвідомлюємо, як небезпечно сприймати її крізь призму досвіду холодної війни. Тож, пані та панове, ми маємо усвідомити, що напад на члена НАТО вже не буде схожим на навалу радянських танків, які вторгаються у ФРН через кордон Східної Німеччини або окуповують частину Північної Норвегії, як ми того боялися за часів холодної війни. Отже, посол Латвії правий. Із військового погляду перед нами новий різновид війни між державами, в якій росіяни поступово посилюватимуть тиск на противника, в цьому разі — на Латвію, не перетинаючи межі, за якою традиційно ставало можливим застосування Альянсом статті 5. Найліпший спосіб зупинити цю кризу, поки вона не вийшла з-під контролю, — це показати Росії нашу силу.

Мак-Кінлі подивився на всіх присутніх. Було очевидно: більшість послів чули зовсім не те, що хотілось би.

Однак він продовжив говорити:

— Звісно, я обговорив це питання з Верховним головнокомандувачем — його думка однозначна: це найзагрозливіша ситуація, з якою НАТО мало справу останніми роками. Верховний головнокомандувач і я вважаємо, що ми наблизилися до війни більше, ніж будь-коли в історії Альянсу. Дехто може запитати: «А як же Карибська криза?» Моя відповідь буде такою: навіть у розпалі тієї кризи радянське Політбюро приймало рішення, пам’ятаючи про двадцять шість мільйонів смертей під час Великої Вітчизняної війни. Тепер у Кремлі люди нового покоління: вони не зазнали тих труднощів і не здобули такого уроку. Перед нами супротивник, у якого вся військова доктрина ґрунтується на ядерній зброї, і він готовий її використати. Будь-який прорахунок може призвести до спалаху бойових дій між Альянсом та росіянами. А оскільки Росія зможе зібрати більше військо, ніж НАТО, це підвищує ризик того, що щойно вона переможе нас у Балтії, російський президент вдасться до так званої ядерної деескалації.

Мак-Кінлі на мить замовк, помітивши збентеженість на обличчях деяких послів.

— Пані та панове, ви маєте рацію. Склалася небезпечна і парадоксальна ситуація. Те, що росіяни називають ядерною деескалацією, ми називаємо ядерним шантажем. Це те саме, якби їхній Президент казав нам: «Спробуйте лише відвоювати балтійські країни — і я застосую ядерну зброю». Ми зупинимося, а він назве це деескалацією. Отже, щоб уникнути цього, ми, насамперед, маємо стримати будь-яку агресію, тобто показати силу і рішучість в країнах Балтії. Ви пам’ятаєте, що протимінна група НАТО тепер діє в цьому регіоні і скоро буде в Ризі, щоб відвідати порт, як уже давно планувалося; це дуже сприятливий час. Однак нам потрібно показати, що Альянс повністю готовий виконати свої зобов’язання щодо колективної безпеки, швидко розгорнувши спеціальні сили надшвидкого реагування в балтійських країнах та підтримавши їх силами швидкого реагування НАТО на суші, з моря та повітря. Тим часом Верховний головнокомандувач має видати наказ про мобілізацію та розгортання штабів і сил НАТО. Ви також маєте знати, що це передбачатиме спільне фінансування країнами-членами Альянсу.

Верховний головнокомандувач і я наполегливо радимо негайно дати зрозуміти росіянам, що ми готові діяти рішуче і змусимо їх добре подумати, перш ніж просунутися далі — на територію Балтії. Підкреслюю: наші дії не означатимуть, що НАТО нанесло удар по Росії. Але розмістивши в цих країнах міжнародні сили Альянсу, ми змусимо Росію усвідомити, що напад на одну з його країн справді є нападом і на всіх інших. Знаю, я маю уникати політичних висловлювань, але хочу на завершення сказати те, що ви почули би від будь-якого справжнього солдата: війни стаються через слабкість. Історія вчить нас, що агресор завжди нападає тоді, коли супротивник, на його думку, значно слабший. Із військового погляду Росія тепер міцніша, ніж будь-коли. НАТО ж послабшало. За нашими міркуваннями, саме тепер настав слушний момент. Тому ми це і радимо зробити.

Після того Генеральний секретар Костілек надав слово послам. Посли Сполучених Штатів, Великої Британії, Польщі, Норвегії та Данії один по одному підтримали цю пропозицію. Франція була одностайною зі своїм давнім союзником Польщею. Більшість країн Південної Європи промовчали: вони не бажали підтримувати пропозицію, але так само не хотіли дратувати Сполучені Штати.

«Це дає надію. Усе краще, ніж я гадав, — подумав Мак-Кінлі. — Може, скоро навіть отримаємо схвальне рішення».

Потім взяв слово огрядний посол Німеччини, голодний і невдоволений після шоколадки замість ланчу, пихатий, галасливий і агресивний:

— За нинішніх обставин Німеччина не може погодитись із такою пропозицією. Військове керівництво НАТО порушило процедуру, оголосивши про мобілізацію і розгортання війська ще до команди про підвищення бойової готовності. Ми вважаємо, що це розгортання буде сприйняте Росією як провокація і призведе саме до тієї ситуації, якої ми намагаємось уникнути. Ні, поки що не можна дозволити розгортання спеціальних сил надшвидкого реагування — так само, як і сил реагування НАТО. Німеччина наполягає та тому, щоб для подолання цієї кризи було вжито всіх політичних засобів, перш ніж ставати на шлях, який може призвести до великої війни в Європі.

Мак-Кінлі побачив полегшення на обличчях присутніх за столом: багато хто поділяв точку зору німця, і не лише південні європейці. Наступним виступив посол Греції — неголений, у шкіряному піджаку. Мак-Кінлі помітив золоту сережку в його вусі та золотий медальйон на футболці.

— Після епопеї з євро, після зверхньої поведінки Німеччини, яка відмовлялася розуміти проблеми Греції... я... з подивом визнаю, що згоден із послом Німеччини.

Він кивнув головою до німецького посла, який дивився на нього так, ніби той був чимось огидним та бридким, як недоїдки, що ними бавиться ресторанний кіт.

— Греція завжди була вірним членом Альянсу, але цього разу для нас важливіші православне братство та підтримка Росії у наших нещодавніх негараздах. Греція вважає неправомірним будь-яке розгортання сил НАТО — це лише загострить ситуацію. Греція також не може погодитися з тим, що останні події, — мій уряд передає співчуття сім’ям студенток, убитих цим божевільним, — можна вважати нападом на Латвію чи будь-яку іншу державу Балтії. Те, що ми почули, є цілком безпідставною істерикою і перебільшенням, а також розпалюванням війни. Військове командування НАТО само себе перевершило. Стаття 5 не повинна бути застосована.

Мак-Кінлі бачив, як Костілек нервово барабанить пальцями по столу.

Після того заговорив, а точніше зачитав, свою промову угорець:

— Угорщина не бачить загрози з боку Росії для жодної з країн НАТО. Угорщина не може підтримати рішення про застосування статті 5.

Костілек підняв руку:

— На жаль, я змушений скористатися своєю прерогативою Генерального секретаря і втрутитися, — він говорив спокійно і виважено, але було видно, що розгніваний. — Наріжним каменем, фундаментом нашого Альянсу є колективна безпека. Те, що ми щойно почули від представників Німеччини, Греції та Угорщини, підриває цей фундамент ізсередини. Принаймні один із союзників НАТО — а, можливо, і три — опинився перед очевидною і реальною загрозою. Єдність Альянсу підривають три країни, які з радістю погоджуються, щоб американські платники податків забезпечували їхню оборону, але самі не готові платити. Це не просто прикрість — це зневага. Найгірше, що ті заяви сповнені політичного фразерства задля внутрішньополітичних цілей.

Він замовк. Німецький посол розлючено зірвався з місця, похапав свої папери і вибіг із залу. За ним поспішив грек, побіжно перекинувши стільця. Угорець залишився сидіти з відкритим ротом, ковтаючи повітря, немов риба, та подаючи знаки помічникам, щоб переклали сказане, бо його англійської не вистачало, щоб зрозуміти слова Генерального секретаря.

У залі запанувала гнітюча тиша. Сталося нечуване.

Костілек знову взяв слово:

— Пропоную зробити перерву на тридцять хвилин, потім зібратися знову лише послам.

Всі з полегшенням погодилися.

— Отже, заперечень немає. Повертаємося за півгодини.

16:00, четвер, 18 травня 2017 року Об’єднаний штаб Національних збройних сил Латвії, Рига, Латвія

Командувач Національними збройними силами Латвії, генерал-лейтенант Балдеріс, прибув для участі у брифінгу в штаб-квартиру збройних сил, де мав власний невеличкий офіс та персонального помічника. Том Морланд вже чекав на нього.

— Радий вас бачити, капітане Морланде.

Генерал-лейтенант Раймондс Балдеріс колись був офіцером сил спеціального призначення. Цей дужий чоловік у свої майже шістдесят років перебував у чудовій фізичній формі. Він говорив хоч і з акцентом, але хорошою англійською, яку вивчив за рік, проведений у Воєнному коледжі армії США в Карлайлі після розпаду Радянського Союзу.

— Люблю працювати з британцями. Радий, що ви тепер з нами. У ці небезпечні часи ми потребуємо будь-якої допомоги. Сьогодні вранці прем’єр і Кабінет міністрів оголосили мобілізацію до лав наших збройних сил, зокрема до Національної гвардії, як запобіжний захід після вчорашніх подій у Ризі та закликів Російського союзу Латвії до Росії захистити їх. Я зараз починаю брифінг в Об’єднаному командному центрі та хотів би, щоб і ви були там присутні. І ви, пані Крауя, також, — це важливо. Нам необхідно підтримувати якомога тісніший зв’язок з вашою службою.

Морланд бачив перед собою людину, здатну зберігати спокій у стресовій ситуації. Найближчим часом Латвія потребуватиме саме таких людей біля державного керма.

Невдовзі вони з Крауя вже сиділи позаду Балдеріса у новому, по-сучасному обладнаному приміщенні для нарад, модернізованому після вступу Латвії до НАТО.

Начальник Об’єднаного штабу, на диво кмітливий молодий полковник, розпочав брифінг. Морланд спитав Марину, чому полковник говорить англійською. У відповідь вона показала йому на штабних офіцерів і координаторів із Естонії та Литви, прибалтійських сусідів Латвії, а також із двох ненатовських країн — Фінляндії та Швеції, і пояснила, що англійська є єдиною мовою, яку всі вони розуміють. До того ж це — лінгва франка[18] НАТО.

Начальник штабу розповів про нарощування на кордонах Латвії та Естонії російських військових сил під виглядом проведення незапланованих навчань, про скупчення танків провідних підрозділів 1-ї гвардійської танкової армії, які прямують до місць збору біля латвійського кордону, на захід від Опочки та Великих Лук. Потім він підтвердив інформацію, яку Морланд уже отримав від британського Постійного об’єднаного штабу: дві бригади спецназу прибули до Пскова, де базувалася 76-а гвардійська десантно-штурмова дивізія.

Він також повідомив, що провідний підрозділ дивізії, 23-й десантно-штурмовий полк, щойно завершив навчання в районі Невеля, на кордоні з Білоруссю, — за п’ятдесят хвилин льоту на південь від Пскова та за шістдесят кілометрів на схід від латвійського кордону. Ще зловіснішою новиною було те, що дивізія, попри повернення після навчань на базу, залишалася в стані підвищеної готовності, а супутникова розвідка зафіксувала вивантаження бойових припасів та підготовку іншого спорядження.

На початку навчань дивізія висадила парашутний десант разом із новенькими гусеничними плавучими БМД-4. Вони були оснащені потужними 100-міліметровими газодинамічними нарізними та 30-міліметровими автоматичними гарматами, здатними стріляти осколково-фугасними розривними снарядами, протитанковими ракетами з лазерним наведенням та 7,62-міліметровими танковим кулеметами Калашникова.

— Таке спорядження вражає, — сказав Балдеріс, повертаючись до Морланда. — Я два роки прослужив за призовом у радянських повітряно-десантних військах — вони дійсно приголомшують. Не забувайте: такі бойові підрозділи вигадали росіяни. У них єдиних у світі є повітряно-десантні війська, озброєні комплексними бронетранспортерами. Ці БМД-4 можна скидати на парашутах безпосередньо з транспортників Іл-76, і їхні екіпажі та пасажири у цей час сидітимуть усередині, кружляючи в повітрі. Це дозволяє починати стріляти по цілі майже одночасно з приземленням. Вони здатні наступати, ледь торкнувшись землі. І ніби цього було замало — росіяни нещодавно ще й підсилили дивізію ротою танків Т-14 «Армата».

— І не варто забувати, — додав Балдеріс голосніше, щоб почули всі присутні у приміщенні, — що 76-а гвардійська повітряно-десантна дивізія має бойовий досвід і професійне командування. Її командир, генерал-майор Олексій Наумець, командував моїм взводом, коли я служив у Радянській армії, — і вже тоді то була лиха тварюка. Ця дивізія брала участь у вторгненні в Україну в 2014-му і воювала на Донбасі. У них були втрати. Усіх убитих поховали в Україні, щоб уникнути розголосу вдома. Після Афганістану та Чечні росіянам вантажі 200 подобаються не більше, ніж американцям. Але вони вправні солдати, а також стійкі й люті як чорти... Вони знають, що роблять.

Генерал знову повернувся до Морланда:

— До нас регулярно зі сторони Пскова залітають важкі чотиримоторні транспортники Іл-76 — по п’ятнадцять-двадцять одиниць. І вони легко можуть умістити батальйон повітряного десанту з легкими бронемашинами. Підлітають до кордону, а коли наші радари повідомляють про небезпеку, звертають на північ і летять вздовж нього, потім повертаються назад до Пскова. Іноді вони це роблять по три-чотири рази, просто щоб грати в нас на нервах. Ми не реагуємо, але бачимо: варто їм захотіти, і вони дуже швидко зберуть величезне наземне військо. Ну і звісно, росіяни відстежують коли і що ми робимо у відповідь, а також розташування наших радарів.

— Хіба прибалтійські патрульні винищувачі їх не перехоплюють? — запитав Морланд. — Я знаю, що різні країни НАТО надають вам по черзі такі винищувачі для захисту повітряного простору.

— Якби ж то... — пробурмотів Балдеріс. — Усе залежить від того, яка країна їх надає. Британці, американці, данці, норвежці та французи все роблять добре. Але багато що залежить від чергового офіцера в Рамштайні в Німеччині, звідки вони отримують команду на зліт. Якщо той поводиться рішуче, то перехоплюють. Проте дуже часто росіянам це минається. Тому вони і вважають НАТО слабаком. І хто може гарантувати, що одного дня вони не з’являться прямо на наших кордонах і не підуть далі? Та й навіть якщо знищимо літак — буде запізно. Але це все теорія. Чотири винищувачі навряд чи зможуть змагатися з цілою дивізією.

— Справді, сер, — погодився начальник штабу. — Останнього тижня ми спостерігаємо значне збільшення кількості російських польотів як уздовж латвійських кордонів, так і з вторгненням у повітряний простір регіону, — на триста процентів більше, ніж за той самий час минулого місяця. Крім того, ми зафіксували переміщення суден російського Балтійського флоту в напрямку Калінінграда. Вони регулярно запливають у латвійські берегові води.

Балдеріс на мить замислився, а потім схвильовано промовив:

— Я знаю: росіяни вважатимуть, що послабили нас за допомогою своїх сил спеціального призначення, пропаганди та народних заворушень. Вони нанесуть удар, коли вважатимуть, що ми не здатні чинити опір. Та росіяни, як і колись, нас недооцінюють. Ми, не опираючись, дозволили їм увійти в нашу країну в 1939 році. Але цього разу так не буде... Тепер ми знаємо, що означає жити під їхньою владою. Ми на смерть битимемося з цими виродками.

Опанувавши себе, генерал звернувся до начальника штабу:

— Досить вже про «хороші» новини з Росії. А як щодо внутрішньої загрози?

— Сер, координатор Бюро захисту Конституції підтвердив, що СЗРН брала активну участь в учорашніх заворушеннях, — відповів начальник штабу і подивився на Марину, яка на знак згоди кивнула головою. — СЗРН продовжує закликати російського президента захистити їх. За нашими оцінками, в усіх місцях масового проживання російськомовних є представники цієї організації, які швидко активізуються, якщо Росія накаже. Ми будемо напоготові, коли вони оголосять мобілізацію у відповідь на призов у нашу Національну гвардію.

— Тож за цим треба слідкувати. Чим скоріше завершиться наша мобілізація, тим краще, — відповів Балдеріс. — Але нам для цього знадобиться ще кілька днів.

— Так, сер, — сказав начальник штабу. — Я щойно збирався про це доповісти. Наша мотопіхотна бригада Сухопутних військ у повній бойовій готовності рухається в напрямку попередньо визначених позицій. Морська флотилія патрулює узбережжя Балтійського моря та Ризької затоки. Ескадрон військово-повітряних сил розгортається разом із мотопіхотною бригадою, а ескадрон повітряної розвідки веде спостереження за всіма місцями можливого перетину кордону.

— А як щодо протиповітряної оборони? — поцікавився Балдеріс.

— Полк ППО прикриває попередньо визначені місця приземлення поблизу Риги. Боєприпаси і спорядження відвантажуються, центри військової підготовки перейшли в режим воєнного часу. Мобілізація в Національну гвардію йде за графіком: вже залучено велику кількість резервістів. За нашими оцінками, першим буде повністю укомплектовано Третій оборонний округ у Ризі — ймовірно, опівдні двадцятого травня.

— А Другий оборонний округ у Резекне? — спитав Балдеріс. — Якщо росіяни перейдуть кордон, його бійці першими стануть на шляху загарбника. Хоч вони і чинитимуть опір, але, боюся, не зможуть зупинити ворога, бо сили будуть нерівними.

— Національна гвардія в Резекне вже до півночі двадцятого травня має бути в повній бойовій готовності.

— Зробіть усе можливе, щоб прискорити підготовку, — Балдеріс повернувся до командувача Сухопутних військ, який сидів поряд із ним. — Я візьму це під контроль.

Далі він звернувся до начальника штабу:

— А що з нашими спеціальними силами — підрозділом спеціального призначення? Я хочу, щоб вони залишалися в Адажі як мій спеціальний резерв і були готовими виконувати термінові завдання незалежно від того, висадиться ворог у Ризі чи вторгнеться по всьому кордону, або зробить і те й інше. Забезпечте для них вертолітний зв’язок на випадок, коли виникне така потреба.

Він знову подивився на Морланда.

— Дуже важливо, щоб ви постійно були з ними на зв’язку, бо їм також може знадобитися ваша допомога.

Морланда вразили ці слова. Його люди потрібні саме там, де все котиться під три чорти. Кожному професійному солдату постійно треба ставити собі запитання: «А що буде, якщо... ?», навіть коли це «якщо» видається нереальним або малоймовірним. Він і його люди знали і розуміли, наскільки все серйозно, навіть коли навколишній світ ще недооцінював значення того, що тут відбувається. Морланд вирішив, що його команда спакує речові мішки та триматиме зброю під рукою, бо в будь-який час можуть опинитися в лісах і залишатися там довше, ніж очікувалось. Добре, що хоч його команда вже встигла акліматизуватися, перебуваючи останні три тижні в Адажі.

— Сер, пробачте, що турбую, — схилився над плечем генерала Балдеріса його помічник. — На зв’язку з Вашингтона адмірал Говард, Верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО в Європі. Він незабаром має зустрітись із президентом, але хотів би спершу поговорити з вами.

— Призупиніть брифінг, — наказав Балдеріс. — Я повернуся за двадцять хвилин. Це важливо.

Він вийшов із кімнати і пішов до свого офісу, подавши знак Морланду та Марині йти за ним. Зайшовши до приймальні, генерал звернувся до свого помічника:

— З’єднайте мене і поставте на «спікер». Капітан та пані Крауя нехай теж послухають.

Потім Балдеріс пройшов у свій кабінет до телефону, але за мить повернувся до приймальні, бо дзвінка не було. Телефон мовчав. Вони перевірили інші апарати — і ті були німими. На комп’ютері помічника почав зникати документ, над яким він працював. Потім монітор зовсім згас, як і в решти комп’ютерів.

Вони перевірили з’єднання. Потім вимкнули машини та знеструмили їх і знову ввімкнули — нічого.

За п’ять хвилин до кімнати швидко увійшов стурбований командувач об’єднаного штабу. Побачивши генерала, віддав йому честь і доповів:

— Сер, усі комп’ютери і телефони в штабі вийшли з ладу. Підозрюємо, що це кібератака. Ми переходимо до аварійного плану захисту і вмикаємо реверсний режим. Також висилаємо передовий загін для відкриття резервного штабу в колишньому радянському бункері в Лігатне.

— Займіться цим і передайте всім, щоб максимально прискорили мобілізацію. Я повертаюся до Міністерства оборони. — Він знову подивився на Морланда. — У вас є зв’язок?

— Так, генерале. Режим відеоконференції від компанії «Інмарсат», захищений телефонний зв’язок з усім світом — усе це є в посольстві.

— Зараз прошу вас проїхати зі мною в міністерство. Там отримаєте повну інформацію про те, що сталося, і передасте її до Великої Британії та США. Наразі саме через вас, напевно, і буде підтримуватися основний зв’язок між нами та зовнішнім світом.

Балдеріс вийшов із будівлі штабу і широким кроком попрямував до своєї машини. За дві години вони вже були в Міністерстві оборони на вулиці Вальдемара — у самому центрі Риги, за кілька кварталів від місць учорашніх заворушень, все ще захаращених спопелілими автівками та склом від розбитих вітрин пограбованих крамниць. Усюди панував хаос. Не працював жоден світлофор, усі перехрестя були заблоковані автомобілями. Тож вони вийшли з машини і пройшли останні три кілометри вулицями, якими намагалися дістатися додому розгублені та стурбовані люди.

У Міністерстві оборони попри вимкнені комп’ютери і німі телефони панував повний порядок. Балдеріс доповів про все міністру і повернувся до свого кабінету. Повідомлення від одного міністерства або відомства до іншого доставляли всіма можливими способами: велосипедами, бігом або пішки з кур’єром через усе місто. І ставало дедалі зрозуміліше: це масштабна кібератака на всю інфраструктуру країни. Електромережу було знеструмлено, газопостачання — припинено, фінансові операції виконувалися неналежним чином або взагалі скасовувалися, телекомунікації не працювали, радари авіадиспетчерів згасли, аеропорт зачинився. На вулицях панував дух приреченості, адже люди ще не отямилися від шоку після зухвалого насильства під час учорашніх заворушень.

Балдеріс спокійно вислухав усе, потім звернувся до Морланда:

— Капітане, гадаю, загальна картина зрозуміла? Тепер, будь ласка, надішліть детальний звіт своєму начальству і попросіть передати інформацію в НАТО та США. Поза всяким сумнівом, відбувається напад на Латвію, і ми потребуємо негайної допомоги Альянсу.

19:45, четвер, 18 травня 2017 року Ставка Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, Монс, Бельгія

Сержант Королівських військ тилового забезпечення Тафф Джонс завів броньовану BMV у гараж спеціального призначення, в так звану печеру кажана, у задній частині великої сірої будівлі 1960-х, де була розміщена штаб-квартира НАТО. З машини висадився Мак-Кінлі, де на задньому сидінні він працював над стосом паперів. Підводячись, як завжди, відчув гострий біль нижче коліна, де колись була гомілка.

— Це, мабуть, буде довге засідання, сержанте Джонсе.

— Без проблем, сер, — відповів Джонс. — Коли захочете їхати додому, тоді й поїдемо.

Сьогоднішній день у Брюсселі для генерала мав бути важким. Після того як посли Німеччини та Греції демонстративно покинули засідання ради, сесія проходила значно спокійніше. Вона тривала чотири з половиною години, спершу лише з послами, без посадовців НАТО. Потім, після усіх дипломатичних реверансів, рада знову зібралася в повному складі, щоб все-таки прийняти рішення щодо застосування статті 5 та розгортання спеціальних сил надшвидкого реагування. Але троє послів були невблаганні: вони не вважали події в Латвії підставою для реалізації тієї статті. Більше того, доводили, що такий крок може розглядатися як провокація. Перш ніж удаватися до будь-яких військових заходів, наполягали вони, слід докласти всіх зусиль для вирішення кризи політичним та дипломатичним шляхами. Тож без одностайного рішення Костілек міг лише заявити, що й надалі відстежуватиме ситуацію, та сповістити, що завтра знову відбудеться засідання. Посол Німеччини почав сумніватися, чи так воно вже й потрібне, але його гнівно перервав посол Штатів, і той вирішив не сперечатися.

Мак-Кінли не сумнівався, що Білий дім сьогодні ж почне щосили тиснути на відомство канцлера Німеччини, яке було розміщене в претензійного вигляду сучасній споруді, в десять разів більшій за Білий дім. Берлінці жартома, з притаманним їм стриманим гумором, називали її «elefantenklo» — «слоняча дула».

Мак-Кінлі знову заміщав Верховного головнокомандувача і змушений був висидіти нараду від початку і до кінця. Адже згодом він мав доповісти своєму босу про всі нюанси політичних ігор, хоча як заступник відповідав лише за виконання військової складової будь-яких рішень.

Коли ж засідання нарешті завершилося, Мак-Кінлі охопив неспокій. Кожна клітина його тіла — тіла професійного військового — волала: якщо НАТО зволікатиме зараз, то згодом може бути надто пізно. Усе вказувало на неминуче російське вторгнення в Латвію, а можливо — і в Естонію та Литву. Якщо статтю 5 не застосувати негайно, Альянс покаже себе нездатним виконати саме ту місію, задля якої він і був створений: місію надавати допомогу всім у цій організації, на кого напали. Варто росіянам увійти в країну, і їх уже неможливо буде звідти вибити. НАТО, насамперед, мусить зупинити цю навалу, а отже, вдатися до виконання статті 5. Якщо воно не почне переконливо демонструвати свої сили, то гра скінчиться, ще не розпочавшись.

Присутність у Латвії міжнародного військового контингенту НАТО змусить росіян визнати: стріляти у латвійців означає те саме, що й стріляти у натовське військо. І, можливо (так, лише можливо!), вони подумають, чим все це для них може скінчитися. Навіть застосування статті 5 може бути замало, щоб стримати росіян. Хоча якби в світі панував здоровий глузд, а в Росії був інший президент, то все склалося б зовсім інакше. Мак-Кінлі зараз в одному лише не сумнівався: якби Латвію захищали лише латвійці, росіяни не вагалися б. Це показали події в Україні — в Криму та на Сході в 2014 році, а також нещодавня нова атака на українську державу.

«Чорт забирай!» — хотілося йому закричати, коли слухав базікання самозакоханих послів. Якби хоч хтось із цих людей захотів пригадати вторгнення Росії в Грузію у дні «дружби» 2008 року, коли на олімпіаді в Пекіні світ присягався берегти мир і братерство та позбутися воєн, то всі, хто й досі сумнівається, нарешті зрозуміли б, як саме міркує і що планує робити далі російський президент.

Після засідання він віч-на-віч говорив у коридорі з генералом Варом — данцем, головою Військового комітету.

— Кнуде, на НАТО чекає катастрофа, якщо не зробити щось і негайно. Але без підтримки ради ми в глухому куті. Я повертаюся у Ставку і телефонуватиму Верховному головнокомандувачу. Він має знати, як все погано склалося. Я також зателефоную начальникам генеральних штабів тих країн, які формують основну частину спеціальних сил надшвидкого реагування, і попрошу їх скоротити термін підготовки до розгортання. Говоритиму з ними як із суверенними державами, а не як із членами НАТО. Тоді, якщо рада дасть згоду на застосування статті 5, ми зможемо якнайшвидше перекинути ті сили у балтійські держави.

— Говорити з кожною країною окремо — це розумний крок, Девіде. — Вар погоджувався, намагаючись бути обережним. — Та якщо це навіть буде ініціативою Верховного головнокомандувача, то викличе негативну реакцію. Ще гірше, якщо подумають, що це була ваша ініціатива. Не сумніваюся, що Штати всю ніч «оброблятимуть» німців. Тож я впевнений: урешті-решт ми дійдемо згоди. Але рада стає дуже впертою, коли вважає, що військові лізуть поперед батька в пекло. Будь-які зміни, пов’язані з бойовою готовністю, мають справляти враження таких, що їх санкціонували уряди країн. Тут ми повинні бути обережними і передбачливими.

Мак-Кінлі збирався відповісти, але Вар зупинив його, торкнувшись руки:

— Не кажіть нічого, Девіде. Я все знаю. Тоді вже може бути запізно. Але хіба досі було не так?

Повернувшись у Ставку і міркуючи над тим, що сталося в Брюсселі, Мак-Кінлі піднявся сходами, які вели прямо до його офісу. Там на нього вже чекали полковник авіації Джеймі Свінтон, начальник штабу, а також решта його офіцерів: три військових радники (німець, француз і британець), флаг-ад’ютант і особистий помічник.

— Сідайте, хлопці, — мовив генерал. — Уже вкотре вам кажу, що не треба вставати, коли я заходжу.

— Доброго вечора, сер, — привітав його Свінтон і відразу приступив до справи. — Щодо кібератаки в Латвії доповідаю, що Агентство з питань обслуговування систем інформації та зв’язку НАТО і регіональний кіберцентр у Таллінні вже активно вивчають проблему. Саме зараз комп’ютерні гуру допомагають латвійцям налагодити та запустити свої системи. Мені вдалося додзвонитися до помічника генерала Балдеріса. Він мій приятель, і я знаю американський номер його мобільника ще з часів навчання в коледжі у Штатах. Вирішив спробувати, і мені це вдалося. Ви, мабуть, захочете поговорити з ним, перш ніж телефонувати Верховному головнокомандувачу?

— Дуже добре. Молодець, Джеймі. З’єднайте мене. — Мак-Кінлі рушив до свого кабінету.

Свінтон попрямував слідом, передав генералу свій айфон і сів поряд, щоб чути розмову.

— Раймондсе, як справи? Важко вам зараз, — почав говорити Мак-Кінлі. Чув Балдеріса добре — той був спокійним і врівноваженим.

— Девіде, друже, у нас тут зараз кепсько. Усі системи управління виведені з ладу, але ми працюємо над тим, щоб повернути контроль над ситуацією. Таке відчуття, ніби знову робимо ту саму вправу «непохитна піраміда», як і минулого літа, коли ми з вами відпрацьовували в Ризі умовний напад на Естонію та надання їй Альянсом допомоги. Але цього разу все відбувається насправді. І це вже — ми, а не Естонія. Поки що.

Балдеріс замовк, щоб зібратися з думками, і Мак-Кінлі здогадався, що насправді його друг не був таким спокійним, як удавав. Та й він сам навряд чи був би спокійним за таких обставин.

— Росія вже напала на Латвію у непрямий спосіб. Тепер ми повинні очікувати чогось більш явного. І гадаю, що це станеться дуже скоро. Саме тепер нам потрібна підтримка наших друзів і союзників із НАТО. Яких ще підстав бракує для застосування статті 5? Чому не вживаються жодні заходи?

Мак-Кінлі почувався так, ніби це він особисто залишав у біді свого друга. Балдеріс був таким гостинним минулого року, коли він кілька тижнів перебував у Латвії, керуючи військовими навчаннями. Тоді, розігруючи сценарій можливих подій, НАТО застосувало статтю 5. Тепер, коли все відбувалося насправді, НАТО вагалося.

— Раймондсе, я не збираюся подавати вам марних надій. Сьогоднішнє засідання ради було катастрофічним. Німці наполягають на політичному вирішенні ситуації, перш ніж удатися до виконання статті 5 та вводити війська. Я збираюся телефонувати Верховному головнокомандувачу в Штати, а потім — у Велику Британію, Францію та Данію. Може, вони погодяться діяти в односторонньому порядку, від імені своїх країн.

Балдеріс дозволив собі трохи зіронізувати:

— Наші діди не повірили б, що Велика Німеччина стане найбільш пацифістською державою Європи. Перефразую Бісмарка: вони таки вважають, що балтійські країни всі разом не варті й кісток одного померанського гренадера. Дякую, Девіде. Я знаю, що ви зробите все можливе.

На цьому зв’язок скінчився.

— Зараз вас, сер, з’єднають через захищений відеозв’язок «Тандберг»[19] із Головнокомандувачем. — Сержант Лорна Беван поставила перед Мак-Кінлі чашку з блакитно-зеленою емблемою Королівської морської піхоти, по вінця наповнену міцним гарячим чаєм. — Ви не обідали, тож поїжте трохи печива.

— Дякую, Лорна, ви — просто чудо.

— Вітаю, Дейве, — на екрані з’явився Головнокомандувач. — Я вже чув про засідання ради — ну і халепа! Збираюся зараз у Білий дім. Мене викликав радник з національної безпеки для бесіди з президентом. Що я маю їй говорити?

Мак-Кінлі докладно розповів про все. Про те, що НАТО от-от відмовиться захищати одного зі своїх членів, а деякі держави більше занепокоєні політичним процесом, а не тим, що вперше з 1945 року світ опинився перед лицем великої війни в Європі. Про те, що два члени НАТО, Греція та Угорщина, схоже, підтримують Росію; і хоча та ще не вдерлася на територію Латвії (а це неминуче відбудеться), однак фактично вже атакує її. На завершення Мак-Кінлі підсумував: якщо Альянс не хоче зазнати трагічної поразки та одним махом знищити саму ідею свого існування, має бути застосована стаття 5.

— Гаразд, Дейве. Зрозумів. Запевняю вас зараз як командувач Збройними силами США в Європі, а не як, підкреслюю, Верховний головнокомандувач НАТО, що проситиму негайного надання військової підтримки для Латвії на суші, в морі та повітрі. Але нехай це буде суто між нами, поки я не отримаю підтвердження. Якщо ж його не буде, то я нічого вам не казав і ніколи ні про що президента не просив. Сподіваюсь, ми зрозуміли один одного.

— Авжеж, — відповів Мак-Кінлі, розуміючи, що начальник повністю йому довіряє.

— Добре. Викладена вами інформація, сподіваюся, допоможе переконати президента віддати належний наказ. Тим часом нам треба забезпечити повну готовність сил надшвидкого реагування. Відверто кажучи, за потреби я це зроблю і без санкції ради. Отже, працюйте з кожною країною окремо, і згодом поінформуєте мене про готовність наших сил. Я повернуся сьогодні ввечері, відразу після зустрічі з президентом. Побачимося завтра.

На цьому розмова була завершена, зображення на екрані на мить завмерло, і апарат вимкнувся.

Мак-Кінлі відкинувся на спинку стільця та відсьорбнув чаю. Здавалося, від того ранку, коли він зі своїм спрингер-спанієлем гуляв у лісі позаду резиденції «Ла Бель-Альянс», пройшло дуже багато часу. Сьогоднішній день був довгим, але попереду залишалося ще чимало справ. Лише вирішивши їх, він зможе хоча б подумати про повернення додому. Мак-Кінлі сподівався, що його дружина вигулювала Меган по обіді, бо інакше вдома його зустріне дуже невдоволена тваринка.

Після телефонних дзвінків начальникам генеральних штабів Франції та Данії справа таки зрушила з місця. Французи були готові односторонньо підтримати Латвію, та лише за умови, що в разі початку операції командувачем сил НАТО стане французький генерал. Мак-Кінлі як відповідальний за розподіл воєнних завдань та ресурсів запевнив, що буде тому радий, але за умови, що Франція забезпечить найбільший контингент в об’єднаних силах. Ця цілком слушна пропозиція не дуже сподобалася французові, і той натякнув, що остаточне рішення ще не прийняте.

