Тунель

Етель зустріла Аллана жартівливими докорами: він, мовляв, мав знати, що вона — розпещена, примхлива пустунка!

Від цього дня її автомобіль знов рівно о шостій під'їздив до тунельної станції. Тепер Етель змінила свою тактику. Досі вона просто осипала Аллана своєю увагою. Цього вона більш не робила. Навпаки, Етель почала привчати Аллана виконувати її забаганки.

Вона казала:

— Завтра грає Бланш. Я б залюбки пішла, Аллан!

Аллан діставав квитки в ложу й нудьгував, спостерігаючи, як та актриса впадає то в істеричні ридання, то в істеричний сміх.

Тепер Нью-Йорк часто бачив Аллана й Етель Ллойд разом. Етель мало не щодня проїздила Бродвеєм в автомобілі Аллана. І за кермом сидів сам Аллан, як тоді, коли його здоров'я ще не було підточене. Позад нього сиділа в пальті й колихкій вуалі Етель Ллойд і дивилась на вулицю.

Етель напосідливо просила Аллана взяти її в тунель. Аллан виконав і це її бажання.

Коли поїзд стрімко помчав униз, Етель від утіхи аж скрикнула; в тунелі вона теж не переставала дивуватися.

Етель вивчила всю літературу з тунельного будівництва, але в технічних питаннях її уява була не досить розвинута й не могла дати їй чіткого уявлення про штольні. Етель не здогадувалася, що таке чотириста кілометрів у майже темному тунелі. Поїзди тут гуркотіли так, що, розмовляючи, доводилося кричати. Але цей гуркіт приємно лякав Етель. Кожна станція викликала в неї захоплені вигуки. Вона навіть не думала, які потужні механізми день і ніч працюють тут. Адже то були цілі машинні зали під морським дном! А вентиляція, що свистіла, мов ураганний вітер, здатний розірвати людину на шматки!

Через кілька годин з пітьми блимнуло, наче вогник маяка, червоне світло.

Поїзд зупинився. Вони були біля злощасної розколини. Побачивши її, Етель замовкла. Досі вона знала тільки те, що розколина шістдесят-вісімдесят метрів завглибшки, сто метрів завширшки і що тисячі людей день і ніч добувають у ній руду.

Тепер Етель побачила, що шістдесят-вісімдесят метрів — це глибина страшна, глибина двадцяти поверхів. Далеко внизу, на глибині двадцяти поверхів, у тумані з куряви, який застилав усю розколину, горіли скупчення дугових ліхтарів, а під ними роїлися якісь цятки. То були люди! Раптом здійнялася хмара пороху, гарматний постріл прокотився розколиною і вихопився в тунель.

— Що це таке?

— Підірвали породу.

Потім вони ввійшли до кліті й почали спускатися в розколину. Кліть стрімко падала повз дугові ліхтарі, і здавалося, ніби люди швидко летять їм назустріч. Ось вони й унизу, і тепер Етель не могла надивуватися висоті, з якої вони спустилися. Отвір розколини знизу нагадував маленькі чорні ворота. А по стінах повзали туди-сюди гігантські тіні — тіні величезних, як вежі, демонів...

Додому Етель повернулася розгублена, сповнена захвату і цілий вечір розповідала батькові про штольню й про те, що панамські шлюзи проти тунелю — іграшка.

На другий день увесь Нью-Йорк знав, що Етель була з Алланом у тунелі. Газети друкували великі інтерв'ю. А ще через день вони повідомили про заручини Аллана й Етель Ллойд. Читачі побачили їх на спільному знімку. В кінці червня відбулося весілля. Того ж дня Етель Ллойд заснувала для тунельних робітників восьмимільйонний пенсійний фонд.

Весілля святкували з князівською пишністю у великій банкетній залі «Атлантіка» — того самого готелю, на даху якого дев'ять років тому відбулася знаменна нарада. Три дні цей сенсаційний шлюб давав газетам поживу. «Санді мірор» детально розповідала про посаг Етель. Двісті пар взуття! Тисяча пар шовкових панчіх! Білизну Етель описували з усіма подробицями. І коли б Аллан читав у ті дні газети, то довідався б, яке велике щастя випало на долю колишнього коногона з «Дядька Тома»,— привести в свій дім Етель Ллойд, підв'язки якої всипані діамантами!

Вже багато років не бачив Нью-Йорк такого блискучого товариства, як на цьому весіллі. Але старого Ллойда, що цурався людей, не було. Разом зі своїм лікарем він вийшов на «Золотій рибці» у море.

Етель сяяла. На ній був Рожевий діамант, і вона мала юний, промінкий, веселий і щасливий вигляд.

Аллан також здавався щасливим. Він жартував і навіть сміявся: на весіллі ніхто не повинен був упевнитися в загальній думці, що він, Мак, продався Етель. Однак він робив усе, мов у лихоманці. Неймовірних мук, з якими він мусив грати цю комедію, не бачив ніхто. Мак думав про Мод, і туга й відраза стискали йому груди. Ніхто цього не помічав. О дев'ятій годині він поїхав з Етель у Ллойдів дім, де вони мали намір пожити перші тижні. Вони не перемовилися жодним словом, але Етель і не вимагала, щоб він розмовляв. В автомобілі Аллан відкинувся на сидінні, стомлений, виснажений, і напівзаплющеними очима байдуже дивився на залюднену, сповнену мерехтливих вогнів вулицю. Етель спробувала взяти його за руку, але рука була холодна, як лід, і безживна.

На розі Тридцять третьої їм довелося зупинитись і хвилину постояти. І тут Алланів погляд упав на величезний плакат, криваво-червоні літери якого освітлювали вулицю: «ТУНЕЛЬ! СТО ТИСЯЧ ЧОЛОВІК!»

Аллан розплющив очі, його зіниці розширились, але ні на мить не попускала жахлива стома, що скувала душу.

Етель наказала ввімкнути в пальмовій залі світло й попросила Аллана побути з нею ще трохи.

Вона не стала переодягатись. У пишному весільному вбранні, з Рожевим діамантом на чолі вона сиділа в кріслі й курила сигарету, час від часу підіймаючи довгі вії, щоб крадькома глянути на Аллана.

Аллан ходив туди-сюди, так ніби був у залі сам, раз у раз зупинявся й неуважно розглядав меблі та квіти.

Стояла глибока тиша. Здавалося, досить прислухатись — і почуєш кожне слово, кинуте на вулиці. Десь джерготів і хлюпав схований водограй. Часом таємниче шелестіла, тягнучись угору, якась рослина.

