Війна з Росією

Передмова

Війна з Росією розпочалася в Україні у березні 2014 року.

Тоді я був британським генералом з чотирма зірками на погонах[1] та заступником Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі[2], заступником керівника американського стратегічного командування НАТО. Працюючи в центральному штабі Об’єднаних збройних сил Європи (Ставці Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі)[3], розташованому на півночі від міста Монс у Бельгії, я був досвідченим фахівцем, який у минулому командував військами швидкого реагування НАТО. Обіймав посаду заступника Верховного головнокомандувача протягом трьох років і маю зізнатися: як і багато моїх високопоставлених колег-військових, я вважав, що стратегічною метою НАТО має бути партнерство з Росією, навіть незважаючи на її вторгнення у Грузію у 2008 році. Я кілька разів відвідував Москву, розбудовуючи відносини з керівництвом російської армії. Я також приймав у себе генерала Валерія Герасимова, який наразі є головою генштабу Росії та командувачем російських збройних сил.

Проте моє розуміння реальних намірів Росії кардинально змінилося після вторгнення її у Крим та на Схід України і підтримки там сепаратистів, а також після заяв російського президента про об’єднання російськомовних громадян під прапором «матінки Росії». Відтоді Росія є нашим стратегічним опонентом, що ступив на шлях конфронтації із Заходом. Вона створила і продовжує нарощувати свою військову міць, викинувши на смітник всі правила, на яких ґрунтувалася система безпеки в Європі після холодної війни. Путін запустив маховик, який можна буде зупинити лише тоді, коли Захід прокинеться, усвідомить, що справжня війна стає все реальнішою, та почне вживати термінових заходів.

Ця книжка є і попередженням, і застереженням. Поки не стало надто пізно.

Ще у березні 2014 року ми всі — західні військові лідери — не могли повірити, що анексія Криму — це не що інше, як російське вторгнення в Україну. Ми не вірили до тих пір, поки це не стало абсолютно очевидним. Відверто кажучи, у контексті всіх подій то була перша спроба силою змінити кордони Європи з часів гітлерівського вторгнення у Радянський Союз у 1941 році.

Ми не лише стали свідками повернення до жорстокої політики сили, політики «заліза та крові» в Європі, а й побачили нову форму війни держави з державою. Росія не просто грубо застосувала силу — вона підірвала цілісність України зсередини, навіть не вдаючись до нападу в звичному для всіх розумінні. Я дивився телевізійні випуски новин CNN і BBC News 24 на великому екрані в офісі штаб-квартири НАТО. Показували солдат у зеленій формі без розпізнавальних знаків, які б ідентифікували їх, вказували на державу та рід військ. Їхні обличчя приховували балаклави та шоломи. Вони керували транспортними засобами, приналежність яких теж неможливо було встановити. Я та інші командири спостерігали за цим і дуже добре розуміли, кому належить той транспорт і хто ним керує. Але одна справа розуміти, а інша — довести це. Все було організовано дуже професійно та чітко виконувалося. Ми навіть не думали протистояти цьому, адже Україна не є членом НАТО.

Потім ми регулярно отримували рапорти від Розвідувального центру НАТО, що займається збиранням та обробкою інформації. У них були дані про чисельність бронетанкових військ і повітряно-десантних дивізій, які готувалися до вторгнення в іншу частину України. Крім того, ми стали свідками безпрецедентного нарощення російської військової присутності на кордоні з країнами Балтії: Естонією, Латвією та Литвою. Тепер це вже ставало нашою проблемою, тому що балтійські країни є членами НАТО з 2004 року. А потім, 18 березня 2014 року, президент Путін виступив у Кремлі й офіційно визнав Крим частиною Російської Федерації.

Наступного ранку ми разом із моїм безпосереднім босом — Верховним головнокомандувачем Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі[4], генералом Філом Брідловом — вже сиділи на оперативній нараді у штаб-квартирі НАТО, в Центрі управління кризовими операціями, що є самим серцем Ставки Верховного головнокомандувача. Цей сучасний командний центр було побудовано замість старого бункера часів холодної війни. Сучасне приміщення — стратегічний нервовий центр НАТО — призначене для реагування на виклики XXI століття, породжені конфліктами. Роботу Центру забезпечує як військовий, так і цивільний персонал із двадцяти восьми країн Альянсу. Він співпрацює з безліччю міжнародних організацій та установ, разом з якими НАТО виконує свою найважливішу місію. Група командування штабу може розробляти стратегічні плани і діяти, маючи сучасні комп’ютери, велику кількість медіа-каналів, що цілодобово отримують інформацію з різних новинних ресурсів і громадських медіа, а також можливість спостерігати в реальному часі за допомогою супутників і безпілотників.

