Тунель

Вона раптом нестямно випросталася, притисла до грудей дитину і, зблиснувши очима, закричала у всі ці сповнені ненависті обличчя.

— Звірі! Сволота, брудні покидьки! Якби я мала при собі револьвер, я перестріляла б усіх, як собак! О звірі! Боягузливі, підлі звірі!

Цієї миті щосили кинутий камінець влучив Мод у скроню, і вона, змахнувши руками, навіть не зойкнувши, впала через Едіт на землю. Мод була невеличка й легенька, але гупнула так, наче впав стовп. З-під тіла бризнула вода.

Знялося радісне, дике ревище. Крики, регіт, безладні вигуки:

— Нехай Мак поплатиться! Атож, нехай поплатиться, нехай на власній шкурі відчує... Загнав їх у пастку... Тисячі!..

Але ніхто не кинув більше жодного камінця! Ошалілий натовп несподівано рушив далі.

— Не чіпайте їх, нехай лежать. Самі встануть!

Тільки осатаніла італійка нахилилася зі своїми оголеними, обвислими грудьми над двома розпростертими на землі тілами і сплюнула на них. А тепер — до інженерських будинків! Далі, вперед! Нехай вони всі знають!..

Однак після нападу на Мод гнів натовпу охолов. Тепер усі невиразно відчували: тут сталося щось таке, чого не повинно було статися. Натовп почав розпадатися на гурти, які розходились по звалищу. Сотні людей непомітно відстали й поплелися, спотикаючись, через колію. Коли розлютована передня група під орудою італійки дісталася до віл інженерів, вона так поменшала, що її міг стримати один поліцейський.

Помалу розпалась і ця група.

І тоді знову прорвався біль, горе, відчай. Повсюди кудись бігли жінки, витираючи фартухами сльози. Вони бігли під дощем, під вітром, бігли спотикаючись, не розбираючи дороги.

Охоплений тупим стадним безумством, оскаженілий, жорстокий і злорадий натовп покинув Мод та Едіт. Вони довго лежали під дощем посеред звалища, і нікому не було до них діла.

Потім до них підійшла невеличка дванадцятирічна дівчинка в опущених червоних панчохах. Вона бачила, як «Mac's wife»[68] закидали камінням. Дівчинка знала Мод, бо лежала торік у її лікарні.

Дівчинку привело сюди звичайне людське почуття. І ось Бона стояла в опущених панчохах і не важилась підступити ближче. А трохи далі зупинилося кілька жінок та чоловіків, вони теж не знали — підходити чи ні. Нарешті дівчинка, бліда від страху, ступила кілька кроків і почула тихий стогін. Вона злякано відсахнулася й раптом щодуху побігла геть.

Лікарня стояла під мрякою, ніби вимерла, і дівчинка не насмілювалася подзвонити. Аж коли хтось вийшов надвір — то була прибиральниця,— дівчинка підійшла до хвіртки й сказала, показуючи в бік станції:

— Вони лежать отам!

— Хто лежить отам?

— Mac's wife and his little girl! [69]

А в цей час у штольнях усе бігли й бігли люди...

6

Приїхавши до Нью-Йорка, Аллан одержав телеграму від Гаррімана, в якій стояло, що на Мод та Едіт напав простолюд. І більше нічого. У Гаррімана не вистачило ні мужності, ні жорстокості повідомити Алланові всю страшну правду: що його дружини вже немає живої, а дочка помирає.

Коли засірів вечір того жахливого дня, з Нью-Йорка приїхав машиною Аллан. Він сам сидів за кермом — як завжди, коли треба було не їхати, а мчати.

Його автомобіль на шаленій швидкості підкотив до станції крізь безмежний натовп жінок, тунельників, журналістів та цікавих, що стояли під парасольками на дощі. Всі знали цей важкий, сірий від куряви автомобіль і його хрипкий гудок.

Збуджений натовп умить оточив машину.

— Мак приїхав! — кричали люди.— Це він! Мак! Мак! Та коли він підвівсь, усі враз замовкли. Ореол, що сяяв навколо його ім'я, ореол генія, сили, успіху не примерк навіть тепер і викликав у людей нерішучість і шанобу. Так, ніколи ще вони не відчували до Аллана такої шаноби, як у цю годину, коли його спостиг грізний удар долі. А вони ж присягалися там, під землею, втікаючи крізь дим від смерті, що вб'ють його, хоч би де він їм попався!

— Розступіться! — голосно крикнув Аллан.— Нам дуже шкода, але сталося нещастя! Та ми врятуємо всіх, кого можна врятувати!

Однак звідусіль загули голоси. То були ті самі вигуки, що лунали вже з самого ранку:

— Це ти винен!.. Загинули тисячі!.. Це ти загнав їх у пастку!..

Аллан, стоячи однією ногою на приступці автомобіля, тримався спокійно. Обуреним, крижаним поглядом він дивився на збуджений натовп, і його широке обличчя дедалі похмурніло. Та раптом — Аллан уже розтулив губи, щоб відповісти на голоси — він здригнувся. Один викрик різонув йому слух — глузливий, злісний жіночий вереск, що пройняв усе його тіло. Решти голосів Аллан уже не чув. Тільки один викрик, той самий викрик невблаганно й моторошно раз у раз лунав йому у вухах:

— Вони вбили твою жінку й дочку!..

Аллан випроставсь, витягся, так ніби хотів зазирнути вдалину, голова його безпорадно повернулася на широких плечах, темне обличчя раптово зблідло, погляд, звичайно зосереджений, розпливсь, і в ньому відбився жах. В очах навколо себе Аллан прочитав, що той страшний викрик був правдою. У кожному погляді мовби застиг цей моторошний викрик.

І тоді Аллан утратив самовладання. Він був син гірника, робітник, як і всі вони, і перше, що він відчув, був не біль, а лють.

Аллан відіпхнув водія і, ще не сівши за кермо, рвучко рушив з місця. Автомобіль увігнався просто в натовп, і люди перелякано, з криками кинулися врозтіч.

Вони дивилися йому вслід, поки машина зникла в сірих дощових сутінках.

— Так йому й треба! — зловтішно, безладно вигукували голоси.— Тепер сам знатиме, як воно!

Але дехто хитав головою й казав:

— Ох, не треба було... Жінку, малу дитину...

А ошаліла італійка глузливо горлала:

— Я перша жбурнула камінця! То я! Я поцілила їй у лоб! Атож, їх треба було порішити!

— Ви б краще вбили його! Мака! Це він винен! Нащо ж його жінку?.. Така була славна жіночка...

— Убийте Мака! — верещала, задихаючись, високим дискантом на поганій англійській мові італійка.— Kill him! [70] Убийте його, як собаку!

У тьмяних сутінках будинок здавався покинутим. Аллан, побачивши його, відразу все зрозумів. Поки він ішов посипаною рипучим гравієм доріжкою через палісадник, у його пам'яті постав випадок, що стався з ним багато років тому. Це було в болівійських Андах, де він будував залізницю. Аллан жив тоді з своїм товаришем у бараку. Якось робітники підняли страйк і застрелили того товариша. Він, Аллан, нічого не підозрюючи, повертався з роботи, але барак, де лежав мертвий товариш, чомусь справив на нього дивне, незбагненне враження. Така сама атмосфера оточувала тепер його власний будинок.

У передпокої пахло карболкою й ефіром. Коли Аллан побачив на вішалці невеличке біле хутро Едіт, в очах у нього раптом потемніло, і він мало не впав. Потім Аллан почув, як служниця, схлипуючи, закричала:

— Містере Аллан!.. Містере Аллан!..

І цей чужий голос, сповнений болю й безпорадного відчаю, повернув його до тями. Аллан увійшов до напівтемної вітальні. Назустріч йому ступив лікар.

— Містере Аллан!..

— Мене підготували, лікарю,— тихо промовив Аллан, однак таким спокійним, буденним голосом, що лікар кинув на нього здивований погляд.

— Дівчинка теж, лікарю?

— Боюся, її не пощастить урятувати. Пошкоджена легеня.

Аллан мовчки кивнув головою і рушив до сходів. Йому здалося, що згори ллється дзвінкий, веселий сміх його маленької Едіт. Там, біля спальні Мод, стояла сестра-жалібниця; вона зробила Алланові знак.

Він увійшов. У кімнаті горіла тільки одна свічка. Мод лежала на ліжку, випростана, навдивовижу пласкогруда, застигла, вся ніби з воску. Її обличчя було прекрасне й спокійне, але в усіх його безкровних рисах, на напіврозтулених блідих губах, здавалося, застигло несміливе, покірне запитання, ледве помітний подив. Повіки були напівопущені, і з-під них волого блищали очі, немов від останньої сльозинки. Ніколи в житті не забував Аллан того вологого блиску під блідими повіками Мод. Він не заплакав, не заридав, він сидів з розтуленими губами біля смертного одра Мод і все дивився на неї. Незбагненність скувала його душу. Він ні про що не думав. Але думки, невиразні й плутані, блукали в його голові, і він не пробував учепитися за жодну з них. Це була вона, його маленька мадонна. Він любив її, він одружився на ній з кохання. Він дав їй, яка виросла в скромних умовах, сповнене блиску життя. Він оберігав її і щодня їй нагадував, щоб остерігалася автомобілів. Він завжди боявся за неї, хоч ніколи їй про це не казав. В останні роки він мало про неї дбав, бо його цілком поглинула робота. Але через це менше він її не кохав. Його дурненька, його добра, солодка Мод — ось вона лежить перед ним! Хай буде проклятий бог, якщо він є, хай буде проклята така безглузда доля!..

Мак узяв невеличку, пухку руку Мод і дивився на неї порожнім, згаслим поглядом. Рука була холодна — і не дивно, адже вона мертва. Цей холод його не лякав. Він знав кожнісіньку лінію цієї руки, кожний нігтик, кожний пальчик. Ліворуч на скроні шовковисті каштанові коси були зачесані нижче, ніж звичайно. Та крізь плетиво волосся Мак бачив ледве помітний синюватий слід. Сюди її поцілив камінець, той самий камінець, який з його наказу добули, зірвавши скелю, з глибини кілька тисяч метрів під морем. Нехай будуть прокляті люди й він сам! Хай буде проклятий тунель!