— Ти дуже стомився, Маку? — спитала Етель після довгої мовчанки. Вона говорила дуже тихо й покірно.

— Так,— глухо мовив він, прихилившись до каміна.— Було стільки людей!

Він стояв усього кроків за десять від неї, але складалося враження, ніби їх відділяють милі. Жодне молоде подружжя не почувало себе так самотньо, як це.

Обличчя в Аллана було змарніле, сіре. Очі втратили блиск, погляд погас. Він більш не мав сил прикидатись. Але Етель здавалося, що аж тепер Мак став людиною, якою була вона, людиною з душею, здатною відчувати й страждати. Етель підвелася й ступила до нього.

— Маку! — покликала вона тихенько.

Аллан підвів очі.

— Послухай, Маку,— почала Етель якнайніжніше,— мені треба з тобою побалакати. Послухай. Я не хочу, щоб ти був нещасний, Маку. Навпаки, я всім серцем прагну, щоб ти був щасливий — наскільки це можливо! Не думай, я не така дурна, щоб повірити, ніби ти одружився зі мною з кохання. Ні, я не така дурна. Я не маю права претендувати на твоє серце, і я й не претендую. Ти так само вільний і нічим не зв'язаний, як і досі. Тобі не треба переконувати мене, нібито бодай трохи мене любиш, ні! Це була б для мене ганьба! Я від тебе нічого, анічогісінького не вимагаю, Маку! Тільки право, яким я користуюсь ось уже кілька тижнів — право завжди, хоч недовго бути поруч із тобою...

Етель примовкла. Проте Аллан нічого не сказав.

І Етель провадила:

— Я тепер уже не граю комедії, Маку. Минулося. Комедію я мусила грати, щоб одержати тебе. Але тепер, коли я тебе маю, мені комедія більш не потрібна. Тепер я можу бути відвертою, і ти побачиш, що я не тільки примхливе, бридке створіння, яке завдає людям мук. Послухай, Маку, я повинна тобі все розповісти, щоб ти мене крайте знав... Ти припав мені до вподоби, як тільки я тебе побачила! Твій задум, твоя сміливість, твоя енергія викликали в мене захват. Я багата, я ще малою знала, що багата. Моє життя мало бути великим і прекрасним — так я собі думала. До пуття я нічого не знала, проте відчувала це. У шістнадцять років я мріяла вийти заміж за принца, в сімнадцять мріяла роздати свої гроші біднякам. Все це було безглуздя. У вісімнадцять років я вже не мала ніяких планів. Я жила так, як живуть усі молоді дівчата, в яких багаті батьки. Та скоро все це мені страшенно набридло. Нещасною я не була, але й щасливою себе не відчувала. Жила з дня на день, розважалась і марнувала час, як уміла. Я тоді взагалі ні про що не думала, принаймні так мені тепер здається. І ось до тата прийшов з твоїм проектом Хоббі. Вони розмовляли дуже таємниче, і я просто так, з цікавості причепилася до тата, щоб він відкрив таємницю й мені. Я вивчала з Хоббі твої креслення і вдавала, ніби все розумію. Твій проект мене надзвичайно захопив, це правда. Хоббі розповів мені про тебе, про те, яка ти чудова людина, і кінець кінцем мені страшенно закортіло тебе побачити. І ось я тебе побачила! Зроду ще я не відчувала ні до кого такої поваги, як до тебе! Ти припав мені до серця! Такий простий, такий сильний, такий здоровий! І мені захотілося, щоб ти був зі мною привітний! Але ти був до мене зовсім байдужий. Як часто я пригадувала той вечір! Я знала, що ти одружений, мені про це казав Хоббі, і я й на думці не мала — тоді,— що могла б стати для тебе чимось більшим, ніж другом. Але в мене прокинулося почуття ревнощів до Мод. Вибач, що я згадую про неї! Куди не підеш, куди не подивишся — скрізь чуєш і бачиш твоє ім'я! І я подумала: «Чому я — не Мод? Як це було б чудово! Тоді був би сенс і мати багатство!» Але я розуміла: це неможливо, і прагнула бути хоча б серед твоїх друзів. І тому я тоді так часто приїздила до вас, тільки тому. Бо коли в мене й зринали божевільні плани,— як би тебе закохати в себе, і закохати так, щоб ти покинув дружину й дочку,— то серйозно я про це не думала і взагалі в таке не вірила. Але й дружба не давала мені змоги підступити до тебе ближче, Маку! Ти замкнувся в собі, ти не мав ні часу, ні бажання подумати про мене. Я не сентиментальна, Маку, але тоді я була дуже нещасна! А потім сталася катастрофа. Повір, я б усе віддала, щоб відвернути те страхіття. Присягаюся тобі. То був жорстокий удар, і я дуже страждала. Але я егоїстка, Маку, велика егоїстка. Я ще оплакувала Мод, а в моїй свідомості вже прокидалася думка про те, що нарешті ти вільний, Маку! Ти вільний! І відтоді мною оволоділо палке бажання стати ближчою до тебе. Маку, я хотіла, щоб ти став моїм! Страйк, бойкот, банкрутство — все це було мені на руку. Доля раптом стала моєю спільницею. Я багато місяців не давала батькові проходу, щоб він став на твій захист. Але тато казав: «Це неможливо!» У січні я знов почала напосідати на нього. Але тато відповів: «Це зовсім неможливо!» Тоді я заявила йому: «Це повинно стати можливим, тату! Подумай добре, ти повинен зробити це можливим!» Я мучила тата, а я ж його люблю, як душу люблю! Мучила цілими днями. Нарешті він дав згоду. Він хотів написати тобі й запропонувати свою допомогу. Але тоді вже я задумалась. «Як бути? — міркувала я.— Мак прийме татову допомогу, кілька разів повечеряє в нас, а тоді знов пірне в свою роботу, і я вже його не побачу». Я розуміла, що маю проти тебе тільки одну зброю: татові гроші й татове ім'я. Вибач, Маку, за таку мою відвертість! І я, не довго думаючи, вирішила скористатися цією зброєю. Я зажадала від тата, щоб він один раз у житті зробив так, як я хочу, і ні про що не питав. Я погрожувала йому, своєму любому старенькому татусеві, що покину його й уже ніколи, ніколи до нього не повернуся, коли він не послухається мене. Це було негарно з мого боку, але інакше я не могла. Я, звісно, ніколи б тата не покинула, бо люблю його й шаную. І все ж я нагнала на нього страху. А що було далі, ти, Маку, знаєш. Я чинила негарно, але іншого шляху до тебе я не мала! Я через те зазнала стільки страждань, однак ладна була піти на будь-що. І коли в автомобілі ти освідчився, я вже хотіла відразу погодитись. Але мені все ж таки кортіло, щоб і ти доклав трохи зусиль, перше ніж одержиш мене, Маку...