Скляні стіни, відкритий офісний простір та яскраво освітлені кімнати для конференцій роблять атмосферу Центру більш схожою на торговельний майданчик інвестиційного банку Лондона, ніж на традиційний військовий штаб, де групі командування та допоміжному персоналу доповідають про поточну ситуацію у зонах конфліктів.

Попри шок від російського вторгнення тон дискусії був виваженим і поміркованим. Говорили по суті. Ми намагалися знайти можливість вчасно продемонструвати, що НАТО залишається впливовою організацією, з якою варто рахуватися. Зрештою, для того щоб протистояти військовій агресії, у нас був сценарій, розроблений Альянсом шістдесят п’ять років тому. Зробивши щось не так, ми би ризикували показати, що НАТО має слабкі сторони. Тому всі двадцять вісім держав-членів НАТО повинні були узгодити дії та продемонструвати усьому світові єдність.

Як же це мало відбуватися?

Я добре пам’ятаю присмак нереальності, коли командувач Військово-повітряних сил США, генерал-майор, ветеран кількох війн останнього десятиріччя та людина, не схильна перебільшувати, робив для нас аналіз змісту кремлівської промови президента Росії. Він цитував часом дивні, але завжди гіпернаціоналістичні вислови російського президента на кшталт: «У нас є всі підстави вважати, що політика стримування Росії, яка відбувалася у вісімнадцятому, дев’ятнадцятому і двадцятому століттях все ще триває». Далі було застрашливе попередження для Заходу: «Якщо ви стиснете пружину, вона у якийсь момент розпрямиться. Це те, що ви мусите пам’ятати завжди». Промова закінчувалася недвозначною заявою, що Росія та Україна були «однією нацією» і що «Київ є матір’ю міст руських».

Я слухав, і наслідки ставали все яснішими. Анексія Криму та мрія Путіна возз’єднати всі колишні «російськомовні» республіки Радянського Союзу під прапором «матінки Росії» мало чим відрізнялися від ідей Гітлера та анексії ним Судетів у 1938 році. Чи говоритимуть майбутні історики про Крим як про Рейнську область і Судети нашого часу? І далі за аналогією: чи зможе спроба Росії знову приєднати країни Балтії з їхніми чималими російськомовними меншинами до нової Російської імперії призвести до ситуації, подібної до тієї, що була у Польщі за часів Гітлера? Моя відповідь — незаперечне «так», якщо НАТО не зможе проявити рішучість. Ми спостерігали подальше нарощування російських військ на кордонах як України, так і країн Балтії. Такого сценарію НАТО ніколи не мало. І сучасний Захід (йдеться про більш широке поняття — Європу, США, Канаду, Австралію та Нову Зеландію разом узяті) теж ніколи не міг уявити такого розвитку подій.

Навіть у цій ситуації видатні військові теоретики Заходу передбачали кінець промислових воєн між державами. Але якщо моя пристрасть до історії і навчила мене чогось, так це того, що не можна сприймати незаперечні факти як щось само собою зрозуміле і що ми не здатні робити висновки з уроків минулого. Я почувався так, ніби повернувся у штабний коледж у дні холодної війни кінця 1980-х: ми знову говоримо про російські танкові війська та повітряно-десантні дивізії і вираховуємо, де й коли вони можуть атакувати кордони України.