Як несподівано спіткала Мод лиху свою долю, що в сліпій, розгнузданій люті постала їй на шляху! Чому вона не зробила так, як він наказав? Адже він хотів тільки вберегти її від образ...

Але такого Мак і в думці не припускав! Чому саме сьогодні його не було поруч?

Аллан пригадав, як сам застрелив двох чоловік, коли вони напали на рудник «Хуан Альварес». Щоб захистити Мод, він перестріляв би, не замислюючись, сотні. Він пішов би за нею в морську глибочінь, і це не пусті слова. Він захищав би її від десятків тисяч диких звірів, поки міг би поворухнути хоч одним пальцем. Але тут його не було...

В голові безладно зринали думки, ніжні слова й прокляття, але він ні на чому не міг зосередитись.

Раптом у двері хтось несміливо постукав:

— Містере Аллан!

— Що?

— Містере Аллан... Едіт...

Він підвівся й перевірив, чи надійно стоїть у свічнику свічка й чи вона не впаде. Потім підійшов до дверей і звідти ще раз подивився на Мод. В уяві він бачив, як кидається до коханої дружини, як обіймає її, ридає, кричить, молиться, просить прощення за кожну мить, коли вона не відчувала себе з ним щасливою... А сам тільки стояв у дверях і дивився на неї.

Потім він вийшов.

Простуючи до кімнати, де помирала його донечка, він прикликав на допомогу з глибини душі останні сили. Він готував себе, викликаючи в пам'яті найжахливіші картини свого життя, думаючи про всіх отих нещасних, пошматованих динамітом і побитих уламками каміння, пригадуючи робітника, що його захопило махове колесо, кинуло на стіну й розтрощило... І переступаючи поріг, він сказав собі: «Пригадай, як ти колись наштовхнувся під обваленим пластом на потертий чобіт Паттерсона...»

Він увійшов якраз вчасно, щоб почути останній подих свого коханого ангелятка. Лікарі, доглядальниці, прислуга стояли довкола, дівчата плакали, і навіть у лікарів на очах виступили сльози.

Та Аллан мовчав, і очі в нього були сухі. «Думай, заради самого чорта, про потертий Паттерсонів чобіт! Думай і гляди, щоб не впав на людях!»

Минула ціла вічність. Лікар біля ліжка випроставсь і глибоко зітхнув. Аллан сподівався, що люди підуть з кімнати, але вони всі зосталися. Тоді він ступив до ліжка й погладив Едіт по голівці. Якби він був тут сам, то взяв би дівчинку на руки, щоб іще раз, востаннє, відчути її маленьке тіло. Але при людях він не зважився так зробити.

Аллан пішов.

Коли він спускався сходами, йому раптом причулося десь угорі жалісне голосіння. Але насправді довкола було зовсім тихо, тільки звідкись долинуло ледве чутне схлипування.

Внизу йому трапилась доглядальниця. Побачивши, що він хоче їй щось сказати, дівчина зупинилася.

— Хто ви, міс? — нарешті промовив він через силу.

— Міс Евелін.

— Міс Евелін,— провадив Аллан чужим, тихим м'яким голосом,— я хочу попросити вас зробити мені одну послугу. Сам я не хочу... не можу... Мені дуже хотілося б зберегти невеличкі пасма волосся дружини й дочки... Чи не подбали б ви про це для мене? Тільки щоб ніхто нічого не знав. Обіцяєте?

— Так, містере Аллан!

Вона бачила, що його очі повні сліз.

— Я буду все життя вдячний вам, міс Евелін!

У темній вітальні хтось сидів у кріслі — струнка жінка, яка тихенько плакала, притискаючи до очей хусточку. Коли Аллан проходив повз неї, вона підвелася, простягла до нього бліді руки й прошепотіла:

— Аллан!..

Та він не зупинився, й аж через багато днів зрозумів, що та жінка була Етель Ллойд.

Аллан зійшов у сад. Йому здалося, що стало страшенно холодно, що стоїть глибока зима, і він щільно загорнувся в плащ. Трохи походив по тенісному майданчику, потім спустився крізь мокрі кущі до моря. Хвилі лизали берег, шуміли й, рівно дихаючи, викидали на мокрий, гладенький пісок кучеряву піну.

Аллан звів очі поверх кущів і побачив дах будинку. Там лежали вони. Він повернув голову в бік моря, на південний схід. Там, унизу, лежали інші. Там, унизу, лежав, задихнувшись, Хоббі,— пальці судомно стиснуті, голова закинута назад...

Ставало дедалі холодніше. Так, з моря, здавалося, вставала страшна холоднеча. Аллан змерз. Він увесь закляк. Руки закоцюбли, як у лютий зимовий мороз, обличчя задерев'яніло. Але він добре бачив, що навіть пісок не замерз, хоч і хрустів, наче ноги ступали по дрібненьких крижаних кристалах.

Цілу годину Аллан ходив берегом туди-сюди. Настала ніч. Тоді він перетнув замерзлий, обледенілий сад і вийшов на вулицю.

Енді, шофер, увімкнув фари.

— Відвези мене на станцію, Енді. Тільки не поспішай! — глухо, хрипким голосом промовив Аллан і сів у машину.

Енді витер рукавом носа, його обличчя було мокре від сліз.

Аллан вгруз у плащ і натяг на самі очі кашкета. «Дивно,— промайнуло в нього,— коли я почув про катастрофу, то спершу подумав про тунель, а вже потім про людей!» І він позіхнув. Він так стомився, що не міг поворухнути рукою.

На станції все ще стояла стіна людей — вони чекали, поки повернуться рятувальні поїзди.

Ніхто вже не кричав. Ніхто не сварився кулаками. Тепер він став такий самий, як вони, і горе в них було однакове. Коли Аллан під'їхав і вийшов з машини, люди розступилися самі. Ніколи ще вони не бачили, щоб хтось був такий блідий.

7

Аллан ступив до холодної зали для нарад, в якій люди звичайно чекали на станції поїздів.

На будівництві не додержувались ні формальностей, ні церемоній. Нікому не спадало на думку скинути капелюха чи припинити роботу, коли входив Аллан. Та сьогодні збуджені розмови одразу змовкли, і ті, хто сів трохи відпочити, повставали.

Гарріман рушив назустріч Алланові з розгубленим, змученим обличчям.

— Аллан!..— почав він і затнувся, мов п'яний. Та Аллан урвав його жестом руки.

— Потім, Гарріман.

Аллан сказав принести йому з буфету чашку кави й, поки пив її, вислухав донесення інженерів.

Він сидів з похиленою головою, ні на кого не дивився. Здавалося, він нікого не слухає й ось-ось підхопиться. Його безбарвне обличчя ніби застигло від морозу, припухлі губи посиніли, а по краях були білі. Сірі й важкі, як свинець, повіки налягли на очі — права, що іноді тремтіла, трохи нижче від лівої. Але в очах у Аллана вже не прозирав людський погляд. У них тепер люто зблискувало наче бите скло. Часом посмикувались і неголені щоки, а губи ворушилися, так ніби він розжовував зерна. Ніздрі раз у раз здригалися, хоч дихав Аллан нечутно.

— Отже, сумніву немає: Бермана застрелили?

— Так.

— І від Хоббі нічого не чути?

— Ні. Але бачили, що він їхав до проходки.

Аллан кивнув головою і розтулив рота, мовби хотів позіхнути.

— Go on! [71]

До триста сорокового кілометра у тунелі панував цілковитий порядок, і машини, яких обслуговували інженери, працювали. Робінсон,— він керував рятувальними поїздами,— повідомив по телефону, що дим не дав посунутись далі від триста сімдесятого кілометра і що він повертається зі ста п'ятдесятьма двома врятованими.

— То скільки всього загинуло?

— За контрольними жетонами — близько двох тисяч дев'ятисот.

Тривала, важка пауза.

Посинілі губи в Аллана здригалися, ніби він боровся з нестримним риданням. Він ще нижче похилив голову і жадібно ковтнув кави.

— Аллан! — схлипнув Гарріман.

Та Аллан звів на нього здивований, холодний погляд.

— Go on!

Робінсон повідомив також, що, за словами Сміта зі станції на триста п'ятдесят другому кілометрі, десь глибше в тунелі, працює повітряний насос, однак телефонний зв'язок перерваний.

Аллан підвів голову. «Хоббі?» — промайнуло в нього.

Але висловити цю надію вголос він не зважився.

Потім Аллан заговорив про події на поверхні. Гарріман зіграв тут не блискучу роль. Він сидів стомлений, без будь-якого виразу в запухлих очах і підпирав рукою голову, що боліла.

Коли мова зайшла про безчинства й заподіяну шкоду, Аллан рвучно обернувся до Гаррімана.

— А де ж були ви, Гарріман? — різко, зі зневагою в голосі запитав він.

Гарріман здригнувся й підвів важкі повіки.

— Повірте мені, Аллан,— схвильовано вигукнув він,— я робив усе що міг. Я пробував усяк. Не міг же я стріляти!

— І це кажете ви! — крикнув Аллан, і в голосі його пролунала погроза.— Ви повинні були кинутися назустріч тому оскаженілому натовпу, навіть якби вам зробили в голові кілька дірок! Ви ж бо маєте кулаки — чи ні? Можна було б і вистрілити — атож, чорт забирай, чом би й ні?! Поруч стояли ваші інженери, треба було тільки дати наказ!

Гарріман густо почервонів. Його товста шия здулася. Погрозливий тон Аллана зачепив його за живе.

— Що ви таке кажете, Аллан! — роздратовано вигукнув він.— Ви того натовпу не бачили, вас тут не було!

— Так, мене тут, на жаль, не було! Я думав, що можу на вас покластися. Я помилився! Ви старієте, Гарріман! Старієте! Ви мені більш не потрібні! Забирайтеся під три чорти!

Гарріман випроставсь і поклав на стіл свої червоні кулаки.

— Так, забирайтеся під три чорти! — знову грубо закричав Аллан.