Етель говорила дуже тихо, іноді навіть переходила на шепіт. Вона весь час лагідно, чарівно всміхалася, обличчя в неї витягувалось, на чолі набігали зморшки, і тоді вона мала сумний вигляд. Етель похитувала своєю вродливою голівкою і замріяне позирала на Мака. Від хвилювання в неї перехоплювало в горлі, і вона замовкала.

— Ти мене слухаєш, Маку? — спитала вона нарешті.

— Слухаю! — тихо відповів Аллан.

— Ось про що я й хотіла тобі розповісти, Маку,— щиро й відверто. Тепер ти все знаєш. Може, нам пощастить усе ж таки стати добрими товаришами й друзями?

Замріяно всміхаючись, Етель зазирнула Макові в очі, такі самі стомлені й сумні, як і доти. Він обхопив обіруч її гарне обличчя й кивнув головою.

— Я сподіваюся на це, Етель! — відповів Мак, і його бліді губи здригнулися.

В пориві свого почуття Етель не стрималася й на мить притислась до його грудей. Потім випросталася й збентежено всміхнулась.

— І ще одне, Маку! — похопилась вона.— Коли вже я стільки тобі сказала, то скажу все. Я мріяла про тебе, і ось ти мій! Але послухай: тепер я хочу, щоб ти мені довірився й полюбив мене! Ось чого я хочу домогтися. Не зразу, поступово, Маку, ти чуєш? Я докладу зусиль, і вірю, що доб'юся свого! Бо якби я в це не вірила, то була б глибоко нещасна... А тепер — добраніч, Маку!

І повільно, наче в неї запаморочилась голова, пішла.

Аллан нерухомо стояв біля каміна. Його зморений погляд блукав по залі, в якій він почував себе чужим, і він думав, що його життя з цією жінкою буде, може, все ж не таке безрадісне, як він потерпав.

5

ТУНЕЛЬ! СТО ТИСЯЧ ЧОЛОВІК!

Вони прийшли. Сільськогосподарські робітники, рудокопи, поденники, волоцюги. Тунель притягував їх, немов величезний магніт. Вони приїздили з Огайо, Іллінойса, Айови, Вісконсіна, Канзаса, Небраски, Колорадо, з Канади й Мексіки. Через Сполучені Штати мчали спеціальні поїзди. З Північної Кароліни, Теннесі, Алабами і Джорджії на північ посунули чорні юрби. Багато тисяч із тої великої армії, що колись розбіглася зі страху перед тунелем, тепер поверталися.

З Німеччини, Англії, Бельгії, Франції, Росії, Італії, Іспанії та Португалії сходилися вони на будівництва.

Мертві тунельні міста оживали. В зелених, припорошених величезних залах знов засвітилися бліді місяці. Знов заворушилися крани, білими хмарами попливла пара, повалував чорний дим. У залізних каркасах нових будов снували тіні, люди комашилися вгорі й унизу. Земля двигтіла, міста-смітники з гуркотом і скреготом випльовували в небо куряву, пару, чад, світло й вогонь.

Раптом знову загриміли лебідки, задиміли труби поснулих пароплавів на портових кладовищах Нью-Йорка, Саванни, Нью-Орлеана й Сан-Франціско, Лондона, Ліверпуля, Глазго, Гамбурга, Роттердама, Опорто й Бордо. На досі безлюдних сталеливарних заводах тепер стояв шум, гам; укриті порохом локомотиви виходили, пахкаючи, з депо. Підіймальні кліті на підвищеній швидкості летіли в шахти. Гігантський механізм, що від часів кризи ледве обертався, рвучко закрутився. Притулки для безробітних, палати лікарень спорожніли, з путівців зникли волоцюги. У банках і на біржах панувало неймовірне збудження, так наче в повітрі вибухали гранати. Промислові акції поповзли вгору, поверталися діловитість і піднесений настрій. Тунельні акції знов були в шані.

«Ллойд бере тунель у свої руки!» Ллойд сам! Без нікого!

Тунель глибоко зітхнув. Немов велетенський насос він почав усмоктувати й випльовувати людей, і роботи в ньому вже на шостий день набрали колишніх темпів. У штольнях гуркотіли бурильні машини; розпечені, люті носороги з «алланіту» вгризалися, як і колись, із ревом і завиванням у породу. Штольні скаженіли, реготали й марили. Юрми людей, обливаючись потом, знов кидалися в яскравому світлі прожекторів уперед і назад. Так наче ніколи нічого й не траплялося. Страйк, катастрофа — все забулося! Аллан підганяв, вимагав колишніх пекельних темпів; він теж ніби не пам'ятав про те, що сталося.

Найлегше було здолати американську лінію. Злощасна розколина поглинала породу з вісімдесяти кілометрів подвійних штолень. Цілодобово в її нутро лилася лавина каміння й щебеню. Розколину перетнув насип завширшки триста метрів. Його вкрила мережа колій, і поїзди, що безугаву вилітали зі штолень, скидали тут свій вантаж. За рік північну половину засипали до рівня штолень, вирівняли й розмістили тут великі зали для динамо-машин, холодильних установок та озонаторів. Через п'ять років після того, як відновилися роботи, штольні американської та бермудської ліній підійшли одна до одної так близько, що Аллан міг розмовляти по радіотелефону крізь товщу породи зі Штромом, який керував будівництвом на бермудській ділянці. Аллан наказав прокладати напрямні штольні, і весь світ напружено чекав того дня, коли штольні з обох боків діткнуться. Навіть у наукових колах дехто мав сумнів у тому, що штольні взагалі можуть зійтися. Величезні маси каміння, спека, висока температура, потужні поклади залізної руди та електричне поле впливали на роботу найточніших приладів. Та коли напрямні штольні наблизилися одна до одної вже на п'ятнадцять кілометрів, сейсмографи почали реєструвати вибухи в штольнях. На п'ятнадцятому році будівництва штольні зімкнулися. Розрахунки показали відхилення по вертикалі на тринадцять метрів, а по горизонталі на десять метрів. Виправити це розходження було дуже легко. Через два роки подвійні штольні Америка — Бермудські острови були завершені й одягнені в залізобетонну «сорочку».

Це дало величезні вигоди: тепер залізо, цемент, рейки й робочу силу на Бермудські острови підвозили поїздами.