Найбільше мене непокоїли країни Балтії і те, що така російська агресія означатиме для них. Із якимось відчуттям дискомфорту я згадав своє інтерв’ю у вересні 2012-го на латвійському телебаченні. У ньому, відповідаючи на деякі гострі запитання інтерв’юера, я впевнено говорив, що не бачу жодної загрози для країн Балтії від цього російського уряду. Як же я помилявся тоді. Командувачі оборонних сил волелюбних балтійських держав — країн, орієнтованих на цінності Західної Європи, — були моїми друзями. Кожен із них мав родича, депортованого до Сибіру або ліквідованого під час чисток у радянську епоху. А колишній Командувач Силами оборони Естонії і сам був депортований у російський ГУЛАГ з усією родиною, коли йому було дев’ять років. Усі вони зазнали жорстокість призову на військову службу в Радянську армію. А коли Радянський Союз у 1991 році розпався, присвятили свої життя єдиній тоді меті — відірватися від радянської імперії. Вони вже розуміли, які жахи можуть чекати на них там. А я, британець за походженням і американець за місцем служби у НАТО, ще і не починав цього усвідомлювати. Всі вони були людьми, які розуміли справжнє значення слова «свобода».

Я подзвонив кожному з них по черзі: Ріхо Террасу, Раймондсу Ґраубе та Арвідасу Поцюсу. Вони були спокійними, але абсолютно реалістично оцінювали ситуацію і повідомили про безпрецедентний рівень російської військової присутності в їхньому повітряному і морському просторі та вздовж спільних сухопутних кордонів. Вони чітко розуміли: все це розігрується для того, щоб залякати їх. Добре знаючи цей старий метод Радянського Союзу, не мали жодної ілюзії щодо того, свідками чого зараз є.

Згодом з’ясувалося, що американці вже відреагували і прибули туди ще раніше, ніж я. Генерал Марті Демпсі — голова Об’єднаного комітету начальників штабів — того самого дня провів із командувачами збройних сил цих держав телефонну нараду. У відповідь на їхнє занепокоєння ситуацією він наказав негайно розмістити у країнах Балтії ескадри винищувачів F-16. Навіть за цим єдиним рішенням мені стало зрозуміло, що Америка продовжує підтримувати ідею зміцнення Європи та гарантування свободи в ній. І якщо Росія нападе, хоч як би неймовірно це не звучало, вони зможуть застосувати розміщені в Балтії літаки. А це означатиме, що на США також напали. Разом з тим, мої друзі були розчаровані і вкрай засмучені, але не здивовані тим, що жодна з найбільших європейських країн НАТО — Велика Британія, Франція чи Німеччина — не проявила солідарності з ними. Вони мали право докоряти мені: «Ми ж говорили, що так буде». Однак ніхто з них такого не сказав. У цьому просто не було потреби. Все було зрозуміло без слів.

У повсякденне життя Ставки Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі швидко увійшли та почали домінувати питання кризи в Україні і того, як НАТО має реагувати на неї. Наприкінці одного з брифінгів Філ Брідлов — не лише стратегічний командувач НАТО в Європі, льотчик-винищувач Військово-повітряних сил США, а й добродушний чоловік з південного сходу країни і поціновувач швидкої їзди на мотоциклі «Харлі-Девідсон» — поцікавився моєю думкою щодо цього як керівника наземних операцій. «Філе, — відповів я, — країнам НАТО це не сподобається, але вже час надати військову допомогу Балтії, аби показати росіянам, що ми серйозно ставимося до захисту цих країн».

Читаючи книжку, ви зрозумієте, чому, на жаль, політичний аспект цих дій виявився надто складним для Північноатлантичної ради. Але з військового погляду (і я би сказав — з політичного теж) це було правильним рішенням. Бригада всіх родів військ чисельністю 5000 осіб, озброєна танками, броньованими машинами піхоти, вертольотами та артилерією — це було б потужним посланням президенту Росії: «Тільки до цієї межі можна, але не далі». Як на мене, необхідно остаточно і беззаперечно змусити всі країни НАТО бути готовими обороняти балтійські держави.

Я швидко зробив два телефонних дзвінки. Один — у Лондон, головному маршалу авіації Стюарту Пічу, заступнику начальника генштабу оборони Великої Британії, а другий — у Брюссель, Маріот Леслі, послу Великобританії у НАТО. Я висловив думку, що тепер настав час Сполученому Королівству продемонструвати солідарність з балтійськими країнами, і зокрема з Естонією, чиї хоробрі солдати воювали і гинули разом із британськими солдатами в Гільменді — далекій провінції Афганістану. Коліщата влади починали крутитися, і незабаром британський прем’єр-міністр (слід віддати йому належне), затвердив направлення чотирьох багатоцільових винищувачів «Тайфун» до Естонії. Але відкритим залишалося питання: чи матимуть всі ці зусилля стійкий результат?