Гарріман побілів як стіна і сторопіло втупився Алланові в очі. В тих очах зблискувала зневага, безжалісність, жорстокість.

— Сер! — прохрипів Гарріман і підвівся, до глибини душі скривджений.

Аллан також підхопився і вдарив щиколотками пальців по столу, аж він затріщав.

— Не вимагайте тепер від мене ґречності, Гарріман! — голосно закричав він.— Ідіть! — І вказав рукою на двері.

Гарріман похитнувся й пішов. Його обличчя від сорому посіріло. В голові ще промайнула думка сказати Алланові, що в нього помер син і йому весь ранок довелось боротися з подвійною дозою снодійного. Але Гарріман не промовив жодного слова. Він вийшов.

Старим, зламаним чоловіком спускався він сходами. Без капелюха. Очі опущені додолу.

— Гарріман полетів! — глузували довкола.— «Бик» полетів!

Та Гарріман нічого не чув. Він тихо плакав.

Коли Гарріман вийшов з кімнати, Аллан напався ще на п'ятьох інженерів, які покидали свої пости й виїхали з рештою втікачів. Він тут-таки їх позвільняв.

Цього дня повіяло збіса холодним вітром, і інженери не заперечили жодним словом.

Потім Аллан зажадав, щоб його з'єднали по телефону з Робінсоном. Один із службовців подзвонив на станції і наказав зупинити поїзд Робінсона. Тим часом Аллан вивчав план зруйнованих штолень. Стояла така тиша, що чути було, як крізь розбиті шибки до кімнати капали дощові краплі.

Через десять хвилин Робінсон узяв трубку. Аллан розмовляв із ним довго. Про Хоббі нічого не чути! Як він, Робінсон, гадає — чи залишилися в заповнених димом штольнях іще живі люди? Отже, таке можливо...

Аллан діяв рішуче. Через кілька хвилин поїзд із трьох вагонів з інженерами та лікарями помчав по трасі вниз і зник у тунелі.

Аллан сам стояв за машиніста, і поїзд летів порожнім лунким тунелем так шалено, що навіть звиклі до великих швидкостей супутники Аллана занепокоїлися. Не минуло й години, як вони зустріли Робінсона. Його поїзд був переповнений. При світлі ліхтарів люди, що заприсяглися помститись Алланові, впізнали його і почали голосно, невдоволено ремствувати.

Аллан поїхав далі. На першій стрілці він звернув на колію, якою їхав Робінсон,— Аллан був певен, що вона вільна,— і збив шалену швидкість аж тоді, коли в'їхали в суцільний дим.

Навіть тут, на заповнених димом станціях, працювали інженери. Вони позачиняли розсувні залізні брами, повз які, немов гори хмар, валував дим. А проте й на станціях його було багато, і якби насоси не нагнітали безперервно свіже повітря й люди не мали достатньо кисневих апаратів, ніхто тут довго не витримав би. Для цих інженерів, як і для самого Аллана, тунель був справою, задля якої вони не шкодували ні здоров'я, ні життя.

На триста п'ятдесят другому кілометрі вони зустріли на станції Сміта — разом з двома техніками він порався тут біля машин. Сміт підтвердив, що далі в тунелі, судячи з усього, працює повітряний насос, і Аллан знов подумав про Хоббі. Хоч би доля зглянулася бодай над його товаришем!

Аллан одразу рушив у штольню далі. Але тепер поїзд посувався дуже повільно — на їхньому шляху раз у раз траплялися кам'яні брили. Дим стояв такий густий, що промінь прожектора відскакував від нього, як від стіни. Через півгодини поїзд зупинився — колія була завалена трупами. Аллан зійшов у димозахисній масці на землю і ступив у клуби диму. Мить — і сліпучий промінь від його ліхтаря зник.

Довкола Аллана стояла мертва тиша. Жодного звуку, тільки ледве чутно постукував клапан кисневого апарату. Аллан застогнав — адже тут його не чув ніхто. В грудях була суцільна пекуча рана. Стогнучи, скрегочучи зубами, мов підбитий звір, Аллан усе йшов, ішов, і часом йому хотілося впасти під страшним тягарем свого невимовного болю.

Що кілька кроків Аллан натрапляв на людські тіла. Та, освітивши їх, він щоразу переконувався, що то трупи: на нього дивилися жахливо спотворені обличчя.

Хоббі серед них не було.

Раптом Аллан почув важке хекання і підвів ліхтар. Ту ж мить хтось торкнувся його руки, і хрипкий голос прошепотів:

— Sauvé! [72]

І людина впала просто перед ним на землю. Це був молодий хлопець, що мав на собі тільки штани. Аллан узяв його на руки й поніс до поїзда. Він пригадав, як колись давно хтось ніс його за таких самих обставин темною штольнею.

Лікарі швидко привели хлопця до пам'яті. Звали його Шарль Ренар, він був канадець. Шарль розповів, що далі в штольні працює вентилятор, завдяки якому він і залишився живий. А він часом не помітив, чи є в штольнях живі люди ще?

Хлопець кивнув головою.

— Є,— мовив він,— іноді я чув їхній сміх.

— Сміх?

Усі з жахом перезирнулися.

— Так, сміх. Я добре чув.

Аллан зажадав по телефону ще поїздів і людей. І відразу наказав рушати далі. Пронизливо калатав дзвін. Це була нелюдська робота, дим раз у раз примушував їх відступати. До полудня їм пощастило просунутися майже до триста вісімдесятого кілометра, і тут вони раптом почули вдалині різкий сміх. Нічого моторошнішого, ніж цей сміх у безмовній, заповненій димом штольні, ніхто з них зроду не чув. Вони повклякали й затамували дух. Потім поспішили далі. Той дикий, божевільний сміх ставав дедалі виразнішим. Такий сміх іноді чули водолази, коли підпливали до підводного човна, що зазнав аварії і в ньому задихалася команда.

Нарешті вони дісталися до невеличкої станції і проникли всередину. Перед їхніми очима в диму постали двоє, троє, четверо чоловік, що качалися на підлозі, танцювали, моторошно вихляючи тілами, і весь час різко, мов у гарячці, реготали. З вентиляційного отвору зі свистом вихоплювалося повітря, і завдяки йому бідолахи залишилися живі. Тут-таки, поруч, лежали кисневі апарати — незаймані.

Та коли нещасні раптом побачили світло й людей у масках, вони закричали від жаху й подалися назад. Забившись у куток, де лежав випростаний покійник, вони всі почали молитися й повискувати зі страху. Це були італійці.

— З вас хто-небудь розмовляє по-італійському? — звернувся Аллан до своїх супутників.— Поскидайте маски.

Вийшов один із лікарів і, задихаючись від кашлю, заговорив до божевільних.

— Що вони кажуть?

Охоплений жахом лікар ледве розмовляв.

— Якщо я правильно їх зрозумів, вони думають, що потрапили в пекло! — через силу промовив він.

— То скажіть їм від імені бога, що ми прийшли забрати їх до раю! — вигукнув Аллан.

Лікар усе говорив, говорив, і нарешті італійці зрозуміли його.

Вони плакали, падали навколішки, молились і благально простягали руки. Та коли до них спробували підійти, вони знову знавісніли. Довелося вгамовувати і зв'язувати кожного окремо. Один із тих бідолах помер по дорозі з тунелю, двох відвезли до божевільні, а четвертий скоро відчув себе краще й видужав.

З цієї поїздки Аллан повернувся на станцію Сміта напівнепритомний. Невже цьому страхіттю не буде кінця-краю? Він сидів, часто дихаючи, геть виснажений. Аллан не спав тридцять шість годин.

Та лікарі марно вмовляли його виїхати з тунелю.

8

Дим повз усе далі. Повільно, крок за кроком, немов жива істота, що, перше ніж ступити, спочатку намацує шлях. Стелячись по землі, він проникав до квершлагів, на станції, прослизав під стелею і заповнював усі приміщення. Але рудникові вентилятори відсмоктували його, а насоси нагнітали мільйони кубічних метрів свіжого повітря. І дим, хоч і дуже непомітно, кінець кінцем почав рідшати.

Аллан прокинувся і глянув у молочно-білий туман. Запалені очі боліли. Аллан не відразу збагнув, де він. Просто перед собою побачив довгу низьку машину з блискучої сталі та міді; механізм її нечутно працював. До половини заглиблене в землю махове колесо ніби не оберталось, та коли Аллан придивився пильніше, то помітив світлі смужки, що ковзали вгору-вниз. Колесо робило дев'ятсот обертів на хвилину і було так відрегульоване, що здавалося нерухомим. Тепер Аллан усе зрозумів. Він був усе ще на станції Сміта. В тумані мріла чиясь постать.

— Це ви, Сміт?

Постать ступила ближче, і Аллан упізнав Робінсона.

— Я замінив Сміта, Аллан,— сказав Робінсон, високий, худий американець.

— Я довго спав?

— Ні, з годину.

— А де решта людей?

Робінсон пояснив, що всі поїхали розчищати колію. Дим, мовляв, розвіюється, і дихати стає легше. На дев'ятнадцятій станції (триста вісімдесятий кілометр) залишилися живі ще сім чоловік.

— Сім чоловік?! Невже в тій проклятій штольні ще залишилися живі люди?!

Робінсон розповів, що на дев'ятнадцятій станції машини обслуговує якийсь інженер на ім'я Штром. Він урятував іще шістьох чоловік, і всі почувають себе добре. Інженери до них іще не дісталися, але телефон уже працює, і зі станцією розмовляли.

— Хоббі серед них немає?

— Немає.

Аллан опустив очі. Помовчавши, спитав:

— Хто такий той Штром?

Робінсон знизав плечима.

— Оце і є загадка. Ніхто такого не знає. Він не з тунелю.

Тоді Аллан пригадав, що Штром — електротехнік на одній з електростанцій Бермудських островів. Він, з'ясувалося потім, приїхав тільки оглянути тунель. Коли сталася катастрофа, Штром саме був на ділянці Бермана, за кілометрів три від дев'ятнадцятої станції. Він побував там за годину до вибуху й, оскільки станційна бригада не викликала в нього великої довіри, відразу повернувся назад. Штром був єдиний, хто вирушив у глибину тунелю, замість тікати з нього.