Тунельні акції піднялись на двадцять відсотків! Народні гроші почали повертатися.

Важче давалося прокладання французької лінії, де Аллан вів спочатку одну штольню. На чотирнадцятому році будівництва до тунелю прорвалися величезні маси глею. На шляху штольні трапилася одна з океанських «складин». Довелося покинути три кілометри штольні з дорогими машинами й пристроями. Залізобетонна стіна завтовшки двадцять метрів відгородила тунель від натиску глею і води. Ця аварія забрала життя двохсот сімдесяти двох чоловік. А штольню широкою дугою повели навколо небезпечного місця. Проте вона вдруге наштовхнулась на маси глею, і тільки завдяки відчайдушним зусиллям пощастило з ним упоратися. П'ять кілометрів цієї лінії коштували величезних грошей — шістдесяти мільйонів доларів. Штольня була завершена на двадцять першому році.

Після того, як проклали французьку та американську лінії, вартість будівництва значно зменшилася. Щомісяця можна було звільняти тисячі робітників. І все ж тунель поглинав ще цілі мільярди. Етель угатила в нього усе своє величезне багатство, до останнього цента! Якби раптом виявилося, що завершити тунель не пощастить, вона того ж таки дня пішла б у старці. Сам Ллойд уклав у тунель такі суми, що, аби втриматися, мусив закликати на допомогу всі свої стратегічно-фінансові здібності.

Найбільше клопоту завдавали атлантичні лінії з їхніми довжелезними відстанями. З року в рік люди, обливаючись потом, день і ніч несамовито боролися з кам'яними породами. І чим глибше вони проникали, тим важче було налагоджувати роботу транспорту й постачання провізією, до того ж і тут штольні прокладали поки що одинарні. На цій ділянці ворогом тунельників була не вода, а висока температура. Штольні заходили тут на глибину шість тисяч метрів під рівнем моря. Спека стояла така жахлива, що для кріплення використовували не дерево, а лише залізо. Повітря у гарячій, глибокій і довгій штольні було погане ще й тому, що тільки подвійні штольні давали змогу забезпечувати до певної міри стерпну вентиляцію. Через кожні десять кілометрів доводилося вирубувати в породі станції, де цілодобово працювали холодильні установки, озонатори й повітряні насоси.

Такої тяжкої, грандіозної роботи людина ще не виконувала.

З двох протилежних боків усе глибше вгризалися бурові машини. «Товстий Мюллер» посувався від Азорських, Штром — від Бермудських островів. Штром робив надлюдську роботу. Тунельники його не любили, проте були від нього в захваті. Цей чоловік міг цілими днями працювати без їжі, питва і сну. Майже щодня він бував у штольні й годинами особисто керував проходкою. Іноді Штром не виходив із розпеченої штольні по кілька днів. Робітники прозвали його «російським чортом».

Щодня штольні випльовували по чотири тисячі вагонів каміння на Азорську станцію і по три тисячі вагонів — на Бермудську. Виростали величезні площі суходолу. Рифи, піщані коси, мілини, острови зливалися в суцільний материк. Це була зовсім нова земля, створена Алланом. Його інженери споруджували сучасні портові будівлі, моли, хвилерізи, доки й маяки. До гавані тепер могли заходити найбільші пароплави. Його архітектори, мов чародії, обертали сміття на нові міста. Готелі, банки, магазини, церкви, школи — все було новісіньке! Але всі п'ять нових міст Аллана мали одну характерну ознаку: в них не було жодної зелені. Вони стояли на смітті, гнейсі й граніті — сліпучі дзеркала на сонці й хмаровища куряви на вітрі. Однак через десять років вони мали зазеленіти так само, як і решта міст: тут були передбачені площі, парки й сади, як у Лондоні, Парижі чи Берліні. Землю будівельники привозили пароплавами; Чілі посилало селітру, море дарувало водорості. Привозили й дерева та всілякі рослини. І справді, то тут, то там уже виднілися примарні сквери з запорошеними пальмами, деревами та травичкою.

Зате Алланові міста мали натомість щось інше. Тут були найрівніші вулиці й найкращі пляжі в світі. Міста скидалися одне на одне, мов близнюки. Всі вони були відгілки Америки, форпости американського духу, заброньовані зусиллям волі й наповнені активністю.

Наприкінці будівництва тунелю Мак-Сіті налічувало вже понад мільйон населення.

На будівництві й далі траплялися більші й менші аварії та катастрофи. Однак вони були не більші й ставалися не частіше, ніж на інших великих промислових будовах. Аллан став обережним і лякливим. Нерви він мав уже не ті. Колись життя ста чоловік для нього нічого не важило, а тепер кожна людська жертва, яку забирав тунель, тягарем лягала на його плечі. У штольнях стояло багато запобіжних і реєстраційних приладів, і будь-який сигнал, що закликав до обережності, примушував його знижувати темпи робіт. Аллан посивів, тепер його називали «old grave Мас» [91]. Здоров'я його було підточене. Він майже не спав і щохвилини потерпав, що станеться якесь лихо. Аллан уникав людей і відпочивав тільки один раз на день, коли сам виходив увечері на прогулянку до свого парку. Що діялося в світі, його мало цікавило. Творець тунелю, він став його рабом. У збуреному мозку Аллана не лишилося місця для думок, які не мали відношення до машин, типів вагонів, станцій, пристроїв, чисел, кубічних метрів і кінських сил. Майже всі людські почуття в ньому пригасли. В Аллана зостався тільки один приятель — Ллойд. Вони часто проводили вдвох вечори. Сиділи, курили й мовчали.

На вісімнадцятому році будівництва вибухнув великий страйк, що тривав два місяці. Аллан вийшов із нього переможцем. Тільки завдяки холодному спокою Штрома пощастило погасити в зародку нову паніку й масовий страх. Одного дня температура в штольні підвищилася на цілих п'ять градусів. Це явище було незбагненне й закликало до обережності. Робітники відмовилися спускатись у штольню. Вони боялися, що земля ось-ось розверзнеться і з-під землі на них гуне гаряча лава. Дехто поширював безглузду чутку, нібито штольня наближається до розпеченого ядра землі. Багато вчених обстоювали думку, що тунель торкнувся кратера підводного вулкана. Роботу припинили й почали ретельно обстежувати відповідні ділянки морського дна. Зміряли там температуру, однак не виявили й сліду вулкана чи гарячих джерел.

Штром відібрав добровольців і цілий місяць, день і ніч, працював у штольні. «Російський чорт» покинув роботу аж тоді, коли впав непритомний. Та через тиждень він знов був у пеклі.