Начальник данського генерального штабу, з яким генерал розмовляв пізніше, був відвертий і діловий: Данія має двосторонню угоду з латвійцями, тож батальйон механізованої піхоти і танкову роту вже готують до відправлення в Латвію. Вони будуть там не пізніше ніж за п’ять днів.

— Якби всі були такими свідомими, як данці, — зауважив Мак-Кінлі, звертаючись до начальника свого штабу Свінтона. — Тепер, Джеймі, давайте-но випробуємо британців. Що повідомляє наша розвідка?

— Боюсь, новини не дуже втішні. Міністерство оборони налаштоване позитивно: сухопутні, морські та повітряні підрозділи сил надшвидкого реагування чекають на відправлення, проте апарат прем’єр-міністра блокує рішення.

— Так... — Мак-Кінлі замислився. — З’єднайте мене із заступником начальника генерального штабу по захищеній лінії «Брент»[20]. Він, на відміну від свого боса, принаймні розуміє, що таке НАТО. Подивимося, що скаже.

Мак-Кінлі добре знав старшого маршала авіації сера Тоні Вілсона, заступника начальника генерального штабу. Вони працювали разом, коли він був іще молодим, мав лише звання підполковника. Вілсон — серйозний, перспективний штурман Королівських військово-повітряних сил із певним досвідом служби в контингенті НАТО в Німеччині — працював у підрозділі планування та стратегії Міністерства оборони. Він добре розумів можливості Альянсу, був кмітливим, відвертим, часом в’їдливо іронічним. Вілсон точно скаже правду стосовно того, чого слід очікувати від Великої Британії.

Після з’єднання Мак-Кінлі спочатку почув знайомі короткі звуки, які свідчили про те, що лінія захищена і не прослуховується, а вже потім на зв’язок вийшов Вілсон. Мак-Кінлі відразу перейшов до суті справи, окресливши ситуацію в Латвії з погляду НАТО і розповівши про сьогоднішнє засідання ради Альянсу.

— Отже, негайне застосування статті 5 наразі неможливе, Тоні. Якщо американці вирішать зробити щось в односторонньому порядку для допомоги Латвії, чи є шанси, що й Британія приєднається до них та надішле свої підрозділи, вже виділені для участі у спеціальних силах надшвидкого реагування?

Вілсон лише підтвердив те, що доповіли люди з розвідки Свінтона:

— Ми в Міністерстві оборони готові діяти. Проблема в прем’єр-міністрі.

— Як завжди? — запитав Мак-Кінлі.

— Боюся, що так, — відповів Вілсон. — Він оточений фарисеями, для яких застосування сили, а тим паче бодай якась згадка про наземну операцію, — це щонайменше ганьба і потурання злу. Коли ж прем’єр-міністр почув про ймовірність застосування статті 5, у нього взагалі стався нервовий зрив. Бо сказати британцям, що їхні солдати мусять піти воювати і вмирати, щоб захистити латвійців, — то вже занадто для нього. Кажуть, коли сьогодні вранці мова про це зайшла на засіданні Кабінету міністрів, він спромігся лише пожартувати, що Британія й так надає Латвії велику підтримку, бо купує пиво, коли її громадяни влаштовують в Ризі холостяцькі вечірки, і що британці, які ті гроші витрачають, все одно за нього не голосуватимуть. Його підлабузники вирішили, що це страшенно смішно. Крім того, так само, як і під час обговорення повітряних ударів по Сирії, прем’єр-міністр без гарантованої більшості в Палаті громад відмовляється робити хоч щось, пов’язане з гарматами та вантажем 200.

— Але ж у нього там є більшість, — нагадав Мак-Кінлі.

— Звісно є, але не переважна, попри те що справи лібералів значно погіршилися відтоді, як Корбіна обрали лідером. Проблема в тому, що багато рядових консерваторів, передусім молоде покоління, не готові підтримати статтю 5. Вони не розуміють усіх цих розмов про Чемберлена і 1938 рік. Для них питання стоїть так: чому наші хлопці мають ризикувати життям у далекій країні, про яку ми майже нічого не знаємо і знати не хочемо?

— Ось до чого дійшло, — пробурмотів Мак-Кінлі. Британія більше не була тією країною, якій він колись пішов служити в лавах морської піхоти.

— Чи допоможе нам дзвінок із Вашингтона? — спитав він нарешті.

— Можливо. Однак це мусить бути дзвінок із самого Білого дому.

— Залиште це мені. Сповіщатиму вас про все, Тоні. До зв’язку. Тримайтеся.

Мак-Кінлі подзвонив у сусідній кабінет Свінтону:

— Джеймі, з’єднайте мене з Верховним головнокомандувачем, будь ласка. Мені треба поговорити з ним до того, як він дістанеться Білого дому.

22:00 за центральноєвропейським часом, 16:00 за північноамериканським східним часом, четвер, 18 травня 2017 року Білий дім, Вашингтон, округ Колумбія

— Пані президенте, — підсумовував свій виступ Мак-Вайт, — ми абсолютно впевнені, що росіяни невдовзі увійдуть в Латвію. І цілком ймовірно, що й в Естонію та Литву.

Полковник Смітсон із позивним Ведмідь перестав робити нотатки (це був один із його найменш змістовних, хоч і потрібних, обов’язків як референта Ейба Мак-Вайта, радника президента США з питань національної безпеки) і підвів очі на стіни залу для оперативних нарад, який у Національній раді безпеки (НРБ) між собою називали «дровітня». Його нещодавно відремонтували, а старі дерев’яні панелі зняли, бо вони впливали на акустику і заважали під час відео- та телефонного зв’язку. Авжеж, нова обшивка з тканини давала хороший результат — тепер навіть шепіт було чути. У кімнаті стояла гнітюча тиша, поки президент наймогутнішої країни світу осмислювала те, про що їй тільки-но доповіли. Ніхто не ворушився.

Президент Лінн Діллон обвела поглядом присутніх за столом. У приміщенні, де було прийнято стільки рішень про війну і мир, зібралися генерали та адмірали, які керували військовою машиною Америки. Діллон подивилася на Мак-Вайта, колишнього генерала сил спеціального призначення, на адмірала Говарда, Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, на голову Об’єднаного комітету начальників штабів. Усі ці люди були добре знайомі з лютою жорстокістю війни та її наслідками. Вони не були підбурювачами-мілітаристами з популярних книжок, і всі як один вважали війну огидною справою. Але ці люди також знали, що бувають часи, коли країна повинна воювати, щоб захистити себе і все те, у що вірить та що для неї важливе. Президент зібрала докупи думки і заговорила повільно, зважуючи кожне слово, вдивляючись в обличчя присутніх.

— Поза всяким сумнівом, росіяни напали на Латвію, яка є членом НАТО, союзником Америки і державою, яку США завжди підтримували і визнавали — навіть тоді, коли всі змирилися з її окупацією Радянським Союзом. Шквал пропаганди, організація вчорашніх заворушень і кібератака, про яку мені щойно доповіли, є частиною цього нападу. Російський президент має намір повернути Латвію під владу Москви. І ми повинні зупини його. З’єднайте мене з ним якнайшвидше, будь ласка. Водночас маємо бути готові застосувати військову силу.

Вона повернулася до Мак-Вайта, свого надійного радника, до якого дедалі частіше зверталася за порадою:

— Що б ви порадили робити далі, Ейбе?

Мак-Вайт покрутив олівець між пальцями і мовив:

— Мем, я вважаю, що ви маєте рацію. Вам необхідно поговорити з президентом Росії. Упевнитись, що це не якась помилка. Ми організуємо зв’язок просто зараз.

Ведмідь піймав погляд співробітника НРБ, який вийшов з кімнати, щоб подзвонити в Москву.

Мак-Вайт продовжив:

— Крім того, також маємо показати російському президентові, що ми налаштовані рішуче і захищатимемо Латвію. Ми чули, що Німеччина та кілька інших країн стали на заваді реалізації Альянсом статті 5. Ви спілкувалися з німецьким канцлером, і вона чітко дала зрозуміти, що зможе підтримати застосування принципу колективного захисту лише тоді, коли своє слово скажуть Бундестаг і Конституційний суд; що вже й говорити про соціал-демократів — її партнерів по коаліції, — він запитально глянув на генерала Говарда, і той кивнув, погоджуючись. — Я вважаю, що нам необхідно забезпечити Латвії військову підтримку на суші, підсилити Балтійську повітряну поліцію і відправити кораблі у Східну Балтику. Якщо НАТО цього не зробить, ми змушені будемо діяти на двосторонній основі разом з іншими союзниками, які захочуть взяти в тому участь.

— Як діяти і з ким саме? — запитала президент, звертаючись до голови Об’єднаного комітету начальників штабів, генерала Марті Мак-Кенна, рудоволосого бостонця ірландського походження. Колишній командир танку, він був відомий ще й тим, що мав красивий голос і полюбляв заспівати при нагоді. Однак зараз ірландські балади були не на часі.

— Пані президенте, за вашим розпорядженням ми ще з минулої суботи почали приводити в стан підвищеної бойової готовності 6-й флот, 18-й повітряно-десантний корпус, підрозділ спеціальних операцій та Військово-повітряні сили США в Європі, тож тепер можемо розпочати місію протягом доби; другий і третій ешелони будуть готові за три та сім днів відповідно. Що ж до негайної допомоги, то ми можемо забезпечити передислокацію шести винищувачів F-16 і близько трьохсот осіб у складі екіпажів винищувачів 31-го авіаполку з військово-повітряної бази в Авіано, що в Італії, до бази у Лієлварде, розташованому південніше на схід від Риги.

— Протягом якого часу?

— Перші транспортні літаки групи екстреного реагування зможуть бути там за двадцять чотири години і почнуть готуватися до прибуття F-16. Щойно скінчиться наземна підготовка, — скажімо, ще за добу, — можна буде спрямовувати винищувачі. Тож перші з них прибудуть у Латвію за сорок вісім годин.

— Що ще?

— Два есмінці 6-го флоту наразі перебувають у порту Гамбурга. Вони зможуть прибути в Ризьку затоку за двадцять чотири години. Із наземними військами складніше. Нам знадобиться п’ять днів, щоб забезпечити особовим складом бригаду мотопіхоти, бойові машини якої зберігаються на складах у різних країнах Східної Європи. До цього слід додати принаймні десять днів для збору їх в одному місці, оскільки вони розосереджені на великій території. Тож зараз ми мало що можемо тут зробити. Я рекомендую використати 82-у повітряно-десантну дивізію сил глобального реагування. Це бойова група, чисельність особового складу якої становить близько чотирьохсот п’ятдесяти військових. Вона має належне спорядження і матеріальне забезпечення та може діяти кілька днів. Ми здатні розгорнути підрозділи першого ешелону за вісімнадцять годин.

— Чому вони не можуть діяти довше, а лише кілька днів? — запитала президент.

— Повітряно-десантні війська в бою користуються тим спорядженням, з яким висаджуються, аж поки не з’єднаються з іншими наземними військами або їх не доозброять із повітря. Отже, вони обмежені у можливостях користуватися важким озброєнням, мати належну тилову підтримку і необхідні боєприпаси, а також бути мобільними. Щойно ці війська передислокуються, ми за п’ять днів забезпечимо їх підкріпленням, висадивши з повітря бригаду сухопутних військ, кількістю близько п’яти тисяч осіб. Але допоки підкріплення не буде надіслане, підрозділ глобального реагування зможе розраховувати лише на власні сили. Проте саме цього їх і навчають.

Діллон була задоволена відповіддю і звернулася вже до Мак-Вайта:

— А що інші союзники?

Мак-Вайт подивився на свого товариша Мак-Кенна, з яким вони разом брали участь у багатьох операціях:

— Як гадаєш, що зроблять британці, Марті? Ти їх добре знаєш.

— У нас знову налагоджуються стосунки після того, що вони накоїли в Іраку. Власне, 82-а повітряно-десантна бригада непогано співпрацює з британською 16-ю повітряно-штурмовою. Цього року вони провели першокласні навчання: дев’ятсот британців із 3-ї парашутної оперативної групи висаджувалися для підготовки аеродрому разом зі «Збірною найкращих», — Мак-Кенн говорив про 82-у повітряно-десантну, яку всі так називали.

— Це добре. Діятимемо разом, — зауважила зацікавлена інформацією президент. — Нам для того потрібні найближчі союзники. Питання ось у чому: чи зважиться на це британське політичне керівництво, а також французи?

— Мем, французьке військове командування, безумовно, погодиться приєднатися до нас. Непокоїть те, що їхня армія повністю зосереджена на внутрішній безпеці. Десять тисяч французьких солдат охороняють школи та супермаркети від джихадистів, тож привести їхні війська у бойову готовність буде непросто. Крім того, ми не знаємо, що скажуть політики. Те саме і з британцями, хоча в них, слава Богу, немає нагальної потреби займатися внутрішньою безпекою. Запевняю вас, що британське військове командування приєднається до нас, а їхні солдати й досі хороші воїни. Проблема буде хіба з політичним керівництвом країни.

— Залиште британського прем’єра мені, — твердо запевнила Діллон.

— Пані президенте, дозвольте, — заговорив Верховний головнокомандувач Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі. — Я щойно спілкувався зі своїм заступником, британцем. Він розповів мені про сьогоднішнє засідання Північноатлантичної ради. Сказав, що британський прем’єр-міністр дуже нервується через перспективу застосування статті 5 та можливе відрядження своїх солдат у Латвію для її захисту. Військове командування готове до цього, але прем’єр, здається, вирішив звернутися до парламенту, і ми не можемо бути впевнені, що він отримає більшість голосів. Та й незначної більшості їх може не вистачити, щоб переконати його, як уже було колись.

— Здається, я маю особисто зателефонувати прем’єрові... Марті, нагадайте мені, як швидко 82-а повітряно-десантна може дістатися Латвії? — уточнила Діллон.

— Якщо ви дасте мені зелене світло просто зараз, ми перекинемо в Ригу сили глобального реагування протягом вісімнадцяти годин. А якщо аеропорт досі не працює через кібератаку, ми скинемо їх із парашутами. Прямо з «Форт-Бреггу»[21] і без зупинок на той бік Атлантики, як минулого року під час навчань «Анаконда» в Польщі. Це ж десант.

— А якщо й британці згодяться приєднатися до нас?

— Жодних проблем, та це сповільнить справу. Можемо організувати на території Великої Британії наземне з’єднання з їхньою передовою повітряно-десантною ротою. Ми говорили з ними, це може бути 3-я парашутна. Я вже казав, що вони тренувалися разом з нашим передовим батальйоном. Хлопці добре знають одне одного, мають налагоджені комунікації тощо. Саме такі операції вони разом і відпрацьовували. Але, щоб організувати все, потрібно близько тридцяти шести годин.

— Марті, даю вам зелене світло. Нехай готуються. А тепер я зроблю кілька дзвінків: російському президенту, прем’єр-міністру Великої Британії та французам. Буду в Овальному кабінеті.

За півгодини Ведмідь теж був там. Президент Діллон сиділа за своїм письмовим столом. Ведмідь знав, що він був виготовлений із тієї самої деревини, що й корабель Її Величності «Рішучий»[22], — королева Вікторія у 1880 році подарувала його президентові Сполучених Штатів на згадку про «чемність і милосердя», з якими американці поставилися до Великої Британії. Цей стіл і те, що президент, як і її численні видатні попередники, сиділа за ним, хоча могла сидіти за будь-яким іншим, символізували особливі відносини, які давно існували між двома країнами. Але тепер, розташувавшись навпроти Мак-Вайта на одній із двох канап оливкового кольору, що стояли одна навпроти одної на кремовому килимі, Ведмідь запитував себе, що б подумала королева Вікторія про нинішнього британського прем’єр-міністра. Навряд чи вона була б приємно вражена. А от із Діллон, навпаки, пощастило: вона вже демонструвала внутрішню силу, потрібну для протистояння брутальній геополітиці — так само, як і ця давно померла королева.

В кабінет увійшов схвильований помічник президента. Діллон не хотіла говорити по гарячій лінії, — це, до речі, був не червоний телефон, як у популярному міфі, а лінія цифрового зв’язку Національного центру військового командування Пентагону, що офіційно називалася гарячою лінією Вашингтон-Москва. Вона бажала спілкуватися безпосередньо з президентом Росії, нехай і через перекладача. Із Кремлем уже провели попередню розмову, і там Білий дім запевнили, що їхній президент чекає у своєму кабінеті.

— Що з підготовкою цього дзвінка? — запитала президент.

— Мені дуже шкода, пані президенте. Я щойно знову говорив із апаратом президента Росії в Москві. Уже про все було домовлено, але він зрештою вирішив, що не розмовлятиме з вами. Не повірите, та коли в Москві вже підготували з’єднання, виявилося, що їхній президент просто кудись поїхав. Завтра рано-вранці на авіаційному шоу в нього запланований парашутний стрибок із демонстраційною групою російського десанту. На превеликий жаль, російський президент не може з вами поспілкуватися, адже в Москві вже північ, а йому треба виспатися, щоб завтра перед росіянами мати вигляд сповненого сил сміливця. Тож він сподівається, що ви його зрозумієте.

Діллон повільно видихнула повітря. Це була відверта зневага, але давати волю гніву було недоречно. Мак-Вайт подивився на Ведмедя, і вони обидва відвели очі: коментувати образу, завдану президентові Сполучених Штатів очільником російської держави, також було недоречно. Але Ведмідь, дивлячись у свої нотатки, подумки відзначив, що лише в одному можна бути впевненим: президент Росії зовсім не зацікавлений у подоланні цієї кризи.

— Смітсоне, будь ласка, чи не могли б ви особисто простежити за тим, щоб британський прем’єр відповів на дзвінок?

Ведмідь вийшов у приймальню та взяв слухавку, яку йому простягнув помічник президента.

— Це кабінет прем’єр-міністра у «Чекерсі». Лінія захищена.

— Чекерс... Що воно таке? Де це? — спитав Ведмідь, розлючений тим, свідком чого щойно став у Овальному кабінеті. Назва «Чекерс» асоціювалась у нього з якоюсь настільною грою.

— Це заміська резиденція прем’єр-міністра Сполученого Королівства, — почув у відповідь. — Прем’єр-міністр рано починає свої вихідні, щоб довше побути з сім’єю. Тому зараз, можливо, він трохи розслаблений.

На дзвінок відповіли. Чоловічий голос говорив із англійським акцентом, як з’ясувалося пізніше — південно-лондонським.

— Алло. Говорить Трев Вокер, прес-секретар прем’єр-міністра.

Ведмідь був чемним:

— Пробачте, сер. Гадаю, сталося непорозуміння. Я телефоную з Білого дому. Сподівався поговорити з помічником прем’єр-міністра, щоб організувати розмову з президентом Діллон. Це — не питання ЗМІ.

— Не хвилюйтеся, друже, — почулося у відповідь. — У мене з прем’єром довірливі стосунки. Оскільки він любить, щоб у «Чекерсі» поряд із ним було мінімум персоналу, то я займуся цим сам. А про що йдеться?

— Про Росію, НАТО, Латвію і те, що робити далі, — Ведмідь був здивований тим, що розмовляє з прес-секретарем, а не з військовим радником британського прем’єра, однак вирішив, що, мабуть, так у них заведено. Проте відчував, як в ньому зростає роздратування фальшивою доброзичливістю і, безсумнівно, вдаваною необізнаністю британця. Зрештою, чому б іще, як не через кризу в Латвії, президент Сполучених Штатів телефонувала прем’єр-міністрові Великої Британії саме в цей час? Але він звик сприймати людей такими, які вони є. Інакше не вмів.

— Треве, це Ведмідь, — відповів він, намагаючись говорити приязно. — Можете запросити до телефону прем’єра?

— Ні, друже. Спочатку ви запросіть президента, а тоді я покличу прем’єра. — Вокер спробував спритно скористатися ввічливістю американця.

Для таких телефонних розмов існував суворий протокол, і Ведмідь знав його дуже добре: молодший чекає на старшого. Лідер якої країни був старшим питань не викликало. А це означало, що Ведмідь не гратиметься в ці ігри. Крім того, він виріс у бідному районі Атланти і мав чудовий нюх на спритних пройдисвітів.

— Дякую, сер, але — ні. Я почекаю прем’єр-міністра.

Вокер добре знав, як то програвати, бо після паузи голос у слухавці зазвучав інакше. Однак Ведмідь помітив, що це йому не сподобалося, адже він так і не сказав, з ким Ведмідь наразі говоритиме, а це було ще одним порушенням протоколу і спробою дезорієнтувати його.

— Прем’єр-міністр слухає, — Ведмідь почув високий, різкуватий, трохи гугнявий голос чоловіка, який говорив по-королівськи вишуканою англійською.

— Одну хвилину, сер. Я з’єднаю вас із президентом, — Ведмідь зачекав, поки Діллон візьме слухавку і привітається з прем’єр-міністром, потім перемкнувся у режим моніторингу розмови.

— Люба Лінн, — приязно промовив прем’єр. — Я такий радий вас чути. Як ваші справи?

— Добре, дякую, Вільяме, — Діллон ледь втримувалася, щоб не виглядати розлюченою через зашкалений чоловічий сексизм російського президента; до того ж попереду була ще розмова з французами, а світські бесіди завжди вимагали від неї зусиль. Вона швидко виклала свої думки і повідомила про рішення зупинити російську агресію щодо Латвії шляхом швидкого розгортання військової сили на суші, в морі та повітрі.

— Але щоб зробити це ефективно, Вільяме, Сполученим Штатам потрібна підтримка союзників. Я розмовляла з канцлером Німеччини, і цілком упевнена, що німці погодяться вдатися до реалізації статті 5, але для цього знадобиться час. А його в нас немає. Я не чекаю проблем із Францією, але вкрай потрібно, щоб Велика Британія теж приєдналася до нас, і швидко. Урешті-решт, збройні сили жодної з держав не близькі нам настільки, як ваші... І ми вам довіряємо. Наші країни чимало пережили разом, а наші з вами повітряно-десантні війська тісно співпрацювали на навчаннях, тренуючись виконувати саме такі операції. Я можу розраховувати на вас?

Прем’єр-міністр завагався, а потім його прорвало:

— Бачите, Лінн... Звичайно, я розумію, про що йдеться, та абсолютно згоден: росіяни затіяли дуже нечесну гру. Але щоб відрядити війська до Латвії... Я справді не впевнений у такій необхідності. Мене дуже непокоїть, що цим іще більше розлютимо та спровокуємо росіян. Ми справді мало що можемо зробити. Зрештою, це ж, по суті, їхнє власне задвір’я... Ви згодні?

— Прем’єр-міністре, — Діллон відкинула неформальне «Вільям», її голос став крижаним, — ви хочете сказати, що Велика Британія не готова виступити на захист свободи союзника НАТО, який зіткнувся з кричущою агресією Росії, що постала з мертвих і збирається навіть ціною вторгнення захищати російськомовних, де б вони не жили?!

— Ні. Звісно ні, Лінн, — прем’єр-міністр зніяковів. — Але ви повинні зрозуміти: у мене зв’язані руки. Я нічого не можу зробити у військових питаннях без попереднього обговорення в парламенті. Крім того, нам не слід непокоїтися через Росію і зменшення обсягів нашого звичайного озброєння, оскільки ми захищені програмою ядерного стримування «Трайдент»[23].

— Прем’єр-міністре, — голос президента Діллон був сповнений гніву, — ваша легковажність і безтурботність вражають. Ви таки не розумієте основного принципу стримування: щоб бути ефективним, воно має поширюватися на всі види озброєння — як на ядерне, так і на звичайне. Скажу коротко і ясно, щоб ви зрозуміли раз і назавжди: якщо ми негайно не зупинимо Росію, це означатиме війну в Європі, яка... неминуче перетвориться на ядерну. Це ясно як божий день. Сподіваюся, ваші генерали хоча б це вам пояснили?

Прем’єр-міністр спробував бути твердішим:

— Облиште, Лінн. Я впевнений: поки що все не так погано, ніхто ні на кого не напав, — він говорив майже зухвало. — Тож від імені свого народу я заявляю: за жодних обставин ми не можемо зобов’язати британських військовослужбовців взяти участь у війні в країнах Балтії. Вам відомо, що ми переживаємо перехідний період і наші збройні сили недостатньо споряджені та не готові до відправлення. Мої генерали запевняють, що це — тимчасова обставина, і...

Він замовк, бо президент його перервала:

— Тобто ви хочете сказати, що збираєтесь увійти в історію як перший британський прем’єр-міністр, який виявився неготовим надати допомогу союзникові НАТО, коли той потрапив у біду? Що ж сталося?! А як же тисячолітня історія вашої країни?! Як же ера британської слави?! Я вважаю, що це — капітуляція, і вона стане кінцем так званих особливих стосунків між нами.

Ведмедю здалося, що він навіть почув, як прем’єр нервово ковтнув.

— Я... я зроблю все, що зможу, Лінн.

Телефон клацнув і замовк.

17:35, субота, 20 травня 2017 року Військово-повітряна база в Лієлварде, Латвія

Йому знадобилося лише дві години і двадцять хвилин, щоб із середньою швидкістю в чотириста тридцять п’ять вузлів долетіти на своєму багатоцільовому винищувачі F-16C з бази в Авіано, розміщеної північніше Венеції, до Латвії. Але майор Військово-повітряних сил США Філіп Бертінетті все ще з нетерпінням чекав, коли ж нарешті зможе приземлитися і простягти ноги. Згідно з інструкціями американських диспетчерів у Лієлварде, які входили до передової групи, відправленої заздалегідь, щоб прийняти винищувачі США, він ішов на посадку разом зі ще одним F-16, яким керував Майк Райан — новий напарник, що летів позаду та зліва від нього.

Коли Бертінетті нахилився праворуч, то побачив під собою на відстані дев’ятисот метрів спадистий вигин Ризької затоки, розпросторені на багато кілометрів незаймано чисті піски її узбережжя, оздоблені торочкою зеленого лісу. Потім він побачив пляжі та стильні дерев’яні будиночки Юрмали — літнього курорту, де за царя полюбляла відпочивати російська аристократія, а в радянські часи — керівництво комуністичної партії.

Бертінетті пообіцяв собі, що коли-небудь, після того як все це скінчиться, обов’язково приїде сюди з дружиною і дітьми. Він розпочав передпосадкову перевірку. І ось нарешті перед ним з’явилася злітно-посадкова смуга аеродрому в Лієлварде. Він випустив шасі, увімкнув повітряне гальмо та знизив швидкість. Траєкторія планерування літака була в межах двох із половиною-трьох градусів. Переконавшись, що маркер лінії польоту на дисплеї лобового скла був над краєм посадкової смуги, Бертінетті зменшив тягу двигунів. Знижуючись, він дуже швидко наблизився до злітно-посадкової смуги і за кілька секунд обережно вирівняв літак, умикаючи режим малого газу та тягнучи ручку керування на себе.

F-16 рухався прямісінько по злітно-посадковій смузі. Як казав колись його інструктор, ти вартий того, чого варта твоя остання посадка, — а саме ця була вдалою. Особливо за таких обставин. Однак для Бертінетті минуле залишалося в минулому, треба було діяти бездоганно саме зараз, бо якщо він зробить хоч щось трохи гірше, ніж бездоганно, то, швидше за все, наступним літаком летітиме додому, але вже в кріслі пасажира, а не в кабіні пілота — єдиному місці в літаку, яке йому подобалося.

Цей тиждень був той іще. Лише сім днів минуло, як він був збитий над Східною Україною, де забезпечував прикриття інструкторам США, що працювали з українською армією; тоді пошуково-рятувальний вертоліт швидко його знайшов. А потім Бертінетті відправили на рідну базу в Авіано для медичного огляду і доповіді про те, що сталося. Медики дійшли висновку, що він цілком здоровий, тож йому вдалося швидко переконати бригадного генерала, який командував 31-м винищувальним авіаполком, що він має повернутися до виконання своїх обов’язків і поділитися з іншими пілотами досвідом ведення бою з найновішими російськими винищувачами. За нормальних обставин його б на деякий час залишили на землі, під наглядом, але часи були точно ненормальні, тож генерал урешті-решт погодився. Бертінетті вдалося кілька днів побути вдома зі своєю терпеливою дружиною Діаною та двома доньками, перш ніж прийшов наказ відрядити до Латвії вісім винищувачів F-16.

Бригада наземного обслуговування у формі збройних сил США провела два літаки F-16 до місця стоянки. Військово-транспортний літак С-17, а також два С-130 із 435-ї групи екстреного реагування прибули до Лієлварде на день раніше, щоб підготувати все для їхнього прильоту. Щойно кабіну пілота було відчинено, Бертінетті зняв кисневу маску, відстібнувся та виліз із літака. Він потягнувся, зняв шолом і на повні груди вдихнув свіже повітря, потім спустився трапом, який підкотила наземна бригада. Літак приєднали до тягача, що мав відвезти його в укриття. За кілька хвилин машиною вже займатиметься група технічного обслуговування.

— Радий вітати вас у Лієлварде, майоре! Я — полковник Тетеріс, начальник бази, — огрядний латвійський офіцер, який вочевидь чекав на Бертінетті, привітав його, коли той ступив на льотне поле, помережане дощем.

— Я радий прибути сюди, сер! Філ Бертінетті! — чорнявий американець, уродженець штату Колорадо, хвацько віддав честь, а потім потис простягнуту руку.

— До прибуття решти літаків усе готово. Ваша група екстреного реагування прилетіла вчора і вже організувала потрібну допомогу. Ми як країна розміщення й надалі забезпечуватимемо охорону зовнішніх меж бази та іншу матеріально-технічну підтримку, хоча в нас виникли певні проблеми; я незабаром доповім вам про них. Крім того, 435-а група екстреного реагування готова обслуговувати аеродром, забезпечувати командування та контроль за повітряними операціями, а також метеорологічну підтримку і технічне обслуговування, охорону літаків та особового складу. Ви матимете все, що треба.

— Упізнаю їхню роботу, — сказав Бертінетті. — Вони ніколи не гають часу та організують все як слід.

Добре налагоджений механізм під назвою Військово-повітряні сили США також працював бездоганно, і це мало дати латвійцям надію та підняти їхній дух. Проте після того, що побачив він в Україні, виникали сумніви, чи зупинить це росіян, як багато хто на те сподівався.

Тетеріс був заклопотаний:

— Майоре, я повинен сказати вам, що справи у нас тут кепські. Два дні тому Латвія зазнала жахливої кібератаки. Деякі комунікації встояли, але загалом інфраструктура країни дуже постраждала. Ми робимо що можемо, аби все відремонтувати і налагодити, але наша поміч наразі буде дуже обмеженою.

Незабаром, після довгожданої філіжанки міцної чорної кави, Бертінетті отримав своє спорядження, доставлене напередодні на С-130, і знайшов виділену для нього кімнату з ліжком. Потім він і Тетеріс зустрілися з командиром групи екстреного реагування та довідалися від нього, що решта літаків F-16 прибуде сьогодні ввечері. Тож вони ще й обговорили, як їм діяти, поки Майк Райан організовував зустріч і здійснював розташування решти ескадрону.

Бертінетті розумів, що повинен бути дуже делікатним: і Тетеріс, і командир групи екстреного реагування — полковники, а він — лише майор. Звичайно, вони мали надавати допомогу йому та його людям — тим, хто, власне, і літатиме, і воюватиме, і, можливо, вмиратиме, — та він повинен виконувати саме їхні накази. Тож йому потрібно було в якийсь спосіб зуміти донести до них те, що їм слід робити, хоч він і був молодшим за званням.

— Сер, пропоную встановити зв’язок із Об’єднаним штабом Національних збройних сил Латвії. Вони повинні знати, що ми плануємо робити. Крім того, я впевнений, що їм також буде цікаво дізнатися, коли ми зможемо оголосити повну готовність і боєздатність.

— Прекрасна ідея, Філе, — відповів командир групи. — Беріть машину і вирушайте в Ригу. Я залишуся тут і прослідкую, щоб все було готово до прибуття літаків.

— Я відвезу вас, — запропонував Тетеріс. — В об’єднаному штабі точно захочуть зустрітися з вами. Передам їм, щоб чекали. Для цього в нас вистачить зв’язку.

Уже за дві години на територію об’єднаного штабу в Ризі заїхала машина, в якій сидів Бертінетті, й досі одягнений у свій льотний комбінезон. Зважаючи на те, що він опинився в театрі воєнних дій, у нього були з собою ще й сумка з рятувальним жилетом та табельний 9-міліметровий пістолет «Беретта» в кишені.

Тетеріс провів його в будівлю, а потім, на великий подив Бертінетті, — відразу в кабінет начальника генерального штабу, де їх привітав генерал-лейтенант Раймондс Балдеріс: латвійці вважали надважливим розміщення на їхній території американських винищувачів. Бертінетті доповів йому про очікуваний час прибуття решти літаків.

— Це дуже добра новина, — сказав Балдеріс. — Тепер вам необхідно скоординувати деталі командування і контролю та визначити, як ви співпрацюватимете з Балтійською повітряною поліцією НАТО. Це не просто, оскільки наразі вона не в Латвії. Вірно, полковнику Тетерісе?

— Так точно, сер, — відповів Тетеріс. — Нині поліція перебуває на військовій базі в Шауляї, в Литві. Нам треба буде обговорити деталі з оперативним центром.

Він звернувся до Бертінетті:

— Ходімо, я відведу вас туди.

Вони віддали честь і вийшли з кабінету Балдеріса.

Коли Бертінетті зайшов у оперативний центр, то відразу помітив там високого чорнявого чоловіка в бойовій екіпіровці, схожій на британську, який сидів поодаль латвійських офіцерів і розмовляв зі стрункою білявою дівчиною.

Чоловік побачив Бертінетті в його льотному комбінезоні з американським прапором на плечі та підвівся:

— Мене звати Том Морланд. Я — британський офіцер, відповідальний за зв’язок із Латвією. Ви прибули з першими винищувачами, так?

— Саме так, Томе. Радий знайомству.

Бертінетті простягнув руку і назвав себе. Потім він запитально подивився на білявку.

Крауя глянула йому прямо у вічі:

— Марина Крауя. З Міністерства внутрішніх справ Латвії.

Тетеріс провів їх до оперативного центру із цифровою картою на стіні. На кордоні з Росією, з боку Латвії, блакитними символами були позначені позиції латвійської армії. На сході, на території Росії, Бертінетті побачив скупчення червоних символів навколо Пскова, але ще більше їх було довкіл Опочки та Острова.

— Це позначено місця проведення росіянами позапланових навчань, — пояснив Тетеріс.

Перед картою стояли ряди письмових столів, за якими перед комп’ютерами сиділи штабні та чергові офіцери. Всі вони були в навушниках і тихими голосами віддавали в мікрофони накази, отримували і передавали далі звіти про обстановку. Коли підпорядковані частини доповідали про своє місце розташування, символи на карті автоматично оновлювалися.

— Бачу, ви вирішили свої комп’ютерні проблеми, — зауважив Бертінетті.

— Ми чекали на такі проблеми, вони теж є елементом сучасної війни, як і повітряна підтримка чи план артилерійського обстрілу перед наступом, — відповів Тетеріс. — Ми чимало навчилися у своїх естонських друзів. Вони організували службу кіберзахисту, де працюють цивільні IT-фахівці, більшість з яких — хакери та тінейджери. Наші люди спромоглися налагодити та перезапустити основні системи. Ще не всі проблеми вирішено, але принаймні об’єднаний штаб може працювати.

— Ходімо, — звернувся він до Бертінетті. — Я покажу вам центр повітряних операцій, з якого ми координуємо наші дії з діями Балтійської повітряної поліції.