Аллан зустрів його через кілька годин. Штром пропрацював дві доби, але ніхто, поглянувши на нього, не сказав би, що він стомлений. Алланові особливо впало в очі те, як усе ще ретельно він зачесаний. Штром був невисокий, груди не широкі, йому не виповнилося ще й тридцяти років. Росіянин німецького походження з прибалтійських областей. Обличчя нерухливе, худорляве, очі невеликі й темні, гостра чорна борідка.

— Я хотів би, щоб ми стали друзями, Штром! — сказав Аллан, потискуючи руку молодикові, мужність якого вразила його.

Та на обличчі Штрома не здригнулася жодна рисочка, він тільки ледь помітно, чемно вклонився.

Штром пустив на станцію шістьох сповнених відчаю втікачів. Щілини у дверях, що виходили в штольню, він позатикав змоченим у мастилі клоччям, отож повітря там було досить стерпне. А в штольні, де горіло, Штром безперервно нагнітав повітря та воду. І все ж він протримався б на станції не більше трьох годин, а тоді неминуче задихнувся б, і Штром про це добре знав.

Від цієї висуненої наперед станції далі вони мусили йти пішки. Через вагони, що посходили з колій і поперекидалися, через купи каміння, шпали й поламані стовпи вони крок за кроком пробиралися вперед, усе глибше в дим. Тут трупи лежали цілими горами! Згодом шлях виявився вільний, і вони пішли швидше.

Раптом Аллан зупинився.

— Послухайте! — сказав він.— Чуєте — голос?!

Усі поставали й прислухались. Але ніхто нічого не почув.

— Я добре чую голос! — наполягав Аллан.— Прислухайтесь, я погукаю.

І справді, у відповідь на Алланів поклик відгукнувся тихий голос — так ніби вночі десь далеко-далеко пролунав чийсь крик.

— У штольні хтось є! — схвильовано промовив Аллан.

Тепер уже й іншим здалося, ніби десь далеко озивається кволий голос.

Раз у раз гукаючи й прислухаючись, вони заходилися обшукувати темні штольні. Нарешті в одному квершлазі, де з вентиляційної труби зі свистом вихоплювалося повітря, наштовхнулися на старого чоловіка. Він сидів на землі, прихилившись головою до стіни. Поруч лежав мертвий негр із широко роззявленим ротом, повним зубів. Старий кволо всміхнувся. Він справляв враження столітнього діда — охлялий, змізернілий; ріденький і білий як молоко чуб розвівався на протязі. Очі в старого були неприродно розплющені, навколо зіниць виднілася біла рогова оболонка. Він був надто виснажений, не міг навіть поворухнутись — тільки сидів і всміхався.

— Я знав, Маку, що ти прийдеш по мене! — нерозбірливо прошепотів старий.

Нарешті Аллан упізнав його.

— Та це ж Хоббі! — вигукнув він злякано й заразом радісно і підвів старого.

— Хоббі? — недовірливо перепитали інші; вони його не впізнали.

— Хоббі?! — перепитав і Аллан, ледве стримуючи радість і зворушення.

Хоббі ледве помітно кивнув головою.

— І am all right [73],— прошепотів він. Потім показав на мертвого негра й додав: — Цей чорношкірий завдав мені чимало клопоту, та зрештою він у мене все ж таки помер.

Кілька тижнів Хоббі витав у лікарні між життям і смертю, поки його здорова натура кінець кінцем узяла гору. Та це був уже не той Хоббі.

Пам'ять у Хоббі стала млявою, і він навіть не міг пригадати, як потрапив до того переднього квершлагу. Очевидно було тільки одне: Хоббі мав з собою кисневі апарати й ліхтарі з того невеликого квершлагу, де напередодні катастрофи лежав мертвий монтер. Що ж до Джексона, негра, то він не задихнувся, а помер від голоду й виснаження.

Рідко, дуже рідко поїзди виходили з тунелю, дуже рідко в'їздили в нього. Там, під землею, загони інженерів героїчно боролися з димом. Боротьба була досить небезпечна. Десятки тих, хто брав у ній участь, тяжко захворіли від отруєння димом, п'ятеро померли — три американці; один француз і один японець.

А ось робітнича армія активності не виявляла. Тунельники просто покидали роботу. Тисячі їх стояли довгими шеренгами на терасах перед в'їздом до тунелю й спостерігали, що роблять Аллан та його інженери. Стояли й не хотіли навіть пальцем поворухнути. Великі освітлювальні генератори, насоси, вентилятори — все це обслуговували інженери, в яких від утоми склеплювалися очі. А до натовпів змерзлих робітників приєднувалися сотні цікавих, що їх приваблювала сюди атмосфера жаху. Щогодини з поїздів висипали нові юрми людей. На залізниці Хобокен — Мак-Сіті справи йшли блискуче. За тиждень вона зібрала два мільйони доларів, і синдикат відразу підняв ціни на квитки. Тунельний готель переповнювали газетні репортери. Через місто-звалище мчали тисячі автомобілів з панами й дамами, яким кортіло побувати на місці катастрофи. Вони привозили з собою кошики з багатою закускою, жваво розмовляли, сперечалися. Але всі з прихованим страхом поглядали на чотири димових стовпи, що, весь час завихрюючись, здіймалися в синє жовтневе небо над скляними дахами біля самого устя тунелю. То був дим, що його вентилятори відсмоктували зі штолень. А всередині ж там залишалися люди! Годинами стовбичили тут цікаві, хоч нічого й не бачили, бо мертвих вивозили тільки вночі. Від станційної будівлі віяло солодкуватим запахом хлорного вапна.

Розчищати тунель довелося багато тижнів. Найважче було в дерев'яній штольні, більша частина якої вигоріла. Посувалися тут крок за кроком. Трупи лежали горами. Вони були здебільшого спотворені, і часом ледве відрізняли обвуглену людину від обвугленого стовпа. Трупи були скрізь — лежали під сміттям, сиділи навпочіпки за обгорілими балками й шкірили зуби до людей, що їх знаходили. У цій моторошній трупарні навіть особливо мужніх проймав жах.

Аллан невтомно керував роботами.

В покійницькій, у лікарняних залах відбувалися ті приголомшливі сцени, що їх спричиняє кожна катастрофа. Жінки й чоловіки, проливаючи сльози, не тямлячи себе від горя, розшукують своїх рідних, знаходять, скрикують, непритомніють. Але більшість жертв упізнати було неможливо.

Невеликий крематорій за Мак-Сіті працював день і ніч. Священнослужителі різних релігій і сект пропонували свої послуги й по черзі справляли сумні церемонії. Багато ночей невеликий крематорій у лісі був яскраво, як удень, освітлений, але в передпокої все ще стояли безкінечні ряди дерев'яних трун.

Тільки коло однієї розтрощеної бурильної машини знайшли чотириста вісімдесят трупів. А загалом катастрофа поглинула дві тисячі вісімсот сімнадцять людських жертв.

Коли прибрали уламки бурильної машини, під нею несподівано побачили темну діру. Бури відкрили величезну печеру.

При світлі прожекторів виявилося, що завширшки печера метрів сто; глибину вона мала невелику — камінець долітав до дна за три з половиною секунди, а це відповідало шістдесятьом метрам.

З'ясувати причину катастрофи напевно все ще не вдавалося. Але найбільші авторитети додержувалися думки, що печера, утворена внаслідок хімічного розкладу речовин, була наповнена газами, вони проникли в штольню й вибухнули, коли підривали породу.

Ще того самого дня Аллан розпорядився почати обстеження знайденої печери. То була розколина завдовжки майже тисячу метрів, зовсім суха. Дно та стіни утворювала та невідома, крихка й дуже радіоактивна руда, яку геологи назвали субмаринієм.

У штольнях навели лад, інженери регулярно провадили огляди.

Але робота стояла.

9

Аллан опублікував звернення до тунельників, що страйкували. Він дав їм три дні на роздуми: якщо вони не вийдуть на роботу, їх звільнять.

На звалищах Мак-Сіті відбувалися грандіозні мітинги. Шістдесят тисяч чоловік стояли плече до плеча, і з десяти трибун (вагонів) оратори одночасно виголошували промови.

У холодному, насиченому випарами жовтневому повітрі без угаву гриміли слова: «Тунель... Тунель... Мак... Катастрофа... Три тисячі чоловік... Синдикат...» І знов: «Тунель... Тунель...»

Тунель проковтнув три тисячі людських жертв і сповнював робітничі армії жахом! Як легко могли й вони задихнутися і згоріти у розпеченій глибині, і як легко могла статися ще одна така сама катастрофа — або ще й більша!

Вони можуть загинути ще страшнішою смертю. Людей проймало морозом, коли вони згадували про «пекло». Їх охопив масовий страх. Цей страх проник на будівництва в Європі, на Азорських та Бермудських островах. Тут робота також стояла.

Синдикат підкупив деяких робітничих ватажків і послав їх виступати перед тунельниками.

Підкуплені виходили на трибуни й закликали людей негайно відновити роботу.

— Нас шістдесят тисяч! — кричали вони.— А разом з робітниками інших станцій та супутних підприємств нас сто вісімдесят тисяч! Зима на порозі! Де нам дітися? У нас дружини, діти. Хто нас годуватиме? Ми зіб'ємо ціни на ринку праці, і нас проклинатимуть!

Це всі розуміли. Оратори нагадували про той запал, з яким вони працювали на спорудженні тунелю, про непогані взаємини між робітниками та синдикатом, про досить високі заробітки.

— В «чистилищі» й у «пеклі» заробляли за день по п'ять-шість доларів навіть ті, хто, може, навряд чи годен чистити чоботи й підмітати вулицю. Може, я брешу?

Оратори показували в бік робітничих селищ і вигукували:

— Ви подивіться на свої будинки, садки, майданчики для відпочинку! Ви маєте лазні й читальні. Мак поробив із вас людей, ваші діти живуть у чистоті й ростуть здоровими. Їдьте в Нью-Йорк і Чікаго, нехай вас жеруть там блощиці та воші!