Люди працювали тут зовсім голі. Немов брудні, замащені ящірки, снували вони туди-сюди, в напівнепритомному стані, підтримувані збуджувальними засобами.

На двадцять четвертому році будівництва, коли штольні підійшли одна до одної, як показували підрахунки, на шістдесят кілометрів, Штромові пощастило з Азорських островів зв'язатися по радіо крізь породу з «Товстим Мюллером». Ще півроку пекельної роботи, і обидві штольні посунулися вперед настільки, що мали вже підійти одна до одної. Однак стрілки сейсмографів навіть не здригалися, хоч Мюллер підривав породу по тридцять разів на день. Усі газети обійшло тривожне повідомлення: штольні розминулися! Інженери в обох напрямних штольнях безперервно підтримували між собою зв'язок. Відстані від Азорських та Бермудських островів були визначені з точністю до метра — як на поверхні, так і під морським дном. Розходження, отже, не повинно було перевищувати кількох кілометрів. Учені спеціально створили особливо чутливі прилади, стійкі проти впливу високої температури. Але й вони не реагували.

Сюди поспішили вчені з Берліна, Лондона, Парижа. Декотрі з них навіть зважилися спуститись у гарячу штольню. Однак марно.

Аллан наказав вести штольні навкоси вгору й навкоси вниз, а також пробивати мережу бічних штолень. Це був справжній рудник. Така робота наосліп, навмання була пекельна й виснажлива. Спека косила людей, як чума. Мало не щодня траплялися випадки буйного божевілля. Насоси безнастанно нагнітали в штольні охолоджене повітря, але стіни були гарячі, немов кахляні печі. Геть голі, вкриті пилюкою і брудом, осліплені курявою і спекою, інженери сиділи в штольнях і стежили за приладами.

Це був найстрашніший, найтривожніший період будівництва, і Аллан перестав спати зовсім.

Пошуки тривали чотири місяці — адже прокладання бічних штолень посувалося дуже повільно.

Світ завмер у судомній напрузі. А тунельні акції почали падати.

Але якось уночі Штром викликав по телефону Аллана, і коли той пробирався штольнею, Штром, обливаючись потом, брудний, вже й на людину не схожий, з'явився йому назустріч. І вперше Аллан побачив цього спокійного чоловіка схвильованим і навіть усміхненим.

— Ми намацали Мюллера! — сказав Штром.

У кінці штольні, що йшла навкоси вглибину, свистіло, вихоплюючись із шланга, прохолодне повітря; під рудниковою лампою стояв чутливий прилад, а поруч лежали дві постаті з закіптюженими обличчями.

Була друга година і одна хвилина, коли стрілка приладу на міліметр відхилилася вбік. Рівно через годину Мюллер мав провести наступний вибух, і всі четверо, затамувавши дух, цілу годину сиділи навпочіпки біля приладу.

О третій годині й дві хвилини стрілка затремтіла знов.

Газети випустили екстренні номери! Більшої сенсації годі було уявити собі навіть тоді, коли б Мюллер був небезпечним злочинцем, по сліду якого йшли детективи.

Тепер працювати стало легше. Через два тижні вже не було сумніву в тому, що Мюллер десь під ними. Мак наказав йому по радіотелефону «підійматися вгору». І Мюллер повів штольню вгору. Минуло ще два тижні, і обидва загони підійшли один до одного так близько, що прилади реєстрували вже навіть роботу бурів.

А через три місяці вибухи вже стало чути простим вухом. Глухо, невиразно, ніби грім удалині. Ще через місяць долинув скрегіт бурів! І нарешті настав знаменний день, коли обидві штольні з'єднала свердловина.

Робітники й інженери безмежно раділи.

— Де Мак? — спитав «Товстий Мюллер».

— Я тут! — відгукнувся Мак.

— Як поживаєте, Маку? — засміявся Мюллер.

— Усе гаразд,— відповів Аллан.

Ця розмова ще того самого вечора з'явилася в усіх екстрених випусках газет, що наповнили Нью-Йорк, Чікаго, Берлін, Париж і Лондон.

Вони працювали двадцять чотири роки, і ця зустріч стала найщасливішою подією в їхньому житті. І все ж вони обійшлися без гучних слів. Через годину Мюллер уже міг передати Алланові пляшку охолодженого мюнхенського пива, а на другий день вони пробралися крізь отвір один до одного,— всі перевтомлені, спітнілі, голі, брудні. На глибині шість тисяч метрів під рівнем моря.

Повернення Аллана штольнею назад перетворилося на тріумфальну поїздку. Загони робітників, що роїлися в пітьмі, зустрічали його радісними криками й вигуками:

— Шапки геть перед Маком, бо хлопець він свій!..

А в породу вже знову вгризалися зі скреготом бури.

6

Етель була не з того тіста, що Мод, і не хотіла стояти осторонь великих справ. Вона виявила бажання бути в самому центрі бурхливої коловерті. Етель закінчила систематичні інженерні курси, щоб брати участь у всіх розмовах «на рівній нозі».

Від того дня, як Етель подала Макові руку, вона з гідністю захищала свої права.

Етель ніби змирилася з тим, що Мак снідав без неї. Однак о п'ятій годині, рівно о п'ятій, вона з'являлася до нього, хоч би де він був — у Нью-Йорку чи в Тунельному,— і мовчки, не кажучи ні слова, готувала чай. Бувало, що в цей час Аллан провадив із котримсь інженером або архітектором нараду, однак Етель це не обходило.

Вона тихенько поралася в своєму кутку чи в сусідній кімнаті й, накривши на стіл, казала:

— Маку, чай готовий!

І Мак повинен був сідати до столу — сам чи з людьми, це було Етель байдуже.

О дев'ятій вечора її автомобіль стояв біля під'їзду, і вона терпляче ждала, поки Мак вийде. Неділі він мав проводити з нею. Він міг запросити друзів чи викликати цілу ватагу інженерів — це його справа. Дім Етель був гостинний. Приходити сюди й іти звідси можна було коли завгодно. Вона держала цілий парк автомобілів — п'ятнадцять штук,— які будь-кого з гостей о будь-якій годині дня чи ночі могли повезти куди завгодно. Інколи в неділю приїздив зі своєї ферми й Хоббі. Він щороку продавав по двадцять тисяч курей і бозна-скільки яєць. Що робилося в світі, його тепер не цікавило. Хоббі став набожним і відвідував молитовні зали. Часом він серйозно казав Алланові:

— Подумай, Маку, про спасіння своєї душі!..