Наприкінці березня моя 37-річна військова кар’єра закінчувалася. Я залишав Ставку Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі і розпочинав нову, цивільну сторінку свого життя. Однак цікаво відзначити, що у травні 2015 року, більше року по тому, як я вперше це запропонував, Командувач Силами оборони Естонії закликав НАТО розгорнути бригаду в країнах Балтії, щоб продемонструвати свою солідарність з маленькими та вразливими державами, оскільки їхній величезний і дедалі агресивніший сусід продовжує нарощувати свою військову міць на кордонах із ними. На жаль, цей заклик не почули.

Як ми дійшли до цього? Як могло статися так, що Росія, в якій НАТО ще наприкінці 2014 року бачило найважливішого стратегічного партнера, зруйнувала всі домовленості, досягнуті в Європі після холодної війни, та нахабно жбурнула ними у наші шоковані обличчя? І як могло статися так, що нас усіх заскочили зненацька?

Щоб знайти відповіді на більшість запитань, нам лиш слід поглянути на себе. НАТО створило підґрунтя для того, що потім відбувалося в Україні. Ще 2008-го Альянс дав Україні наївну обіцянку про її можливе членство та колективну безпеку, яка, з військового погляду, ніколи так і не була реалізована. Навіть тим політикам, становлення яких прийшлося на мирні часи і які зовсім не розумілися на війні, мало бути цілком зрозуміло з самого початку, що забезпечення достатньої бойової потужності НАТО для захисту східного кордону України — це дуже складне завдання. Простіше кажучи, Україна занадто далеко, щоб захистити її в разі нападу Росії.

Крім того, позиція Заходу дедалі більше підгодовувала глибинну російську параною щодо буцімто передбачуваної стратегії НАТО, спрямованої на постійне посилення політики стримування. Зрештою, під час холодної війни країни Східного блоку стали своєрідним буфером між «матінкою Росією» та демократичною Європою. І не може бути ніяких ілюзій — росіяни знають все про те, що робити у разі атаки із Заходу. Ця обіцянка Україні щодо членства у НАТО лякала Росію, бо її виконання означало би появу ще однієї країни НАТО прямо на кордоні з нею. А якщо до цього російського страху додати ще й почуття глибокої образи після розпаду Радянського Союзу та подальшого хаосу в Росії у 1990-і, ми отримаємо вибухову суміш, замішану на національній гордості росіян.

Нам тут, на Заході, мабуть, складно зрозуміти, що почуття особистої образи абсолютно реальне і сидить глибоко в умах молодих офіцерів-патріотів, які служили в Радянській Армії та КДБ у пік розквіту радянської влади. Таких офіцерів, як президент Росії. І ця образа настільки реальна, що ми не можемо не брати її до уваги.

Звісно, Путін уже встиг показати себе безжальним опортуністом, коли прийняв холодне і жорстоке рішення про вторгнення у Грузію в 2008 році — саме тоді, коли увага світу була прикута до Олімпійських ігор у Пекіні. Та Захід на зважив на це і після кількох невпевнених акцій протесту швидко повернувся до свого звичайного бізнесу. Врешті-решт, Грузія була так далеко за межами сфери впливу НАТО і так тісно пов’язана з Росією, що ми майже нічого не могли зробити. Тож результати перших спроб вторгнення показали російському президентові, що він може йти далі. Ще тоді, у 2008-му, мені це дуже нагадало Гітлера і повторну окупацію Рейнської області у 1936 році.

І це ще не все. Були й інші політичні та військові прорахунку І всі вони вкупі дають спостережливим росіянам підстави непохитно вірити у слабкість Заходу, яка стає для них дедалі очевиднішою.