Тетеріс відвів Бертінетті та Морланда до бокової кімнати, де вони приєдналися до планувальників повітряних операцій, і пояснив їм, як здійснюється координація з місією НАТО; британський офіцер дивився і слухав. Потім Тетеріс провів їх до основного центру координації повітряних операцій, де на екрані відображалися показники радара: всі літаки, що перебували в латвійському і суміжних з ним повітряних просторах, позначалися символами, які швидко загорялися і гасли. Як і в сусідньому оперативному центрі, чергові офіцери сиділи перед комп’ютерами в навушниках із мікрофонами — вони уточнювали інформацію, спостерігали, контролювали, записували та доповідали.

Тетеріс пояснив, як саме кожен літак розпізнається — дружній він чи потенційно ворожий, а також те, що необхідна для цього інформація отримується з кількох джерел, зокрема з інтегрованої системи воєнних радарів Латвії, цивільної авіадиспетчерської служби та Центру повітряних операцій НАТО в Німеччині, точніше, в Калькарі, де контролювали весь повітряний простір півночі та сходу Європи.

Бертінетті кивнув. Порядок — його друга натура, і йому було приємно бачити, що латвійці такі організовані.

— Це ж треба! Ви вже й наші винищувачі F-16 врахували.

— Ми спостерігали за вами протягом усього вашого польоту з Авіано, — повідомив Тетеріс усміхаючись. — Також відстежуємо маршрут решти ваших літаків.

Потім його усмішка зникла:

— Як, безумовно, і росіян... Саме тут ми відслідковуємо ще й їхні вторгнення в наш повітряний простір. Кожного дня. Обов’язково.

Він вказав на скупчення спалахів від радарів на території Росії, навколо Пскова, за двісті вісімдесят кілометрів від Риги.

— Вони зазвичай вилітають саме звідси. Близько десяти Іл-76 — військово-транспортних літаків середньої дальності. Вони летять на захід у напрямку нашого кордону, потім повертають на північ і летять уздовж нього, а далі кружляють і повторюють маневр. Вилітають приблизно в один і той самий час, щоб дістатися кордону після того, як впаде темрява. Так вони намагаються нас залякувати.

— А ще, можливо, хочуть, щоб ви звикли до їхніх прильотів у певний час, — припустив Морланд.

Бертінетті знов подивився на британця: крутий хлопець, це точно, і розумний.

Тим часом Тетеріс вдивлявся у відображення радіолокаційних сигналів — напружено і пильно.

Бертінетті чув, як він перекинувся кількома словами латиською мовою з одним із чергових офіцерів, а потім швидко заговорив у мікрофон.

Тетеріс обернувся до Бертінетті та Морланда і вказав пальцем на екран:

— Оце скупчення навколо Пскова — воно значно більше, ніж зазвичай. Треба слідкувати за ним. Черговий надішле попередження підрозділу Балтійської повітряної поліції. Вважаю, нам краще повернутися до Лієлварде, майоре. Негайно.

Бертінетті кивнув на знак згоди:

— Тож рушаймо!

— А я зв’яжуся зі своїми людьми в посольстві. Хай щастить. Сподіваюся, ми ще побачимось, — промовив Морланд до Бертінетті і разом із Мариною вийшов з оперативного центру. Бертінетті очікував, що решта винищувачів от-от почне приземлятися. Зважаючи на тривогу, яка тепер панувала в оперативному центрі, він інстинктивно відчував, що американські літаки тут саме на часі.

У цей момент відображення сигналів радарів у центрі координації повітряних операцій, цифрова карта в операційному центрі та екрани всіх комп’ютерів зненацька заблимали, почали тьмяніти, а потім згасли. Черговий заговорив у мікрофон. Але зв’язку не було. Він спробував подзвонити телефоном — знову нічого. Хакерська атака повторювалася.

Освітлення заблимало і вимкнулось. У темряві вони почули, як десь запрацював генератор, і слабке світло повільно наповнило пітьму.

— Ходімо! — вигукнув Бертінетті. — Мерщій!

01:00, неділя, 21 травня 2017 року Військово-повітряна база в Лієлварде, Латвія

До Лієлварде добиралися з великими труднощами, бо через кібератаку всюди панував хаос. Бертінетті й Тетеріс, начальник бази в Лієлварде, поспіхом покинули Об’єднаний штаб Національних збройних сил Латвії і мерщій попрямували назад до бази. Те, що вони побачили на екрані в командному пункті центру координації повітряних операцій, перш ніж він згас, віщувало біду. Екран показував величезне скупчення спалахів від радарів навколо Пскова, на російській військово-повітряній базі, розміщеній за сто сімдесят п’ять кілометрів на схід від Риги, і Бертінетті дуже сподівався, що решта його винищувачів F-16, які мали ось-ось прибути, вже дозаправлена та буде готова до бою в разі раптової атаки росіян. Коли о першій годині дня вони нарешті в’їхали у ворота бази, нічна тиша вибухнула ревом сирен.

— Це сигнал атаки! Я — хутко на свій пост! — Тетеріс пронісся повз вартового, який упізнав його і, пропускаючи, махнув рукою, — на його обличчі застиг вираз подиву і майже паніки: що відбувається, чорт забирай? Зі скреготом зупинивши автівку і не переймаючись її закриттям, Тетеріс убіг у штаб бази.

Бертінетті поквапився за ним, щосили намагаючись зібратися з думками. Якщо очікувана атака росіян таки відбулася, він мусив підняти свої винищувачі в повітря і вивести з Латвії. І хоча його неабияк гнітило те, що він має все кинути і піти, але на інструктажі перед завданням йому прямо-таки втовкмачували в голову, що його місія — змусити противника утриматися від атаки, адже якщо російські та американські льотчики підуть на пряму конфронтацію, може розпочатися світова війна.

У командному пункті Бертінетті кинув погляд на екран. На радарі групи екстреного реагування, який не постраждав від кібератаки, миготіло скупчення червоних цяток: об’єкти перебували за п’ятдесят кілометрів на схід від злітно-посадкової смуги аеродрому. З огляду на їх кількість та незначну швидкість руху, це були, найімовірніше, російські вертольоти. Лихо віщували кілька цяток, які швидко наближалися до бази: так могли рухатися лише швидкісні літаки, зокрема реактивні штурмовики, чиєю задачею було знищити протиповітряну оборону перед висадкою десанту.

Збоку до майора підійшов чоловік у формі Військово-повітряних сил США зі срібним орлом полковника на грудях. Це був командир 435-ї групи екстреного реагування, він заговорив швидко і вимогливо:

— Якщо ви шукаєте своїх товаришів, Бертінетті, то вони на винищувачах розвернулися і полетіли назад, щойно отримали сигнал тривоги.

Приголомшений Бертінетті повернувся до нього.

— Надійшов безпосередній наказ із бази Військово-повітряних сил США в Рамштайні. Президент не хоче розпочинати третю світову війну. Нас відрядили сюди, щоб зупинити негідників, не дати їм перетнути кордон... Але вже запізно, — пояснив чоловік.

Бертінетті спробував заперечити:

— Сер, але ж Латвія зазнала нападу. Отже, і на нас усіх напали. Я думав, що саме для цього й існує НАТО. Як про нас подумають у світі, коли побачать, що американці втікають замість того, щоб захищати свого союзника?

— Обережно, Бертінетті, — відповів полковник, щосили намагаючись говорити спокійно. — Не кажіть нічого, про що потім пошкодуєте. Я отримав наказ — і решта літаків повернулася на базу. Все. Ви теж негайно відлітаєте звідси... Це наказ. Я наказав вашому напарнику повертатися без вас, але він відмовився, і я зрозумів його рішення, оскільки мені відомо, що ви працюєте в парі й летіти самому для вас буде значно небезпечніше. Тож я дозволив йому залишитися. Але в Рамштайні вимагають, щоб ви повернулися в Авіано негайно. Живим і здоровим. Зрозуміло?

Філ Бертінетті почув ревіння мотора швидкісного літака, але промовчав.

— Це Майк Райан готується злітати, — змінив тему полковник. — Ваш літак уже готовий. Тож на вас чекає автомобіль, який відвезе в укриття. На цьому радарі є вся потрібна вам інформація. Можете йти.

— А ви, сер? — спитав Філ.

— Ми ризикнемо.

Бертінетті віддав честь, а потім підійшов до Тетеріса, який стояв перед цифровою картою і віддавав накази латиською мовою. Майор тихо подякував йому і побажав успіху. Тетеріс похмуро усміхнувся, кивнув на знак вдячності та повернувся до своєї роботи.

За п’ять хвилин Бертінетті вже був біля свого F-16, де його зустрів командир екіпажу:

— Все готово, сер. Я підключив наземне енергоживлення. Касету для запису інформації про озброєння перевірено і можна використовувати. Щити управління, контроль тиску та масло — все перевірене і готове. Ось ваш протиперевантажувальний костюм.

Бертінетті натягнув костюм на себе, піднявся трапом і втиснувся в знайому кабіну. Командир наземного обслуговування літака пристебнув його до крісла, перевірив, чи надходить повітря у костюм, а також кріплення ременів парашуту, потім спустився вниз і прибрав сходи.

Філ залишився в кабіні сам, його серце забилося швидко, а тіло наповнилося адреналіном. Бертінетті примусив себе заспокоїтися і взявся перевіряти готовність літака — так, ніби це був звичайний тренувальний політ. Він швидко перевів усі перемикачі в потрібний режим і уважно оглянув кабіну. Переконавшись, що все гаразд, він застібнув шолом, приєднав кисневий рукав до парашутного спорядження, яке потім підключив до свого жилета. Відчувши струмінь кисню, розслабився і глибоко вдихнув. Над ним із тихим дзижчанням опустився і замкнувся купол кабіни. Все було готове, і він через радіозв’язок запросив дозволу на зліт. Потім почув голос командира наземного обслуговування:

— Спереду та позаду літака вільно. Колодки встановлено. Пожежна служба напоготові. Можете запускатися.

— Паливний стартер увімкнув, — відповів він і почув, як завив двигун. Глянув нижче і відзначив, що диск індикатора обертів біля його правого коліна почав повільно крутитися. Збоку над ним почали спалахувати проблискові маячки та навігаційні вогні.

— Двадцять відсотків... Перевірити. — Бертінетті підняв ручку і з брязкотом перевів її вперед, щоб пальне дійшло до основного двигуна. Літак знову став живою істотою, яка дихає полум’ям.

— Сорок відсотків... Закриваю стартер.

Виття перейшло у пронизливе ревіння.

— Сімдесят відсотків... Основний двигун готовий до старту. Бортове обладнання ввімкнено, інерційну навігаційну систему налаштовано, бортові системи перевірено. До зльоту готовий.

Літак почав рухатися, і Бертінетті повернув на злітну смугу. За мить у його навушниках почувся голос із контрольно-диспетчерського пункту:

— Аполло, тримайте позицію. Противник наближається.

Бертінетті мав швидко прийняти рішення. Зупинятися було вже пізно. До того ж, зупинившись, одразу ж, на злітній смузі, стане нерухомою мішенню.

— Кобра-2, злітаю. Ризикну.

Для нормального злету часу не було. Треба якнайшвидше піднятися в повітря. Але й ні секундою раніше, бо попереду, вздовж огорожі аеродрому, він бачив спалахи пострілів: це чотири «Бофорси», 40-міліметрові гармати латвійської протиповітряної оборони, відчайдушно намагалися збити два штурмовики Су-25, які зі свистом мчали повз них, пускаючи ракети. І коли вони досягли цілі, в нічному небі спалахнули вибухи. Зенітки бази замовкли.

«Готуйся до злету. Усе інше не має значення. Розберешся з тим потім, у повітрі», — Бертінетті наче знову був на навчаннях у пустелі Південної Невади, на базі «Нелліс», і чув голос свого інструктора.

Він автоматично газонув, і літак рвонув уперед, як невиїжджений кінь на родео. Попереду піднімався в повітря ще один F-16, яким управляв його напарник капітан Майк Райан, і полум’я виривалося з його двигунів, спалахуючи концентричними темно-червоними колами, що згодом світлішали в темряві від ударних хвиль, спричинених зіткненням надзвукових реактивних газових струменів із вихлопної труби з повітрям позаду літака. Поки його F-16 набирав швидкості, він відчував під собою удари коліс об злітну смугу і дивився, як за вікном кабіни повз нього з шаленою швидкістю несеться ліс. Потім він побачив петлю трасуючого снаряду, коли один із Су-25, низько пролітаючи над смугою, спрямував на нього 30-міліметрову гармату, а потім із величезною швидкістю пронісся повз його кабіну... і схибив.

«Е ні, дорогенький. Дарма зі шкури пнешся, вгамуйся», — подумки промовив Бертінетті, радіючи своєму щасливому порятунку.

Менше ніж за двадцять секунд він досяг швидкості набору висоти — сто вісімдесят вузлів — і, обережно натискаючи на важіль керування, відчув, що гуркіт колес об смугу зник — він був у повітрі.

«Тягни ручку керування літака на себе», — знову зазвучав у голові голос інструктора з бази «Нелліс».

Бертінетті відчував під собою потужну силу вивільнення енергії під час згорання палива, коли літак майже вертикально здіймався все вище й вище. Відчував, як сила тяжіння тягне його до землі, а протиперевантажувальний костюм стискає кінцівки, обмежуючи приплив крові до нижньої частини тіла і допомагаючи мозку функціонувати. Ще за двадцять секунд його висотомір показав позначку чотири з половиною тисячі метрів, а трасуючий снаряд залишився десь унизу. Тепер він був високо, над хмарами. На сході за горизонтом яснів першими проблисками світанок, а на заході, вдома, все ще панувала чорна темрява. Нахилившись, він розвернувся в напрямку світла.

Якоїсь миті летів один, все було спокійно, і його охопило таке знайоме, але, як завжди, п’янке відчуття польоту. Тепер він міг подумати про найважливіше: де ж ці ворожі літаки? Поки остаточно не набрав швидкості й висоти, вони ще мали перевагу.

Терміново треба було зв’язатися з Майком. Як вони зможуть допомогти базі захиститися від атаки? Жодне обмеження, накладене правилами застосування сили, тепер не мало значення, тому що по ньому стріляли з російського літака.

Він прийняв рішення: спершу зробить, що зможе, аби захистити від атаки латвійців і американців на базі, а потім вирушить додому згідно з наказом. До того ж у нього були свої рахунки з росіянами.

— Аполло, це Привид-1. Ти в повітрі? — навушники Бертінетті потріскували, голос у них звучав тривожно і наполегливо. Це був Майк Райан.

— Так, Привиде-1. У повітрі та рвуся в бій. Розберемося з тими Су-25. На землі залишилися наші хлопці, і їх зараз вбивають.

— Зрозумів, Аполло. Радий, що ти зі мною. Уже й скучив за тобою, поки чекав, — у голосі Райана чулося полегшення.

А потім у навушниках Бертінетті прозвучав інший голос, більш напружений і тривожний, — говорили з американським акцентом:

— Аполло! Аполло! Це Лієлварде. На нас напали! — то був наземний контроль. — Два ворожих літаки заходять з півдня і підлітають до аеродрому з висоти чотирьох з половиною тисяч метрів.

— Зрозумів, земля. Бачу їх на радарі. Привиде-1, атакуємо. Привид-1, прикрий мене. Фіксую цілі.

Бертінетті розвернув літак у бік червоних символів, які були на дисплеях кабіни, — на обох, біля кожного його коліна: там, у темряві, російські літаки. Він збільшив швидкість, і його охопило відчуття сили, коли двигун запрацював на повну потужність. Цього разу засідки на нього вже не буде. Сам тепер влаштує засідку.

Він помітив на дисплеї сигнали: ще два російські штурмовики Су-25 вишиковувалися для бомбардування бази.

— Аполло, фокс-3[24], — сказав Бертінетті, і це означало, що він збирається вразити найближчий літак ракетою АІМ-120.

Після того як вистрелив двома ракетами, закріпленими під фюзеляжем, відчув, як кабіна різко здригнулася. Ракети на мить завмерли в повітрі, а потім спалахнули, стрімко рвонули вперед і швидко перетворилися на палаючі червоні цятки, що невпинно і прискорено наближалися до цілі.

Тепер час було зосередитися на другому Су-25. Дисплей над головою Бертінетті показував, що система наведення зафіксувала ще один літак, і він різко натиснув на пуск великим пальцем правої руки. На дисплеї було видно, як обидві цілі несамовито маневрують, намагаючись уникнути ракет, круто пікіруючи то вправо, то вліво. Перша ракета розірвалася зі спалахом, нічому не зашкодивши. Та згодом Бертінетті побачив зі своєї кабіни жовто-червоний спалах іншого, значно сильнішого вибуху, і один із літаків перетворився на вогняну кулю, яка диміла секунду чи дві, а потім стала повільно падати.

Ще один вибух, ще одна вогняна куля — і Бертінетті зрозумів, що другий літак також підбитий. Все сталося дуже швидко, і жоден із пілотів не встиг катапультуватися — саме так було і з його напарником та другом Лероєм в Україні.

— Це за тебе, Лерою, — промовив Бертінетті сам до себе, а потім відзвітував у мікрофон, — Земля, збито двох. Час вирушати в Авіано. Але ми ще повернемось.

База в Лієлварде не відповіла.

23:30, неділя, 21 травня 2017 року Резиденція президента «Кемп-Девід», гора Катоктин, штат Мергленд

Вертоліт 12-го авіаційного батальйону Збройних сил США, відповідального за транспортування політичної еліти Вашингтона, зробив коло над нічним лісом, розвернувся супроти вітру та завис у повітрі, а потім опустився на майданчик у заміській резиденції американського президента «Кемп-Девід», розташованій на горі Катоктин, що на півночі штату Меріленд.

Коли гвинт вертольота почав обертатися повільніше, а двигун замовк, генерал Ейб Мак-Вайт, який сидів у зручному кріслі в пасажирському відсіку, заговорив у мікрофон навушників, що були в нього на голові:

— Дякую, командире, чудовий був політ. І пробачте за перервані вихідні.

— Пусте, сер, — відповів пілот. — Така наша робота. Відвеземо вас назад, коли закінчите.

«Упізнаю боса, — подумав Ведмідь. — Ніколи не забуває подякувати військовим за те, що вони роблять». Той пілот і не здогадувався, що за новину він привіз президенту.

Навіть під час Карибської кризи 1962 року, коли світ стояв на порозі ядерного апокаліпсиса, СРСР відступив уже через одинадцять годин. Однак сьогодні росіяни відкинули обережність та здоровий глузд і без попередження напали на три країни НАТО. Тож, щоб у повітря не злетіли ядерні ракети, а гарантоване взаємознищення не стало реальністю, тепер як ніколи були необхідні холодні голови.

Ведмідь не сумнівався, що Мак-Вайт зараз перебуває у потрібному місці і в потрібний час. Це, мабуть, єдина людина, яка зможе врятувати від того жаху Америку і світ. Але якщо президент не погодиться? Її рішення залежало тепер від справжньої дрібниці — того, як вони вдвох розкажуть про цю кризову ситуацію і пояснять те, що сталося. Якби президент не довіряла Мак-Вайту і його людям цілком і повністю, вона не працювала б із ним. Тож неможливо було переоцінити важливість і роль цієї зустрічі.

Бічні двері вертольота відчинилися, і Мак-Вайт відстебнув паски безпеки, потім вистрибнув із машини зі спритністю двадцятип’ятирічного юнака, кивнувши бортоператору, який хвацько віддав йому честь. Ведмідь слідом за ним сів у пасажирський мікроавтобус, яким вправно кермувала жінка — капрал морської піхоти США. Вона підвезла їх до центрального входу «Еспен Лодж»[25]. На вершині пагорба, залитого місячним сяйвом, посеред розлогої прогалини в лісі Ведмідь побачив одноповерховий дерев’яний будинок, в якому всі американські президенти зупиняються ще з тих часів, коли Рузвельт перетворив табір для цивільних службовців та їхніх сімей на президентську резиденцію і прихисток, куди завжди можна було втекти з суворого та вимогливого Вашингтона. Їх обох відвели у вітальню, де президент Діллон розмовляла зі своїм старшим референтом Пітом К’яріні, який завжди супроводжував її та забезпечував постійний зв’язок із Білим домом. Вони обидва добре знали К’яріні, тож потиснули йому руку, коли він підійшов, щоб привітатися.

Ведмідь вперше в житті опинився в цій кімнаті — святая святих, і відчув її вільну, неформально теплу, невимушену атмосферу, яку створювали дерев’яні стіни, прикрашені класичними пейзажами американських художників, прямі балки під низьким дахом, палаючі дрова в каміні, що захищали від весняного нічного холоду в горах, широкі м’які канапи та низькі лампи навколо грубо тесаного невисокого журнального столика. Великі панорамні вікна від стелі до долу, з яких удень, мабуть, видно гори, були завішані зі смаком підібраними картатими портьєрами.

Діллон привіталася. На ній були джинси, коротка пряма сорочка та туфлі на товстій каучуковій підошві.

— Вітаю, панове. Дуже рада вас бачити, — приязно мовила президент своїм м’яким, але сильним голосом. Ведмідь припустив, що саме голос і був джерелом тієї харизми, яку вона випромінювала.

— Пані президенте, — почав Мак-Вайт, — доброго вечора... або, радше, доброго ранку. Дякуємо за зустріч. Мені шкода, що ми змушені турбувати вас у такий час, але дещо відбулося, і я мушу доповісти вам особисто.

— Звичайно, Ейбе. Я розумію, — відповіла Діллон. — Ви, панове, прибули здалека, і вже пізно. Тож сідайте, будь ласка. Хочете щось з’їсти чи випити? — вона вказала жестом на канапу навпроти.

Колишній спецпризначенець Мак-Вайт, високий і худорлявий, був знаний своєю дивною любов’ю до чаю з крушини та імбиру, тож відмовився від їжі й попросив собі улюбленого трав’яного напою. А Ведмідь задовольнився міцною чорною кавою. І трохи шкодував про те, бо попереду була довга ніч, і він із задоволенням ум’яв би ще й тістечко, але не хотів вирізнятися набитим ротом, коли інші обговорюватимуть стратегічні питання.

— Я так розумію, ви розмовляли з Верховним головнокомандувачем НАТО в Європі, — перейшла до справи президент, щойно чоловіки закінчили з напоями.

— Так, мем, — відповів Мак-Вайт. — У нас також є супутникові фото, які ми хочемо показати вам. — Він кивнув до Ведмедя, і той відкрив свій лептоп, поставив його на стіл, щоб Діллон було добре видно, і ввімкнув. Мак-Вайт хотів переповісти їй свою останню розмову з адміралом Говардом, адже те, про що в ній йшлося, загрожувало катастрофою. Він нахилився вперед і почав говорити:

— Пані президенте, я спілкувався з адміралом Говардом як із командувачем Збройних сил США в Європі, оскільки ця посада суміщається з посадою Верховного головнокомандувача НАТО. Він доповів, що американські військово-повітряні сили спромоглися вивести два винищувачі F-16 з Риги. Це був передовий ешелон групи з восьми літаків, що мали приземлитися минулої ночі для виконання місії, затвердженої вами в четвер. Вони піднялися в повітря з військової бази в Лієлверде, в Латвії, тоді, коли та була атакована російськими літаками. Імовірно, той напад був лише прелюдією до повітряно-десантної атаки на базу і захоплення аеродрому.

— Що сталося з рештою літаків F-16, які ми відрядили до Латвії? — Діллон була стривоженою, вочевидь чекаючи поганих новин.

— Ми розвернули їх на півдорозі, коли отримали перші донесення розвідки про неминучу атаку росіян.

Діллон кивнула.

— Пілот одного з винищувачів майор Бертінетті отримав наказ повертатися на базу в Авіано, щоб не допустити захоплення росіянами наших швидкісних реактивних літаків, але невдовзі після злету він знищив два російських штурмовики Су-25. Це був самозахист, бо його атакували ще на злітній смузі. Але гірше те, що на базі в Лієлварде залишається близько трьохсот наших людей із 435-ї групи екстреного реагування. Ми втратили з ними контакт і припускаємо, що їх або вбили, або взяли в полон.

Діллон була розгублена, і Мак-Вайт пояснив:

— Ми мусили послати їх туди, щоб підготувати аеродром для приземлення винищувачів.

— Але ж там більше немає F-16, — роздратовано вигукнула Діллон, якій не пояснили, як організовується операція, і Ведмідь здогадався з її насупленого обличчя, що вона вважала, нібито винищувачі можуть просто взяти і полетіти куди і коли треба.

— Саме так...

Ведмідь бачив, що Мак-Вайт вирішив стисло, але відверто — так, як вони обговорювали це у вертольоті, — розповісти про все президентові. Адже вона є Верховним головнокомандувачем Збройних сил США, і обов’язком Мак-Вайта було тримати її в курсі всіх справ та давати поради. Але президент також мала цікавитися та хоча б загалом знати, що і як відбувається в армії. Криза наростала сама по собі і вже жила власним життям. Вона щомиті поглиблювалася, і Мак-Вайт не мав часу пояснювати кожну деталь та наслідки реалізації їхнього плану. Бо ж вони нічого не встигнуть зробити.

— Ми не змогли вчасно їх забрати. Тож наші люди неминуче змушені будуть разом з латвійцями обороняти базу. Найвірогідніше, що американський контингент уже прийняв наземний бій із росіянами та закінчив його або веде саме зараз. Чинити опір вони можуть лише символічно, позаяк мають тільки особисту зброю. Гадаю, тих, хто виживе, ми скоро побачимо на російському телебаченні.

Мак-Вайт на мить замовк, чекаючи, доки присутні збагнуть сказане ним:

— Отже, спочатку американський літак збили над Східною Україною, потім наш винищувач став до бою і знищив два російські літаки, а тепер ще й американські військові в Латвії, напевно, ведуть бій із росіянами, — Діллон випрямилася. — Мені здається, що ми вже беремо участь в цьому... хочемо того чи ні.

— Так і є, мем. Але не забувайте одного: хай там що, а росіяни стріляли у нас перші. Та й ідеться не лише про Латвію, — вів далі Мак-Вайт, поки Ведмідь відкривав у комп’ютері ще один файл із супутниковими фото. — Росіяни також атакували талліннський міжнародний аеропорт в Естонії та вільнюський у Литві. Ви побачите, що загальна картина, яка вимальовується за даними розвідки, дає підстави чекати повномасштабного вторгнення в балтійські країни, свідками чого ми незабаром станемо. Відверто кажучи, зі стратегічного погляду, Росії немає сенсу відкушувати шматки цих невеличких країн. Їхній президент завжди прямо казав, що хоче повернути всі балтійські країни, і, мабуть, саме це й станеться.

Мак-Вайт, якому теж було видно екран, замовк, щоб президент могла роздивитися світлини на лептопі Ведмедя. Поки він прокручував на екрані нечіткі фото російських військ та літаків, Діллон уважно все роздивлялася.

— Ведмедю, наступну світлину, будь ласка, — попросив Мак-Вайт, і той клацнув мишкою. — Ми впевнені, що це оперативна десантна група, яка прямує із Санкт-Петербурга. Чи знаємо ми її ймовірне місце призначення? Це західне узбережжя Естонії або Ризька затока, вдале місце для підтримки наземного вторгнення. Росіяни будуть коригувати свої дії з огляду на те, де їхня операція пройде найуспішніше, а де вони зустрінуть опір. Тож не треба себе дурити, — підсумував Мак-Вайт, як завжди повільно розтягуючи слова, — дотепер їхньому президентові це вдавалося дуже легко.

І хоча Ведмідь уже бачив ті світлини та встиг поговорити про них із Мак-Вайтом ще у вертольоті по дорозі до «Кемп-Девіда», йому все одно важко було усвідомити, що все показане щойно президенту на екрані — реальність. Він ніби знову перебував у Вищій військовій школі в Лівенворті та брав участь в останній стратегічній грі навчального курсу.

Тільки тепер це була не гра, а дійсність. Всі ті світлини, такі відсторонені й далекі, навіть і трохи не натякали на драму, яка розгорталася зараз на землі і на морі. Контраст між спокоєм мирних гір у «Кемп-Девіді» і зловісними подіями, про які розповідав Мак-Вайт, був разючим і незбагненним. Ведмідь спробував утішити себе: врешті-решт, ці старі стіни вже бачили таке і чули — з часів японського нападу на Перл-Харбор і найпохмуріших днів Другої світової до Карибської кризи та нашого сьогодення. Саме тут, у затишку цієї кімнати, було пережито багато чорних днів і прийнято безліч відчайдушних рішень.

Коли президент відвернулася від екрана, Ведмідь побачив шок і тривогу в її очах: вона була зовсім не готова до такої новини. Однак не стала б президентом Сполучених Штатів, якби не вміла, коли треба, приховувати свої почуття. Саме зараз це і було потрібно.

Мак-Вайт продовжував говорити. Ведмідь відчував, що той хотів дати президентові можливість опанувати себе і подолати збентеження, усвідомити щойно почуте.

— Наступне запитання, пані президенте: чи будуть країни НАТО готові тепер дотриматися принципу колективної безпеки, передбаченого статтею 5. Якщо вони того не зроблять і ми залишимося сам на сам із цим, наш народ, цілком імовірно, вирішить, що коли Європа не хоче допомогти нам, американці теж не мають вмирати, щоб допомогти їй. Якщо ж ми відступимося, Росія домінуватиме в Європі й світ стане ще небезпечнішим.

Діллон помовчала якусь мить, потім відповіла, і голос її був рішучим:

— Не вперше в історії свобода Європи залежить від рішення президента Сполучених Штатів... Можете покластися на мене. Але НАТО теж повинне взяти на себе відповідальність. Що думає адмірал Говард?

У цей момент Ведмідь знову відчув у ній лідера, який скоро так буде потрібний західному світу.

— Адмірал бачився з Костілеком, Генеральним секретарем НАТО, перш ніж поговорити зі мною, — відповів Мак-Вайт. — Він підтримує нас, хоч і занепокоєний, та зробить все можливе. Щоправда, сумнівається, чи вдасться досягти консенсусу в раді щодо питання реалізації статті 5.

І тільки-но президент повела бровою, Мак-Вайт уже знав, про що вона зараз запитає, та випередив її:

— Стаття 5 не може бути виконана без згоди всіх членів Північноатлантичної ради, яка є керівним органом НАТО. І ми знаємо, що виступити проти Росії відмовиться не одна країна.

Президент із розумінням кивнула:

— Кажіть далі.

— Рада Альянсу збирається за дві години, о восьмій ранку за Брюсселем. Адмірал Говард каже, що загалом настрій панує капітулянтський, але прагматичний: якщо росіяни таки захоплять країни Балтії, то тоді вже нічого не вдієш — доведеться визнати цей факт. Однак якщо таке станеться, НАТО буде приречене. Альянс функціонує лише для захисту своїх членів, і така бездіяльність зведе нанівець саму ідею його існування. З військового союзу він перетвориться на дискусійний клуб, а їх в Європі вже й без того чимало.

Президент делікатно усміхнулася у відповідь на цю шпильку, а він повів далі:

— Скажете, легко жити заднім розумом, але якби НАТО розмістило в країнах Балтії добре споряджене військо, то Росія навряд чи наважилася б на таке.

— Саме так... Але вже запізно, — відповіла Діллон. — Що кажуть британці і французи?

— Британці почали говорити правильні речі, особливо тепер, коли їхні сили спеціального призначення потайки розробляють з нами спільний план проникнення в прибалтійські країни для допомоги повстанцям. Але й досі існує потреба у їхній відкритій заяві про те, що вони долучаються до нашої військової операції. Щодо французів, то їхні армійці вже зараз готові до бою, але політики, як і раніше, подають суперечливі сигнали. Вам доведеться зайнятися цим самій, мем.

Ведмідь майже відчував, як працює мозок Діллон, поки вона намагалася усвідомити все почуте. Останні сто років Америка двічі вступала у війну, щоб допомогти своїм європейським союзникам. Ведмідь добре знав історію: ще за його дитинства Америка забезпечувала мир і свободу в Європі та запобігала перетворенню холодної війни на «гарячу». Тепер, майже через тридцять років після її завершення, американці знову воювали і вмирали в Європі. А тим часом деякі європейські країни, що були перед загрозою власного існування як західних демократій, не лише намагалися уникнути виконання своїх зобов’язань, а й заважали виконувати це іншим.

— Чорт забирай, — вигукнула президент, — нам доведеться переконувати їх, чи не так?

По блиску очей Діллон і по тому, як вона стисла щелепи, Ведмідь побачив у ній бійця... і лідера.

— Минуло сто років, відколи Америка вперше захистила свободу Європи, і я не збираюся ховатися від проблем, поки сиджу в цьому кріслі. Тому стаємо до роботи. Спочатку зателефонуємо прем’єр-міністрові. Цього разу ми його похвалимо за те, що з розумінням поставився до глобальних сил швидкого реагування. Я ще до вашого прибуття знала, що вони вже у Великій Британії.

— Як ви довідалися, мем? — здивувався Мак-Вайт.

— CNN, генерале. Я знаю, наш світ перекинувся догори дном: Інтернет і телебачення транслюють новини наживо ще до того, як ви встигаєте мене поінформувати. Між іншим, рішення залучити глобальні сили швидкого реагування було правильним. Спасибі вам за це, — вона усміхнено глянула на Мак-Вайта. — Я дякуватиму прем’єр-міністрові за те, що Британія знову пліч-о-пліч із нами. І сподіваюся, що він приєднається до протистояння. Наскільки я його знаю, він не зможе відмовити нам.

— Пані президенте, раджу вам телефонувати з бункера, — запропонував начальник штабу.

03:30, неділя, 21 травня 2017 року Посольство Великої Британії, вул. Юріса Алунана, 3, Рига, Латвія

У травні в Латвії розвидняється рано, але небо затягли важкі хмари, і о пів на четверту ранку, коли Марина Крауя розбудила Морланда, було ще темно.

— Прокидайся, Томе... Почалося. Російський десант в аеропорту і в східних районах міста.

Морланд схопився миттєво. Ця ніч була зовсім короткою. Він повернувся до британського посольства зі штабу Національних збройних сил Латвії майже опівночі. Розповівши своїм підлеглим про кібератаку на комунікаційні системи країни, свідком якої став, перебуваючи у штабі, наказав їм бути готовими швидко відступити, адже припускав найгірше. Вони повинні були тримати напоготові свої рюкзаки, радіо та особисту зброю — стандартні британські піхотні автоматичні гвинтівки SA80 А2 LA85, а також мати щонайменше по чотири магазини 5,56-міліметрових набоїв і достатньо їжі на одну добу. Відтак він трохи поспав, і ось тепер його розбудили.

— Можливо, нам доведеться терміново залишити Ригу, Томе, — сказала Крауя. — Ми повинні рухатися швидко і мати при собі все потрібне.

— А чи не варто тобі потурбуватися про себе, Марино? — Том твердо вирішив, що Крауя не повинна наражатися на небезпеку через нього.

— Ні, Томе. Я робитиму те, що мені наказали. Мій командир велів залишатися з вами. Це важливо. Ви і ваш радіозв’язок можуть виявитися єдиним способом розказати про все світові. — Вона поставила свій речовий мішок на підлогу, поряд із рюкзаком Морланда. Мала на собі спортивні штани, альпіністські чоботи, футболку і вовняну кофту.