Вони наголошували, що за всі шість років у тунелі не було жодного серйозного нещасливого випадку, і синдикат зробить усе можливе, аби запобігти новій катастрофі.

Проти цих слів не можна було нічого заперечити, ні! Та раптом людей знов опановував страх, і переконати їх не могли ніякі слова. Вони кричали, свистіли, закидали ораторів камінням і заявляли їм просто в очі, що їх підкупив синдикат.

— Ніхто більше й пальцем не поворухне для проклятого тунелю! — Такий був основний зміст виступів інших ораторів.— Ніхто!

І грім оплесків, що котився на багато миль, виражав загальне схвалення. Ці оратори пояснювали, які небезпеки приховує будівництво. Вони говорили про жертви, що їх тунель забрав ще до катастрофи. Понад тисячу вісімсот чоловік за шість років! Це не дрібниця! Невже всі вже забули про оті тисячу вісімсот, що їх переїхали поїзди, розтрощили балки, роздушило каміння?! Оратори нагадували про «кесонову хворобу», від якої тижнями страждали сотні людей, а дехто мучитиметься все життя!

— Ми розгадали Мака! — горлали ці оратори. (Частину з них підкупили пароплавні компанії, намагаючись якомога відтягти завершення тунелю.)—Мак — не товариш робітникам! Це дурниця, брехня! Аллан— кат на службі капіталу! Другого такого ката світ іще не знав! Мак — вовк у овечій шкурі! Сто вісімдесят тисяч чоловік працюють у нього! Двадцять тисяч чоловік щороку падають з ніг від його пекельної роботи, і він сяк-так підліковує їх у своїх лікарнях, щоб потім послати к бісу! Бо вони — каліки, каліки на все життя! Нехай гниють на вулицях, хай здихають у божевільнях — Макові байдуже! Скільки людського матеріалу він перевів за ці шість років! Годі! Тепер нехай Мак пошукає собі робочу силу десь інде! Нехай їде в Африку до чорних і там набирає собі рабів для свого «пекла», нехай скуповує по світу злочинців та каторжників! Погляньте на оті ряди домовин! Домовина за домовиною — на цілих два кілометри! Вирішуйте!

Обурливі вигуки, крики, ревище. Так натовп відповідав на ці слова.

Від ранку до вечора в Мак-Сіті не влягалися пристрасті. Тисячі разів лунали ті самі аргументи «за» і «проти».

Третього дня на трибуну вийшов сам Аллан.

Уранці відбулася кремація тіл Мод та Едіт, а пополудні Мак, ще прибитий болем і тугою, кілька годин виступав перед багатотисячним натовпом. І що довше він говорив, що голосніше кричав у рупор, то більше відчував, як до нього повертається колишня його сила, колишня віра в свою справу.

Його промова, про яку повідомляли довгі, метрової висоти плакати, одночасно гриміла в різних місцях звалища німецькою, французькою, італійською, іспанською, польською та російською мовами. Віддрукованою сотнями тисяч примірників, її розкидали по всій земній кулі. В той самий час її викрикували через рупор сімома мовами перед робітничими арміями на Бермудських і Азорських островах, у Фіністере і в Біскайській затоці.

Аллана зустріли мовчанкою. Коли він прокладав собі шлях крізь натовп, люди розступалися, а дехто навіть торкався рукою кашкета. Там, де він проходив, западала німа тиша, перед ним відкривалася вулиця крижаного мовчання, в якому застигало навіть шарудіння. Коли він з'явився на залізничній платформі серед моря голів,— той самий Мак, якого всі вони впізнавали здалеку, з яким кожен мав уже нагоду поговорити, якому кожен тиснув руку, міцні білі зуби якого знав кожен,— коли він з'явився, цей коногон із «Дядька Тома», полем ніби прокотилася могутня хвиля, і вся маса людей гойднулася, величезне військо судомно стислось, як ото клинці, що їх гідравлічні преси підштовхують до одного центру. Але не вихопився жоден звук.

Аллан говорив крізь мегафон. Кожну фразу він повторював по чотири рази — на всі чотири боки.

— Тунельники! Я прийшов сюди, щоб побалакати з вами! — почав він.— Я — Мак Аллан, ви мене знаєте! Ви ось кричите, що я занапастив три тисячі чоловік. Це — брехня! Доля сильніша від людини. Ті три тисячі занапастила робота! Робота щодня вбиває на землі сотні людей! Робота — це битва, а в битві бувають жертви. У самому тільки Нью-Йорку робота, як ви знаєте, щодня вбиває двадцять п'ять чоловік! Але ніхто не думає про те, щоб кинути в Нью-Йорку працювати! В морі щороку гинуть по двадцять тисяч чоловік, але ж нікому не спадає на думку покинути працювати в морі. Тунельники, ви втратили друзів, я про це знаю! Я теж утратив друзів — так само, як і ви! Ми — квити! І в роботі, і в біді ми — товариші! Тунельники!..

Аллан намагався розворушити серед людей той запал, що всі шість років спонукав їх робити, здавалося б, неможливе. Тунель, казав Аллан, він будує не задля своєї втіхи. Тунель має зріднити Америку і Європу, два світи, дві культури. Тунель дасть хліб тисячам людей. Тунель споруджується не заради збагачення окремих капіталістів — він так само належить і народові. Ось якими намірами він, Аллан, керується.

— Тунельники, отой тунель належить вам самим. Усі ви — самі акціонери синдикату!

Аллан відчув, як від нього до моря голів проскочила іскра. Вигуки, крики, збудження! Тепер він має з ними контакт...

— Тунельники, я сам робітник! — кричав у мегафон Аллан.— Робітник, як і ви. Я ненавиджу боягузів! Геть боягузів! Але хоробрі нехай зостаються! Люди працюють не тільки для того, щоб наїстися! Праця — це ідеал. Праця— релігія нашої доби!

Ревище.

Все складалося на користь Аллана. Та коли він закликав тунельників приступити до роботи, довкола знов залягла крижана тиша. Всіх знову скував страх...

Аллан зазнав поразки.

Увечері робітничі ватажки зійшлися на збори, що тривали до самого досвітку. А вранці їхні уповноважені заявили, що в тунель робітники не спустяться.

Океанські та європейські станції приєдналися до рішення своїх американських товаришів.

Цього ранку Аллан звільнив сто вісімдесят тисяч чоловік. Протягом сорока восьми годин вони мали вибратися з квартир.

Тунель мовчав. Мак-Сіті наче вимерло.

Тільки де-не-де стояли з гвинтівками в руках полісмени.

ЧАСТИНА П'ЯТА

1

За ці кілька тижнів «Едісон-Біо» збило ціле багатство. Товариство показувало навіть фільм про катастрофу в самому тунелі (!), людей, що бігли в штольнях, рятуючись від смерті, збори, виступ Мака, все-все.

Газетам теж просто з неба падали небачені гроші, а їхні видавці наїдали собі черева. Катастрофа, рятувальні роботи, величезні мітинги, страйк — усе це були гарматні постріли, що наганяли страх на гігантську армію читачів у всьому світі, які прагли жахів і сенсацій. Люди просто вихоплювали газети одне в одного з рук.

Робітнича преса п'яти континентів змальовувала Мака Аллана таким собі привидом епохи, забризканим кров'ю; у руках він тримав броньовані сейфи з грішми, а рот у нього був напханий людськими головами. Щодня ротаційні машини в усіх країнах розмелювали його на порох. Газети нещадно таврували Тунельний синдикат, називаючи його найбезсоромнішим рабовласником усіх часів, страшним капіталістичним тираном.

Звільнені робітники поводилися загрозливо. Проте й Аллан тримав їх у страху. На всіх бараках, на перехрестях і на стовпах з'явилися оголошення: «Тунельники! Синдикат просто так не віддасть жодного гвинтика, він захищатиметься! Попереджуємо: в усіх синдикатських будівлях стоять кулемети! Майте на увазі: ми не жартуємо!»

Звідки раптом у цього Мака кулемети? Виявилося, що їх таємно поставили ще кілька років тому — про всяк випадок! Цього чоловіка голими руками не візьмеш!

Рівно через сорок вісім годин після звільнення тунельників у робітничих селищах уже не було ні світла, ні води.

Не залишалося нічого іншого, як піти — якщо ти не хотів розпочати битву з синдикатом.

Але відступити піймавши облизня тунельники не бажали! Їм хотілося показати світові, що вони є, хотілося ще раз, перше ніж піти, нагадати про себе.

Наступного дня п'ятдесят тисяч робітників — ціла армія! — вирушили на Нью-Йорк. Вони сіли у п'ятдесят поїздів і о дванадцятій годині прибули в Хобокен. Поліція не могла заборонити цим масам вступати до Нью-Йорка: кожен, хто бажав побувати в Нью-Йорку, мав на це право. Але телефони в поліцейських дільницях дзвонили без угаву — пересування цієї армії було під постійним контролем.

У тунелі під Гудзоном на дві години майже припинився транспортний рух. Робітники тяглися тут безкінечною вервечкою, і тунель гримів від їхніх кроків та співу.

Випірнувши з тунелю, армія вишикувалася для демонстрації і повернула на Крістофер-стріт. Попереду, сповнюючи вулиці довкола пекельним гуркотом, крокував духовий оркестр. За ним ішли прапороносці, вони несли стяг із червоним написом: «Тунельники». Потім пливли ряди червоних знамен Міжнародної робітничої ліги. Далі над головами демонстрантів маяли сотні національних прапорів з усього світу: попереду — смугасто-зоряний Сполучених Штатів, потім прапори Канади, Мексіки, Аргентіни, Бразілії, Чілі, Уругваю, Венесуели, Гаїті, Франції, Німеччини, Італії, Данії, Швеції, Норвегії, Росії, Іспанії, Португалії, Туреччини, Персії, Голландії, Китаю, Японії, Австралії, Нової Зеландії.

За строкатим лісом прапорів виступали негри. Частина з них вдавали з себе страшенно розгніваних — вони люто поводили очима й безтямно щось викрикували, а решта їх залишалися добрими чорношкірими хлопцями — ці шкірили свої білі зуби до зустрічних ladies [74] і робили їм недвозначні любовні пропозиції. Посеред цього гурту плив плакат із величезним написом: «Hell men!» [75] Далі група тунельників несла шибеницю. На ній погойдувалася лялька: Аллан!