Коли Аллан кудись виїздив, з ним їхала й Етель. Вона не раз бувала з ним у Європі, на Азорських та Бермудських островах.

Старий Ллойд купив поблизу Роулі, за сорок кілометрів на північ від Мак-Сіті, землю й побудував там для Етель розкішну віллу, справленій замок. Ділянка виходила до моря, а сам замок стояв посеред парку старих дерев, що їх за дорученням Ллойда перевезли до Роулі й посадили тут японські садівники.

Ллойд приїздив до коханої дочки щодня, а іноді гостював у свого божества цілими тижнями.

На третьому році заміжжя Етель народила сина. Син! Вона берегла його, як святиню. Це було дитя Мака — Мака, якого Етель любила без зайвих слів. Через двадцять років син мав узяти до своїх рук батькову справу й розвивати її далі. Етель сама вигодувала його, сама навчила казати перші слова й ступати перші кроки.

У перші роки життя маленький Мак був тендітною, вразливою дитиною. Етель називала його «породистим, аристократичним» хлопчиком. Але на третій рік він поповнішав, голова в нього стала більшою, а на обличчі висіяло ластовиння. Його білявий чубчик зробився яскраво-рудим; Мак ставав справжнім маленьким коногоном. Етель була щаслива. Вона не любила тендітних і вразливих дітей. На її думку, діти мали бути кремезні й міцні, мали вміти щосили кричати, щоб розвивалися легені,— точнісінько, як це робив її маленький Мак. Етель, яка зроду не знала страху, тепер пізнала його. Вона щогодини тремтіла за синочка. В її уяві зринали історії, коли викрадали дітей мільйонерів, калічили їх і осліплювали. Вона звеліла влаштувати на першому поверсі свого будинку, як у банку, обшиту залізом кімнату, де мав спати маленький Мак зі своєю нянькою. Без неї йому не дозволяли виходити з парку. Його супроводжували дві спеціально видресирувані поліцейські собаки, а за околицею на три милі довкруж постійно наглядав приватний детектив. Коли Етель брала сина з собою, з ним до автомобіля сідали двоє до зубів озброєних охоронців. Шофер мав їхати дуже повільно, і якось Етель дала йому ляпаса посеред нью-йоркської вулиці за те, що він допустив швидкість «hundred mile an hour» [92].

Щодня лікар мав оглядати хлопчика, що й так прекрасно ріс і розвивався. Досить було тільки малому кашлянути, як Етель відразу викликала телеграмою фахівця.

Етель скрізь увижалися небезпеки для сина. Вони могли випірнути з моря, і навіть із неба могли спуститися злочинці, щоб украсти її маленького Мака.

У парку був великий луг, що, як висловлювалась Етель, просто запрошував аероплан сісти. Етель звеліла насадити там дерев, щоб будь-який аероплан, який ризикне приземлитися, неминуче розбився вщент.

Етель пожертвувала величезну суму на розбудову лікарні, яку називала «Лікарнею імені Мод Аллан». В усіх п'ятьох тунельних містах вона заснувала найкращі в світі дитячі будинки. Кінець кінцем Етель опинилася майже на грані банкрутства, і старий Ллойд сказав їй: «Етель, будь ощадливіша!»

Місце, де вбили Мод і Едіт, Етель наказала обвести огорожкою і посадила там квітник, не сказавши про це Макові жодного слова. Вона добре знала, що Мак не забув Мод і маленьку Едіт. Іноді вночі Етель чула, як він годинами ходив туди-сюди по кімнаті й тихо розмовляв сам із собою. Знала вона також, що в письмовому столі Мак дбайливо зберігав читаний-перечитаний ним щоденник «Життя моєї маленької доні Едіт і те, що вона казала».

У мертвих свої права, і Етель ніколи не спадало на думку позбавляти їх цих прав.

ЗАКІНЧЕННЯ

Бурильні машини в атлантичних штольнях кришили, розмелювали породу, і передові загони з дня на день наближались один до одного. На останніх тридцятьох кілометрах праця була каторжна. За дві години роботи Аллан мусив платити по десять доларів, бо ніхто не хотів спускатися в «кратер». «Сорочку» на цих ділянках тунелю довелося обвести мережею холодильних труб. Рік тривала жахлива робота, але впоралися і з цією штольнею.

Тунель був готовий. Люди почали його, люди його завершили! Тунель побудували з поту й крові, він поглинув життя майже дев'яти тисяч людей і приніс світові невимовні лиха. Але тепер він був готовий! І ніхто цьому не дивувався.

Через тиждень запрацювала підводна пневматична термінова пошта.

Один видавець запропонував Алланові мільйон доларів за те, що він напише історію тунелю. Аллан відмовився. Він написав тільки дві шпальти для «Геральда».

Аллан не применшував своїх заслуг. Проте він знов і знов підкреслював, що завершити будівництво йому пощастило тільки завдяки таким видатним людям, як Штром, Мюллер, Олін-Мюлленберг, Хоббі, Гарріман, Берман і сотні інших.

«І все ж я мушу визнати,— писав він,— що час мене випередив. Усі мої наземні й підземні машини старіли, і доводилося поступово заміняти їх новими. Застаріли й мої бури, якими я колись пишався. Люди просвердлили Скелясті гори скоріше, ніж це зробив би я. Теплоходи-експреси тепер пропливають від Англії до Нью-Йорка за дві з половиною доби, німецькі гігантські повітряні лайнери перелітають Атлантичний океан за тридцять шість годин. Поки що я швидший від них, і чим вища буде швидкість морських і повітряних суден, тим скоріше бігатимуть мої поїзди! Мені не важко довести швидкість до трьохсот-чотирьохсот кілометрів на годину. До того ж купляти дорогі квитки на швидкісні теплоходи та повітряні судна мають змогу тільки багаті люди. А мої ціни приступні всім. Тунель належить народові, комерсантам, переселенцям. Тепер я можу перевозити щодня по сорок тисяч пасажирів. А через десять років, коли на всіх ділянках тунелю прокладемо другі штольні, можна буде перевозити по вісімдесят-сто тисяч чоловік за день. Через сто років тунель уже не зможе перевозити всіх охочих. Перед синдикатом постане завдання побудувати паралельні штольні, і зробити це буде досить легко й дешево».

І Аллан у своїй статті, написаній просто й невигадливо, оголошував, що рівно через півроку, першого червня, на двадцять шостому році будівництва тунелю він пустить перший поїзд до Європи.