Маринине біляве волосся було зібране на потилиці, обличчя почервоніло від свіжого нічного повітря, а в її очах Морланд помітив блиск, якого досі не було. Ледь стримуючись, щоб говорити спокійно, вона розповіла йому про події нинішньої ночі:

— Я щойно телефонувала в Бюро захисту Конституції, їм доповіли, що в міжнародному аеропорту висаджується на парашутах російський десант, в одному зі східних районів міста також. Чуєш? Це стріляють там. Батальйон латвійських збройних сил і національні гвардійці, які охороняють аеропорт, відстрілюються, але російські вертольоти скидають все більше і більше живої сили і транспортних засобів. Схоже, нас скоро розіб’ють.

Морланд почав швидко міркувати: «Потрібно попередити Постійний об’єднаний штаб. Потім самому поквапитися до місця події та побачити все на власні очі. Треба підтвердити те, що відбувається».

Крауя здогадалася, про що він думає:

— Ми маємо негайно розповісти про це, Томе.

І знову капрал Стів Бредлі почав налаштовувати обладнання для відеоконференції. За його спокійними вправними рухами неможливо було й здогадатися, що він готує зв’язок не для ще однієї тренувальної вправи, а для повідомлення про початок війни.

На екрані з’явився майор Джеррі Дінґлей із балтійської групи Постійного об’єднаного штабу в Нортвуді, до нього швидко приєднався начальник цієї групи, підполковник Ніколас Ґрехем. І Морланд без усяких передмов і формальностей доповів їм про все, що знав.

Своєю чергою Ґрехем розповів йому, що до Постійного штабу надійшли повідомлення про вихід суден російського Балтійського флоту із Санкт-Петербурга і про фіксацію підводних човнів у районі Риги, Таллінна, Гельсінкі та Стокгольма.

— Нам потрібно знати, що відбувається в Ризі, Томе, — продовжував говорити підполковник. — Командувач Постійного об’єднаного штабу повідомить про все начальнику штабу оборони ще до його доповіді перед Кабінетом міністрів, який має зібратися за дві години у приміщенні для надзвичайних засідань уряду. Все напевне проходитиме дуже швидко. Ваше завдання — інформувати про те, що коїться. Тепер ви — наші очі на місці подій. Нам потрібні докази висадки росіян: світлини, відеозйомки тощо. Коли отримаєте переконливі підтвердження того, що це регулярні російські війська, надсилайте їх нам негайно, а потім забирайтеся звідти. Ви мене зрозуміли?

Морланд кивнув, не промовивши жодного слова. Він відчував себе приниженим від того, що отримує ці інструкції в присутності Марини. Ось вона — готова ризикувати життям, щоб допомогти йому. А ось він — підкоряється наказу зробити кілька викривальних світлин, а потім утекти.

— І щоб без геройства, — наказав Ґрехем. — Нашому урядові не потрібні мертві або полонені британські солдати в Латвії. Це зв’яже їм руки, політично...

Ґрехем дивився на Морланда з екрана і бачив, що той не згодний із таким наказом:

— Ви нічого більше не можете зробити для Латвії, лише отримати ці світлини. Зрозуміло? Отримати докази і піти. Все.

— Так, сер.

Підполковник говорив далі:

— Вчора з постійною протимінною групою НАТО до Риги прибув мінний тральщик «Падстоу». У нього наказ вивезти вас із Латвії. Він готується відчалити за дві години, тож покваптеся. Рушайте до міжнародного аеропорту і подивіться, що там відбувається. Нам, щоб висловити протест, спершу потрібні вагомі докази висадки російського десанту і того, що це вторгнення. Потім повертайтеся на «Падстоу».

— Зробимо все, що зможемо, сер. Я доповім вам, щойно ми доберемося до «Падстоу».

Морланд перевірив годинник: за п’ять хвилин четверта ранку. Він почав квапливо міркувати. Вулиці були порожні. Якщо Крауя згодиться їх відвезти, то для того, щоб дістатися місця, звідки можна спостерігати за аеропортом, їм знадобиться не більше сорока п’яти хвилин. Потім ще двадцять п’ять, щоб доїхати до пристані, де стоїть «Падстоу». І хвилин тридцять слід додати, бо раптом трапиться щось непередбачуване... і закруглятися. Він запитально глянув на Крауя. Вона все зрозуміла і кивнула — її відповідь була очевидною:

— Звісно, я вас відвезу.

Морланд знову подивився на екран:

— Передайте, будь ласка, капітану «Падстоу», що ми спробуємо прибути на судно не пізніше ніж о шостій тридцять. Якщо нас не буде до цього часу — значить, щось сталося. Та не хвилюйтеся, ми не шукатимемо неприємностей. Це буде лише розвідка. Ми спостерігатимемо з укриття, і нас не помітять.

— Добре. Хай щастить, — зображення зникло і екран почорнів. Обладнання швидко спакували.

— Ходімо зі мною, хлопці, — Крауя була рішучою як ніколи. — Я взяла «Ленд Крузер» з нашого офіса. У ньому достатньо місця і для нас усіх, і для обладнання. Знаю короткі шляхи до аеропорту. Подивимося, що там відбувається, і я відвезу вас на корабель. Потім поїду на роботу. Хтось із нас мусить воювати.

Морланд не сказав ні слова, прикро вражений її сарказмом. Справді, скоро він буде у безпеці, повертатиметься в Англію, але попри чіткий наказ почувався так, ніби тікає звідси і кидає її напризволяще. У його голові миттю промайнуло: може, вмовити її поїхати з ним подалі від небезпеки? Але відразу відкинув цю недолугу думку; йому досить було лише раз побачити, як Марина стисла щелепи, щоб зрозуміти: вона не пробачить навіть натяку на таке. І в цей момент він збагнув, що, всупереч усьому, чого його вчили, думав про неї вже як про жінку, а не товариша по службі.

— Посол... — він майже заїкався від збентеження і потреби бодай щось сказати. — Я... я краще піду доповім йому про все.

Поки його люди надягали рюкзаки, брали зброю, інше спорядження та спускалися до машини Крауя, Морланд знайшов посла, який був у своєму кабінеті. Він і його колеги готувалися палити документи. Морланд швидко розповів про новий наказ, попрощався, побажав йому успіху, після чого пішов до своїх.

— Їдьмо, Марино.

Їй не треба було повторювати двічі. Незважаючи на світлофори, Марина швидко вела спустошеними вулицями набиту людьми й обладнанням «Тойоту Ленд Крузер», і вже в перших променях світанкової зорі перетнула міст через повноводнішу, ніж зазвичай, Даугаву.

Через двадцять хвилин Крауя зупинилася серед багатоповерхівок одного із західних передмість Риги, і Морланд опустив вікно зі свого боку машини. Попереду чулися вибухи, а в повітрі зблискували спалахи і пролітали снаряди. Він перевірив карту. Аеропорт розташовувався за кілька кілометрів від них, і було зрозуміло, що там перестрілка.

— Я можу під’їхати ближче, Томе, — Крауя не виказувала жодних ознак страху.

— Добре, але тільки непомітно, — відповів Морланд. — Нас не повинні бачити.

— Поїдемо юрмальською велодоріжкою. Ми влітку їздимо нею велосипедами на море. Вона достатньо широка для цієї машини і огинає аеропорт. Доріжка тягнеться через ліс, тому нас не помітять.

За п’ятнадцять хвилин вони безперешкодно їхали велосипедним шляхом у лісі. Нарешті Крауя зупинилася, дала задній хід між деревами і вимкнула мотор. Вона рукою вказала на аеропорт, але в цьому не було потреби: стріляли дуже близько. Уже розвиднилося, і Морланд міг розгледіти високу залізну огорожу.

— Аеропорт за деревами. Висаджуємося, — наказав він.

Люди повистрибували з «Ленд Крузера», стали так, щоб було видно місцевість навкруги, і швидко подолали невелику відстань до краю лісу, звідки, як і гадали, було видно північну межу аеропорту. Крауя залишилася в машині, під охороною капрала Педді Арчера, готуючись до швидкого відступу.

Морланд упав на землю, підповз до краю лісу і завмер, лежачи ниць. Він прислухався і поглянув навкруги. Безпосередньої загрози не було. Решта людей зайняли кругову оборону, приготувавши гвинтівки. Він витяг із нагрудної кишені міні-бінокль і подивився в нього зі свого укриття, охопивши поглядом злітну смугу.

«Чорт!» — вигукнув мимоволі. Це була страшна картина. За кілометр від нього на стоянці в клубах диму вишикувалися припарковані зелені пасажирські літаки «Ейр Балтик»[26]. Перед сучасною скляною будівлею пасажирського термінала лежав на боці охоплений вогнем гігантський російський вертоліт Мі-26, здатний підняти в повітря близько дев’яноста осіб. Автоматний вогонь вирував над злітною смугою, на траві хвилями здіймалися залишені парашути. Йшла повномасштабна атака на міжнародний аеропорт.

Однак, попри шалену стрілянину на злітній смузі, було зрозуміло, що перевага не на боці захисників аеропорту. Бо ж із просторих черев інших, цілих Мі-26 й далі висаджувалися десантники, які, щойно торкнувшись землі, починали стріляти в бік будівель. Морланд все ж був уражений цими прекрасно підготовленими і дуже хоробрими військовими, які без страху кидалися назустріч смертельному і влучному вогню. Із такою кількістю висаджених військ бій цього ранку міг мати лише один результат.

Потім з іншого кінця смуги пролунали ще сильніші залпи вогню, і в будівлю термінала врізалися снаряди, повидиравши шматки стін та напевне покалічивши людей всередині. Морланд навів бінокль на машини, які вели вогонь, і коли з дула однієї з гармат вирвався спалах, він побачив те, на що чекав і чого боявся: це були російські гусеничні БМД-4, призначені для транспортування особового складу повітряно-десантних військ. Їх, схоже, скинули з першими парашутами. І не варто сумніватися в тому, що він бачив: це справді була еліта російських десантних військ із найновішим озброєнням. Проблема лише в тому, що він був занадто далеко і не міг зробити світлину тієї якості, яку вимагав підполковник. Але ж потрібен абсолютно беззаперечний доказ того, що це — регулярні російські війська, а не якась «третя сторона» чи «ополченці», як, безумовно, стверджуватиме Росія, граючи в ту саму гру, яку вона так довго, вправно і підступно вела в Україні.

Наступної миті, коли помітив спалахи і почув пізнаваний важкий звук мінометів, перевів бінокль на термінал і побачив, як снаряди рвалися в натовпі росіян, що атакували. Міни падали на тверде покриття злітної смуги, розривалися серед натовпу і косили людей, ніби пластикових солдатиків, якими Морланд бавився в дитинстві, збиваючи пальцем тих, кого вважав убитими.

— Ці латвійці таки знають, що робити з мінометами, — пролунав у вухах Морланда голос сержанта Вайлда, який говорив із ним через персональний радіозв’язок PRR[27]. — Росіянам є над чим замислитися... Черга за кавою з тістечками у них буде значно коротшою, коли вони дістануться до своєї їдальні.

Морланд ледь усміхнувся на сержантів похмурий гумор. Його радісні думки про те, як добре чинять спротив латвійці, були перервані наступної ж миті, коли прямо над їхніми головами почувся сильний шум. Чотири штурмові вертольоти Мі-24 підлетіли і відкрили вогонь по будівлі аеропорту. Із установлених на їхніх крилах ракетних систем, зміївся дим від 80-міліметрових ракет, а 23-міліметрові гармати, закріплені в носових частинах, слали вибух за вибухом на вогневі позиції латвійців.

Ревіння і гуркіт гігантських вертольотів не припинялися: слідом за першим ешелоном, який повернув додому, витративши всі боєприпаси, підлетіли ще чотири Мі-24. Незабаром штурмові вертольоти почали зміняти один одного, як таксі на стоянці, поливаючи вогнем нещасних латвійців із висоти лише шістдесяти метрів.

На те страшно було дивитися, але Морланд знав, що це і є його доказами і що саме зараз треба користуватися моментом. Він підняв свій фотоапарат і швидко фотографував вертоліт за вертольотом над собою, час від часу фіксуючи і те спустошення, яке вони творили навколо. Гелікоптери летіли так низько й повільно і так нахабно, що він навіть зміг сфотографувати їхні номери: вдома хлопцям із розвідки ой як сподобаються ці знімки. Вони, мабуть, навіть зможуть з’ясувати імена пілотів. Це були саме ті докази, яких так вимагав підполковник. То була робота російського десанту наживо. Ніяких сумнівів: жодних «ополченців» чи «третіх сторін».

Однак треба було їхати, поки їх не помітили. Морланд бачив, що для захисників аеропорту гра закінчується: щойно мінометні удари припинилися — почався смертельний шквал вогню з вертольотів. Росіяни скоро увійдуть в будівлю і прикінчать тих, хто вижив, а потім візьмуться за інші цілі. Тож хотів устигнути все зробити і поїхати до того часу.

Він тихо заговорив по радіо, сповіщаючи своїх, що час повертатися до машини. Морланд і Вотсон попрямували назад під прикриттям Вайлда, ховаючись за деревами. Потім Морланд почув гуркіт і стукіт іще двох вертольотів. Але ті не стріляли ні ракетами, ні снарядами. Він застиг, охоплений жахом і майже зачарований, поки вони летіли над ним, та вже здогадувався, що зараз станеться, але не міг відвести очей. Морланд знову підняв фотоапарат, коли вертольоти долетіли до пасажирського термінала. Із задньої частини кожного з них випало по великому циліндру. Це могло означати лише одне: на будівлю впали дві 250-кілограмові бомби об’ємного вибуху.

Зі страшним гуркотом термінал злетів у повітря, і навіть на відстані більше кілометра Морланд, лежачи долілиць на краю лісу, відчув, як гаряча хвиля вдарила йому в обличчя. Отже, росіянам, зрештою, нікого буде прикінчувати. «Цей потужний вибух, мабуть, забрав ще й не одного росіянина», — подумав Морланд.

Тепер будівля мовчала: тиша була всюди — тиша від потрясіння. З’явилися машини, які рухалися в бік будівлі аеропорту разом із піхотою. Битва за летовище скінчилася. Зараз росіяни розосередяться, щоб узяти під контроль територію аеропорту. Він заговорив у свій мікрофон.

— Уже відходимо. Мерщій.

Усі швидко повернулися тією самою стежкою назад, де в укритті в «Ленд Крузері» чекали Крауя і Арчер, та посідали в машину.

Морланду вистачило лише раз подивитися в Маринині очі, щоб зрозуміти, як відчайдушно вона хоче знати, що сталося з аеропортом та його захисниками. Він подумав, що в батальйоні Національної гвардії, який формувався в Ризі і з такою мужністю захищав аеропорт, у неї, мабуть, є якісь друзі. Але він також розумів, що зараз емоції не на часі.

Тому Морланд із неупереджено холодним професіоналізмом справжнього солдата доповів про ситуацію. Після шоку від побаченого не можна було інакше. Бо ж якби Марина зараз почула щось трохи більше, ніж сухий виклад фактів, вона могла би втратити самовладання. Аж раптом він подумав, що й не знає, як би сам упорався з таким.

— Масована російська повітряно-десантна атака на аеропорт, здійснена, за моїми оцінками, силами щонайменше одного батальйону та підтримана вертольотами Мі-24 і бойовими машинами піхоти БМД-4. Захисники стійко чинили опір, але були нейтралізовані. Аеропорт у руках ворога. Я маю фотодокази російської атаки. Тепер наша завдання — якнайшвидше доставити ці світлини до Великої Британії. Треба негайно дістатися «Падстоу».

Крауя глибоко вдихнула і повільно видихнула:

— Мій молодший брат був призваний до того батальйону. Він студент першого курсу Ризького університету, вивчає право.

Морланду забракло слів. Від її спокою та витримки чомусь стало ще гірше. Він із розумінням кивнув і вказав жестом на машину. Нічого більше не вимовивши, вона попрямувала до місця водія, сіла в машину, повернула ключ і, щойно всі двері зачинилися, рушила й помчала по вузькій велосипедній доріжці назад в Ригу.

Невдовзі вони вже мчали околицями міста повз старі дерев’яні будинки і знову опинилися біля Даугави. Поки їхали, то тримали гвинтівки в опущених вікнах, пильно стежачи за тим, щоб їм не трапилися росіяни. Судячи з того, що було в аеропорту, вони зараз могли висадити свої війська де завгодно.

Крауя повернула праворуч і вузькими старими вулицями припортових кварталів виїхала на шосе. Нарешті вони заїхали на 600-метровий вантовий міст, що височів над Даугавою.

— Ваш корабель там, унизу ліворуч, — показала Крауя.

Морланд подивився — на тому боці ріки на причалі стояли три блакитно-сірі протимінні кораблі, частково закриті металевими огорожами мосту. Це все, про що в НАТО спромоглися домовитися, щоб відрядити до Латвії в час біди. І по тому, що він бачив на палубі, було зрозуміло: тепер вони збираються вирушати звідси.

Корабель її Величності «Падстоу» не справляв, на думку Морланда, особливого враження і не мав озброєння, про яке варто було б говорити. Але слава Богу, що тут взагалі є Королівський флот. Далі вздовж причалу стояв ще один корабель, на якому було видно чорно-червоно-жовтий прапор Німеччини.

Тепер, коли наближався час від’їзду, він не знав, як буде прощатися з Мариною. Щось йому підказувало: коли, як і повинен, скаже їй «прощавай», то більше ніколи її не побачить. У неї були свої несплачені рахунки з російським десантом, і Морланд сумнівався, що вона залишиться живою. А потім, коли вони вже доїхали до центру моста і Том приготувався прощатися, сталося непередбачуване.

Високо над ними, занадто високо, щоб рокіт їхніх двигунів було чути, Морланд помітив крихітні силуети двох Су-25КМ — найсучасніших російських штурмовиків, які летіли нижче хмар. Він визирнув з вікна, щоб краще розгледіти їх, і побачив, як вони на мить вирівнялися, а потім із кожного вирвалися дві однакові смужки, які могли означати лише одне — бомби з лазерним наведенням. Морланд бачив їх тільки в телевізійних репортажах з України, але не сумнівався в тому, що саме перед ним було і що зараз відбуватиметься.

Неймовірно і вражаюче бомби почали звиватися долу, прямо на міст та «Ленд Крузер». Він інстинктивно пригнувся — так, ніби цілили саме в нього. Але за якусь долю секунди, коли бомби з шаленою швидкістю пролетіли повз міст, він зрозумів безглуздість своїх здогадок. Ці снаряди були призначені для руйнування чогось значно більшого і ціннішого, ніж він і його камера.

Наступної миті бомби влучили у два кораблі зліва від них. Морланд змусив себе подивитися і побачив, як літак зробив коло, знову націлився і, не боючись нікого і нічого, випустив ще кілька бомб.

Коли Морланд знову глянув ліворуч, то побачив, що судна вибухнули, перетворившись на жовті вогняні кулі, яскраво-червоні всередині, які здіймалася над водою. Він бачив, як шматки розплавленого металу крутилися високо в повітрі, а потім із шипінням падали у воду. Через відчинені вікна їх обдало гарячим повітрям, і машину страшенно трусонуло від ударної хвилі. Поки вони, тепер вже повільно, їхали через міст, вогняні кулі осіли, і Том побачив, що два найближчих кораблі палають вогнем. Пролунав ще один, гучніший і протяжніший звук: це на суднах вибухнули боєприпаси, утворивши ще більші вогняні кулі. Корабель Її Величності «Падстоу» і федеральний корабель Німеччини «Екернфьорде» перекинулися набік, розвалилися і почали тонути.

Крауя звернула в одну з бокових вулиць і зупинилася.

— Що тепер, Томе? Це ж був ваш шлях додому. — Вона, бліда і стривожена тільки-но побаченим, намагалася вгамувати емоції, які накрили її від того, що росіяни чинили в її любій Ризі.

Морланд обвів поглядом своїх людей — усі вони були шоковані. Лише кілька хвилин тому він не знав, що сказати Марині, побачивши масове вбивство її співвітчизників у аеропорті та почувши про можливу долю її брата, а тепер сам став свідком загибелі своїх співвітчизників, британців.

Морланд почувався так, наче переглядає уповільнені кадри якогось кіно. Голова його була зовсім ясною, він дивився у вікно і говорив все, що відчував, — за звичайних обставин не робив би такого перед своїми солдатами. Але досі він і не бачив нічого подібного.

— Ці покидьки щойно потопили британський і німецький кораблі. Це означає, що ми, мабуть, вступили у війну з Росією...

Крауя з надією подивилася на нього, чекаючи, що він скаже після цього.

Морланд і його люди переглянулися. Він бачив на їхніх обличчях запитання: і що тепер, командире, чорт забирай? Але також уявляв собі вперту рішучість британської піхоти, тепер дуже розлюченої і готової до бою з ворогом усупереч всьому, хоч би що сталося.

— Добре, забудьмо все, що робили досі. Нікому ті кляті фото більше не потрібні. Докази намірів росіян зараз тонуть он там — у гавані... Ми залишаємося і будемо битися разом із латвійцями.

— Ну, це і так зрозуміло, сер, — сказав Вайлд. — Килима-самольота в нас немає, а єдиний засіб для повернення додому вони щойно потопили. Гадаю, нам треба їхати в Адажі та зв’язатися з нашими спецпризначенцями. Отже, хлопці, нам таки доведеться провести те лісове тренування.

— Правильно, сержанте, — Морланд глянув на Крауя і був вдячний сержантові за цю його слабеньку спробу пожартувати. — Можеш відвезти нас назад, в Адажі, Марино? Після цього ти, певне, повернешся в Ригу?

— Я відвезу вас, але залишусь. Зараз я вам потрібна більше, ніж будь-коли. І нам знадобиться ваше радіо, поки все це не скінчиться. Після того, що сталося вранці, саме в Адажі почнеться підготовка до контрнаступу, а не в Ризі, — Марина подивилася на Морланда, і їхні очі зустрілися.

У нього на мить завмерло серце. Він відчував безмежне бажання захистити її і знав, що заради неї піде хоч у саме пекло. Відтепер воювати за Латвію означало воювати за Марину Крауя. Але вона не має про це знати.

— Тоді чого ми чекаємо? Рушаймо, — наказав Морланд.

12:30, неділя, 21 травня 2017 року Паб «Рассел Армз», Батлер Кросе, графство Бакінгемшир, Велика Британія

Трев Вокер похмуро відсьорбнув дієтичної коли і перевірив пошту на своєму айфоні. Він сидів у пабі «Рассел Армз», галасливому і екстравагантному, розташованому за півтора кілометра на північ від офіційної резиденції прем’єр-міністра в Чекерсі, посеред зеленого ландшафту Бакінгемширу на краю Чилтернзьких пагорбів. Зазвичай він із задоволенням обідав у пабах у неділю, але сьогодні почувався не в своїй тарілці серед натовпу туристів у альпіністських чоботах і гравців у гольф у картатих штанях, які щойно прибули з матчу в гольф-клубі, розташованому неподалік містечка Еллесборо. І добре розумів, що мав недоречний вигляд у своєму пожмаканому дешевому костюмі та потертих чорних черевиках.

Вокеру більше подобався паб «Червоний лев», що знаходився на вулиці Вайтхолл, майже навпроти входу в резиденцію прем’єр-міністра на Даунінг-стрит. Там він зустрічався з потрібними людьми, заводив знайомства і зрощував свій вплив. Сільський паб, повний людей, які відпочивають від міського життя у вихідні, був далеко за межами його зони комфорту.

Трев подивився на столик у кутку обіднього залу, де сидів прем’єр-міністр із сім’єю. Ранок прем’єра, безсумнівно, складався добре. Він, сорокарічний батько сімейства, зосереджений на своїй гарненькій дружині та маленьких діточках, почувався абсолютно щасливим. Вокер визнавав, що прем’єр доволі сумлінно ставиться до своїх службових обов’язків — зазвичай працює з паперами ще до сніданку. Та іноді, на думку Трева, відпочиваючи, прем’єр втрачав почуття міри і надто демонстрував сімейну ідилію. Справді, його світлини з родиною мали успіх у середнього класу, насамперед у жінок — частини електорату, до якої так тяжів прем’єр. Але це загрожувало йому стати діячем, який замість того, щоб керувати ситуацією, як належить справжньому лідеру, лише реагує на події, що вже відбулися. Саме таким він і видавався під час останньої телефонної розмови з президентом США Діллон.

Вокер і за кращих часів не зважав на британський військовий істеблішмент. Йому навіть подобалося демонструвати відверту зневагу до нього. Спочатку він із задоволенням спостерігав, як високі чини шаленіють від його костюмів та нечищених черевиків, а потім починав виказувати їм свою зверхність. Але навіть він мусив визнати, що підхід уряду до оборони — це, власне, замилювання очей, тож Діллон мала всі підстави для критики.

Вокер чудово знав, що належного стратегічного мислення на Даунінг-стрит, 10 не існувало. З ранкового телефонного дзвінка Діллон він дізнався, що їй теж про це відомо. Але оцінив, як вона спершу улестила прем’єра, а потім попросила стати поряд зі Штатами. Однак знову і знову все зводилося до того, щоб сподобатися тим групам виборців, на які орієнтувався уряд у більшості своїх рішень. Для іміджу прем’єр-міністра було вигідно, щоб його сприймали як кращого друга харизматичної жінки — нового президента США, передусім з боку жіночої частини електорату і преси. Все, що треба було прем’єрові у його завжди непростих стосунках із ЄС, — це видаватися сильним державним діячем.

Вокер відчув, що хтось торкнувся його плеча, обернувся і побачив одного з особистих охоронців прем’єр-міністра.

— Вас чекають на вулиці, Треве, — повідомив той, знаком запросивши Вокера слідувати за ним.

Вийшовши надвір, Вокер змушений був визнати, що весняне сонце, яке сяяло крізь зелене листя навколишніх дерев, піднімало настрій і бадьорило. Але ця думка миттєво вивітрилася, щойно він побачив срібний мерседес представницького класу, біля якого стояла Кейт Боулер — особистий секретар прем’єр-міністра. Висока і струнка, з підібраним назад волоссям, вона зазвичай видавалася загадковою і розслабленою. Але сьогодні її обличчя було похмурим, а сама вона — приголомшеною, хоч і намагалася тримати себе в руках.

Кейт швидко попрямувала назустріч Вокеру, щойно помітила його.

— Мені потрібно побачити прем’єра, Треве. Він має повернутися на Даунінг-стрит. Негайно.

Зазвичай він би зажадав знати, що відбувається, але не сьогодні. Вокер ніколи досі не бачив Боулер такою, і зараз було не на часі дратувати її. Він розвернувся і попрямував назад до пабу. Тихо наблизився ззаду до крісла прем’єр-міністра.

— Вибачте, що турбую, бос, — промовив він. — Тут Кейт чекає надворі. Вона говорить, що вам треба негайно повернутись у свій офіс. Сталося щось важливе.

— А це не може зачекати, Треве? — запитав прем’єр роздратовано. — Нам ще не принесли обід.

— Ні, бос. Ви маєте поговорити з нею саме зараз. — Вокер не визнавав жодних заперечень.

Прем’єр вибачився перед дружиною, поцілував її, лагідно потріпав по голові дітей і неохоче пішов до автомобільної стоянки пабу «Рассел Армз».

— Хіба не можна було зачекати, Кейт? Я вирвався, щоб хоча б трохи побути з родиною, — сказав прем’єр невдоволено.

— Вам треба їхати, прем’єр-міністре. Я про все доповім по дорозі до Кабінету, — наполягала на своєму Боулер.

Офіцер-охоронець відчинив перед прем’єром задні двері, і той покірно сів поряд із Боулер. Вокер усівся спереду хутчіш, ніж там спробував би вмоститися хтось із її підлеглих. Дві машини ескорту прем’єра вишикувалися спереду і позаду його автівки, ввімкнули сирени і попрямували на південь — до шосе М-40, в Лондон.

— Погані новини, прем’єре. Вони вас шокують.

Боулер подивилася на нього, а він кивнув, спонукаючи її говорити далі, і приготувався уважно слухати.

— Корабель Її Величності «Падстоу», протимінний тральщик із групи реагування НАТО, був затоплений у Ризі разом із командою. Сьогодні рано-вранці його розбомбили росіяни. Вони також потопили німецький корабель. Їхні війська окуповують Латвію. Це — війна.

Прем’єр-міністр сполотнів, зігнувся, наче під тягарем, і, шокований, відкинувся на спинку крісла. Вокер знав, що зараз ліпше нічого не говорити, дати йому можливість пожаліти себе. Краще обдумати наслідки цієї новини та спосіб повідомити про неї. Та хоч би яких зусиль він не докладав, все одно нічого хорошого не було в тому, що їм розповіла Боулер. Це, без перебільшення, була катастрофа, і, мабуть, преса з’їсть їх живцем.

Про завтрашні заголовки у пресі нестерпно було навіть думати. Він якнайшвидше має зв’язатися з головними редакторами та зробити все можливе, аби пом’якшити новину. Що той корабель взагалі робив там, посеред зони воєнних дій, він і гадки не мав, але з’ясує це. Вокер підозрював, що це допустили генерали та адмірали. Але зараз не було сенсу кидатися на них, хоч вони того й заслуговували. Принаймні поки що.

За годину з чвертю Трев Вокер із прем’єр-міністром, досі блідим і збентеженим від усвідомлення того, що через загибель «Падстоу» на кону стоїть його кар’єра і репутація, вже йшов коридором, який через подвійні двері вів до кімнати для урядових засідань на Дуанінг-стрит, 10 — до маленького тісного кабінету з назвою «Нора».

— Командувач штабом оборони зараз буде тут. Це він вас підставив, — сказав Вокер. — Покажіть йому, де раки зимують.

Невдовзі у двері постукали. Трев відчинив — на порозі стояв генерал сер Джим Мейнворинг, командувач штабом оборони, сивий, невисокий на зріст і повнуватий. Цю людину Вокер спершу вважав селянином без особливих претензій — справжнім солдатом, як із насолодою говорила преса, пишучи про його призначення. Проте швидко почав поважати його як обережного і розсудливого політика, якоюсь мірою не менш хитромудрого і лукавого, ніж він сам.

Вокер доклав неабияких зусиль, щоб знайти у Мейнворинга слабкі місця, і тому знав: він побудував свою кар’єру як штабний офіцер і ніколи не командував військами в бою. Прикрістю для генерала було те, що, незважаючи на повні груди медалей, він жодного разу не чув справжнього пострілу. Натомість Вокер схвально і з розумінням ставився до здібностей Мейнворинга сягати кар’єрних вершин, говорячи політикам те, що вони хотіли чути. Так чинив і Вокер, але з однією лише різницею: він пишався своїм умінням зробити так, щоб політики, особливо прем’єр-міністр, думали, наче вони самі хочуть того, чого хотів і що вважав за потрібне він.

А це означало: коли щось ішло не так, як бажалося і планувалося, Вокер готовий був боронити ці рішення, чого не можна сказати про генерала, який стояв тепер біля дверей із таким виглядом, ніби його нудить, і чекав, коли ж запросять увійти. Зазвичай він заходив упевнено, не вагаючись — так, ніби мав на це право. Але не сьогодні. Вокер давно вже підозрював, що Мейнворинг сам не вірив і в половину того, що розповідав прем’єрові протягом останніх двох років. І тепер сором’язливо-боязка поведінка цього чоловіка підказувала Вокеру, що він правильно зробив, викликавши його.

Попри все той випнув груди, перш ніж заговорити:

— Я прийшов, щоб доповісти вам ще до засідання кризового комітету, прем’єр-міністре, — урочисто і похмуро заявив Мейнворинг із сильним бристольським акцентом.

Цього було досить, щоб прем’єр-міністр отямився і не розчарував Вокера, який ще до цього натякнув на необхідність поставити генерала на місце. Він заговорив з ним з убивчим сарказмом:

— Отже, генерале,... кілька натовських мінних тральщиків стримають російську навалу, чи не так? Хіба не про це ви мені говорили?

Мейнворинг розумів, що краще йому не відповідати. Тому й мовчав.

— Завдяки вашій пораді ми вскочили в халепу по самісінькі вуха. Трев каже, що це — найбільша катастрофа на британському флоті з часів Фолклендської війни. Завтра всі газети своїми заголовками волатимуть, що «кораблі потонули з усією командою». І як, чорт забирай, ви нам пропонуєте тепер давати цьому раду?!

Коли прем’єр-міністр говорив, то на мить втратив контроль над собою. Та замість того, щоб вибухнути гнівом, як зробили би за таких обставин багато інших, він замовк, затамувавши подих. Сльози навернулися йому на очі, а щоки почервоніли від гніву. Він через силу опанував себе.

— Генерале, будьмо відвертими. Я дослухався до вашої професійної поради, що присутність кораблів НАТО, зокрема «Падстоу», стане переконливим попередженням для росіян. А тепер... тепер корабель потоплено, і більшість членів екіпажу або вбиті, або зникли безвісти, — прем’єр-міністр говорив тихо, але з погрозою в голосі. — Поясніть, будь ласка.

Ось прийшла черга і Мейнворингу бути шокованим. Він знав, що обіймає свою посаду командувача у збройних силах лише завдяки вмінню взаємодіяти з апаратом уряду та знаходити спільну мову з політиками. Чекаючи на швидку відставку, вже бачив себе на засіданнях у палаті лордів, але тепер все це опинилося під загрозою. Вперше у своїй наперед спланованій кар’єрі він припустився величезної помилки. А що скаже дружина, коли довідається про його прикрощі? О, то взагалі загрожує лихом зовсім іншого масштабу.

— Прем’єр-міністре, — він відкинув ці думки і змусив себе говорити спокійно, поважно і переконливо, — ми щойно провели зустріч начальників штабів і обговорили ситуацію, що склалася. Вважаємо, в такі часи Велика Британія має продемонструвати свою силу. Нас спіткало нещастя... але ми як нація і раніше стикалися з негараздами і завжди долали їх.

Прем’єр-міністр подивився на нього:

— Що ви пропонуєте?

— Прем’єр-міністре, — відповів Мейнворинг, — ми змушені визнати, що потоплення «Падстоу» — це акт агресії з боку Росії, а вторгнення в Латвію означає, що згідно зі статтею 5 Вашингтонської угоди ми зобов’язані надати їм допомогу. Вже пізно надсилати сухопутні війська, хоча їм і наказали терміново підготуватися до відправлення. Ми побоюємося, щоб розгортання повітряних сил тоді, коли наші сухопутні війська і війська противника знищуватимуть одне одного, не примусило нас вступити в реальний бій раніше, ніж нам цього хотілося б. Як ваш головний військовий радник я уповноважений передати вам рекомендацію Комітету начальників штабів...

Вокер бачив, як дратує прем’єр-міністра цей пихатий пишномовний тип, який раптом припинив говорити «я» та почав вживати слова «ми» й «комітет», викручуватися і намагатися приписати всім вину та відповідальність. Але прем’єр-міністр теж умів гратися в такі ігри, причому значно краще, ніж цей генерал-невдаха.

— Будь ласка, ближче до справи, генерале, — промовив він сухо.

Мейнворинг продовжив:

— Як я і казав, прем’єр-міністре, начальники штабів рекомендують відрядити на Балтику значні військово-морські сили. Це стане демонстрацією нашої солідарності з Латвією та іншими країнами Балтії і покаже, що ми — надійний союзник НАТО. Крім того, обмежившись лише допомогою на морі, зможемо залишатися нейтральними.

— І що це за сили?

— Ми пропонуємо відрядити оперативну групу на чолі з кораблем Її Величності «Королева Єлизавета».