Його не важко було впізнати по вогняно-червоній перуці на круглій, зробленій із старого мішка голові та білих, намальованих фарбою зубах. З попони тунельники пошили велике пальто, що нагадувало відоме всім рудувате демісезонне пальто Мака. Перед повішеним Алланом несли великий плакат, на якому стояло:

«МАК АЛЛАН, УБИВЦЯ 5 000 ЧОЛОВІК».

Над морем непокритих голів, кепок, картузів та пом'ятих котелків, що котилося по Крістофер-стріт та Вашінгтон-стріт у бік Бродвею, пливла ціла вервечка таких опудал.

А за Алланом погойдувався на мотузку Ллойд. Голову йому пофарбували в горіховий колір, а очі й зуби розмалювали взагалі жахливо. Перед цією індійською мумією несли плакат:

«ЛЛОЙД. КРАДЕ МІЛЬЯРДИ. ЖЕРЕ ЛЮДСЬКЕ М'ЯСО».

Потім — опудало Хоббі у світлій солом'яній перуці: таке худе, таке жалюгідне, що воно розвівалося на вітрі, немов прапор. А на плакаті було написано:

«ХОББІ. ЛЕДВЕ ВТІК ВІД ЧОРТА. ПОВІШЕНИЙ».

Далі несли С. Вулфа! Голова його була увінчана червоною фескою. С. Вулф мав товсті червоні губи й червоні очі завбільшки як кулак. А на шиї в нього теліпалася низка дитячих ляльок.

«С. ВУЛФ ІЗ СВОЇМ ГАРЕМОМ! ЄВРЕЙ І ЧЕМПІОН СЕРЕД ШАХРАЇВ!»

Ще далі — відомі фінансові тузи й головні інженери різних станцій. З-поміж них особливо привертав увагу «Товстий Мюллер» з Азорських островів. Він був круглий, як надута гумова куля, а замість голови на плечах у нього сидів старий котелок.

«ЛАСИЙ ШМАТОК ДЛЯ ПЕКЛА!»

У лавах демонстрантів крокували десятки оркестрів; усі вони грали одночасно й сповнювали ущелини Бродвею таким тріском та брязкотом, наче на асфальт падали й розбивалися відразу тисячі шибок. Гурти робітників горлали, свистіли, сміялися, і роти в усіх були спотворені від намагання здійняти якомога більший галас. Одні загони співали «Інтернаціонал», другі — «Марсельєзу», треті — впереміш усе, що спадало на думку. Проте основою цього жахливого гармидеру було гупання й тупіт ніг, глухий такт важких чобіт, що годинами повторював те саме слово: «Тунель... тунель... тунель...»

Здавалося, сам тунель прийшов до Нью-Йорка, щоб улаштувати демонстрацію.

В усій процесії особливо вирізнялася одна група. Поперед неї несли прапори всіх націй і здоровенний плакат:

«МАКОВІ КАЛІКИ».

То був гурт чоловіків, що втратили хто руку, хто ногу; ішли там на дерев'янках, а декотрі навіть пересувалися на двох милицях, розгойдуючись, мов дзвін. За ними дибали чоловіки з жовтими, нездоровими обличчями. Ці страждали на «кесонову хворобу».

Тунельники крокували шеренгами — по десятеро в кожній, і процесія розтяглася більш як на п'ять кілометрів. Її хвіст ще тільки виповзав із тунелю під Гудзоном, а голова вже досягла Уолл-стріта. Дотримуючись цілковитого порядку, армія робітників сунула Бродвеєм, і вулиці, якими вона проходила, ці гладенькі, відшліфовані автомобільними шинами вулиці, ще й на другий день були поколупані цвяхами від чобіт. Увесь транспорт стояв. Безкінечні ряди трамваїв, екіпажів, автомобілів чекали кінця процесії. З усіх вікон та вітрин визирали цікаві. Кожному кортіло подивитися на тунельних робітників — на їхні жовті, як у гірників, обличчя, витруджені руки, згорблені спини, ноги у важких чоботях. Вони принесли сюди з тунелю моторошну атмосферу. Всі вони побували там, у темних штольнях, де смерть спостигла їхніх товаришів. Над їхніми лавами лунав брязкіт ланцюгів, віяло запахом в'язнів і знедолених.

Прицілювались і клацали затворами фоторепортери, крутили ручки кінооператори. З перукарень вискакували люди з намиленими обличчями, пов'язані серветками, з взуттєвих крамниць — жінки в одній туфлі, з крамниць готового одягу покупці виглядали без піджаків і навіть у самих кальсонах. Продавщиці, прибиральниці й конторниці універсальних магазинів, розпашілі від хвилювання, пропадаючи від цікавості, вистромлялися по пояс із вікон від першого до двадцятого поверху. Вони кричали, верещали, махали хустинками. Але хвиля гамору, що била з вулиці, підхоплювала ці пронизливі крики й несла вгору, і внизу їх не було чути.

У вирі людського потоку, в непоказному легковому автомобілі серед сотень інших машин, що чекали можливості проїхати, сиділи Ллойд і Етель. Етель уся аж тремтіла від збудження й цікавості. І раз у раз вигукувала:

— Look at them — just look at them — Look! Look![76]

Вона дякувала щасливому випадку за те, що потрапила в саму гущу цієї процесії.

— Тату, вони несуть Аллана! Чуєш?! Ти його бачиш?

І Ллойд, що сидів, забившись у куток автомобіля, й дивився в невеличке віконце, байдуже промовив:

— Я бачу, бачу, Етель!

Коли пронесли самого Ллойда, Етель дзвінко, не тямлячи себе від утіхи, засміялася.

— Це ти, тату! — Вона встала зі свого сидіння біля вікна і обняла батька.— Це ти. Невже не бачиш?

— Я бачу, Етель.

Коли повз них проходили робітники «пекла», Етель постукала у вікно. Негри ошкірили зуби й притисли до шибки свої огидні, цегляного кольору долоні. Та вони не мали змоги затриматись, бо ті, що йшли позаду, вже наступали їм на п'яти.

— Тільки не опускай шибку, доню! — байдуже кинув Ллойд.

Та коли з ними порівнялися «Макові каліки», Етель підвела брови.

— Тату! — сказала вона вже іншим голосом.— Ти бачиш?

— Бачу, доню.

(На другий день Етель звеліла роздати «Маковим калікам» десять тисяч доларів.)

Її радість як вітром звіяло. Незбагненна гіркота від реального життя піднялася раптом у її грудях.

Етель прочинила віконце до шофера і владно наказала:

— Go on! [77]

— Не можу! — відповів шофер.

Та скоро настрій повернувся до Етель.

Повз них саме дріботів загін японців, і Етель знов не втрималася, щоб не засміятись.

— Тату, бачиш япончиків?

— Бачу, Етель! — так само байдуже відказав батько.

Ллойд добре знав, що їхньому життю загрожує небезпека, однак не прохопився про це жодним словом. Він не боявся загинути, ні, але розумів, що як тільки чийсь голос крикне: «Це Ллойдова машина!» — цікаві оточать автомобіль і просто зімнуть його. А самих їх (без будь-якого лихого наміру!) витягнуть і розтопчуть на вулиці. У найкращому випадку їм з Етель усміхалася втіха взяти участь у процесії по Нью-Йорку, сидячи на плечах у двох негрів, а така перспектива його анітрохи не приваблювала.

Ллойд був у захваті від Етель, він завжди був від неї в захваті. Дочка зовсім не думала про небезпеку! У цьому вона була схожа на матір.

Він пригадав один випадок, що стався в Австралії — вони були тоді ще маленькі люди. Розлючений дог накинувся на матір Етель. І що ж зробила дівчинка? Вона надавала догові ляпасів і, не тямлячи себе від обурення, гримнула: «You goan, you!» [78] I собака справді чомусь позадкував. Ллойд згадав про це, і шкіра на обличчі в нього взялася зморшками: він усміхнувся.

Та раптом двигун запрацював, і машина рушила. Ллойд витяг уперед свою висохлу, як у мумії, голову й засміявся; при цьому язик його то витикався крізь зуби, то ховався. Він пояснив Етель, яка небезпека їм щойно (цілу годину) загрожувала.

— А я не боюся,— відповіла Етель і, засміявшись, додала: — І взагалі, чого це я маю боятися людей?

— Це добре, доню. Людина, що боїться, живе тільки наполовину.

Етель мала двадцять шість років, була цілком самостійна, тиранила батька, проте Ллойд і досі поводився з нею, як із маленькою дівчинкою. А вона й не перечила, бо, зрештою, він робив так, як хотіла вона.

Коли ліс червоних прапорів досяг будівлі синдикату, тунельники виявили, що важкі вхідні двері замкнуті, а на вікнах першого й другого поверхів залізні віконниці. У жодному з чотирьохсот вікон фасаду ніхто не показувався. На гранітних сходах перед важкими дубовими дверима стояв один-однісінький полісмен — здоровенний, товстий ірландець у сірій суконній формі; шкіряний ремінець сірого суконного шолома підбирав рожеве подвійне підборіддя. Полісмен мав кругле, як місяць уповні, неголене обличчя з рудувато-золотистою щетиною. Веселими голубими очима він дивився на робітничу армію, що, мов потік, котилася на нього, заспокійливо, з добродушною усмішкою підводив руку — величезну, схожу на лопату снігу, руку в білій вовняній рукавичці — і раз у раз проказував, вибухаючи соковитим, гучним сміхом:

— Keep your shirt on, boys! Keep your shirt on, boys![79] А в цей час уздовж Пайн-стріт повільно, ніби випадково, проїздили три блискучі парові пожежні насоси (з табличками «В депо»). Й оскільки натовп перепинив їм шлях, машини поставали й терпляче ждали. З їхніх блискучих мідних труб у ясне небо здіймався білуватий дим, а над сталевими тілами тремтіло нагріте повітря.