Ще був хвалений новий азіатсько-тихоокеанський курс президента Барака Обами, який продемонстрував зменшення стратегічної важливості Європи для Сполучених Штатів. Підтвердженням цього стало масове скорочення американських військ, дислокованих у Німеччині. Здається парадоксальним, але через місяць після того, як Путін удерся в Крим, останні американські танки покинули німецьку землю після шістдесяти дев’яти років перебування там. А колись в Німеччині було понад 6000 танків НАТО, більшість з яких — американські. І це вочевидь підтверджувало рішучість Америки захистити Європу. Простий факт із військового життя: якщо ви скорочуєте свій потенціал, то потім вам знадобляться надлюдські зусилля, щоб регенерувати його. Зберігання законсервованих танків та інших військових транспортних засобів у Східній Європі, як це робили американці у 2015 році, саме по собі не створює надійну військову міць. Для цього потрібні людські ресурси, підготовка та навчання кадрів, матеріально-технічне забезпечення, персональна відповідальність, а також, що не менш важливо, достатньо часу для того, щоб створити ефективну команду.

Зниження інтересу Америки до Європи також було зумовлене і відмовою Обами від дипломатичних зусиль, спрямованих на стримування російської агресії щодо України в 2014 році. Не варто забувати: США разом із Росією та Великою Британією були підписантами Будапештського меморандуму 1994 року, відповідно до якого Україна відмовилася від своєї ядерної зброї в обмін на американські і російські гарантії її територіальної цілісності. Росія перекреслила цей документ, а Обама вирішив просто забути про американські обіцянки. І це зовсім не той сигнал, який слід було посилати Росії та світові.

На чолі Сполученого Королівства — найпотужнішої у військовому плані європейської держави ще з часів Другої світової війни — з 2010 року стояв коаліційний прем’єр-міністр Девід Кемерон. Він виявився більш схильним до стриманості на міжнародній арені. Його доповідь 2010 року про стан обороноздатності Британії була не більше ніж спекуляцією на підставі припущення щодо перспективи незмінно сприятливої міжнародної ситуації. Війни і конфлікти, які загрожували би безпеці Сполученого Королівства, були оголошені пережитком минулого. Національна стратегія Великої Британії базувалася на гіпотезі про відсутність будь-якої екзистенційної загрози для її кордонів. Як безвідповідально і наївно це звучить сьогодні.

Та доповідь 2010-го ослабила британську військову міць, в односторонньому порядку продемонструвавши, як виглядатиме світ у найближчому майбутньому. Вона мала далекосяжні наслідки. І тепер важко (та й майже неможливо) все повернути, адже з регулярної армії було звільнено 20 000 досвідчених військових. Фрегат Королівського флоту та цілі ескадри есмінців — робочих конячок будь-якого флоту — стали непотрібними. Деякі з них залишили свої позиції після лівійського морського ембарго у 2011 році й потрапили прямісінько на кладовище кораблів. Мені тоді видавалося досить диким, що наші військові кораблі знищувалися саме в той час, коли були найбільше потрібні. Зняття ембарго з Лівії та поглиблення кризи «арабської весни» мали б показати усім політикам зі здоровим глуздом, що світ не такий уже й безпечний та передбачуваний, як вони запевняли. Натомість з озброєння було знято не лише реактивні, а й морські патрульні літаки — гордість морської нації. Тож складно переоцінити недовіру наших союзників та радість ворогів через це недалекоглядне рішення.

Наприкінці березня 2014-го, коли я вже залишив пост заступника Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, у своєму інтерв’ю «Sunday Times» я сказав, що це «достобіса ризикована гра». Міністр оборони був такий розлючений цим моїм висловом, що невдовзі мене викликав генерал сер Пітер Волл, начальник генштабу і командувач Сухопутними силами. Він повідомив, що міністр оборони вимагає офіційних санкцій щодо мене. Проте в разі їх застосування справа могла дійти до військового трибуналу, і остаточне рішення виявилося більш розважливим (на щастя для політичної репутації міністра, який вочевидь теж був не у захваті від мого підпорядковування НАТО, а не йому особисто). Втім, шкоди нашим збройним силам було, на жаль, уже заподіяно, а відтак — постраждала і наша спроможність захищати національні інтереси, що є першочерговим обов’язком будь-якого уряду.

Нездатність оцінити реалії боротьби з «хуліганами», підкріплена реакцією Великої Британії на кризу на Близькому Сході, була зумовлена несподіваною появою на світовій арені влітку 2014 року так званої Ісламської Держави. І прем’єр-міністр, і новий міністр закордонних справ Філіп Хаммонд, якого нещодавно перевели на цю посаду з крісла міністра оборони (у ньому після погроз мені він спокійно продовжував спостерігати за знищенням британського війська), почали нагнітати страх перед загрозою з боку Ісламської Держави, не роблячи нічого значущого, щоб протистояти їй. Вихваляння Хаммонда, що «Велика Британія позиціонує себе як країна, що не боїться сильніших за себе», виявилося цілком порожньою балаканиною.