Щоб додержати цього терміну, Аллан підганяв своїх інженерів та робітників до скаженого фінішу. Місяцями з тунелю мчали поїзди з старими рейками та шпалами. Закінчували перевіряти колії для тунельних поїздів, у всіх штольнях провадили випробування. Готували загін машиністів. Для цієї роботи Аллан добирав людей, що звикли до високих швидкостей: авто- і мотогонщиків, авіаторів.

На станціях Біскайської затоки та Мак-Сіті за останні роки виросли, мов міражі, гігантські будівлі: заводи тунельних вагонів. Ці вагони викликали нову сенсацію. Вони були трохи вищі від пульманівських, зате майже вдвічі довші й удвічі ширші. Справжні крейсери, кіль яких спирався на чотири пари здоровенних подвійних коліс і які мали в своєму череві гіроскопи, холодильники, резервуари, кабелі й труби — цілий організм. У вагонах-ресторанах були обладнані чудові зали. (Кінематограф і музика мали скорочувати переїзд тунелем.)

Увесь Нью-Йорк юрмився біля станції Хобокен, щоб прокататися в тих новеньких вагонах — поки що хоч би до Мак-Сіті. А в самих тунельних поїздах всі до одного місця були розписані на перші три місяці вже за багато тижнів наперед. І ось настало перше червня...

Нью-Йорк прикрасили прапори. Лондон, Париж, Берлін, Рим, Відень, Пекін, Токіо, Сідней прикрасили прапори. Весь цивілізований світ відзначав першу поїздку Аллана як усенародне свято.

Аллан мав намір виїхати опівночі й опівночі другого червня (за американським часом) бути в Біскайській затоці. Вже кілька днів спеціальні поїзди з Берліна, Лондона й Парижа йшли до Біскайської затоки, а з усіх великих міст Сполучених Штатів — до Мак-Сіті. Цілі флотилії пароплавів вирушали на Азорські та Бермудські острови. Першого червня з раннього ранку до Мак-Сіті щогодини прибувало по двадцять поїздів, напхом напханих людьми — вони хотіли на власні очі побачити, як перший експрес Америка—Європа шугне в тунель. У великих готелях Нью-Йорка, Чікаго, Сан-Франціско, Парижа, Берліна, Лондона готувалися до банкетів, що мали початись о десятій вечора й тривати всі двадцять вісім годин. «Едісон-Біо» мало намір показувати в усіх тих готелях свій довжелезний — на цілих шість годин — фільм про тунель. У вар'єте та концертних залах виступали хори колишніх тунельників, що співали пісні про тунель. На вулицях продавалися мільйони поштових листівок з портретами Аллана, мільйони «tunnel-charms» [93] — невеличких камінчиків із штолень, у металевій оправі.

Аллан від'їздив рівно о дванадцятій ночі. Величезна, найбільша в світі платформа станції Хобокен була до останнього квадратного метра заповнена збудженими людьми, і всі витягували шиї, щоб хоч краєм ока побачити потужний, готовий до відходу тунельний поїзд. Він був сірий, як порох, і весь із сталі.

Тунельний поїзд налічував шість вагонів, рахуючи й головний. Він був яскраво освітлений, і щасливчики, що стояли найближче, зазирали крізь вікна до розкішних салон-вагонів. Люди гадали, що в перший поїзд сяде й Етель, бо нікого з пасажирів не взяли, хоч за квиток пропонували божевільні суми. Без чверті о дванадцятій опустили залізні жалюзі. Напруження в натовпі зростало з кожною хвилиною. За десять хвилин до дванадцятої чотири інженери увійшли до головного вагона, що нагадував торпедний катер з двома круглими очима на гострому носі. З хвилини на хвилину мав з'явитися Аллан.

Він прибув за п'ять хвилин до дванадцятої. Коли він ступив на перон, під дахом прокотився такий грім привітань, що станція, здавалося, ось-ось завалиться.

Аллан почав будівництво молодиком. Тепер це був змарнілий старий чоловік із білосніжним чубом, блідим зів'ялим обличчям і добродушними, сіро-голубими дитячими очима. За ним ішла Етель, ведучи за руку маленького Мака. Далі ступав згорблений дідок у пальті зі зведеним коміром і в широкому дорожньому кашкеті, натягнутому на самий лоб. Він був трохи вищий від малого Мака, й усі прийняли його за темношкірого слугу. То був Ллойд.

Невеличка, заввишки з метр мумія простягла руку Етель та малому Макові і обережно влізла до вагона: отже, пасажиром був Ллойд! Не імператор чи король, не президент республіки, а великодержавний Ллойд. Першим пасажиром були гроші!

Етель зосталася з хлопчиком на пероні. Вона привезла Мака з Роулі, щоб він став свідком цієї великої події.

Аллан попрощався з сином та Етель. Вона сказала:

— Well, good bye, Mac! I hope you will have a nice trip! [94]

Гіроскопи закрутилися, сповнивши вокзал лунким гудінням з присвистом. Коли вони набрали потрібного числа обертів, підпори автоматично відійшли від поїзда, і він повільно вийшов з вокзалу під шалені, радісні вигуки натовпу. Прожектори кидали снопи блідого світла на Хобокен, Нью-Йорк і Бруклін, сирени пароплавів у доках, на Гудзоні й у бухті, на Іст-Рівері гули й вили; дзвеніли телефони, працювали телеграфи... Нью-Йорк, Чікаго, Сан-Франціско вирували. В цій поїздці Аллана супроводжував тріумф усієї планети. Водночас на п'ять хвилин зупинилися всі технічні підприємства світу, перестали крутитися гвинти всіх пароплавів, що борознили цієї хвилини світовий океан; в цей час завили, загули сирени й свистки всіх поїздів і суден, які були в дорозі. Несамовитим, могутнім криком праця вітала своє творіння.

Старий Ллойд дозволив роздягти себе й ліг спати.

Вони були в дорозі.

О десятій годині тисячі людей сіли в готелях за столи, схвильовано обговорюючи майбутню поїздку. Грали оркестри. Збудження дедалі зростало. Людей охопило піднесення, вони навіть читали вірші. Тунель називали «найбільшою справою людських рук за всі часи». «Мак Аллан створив епос із заліза й електрики». Згадуючи про удари долі, що спостигли Аллана за двадцять п'ять років будівництва, його навіть називали «Одіссеєм новітньої техніки».

За десять хвилин до дванадцятої спалахнув екран товариства «Едісон-Біо». На екрані стояло: «Увага!»

Відразу запала цілковита тиша. І ту ж мить запрацював телекінематограф. У всіх найбільших містах світу водночас побачили вокзал Хобокен, чорний від людської юрби. Побачили потужний тунельний поїзд, побачили, як Мак Аллан прощається з дружиною та сином, як натовп на пероні махає капелюхами, як поїзд рушає...