Вокер знав, що «Королева Єлизавета», авіаносець і найбільший корабель, який будь-коли мав британський військовий флот, нещодавно підготували до плавання. Але, щодня переглядаючи газети, він також помітив, що багато хто з генералів, адміралів і навіть маршалів авіації у відставці гнівно заявляли, що винищувачі F-35, які мали злітати з його палуби, були ще не готові. З власного величезного досвіду взаємодії з урядовою адміністрацією він знав, як рідко три гілки збройних сил діють узгоджено хоч в якихось питаннях, але цього разу вони нібито були одностайними, і це непокоїло.

— Бос, мабуть, ви хотіли б знати, чи є вже на ньому літаки? — втрутився Вокер.

Прем’єр-міністр запитально підняв брову:

— Ну... — Мейнворинг на мить замовк. — Справді, винищувачі F-35, які ми закуповуємо в американців, будуть готові до бою лише за кілька років. Однак, на думку наших військових радників, значного стримувального ефекту можна досягти і розмістивши на «Королеві Єлизаветі» десантно-диверсійний загін морської піхоти із близько семисот осіб та вертольоти AW-101 «Мерлін» і СН-47 «Чинук», призначені для перевезення десанту. Цей загін також матиме в розпорядженні десантний корабель із плавучими засобами, щоб за потреби можна було висадитися на берег.

— І що робитиме десантно-диверсійний загін? — прем’єр-міністр був спантеличений.

— Саме в цьому і полягає сенс операції, — відповів Мейнворинг; його західний акцент зменшувався і пом’якшувався в міру того, як до нього поверталася впевненість. — Ми збережемо маневреність. Якщо буде потрібно висадити наших військових на берег, зможемо це зробити. З іншого боку, перебуваючи в морі, вони змусять росіян гадати щодо наших намірів.

— А росіяни? Якою буде їхня реакція?

— На нашу спільну думку, вони не наважаться атакувати «Королеву Єлизавету». Відрядивши десантно-диверсійний загін, ми дамо їм зрозуміти: далі йти не варто.

Прем’єр-міністр кинув погляд на Вокера.

— Із цього вийдуть хороші газетні заголовки, бос, — мовив той. — Покажемо, що нас не можна залякати. Будемо як Залізна леді... Збирайте десантну групу.

— Тоді вперед, генерале, — прем’єр-міністр розпрямив плечі та спробував набути мудрого і величного вигляду, уявляючи себе Черчиллем. «А раптом так станеться, — подумав він, — і мене таки запам’ятають як видатного лідера воєнних часів».

15:00, понеділок, 22 травня 2017 року Авіаносець «Королева Єлизавета», причал «Мідл-Сліп» військово-морської бази Її Величності, Портсмут, Велика Британія

Капітан другого рангу Джеймс Буш оглянув палубу корабля, перш ніж піти в передню частину рубки на доповідь до капітана авіаносця. Як старший помічник командира він був другим за старшинством офіцером у команді і ніс відповідальність за повсякденне функціонування корабля і боєздатність його екіпажу.

Сьогодні у Буша було багато причин, щоб задуматися...

Він спав у своїй квартирі в спальному районі на околиці міста, коли о пів на третю ночі йому зателефонував вахтовий офіцер і повідомив: «Королева Єлизавета» повинна вийти в море через три дні як флагманський корабель британських військово-морських десантних сил.

Буш прослужив двадцять років у Королівському флоті, більшу частину з яких — у морі. А це означало, що він умів прокидатися в одну мить, швидко сприймати і засвоювати нову, іноді й тривожну, інформацію, а потім рішуче діяти. Але навіть він попросив вахтового офіцера повторити те, що той тільки-но доповів, адже мозок капітана другого рангу Джеймса Буша не відразу усвідомив жахливість отриманого повідомлення: у відповідь на російське вторгнення в Латвію і загибель мінного тральщика Її Величності «Падстоу»...

Буш зміг стриматися і не вилаятися. Він не хотів, щоб хтось знав про таку його реакцію на цю новину. Хай там як, а важливо було не показати своїх справжніх почуттів молодому вахтовому офіцерові. Однак він знову відчує і роздратування, і гнів, коли пізніше переговорить зі своїм капітаном. Мало того, Буш буде просто приголомшений: військовий похід «Королеви Єлизавети» без своїх винищувачів, завдання яких — захист корабля, був рівносильний відправці танків у бій без снарядів. Збоку все матиме пристойний вигляд, але в таких танків буде стільки ж шансів уціліти в битві, як у смачного морозива на дитячому святі. Без винищувачів авіаносці перетворюються у плавучі аеродроми, саме так, а якщо точніше — у великі, престижні та доступні для противника цілі. І він, Джеймс Буш, буде другою за старшинством людиною на цьому чортовому беззахисному аеродромі!

Так думав він про себе, коли вмикав лампу на тумбочці біля ліжка, щоб знайти свій мундир, розуміючи: цим зараз розбудить дружину. Принаймні, міркував він, авіаносець забезпечений усім необхідним для плавання, багато було зроблено й щодо навчання особового складу... Напевно саме тому якийсь ідіот нагорі вирішив, що корабель готовий воювати!

Почувся стриманий кашель з іншого кінця зв’язку, і Буш зрозумів: шокований цим повідомленням, він забув про те, що вахтовий офіцер досі чекав його наказів.

Миттю капітан Джеймс Буш повернув собі всю рішучість морського офіцера:

— Дякую за дзвінок. Я хочу, щоб ви негайно передали цю інформацію командуванню корабля. Скористайтеся системою екстреного виклику і зберіть опергрупу — командирів усіх бойових частин. Треба, щоб вони були в оперативному центрі корабля о восьмій з доповіддю про готовність своїх підрозділів до виходу в море. Запитання є?

— Слухаюсь, сер! — відповів вахтовий офіцер.

Буш поклав слухавку, одягнув темно-синю бавовняну сорочку, вогнестійкі штани і кітель із трьома золотими кільцями капітана другого рангу на погонах. Він поцілував ще сонну дружину, попрощався з нею і пообіцяв, що коли повернеться, то розбереться зі своїм обмундируванням. Потім вимкнув світло і почекав ще мить, щоб подивитись, як вона повернеться на другий бік і знову зануриться в сон. Дружина вже давно навчилася миритися з цими його нічними підйомами і частими відлученнями.

— Дякую тобі, Господи, за Джекі! — прошепотів він із глибоким почуттям любові й ніжності до дружини. Це не вона пішла добровольцем на флот, але без її терплячої любові й жертовності, що б він робив? І без відданості та вірності інших жінок, таких як Джекі, що б робив увесь флот?

Він вийшов зі свого невеликого трикімнатного будинку, не потурбувавши сон хлопчиків, сів у старий «Фольксваген Поло» — єдине, що вони з дружиною могли собі дозволити як другу машину, і рушив до Портсмутської військово-морської бази, до якої було їхати хвилин зо двадцять.

Тепер він стояв і дивився на палубу «Королеви Єлизавети», яка була довшою, ніж будівля парламенту. Про цей факт полюбляли базікати військово-морські рекламісти, підкреслюючи тим самим свою гордість за Королівський флот. Буш був задоволений тим, що підготовка до виходу в море ведеться так ефективно.

«Пощастило, що ми й без того готувалися виходити в море наступного тижня», — пробурмотів він, спостерігаючи, як портові крани спускають на палубу корабля харчування, боєприпаси і спеціальні засоби. Звідти все майно вантажилося на електрокари, потім відвозилося до ліфтів, які доставляли його вниз, де воно розподілялося між відповідними відсіками.

Звичайно, все це використовуватиметься в потрібний час і в потрібному місці, зважаючи на досвід і здоровий глузд. Старший помічник командира корабля Джеймс Буш знав, що майже всі старші офіцери мали чималий воєнний досвід. Британський уряд полюбляв залучати військових моряків до дій на бурхливому Близькому Сході. Це означало, що на авіаносці не бракувало фахівців, які вже понюхали пороху.

Він глянув униз, на набережну, де юрбилися солдати Королівського артилерійського десантного полку — круті хлопці в своїх знаменитих зелених беретах і з масивними рюкзаками «Берген». Десантники в повному спорядженні чекали, щоб піднятися трапами та пройти у трюм корабля. Над палубою завис вертоліт «Чинук» з легкими 105-міліметровими гарматами.

Холоднокровний реаліст Буш починав свою службу на флоті молодшим матросом. І тепер, коли мав тридцять вісім років, його заслуги було визнано. Джеймс Буш процвітав у меритократії під назвою Королівський військово-морський флот. Спершу його там помітили як одного з найкращих футболістів. Але потім, із тією ж рішучістю, що й у спорті, він почав працювати і на службі, прокладаючи свій нелегкий шлях угору. Його батько був ветераном флоту, офіцером старої школи, одним із тих, хто врятувався із тонучого «Ковентрі» від аргентинських бомб під час Фолклендської війни 1982 року. Саме він буквально вбив у свідомість маленького Джеймса одну просту істину: щоб вижити в океані, та й взагалі — в житті, треба стати професіоналом найвищого рівня.

І ось тепер старший помічник Буш застосовував усі свої здібності та знання, щоб авіаносець «Королева Єлизавета» міг вчасно вийти в море максимально підготовленим. Джеймс був далекий від сентиментів, але навіть він пишався, коли бачив добре організовану роботу на величезній палубі корабля. І хоча команда авіаносця мала новий, ще не згуртований склад, він вірив: все буде гаразд. Більше того, почувався щасливим, адже служив старшим помічником капітана найбільшого корабля Флоту Її Величності. Укотре він із легким сумом подумав про те, як радів би цьому батько, що помер п’ять років тому...

Але потім Буш знову відчув холод занепокоєння: авіаносець без літаків. Це ж суперечило самій суті їхнього корабля! Капітан повідомив йому про це рано-вранці, перш ніж вони зібрали командирів бойових частин. «Королеві Єлизаветі» було наказано стати флагманом і плавучою базою для британських морських піхотинців та об’єднаної вертолітної групи, що складалася з вертольотів «Чинук», «Мерлій», «Апачі» і нових «Вайлдкет-Лінкс». Нагорі «вміло» розрахували, що екіпажі гвинтокрилів, навіть не пройшовши спільних навчань, зможуть виконувати бойові завдання. А ось дізнатися, чи здатні вони підтримувати між собою зв’язок, ніхто не спромігся. Але це були ще квіточки порівняно з іншою, більш серйозною проблемою.

Буш знав, що їхня бойова група розгортатиметься в зоні воєнних дій без належної бойової охорони. Зазвичай авіаносці не йдуть у похід поодинці. Їх захист має бути багаторівневим: протичовнові фрегати, зенітні есмінці та кораблі-мисливці, чиє завдання — знищувати субмарини. Але через скорочення державного замовлення на оборону у 2010 році на флоті просто не вистачало бойових кораблів. Навіть для таких надзвичайних ситуацій, як ця. «Немов ми йдемо розважатися на вечірку з девізом: „Приходьте у чому хочете!“» — подумав Буш.

Він пам’ятав, що під час операції, проведеної флотом у 1982-му, військові спромоглися виконати завдання без належної підготовки. Його батько якось сказав: «Ми тоді успішно виконали всі бойові завдання, тому що завдяки Меггі в нас був нормальний флот — той, який ідіоти з „Торі“ роздерли на шматки. Маргарет Тетчер перевернулася б у труні, коли б побачила те, що вони зробили з флотом Її Величності!».

Спускаючись у капітанську каюту, Буш подумав, що батько був абсолютно правий — як завжди. «Королева Єлизавета» — прекрасний корабель, і він ніколи не хотів би служити десь в іншому місці, але відмовити авіаносцю в бойовій охороні, аби лиш знайти гроші для створення ще двох таких само нових і гарних?! У разі кораблів, які в найближчому майбутньому хтозна чи й забезпечуватимуться екіпажами, — це справжнісіньке божевілля! Капітан Буш був упевнений, що політики більше турбувалися про забезпечення робочих місць на суднобудівних заводах, ніж про боєздатність флоту. Джеймс не зміг стримати усмішку: адже навіть його батько, який все своє життя підтримував лейбористів, визнав, що те їхнє рішення в 2010 році було актом повного ідіотизму. Саме лейбористи і почали будувати нові авіаносці, скоротивши кількість кораблів бойової охорони.

Полишивши думки про батька, він розправив плечі та постукав у двері капітанської каюти.

— Доброго дня, сер. Капітан щойно закінчив телефонну розмову зі штабом флоту. Ви можете заходити, — сказав помічник, серйозний капітан третього рангу в окулярах.

— За-а-хо-о-дьте, — протяжно прозвучало з напіввідчинених дверей капітанської каюти.

Буш зайшов, зачинивши двері, та відсалютував капітану. Тоні Нарборо показав йому на стілець, що стояв перед столом. Капітану було трохи за сорок. Високий і з невиразним підборіддям, він зачісував волосся назад, наче кінозірка 50-х. «Геть безглуздий вигляд має з цією жовтуватою краваткою з індійським „огірочним“ принтом та синьою форменою сорочкою», — подумав Буш.

Тоні Нарборо був онуком адмірала, а його батько, що належав до родини банкірів Ллойдів, був змушений оголосити себе банкрутом після краху ринку страхування на початку 90-х. Із цієї ж причини маленький Тоні пішов учитися не в Ітонський коледж, а в звичайну загальноосвітню школу. Там він отримав хороший гарт у формі постійних образ і ляпасів від своїх шкільних приятелів.

Відчуваючи огиду до Сіті за те, що він зробив із його батьком, пішов служити на флот. Тоні Нарборо зажадав відновити добре ім’я своєї сім’ї та стати адміралом. І досі він робив усе правильно: став ад’ютантом одного успішного честолюбного адмірала, грав у крикет за флот, командував фрегатом, а потім і авіаносцем, випереджаючи своїх однолітків. І ось згодом очолив департамент Міністерства оборони, який відповідає за розміри і структуру Королівського військово-морського флоту. Нарборо чудово розумів, що вся його кар’єра залежить від того, чи покаже він невдоволення рішеннями командування, особливо за умов жорсткої економії коштів і політики стримування. Він знав, що інакомислення в цьому питанні стане його політичним самогубством, і тому діяв так, як йому наказували начальники.

Саме тому Нарборо допоміг керівництву флоту позбутися своїх фрегатів та есмінців, щоб знайти гроші для завершення будівництва авіаносців, яке і так вийшло за рамки бюджету і термінів. Попередній уряд вважав вигіднішим здати невеликі кораблі на металобрухт, ніж оголосити, що авіаносці виявилися священними білими слонами — тобто безглуздою і руйнівною для економіки тратою грошей, та пустити саме цих гігантів на переплавку. Буш навіть дещо співчував капітанові: будь-який офіцер флоту, який заявив би, що культові авіаносці слід відправити на брухт, міг відразу поховати свою кар’єру.

Коли Нарборо отримав командування над «Королевою Єлизаветою», що вважалося найпрестижнішою нагородою на флоті, ніхто не був здивований.

— Ну що, старпоме, — запитав капітан. — Як справи?

Буш сів на запропонований йому стілець і дістав свій записник.

— Про все в деталях я доповім вам на сьогоднішньому засіданні оперативної групи, сер, коли командири бойових частин теж будуть доповідати. Завантаження зброї, матеріально-технічне забезпечення і робота морських інженерів ідуть зараз за планом. Було б значно краще, якби інженерній службі вдалося вирішити проблеми з протиракетною системою «Феленкс». Але найбільший камінь спотикання — це літаки...

— Продовжуйте, — мовив капітан.

— Сер, — Буш глибоко зітхнув, — вам не сподобається те, що зараз скажу, але я мушу це зробити.

Уперше в своєму житті він так різко говорив із командиром. Тому, маючи неабиякі шанси стати капітаном фрегата, Буш зараз знижував їх до перспективи командувати рибальським баркасом.

— Хочу вам заявити, сер, що відправити наш авіаносець на війну з росіянами без літаків — цієї найважливішої частини його оборонної системи — значить, добровільно нарватися на неприємності.

Буш був моряком аж до самої кості, а все ж таки уважно стежив і за програмою розвитку винищувачів-бомбардувальників F-35B «Блискавка II». Тому він знав і про перевитрату коштів, і про проблеми з програмним і технічним забезпеченням, через що і відтермінували введення літаків у експлуатацію.

— Послухайте мене, старпоме, — Нарборо пригладив своє волосся. — Я вже казав сьогодні вранці, що нам дали вказівку стати флагманом для маневрової групи. Наше завдання в балтійському регіоні — це перебувати в береговій зоні і демонструвати рішучість та готовність британського уряду й НАТО протистояти росіянам. І, найголовніше, — зупинити їх, не дозволивши «російському ведмедю» зробити щось іще. Наше командування чудово розуміє, що балтійські країни у Москви під самим боком і тому мало що можна зробити для їхнього захисту. Але ми здатні зупинити росіян і не дати їм рушити далі. Так, у нас немає винищувачів-бомбардувальників, але і наша велика група вертольотів спільно з морськими піхотинцями — це теж не купка туристів. А взагалі, будьмо відвертими, ніхто нам не наказував починати фактичну війну з Росією.

Буш знав, що коли і далі ставатиме дибки, то це вже буде порушенням субординації. Його непокоїло поставлене перед ним завдання — і він висловив це. Тож тепер мав перед собою два шляхи: або залишити все як є і змиритися з тим усім, або звільнитися на знак протесту. Причому другий варіант за умов можливої війни міг бути прирівняний до боягузтва.

Однак він вирішив випробувати ще одну тактику. Дев’ятнадцять фрегатів та есмінців залишилося в Королівському флоті після останніх скорочень, але Буш знав: якщо вони посилять бойову охорону корабля, то шанси на успішне виконання завдання значно зростуть. Принаймні покращиться та жалюгідна ситуація, в якій вони зараз перебували. Їм треба отримати хоча б кілька охоронних кораблів для забезпечення протичовнової і протиповітряної оборони «Королеви Єлизавети». Бо ж одні кораблі були в довгостроковому ремонті, інші — в плановому, якісь — в доках для техобслуговування або взагалі — у віддалених частинах світу, і якби навіть мчали сюди повним ходом, то все одно не встигли б до виходу групи в море. Коли Королівський флот мав достатньо кораблів, він умів чудово справлятися з такими неприємними і несподіваними завданнями. Але сьогодні він був навіть не невеликим, а «виснаженим». Це слово полюбляють вживати політикани, коли намагаються видати погане за хороше. І найважливіше — вони нічим не запаслися на чорний день.

— Сер, ви задоволені складом нашої групи? — запитав Джеймс у Нарборо.

Капітан примружив очі.

— Що ви маєте на увазі, старпоме? — вимагав він пояснень неприємним гугнявим голосом. — У нас буде десантний корабель «Оплот» із королівськими морськими командос на борту. Я сподівався і на другий такий — «Альбіон», але... Ви ж знаєте, як це буває. Після останнього скорочення ми не можемо отримати їх одночасно. Щодо бойової охорони, то штаб флоту пообіцяв два кораблі типу 45: «Сміливий» і «Безстрашний». Це найбільш боєздатні есмінці з тих, що ми спускали на воду, та ще й мають кращу в світі систему протиповітряної оборони. Нашим протичовновим захистом стане субмарина-мисливець «Кмітливий» — він теж найефективніший серед свого типу кораблів. Стосовно кораблів протичовнового супроводу, то ними будуть два судна типу 23: «Кент» і «Ланкастер». Отже, разом із двома кораблями допоміжного флоту, я вважаю, ми будемо досить сильною групою.

Нарборо був задоволений.

Буш усвідомлював, що час його розмови з капітаном добігає кінця, і тому вирішив натиснути. До того ж він умів поступатися очками, щоб вигравати партії.

— Есмінці і «Кмітливий» — це непогано, сер. Однак системи ППО двох кораблів типу 45 мають обмежені можливості та здатні служити, в кращому разі, лише другою лінією протиповітряної оборони авіаносця. А ось винищувачі, які ми так і не отримали, виконують роль першої. І саме її нам так вдало допомогли позбутися! Тепер кілька слів щодо протичовнових фрегатів. Використовувати два кораблі типу 23 занадто ризиковано: вони не дадуть нам створити надійний щит проти підводних човнів, особливо якщо доведеться мати справу із субмаринами класу «Кіло»[28]. А в російського флоту дуже багато такого добра і, до речі, вже нового покоління. Якщо проти нас будуть діяти відразу кілька цих човнів, то виникне реальна проблема. До того ж ми не маємо літаків протичовнового патрулювання, у нас лише один корабель-мисливець. Літаки «Німрод», може, й застаріли, але завжди виконували свої завдання відмінно.

— То що ви намагаєтеся мені сказати, старпоме? — Нарборо ледь не зірвався. Але Буш здогадувався, що капітан поважає його та навіть трохи заздрить такій сміливості. І хоча Джеймс напевне не міг знати, про що зараз думає Нарборо, але він не сумнівався, що обережний, амбітний капітан, якого так вперто тягнуть нагору, прислухається до думки свого досвідченого старшого помічника.

— Ви командуєте найбільшим кораблем британського флоту. Незабаром разом із командос ми матимемо більше двох тисяч чоловік на борту. Ви і наш корабель — гордість Королівських військово-морських сил. Але якщо ми підемо на дно — це буде такою ж трагедією, як і загибель «Відсічі» і «Принца Уельського» у 1941 році від рук японців. Вас навічно запам’ятають як капітана-невдаху. І прізвище Нарборо...

— Годі! — капітан підняв руку та усміхнувся.

Буш знав: йому все зійде з рук, адже дуже самовпевнений Нарборо подумав, що капітан другого рангу Джеймс Буш більше переймається репутацією свого боса, аніж безпекою корабля і його екіпажу. Насправді Буш подумки іронічно зауважив, що домігся зараз підсумкової оцінки «відмінно» для своєї річної атестації. Його версія підтвердилася наступної ж миті.

— Старпоме, думаєте, що я не ціную вашої турботи? Я все помічаю. А тепер розслабтеся. Того, чого ви так боїтеся, не станеться. Російський флот не відновився після холодної війни. Його іржаві монстри-кораблі догнивають у Мурманську й укомплектовані невмілими строковиками. Вони не наважаться вийти проти нас... Ну що ж, я хочу бачити вас і всю оперативну групу о дев’ятнадцятій.

Буш сказав те, що мав сказати. Більше він нічого зробити не міг. Тож встав і віддав честь.

— Так, сер!

Джеймс вийшов із капітанської каюти. «Допомогло як мертвому кадило, — подумав він. — Але хтось мав сказати все це капітанові».

Старший помічник вирішив пройтися кораблем, поговорити з моряками, щоб дізнатися, як ідуть справи, та відчути настрій особового складу. Коли він опинився у величезному просторі посадкової палуби, то побачив, що там вирувало життя. Піддони вивантажували з причепів; бронемашини «Вікінг», «Ленд Ровери» та легке озброєння командос розміщували збоку, щоб звільнити місце для вертольотів, які прибуватимуть. У центрі всього цього Буш побачив старшого мічмана Джорді Рея, який командував, умовляв, а часом навіть примушував до активних дій якогось ледаря, що брав участь у завантаженні. Саме Джорді краще за всіх знав, як ідуть справи на нижній палубі корабля.

«Ось хто найліпше поінформує мене про реальну ситуацію», — подумав Буш, прокладаючи собі шлях до нього через цей керований хаос.

Рей жив у Манчестері та знав Буша дуже давно. Вони обидва починали з молодших матросів сімнадцять років тому. Їхня дружба, яка виникла ще в молодості, тривала і після того, як Буш став офіцером. Рей помітив Джеймса, усміхнувся і жваво козирнув йому попри те, що на березі вони були друзями, але служба — це служба, тож треба було дотримуватися формальностей.

— Доброго ранку, сер! Дуже радий вас бачити. Прийшли подивитися, як на корабель потрапляють наші славні війська?

— Точно, Джорді! — Бушу було не до церемоній. — Ну, як твої передчуття?

— З чого хочеш почати? — Рей витер піт із обличчя тильною стороною долоні та показав у бік робочої групи, якою він керував.

— Про екіпаж або корабель можна не турбуватися. Вони зроблять все, що треба, і навіть більше. — Рей говорив тихіше, вочевидь не бажаючи бути почутим кимось іншим. — Але не обманюй себе, що все добре. Хлопці та дівчата не на жарт стривожені. Хоча ми й готуємо наш авіаносець як слід та працюємо на кожній вахті, навіть вночі... Але це справжній злочин — так економити гроші, щоб «Оплот» не мав достатньо місця для перевезення вертольотів на своєму борту! Лише Богу відомо, як все буде, коли запахне смаленим і морським піхотинцям на ньому терміново знадобиться транспорт. Навіть курсант-новачок, який лише день як вийшов у море, скаже, що судно, розроблене з такою скнарістю, — це смертельна помилка. І залишається тільки чекати неприємностей. Ну, а на додаток до всього скажу, що один із 23-х на ладан дихає та може потонути і без сторонньої допомоги. А так — у нас все в шоколаді! Вибач за ниття, але ти сам запитав.

— А що з 23-м? — запитав Буш.

— «Кент» годиться тільки для шкуродерні, — відповів Рей. — Мій приятель служить мічманом на ньому. І каже, що корабель зношений, як стара припортова повія, і давно потребує капремонту. Те, що я зараз кажу, суто між нами, бо ж не хочу підставляти дупу свого товариша... Коли «Кент» повертався в Портсмут наприкінці свого останнього плавання, капітан не ризикнув віддати команду «Повний вперед!», оскільки побоювався, що двигун «Кента» злетить у повітря. Шанси, що генератори і турбіни корабля дозволять йому обігнути Норт-Форленд, уперто зводяться до нуля. І тоді ми залишимося з одним протичовновим кораблем. А що буде, коли і 45-й вирішить здутися, не дійшовши до цілі? Тоді нас «матимуть» по-королівськи! Я-то сподівався на чотири 23-х. Та вистачило би і двох, але тільки не тоді, коли щось піде не так. А один корабель взагалі не в змозі нормально виконувати завдання.

— Дякую, Джорді, — мовив Буш спокійно. Він розумів, що отримав зараз прихований сигнал: бойовий дух екіпажу досить низький. — Але нічого не можна зробити! Флот не має резервів. Те, що відбувається зараз, не повинно було статися взагалі... або принаймні не в Європі. Ми досі потерпаємо через той божевільний аналіз 2010 року, коли ці зажерливі розумники вирішили, що ми вже не воюватимемо. Саме тому інші кретини з Міністерства оборони подумали: нам ніколи не доведеться формувати ще одну маневрову групу, а надто ж — так екстрено. Проблема в тому, що інші протичовнові кораблі або розосереджені по всьому світу і виконують завдання, або — в ремонті. Отже, ми просто зобов’язані зробити все, що можемо, Джорді. І хай допоможе нам Бог!

Три дні потому корабель Її Величності «Королева Єлизавета» з маневровою групою на чолі з контр-адміралом і його штабом покинув гавань Портсмута, щоб вирушити на війну. Моряки у своїх синіх парадних мундирах юрбилися на палубах, а схвильований натовп махав їм руками на березі.

Коли капітан другого рангу Джеймс Буш стояв на містку, він відчув клубок у горлі і прилив гордості: їхній могутній корабель велично і повільно йшов через води Спітхеда, перш ніж пройти повз форти Мартелло, побудовані для захисту Портсмута від французів, а потім увійти в Ла-Манш, прямуючи курсом інших великих кораблів.

Однак, незважаючи на душевний підйом і відчуття причетності до грандіозних діянь свого улюбленого Королівського флоту, невловиме передчуття чогось жахливого проникло в його серце. Він лише сподівався на те, що політики, адмірали й експерти з військового міністерства мали рацію, коли стверджували, що Росія не ризикне почати повномасштабну війну в Європі, яка напевне спричинить обмін ядерними ударами. Але історія засвідчувала протилежне. Тоді, у 1982 році, вчені мужі з Міністерства оборони теж запевняли, що варто лиш аргентинцям побачити маневрову групу, яка прямує до них, — і вони складуть зброю. Проте цього не сталося, чи не так?

19:00, понеділок, 22 травня 2017 року Національний центр управління обороною РФ (НЦУО), Москва

Спостерігаючи з балкончика за командним пунктом у Національному центрі управління обороною РФ, голова адміністрації президента Федір Комаров добре бачив, що командувач, генерал-лейтенант Михайло Філатов дуже занепокоєний.

«Що ж, цілком зрозуміло, чому Філатов хвилюється. Але ж йому треба якнайшвидше опанувати себе. Інакше, він може закінчити свою кар’єру начальником табору в Сибіру», — подумав Комаров, стоячи позаду президента, який перебував зараз в оточенні своїх радників — людей, що керували російською військовою машиною.

Унизу, в залі, сиділо безліч штабних офіцерів. Усі вони зараз чітко усвідомлювали, що за ними спостерігає людина, яка може визначити долю кожного з них одним лише словом. Військові сиділи за столами, розставленими концентричними колами, на яких працювали комп’ютери і стояли телефони системи засекреченого зв’язку. На стінах висіли інтерактивні екрани, на яких відображалися детальні карти прибалтійських країн, Балтійського моря, Північно-Західної Європи, Північного моря і Ла-Маншу. Деякі телевізори наживо безперервно транслювали цілодобові новини. Якби звук цих телевізорів був увімкнений, то всі присутні могли б не тільки бачити, а й чути какофонію репортажів схвильованих й збуджених телевізійних журналістів. Замість цього телевізори в повній тиші показували російських солдатів і військову техніку, які рухалися вулицями естонських, латвійських і литовських міст на очах у приголомшених і похмурих мирних жителів.

У цей же час російські офіційні канали висвітлювали абсолютно інше — сцени радісного привітання армії, в яких цивільні, мабуть представники російськомовної меншини, махали прапорами, кидали квіти і цілували непереможних солдатів матінки-Росії. На одному з екранів із написом «Russia Today» кадри сьогоднішньої війни чергувалися з чорно-білими кадрами наступу радянських військ у часи Другої світової війни.

Путін примружився від задоволення і кивнув Філатову:

— Отже, чого ви чекаєте? Я прийшов сюди дізнатися останні зведення і не збираюся сидіти у командному пункті цілий день.

Філатов глибоко вдихнув, пригладив і без того добре вкладене волосся та почав доповідати:

— Володимире Володимировичу, я радий повідомити вам, що наше армійське угруповання досягло повного і безперечного успіху! Завдяки ефективній операції маскування, зусиллям Сил захисту російського народу в Латвії, а також кібератаці латвійська держава лопнула як мильна булька. Наразі майже вся Латвія перебуває під контролем наших збройних сил. Їхній міжнародний аеропорт та авіабазу в Лієлварде захопила 76-а гвардійська десантно-штурмова дивізія. Командир дивізії тільки-но доповів, що його 23-й полк уже захопив Ригу. Ви, напевно, пам’ятаєте, що саме цей підрозділ відзначився три роки тому в Україні. Успішно просувається і 1-а гвардійська танкова армія — вона буде в Ризі десь за чотири години.

— А опір чинять, Михайле Миколайовичу? — поцікавився Путін в одягненого в солдатський камуфляж начальника генерального штабу Гареєва, ігноруючи Філатова.

— Латвійці билися завзято, але їхня армія мала лише п’ять тисяч солдатів регулярного війська і двадцять тисяч резервістів, та й то — багатьох із них ніколи не вчили воювати. Вони не мали жодних шансів. Добре, що в Латвії не було постійних озброєних підрозділів НАТО. Інакше вони повністю змінили б ситуацію.

— Тобто ніяких бойових дій сили НАТО не вели? — запитав Путін.

— Трохи не так, Володимире Володимировичу. Американці послали великий підрозділ, щоб підготуватися до прильоту F-16 в Лієлварде. Літаки встигли повернути назад, а от один з підрозділів приєднався до захисників бази. Вони билися хоробро. Ті, що вижили, — у нас в полоні.

— Переконайтеся, що з ними добре поводяться: вони будуть нашим козирем, якщо вестимемо переговори. Тому що все це може викликати негативну реакцію НАТО.

Путін задумався, безсумнівно обмірковуючи несподівану і неприємну інформацію, яку щойно почув. Потім він змінив тему:

— Ви сказали, що билися вони гідно. Які у нас втрати?

Міністр оборони у своєму обвішаному нагородами мундирі зробив крок уперед, адже йому так хотілося теж торкнутися слави.

— Десантники мають незначні втрати, Володимире Володимировичу! — бадьоро відзвітував він.

«Дивна заява», — подумав Комаров. Оскільки перед самим початком наради він чув про серйозні втрати серед штурмових підрозділів і в Лієлварде, і в Ризі.

— Що ви маєте на увазі під словом «незначні», Олександре Борисовичу? — запитав Путін.

Міністр оборони вже відкрив рота, але було видно, що він не знає точних цифр, тож знову почав говорити Гареєв:

— У перших доповідях йдеться принаймні про десять відсотків: близько сорока убитих і понад двісті п’ятдесят поранених. І це серйозно. Попри поразку латвійці билися як чорти, — сказав він із повагою солдата до хоробрості противника.

— Що ще?

У цей час міністр оборони, який уже отримав потрібні дані, заговорив знову:

— Військово-повітряні сили втратили два Су-25: їх збив американський F-16 у небі над Лієлварде.

Комаров подумки зазначив, що Путін розсерджений останніми цифрами, і зрозуміло чому: хоча Су-25 і розроблялися ще за радянських часів, але під час їх виробництва застосовувалися найновітніші технології. Тому ці літаки були високоефективними і зараз. А вони не могли собі дозволити втрачати їх ще на початку гри.

— Скажіть мені, що американець був збитий...

— Ні, Володимире Володимировичу. Льотчику вдалося втекти.

— Два наших збитих винищувачі та жодного в них! Ви запевняли мене, що наші літаки не гірші за їхні...

— Так і є, Володимире Володимировичу. Та коли літаки зустрічаються в бою, перемагає той, пілот якого більш майстерний і досвідчений. Цей пілот — справжній ас і...

— Ви що, знаєте, хто це?

— Ми перехопили його радіоперемовини. Вважаємо, що це саме той пілот, який збив наш літак над Донбасом.

Путін підняв руку, вимагаючи тиші, а потім повернувся і обвів поглядом усе приміщення командного пункту. Про те, що він розлючений, свідчили лише зблідлі кісточки пальців, якими він тримався за перила дерев’яної балюстради.

Заспокоївшись, президент звернувся до радників:

— Сподіваюся, що наступного разу я почую про цього пілота вже в доповіді про його смерть, незалежно від того, де вона настане — в повітрі чи в теплому ліжку. Мене не хвилює, як саме це станеться. Запам’ятайте, що я зараз сказав.

Він подивився на своїх генералів, не чекаючи від них ні відповіді, ні заперечень.

— Щодо наших утрат на землі: я вважаю, що вони були передбачувані. Прошу вас зробити все без зайвої помпезності та метушні й доставити тіла загиблих солдатів і офіцерів їхнім сім’ям в установленому порядку. Не бажаю чути крики обурених матерів у себе за спиною. А ви, якщо хочете зберегти свою посаду, — сказав Путін, показуючи рукою на міністра оборони, обличчя якого вмить спалахнуло від страху, — спочатку дізнайтеся деталі та вивчіть факти, а потім відкривайте свій рот.

Комаров знав, що Путін мав на увазі. Як і в радянську епоху, під час війни в Афганістані, так і пізніше, після вторгнення в Україну, тіла вбитих військовослужбовців поверталися родичам без особливих церемоній: у простих дешевих дерев’яних трунах їх вивантажували біля будинків посеред ночі, щоб уникнути зайвого шуму і публічних скандалів. Батькам та іншим членам сім’ї при цьому суворо наказувалося тримати рот на замку. Їх залякували неприємними наслідками у разі розголошення інформації про подробиці смерті. Ні, не для Росії ця слізлива сентиментальність і моральні засади західних країн із їхнім ушануванням загиблих у бою: трунами, вкритими прапорами, і широким розголосом у пресі.