Тож коли сам прем’єр-міністр написав у 2014 році в недільній газеті, що «Велика Британія має уникати необхідності відправляти свою армію для участі у воєнних діях», маючи на увазі те, що тепер головне її завдання — гуманітарна допомога, я бачив, як сильно це вплинуло на наших союзників і потенційних противників. Той вислів давав зрозуміти, що Британію очолює уряд, який боїться щось обіцяти та водночас хоче виглядати сміливим і рішучим. Велика Британія завжди славилася тим, що «м’яко ступала, тримаючи в руці великого кийка», адже британська влада ніколи нікому не погрожувала без справжніх намірів реалізувати ці погрози. Тепер країною керували ті, хто гучно проголошує, але через постійне скорочення оборонного озброєння «кийок», яким вони «розмахували», все меншав і вже не був таким загрозливим. Немає жодних сумнівів, що хтось із військових повірив у закупку дорогого обладнання, заявлену в доповіді 2015 року про стратегію безпеки і оборони. У документі, де підхід до бухгалтерії та обліку є надто творчим, йдеться про утримання бюджету на оборону на рівні двох відсотків від ВВП з обіцянкою, що «завтра в усіх буде хліб з маслом», тоді як більшість вже багато років чекає цього «завтра».

За той час, поки я писав цю передмову для видання у твердій обкладинці, все, що було мною передбачено, здійснилося, і тепер ми перебуваємо у ще небезпечнішій ситуації. Росія з її 30-40-тисячним військом раптово почала несамовито вправлятися у «брязканні зброєю», розігруючи окупацію для країн Балтії. Із січня 2016 року російські винищувачі почали атакувати американські військові кораблі у Балтійському морі. Дуже близько до кордонів країн Балтії відбувалося масивне нарощування російських військових сил за допомогою трьох мотострілкових дивізій чисельністю близько 60 000 осіб. За словами Дмитра Треніна з Московського центру Карнеґі, Кремль був у стані війни із Заходом з 2014 року. Ще не діставшись до «балтійського курника», вовк уже бродить навколо дуже хисткого паркана. Тож зараз ми де-факто маємо нову, значно небезпечнішу форму холодної війни.

Такі міжнародні інституції, як НАТО та ЄС, від яких залежить безпека і оборона Британії, Європи і всього трансатлантичного регіону, зазнають все сильнішого тиску. Тепер НАТО погодилося направити чотири окремі батальйони із США, Канади, Німеччини і Великої Британії до країн Балтії та на схід Польщі. І хоча це можна розцінювати як початок, ніхто не повинен мати ніяких ілюзій. Наразі це лише політичний сигнал. По-перше, треба доволі багато часу, щоб розгорнути ті батальйони, а це саме по собі вже може спонукати російського президента зробити попереджувальний удар, перш ніж вони займуть свої позиції. По-друге, без належного управління та контролю, а також без артилерії, інженерів, військових вертольотів і логістики, яка допоможе перетворити окремі батальйони в ефективну бойову бригаду і розташувати їх в усіх чотирьох країнах, ці військові підрозділи у разі атаки з боку Росії будуть розбиті по одному. Однак НАТО несподівано послабшало через негативний побічний ефект від спроби військового перевороту в Туреччині, оскільки той може зменшити другу в світі за величиною військову міць та зробити її не такою ефективною і більш нестабільною внаслідок масових чисток у Збройних силах Туреччини.

Зовсім нещодавно, у липні 2016 року, республіканський кандидат у президенти США Дональд Трамп в інтерв’ю «New York Times» засумнівався у готовності Америки прийти на допомогу тим союзникам НАТО, які зазнаватимуть атак. Одним ударом цей коментар підірвав засадничий принцип колективної безпеки Альянсу. Зараз він повністю спирається на сильне лідерство США. Спокій та мир у Європі можливий лише за умови абсолютної впевненості у тому, що Штати завжди захищатимуть своїх союзників. А коментарі Трампа можуть тільки підбадьорити президента Росії і зробити більш імовірним страшний сценарій, описаний у цій книжці.