Не можна, правда, не згадати про одну деталь: у кишені того добродушного, усміхненого ірландця з величезними білими руками, що не мав аніякісінької зброї, навіть поліцейського кийка, лежав сюрчок. І якби йому довелося скористатися сюрчком, то три оті чистенькі пожежні насоси, які невинно й ввічливо чекали посеред вулиці, стиха погойдуючись від прихованої сили, за хвилину випустили б у натовп дев'ять тисяч літрів води. Крім того, чотириметровий згорток, що, ніким не помічений, висів над вікнами другого поверху, розгорнувся б і величезними буквами крикнув би до вулиці: «Обережно! У будівлі двісті полісменів! Обережно!»

Та здоровенний рожевощокий ірландець не мав підстав хапатися за сюрчок.

Спершу всі чотириста вікон будівлі синдикату струснув жахливий крик, ціле ревище, в якому зовсім потонув несамовитий гуркіт оркестрів. Після цього демонстранти почали вішати Мака! Під нестямні вигуки й вереск його кілька разів підтягували на шибеницю й опускали. Потім мотузок перервався, і опудало Мака безпорадно впало на голови людей. Мотузок зв'язали і екзекуцію під різкий свист почали спочатку. Якийсь чоловік, стоячи на плечах у двох товаришів, виголосив коротку промову. Серед шуму й гаму не можна було розчути жодного його слова, жодного звуку. Проте чоловік говорив далі — своїм спотвореним обличчям, руками, які скидав над головою, покарлюченими пальцями, що ними він місив слова й кидав їх у натовп. Потім чоловік з піною на губах посварився кулаками на будівлю синдикату й на цьому завершив свою промову, і всі її зрозуміли. Знявся ураган голосів, і його почули аж на Баттері.

Збудження юрби переросло в дикий фанатизм, і все це могло скінчитися тим, що зрештою довелося б скористатися пожежними насосами. Але ця демонстрація, з огляду на свою суть, не могла призвести до вибуху, який роздавив би гладкого ірландця на млинець і змів би три чистенькі пожежні насоси геть. Бо поки дві тисячі демонстрантів галасували перед синдикатом, інші сорок вісім тисяч методично, невтомно напирали на них іззаду. Отож зрештою ця маса так стисла ті дві тисячі перед мертвою будівлею, що їх виштовхнуло через Уолл-стріт, мов кулю з пневматичної рушниці.

Понад дві години навколо будівлі синдикату стояв пекельний гармидер, і клерки та стенографістки натерпілися страху.

Ревище потяглося через Пірл-стріт та Бовері до Третьої, а звідти до П'ятої авеню, де стояли зведені без будь-якого смаку палаци мільйонерів. У палацах було тихо, жодних ознак життя. Розгарячілий трудовий піт із криками котився повз ошанцьовані, принишклі мільйони. Перед жовтим, уже трохи облупленим палацом у стилі ренесанс, що його від вулиці відділяв парк, процесія знов зупинилася: настала черга «повісити» його господаря— Ллойда. Будинок був такий самий мертвий, як і решта. Тільки у наріжному вікні другого поверху стояла жінка й дивилася на вулицю. То була Етель. Але ніхто з демонстрантів не міг і подумати, що хтось із Ллойдів зважиться показатись, і всі прийняли Етель за служницю.

Процесія сунула повз Центральний парк до площі Колумба, а звідти повернула знов до площі Медісона. Тут демонстранти з фанатичними криками спалили опудала.

На цьому демонстрація скінчилась. Тунельники розійшлися. Вони загубились у пивницях Іст-Рівера, і через годину величезне місто поглинуло їх.

Серед робітників пролунав заклик знов зібратись о дев'ятій годині біля тунельної станції Хобокен.

Але тут тунельників чекала велика несподіванка: навколо станції стояв кордон широкоплечих полісменів. Робітники сходилися поодинці, невеликими гуртами, їхній запал після тривалого ходіння, криків та спиртного пригас, і для наступу вони вже не мали снаги. Великі оголошення повідомляли, що неодруженим робітникам до Мак-Сіті повертатися вже нічого. Назад приймуть тільки сімейних.

Загін агентів ретельно перевіряв кожного робітника, і через кожних півгодини до Мак-Сіті вирушали поїзди. Останній відійшов о шостій ранку.

2

Поки навколо будівлі синдикату стояв галас, Аллан провадив нараду з С. Вулфом та Расмуссеном, другим фінансовим директором.

Фінансове становище синдикату, хоч воно ніколи й не задовольняло, загрозливим не можна було назвати в жодному разі. На січень готували другу мільярдну позику. Але тепер, з огляду на обставини, про це шкода було, звичайно, й думати. Ніхто не дав би синдикатові й цента!

Гуркіт від вибуху в американській штольні, крики страйкарів прокотилися відлунням на біржах усього світу. За кілька днів акції впали на двадцять п'ять відсотків, бо кожному хотілось якнайшвидше позбутися їх, і ніхто не мав бажання опектися. Через тиждень після катастрофи крах здавався неминучим. Однак С. Вулф відчайдушно кинувся на підтримку фінансового будівництва-гіганта — і взяв гору! Він наворожив перед громадськістю спокусливий баланс, підкупив армію біржових репортерів і наповнив пресу Старого й Нового світу заспокійливими заявами. Курс робився твердішим і перестав падати. С. Вулф розпочав смертельну битву за те, щоб утримати курс, а тоді повільно знов його підвищити. Сопучи й пирхаючи, як бегемот, у своїй конторі на десятому поверсі, він із запалом розробляв плани цієї компанії.

Тим часом як під вікнами ревіло юрмище, С. Вулф доповідав Алланові про свої пропозиції. На його думку, слід було взятися за поклади калію та залізної руди на ділянці «Товстого Мюллера». Використовувати енергію електростанцій. Добувати субмариній у злощасній розколині. Буріння показало, що там потужність пласта в середньому десять метрів. Ціле багатство! С. Вулф запропонував Пітсбурзькій компанії ливарно-афінажних заводів укласти угоду. Компанія мала видобувати руду, а синдикат — вивозити її на поверхню. За це С. Вулф вимагав шістдесят відсотків чистого прибутку. Компанія добре знала, що синдикат «hard up» [80] , і запропонувала тридцять відсотків. Однак С. Вулф заприсягнув, що скоріше дасть заховати себе живим, аніж погодиться на такі ганебні умови. Він негайно звернувся до «Амерікен Смелтерс». Тоді Пітсбурзька компанія відступила й запропонувала сорок відсотків.

С. Вулф погодився на п'ятдесят відсотків і погрозив, що в майбутньому синдикат узагалі не вивезе жодної крихти руди — просто штольні пролягатимуть попід родовищами або поверх них, байдуже. Нарешті погодилися на сорока шести і одній третій відсотка. За цю останню третину відсотка С. Вулф боровся, як воїни племені масаї, і пітсбуржці заявили, що воліли б мати справу з самим чортом, ніж із цією «shark» [81].

За останні два роки С. Вулф помітно змінився. Він ще дужче погладшав і дихати став іще важче. Його темні очі з довгими чорними віями, що завжди здавалися підфарбованими, не втратили свого ледь меланхолійного, східного блиску, проте вогонь їхній пригас. С. Вулф дуже посивів. Він уже не підстригав бороду, і вона звисала з обох щік і підборіддя довгими патлами. Своїм могутнім чолом, широко посадженими витрішкуватими очима й широким, загнутим донизу носом він нагадував американського буйвола,— пустельника й самітника, якого череда прогнала за непомірний деспотизм. Це враження поглиблювали синці під очима. В останні роки С. Вулф страждав від сильних приливів крові до голови.

Коли крики внизу гучнішали, С. Вулф здригався й насторожено кліпав очима. Він був не більший боягуз, ніж решта людей, однак шалений робочий темп останніх років, вплинув на його нерви.

До того ж С. Вулф мав ще й інший, зовсім інший клопіт, який він розважливо приховував від усього світу...

Після наради Аллан знов залишився сам. Він ходив туди-сюди в своєму кабінеті. Обличчя його було змарніле, погляд похмурий, тьмяний. Як тільки Аллан зоставався сам, його охоплювала тривога, і він мусив рухатись. Тисячі разів переходив він від стіни до стіни, ніс своє горе з одного кутка кімнати в інший. Часом він ставав і замислювався, проте й сам не знав, про що.

Потім Аллан зателефонував до лікарні в Мак-Сіті й спитав, як почуває себе Хоббі. Хоббі лежав у жару, і до нього нікого не пускали. Нарешті Аллан опанував себе й поїхав. Увечері він повернувся до синдикату трохи посвіжілий і знову сів за роботу. Він вивчав різноманітні проекти, що передбачали розробку знайденої під океаном розколини. Там планувалося розмістити гігантські депо, велику станцію і машинні зали. В ту розколину Аллан міг скидати каміння з вісімдесяти кілометрів подвійних штолень. Сказати правду, злощасна розколина, в якій смерть мільйони років чигала на тунельників, мала неоціненну вартість. Проекти зацікавили Аллана й проганяли похмурі видива. Ні на мить він не мав права спинитися думкою на тому, що лишилося позаду...

Спати він лягав пізно вночі й був радий, коли щастило поспати кілька годин без кошмарних, тяжких снів.

Один тільки раз Аллан вечеряв у Ллойда.

Перед вечерею з ним завела розмову Етель Ллойд. Вона з таким щирим болем говорила про смерть Мод та Едіт, що Аллан відразу почав дивитися на неї іншими очима. Несподівано Етель здалася йому на багато років старшою і зрілішою.

Кілька тижнів Аллан не виїздив із тунелю.

Ця перерва на кілька тижнів, яка за звичайних обставин стала б можливою тільки ціною величезних фінансових утрат, була для нього, по суті, вкрай бажаною. Скажена робота, що тривала з року в рік, виснажила інженерів, вони потребували відпочинку. Робітничому страйку Аллан особливого значення не надавав. Навіть тоді, коли об'єднання профспілок монтерів, електриків, слюсарів, бетонувальників, мулярів, теслярів оголосило тунелеві бойкот.