Під час спалаху гніву президента Філатов подався назад, підсвідомо бажаючи сховатися, ледве помітно переступаючи з ноги на ногу, як мала дитина, що відчайдушно намагається втрутитись у розмову дорослих. Нарешті, вирішивши, що гнів верховного головнокомандувача трохи розсіявся, він зібрав усю хоробрість у кулак і вигукнув:

— Вибачте, Володимире Володимировичу, що перериваю вас, але мені не вдалося закінчити і повідомити ключову інформацію про те, якої шкоди зазнав супротивник.

Путін, який уже повернувся, щоб іти, різко зупинився.

— Що ж, розкажіть більше, генерале! — сказав він льодяним голосом.

— Ми отримали повідомлення, що два наших Су-25 потопили два натовських військових корабля, пришвартованих у ризькій гавані, — кажучи це, Філатов мав серйозний вираз обличчя, адже не знав, чи втішить Путіна те повідомлення. — Нашим літакам було наказано топити кораблі латвійського військово-морського флоту, проте зрештою надійшла доповідь, що одне зі знищених суден було британським, а друге — німецьким.

Комаров побачив, що міністр закордонних справ, який стояв поруч із президентом, закляк.

— Володимире Володимировичу, це зовсім не пов’язано з принципом «розділяй і пануй», який я насаджував між натовськими союзниками за вашою вказівкою, — промовив він із м’яким сарказмом професійного дипломата, який хоче звернути увагу на кричущу некомпетентність солдафонів. — Складно уявити щось більш ефективне, ніж знищення німецького військового корабля, для того щоб підштовхнути Німеччину до виконання статті 5 натовського договору про спільні дії проти будь-якого агресора. До речі, це стосується і корабля британського військово-морського флоту. Одним ударом наші льотчики об’єднали НАТО у боротьбі проти Російської Федерації. Вітаю вас, Михайле Миколайовичу! — міністр закордонних справ презирливо подивився на начальника генерального штабу, який відповів йому поглядом, сповненим люті.

Путін у гніві повернувся до Гареєва:

— Я вимагаю докладної доповіді про те, як все сталося! Якщо це правда, то командувач військово-повітряних сил має бути не лише знятий з посади, а й сидіти в «Лефортово» максимум через годину. Вам зрозуміло?

Гареєв хотів сказати, що точно ідентифікувати кораблі з відстані шість тисяч метрів практично неможливо, але він також знав: ФСБ доповідало про те, що натовські військові судна мали перебувати в порту. Тому все, що він міг зробити, — це кивнути.

— Буде виконано, Володимире Володимировичу, — промовив він.

— Добре, — відрізав Путін і попрямував до залу командного пункту. — Годі говорити про Латвію і зусилля наших військово-повітряних сил об’єднати НАТО проти мене. Тепер мені потрібна доповідь про інші прибалтійські країни та про можливу реакцію американців і НАТО.

Штабні офіцери докладно доповіли йому про успіхи російських військових в Естонії та Литві, які були захоплені після блискавичних авіаударів, підкріплених висадкою морського десанту на естонському узбережжі.

— А тепер, Вікторе Анатолійовичу, — звернувся Путін до помічника президента — ваше завдання зробити ці країни частиною Росії. Я хочу, щоб у кожній із них протягом десяти днів був проведений референдум. Запитання просте: хочуть чи не хочуть вони увійти до складу Російської Федерації. У цей же час їхні збройні сили треба буде розпустити. Російськомовні військові, звісно ж, повинні стати основою служби безпеки. Вони, незалежно від того, говорять російською чи ні, мають публічно присягнути мені як президенту. Той, хто не захоче робити це, повинен бути ув’язнений.

— Буде зроблено, Володимире Володимировичу, — з готовністю вигукнув екс-посол Росії в НАТО з легкою посмішкою. — Результат референдумів — передбачуваний. Ще товариш Сталін говорив: головне не як проголосували, а як підрахували!

Путін проігнорував цю спробу пожартувати і повернувся до Меркулова — начальника управління розвідки ФСБ:

— Якого наступного кроку нам варто чекати від американців, Лаврентію Павловичу?

Комаров помітив, як ретельно Меркулов добирає слова. Зрештою, присутні знали, що він зробив успішну кар’єру і в КДБ, і у ФСБ завдяки своєму вмінню передбачати майбутні події, а отже, не дозволяти затиснути себе в кутку рингу.

— Через свої втрати у Латвії американці, найімовірніше, займуть вичікувальну позицію, подобається їм це чи ні, Володимире Володимировичу. Їхній новий президент Тернер Діллон, звісно, темна конячка, але ми вважаємо, що вона буде обережна у своїх діях. І хоча під час своєї виборчої кампанії вона дуже критикувала Обаму за його слабкість у зовнішній політиці, реальність така, що Америка ще не повернула собі колишню рішучість після того, як Обама відступив від своєї так званої червоної лінії контролю за застосуванням хімічної зброї в Сирії та два роки тому, знову ж таки в Сирії, ви поставили йому шах і мат, давши команду атакувати повстанців, яких підтримували Штати, і тим самим допомогли Асаду встояти на ногах. Саме тоді був момент, коли США мали показати зуби і спробувати зупинити нас. Але вони не робили нічого, а тільки скаржились. Однак, як буває з усіма темними конячками, Діллон може здивувати нас. Загалом, вона вже це зробила, коли прийняла рішення послати своїх військових у Латвію. Нерозумно, але, тим не менш, несподівано. І я боюся, що будуть наслідки...

Комаров знав, що Путін дуже розраховує на непохитну вірність Меркулова і якоюсь мірою побоюється ФСБ, тому не буде тиснути на одного з його керівників.

— А що там НАТО — тепер, коли ми потопили два їхні кораблі? — запитав Путін.

— На перший погляд, Володимире Володимировичу, це дійсно невдача. І тепер упевнено можна сказати, що Німеччина підпишеться під статтею 5. За нею потягнуться інші країни-опортуністи, особливо Франція, яка зазвичай підтримує Німеччину. Британія, слабка і нерішуча у своїй зовнішній політиці при прем’єр-міністрі Спенсері, тепер, після знищення свого судна, теж набереться сміливості та покаже зуби. Греція залежить від німецьких кредитів і, мабуть, теж виступить на боці Німеччини. Хоч греки і не люблять німців, але хто платить, той і замовляє музику... Дозвольте мені вас заспокоїти. Ви повністю переграли натовських стратегів і продемонстрували всім слабкість НАТО. Альянс не зміг захистити прибалтів. Тобто правда в тому, що навіть якби всі члени НАТО ратифікували статтю 5, то це пішло б на марне: три країни вже наші. І Альянсу нічого більше не лишається, як увійти в Прибалтику, а це малоймовірно, бо може призвести до війни в усій Європі. І навіть якби у них були сили, вони б не посміли. Ви перемогли НАТО на його ж полі.

Меркулов подивився на Путіна, і той кивнув, показуючи тим самим, що хоче почути продовження. І шеф розвідки не підвів:

— Однак насправді, дозволивши нам захопити прибалтійські країни і фактично не зробивши серйозної спроби зупинити нас, коли у них була така можливість, НАТО перестало існувати як військовий союз. Воно вже втратило три країни і не зможе отримати їх назад. По суті, Альянс був підданий випробуванню, та не зміг його пройти!

Путін замислився на мить, потім посміхнувся крізь зуби, обвів поглядом своїх радників і стукнув кулаком по столу. Настав час показати всім, що він — людина величезної волі і господар долі.

— Шлях уперед вільний, — він подивився на міністра закордонних справ. — Євгене Сергійовичу, ваше завдання — продовжити працювати над свідомістю малих народів Альянсу і звільнити їх від американського впливу. Принцип «розділяй і пануй» має допомогти вам зробити так, щоб вони ніколи не повернули собі політичну волю як окремі нації. Водночас ми мусимо пам’ятати, що в таких війнах добре працює лише одна стратегія — концентрація сил. Тому через дипломатичні канали ви маєте донести до США і НАТО просту і ясну думку: будь-яка спроба повернути собі прибалтійські країни буде нами розцінена як атака на Росію. А такі дії отримають максимально жорстку відповідь з нашого боку. Не забувайте, що США — це країна-задирака. І, як усі хулігани, вона дасть задній хід, коли зіткнеться з реальною силою. По суті, є тільки один спосіб вести справи з Америкою — показати нашу міць.

— Що ви маєте на увазі? — кожен, хто сидів поруч, розумів, про що говорив Путін, але педантичний міністр закордонних справ хотів, щоб все було сказано публічно.

Путін знову оглянув зал, чітко усвідомлюючи всю жахливість цього запитання. Однак потім, із холодним поглядом, незворушним голосом та не виказуючи своїх емоцій, відповів:

— Щоб зупинити будь-яку серйозну контратаку з боку НАТО, я готовий використати тактичну ядерну зброю. Тією мірою, як ми робили це під час військових навчань. Я люблю називати таку тактику ядерною деескалацією, тому що це найбільш надійний спосіб утримати Захід від повномасштабної ядерної війни. Тільки так можна змусити Америку не ризикувати, щоб не зруйнувати Європу і свої міста.

Усі мовчали. Комаров подивився на обличчя тих, хто сидів за столом: ніхто не наважувався виказати будь-яких емоції. Навіть він сам — той, хто вже обговорював із Путіним це сьогодні вранці, — відчував важливість ретельно підібраних президентом слів. Але одна річ — включати застосування ядерної зброї у військову доктрину і зовсім інша — чути, як верховний головнокомандувач відверто натякає на можливість ядерного армагеддону і знищення життя в Європі.

— І ще, — продовжив говорити Путін, — я вважаю, що один жорсткий нокаутуючий удар — і наші противники заповзуть у свої нори, а ми станемо переможцями у цій війні. Тож неважливо, буде він проти США чи іншої країни НАТО. Якщо випадає така нагода, ми повинні діяти рішуче. Кілька смертей у західних країнах допоможуть врятувати безліч життів у майбутньому!

Путін повернувся до Гареєва, коли говорив це. Генерал сидів, наче за командою «струнко!», із притиснутими до тіла руками:

— Так точно, Володимире Володимировичу! Саме це і передбачено в нашій військовій доктрині. Ми маємо використовувати будь-який шанс, якщо він нам дається.

У цей момент до залу увійшов черговий офіцер генерального штабу, тихо підійшов до Гареєва, нахилився і щось прошепотів, а потім поклав на стіл перед ним аркуш паперу. Гареєв швидко прочитав отриману доповідь та усміхнувся.

Путін підняв брови:

— Михайле Миколайовичу, що там?

— Володимире Володимировичу, новий британський суперавіаносець «Королева Єлизавета» готується до відправки з Портсмута. Корабель має вирушити у Балтійське море на схід через Ла-Манш і доставити маневрову армійську групу. Наше джерело також повідомляє, що в авіаносця немає патрульних протичовнових літаків і в нього слабкий та неадекватний захист проти підводних човнів.

Путін посміхнувся вовчим вищиром і встав:

— Спостерігайте за кораблем і тримайте мене в курсі справ. Це може бути саме тією можливістю, про яку ми щойно говорили.

22:00, понеділок, 22 травня 2017 року Комплексний центр кризового й оперативного управління, ставка Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, Монс, Бельгія

— Я бачу, що заперечень немає, — сказав генеральний секретар НАТО Костілек, обвівши поглядом членів Північноатлантичної ради. Це було вже їхнє третє зібрання, присвячене статті 5 та підтримці балтійських країн. — Комюніке, яке ми прийняли, надає чинності статті 5 договору про колективну безпеку членів НАТО, в нашому випадку — балтійських країн. Це був важкий процес, і я вітаю всіх членів ради з його завершенням. У відповідь на акт надзвичайної агресії щодо країн-членів НАТО, атаку на підрозділ Військово-повітряних сил США і потоплення «Екернфьорде» і «Падстоу» я і не очікував меншого. Сьогодні Альянс виявився втягнутим у збройний конфлікт. Поки ми приймали рішення про цей фундаментальний принцип колективного захисту, наша єдність піддавалася таким випробуванням, яких ніколи історія НАТО не знала. У похмурі дні, що, без сумніву, чекають на нас попереду, я прошу всіх вас пам’ятати: згуртованість Альянсу є джерелом нашої сили і має вирішальне значення для успішного виходу з цієї кризи. Йдеться, панове, не тільки про виживання НАТО, але й про збереження миру в Європі. І це буде неможливо без сильного Альянсу. Ми звільнимо захоплені країни, якщо тільки й надалі будемо рішучими і згуртованими. Наша основна мета зрозуміла — вигнати Росію з країн Балтії!

Генерал Девід Мак-Кінлі перебував у конференц-залі центру управління і звідси брав участь в засіданні ради. Він сперся на спинку свого стільця і спостерігав на екрані, як Костілек покидає приміщення разом із Верховним головнокомандувачем Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі адміралом Максом Говардом.

«Нарешті переміг здоровий глузд!» — сказав про себе Мак-Кінлі.

Генерал-майор Скіп Вільямс, американський заступник начальника стратегічної штаб-квартири НАТО в Європі, яструбиним поглядом подивився на Мак-Кінлі:

— Шкода, що вони не прийшли до цього рішення тиждень тому, сер!

— Так, Скіпе. Потрібна була трагедія з двома затонулими кораблями і загибель американських, німецьких та британських хлопців, щоб вони почали діяти спільно, — відгукнувся Мак-Кінлі з шотландським акцентом. Як гордий представник військово-морського флоту, він глибоко співчував морякам, загиблим у Ризі від повітряної атаки.

Мак-Кінлі підвівся, кривлячись від болю, адже його вага давила на куксу від ампутованої ноги. Коли він втомлювався, як-от тепер, тупий фантомний біль завжди здавався ще сильнішим. Але зараз не на часі було себе жаліти, хоча...

— Уже занадто пізно, щоб допомогти прибалтам, і тільки Бог знає, як нам витіснити росіян із захоплених територій. Але добре вже те, що їм не вдалося вмовити цих опортуністів у НАТО, а той факт, що росіяни намагалися впливати на раду через лобістів, уже не викликає жодних сумнівів. Але вони переоцінили свій вплив... Це зрозуміло. Якби росіяни атакували тільки прибалтів, то наші хитрі кренделі знайшли б прекрасний привід залишитися осторонь. Але тепер навіть німці лютують і готові діяти. Я думаю, що президент у Москві збирається надерти пару-трійку дуп! — сказав він зі злою посмішкою.

Тут до нього підійшов капітан Джеймі Свінтон:

— Група з укомплектування сил зібралася у вашому кабінеті, сер. А Лорна вже заварила вам чай.

Незабаром Мак-Кінлі з чашкою в руці сидів разом з командою офіцерів за столом. На чолі — полковник Фрітц Гансен, колишній командир танкового батальйону бундесверу, а поряд із ним — багатонаціональна група з норвежців, американців, італійців, англійців, відповідальна за взаємодію з усіма членами Альянсу і комплектацію потрібних для спільних операцій НАТО сил.

«Я не зміг би знайти кращих хлопців!» — подумав Мак-Кінлі. Та Альянс не може бути сильнішим, ніж цього хочуть країни, що входять в нього. Надто часто політична риторика не відповідає реальним військовим можливостям.

— Все справді погано, сер, — сказав Гансен, відразу переходячи до суті справи. — Нам протистоять російські війська підвищеної бойової готовності. А наша батальйонна група — дуже далека від стану, в якому вона зможе успішно воювати. Проте найнеприємніше дивує те, що її підрозділи з трьох різних країн ніколи не проходили спільних навчань. Крім того, британці доповідають, що їхні резервні сили теж не тримають порох сухим.

Він подивився на Мак-Кінлі і розчаровано знизав плечима. Генерал розумів, як важко було полковнику казати це. Адже в багатонаціональному і надчутливому НАТО не прийнято було публічно критикувати інших членів Альянсу. А зараз він саме критикував англійців — співвітчизників свого боса. І це було недобре, навіть враховуючи, що Мак-Кінлі — представник НАТО, а не звичайний британський військовий. Але Гансен сказав правду. Попри все. І Мак-Кінлі поважав його за це.

Полковник Гансен був абсолютно правий: як ще назвати цей армійський бордель? Хвалена об’єднана група військ підвищеної бойової готовності НАТО, яку створили з великою помпою на саміті Альянсу в Уельсі у вересні 2014 року, показала себе швидше вигадкою політиків, ніж реальним військовим підрозділом. Зараз все видавалося так, що група не витримує свій перший справжній іспит, хоч і командування нею передали Верховному головнокомандувачу відразу після оголошення про намір виконувати статтю 5. Але ж для того, щоб розгорнути її, знадобиться не менше двадцяти восьми днів! А це — дуже багато. І то все — ще квіточки. Британія, яка з 2010 року більше залежить від резервістів, ніж від кадрових військових, не зуміє швидко розгорнути такі важливі елементи будь-якої армії, як пункти управління і логістичні підрозділи.

— Не можу сказати, що я здивований, Фрітц, — мовив генерал, даючи полковнику зрозуміти, що не образився на його ремарку. — Я знаю зі свого власного досвіду: для того щоб закликати і підготувати резервістів, потрібні тижні, а то й місяці. Що вже й казати про забезпечення їхньої здатності успішно воювати з регулярною армією. І це ще при тому, що ми не зможемо зібрати навіть половину резервістів на першому етапі комплектування. І загалом, чи вийде в нас уникнути цих проблем, використавши сили швидкого реагування НАТО? Чотири дні тому ми скоротили їм час на підготовку. Тож вони повинні бути готові до відправлення. Ну а щодо заяви НАТО про нашу здатність розгорнути військо з сорока тисяч солдатів у будь-якій точці світу...

Голос Мак-Кінлі наповнився іронією. Кожен із присутніх у цій кімнаті офіцерів знав, що та заява була справжнісінькою фантазією.

Гансен ледь помітно усміхнувся:

— Перші хороші новини. Кораблі сил швидкого реагування НАТО, а саме п’ять фрегатів і есмінців, по одному з Португалії, Канади та Норвегії і два французьких судна, вже на навчаннях у Східному Середземномор’ї. Нам знадобиться вісім днів, щоб вони опинилися в Балтійському морі. Хлопці отримали хорошу підготовку — і це чудово. Том теж готовий доповісти щось хороше. Полковник подивився на капітана Королівського флоту Тома Блека.

— Так точно, сер, — відповів той. Ще донедавна він командував фрегатом типу 23, але тепер став ключовим співробітником групи Гансена.

— Британія збирається розгорнути в країнах Балтії маневрову групу на чолі з авіаносцем «Королева Єлизавета», — продовжив капітан. — Очікуємо, що корабель досягне місця призначення в цю середу. Отже, авіаносець і кораблі сил швидкого реагування зможуть виступити разом як одна ескадра, якщо Великобританія згодиться зачекати п’ять наших кораблів.

— А навіщо їм чекати? — запитав турецький підполковник військово-повітряних сил.

Він був нещодавно переведений в їхню команду прямо з сирійського кордону. Турок прекрасно говорив англійською, на відміну від свого грецького колеги, який досі відмовлявся приймати його за бойового побратима. Ці два офіцери були з традиційно ворогуючих країн і тому тільки й чекали, як набрати очок за рахунок один одного.

— Слушне запитання, Ероле. Поясніть, будь ласка, Томе.

— Усе дуже просто — командування і контроль. Кораблями швидкого реагування командує французький адмірал, який, як виявилося, старший за званням від британського адмірала на «Королеві Єлизаветі». Це означає, що неодмінно виникне запитання, хто очолить маневрову групу, коли кораблі об’єднаються. Ви можете вважати, що такий підхід неправильний, але маючи справу з британцями і французами... — Блек знизав плечима.

Офіцери за столом із розумінням закивали головами. Кожен, хто хоч трохи знайомий з НАТО, знає, що певні нації постійно конкурують між собою в питаннях командування. І ця конкуренція часто створює легкий бардак і плутанину, особливо на початку спільних операцій.

— Головна проблема, — продовжував капітан, — полягає в тому, що нам потрібна командна структура в Балтиці. І потрібна вона буде саме тоді, коли ударні військово-морські сили НАТО вийдуть на передову лінію протистояння. Попри те, що «Королева Єлизавета» не має на своїй палубі винищувачів, протичовнових літаків та потрібної кількості кораблів супроводу, НАТО володіє достатніми ресурсами в балтійському регіоні. Я би сказав, навіть багатьма — це літаки з Німеччини, Польщі та Данії, що й казати про сили союзників зі Швеції та Фінляндії. Те саме можна стверджувати і стосовно протичовнових літаків та військово-морських сил бойової охорони. Структура НАТО в Балтиці зараз нагадує розбурханий і готовий до боротьби з агресорами бджолиний вулик. Але до того часу, поки «Королева Єлизавета» та штаб-квартира НАТО не скоординують своїх зусиль, не буде пуття від усієї цієї активності.

Мак-Кінлі помітив, що грецький підполковник збентежений. Але він не був упевнений: це через те, що йому важко розуміти англійську, чи через недостатнє знання військово-морської тактики. Але генерал і не подумав розсердитися з цього приводу. Те, що Греція несподівано, незважаючи на Німеччину, підписалася під статтею 5, вже було маленькою перемогою. Час для будь-якого солдата — надто цінний ресурс, щоб витрачати його на дипломатичні танці або страшні словесні погрози.

Мак-Кінлі підняв руку, щоб показати Блеку, що він хоче пояснити:

— І найголовніше: тільки штаби зможуть швидко та якісно аналізувати всю інформацію, яка надходитиме, і давати накази діяти з огляду на обстановку. Таким чином, якщо німецький літак морської авіації або данський фрегат виявить російський підводний човен і повідомить про це своєму національному командуванню, то, звичайно, ця інформація дійде до «Королеви Єлизавети» або іншого нашого корабля в Балтійському морі, але... — генерал знизав плечима. — Скільки часу на це потрібно? Годину? День? Авіаносець повинен отримувати всю важливу інформацію миттєво, якщо ми хочемо, щоб він мав змогу швидко зреагувати. І навпаки, якщо один із кораблів супроводу «Королеви Єлизавети» виявить російську субмарину неподалік, то йому знадобиться протичовновий літак, який або відстрахає підводний човен противника, або втопить його. Наказ про такі дії повинен надходити за лічені секунди. Тож якщо в систему командування увійдуть додаткові національні штабні структури, час, необхідний для надання розпорядження, збільшиться до кількох годин. І це погано. Немає ніякого сенсу в усіх глибинних бомбах або ракетах світу, якщо вони діятимуть у невірному напрямку або не будуть готові до застосування в той момент, коли потрібні. Таким чином, найпростіше і найвірніше рішення — це управління з одного оперативного штабу всіма військовими ресурсами в Балтиці разом із бойовою групою «Королеви Єлизавети».

Грек кивнув, показуючи, що тепер все зрозуміло. Турецький офіцер похитав головою з легкою усмішкою: мовляв, невже треба було все це пояснювати? «Добре стукнути б ці дві голови одну об одну!» — подумав Мак-Кінлі і махнув Фрітцу рукою, щоб той продовжив свою доповідь.

— А тепер про наболіле — сухопутні війська. Певно, ви пам’ятаєте, сер, що в нас були серйозні проблеми з комплектуванням цього виду збройних сил, і про них говорили в березні цього року — на нещодавній конференції з формування глобальних підрозділів Альянсу.

Мак-Кінлі кивнув. Він добре пам’ятав цю жахливу конференцію.

— Усі запам’ятали ваші різкі та відверті слова, сер, — додав Гансен. — Ви тоді чітко заявили, що коли НАТО не створить сильні підрозділи швидкого реагування, то рано чи пізно зіштовхнеться з кадровими і добре підготовленими підрозділами супротивника...

— Усе правильно, — Мак-Кінлі зрозумів, куди хилить полковник, і тому перебив його. — Немає сенсу плакати над розлитим молоком, Фрітце. Не вдаватимемося в зайві подробиці. Я хочу знати точний стан справ у кожному підрозділі і те, що ви пропонуєте зробити для покращення ситуації. Тоді я донесу вашу думку про це керівництву збройних сил країн НАТО і зроблю коротку доповідь Головнокомандувачу, щоб і він розумів, які у нас тепер можливості.

За дві години після цієї виснажливої наради і кількох важких телефонних розмов із міністрами оборони Франції та Іспанії Мак-Кінлі сидів у розкішному кабінеті Головнокомандувача. Обидва чоловіки не могли відірвати поглядів від екрана великого плаского телевізора, розташованого між книжкових полиць. Канал CNN із вимкненим звуком показував кадри, на яких російські солдати організовували блокпости в містах країн Балтії.

Нарешті Мак-Кінлі перейшов до справи:

— Спочатку про погане, сер. Сухопутні сили швидкого реагування не готові до війни. Ви ж знаєте, вважалося, що Альянс може виставити проти будь-якого супротивника сорок тисяч солдатів і офіцерів, де провідною силою стане бригада спецназу з п’яти тисяч осіб. Але ми жили в світі мрій, — промовив він роздратовано. — Зараз ми не в змозі розгорнути навіть ці хвалені п’ять тисяч, що вже й казати про всі сорок. І проблема не у відсутності в нас людей — питання в тому, що вони розкидані по всій Європі.

— Я не впевнений, що розумію суть проблеми, Дейве.

— Ми зіткнулися з наслідками закриття внутрішніх європейських кордонів через емігрантську кризу. Узагалі-то, найважче для об’єднаної оперативної групи підвищеної бойової готовності — це транспортувати техніки та амуніцію через кордони. Наприклад, я чув, що для перевезення спорядження з Німеччини до Польщі із дотриманням при цьому всіх дипломатичних правил, знадобиться близько п’ятнадцяти днів. Це — результат боротьби з вільним пересуванням джихадистів Європою, обумовленої терактами в Парижі. Більше того, ми отримали інформацію, що албанські та хорватські підрозділи застрягли на угорському кордоні: прикордонники не дозволяють їм перетнути його через заходи, пов’язані з контролем над біженцями.

Головнокомандувач кивнув, але здавався дуже розлюченим. Провал спільної роботи Європейського Союзу та НАТО внаслідок діяльності країн Східного Середземномор’я завжди викликав у нього роздратування.

— Я розмовляв із представниками «Frontex» — агентства, що відповідає за координацію прикордонного менеджменту, — і не домігся жодних результатів. Ну і насамкінець: турки збираються накласти вето на будь-яку паралельну роботу з Євросоюзом, оскільки той визнав факт турецької окупації північної частини Кіпру. Звідси висновок: ми все робимо дуже повільно, а дещо і зовсім не здатні зробити. По суті, росіяни виконали прекрасну роботу, потопивши два натовських кораблі та знищивши підрозділ Військово-повітряних сил США в Лієлварде. Вони тим самим змусили всіх прогульників у раді підписатися під статтею 5. Але не житимемо ілюзіями: одна річ поставити свій підпис під документом, а зовсім інша — послати війська на війну з Росією.

Адмірал Макс Говард задумливо потер підборіддя:

— Хм, з огляду на те, що ти розповів, я не впевнений, що відправити якісь підрозділи на війну зараз буде хорошою ідеєю...

Мак-Кінлі погодився:

— Саме так. Інтернаціональна бригада солдатів із чотирнадцяти країн, які ніколи не тренувалися разом, не є бойовим підрозділом, здатним успішно виконувати визначені завдання.

— Гаразд, Дейве, гляньмо на ситуацію з позитивного боку. Я не впевнений, що ми здатні швидко зреагувати на агресію росіян на суші. І що вже пізно, як ти сам сказав, рятувати прибалтійські держави. Путін виграв цей раунд. Однак ми можемо мобілізувати сили союзників і відповісти противнику, якщо він спробує вдатися до ще якихось наступальних дій, — зупинити його, скажімо, в Польщі. Усе, що ми маємо зараз, — це військово-морські сили. Навіть тепер, коли члени НАТО погодилися на застосування статті 5, парламент деяких із них ще повинен ратифікувати це рішення. — Говард вочевидь натякав на те, що британський прем’єр залежав від підтримки Палати громад, а в Німеччині Бундестаг і Конституційний суд теж могли мати свій погляд на такі питання.

Мак-Кінлі спостерігав, як Головнокомандувач дивиться у вікно, і розумів, що той зараз переходить свій рубікон. І ось — рішення прийняте. Говард поглянув йому в очі.

— Я зараз думаю про нашого ворога, Дейве... Про Путіна, який сидить у Кремлі в оточенні невеликої купки своїх військових радників і відчуває напад параної, очікуючи атаку з нашого боку. Він сподівається, що зможе контролювати динаміку того, що розпочав. Він вважає також, а улесливі придворні запевняють його в цьому, що Росія здатна утримати захоплені країни, погрожуючи своїми системами С-400 і ядерними «Іскандерами», розташованими біля Калінінграда. І всі вони переконані, що ми не ризикнемо почати війну, прагнучи звільнити прибалтів.

— Він може навіть сховатися в бункері, вважаючи, що це дуже розумне рішення, — відповів Мак-Кінлі. — Але Гітлер думав те саме. Можливо, Путін, як і фюрер, вважає, що ця війна стане бліцкригом.

— Влучна аналогія, Дейве. Гітлер спочатку не збирався окуповувати Францію або вдиратися до Британії, але коли його солдати почали воювати, він побачив, що все йде як по маслу. Потім подумав: якщо розбити всіх ворогів ущент, то вони ніколи не зможуть оговтатися, щоб протистояти йому. Путін боїться не тільки ΠΑΤΟ — він параноїдально боїться, що у нього є лише два шляхи ногами вперед із Кремля: або смерть від старості, або куля в потилицю. Якщо він не хоче йти другим із цих шляхів, то має залишатися при владі в будь-який спосіб, а це означає, що йому треба ворушитися. І коли він пересвідчився, що захопити балтійські країни зовсім неважко, то що завадить йому направити свої війська у Варшаву або навіть у Берлін? Я думаю, Путін робить стару помилку, вважаючи, що будь-яка війна має логіку і він може контролювати її хід. Насправді, ніхто не в змозі контролювати динаміку війни, коли скринька Пандори вже відкрита. Шкода, що він не вивчав Клаузевіца.

Мак-Кінлі пригадав фразу Карла фон Клаузевіца зі свого конспекту в Кемберлі: «Війна має власну граматику, але не має своєї логіки». Путін забув, що на будь-яку стратегію впливає ще й людський фактор...

— Це буде чудовою можливістю для нас, Дейве, — продовжував говорити Говард. — Путін прагне панувати у своїх володіннях... Вони називають це «дєржавой». Він не взяв до уваги реалії війни — завжди відбуватимуться абсолютно непередбачувані події. До того ж людина припускає, а Бог знає. Тому російські аналітики запланували одне, а отримають зовсім інше. Путін думає, що, застосувавши стратегію блокування наших військ, він зможе закрити для нас Балтію. Але не враховує, що жителі окупованих країн і навіть деякі представники російськомовного населення в них будуть розлючені. Це призведе до створення сил опору в регіоні. І для загарбників настануть гарячі дні. Ось у чому річ. Це — політика, і якщо йдеться про вибір, то, б’юся об заклад, прибалти більше воліють жити за недосконалими демократичними законами, ніж під владою досконалого путінського тоталітаризму. Подивіться-но на кількість російськомовних українців, які борються з російською навалою.

Адмірал Говард кивнув сам до себе, як професор Ліги плюща, що міркує над цікавою гіпотезою.

— Це буде наш шанс. Ми знайдемо спосіб відчинити двері, не виламавши їх. І ось що я скажу тобі саме зараз: треба планувати атаку в іншій частині Прибалтики, наприклад... в Калінінграді. Росіяни найменше цього чекають. У такий спосіб ми направимо нашу Немезиду на боротьбу з амбіціями Путіна.

Мак-Кінлі кивнув. Він сам інстинктивно вважав атаку найбільш прийнятною операцією. Калінінград — старе портове місто в Східній Пруссії, колишній Кенігсберг, а тепер — крихітний російський анклав, затиснутий між Литвою і Польщею. Так, він — приваблива ціль. Особливо, якщо росіяни загрузнуть у країнах Балтії. Справді, Калінінград — це ключ до балтійського регіону.

— Мені подобається ця ідея, сер, — сказав Мак-Кінлі. — Ви, напевно, пам’ятаєте, що під час військово-штабних навчань ми розглядали таку атаку на російську територію як ефективну відповідь на можливе вторгнення в прибалтійські країни. Утративши якусь частину своєї держави, Путін буде виглядати доволі безглуздо. Якщо ми так зробимо, то зможемо переконати його мирно вийти з цієї території. Це буде краще, ніж зіштовхнутися з російськими солдатами лобами і почати ядерну війну. Такий непрямий підхід допоможе нашим політикам запропонувати Путіну повернутися до старої політичної карти прибалтійського регіону.

Говард кивнув, і Мак-Кінлі продовжив:

— Є гарні новини: наші військово-морські сили швидкого реагування незабаром розгорнуться в районі Балтії. П’ять фрегатів і есмінців через вісім днів прийдуть із Середземного моря. А британці вже направили туди свій флагманський корабель «Королева Єлизавета» та десантну групу.

— Це мені вже подобається! — вигукнув Говард із ентузіазмом. — Якщо ми об’єднаємо сили, тобто британці дочекаються фрегатів та есмінців, це допоможе справі. А ще краще, коли вони разом дочекаються американських кораблів. Це буде авіаносна група на чолі з «Теодором Рузвельтом», яка прямує з Норфолка, що в штаті Віргінія. Вона досягне Копенгагена до першого червня. А ще кораблі 6-го флоту, які повним ходом йдуть із Червоного моря і мають бути в Південній Балтиці до п’ятого червня.

— Гаразд, сер! Ви готові дати наказ нашим військовим силам? Стосовно атаки Калінінграда, то я гадаю, що нам потрібно вже зараз психологічно готувати до цього особовий склад, попри те, що деякий час ми ще збиратимемо військо. Я поговорю з начальником штабу і попрошу його починати формувати групу.

— Добре, Дейве. Тож зроби це.

04:40, п’ятниця, 26 травня 2017 року Десь у лісі Національного парку Гауя, Латвія

Морланд розім’яв затерплі ноги й поворушив пальцями в черевиках, щоб трохи покращити циркуляцію крові у промерзлих кінцівках. Він лежав долілиць під маскувальним водонепроникним плащем, що накривав його неглибоку траншею з видом на схил із примітивним мисливським пішохідним містком через річку Гауя. Під Морландом був простелений іще один плащ — він трохи захищав від вологи та холоду, що йшов від землі, пронизуючи все тіло. Перед ним стояв латвійський універсальний кулемет калібру 7,62, також відомий як GPMG; бійці прозвали його «калікою». Вже 50 років він залишається основним кулеметом на озброєнні британської морської піхоти. І саме на ньому Морланд вчився стріляти, коли ще був курсантом у Сандгерсті. Зараз він мав кулемет бельгійського виробництва, заряджений кулеметною стрічкою із 200 набоями, чималий хвіст якої лежав, акуратно загорнутий у плащ, по ліву руку від кулемета.

Морланду все це нагадувало засідку під час полювання в лісах Сеннібріджа в Уельсі. Єдина різниця в тому, що зараз немає дощу. Поки що немає...