У той же час ЄС сам почав переживати кризу існування після того, як на референдумі в червні 2016-го британці проголосували за вихід своєї країни з Євросоюзу. Британія не тільки стала потенційною загрозою єдності ЄС, а й наразилася на небезпеку виникнення внутрішніх проблем через гучну заяву Шотландії про своє бажання залишитися в Євросоюзі, не кажучи вже про ризики для мирного процесу в Північній Ірландії. Британія зіштовхнулася з політичною та економічною невизначеністю з неминучими наслідками для її міжнародного статусу та збройних сил. Тобто вже відчувається великий вплив брексіту на економіку. І коли підтримання витрат на потреби оборони навіть на такому надуманому рівні, як 2 % від ВВП, стане сумнівним, тоді точно ніхто не зрадіє ще більшому скороченню ВВП через економічні наслідки брексіту.

Тим часом є одна людина, яка, безсумнівно, в усій цій метушні потирає руки від задоволення. Це президент, що сидить у своєму кабінеті в Кремлі. Велика Британія як головна військова сила Європи, здавалося б, стала на шлях морального та фізичного роззброєння. І президент Путін пригадав, з якою повагою ставилася Росія до Британії часів прем’єрства Залізної леді за її рішучість у питанні повторного захоплення Фолклендських островів у 1982 році. Тоді, за часів холодної війни, Путін був іще молодим офіцером КДБ у Східній Німеччині. Він добре пам’ятав, як Велика Британія заявила: робитиме те, що здається майже неможливим. І вона справді зробила це. Таке поєднання демонстрації зброї, з одного боку, і тихої, але жорсткої і незламної політичної рішучості, з іншого, дало Британії величезний політичний капітал. Тепер стало очевидним, що вперта рішучість, яку так поважали і якою захоплювалися в усьому світі, випаровується. Тепер Сполучене Королівство мало чим відрізняється від будь-якої іншої напівпацифістської європейської соціал-демократичної держави, яка більше зацікавлена у захисті добробуту і економічної вигоди, ніж у підтримці належної безпеки та оборони.

Вороги Британії дійшли висновку, що вона швидко втрачає волю до боротьби за те, у що вірила. Але слід зазначити: у більшої частини Європи завжди бракувало волі навіть розпочати таку боротьбу. Більше того — США тепер дивилися на загрози зі Сходу і його можливості, а не на Старий Захід.

Отже, це історія про те, як Захід не почув попереджувальних сигналів з Росії, мимоволі додаючи сміливості її президенту, і низкою катастрофічних політичних рішень привів світ на поріг війни. Ви можете сказати: ну то й що? Авжеж, це буде дуже погано для народів Балтії і Польщі — «далеких країн, про які ми мало знаємо», якщо цитувати сказане прем’єр-міністром Невіллом Чемберленом у 1938 році. Та чи вплине на нас, Велику Британію і Західну Європу, те, що НАТО виявиться безсилим і ми не зможемо захистити країни Балтії і Польщі від Росії? І відповіддю на це є гучне «так!».

Найстрашніший сценарій: у нас немає потужної стримувальної зброї — танків, літаків, артилерії, кораблів і сухопутних військ, а єдиний засіб оборони НАТО перед загрозою неминучої воєнної поразки — ядерна зброя. Поступове послаблення наших військових сил означає, що єдиним способом стримати Росію або перемогти її може стати застосування ядерної зброї чи погрожування нею. Наслідки ж удару по Росії міжконтинентальними балістичними ракетами, такими як «Трайдент», можуть бути жахливими. І те, наскільки вони будуть жахливими, дає змогу президенту Росії сподіватися, що ні США з Великою Британією (попри важливу заяву її нового прем’єр-міністра Терези Мей про намір без коливань дати наказ про застосування ядерної зброї), ні Франція — країни-члени НАТО, які єдині мають ядерну зброю, — ніколи не ризикнуть майже повністю знищити людську цивілізацію в Європі заради порятунку трьох маленьких країн Балтії.

І він має рацію. Саме тому щоразу виходить сухим із води, залишаючись безкарним.