Знявся невимовно радісний, гучний крик, що не стихав кілька хвилин. Люди вилазили на столи, розбивали й розтоптували сотні келихів від шампанського. Оркестри грали «Тунельну пісню»: Three cheers and a tiger for him!..» Але галас стояв такий несамовитий, що ніхто нічого не чув.

Потім на екрані постав напис: «Двадцять п'ять портретів». Аллан на початку будівництва. Аллан тепер. Прокотився новий ураган захоплених вигуків. Хоббі, Штром, Гарріман, Берман, С. Вулф, «Товстий Мюллер», Ллойд. Потім пустили сам фільм. Він почався з наради на даху «Атлантіка», з того дня, коли «в землю вперше встромили лопату». Протягом ночі перед очима глядачів з перервами проходили всі періоди будівництва, і щоразу, коли на екрані з'являвся Аллан, здіймався новий вибух радісного захоплення. У цьому довжелезному фільмі люди бачили катастрофу й страйк. Знов показували, як Аллан звертається через мегафон до армії робітників (а фонограф відтворював уривки його промови!), показували демонстрацію тунельників, велику пожежу. Все-все.

Через годину, о першій ночі, на екрані з'явилася телеграма: «Аллан в'їхав до тунелю. Юрба в неймовірному захваті! У товчії багато людей покалічено!»

Фільм ішов далі. Тільки через кожних півгодини його переривали телеграми: Аллан пройшов сотий кілометр... двохсотий кілометр... Аллан зробив на хвилину зупинку... Люди йшли в заклад на величезні суми. Фільм уже ніхто не дивився. Всі підраховували, билися об заклад, кричали! Чи вчасно Аллан прибуде на Бермудські острови? Перша поїздка Аллана стала своєрідним спортивним пробігом — пробігом електричного поїзда, і тільки! Диявол рекордів розходився! Вже першої години Аллан побив рекорд для електричних поїздів на лінії Берлін—Гамбург. На другій годині він впритул підійшов до світових рекордів аеропланів, а на третій перевершив їх.

О п'ятій годині напруження вдруге сягнуло апогею.

На екрані постав, переданий кінематографом, залитий яскравим сонцем вокзал на Бермудській станції; на платформі роїлися люди й пильно вдивлялися всі в один бік. О п'ятій годині дванадцять хвилин випірнає сірий тунельний поїзд і стрімко летить на камеру. Аллан виходить на платформу, розмовляє зі Штромом, потім обидва повертаються до вагона. Ще п'ять хвилин — і поїзд мчить далі. Телеграма: «Аллан прибув на Бермудські острови з запізненням на дві хвилини».

Частина з тих, хто сидів за банкетними столами, тепер пішла додому, однак більшість залишилася. Щоб побачити поїздку Аллана, ці люди були на ногах уже понад двадцять чотири години. Багато хто найняв у готелі номер і ліг кілька годин поспати, наказавши негайно розбудити його, «коли що-небудь станеться». А на вулицях уже дощем сипалися спеціальні випуски газет...

Аллан був у дорозі.

Поїзд мчав штольнями, і на цілі милі вперед і назад відлунював його гуркіт. На закрутах він перехилявся набік, немов майстерно сконструйований вітрильник: поїзд ширяв. Він спокійно, плавно брав підйоми, немов у небо злітав аероплан: поїзд летів. Вогники в темному тунелі здавалися спалахами пострілів у пітьмі, сигнальні лампочки — мерехтливими зірками, що кидалися в круглі носові вікна торпедного катера, ліхтарі на станціях — роями метеоритів, що пролітали мимо. Тунельники (на станціях вони ховалися за розсувними залізними брамами), ці кремезні хлопці, що не зронили жодної сльози під час великої жовтневої катастрофи, на радощах плакали, коли бачили «old Mac» [95], який мчав повз них.

Ллойд сказав, щоб його розбудили о восьмій годині. Він прийняв ванну, поснідав і закурив сигару. Ллойд усміхнувся: старому тут подобалося. Нарешті йому ніхто не заважає, нарешті він далеко від людей і в такому місці, куди ніхто не пробереться! Часом він виходив прогулятися по своїх залитих світлом апартаментах — дванадцятьох розкішних, наповнених цілющим озоновим повітрям покоях, що котилися по рейках. О дев'ятій годині подзвонила по телефону Етель, і Ллойд розмовляв з нею десять хвилин. «Не кури дуже багато, тату!» — сказала Етель. Потім він перечитав телеграми. Раптом поїзд зупинився. Це була велика станція в «гарячій штольні». Ллойд визирнув в оглядове віконце й побачив на платформі гурт людей, серед якого стояв Аллан.

Ллойд пообідав, поспав. І знов поїзд зупинився. Вікна салона Ллойда були незакриті, і крізь товсту шибку він побачив з одного боку блакитне море, а з другого — незліченну юрбу. Люди щось захоплено кричали. Азорські острови! Слуга повідомив Ллойдові, що вони спізнюються на сорок хвилин — потік один із масляних баків.

Потім вікна знов позакривали. Поїзд помчав униз, і старий, висохлий, маленький Ллойд заходився від утіхи насвистувати, чого з ним не траплялося років двадцять.

Від Азорських островів поїзд вів Штром. Він дав повний струм, і стрілка на приладі показала швидкість двісті дев'яносто п'ять кілометрів на годину. Інженери захвилювались, але Штром, у якого від спеки в гарячих штольнях міг спалахнути скоріше чуб, ніж нерви, не любив, коли втручалися в його справу.

— Якщо спізнимося, це буде ганьба,— сказав він.

Поїзд мчав так швидко, що складалося враження, наче він стоїть. Вогні летіли йому назустріч, ніби іскри.

Фіністере.

У Нью-Йорку знов настала ніч. До готелів прибували гості. Телеграма про нечувану швидкість поїзда викликала новий вибух захоплення. Чи пощастить надолужити спізнення? У закладах ставили божевільні суми.

Останні кілометри поїзд вів Аллан.

Він цілу добу не спав, але збудження тримало його на ногах. Аллан був блідий, виснажений і мав скоріше задумливий вигляд, ніж радісний. Думки роями пролітали в голові...

Через кілька хвилин вони мали прибути й уже лічили кілометри й секунди. За віконцями мигали сигнальні ліхтарі, поїзд ішов угору.

Раптом різке біле світло засліпило їм очі. До вагонів удерся день. Аллан загальмував.

Вони прибули до Європи з запізненням на дванадцять хвилин.