Зазвичай у кулеметника має бути напарник, в обов’язки якого входить подавати стрічку. Під час стрільби вона стрибає як шалена: може вдарити кулеметника, а може заклинити механізм у самому кулеметі. Інакше кажучи, зі стрічкою слід поводитись обережно. Тому і потрібен напарник. Проте цього разу Морланд лишився один. Він був єдиним вартовим — решта команди спала в бункері. Втім, вартування на світанку його не обтяжувало. Коли треба було заступати на варту, Морланд прокидався раніше за інших, а отже, мав ясний розум уже на початку дня, тоді як іншим іще потрібен був якийсь час, щоб включитись у роботу. Ніч пройшла нелегко, але вона вже добігала кінця, і ліс навколо починав прокидатись. Світанок провістили пташки, які хором заспівали із найпершими, ще блідими, променями сонця, що ледь пробивались крізь молоде зелене листя дерев. Навпроти Морланда між камінням бігла річка, води якої далі впадали в озерце кришталево чистої води. По той бік річки спокійно пасся рудий олень, навіть не підозрюючи про присутність людини.

Морланд ніяк не міг викинути з голови моторошний звук вибуху та сліпучий спалах світла, коли 5 днів тому розлітався на шматки корабель Її Величності «Падстоу». Відтоді, здається, все пішло шкереберть. По дорозі до бази «Адажі» Крауя мовчки вела автомобіль, шокована жахіттями, які їй довелось пережити. Можливо, її брат загинув біля ризького аеропорту. Але дівчина трималась і зосереджено вела свою «Тойоту» на чималій швидкості через Ригу назад, до Латвійського навчального табору сил спеціальних операцій. Вони прибули вчасно, якраз коли латиші збиралися вирушити в ліси, щоб продовжити боротьбу в підпіллі. Місто Адажі буде наступною ціллю росіян після Риги. Потрібно вибиратися звідси, і то швидко.

— Решта підрозділу вже біля кордону. В нас усього двадцять хлопців, тож будемо невимовно раді підкріпленню, якщо ви, Томе, згодитеся приєднатись до нас, — сказав майор Яніс Крастіньш, командир підрозділу спеціальних операцій. — Зв’яжіться, будь ласка, зі своїми, а потім ми швиденько вирішимо питання вашої екіпіровки. Просто скажіть, що вам потрібно.

Команда налагодила супутниковий зв’язок і зателефонувала в Постійний об’єднаний штаб, щоб отримати схвалення пропозиції Морланда приєднатися до підрозділу спеціальних операцій. Його співпраця з місцевим населенням мала зводитися до спостереження за ситуацією. Морланд отримав чіткий наказ: уникати сутичок із росіянами, поки не надійде щодо цього пряме розпорядження від НАТО. Якщо він вступить у бій, потрапить у полон чи загине, це значно звузить урядовцям простір для можливих політичних маневрів. Коли Морланд нагадав Постійному об’єднаному штабу про деталі потоплення «Падстоу», то сподівався, що цей факт внесе корективи в його безпосередню участь у завданні, натомість отримав доволі різку відповідь — чітко дотримуватись попереднього наказу.

Поки він допомагав іншим пакувати обладнання для супутникового зв’язку, до нього поступово прийшло розуміння того, що у Великій Британії ніхто й гадки не має, що робити з нападом Росії. Та Морланд усвідомлював, що ситуація дуже серйозна: він у пастці в Латвії, «Падстоу» потоплено, і хочуть англійці того чи ні, але Велика Британія перебуває у стані війни з Росією, і це рано чи пізно доведеться усвідомити та прийняти як факт. Хоча наразі йому слід чітко дотримуватись розпорядження і вести себе стримано, та все ж, якщо з’явиться можливість дати росіянам бій, він цю можливість не втратить. Морланд також отримав наказ двічі на тиждень чітко за графіком виходити на зв’язок, щоб доповідати про ситуацію й отримувати подальші накази.

Екіпірування нових членів підрозділу багато часу не забрало. Їхні похідні рюкзаки містили найнеобхідніше. На додачу до гвинтівок SA80, «новобранців» спорядили кулеметом GPMG і забезпечили набоями. Решта підрозділу вже була в дорозі до лісів, де вони мали влаштувати засідку.

Система супутникового зв’язку «Інмарсат» надто важка, отже, вона може суттєво сповільнити рух підрозділу. Тому латиші спорядили команду радіопередавачем «Харрис». Цей пристрій не обмежувався функцією радіо для локального зв’язку безпосередньо в цих лісах — він також міг забезпечити супутниковий зв’язок із Постійним об’єднаним штабом у Лондоні. Бредлі, радист підрозділу, півгодини провів із латишами за тестуванням радіообладнання, насамперед щоб упевнитись у такій його здатності. Перевіривши обладнання, Бредлі загалом був задоволений, однак залишалось іще одне відкрите питання.

— Сер, а що з акумуляторами? Де нам їх заряджати?

— Не хвилюйтеся, ми добре підготувались. Розташуємось у старому бункері «лісових братів» — там будемо в безпеці та матимемо достатньо спорядження. Цей бункер влаштовано у лісовій гущавині, а в ньому зберігається чималий запас акумуляторних батарей, боєприпасів, пайків та всього іншого, що може нам знадобитися протягом тривалого перебування там, — запевнив Бредлі майор Крастіньш.

Морланд чув про «лісових братів», коли проходив тренування у навчальному таборі сил спеціальних операцій. Цей бункер так було названо на честь партизанів, тисячі яких вели з кінця 1940-х років у місцевих лісах підпільну боротьбу проти радянської окупації їхньої Батьківщини. Партизанська боротьба тривала понад десять років. У це важко повірити, та все ж останній із «лісових братів» вийшов із лісу лише у 1995 році, через чотири роки після здобуття Латвією незалежності від Радянського Союзу. Поки Морланд не дізнався про цей факт, він думав, що лише в Японії є солдати, тілом і душею віддані своїй Вітчизні. Однак тепер експрес-курс навчання у Латвійському навчальному таборі сил спеціальних операцій, яким би він не був коротким, змусив добряче замислитись. Морланд однозначно не хотів би зустрітись із такими солдатами в бою.

Тим часом Крауя вийшла надвір, щоб, скориставшись власним мобільним телефоном, зв’язатись із керівництвом і пояснити, що відбувається. Та коли дівчина повернулась, її обличчя було засмученим.

— Вони дозволили мені залишитися з тобою, Томе... Але там, у Ризі, погані справи. Росіяни захопили всі ключові адміністративні будівлі, на всіх головних транспортних артеріях російська армія встановила блокпости. Після шостої години вечора оголошується комендантська година, тож у кожного, хто порушить ці правила, неодмінно стрілятимуть. Росіяни розпочали арешти міністрів та інших високопоставлених державних діячів. Заарештовано й мого начальника — Юріса Берзіньша.

— Справи дійсно кепські, — відповів Морланд із сумом у голосі. — Юріс — хороша людина.

Він витримав паузу на знак поваги, а потім запитав у дівчини про генерала Балдеріса. Цей чоловік справив на Морланда незабутнє враження.

— Останній раз я чула про нього перед боєм за Об’єднаний штаб... Швидше за все, ніхто не вижив. Росіяни не беруть у полон тих, хто чинить опір. Він якось сказав мені, що не має жодного бажання провести решту свого життя в Сибіру, і це прозвучало переконливо, — Марина на мить замовкла і глибоко вдихнула, щоб стримати емоції. — А тепер дай мені гвинтівку. Я займаюсь біатлоном. До того ж разом із батьком ходила полювати кабана та оленя, тож стріляти вмію.

Невдовзі команда завершила останні приготування і вирушила з Адажі на звичайних цивільних автомобілях, поодинці або, найбільше, парами, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Біля Сігулди із його симпатичними будиночками, обшитими білою вагонкою, та колоритними дерев’яними церквами вони звернули з головного шляху на лісову ґрунтову дорогу, що вела до Лігатне. Там, у глибині лісу, був розташований колишній радянський командний бункер, де латиші переховували свої автомобілі, щоб їх не було видно з повітря і практично не видно із землі — якщо тільки не знайдеш дороги й не підберешся до схованки впритул. Тож команда попрямувала далі в ліс. Їхнім провідником був солдат підрозділу спеціальних операцій, який добре знав цю місцевість. Після кількох виснажливих годин лісових мандрів вони опинилися на галявині неподалік від річки Гауя, біля добре замаскованого входу.

— Проходьте, Томе. Тепер це ваш новий дім, — сказав Крастіньш. — Це один із бункерів «лісових братів». Росіяни вас тут ніколи не знайдуть, навіть місцеві жителі не знають про це місце.

Морланд скинув з плечей похідний рюкзак і зробив ковток води з пляшки.

— Як ти, Марино? Ноги не болять?

Крауя глянула на Морланда.

— Я в порядку, Томе, дякую. Можу ще йти і тебе вигуляти — мало не здасться.

Крастіньш, що чув їхню розмову, засміявся:

— О, так, вона може. Так само як і решта моєї команди. Я попросив їх не тиснути на тебе під час тренувань...

Морланд озирнувся. Всі латиші посміхались. Він теж усміхнувся їм у відповідь. Виконання завдання розпочалось на позитивній ноті — це добре. Латиші по-дружньому спілкувались із новими членами команди, а отже, вони були готові прийняти їх як своїх.

Наступні кілька днів минули доволі швидко. В добре обладнаному бункері налагодився певний режим життя. Щоб не виказати ворогу свою позицію, вихід на радіозв’язок було обмежено та чітко регламентовано: тільки за заздалегідь підготовленим розкладом, не виходити на зв’язок поблизу бункера, постійно змінювати місце, з якого відбуватиметься радіопередача. Інакше росіяни вмить визначать місце їхнього розташування. Слухаючи латвійське національне радіо LVRTC, можна було отримувати інформацію про ситуацію в країні, зокрема, про російську окупацію. Навколо бункера виставили кількох вартових, а також організували піші патрулі, що мали виявляти будь-які прояви російської активності в цьому районі. Вночі таке патрулювання не здійснювалося, однак вартові на головних підступах до бункера залишались. Вартували по черзі всі члени команди.

Морланд лежав у своєму окопі й періодично поглядав на годинник. Сонце почало сходити, а отже, час його вартування скінчився. Том проповз під плащем, що накривав окоп із кулеметом, і рушив до бункера.

Всередині бункер був доволі комфортним: тепло, сухо і зручно. Він нагадував Морланду нірку борсука із книжки «Вітер у вербах». Східці вели вниз до підземної кімнати. Одна зі стін була завішана величезною картою Латвії, під якою стояв стіл із радіопередавачами. Біля стіни навпроти розташовувався інший стіл, на якому встановили два круглих туристичних газових пальники. За дверима — кімната з ліжками. Ще була невеличка кімнатка з біотуалетом і металевою мискою для вмивання. Приміщення наповнювало тихе гудіння генератора, що живив кондиціонер, радіо та зарядні пристрої для акумуляторних батарей.

За двадцять метрів, із протилежного боку лісової галявини, розташувався ще один бункер, який, по суті, слугував складом. У ньому було два приміщення. В одному на полицях лежали денні пайки латвійської армії, акумулятори, боєприпаси, міни «Клеймор» і вибухівка. У другій кімнаті, більшій за розміром, стояли ПЗРК (переносний зенітно-ракетний комплекс) «Стінгер» класу земля-повітря, РПГ (ручні протитанкові гранатомети) «Карл Густав» із доволі потужними протитанковими кумулятивними гранатами і шість кросових мотоциклів із запасами палива та запчастинами.

«Все це дуже добре, але спорядження не допоможе нам виграти війну, — подумав Морланд. — Потрібно знайти спосіб змусити росіян відступити. Я не збираюся залишатись тут вічність, граючись у Гензеля і Гретель».

Сержант Денні Вайлд простягнув Морланду склянку чаю. Морланд відсьорбнув трохи гарячого напою — він був дуже міцний і солодкий від меду, який зазвичай додають латиші.

— Дякую, сержанте, чай — те, що зараз потрібно. Повітря стає доволі прохолодним.

— Бред щойно мав зв’язок з Постійним об’єднаним штабом, — тихо промовив Вайлд. — Наше керівництво отримало дані радіоелектронної розвідки. Також вдалося підслухати розмову російських солдат. Ці факти дають підстави стверджувати, що до Риги на гелікоптері в найближчі кілька днів прилетить впливовий російський генерал і ще якась VIP-персона. Керівництво хоче докладніше обговорити з тобою дещо з цього приводу.

— Добре було б порадитися з колегами, — відповів Морланд і пішов у напрямку Крастіньша та Крауя, які також обговорювали щось латиською мовою. Марина обернулася до Морланда:

— Росіяни оголосили по національному латвійському радіо, що всі партизани, які переховуються в лісах, оголошуються зрадниками і незалежно від того, будуть вони одягнені у військову форму чи в цивільний одяг, їх розстріляють. Росіяни погрожують прочесати всі ліси й викурити звідти всіх партизанів.

— Цього варто було очікувати, — підсумував Морланд. Далі він переказав команді інформацію, отриману Бредлі від Постійного об’єднаного штабу, й запропонував усе обговорити.

— Перш ніж вийти на зв’язок, нам потрібно відійти від бункера щонайменше на двадцять кілометрів, інакше виникне загроза того, що росіяни визначать наше розташування та ініціюють нанесення авіаудару, який хвилин за сорок буде підкріплено висадкою десанту... Добре, що росіяни принаймні не знатимуть змісту наших повідомлень, адже вони зашифровані.

— Схоже, це непогана можливість нанести потужний удар у спину ворога, — жорстко промовила Крауя.

— Томе, ти вийдеш на зв’язок, і ми використаємо це як приманку для росіян, а самі влаштуємо протиповітряну засідку. В нас у бункері є чимало «Стінгерів», і в мене аж руки сверблять застосувати їх, — вступив у розмову Крастіньш.

— І, може, нам пощастить дістати цю VIP-персону, — додала Крауя.

— Ідеальна приманка, — зрадів Морланд. Він чимало довідався про застосування приманок під час тренувань із ветеранами Іраку та Афганістану, знав, що треба зробити, аби противник точно повівся й потрапив у засідку: потрібно правильно заманити, а потім зненацька напасти. Поки росіяни вважатимуть його і «лісових братів» терористами, Морланду доведеться думати і поводитись як терористу, якщо він хоче вижити у цій боротьбі. Крастіньш має рацію: щойно росіяни зрозуміють, що це була зашифрована радіопередача, вони неодмінно захочуть дізнатись її зміст, а з огляду на особливості навколишньої місцевості, їм доведеться вести розвідку саме з повітря.

— О’кей, Янісе, за розкладом радіомовлення нам потрібно вийти на зв’язок через шість годин, тож слід поквапитись. Як ти вважаєш, яке місце краще обрати для проведення операції?

— Пропоную підійти ближче до Лігатне, старого радянського підземного командного бункера, де ми залишили наші автомобілі. На це росіяни точно поведуться. І ніхто не знає ці ліси краще за моїх хлопців. Нехай ваша команда сідає на задні сидіння мотоциклів. І рушаймо!

Після нетривалого, однак екстремального високошвидкісного мотокросу лісовими стежками шість потужних мотоциклів із латвійськими солдатами сил спеціальних операцій за кермом прибули на місце. За мотоциклістами сиділи Морланд, Крауя та решта команди. Із собою вони прихопили два ПЗРК «Стінгер». Прибувши на позицію за п’ять кілометрів від занедбаного підземного бункера, бійці приготувались до оборони. Бердлі почав налаштовувати пристрій супутникового зв’язку «Харрис Фалькон», щоб зв’язатися з Постійним об’єднаним штабом.

Морланд одягнув навушники, поправив мікрофон, а потім раптом повернувся до Гігантського Ківі й запитав:

— Який у мене позивний, Бреде?

— Пенда-1, бос.

— Що це, в дідька, за Пенда такий?

— Бос, ну ви що? Ви маєте про нього знати. Це король Мерсії, який правив там у сімнадцятому столітті. Справжній язичницький засранець, — посміхаючись, відповів Бредлі.

Морланд не встиг сказати ані слова, як почув у навушниках голос підполковника Ніколаса Грехема, керівника балтійського підрозділу Постійного об’єднаного штабу. Його голос час від часу перебивався фоновим звуковим сигналом, який сповіщав про те, що радіопередачу зашифровано.

— Пенда-1, це Зеро, перевірка зв’язку. Прийом.

— Я Пенда-1, вас чую. Прийом.

Часу ніхто не гаяв. Після того як Морланд отримав відомості про ситуацію в країні, Грехем продовжив:

— Важлива інформація. Поряд зі мною сидить офіцер Центру урядового зв’язку Алленбі. Вона передала інформацію про те, що ними було перехоплено переговори між Кремлем і телеканалом «Russia Today». Впливовий генерал прибуде в Ригу не один, із ним прилетить неймовірно важлива VIP-персона, хоча ми досі не знаємо конкретно, хто б це міг бути. Вони прибудуть протягом наступних дванадцяти годин. «Russia Today» вестиме пряму трансляцію з місця події. Наш прем’єр сподівається, що ви зможете помститися за потоплення «Падстоу». Прийом.

— Я Пенда-1, вас зрозумів. — Морланд зніяковів, здогадавшись, яке завдання йому доручать. Однак зараз, доки не закінчена розмова з Алленбі, що перебуває по той бік радіозв’язку, він не хотів виказувати свою розгубленість. Він відкинув зайві думки про дівчину й упевнено заговорив: — Ми налагодили співпрацю із латвійськими «лісовими братами». Наша команда використовує цей радіозв’язок, щоб приманити сюди російські військово-повітряні сили. Сподіваємось знищити їх з протиповітряної засідки.

— Я Зеро, вас зрозумів, — відповів Грехем. — Та все ж ми хотіли б, щоб ти якомога швидше вибрався звідти. Тепер твоя головна ціль — російський генерал та WIP — супер-важлива персона. Кривава сцена у прямому ефірі російського телеканалу послужить красномовним сигналом для росіян і жестом підтримки для усіх прибалтійських країн, які матимуть нагоду пересвідчитись, що вони не самі, що про них не забули. Це тепер твоє головне завдання. Прийом.

— Я Пенда-1, вас зрозумів, — відрапортував Морланд. — Нам потрібно значно більше інформації, і якомога швидше, якщо ви хочете, щоб ми організували напад у такий короткий термін. Ми перебуваємо за кілька годин їзди від Риги, і це якщо на шляху не виникне жодних перепон. За нашою інформацією, Рига наразі є дуже небезпечним містом, там росіяни постійно проводять масові облави та арешти.

— Я Зеро, зачекайте, — відповів Грехем.

Приблизно через три хвилини Постійний об’єднаний штаб знову з’явився в ефірі.

— Наша служба перехоплення доповідає, що генерал та WIP-персона відвідають передові позиції росіян і що з ними будуть російські телекамери. Якщо інформація правдива, то це справжній шанс для вас, адже вони перебуватимуть недалеко від місця вашої дислокації.

— Я Пенда-1, вас зрозумів. Щоб ми встигли провести операцію, попросіть офіцера-зв’язківця Центру урядового зв’язку, аби вона якнайшвидше передавала нам будь-яку нову інформацію. Прийом.

— Я Зеро, вас зрозумів, — пролунав голос Грехема в ефірі. — Ви отримаєте від нас сигнал, що сповіщатиме про необхідність чергового виходу на зв’язок. А тим часом ми продовжимо роботу над перехопленням російських каналів зв’язку. Прийом.

— Я Пенда-1, вас зрозумів, кінець зв’язку.

Розмову було завершено. Постійний об’єднаний штаб, Грехем і Алленбі, знову зникли з ефіру.

Команда швидко запакувала радіопередавач, вскочила на мотоцикли і помчала до місця, що було приблизно на п’ять кілометрів ближче до розташування ворога. За кілометр від місця засідки зупинились і зійшли з мотоциклів. Поміркувавши, Крастіньш дійшов висновку: якщо росіяни здійснять атаку в зоні ведення радіопередачі, вони, швидше за все, летітимуть уздовж стежок, які ведуть до колишнього радянського бункера. З огляду на ці міркування, дві команди з ПЗРК «Стінгер» — солдати сил спеціальних операцій — зайняли позиції по обидва боки від ймовірної траєкторії польоту російських літаків. Та швидше за все, це будуть гелікоптери Мі-24. Решта бійців вирушили далі, як було передбачено щойно отриманим наказом. Коли щось піде не так, принаймні, не вся команда загине чи потрапить у полон.

Тим часом Морланд намагався порахувати, скільки часу знадобиться росіянам, щоб прибути на місце, де на них чекали. Хвилин за тридцять п’ять він почув віддалений гул двигунів вертольотів. Згодом пролунала серія вибухів. Схоже, штурмові гелікоптери Мі-24 відкрили вогонь по тому місцю в лісі, звідки група нещодавно виходила на в’язок з Постійним об’єднаним штабом. З блоків НУРС, розміщених під невеличкими крилами гелікоптерів, вилітали 80-міліметрові ракети, розриваючи дерева на шматки. А 23-міліметрові носові гармати поливали градом куль місцевість, де, на думку росіян, могли переховуватися «лісові брати».

Морланд кинув погляд на Крауя.

— Що ж, здається, все йде за планом.

Кілька хвилин потому настало затишшя. Швидше за все, у вертольотів закінчилися боєзапаси, або ж екіпажі хотіли роздивитися результати своєї атаки. Наступної миті пролунав різкий тріск і в небі з’явився реактивний слід, який буває, коли злітає протиповітряна ракета «Стінгер». Мабуть, вона влучила у Мі-24, бо над деревами здійнялася вогняна куля, а за кілька секунд прозвучав глухий удар. Потім знову запала тиша.

— От тепер росіяни розлютяться! Вони вщент заповнять ці ліси своїми солдатами. Саме час накивати п’ятами, — коротко підсумувала Крауя.

Команда, що стріляла зі «Стінгерів», досить швидко приєдналася до решти підрозділу. Перш ніж вони дісталися свого бункера, було кілька годин скаженого мотокросу маршрутом, дещо зміненим на той випадок, якщо за ними хтось слідкуватиме.

Крастіньш був задоволений.

— Місію виконано. Блискуче спрацьовано! Збитий «Стінгером» Мі-24 нагадає росіянам про моджахедів в Афганістані у 1980-х. А тепер варто очікувати, що росіяни доволі швидко прибудуть до Лігатне і влаштують там неабиякий розгром.

Раптом він спохмурнів.

— Так, це погана новина для підрозділу Національної гвардії, що переховується в лісі недалеко від нас. Вони можуть відчути на собі всю силу ворожої помсти. Росіяни знають, що саме з того місця було влаштовано напад на вертоліт. Нас ніхто не шукатиме, а от ті нещасні хлопці...

У бункері запанувала важка тиша. Всі розуміли, що це може призвести до неабияких жертв.

Прозвучав чийсь кашель, Морланд озирнувся і побачив Бредлі, уродженця Нової Зеландії, який непомітно увійшов до бункера. Складно було зрозуміти, як цьому доволі кремезному чоловіку вдається так легко проникати до приміщення непоміченим.

— Бос, ми отримали повідомлення від Постійного об’єднаного штабу.

У мерсійців не заведено заходити без привітання, однак тут, у лісі, на це не завжди звертали увагу. Втім, Морланд досі перебував у шоку від почутого, тож йому було не до люб’язностей.

— І?..

— Інформація така: Центр урядового зв’язку перехопив повідомлення електронною поштою від «Russia Today», де йдеться про візит до Лігатне командувача Західного військового округу в супроводі не названого WIP. Ця особа може виявитися навіть президентом. Їх цікавить місце подій, де росіяни отримали перемогу над місцевими повстанцями. Команда телевізійників прибуде 27 травня о дев’ятій тридцять за місцевим часом. WIP прибуде того самого дня о десятій годині.

— Все зрозуміло! — вигукнула Крауя, міцно стискаючи кулаки. — WIP — це президент. Він хоче прилетіти, щоб позловтішатися над загиблими латишами. Якщо це справді буде президент, то він обов’язково приїде на передову, щоб «Russia Today» зняла гарні кадри, як він розмахуватиме зброєю. Вони хочуть показати світові російську перемогу. Виродки кляті...

Решта бійців мовчки спостерігали, як дівчина виплескувала свої емоції. Вона зробила паузу, передихнула і продовжила, цього разу вже спокійнішим голосом:

— Твоя подруга із Центру урядового зв’язку гарно попрацювала, Томе. Російський генералітет заборонив своїм солдатам використовувати електронну пошту, адже вона може бути зламана. Однак вони піймалися через своє фанатичне захоплення справами пропаганди, не звернувши уваги на те, що «Russia Today» послуговується переважно електронною поштою, текстовими повідомленнями та мобільним зв’язком. Усі три канали зв’язку можна легко зламати. І ваші цим скористались.

— Добре, — підсумував Крастіньш, перервавши Крауя. — Отже, завтра о дев’ятій тридцять ранку. Нам слід підготуватись. Потрібно розробити план, розподілити обов’язки, обговорити найменші деталі та непомітно, ще до сходу сонця, зайняти позицію для атаки.

Крастіньш латиською щось сказав сержанту Латвійських сил спеціальних операцій. Після цього звернувся до Морланда:

— Зустрічаємося через тридцять хвилин і починаємо працювати над планом. Нам необхідно обговорити всі можливі варіанти. Обов’язково тримайте нас в курсі всіх новин, що їх передаватимуть ваші люди, передусім щодо планів росіян.

Решта дня пройшла у вирі підготовки плану, наказів і проведення тренувань. Команда мерсійців разом із Крауя, Крастіньшем і командою зенітників зі «Стінгерами» мали вирушити вглиб лісу, щоб улаштувати ще одну засідку на російські гелікоптери. Крастіньш наполягав на тому, що ліквідація WIP і командувача Західного військового округу не повинна входити до їхнього завтрашнього плану, хоча це дуже приваблива можливість помститись.

— Якщо WIP буде вбито, журналісти зроблять із нього мученика, який загинув в ім’я Росії, — пояснив він свою точку зору. — Значно краще було б публічно його принизити перед об’єктивами телекамер. Ліпше спробувати збити ще один вертоліт, щоб цей момент зафіксувала камера. Якщо так не вдасться зробити, то хоча б підірвати щось поряд із ним і щоб це потрапило в об’єктиви телекамер. Прямий репортаж росіяни не зможуть відредагувати. Він, як вірус, пошириться за лічені секунди. І тоді їхній президент точно буде принижений, насамперед в очах росіян. Більше того, таким чином ми продемонструємо, що його доля в наших руках і ми могли б його самого знищити, якби тільки цього захотіли. Це підніме національний дух у країнах Балтії і додасть нових сил для опору окупанту. Запорука нашого успіху полягає не безпосередньо в самій диверсії, а в тому, як вона буде подана.

Морланд за графіком вийшов на зв’язок із Постійним об’єднаним штабом і повідомив їм ці міркування щодо дій, пов’язаних із WIP. Штаб і прем’єр-міністр Великої Британії погодилися, що ні президента, ні генерала вбивати не варто.

«Прем’єр-міністр і начальник штабу оборони Великої Британії всерйоз побоюються можливої помсти з боку Росії», — розмірковував Морланд. Залишившись наодинці зі своєю зброєю та невеселими думками, він зараз залюбки відкрив би вогонь по тому президентові та тих, хто там з ним іще буде. Однак Крастіньш, швидше за все, має рацію. Ймовірно, сам президент — це лагідне кошеня порівняно з іншими радикально налаштованими націоналістами, що здійснюють свої підступні маніпуляції за допомогою засобів масової інформації. Тому вбивство президента у прямому ефірі може зіграти їм на руку і призвести до справжньої катастрофи.

Засідку було влаштовано ще до світанку наступного дня. Чотири команди Латвійських сил спеціальних операцій під’їхали на мотоциклах лісовими стежками до обумовленого місця. У кожній команді було по двоє бійців із окулярами нічного бачення. Всі зайняли позиції, утворивши ромб. Солдати мали чіткий наказ: пропустити гелікоптер Мі-8 до Лігатне неушкодженим, оскільки, швидше за все, саме ним летітиме WIP і команда телевізійників. Жертви серед журналістів до планів НАТО не входили, навіть якщо вони будуть випадковими, адже це може мати досить неприємні наслідки. Завдання латвійських спецпризначенців — збити штурмовий Мі-24, що кружлятиме неподалік і відповідатиме за безпеку, поки WIP даватиме інтерв’ю. Якщо вдасться збити одну або кілька таких бойових машин, то їхнє падіння з доволі високою ймовірністю потрапить в об’єктиви камер телеоператорів, а отже, й у прямий ефір. Це буде справжній піар-переворот. Заради такого варто навіть життям ризикнути. «Лісові брати», що готувалися до атаки із засади, були повністю згодні з цією думкою.

Морланд і його команда приєдналися до підрозділу зі «Стінгерами», щоб допомогти йому влаштувати засідку і прикрити відступ, якщо раптом розпочнеться погоня. Адже випущені ракети миттю викриють місце розташування бійців. Морланд із гвинтівкою SA80 прийняв положення лежачи і приготувався вести вогонь у разі небезпеки. Прокрутивши в голові всі пункти плану, він вкотре переконався, що операція неймовірно ризикована. Та водночас і дуже захоплива, якщо, звісно, все пройде за планом. У будь-якому разі тепер не варто було перейматися, оскільки це не мало жодного сенсу.

Засідку було влаштовано, і всі зайняли свої позиції. Було зрозуміло: щойно солдати випустять ракету по Мі-24, яка здійснюватиме прикриття з неба, навіть недосвідчений оператор вмить переведе камеру в бік місця подій, і підбитий гелікоптер одразу потрапить в об’єктив. Ці кадри миттю з’являться у прямому ефірі й розлетяться по всьому світу, наче реклама. На сто відсотків можна бути впевненим, що присутні там спостерігачі зніматимуть подію на мобільні телефони. З огляду на технології двадцять першого століття, росіянам не вдасться завадити оприлюдненню цієї диверсійної операції.

В ідеалі, росіяни мають побачити, як падають два або й три гелікоптери. Вони почнуть панікувати, зосередяться на забезпеченні охорони WIP-персони, а тим часом команда сміливців швидко втече до запланованого місця зустрічі.

Зайнявши свою позицію в засідці, Морланд роззирнувся навсібіч. Команда кілька разів пройшла ті дії, що їх кожен мав виконати за планом, і тепер здатна була зробити все автоматично. Марина Крауя лежала за п’ять метрів він Морланда зі штурмовою гвинтівкою G36; її обличчя було розмальоване чорною та зеленою маскувальними фарбами, світле волосся зв’язане у хвіст і заховане під одяг. Решта підрозділу зайняла позиції по обидва боки від Морланда й пильнувала вузьку стежку в лісі, що вела до їхньої засідки. Всі були готові вмить застрелити будь-якого росіянина, що ступив би на цю стежку. На самій стежці причаївся Арчер. Вотсон був по праву руку від Морланда, позаду — Бредлі з кулеметом GPMG, що прикривав засідку спереду. Вайлд лежав трохи далі, він був готовий підірвати встановлені раніше протипіхотні міни й перетворити звичайну лісову стежку на справжнє пекло. Усі вони мали індивідуальні засоби зв’язку на випадок, коли щось піде не так. А якщо зв’язок буде втрачено, Вотсон запалить червоний фаєр, і це означатиме, що слід відступати до «місця зустрічі на непередбачений випадок». Морланд зауважив, що фаєр лежить поряд із Вотсоном, готовий до активації.

Час тягнувся дуже повільно. Морланд постійно поглядав на годинник, рахуючи хвилини до часу «Ч». І ось о дев’ятій двадцять він почув гул кількох гелікоптерів, що летіли із заходу в напрямку Риги. «Ймовірно, це вертольоти із журналістами та Мі-24 для прикриття, — подумав Морланд, — їм потрібно підготуватися до прибуття VIP-персони». Від нервового напруження йому почало зводити шлунок. «Усе якось нереально... Не можу повірити, що все це зараз відбувається зі мною». Тієї миті він дуже чітко зрозумів, що таке страх.

— Все гаразд, містере? — запитав старший сержант Карті, який був з уельських гвардійців і, до речі, інструктором Морланда у Сандхерсті. — Можете собі уявити, що коїться у головах інших бійців.

Тим часом у них над головами пролетів перший штурмовий вертоліт Мі-24 й почав кружляти, здійснюючи таким чином прикриття з повітря. Морланд повторював подумки, що росіяни не зможуть побачити їх у лісі, це неможливо. Так він намагався заспокоїти себе, щоб не відволікатися від пильнування місцевості навкруги. Якщо росіяни хоч щось тямлять у війні, вони мали б розставити своїх людей буквально всюди.

Коли годинник Морланда показав десяту годину ранку, почулося низьке гудіння пари гелікоптерів Мі-8. «Це вже, мабуть, він. Зараз цей вертоліт приземлиться».

Наступні кілька хвилин, здавалось, тягнулися вічність. Штурмовий Мі-24 все ще кружляв у небі. Мі-8 без пригод сіли біля Лігатне. Це означало, що WIP вже зійшов на землю, а Мі-24 пильнує з неба, здійснюючи прикриття. Пройшло ще хвилин з десять. Тільки-но Морланд устиг подумати, чи достатньо близько Мі-24 тримаються VIP-персони, щоб потрапити у телекамери, як почувся тріск, який не можна було ні з чим переплутати, — це злетіли ракети «Стінгер». Крізь густе гілля над головою Морланд побачив два яскравих спалахи і два сліди від реактивних снарядів у небі. Самі ракети йому роздивитися не вдалось, однак два потужних вибухи чітко дали зрозуміти, що ракети влучили в ціль.

— Два Мі-24 знищено... Йєеес! Ось вам, виродки! — крикнув Морланд, щосили розмахуючи від радості кулаками, наче лупцюючи когось невидимого в небі.

08:30, субота, 27 травня 2017 року Даунінг-стрит, 10, Вайтхолл, Лондон

У той самий час за дві тисячі кілометрів від Латвії, у Лондоні, Трев Вокер сидів із прем’єр-міністром Вільямом Спенсером у його робочому кабінеті на Даунінг-стрит, 10 і дивився по телевізору екстрений випуск новин по каналу BBC. Йшла пряма трансляція «Russia Today» з англійськими субтитрами, що дуже влаштовувало британців. Прем’єр-міністр і Трев Вокер спостерігали, як гелікоптер із російським президентом сідає на дах будівлі, схожої на бункер посеред лісу, у Лігатне. Його супроводжував доволі кремезний, щокатий командувач Західного військового округу. Двоє чоловіків підійшли до виставлених напоказ тіл загиблих так званих латвійських терористів, які начебто збили російський гелікоптер Мі-24.

Гості мовчки стояли, поки оператор знімав тіла, покладені в ряд, та розміщену поряд з ними зброю, знайдену біля цих загиблих.

Потім камера повернулася до президента, що дивився в її об’єктив холодним поглядом, аніскільки не збентежений понівеченими закривавленими тілами латишів.

Цієї миті Вокер спалахнув нестримним бажанням набити комусь із росіян пику, так сильно його зачепила ця сцена. Та, на відміну від Вокера, президент вів себе стримано й готувався дати інтерв’ю. Він трохи примружив очі, вираз його обличчя був сердитий.

Наступної миті в небі за спиною президента пролунало два потужних вибухи. Телеоператори, ніби за командою, одночасно повернули об’єктиви камер у небо, сфокусувалися на двох вогняних кулях і одразу ж почали супроводжувати камерами уламки гелікоптерів, що падали на землю.

Потім оператори повернули телекамери до президента, щоб відзняти його реакцію на шокуючу подію, яка щойно сталася в небі над їхніми головами.

Далі вони знімали роботу офіцерів охорони, які миттю зреагували на непередбачувану зміну ситуації. Двоє м’язистих охоронців повалили президента на землю й накрили його своїми тілами, щоб забезпечити максимально можливий захист.