Саме тому вирішальною є підтримка на ефективному рівні звичайних засобів стримування — збройних сил, які можуть воювати і давати відсіч росіянам, якщо ті нападуть. Але найголовніше — це переконати їх не атакувати. Тільки за наявності сильного війська ми можемо сподіватися, що нам ніколи не доведеться використовувати цей останній засіб — ядерну зброю. Інакше кажучи, слабкі збройні сили роблять набагато ймовірнішим її застосування як переконливого і відчайдушного аргументу.

Навіть якщо нам доведеться воювати у звичайній війні без використання ядерної зброї, ми маємо бути готовими до жахливих людських жертв. Їх може бути незрівнянно більше, ніж в останніх війнах в Іраку та Афганістані. Їхня кількість може дорівнювати кількості жертв Другої світової війни. Не має бути жодних ілюзій: у війни є своя логіка, страшна і некерована. Щойно полетять перші бомби і ракети, вже ніхто не зможе сказати, де впадуть усі інші. Якщо ми влучимо в росіян, чи не стануть мішенями у відповідь Лондон, Единбург, Берлін, Париж або Варшава?

Для припинення існування світу російські солдати не обов’язково мають крокувати зараз по Берліну чи Парижу. Військова перевага Росії надасть їй змогу зі свого кінця газової труби диктувати умови переможеній Європі та НАТО. І цього достатньо, щоб Західній Європі настав несподіваний кінець. А переможець отримує все. Завжди.

Як заступник Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі я був присутній на засіданнях ради разом із міністрами оборони та особами, які приймають рішення в Альянсі. Брав участь в обговореннях і прийнятті рішень щодо розгортання військових сил. Я ходив коридорами влади у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, у Білому домі, на Даунінг-стрит, 10 і у Пентагоні. У цій книжці я проведу вас тими коридорами. Ви побачите, з якими муками, нерішучістю і відчайдушними зусиллями політики приймають рішення про те, чи послати спецназ, чи завдати повітряних ударів або розгорнути армію.

Маючи досвід роботи в НАТО, я покажу вам, як велася військова кампанія в Афганістані та Лівії. Покажу те позерство, марнославство, політичний цинізм, моральне боягузтво, що занадто часто характеризує стратегічні рішення. Я також розповім про неординарні дії в управлінні державною і про те, як лідерські якості та мужність однієї людини можуть змінити хід історії. Я знаю, що таке реальний бій. Тому покажу вам, як рішення, прийняті на найвищому рівні, впливають на чоловіків і жінок, військових і цивільних — усіх, хто платить свою велику ціну за війну.

Працюючи на посаді заступника Верховного головнокомандувача, я проводив навчання за військовими сценаріями, керуючись власним досвідом та інформацією про наших ворогів. Те, що ви прочитаєте в цій книжці, — теж цілком можливий сценарій, хоч би яким неймовірно жахливим він здавався. Однак потрібно розуміти: неймовірно жахливе для західних політичних лідерів може бути цілком життєздатним для росіян.

Ця книжка — художній твір, вигадка. Однак це той вимисел, який ґрунтується на фактах. Цілком імовірний сценарій, змодельований дуже близько до реалій, на яких я знаюся завдяки досвіду служби на найвищих військових посадах та доступу до конфіденційної інформації. Чому я оповідаю про майбутнє на основі фактів у формі художнього твору, а не в жанрі публіцистики? Відповідь проста. Протягом останніх шести місяців я писав про загрозу з боку Росії принаймні у три видання Аналітичного центру. Але хто читає документи Аналітичного центру, крім самих учасників і аналітиків цієї експертної ради? Я мав на меті пояснити масовому читачеві, перед якою реальною небезпекою ми стоїмо. У кожній сцені я демонструю, як сучасні політичні та військові рішення, які ми приймаємо, штовхають нас у майбутню війну з Росією. Цієї війни ще можна уникнути, якщо ми почнемо діяти саме тепер.

Ось чому цю історію треба розповісти, поки ще не надто пізно. Адже ми пам’ятаємо страшні слова Троцького: «Ви можете бути не зацікавленими у війні, але війна може зацікавитися вами».

В одному я абсолютно впевнений: президент у Кремлі все це знає. І навіть сьогодні, коли ви читаєте ці рядки, його адмірали і генерали відпрацьовують такі ж військові сценарії. І у них є очевидні наміри цю війну виграти.