Камера продовжувала знімати. Здавалося, що все на кілька секунд зупинилось. Нарешті солдати зі зброєю в руках почали озиратися навкруги і зайняли бойове положення, готові дати відсіч будь-якому нападнику. Однак їх ніхто не атакував. Журналісти попадали на землю і просто лежали, не знаючи, що робити далі. Охоронці почали підніматись, але пістолети ховати не поспішали. Піднявся і розлючений президент. Його одяг був брудний. Він лаяв своїх охоронців, намагаючись відштовхнути від себе одного з них, який все ще продовжував виконувати свій службовий обов’язок — прикривати президента власним тілом.

Вокер поглянув на прем’єр-міністра із задоволеною усмішкою на обличчі.

— Чорт забирай, ви зробили це! Вам це вдалося... Прийміть мої вітання.

Прем’єр-міністр посміхнувся у відповідь.

— Ми разом це зробили, чи не так? Ми показали цьому виродку, хто тут головний. Тепер залишилося дочекатися реакції ЗМІ...

Тим часом Вокер і Спенсер спочатку з подивом, а потім з неприхованою радістю спостерігали, як замурзаний президент у прямому ефірі кричить на своїх охоронців і на телеоператора, вимагаючи, щоб той припинив зйомку. І лише за хвилину охоронці відвели президента до бронетранспортера, щоб заховати від об’єктивів телекамер.

Та замість того, щоб вимкнути телекамеру, оператор почав знімати переляканих і принижених російських військових. Він навів об’єктив на два палаючих гелікоптери в лісі неподалік. Над ними піднімався дим, боєприпаси, охоплені полум’ям, почали вибухати. Складалося враження, ніби в лісі ведеться запекла перестрілка.

— Що ж, прем’єр-міністре, — нарешті озвався Вокер. — Ви хотіли видовища — ось воно, на екранах мільйонів телевізорів. Маєте якісь ідеї з цього приводу? Може, варто нагородити бойовим хрестом нашого героя? Чи, краще, хрестом за відвагу? Нагорода підніме бойовий дух наших співвітчизників і продемонструє, що Британія налаштована серйозно.

— Треве, я думаю, росіянам не варто знати про нашу участь у всьому цьому. Пам’ятаєте, що вони зробили з Литвиненком? Нагороду наш герой, безперечно, отримає, однак ми не будемо цього афішувати. Згодом я матиму розмову з американцями. Запитаю в них, що вони зробили зі свого боку, щоб зупинити росіян.

08:00, субота, 27 травня 2017 року Корабель Її Величності «Королева Єлизавета», Балтійське море

Із гучномовця лунали різкі удари дзвона й електронні звуки, що складалися в слова. «Це не тренування. Це не тренування. Бойова тривога. Бойова тривога. Усім членам екіпажу зайняти свої бойові позиції», — повторював гучномовець. Чим би чоловіки та жінки, що входили до складу екіпажу корабля, не займалися, вони миттю все кидали й бігли на бойові пости. Капітан другого рангу на кораблі Її Величності «Королева Єлизавета» Джеймс Буш стояв на капітанському містку, приймав по внутрішньому зв’язку звіти від підрозділів свого екіпажу про готовність до бою й робив висновки, наскільки вони насправді готові до цього самого бою. «Тепер вже краще, — подумав він, — однак я не дозволю нікому розслабитись. Нам ще довго доведеться працювати, перш ніж команда справді буде готового до бою».

Після трьох днів шляху з Портсмута «Королева Єлизавета» пройшла крізь доволі вузьку протоку Скагеррак і увійшла в Балтійське море. Тепер вона була на відстані двадцяти п’яти морських миль від порту Свіноуйсьце та порту Щецин, розташованого майже на самому кордоні з Німеччиною. Щойно корабель залишив Ла-Манш, як капітан отримав наказ від прем’єр-міністра Великої Британії увійти до акваторії Балтійського моря, де морська піхота висадиться на узбережжі для демонстрації британських мускулів. Їх прикриватимуть п’ять фрегатів і винищувачів Морських сил реагування НАТО. Таке швидке переміщення зі Східного Середземномор’я до Балтії стане для ворога несподіванкою. Після об’єднання цих військово-морських сил йому не позаздриш.

Буш зазвичай був оптимістом, однак його оптимізм добряче похитнувся після інформації, отриманої від колишнього напарника — мічмана Джорді Рея, перш ніж корабель залишив Портсмут. Корабель Її Величності «Кент» — протичовновий фрегат типу 23 не виправдав надій. Він цілий день без проблем кружляв біля Північного Форланда, та коли отримав наказ взяти участь у навчаннях із протидії підводним човнам на великій швидкості — зламався і був змушений, «кульгаючи», повертатись назад у Портсмут для заміни генератора та зламаного карданного вала. Тож тактична група наразі залишилася лише з одним протичовновим судном — кораблем Її Величності «Ланкастер».

«І справді, що посієш — те й пожнеш», — сказав подумки Буш. Коли вже фінансисти міністерства оборони Великої Британії нарешті зрозуміють, що використання зношеної техніки не приносить ані тактичної, ані економічної користі. Ця ситуація нагадала Бушу гіркі слова адмірала Бітті, сказані біля Ютландії у 1916 році: «Здається, сьогодні з нашими кораблями коїться щось не те».

Так, звісно, у них є ударний підводний човен флоту Її Величності «Кмітливий», та він десь тихо нишпорить, за двісті морських миль на схід від узбережжя Калінінграда, пильнуючи кораблі, що прямують із Балтійська — головної бази військово-морського флоту Росії. Відтак уся тактична група залишалася лише з одним протичовновим кораблем. Дуже ризикована ситуація. Це як поставити всі наявні гроші на одну клітинку в рулетці. Та Буш не дуже полюбляв азартні ігри. Єдине, що його втішало, — можливо, політики його країни все ж порадилися з адміралами, а отже, знають, що роблять.

«Королева Єлизавета» тепер перебувала біля західної протоки. Досить близько до Балтійського моря, щоб змусити супротивника задуматись, та все ж не настільки, щоб це мало вигляд відвертого прояву агресії. І, що найважливіше, Буш мусив визнати, що після захоплення країн Балтії Росія заспокоїлась. Наче удав, що проковтнув кабана, а тепер намагається перетравити його. А це буде непросто, адже тварина жива і дуже розлючена. Розвідка доповідала, що росіяни постійно посилюють свою присутність у країнах Балтії, а це свідчить про їхню невпевненість у завтрашньому дні, особливо коли йдеться про контроль над розгніваними прибалтами. Місцеві жителі підозрювали можливість нападу й підготували в лісах надійні укриття з новітнім озброєнням. І, як показала практика, в арсеналі прибалтів не тільки гарна підготовка та неабиякі здібності до навчання, а й густі ліси їхньої Батьківщини, де є чимало місця, щоб причаїтись.

Росіяни почали розуміти: у випусках новин можна говорити що завгодно, якщо обрано шлях телевізійної пропаганди, але саму ситуацію не завжди можна контролювати. Тому в новинах подекуди почали проскакувати репортажі про ефективну боротьбу повстанців, внаслідок бойових дій яких з’являлися поранені чи вбиті росіяни. Більше того, з новин можна було дізнатися про російські гелікоптери, що намагаються, літаючи на малій висоті, розвідати в лісах позиції повстанців і стають легкою жертвою ракет ПЗРК класу земля-повітря. Навіть у самій Росії ЗМІ, окрім, звісно, видань, повністю підконтрольних владі, почали проводити паралелі з кривавими жахіттями війни в Чечні.

Публічне приниження президента було росіянам немов сіль на рану. Він прибув до Латвії зі знімальною групою, щоб зафіксувати перемогу, показати тіла загиблих ворогів і, поза сумнівом, продемонструвати, що чекає на всіх тих, хто чинитиме опір. Та у підсумку президент став героєм репортажу про цілковиту поразку: він кричав і розносив своїх охоронців, поки з неба за його спиною падали два палаючих гелікоптери.

Буш подумки посміхнувся від згадки про це, хоча вираз його обличчя залишався суворим. Вчора він помітив, як двоє моряків сміються, дивлячись щось на iPad. Буш попросив показати йому, що ж там такого смішного. Йому продемонстрували відео, де якийсь жартівник наклав крики російського президента з англійським дубляжем, зняті у прямому ефірі, на уривок із фільму «Бункер», у якому Гітлер лається в цьому самому бункері. То була доволі радикальна зміна звичного образу президента — успішного воїна-завойовника та спортсмена. Відео вмить стало популярним, буквально «вірусним», і було перекладене багатьма мовами. Буш трохи посміявся разом із моряками, однак наказав їм швидко повернутися до своєї роботи.

Тепер навіть найвпливовіші тележурналісти почали пов’язувати публічне приниження російського президента з активізацією боротьби прибалтів за свободу та незалежність. Ті спочатку сміялись, але, зрештою, це їх добряче підбадьорило. Швидше за все, сам президент це відео не бачив. Він був відомий відсутністю почуття гумору, тож тепер захоче відповісти на виклик повстанців.

Та хоча Буш і тішився тим, що в росіян у країнах Балтії все йде не так гладко, як їм би того хотілося, старпома більше непокоїла «Королева Єлизавета», а точніше, відсутність у неї необхідного ескорту. Він доповів про це капітану в Портсмуті. Той Буша вислухав, однак наказав продовжити виконання завдання з тим, що є. Тож тепер Буш, як і будь-який інший моряк, мусив змиритись і замовкнути. Кілька кораблів — це все, що Королівський військово-морський флот зміг максимально швидко надати для підкріплення тактичної групи. Та думати про це тепер не було сенсу, адже жодним магічним чином додаткові кораблі в ескорті не з’являться, не кажучи вже про прикриття з повітря морськими патрульними літаками, хоча б у найближчі кілька днів.

Будучи бойовим офіцером, Буш знав, що британський літак «Німрод», прикриваючи ескадру з неба, може вмить передавати в командний центр будь-які дані про переміщення ворожої техніки. Однак такого літака, хай навіть і застарілого, та від того не менш ефективного, вони не мали. Натомість угорі кружляв німецький «Локхід Р-ЗС Оріон», який, до речі, пролетів над ескадрою близько півгодини тому. Але він був не здатний налагодити захищений зв’язок із «Королевою Єлизаветою».

І все ж підмога вже була в дорозі. Знадобилося кілька днів, щоб командування перейшло від Великої Британії безпосередньо до НАТО й корабельна тактична група США із п’яти фрегатів і винищувачів приєдналась до об’єднаних морських сил реагування Альянсу. Буш сподівався, що росіяни сконцентруються на внутрішніх проблемах окупації балтійських країн й не підуть на подальшу ескалацію конфлікту з НАТО. Менше за все він хотів зустрітись із підводним човном класу «Кіло» — російською дуже ефективною, тихою дизель-генераторною субмариною, спеціально «заточеною» під антикорабельну та анти-човнову атаку у відносно мілких водах, саме як у випадку з Балтикою.

На росіян очікував сюрприз. Тактичною групою командував капітан флагманського корабля «Королева Єлизавета». Він наказав морським піхотинцям потренуватись у висадці на берег у Грайфсвальдській затоці, тихій бухті між островом Ругген і північним берегом Німеччини. Це буде не тільки доволі корисне тренування для членів тактичної групи, які щойно розпочали відпрацювання бойових злагоджених дій у нових умовах. Воно дасть можливість засобам масової інформації зняти вражаючі репортажі про суворих на вигляд королівських морських піхотинців, які штурмують дикі піщані пляжі. Політики були переконані, що цей меседж змусить росіян зрозуміти: Велика Британія налаштована серйозно.

План адмірала був чіткий і зрозумілий. Десантний корабель «Оплот» наблизиться до берегової лінії разом із двома суднами супроводу: надсучасним протиповітряним кораблем типу 45 «Сміливий» і античовновим фрегатом типу 23 «Ланкастер». Тим часом флагман флоту залишатиметься в морі разом із протиповітряним кораблем «Безстрашний», що патрулюватиме води навколо місця проведення операції, та двома допоміжними кораблями Королівського військово-морського флоту Великої Британії, які забезпечуватимуть надійне постачання ресурсів тактичній групі — насамперед це стосувалося дозаправлення ненажерливих газотурбінних двигунів «Королеви Єлизавети», що потрібно було робити кожних два дні.

Перед командиром тактичної групи постала та сама дилема, яка свого часу непокоїла адмірала Сенді Вудварда під час відвойовування Фолклендських островів: як вберегти свій корабель і водночас прикрити десантне судно, що має висадити на берег британських морських піхотинців. Командир вирішив піти на компроміс: він відправив до берега ескорт із двох суден, а сам при цьому залишився у морі. Таким чином, серед іншого, він покращив радіолокаційне зображення, яке суттєво втрачає свою чіткість із наближенням до берега. Щоб убезпечити судно від можливого нападу підводних човнів, залишив у власному ескорті «Сміливий», побудований за передовими технологіями. Головною його функцією була, звісно, протиповітряна оборона, однак корабель також міг чинити гідний опір субмаринам, адже мав гідролокатор та гелікоптер «Мерлін».

Тим часом далеко на схід у Балтійському морі зачаїлась субмарина-винищувач «Кмітливий», яка всіма своїми датчиками та пристроями стежила за пересуваннями суден Балтійського флоту військово-морських сил Росії. Час від часу субмарина піднімала перископ, щоб отримати радіолокаційне зображення із радара. Іншими словами, вона робила все, щоб вчасно визначити найменшу загрозу для тактичної групи та відреагувати на неї. Однак Буш вважав, що цього замало: на його переконання, тактичній групі необхідно більше ударних підводних човнів, не кажучи вже про додатковий корабельний ескорт. Балтійське море, навіть у межах «дружнього» західного кордону, залишало чимало простору для непомітних субмарин ворога, особливо якщо він зможе вдало ними скористатись.

Буш ніяк не міг зрозуміти логіку свого командування. Якщо, відповідно до підписаної урядом статті 5, Британія перебуває у стані війни з Росією, то навіщо тоді влаштовувати шоу із висадкою морських піхотинців? Потрібно або дати бій у найкращих традиціях Гораціо Нельсона, або зачекати осторонь, поки не з’явиться можливість вдарити досить сильно, щоб перемогти. Але в жодному разі не варто видавати свої плани без будь-якої дійсно вагомої стратегічної потреби.

Буш спостерігав, як під злітною палубою метушаться солдати із десантно-диверсійного та інженерно-саперного полків морської піхоти. Вони перебігали від одного краю палуби до іншого, готуючись до висадки. Всі були одягнені у яскраві жилети зі знаками розрізнення відповідно до виконуваних на палубі функцій. У тренуванні їм допомагав підрозділ десантно-диверсійних військ морської піхоти, закріплений за гелікоптером «Мерлій». Це були повністю екіпіровані солдати із важкими похідними рюкзаками, у бронежилетах та зі зброєю в руках — одягнені й укомплектовані усіма атрибутами відповідно до вимог воєнного часу. Солдати стояли на ліфтовій платформі й чекали наказу про посадку на борт. Два великих двомоторних гелікоптери «Чинук» приземлились на палубі, в них завантажили гармати та гусеничні бронетранспортери «Вікінг». Висадку знімала команда телеоператорів, щоб продемонструвати глядачам усього світу силу й потужність Королівських військово-морських сил, якими Велика Британія дійсно могла пишатись.

Одягнений в білу вогнетривку балаклаву та рукавиці, Буш увійшов у командний пункт — центр нервової системи корабля. Звідси здійснювався контроль над радарно-навігаційними системами та системами управління вогнем, що захищали судно. Єдине, чого тут не було, — це диспетчерської для управління польотами, адже вона розташовувалася на «острові» над палубою, як на звичайному аеродромі. Коли очі Буша трохи адаптувалися до темряви, він розгледів операторів у масках, що сиділи перед моніторами, світло від яких наповнювало приміщення тьмяним моторошним сяйвом.

У центрі командного пункту виднілася доволі висока постать. То був капітан корабля Тоні Нарборо. Поряд із ним стояв командир поста бойового управління зброєю; він керував нею, як диригент оркестром, щоправда, цей оркестр був покликаний не розважати, а захищати.

— Привіт, старпоме. У нас тут є дещо, — промовив Нарборо, намагаючись залишатися спокійним. — «Сміливий» повідомляє, що вловив чийсь гідролокаційний слід. Це може бути «Кіло».

— Чи є якась інформація стосовно того, в якому напрямку він рухається? — запитав Буш приглушеним балаклавою голосом. Балаклаву на випадок виникнення пожежі зобов’язані носити всі, коли діє наказ «зайняти бойові позиції». Адже пожежа на бойовому судні — це друга найнебезпечніша проблема після власне потоплення.

— Схоже, цей об’єкт рухається в напрямку нашої десантної групи, на південь від нас, — відповів Нарборо. — «Ланкастер» і «Безстрашний» прикривають десантну групу з активним гідролокатором, а «Сміливий» захищає нас із півночі.

— Може, нам варто відкласти висадку, поки не впевнимось у відсутності загрози від цієї субмарини? — запропонував Буш.

— Слушна думка, старпоме. Та адмірал чітко дав зрозуміти, що тренувальна висадка десанту має відбутися. Весь світ побачить нас на своїх телеекранах, і ми не можемо дозволити собі виставити свою армію як таку, що втікає за першої ж загрози. Так, звісно, наша розвідка вважає, що Росія намагатиметься перевірити нашу оборону на міцність, однак ніхто не вірить, що росіяни почнуть атакувати. Та проблема у тому, що ми ще тільки чекаємо на дозвіл перейти від пасивних заходів «правил застосування зброї» до активних. Поки ж ми його не отримали, все, що можемо зробити, — це відстежувати і спостерігати... Доки, звісно, не виникне серйозна загроза для нас.

Буш високо цінував Нарборо як професійного морського капітана, однак знав, що той не буде сперечатись зі своїм безпосереднім керівництвом, адже це може негативно вплинути на його кар’єру. А це означає, що хоча в них у будь-який момент може виникнути необхідність перейти від пасивних заходів «правил застосування зброї» до активних у разі нападу, Нарборо цього не зробить без відповідного дозволу, а поки він надійде, вже буде пізно. Якщо в бік корабля випущено ракети, бомби чи торпеди, зміна статусу відповідно до «правил застосування зброї» є очевидною. Після недавнього прецеденту, пов’язаного із потопленням росіянами британського судна, Буш був переконаний: якщо вороже судно чи літак наближається на відстань удару, слід вважати цю ситуацію небезпечною і негайно вживати заходів. Але постає питання: якщо британці вважають, що активний статус «правил застосування зброї» занадто провокативний, то що вони взагалі роблять поблизу Росії?

Однак цими роздумами перший помічник не наважився поділитись.

— То, може, нам варто наблизитися впритул до десантного корабля? — натомість запитав Буш.

— Тоді ми будемо гарною ціллю для росіян: всі в одному місці. Ні, старпоме, необхідно розосередитися. До того ж нам краще залишатись у відкритому морі. Наближення до берегів і мілководдя суттєво обмежать наше маневрування, а отже, заважатиме нашій обороноздатності, — відповів Нарборо, голос якого тепер здавався доволі різким і трохи роздратованим.

Буш знав, що на мілководді дуже важко помітити ворожий підводний човен. До того ж перепади температури та солоності вод Балтійського моря на різній глибині теж серйозно ускладнюють гідролокацію. А отже, субмарини ворога матимуть перевагу. Нарборо знав це все не гірше за Буша. Тут нічого було обговорювати. Раптом тишу в командному пункті порушив голос командира поста бойового управління зброєю:

— «Сміливий» повідомляє про субмарину, можливо це човен класу «Кіло», 54 градуси, 25 мінут, 23,898 секунди східної довготи, 14 градусів, 24 мінути, 35,280 секунди північної широти. Рухається до нас у напрямку 26,75 градуса, відстань 10,234 морської милі.

— Дізнайтесь у «Сміливого», яких заходів вжито, — наказав Нарборо.

— Я щойно розмовляв із ними. «Сміливий» підняв у повітря протичовновий гелікоптер «Мерлін». Гідролокатор у «Сміливого» працює, він стежить за пересуванням підводного човна.

Буш швидко обмірковував, чим це загрожує. Швидкість зануреного підводного човна «Кіло» 17 вузлів. Діапазон враження його універсальних глибоководних самонавідних торпед з акустично активною системою наведення по кільватерному сліду корабля-цілі та 200-кілограмовою боєголовкою становить 22 морські милі. Отже, «Кіло» вже може випустити торпеду по «Королеві Єлизаветі». Втім, якщо капітан субмарини справді професіонал, то він спочатку захоче отримати візуальний контакт із ціллю з відстані близько 9000 метрів, що умовно дорівнює п’яти морським милям. Таким чином, ймовірну атаку на «Королеву Єлизавету» може бути здійснено приблизно за тридцять п’ять хвилин, якщо, звісно, росіяни мають намір це зробити.

«Як, чорт забирай, ця субмарина змогла так близько до нас підкрастися, і чому ніхто її вчасно не помітив?» — мав би подумати Буш, шокований таким поворотом подій, однак відповідь була очевидною: «Ми самі себе подали росіянам на тарілочці, адже не мали необхідного протичовнового ескорту!»

Буш кинув погляд у бік Нарборо. Крізь вузький розріз його балаклави старпом побачив у світло-блакитних очах капітана справжній страх. Однак лише на мить. Нарборо різко вхопив мікрофон і швидко почав віддавати команди:

— Начальнику вахти — загроза ураження номер один, стан «Зулу». Керманичу — негайно розпочати зиґзаґи на максимальній швидкості. Це завадить ворогу прицілитися. Потім раптово сповільнитися до п’яти вузлів — так він не зможе нас почути. Наказати гелікоптеру «Мерлін» скинути гідролокаційний буй між нами та субмариною. А тепер... Старпоме, я залишаюся тут, щоб захистити корабель. А ви йдіть на капітанський місток.

— Так точно, сер. — Буш віддав честь і миттю залишив командний пункт.

09:35, субота, 27 травня 2017 року Пункт управління, субмарина класу «Кіло», «Краснокам’янськ», Балтійське море

Капітан другого рангу військово-морських сил Росії Олександр Іванович Чернавін стояв у затемненій кабіні управління підводного човна класу «Кіло» «Краснока-м’янськ». Зліва від нього, в тісному приміщенні, у світлі моніторів розташувався особовий склад. За пультом управління судном перебували керманичі горизонтальної тяги, що відповідали за занурення чи спливання на поверхню. Ними керував офіцер з управління горизонтальною тягою. Позаду стояв начальник вахти. По праву руку від Олександра Івановича розмістились оператори, у розпорядженні яких був як пасивний, так і активний гідролокатори. Вони пильно стежили за рухом об’єктів, прислухаючись до шуму від гвинтів та від корпусу, що розсікає воду. Позаду Чернавіна стояв його перший заступник, старший помічник командира судна.

У пункті управління було доволі тепло. Відчувався запах чоловічого поту — нормальне явище для підводного човна, який вже кілька днів перебуває в морі. Чернавін, як і решта екіпажу, був одягнений в уніформу синього кольору: вогнетривкі бавовняні штани, кросівки, вицвіла від віку й просочена потом тільняшка — смугаста біло-синя футболка з довгими рукавами, що залишилась у спадок ще від царського флоту. Цей елемент уніформи користувався популярністю серед вояків-підводників військово-морського флоту Росії і вважався ознакою елітних збройних сил.

В пункті управління стояла тиша. Чернавін намагався приборкати різкий наплив адреналіну. Професійний підводник у такій ситуації повинен зберігати холоднокровність і ясний розум, щоб бути спроможним із математичною точністю розрахувати свої шанси на успіх, наче граючи в шахи із п’ятьма суперниками одночасно. Інакше й бути не може, якщо він і його команда хочуть залишитись живими після виконання завдання.

Трохи згодом Чернавін матиме коротку мить, щоб побачити ціль через невеличкий командирський перископ, однак зараз потрібно уявити її на поверхні води без безпосереднього візуального контакту. Далі він повинен зрозуміти, що конкретно відбувається на поверхні моря, і, коли з’явиться шанс підняти перископ, заздалегідь знати, куди дивитися, щоб не гаяти час дарма. Більш того, на той момент потрібно знати, що саме можна буде побачити в окулярі перископа. Мінімізація часу перебування невеличкої головки перископа над водою — головна умова убезпечення човна і команди, інакше перископ засічуть радари ворога або пильний погляд його дозорних.

Якщо Чернавін і хвилювався, то тільки через те, що його «Краснокам’янськ» зараз перебував у зоні торпедного ураження з чимось настільки великим, чого він раніше ніколи в житті на бачив, більшого навіть за величезні кораблі російського військово-морського флоту, з якими зустрічався на навчаннях. Досвідчений оператор гідролокатора російського підводного човна був у скрутному становищі, адже він зазвичай повинен ввести в систему тип і клас корабля, а ще краще — і його назву. У росіян за роки спостережень за військово-морським флотом НАТО зібралась чимала база характеристик їхніх човнів. Російські моряки вивчали всі параметри кораблів НАТО, із рівнем шуму включно. Однак «Королева Єлизавета» — нове судно, і його характеристик у російській базі ще не було.

«Якщо я програю, керівництво військово-морського флоту мені цього не пробачить, особливо після стількох зусиль і часу, витраченого на моє навчання», — думав він.

Чернавін був реалістом — типовим продуктом виховання в сім’ї колгоспника з підмосковного села. На мить він відчув, що це доля. Все відбувалось, як у романах, що їх він полюбляв читати. Схоже було на те, що все його життя складалося таким чином, щоб він опинився саме в цьому місці й саме в цей час. У школі Чернавін навчався на «відмінно», та найкраще йому давалися математика та фізика, тому вирішив поступати до Академії військово-морських сил. Настали сумні й похмурі дев’яності, після розпаду Радянського Союзу всюди панувала розруха. Чернавін розпочав службу на Північному флоті, коли в Мурманську ржавіли підводні човни, які раніше були гордістю військово-морського флоту, а тепер стали соромом для тих, хто ними раніше командував. Та згодом, дякувати Господу, часи змінилися, і Росія почала відроджувати втрачену гордість завдяки президенту, під пильним керівництвом якого в ВМФ розпочався поступовий процес переобладнання.

Чернавін проявив себе як наполегливий, працелюбний і добре навчений офіцер, кваліфікований підводник, що довів свою майстерність, за що й був призначений капітаном субмарини «Краснокам’янськ». Після двох років підготовки це судно із добре навченою командою стало серйозною зброєю. І тепер настав його час діяти. Чернавін не раз спостерігав за навчаннями НАТО, в яких брали участь субмарини військово-морських сил Великої Британії, — ці навчання проводили в рамках програми «Трайдент» неподалік від бази ВМФ «Клайд». Таку можливість він отримав після того, як цю зону залишив британський морський патрульний літак. Тоді російські підводні човни почали заходити туди, де раніше їм ніколи не доводилося бувати. Та все ж нічого подібного за розмірами, якщо судити з доповідей оператора гідролокатора за останню годину, Чернавін ще не бачив. Це було гігантське судно, і він мусив хоча б на мить поглянути на нього.

Найбільшими об’єктами, що потрапляли на екран гідролокатора Чернавіна, були круїзні лайнери, які так полюбляють пенсіонери західних держав. Тож перш ніж продовжити спостереження, йому потрібен був візуальний контакт з об’єктом. Чернавін також пам’ятав і головне правило підводника: «Помітити, але при цьому не бути поміченим». Якщо ворог засіче «Краснокам’янськ», то вся його команда піде на корм крабам, адже його буквально розчавить численними вибухами глибоководних бомб, які градом посиплються із фрегатів ескорту цього флагманського судна.

Чернавін всерйоз переймався тим ескортом. Гідролокатор «Краснокам’янська» засвідчив, що судна ескорту зближуються із субмариною, одне з них вдалося ідентифікувати: швидше за все, це судно нового типу 45, що має гідролокаційний буй і протисубмаринний гелікоптер. Чернавін вирішив вжити заходів, зануривши субмарину глибше, і «Краснокам’янськ» почав виписувати зиґзаґи на швидкості 17 вузлів протягом п’ятнадцяти чи двадцяти хвилин, а потім перейшов на дрейф на швидкості близько п’яти вузлів, щоб мінімізувати шум від двигунів субмарини, аби британський гідролокатор не зміг її помітити.

Десь неподалік точно мав бути ескорт. Таке величезне судно, а тим більше флагманський корабель, обов’язково має чимало ескортних суден, особливо якщо це флагман десантної групи. На російському військово-морському флоті залишити такий корабель в морі наодинці, без ескорту, вважається недбалістю і кримінальним правопорушенням. Тож ескорт однозначно десь має бути. Проте його не було видно.

«Не може бути, щоб все було так легко, — подумав Чернавін, — це однозначно якась пастка».

Коли «Краснокам’янськ» останній раз спливав на поверхню, щоб прийняти радіоповідомлення від штабу командування Балтійського військово-морського флоту Росії, він отримав абсолютно чіткий і однозначний наказ. У західній частині Балтійського моря очікується поява британської десантної бойової групи. Завданням Чернавіна було підібратися досить близько, щоб мати можливість відстежувати її пересування. Більше того, був прямий наказ від самого президента: не втратити можливості нанести потужний, дуже серйозний удар по агресорах із НАТО. Чернавін добре зрозумів сказане президентом: за першої ж нагоди нанести удар по флагманському судну ВМФ Великої Британії «Королева Єлизавета». Він отримав шанс, і його обов’язок — цей шанс не втратити.

Тишу в пункті управління порушив один із операторів гідролокатора:

— Відстань до невизначеного об’єкта 10 000 метрів. Об’єкт, найімовірніше, рухається зиґзаґами на великій швидкості.

Тим часом керманич горизонтальної тяги почав диктувати дані про змінення глибини, поки «Краснокам’янськ» під його управлінням піднімався на поверхню з глибини 200 метрів:

— П’ятдесят, сорок, тридцять, двадцять... Наближаємося до глибини досяжності перископа. Перископна глибина... досягнута.

— Ось тут і зупинись, — наказав Чернавін. — Підняти перископ.

Нагнувшись, він взявся за ручки перископа, що вискочили перед ним. Капітан субмарини схопив перископ ще до того, як ручки встигли дійти до рівня його колін, щоб якомога швидше поглянути в окуляр на британське судно, не втрачаючи дарма дорогоцінні секунди.

Чернавін був досвідченим підводником, його очі вже звикли до оптики перископа, тож йому не треба було чекати, поки вони зможуть розрізнити зображення в об’єктиві. Капітан субмарини вмить визначив, що це корабель Її Величності «Королева Єлизавета» — з його величезною палубою, трампліном на носовій частині та двома «островами» по правому борту. Хоча до судна було ще близько п’яти морських миль, навіть із такої чималої відстані воно заворожувало, особливо з огляду на той факт, що його зображення було добряче збільшено сильними лінзами перископа субмарини. Здавалося, що цей корабель повністю заповнив собою видошукач перископа.

— Опустити перископ. Заповнити водою торпедні труби на третину. Приготуватися до вогню, — наказав Чернавін. Перископ зі свистом сховався на своє місце у підлозі в пункті управління.

Чернавін звернувся до свого старшого помічника, який все ще стояв за його спиною.

— Підтверджую візуальний контакт із британським авіаносцем «Королева Єлизавета».

Старший помічник зробив крок уперед.

— Підняти перископ.

Як і капітан, він швидко нагнувся, щоб також не гаяти дарма час. П’яти секунд йому вистачило, щоб роздивитися ціль.

— Опустити перископ.

Чернавін поглянув на старшого помічника.

— Підтверджую, — прозвучало у відповідь.

Ситуація ставала дедалі напруженішою. Чернавін глибоко вдихнув, і на мить по його тілу прокотилась хвиля спокою, здалося, що час навколо нього зупинився. Але це лише на мить, потім відчуття реальності знову повернулось до командира підводного човна. Те, що зараз збирався зробити Чернавін, стане подією такого ж масштабу, як потоплення у жовтні 1939 року корабля Її Величності «Роял Оук» — гордості королівського військово-морського флоту Великої Британії — німецьким підводним човном у Скапа-Флоу[29]. Або як потоплення грізних лінкорів «Ріпалс» і «Принц Уельський» японськими бомбардувальниками у 1941 році — то була подія, що змінила хід Другої світової війни на південному сході Азії. А тепер найбільше із будь-коли побудованих суден для королівських військово-морських сил, «Королева Єлизавета», от-от до них приєднається. І в цьому буде заслуга капітана другого рангу військово-морських сил Росії Олександра Чернавіна.

На секунду командир замислився, адже зараз він перебував за крок до того, щоб відправити кілька сотень британських моряків на вічний спочинок на дні Балтійського моря. Він розумів, що наказ атакувати надійшов прямо від президента. Та оскільки Чернавін колись був студентом-істориком, то добре розумів історичне значення такого наказу, адже усвідомлював, що він спрямований проти країни, яка навіть не перебуває у стані війни з Росією. Потоплення британського мінного тральщика під Ригою — це була зовсім інша справа. Тому кораблю просто не пощастило, і він став жертвою обставин. Однак атака на авіаносець «Королева Єлизавета» — це вже неспровокована, зумисна агресія проти Великої Британії. Та ця нерішучість Чернавіна була доволі швидкоплинною. Він кинув погляд на свого старшого помічника. Якщо Чернавін не хотів атакувати це судно, то не треба було давати наказ помічникові підіймати перископ, щоб пересвідчитись, чи це дійсно британський авіаносець. І якщо він, капітан, спробує зараз ухилитися від виконання наказу — гнів президента буде навіть важко уявити. Чернавін анітрохи не сумнівався, що у нього тоді будуть величезні проблеми, а всім його близьким і далеким родичам доведеться провести решту свого життя за ґратами.

— Курс три-три-п’ять. Відстань: дев’ять тисяч метрів, — «проспівав» оператор гідролокатора, наче священик російської православної церкви перед іконостасом у задимленому ладаном приміщенні храму.

— Ціль підтверджено, приготуватись до відкриття вогню, — скомандував Чернавін.

«Краснокам’янськ» продовжував непомітно крастися під товщею моря.

— Вогонь!

Відчувався глухий удар по корпусу судна — це стартувала перша торпеда. Потім пауза. Пішла друга торпеда. За нею — третя.

— Торпеди пішли... Горизонтальні тяги на десять градусів униз. Кермо вправо! — наказав Чернавін. — Занурити судно на глибину сто метрів, — скомандував він керманичам горизонтальної тяги.

Субмарина круто нахилилася вниз і почала глибоке занурення, щоб не бути виявленою противником. Коли необхідна глибина була досягнута і субмарина вирівнялась, у пункті управління знову настала тиша; тепер всі чекали неминучого...

Оператори гідролокатора почули, як гучний ритмічний гул гігантських гребних гвинтів «Королеви Єлизавети» відчутно змінився, а отже, команда авіаносця дізналася про запуск торпед і почала вживати відчайдушних контрзаходів. «Та цього недостатньо, й до того ж надто пізно», — подумав Чернавін, коли високотехнологічні торпеди вже були на шляху до своєї цілі — великої, повільної та неповороткої. Можливо, авіаносець зміг би ухилитися від однієї, та врятуватися від трьох торпед він ніяк не міг. Чернавін подумки молився: «Хоч би все пройшло як належить». Наслідки невлучання лякали його значно більше, аніж гріх, що впаде на його душу в разі успіху.

І тут вся команда підводного човна почула глухий вибух. Перша торпеда досягла цілі. Пролунало ще два вибухи.

Тепер оператор гідролокатора монотонним голосом наспівував пісню смерті:

— Вибух... Другий вибух... Третій вибух...

У навушниках операторів гідролокатора гул гвинтів «Королеви Єлизавети» припинився. Вони почули скрегіт поперечних перегородок, що почали ламатися після вибуху.