А тим часом штольням потрібен був нагляд, щоб там відразу не почався занепад. Для цієї роботи Аллан мав у своєму розпорядженні восьмитисячну армію інженерів та добровольців, яких він розподілив на окремі ділянки. Докладаючи героїчних зусиль, ці вісім тисяч підтримували лад у гігантській споруді.

Монотонно лунали дзвони поодиноких поїздів у спорожнілому, німому тунелі. Людям потрібно було багато часу, щоб звикнути до мертвої тиші штолень, які колись гули від роботи. Загони гірничих техніків, фахівців із сталевих конструкцій, електротехніків, механіків об'їздили європейські, атлантичні та американські штольні. Вони прискіпливо перевіряли кожну рейку, шпалу, заклепку, кожен гвинт. Записували, де треба щось поліпшити чи замінити. Геодезисти й математики ретельно вивчали положення і напрямок штолень. Відхилення від розрахунків загалом були незначні. Найбільші вони виявились на атлантичній ділянці «Товстого Мюллера» — три метри в ширині й два у глибині. Цю різницю можна було віднести за рахунок недосконалих інструментів, що перебували під впливом величезних кам'яних мас.

У фатальній розколині тисячі напівголих робітників Пітсбурзької компанії, обливаючись потом, день і ніч свердлили, підривали й подавали на поверхню крихкий субмариній. У тропічній спекоті розколини гриміла, вирувала робота, так ніби в тунелі нічого й не сталося. Навіть те, що добувалося за один день, мало величезну цінність.

Але довкола все лежало прахом. Мак-Сіті ніби вимерло. Ваннамейкер закрив свій універсальний магазин, двері тунельного готелю були замкнені. У робітничих селищах тулилися жінки й діти — вдови і сироти тих, що загинули.

3

Розпочату проти синдикату судову справу через кілька тижнів припинили, оскільки катастрофа, цілком очевидно, була викликана force majeure [82].

Судовий розгляд затримав Аллана в Нью-Йорку. Але тепер він звільнився й негайно виїхав з міста.

Зиму він пробув на Бермудських та Азорських островах і кілька тижнів провів у Біскайській затоці. Потім відвідав електростанцію на острові Уессан, а далі слід його загубився.

Весну Аллан прожив у Парижі. Він зупинився під ім'ям Ч. Коннера, комерсанта з Денвера, в одному старому готелі на вулиці Рішельє. Ніхто Аллана не впізнав, хоча кожне сотні разів бачило його портрет. Він умисне вибрав цей готель, щоб не зустрічатися з тим класом людей, яких найдужче ненавидів: з багатими неробами й галасливими базіками, що перебираються з готелю в готель і влаштовують свої обіди та вечері з сміховинною врочистістю.

Аллан жив зовсім самотньо. Щодня він сидів пополудні за круглим мармуровим столиком перед тим самим кафе на бульварі, пив каву й мовчки, байдужими очима дивився на гамірну вулицю. Час від часу він підводив погляд до балкона на третьому поверсі готелю на протилежному боці вулиці: кілька років тому вони жили там з Мод. Іноді на балконі з'являлася жінка у світлій сукні, і тоді Аллан не міг відвести від балкона погляд. Щодня він ходив до Люксембурзького саду — в той його куточок, де гралися тисячі дітей. Там стояла лавка, на якій він колись сидів із Мод та Едіт. І Мак щодня сідав на ту лавку й дивився на дітвору, що галасувала довкола. Тепер, через півроку після катастрофи, мертві й туга за ними помалу набували якоїсь дивної влади над ним. Протягом весни й літа Мак проїхав тими самими місцями, де кілька років тому був із Мод та Едіт. Він відвідав Лондон, Ліверпуль, Берлін, Відень, Франкфурт, і скрізь його не покидали похмурі, хворобливо-солодкі спогади.

Він зупинявся в тих самих готелях і нерідко жив навіть у тих самих номерах. Часто затримувався на хвилю перед дверима, що їх колись відчиняла і зачиняла рука Мод. Йому не важко було орієнтуватися в усіх тих чужих готелях і коридорах. Довгі роки, які Мак провів у темних підземних лабіринтах шахт, навчили його знаходити дорогу. Ночі він просиджував без сну в кріслі. Світла не вмикав і сидів нерухомо, з розплющеними, сухими очима. Іноді стиха промовляв кілька слів до Мод — як тоді, коли вона була ще жива: «Іди вже спати, Мод!», «Не псуй собі очей!» Він мучив себе докорами, що зав'язав їй світ, коли всі його думки вже були заклопотані великою справою. Йому здавалося, ніби він так ніколи й не розкрив їй усього свого кохання, ніби взагалі мало її кохав — не так, як кохає тепер. Він картав себе й страждав, пригадуючи, як йому докучали навіть нарікання Мод на те, що він її занедбав. Ні, він не зумів зробити свою маленьку, ніжну Мод щасливою. З запаленими, сповненими туги очима Мак сидів у мертвих кімнатах, поки наставав новий день. «Уже світає, пташки цвірінькають, чуєш?» — казала Мод. А Мак відповідав пошепки: «Чую, чую, люба!» І падав у ліжко.

Нарешті йому прийшло на думку купляти речі з тих священних покоїв — свічник, годинник, письмове приладдя. Власники готелів, що мали містера Ч. Коннера за знудьгованого багатого американця, безсоромно загинали величезні суми. Однак Аллан платив, не торгуючись, будь-які гроші.

У серпні він повернувся з подорожі знов до Парижа і зупинився в тому самому старому готелі на вулиці Рішельє — ще мовчазніший, ще похмуріший, з тьмяним блиском в очах. Аллан справляв враження душевнохворої, заглибленої в свої думки людини, що не помічає життя довкола. Тижнями від нього не чули жодного слова.

Якось увечері Аллан ішов покрученою, залюдненою вуличкою Латинського кварталу і раптом зупинився. Хтось вигукнув його ім'я. Але навкруги поспішали чужі, байдужі люди. Зненацька він побачив просто перед собою своє прізвище, колишнє своє прізвище, надруковане величезними літерами.

То був яскравий плакат «Едісон-Біо»:

«Мас Allan, constructeur du «Tunnel» et Mr. Hobby, ingenieur en chef, conversant avec les collaborateurs a Mac-City».

«Les tunnel-trains allant et venant du travail!» [83]

Аллан не знав французької мови, але зміст афіші зрозумів. Якась дивна цікавість примусила його нерішуче ступити до темної зали. Йшла сентиментальна, зовсім не цікава йому драма. Але в ній грала маленька дівчинка, що трохи нагадувала Едіт, і ця дитина втримала його на півгодини в переповненій залі. La petite Yvonne [84] розмовляла так само серйозно, з поважним виглядом, як це роблять дорослі...

Раптом Аллан почув своє прізвище, і ту ж мить на екрані постало «його місто». Воно мерехтіло серед куряви й диму, осяяне сонцем. Перед станцією стояв гурт інженерів — переважно знайомі йому обличчя. Всі вони повернулися, мов на команду, назустріч автомобілю, що повільно під'їздив до них. У машині сидів він сам, Аллан, а поруч — Хоббі. Хоббі підвівся, щось гукнув інженерам, і всі засміялися. Аллан відчув тупий біль, коли побачив Хоббі — свіжого, бадьорого... А тепер тунель занапастив його, як і багатьох інших. Автомобіль повільно рушив далі, і раптом Аллан побачив, як він на екрані встає і обертається. Один з інженерів торкнувся рукою капелюха — на знак того, що зрозумів наказ.

Диктор: «Геніальний творець тунелю віддає розпорядження своїм співробітникам!»

А чоловік, який щойно торкнувся капелюха, несподівано подивився пильно в публіку, саме на нього, Аллана, так наче помітив його. Ту ж мить Аллан упізнав його: то був Берман, якого застрелили десятого жовтня.

Раптом Аллан побачив тунельні поїзди: вони мчали похилою площиною вниз, злітали нагору, один за одним, і хмара куряви здіймалася над ними.

Серце в Аллана закалатало. Він сидів скований, розтривожений, обличчя палало, і він так важко дихав, що сусіди звернули на нього увагу й засміялися.

А поїзди все мчали, мчали... Аллан устав і відразу вийшов. На вулиці взяв таксі й поїхав до готелю. Тут він спитав в управителя, коли відходить перший пароплав-експрес до Америки. Управитель — він завжди ставився до Аллана надзвичайно уважно й турботливо, як до тяжкохворого,— назвав йому пароплав лінії Кюнара, що відходив на другий день уранці з Ліверпуля. Але вечірній швидкий поїзд, додав управитель, уже пішов.

— Негайно замовте спеціальний поїзд! — сказав Аллан.

Управитель, здивований таким голосом і тоном містера Коннера, звів очі. Що так змінило за один день цього чоловіка? Перед управителем стояла, здавалося, зовсім інша людина.

— Залюбки,— відповів управитель.— Однак я змушений буду попросити в містера Коннера певних гарантій...

Аллан ступив до ліфта.

— А навіщо? Скажіть, що поїзд замовляє містер Мак Аллан із Нью-Йорка.

Аж тепер управитель упізнав його і спантеличено поточився назад, приховуючи в поклоні свій подив.

Аллан ніби наново народився. Поїзд шалено мчав його з Парижа, із брязкотом пролітаючи повз усі станції. І тільки ця скажена швидкість нарешті остаточно повернула Аллана до тями. Цієї ночі він добре спав. Уперше за багато місяців. Тільки один раз він прокинувся — коли поїзд із гуркотом ускочив у тунель під Ла-Маншем. «Надто вузькі вони поробили штольні»,— подумав він ї знов заснув. Уранці Аллан відчув себе свіжим, здоровим, сповненим енергії. З поїзда він зв'язався по телефону з капітаном корабля й директором компанії. О десятій він дістався до кюнарського пароплава, що вже нетерпляче ждав його, зі свистом випускаючи з труб клуби гарячої пари. Тільки-но Аллан ступив однією ногою на палубу, як гвинти вже збили воду на рідкий мармур. Через півгодини весь пароплав знав, що пасажир, котрий спізнився,— не хто інший, як Мак Аллан.

Коли вийшли у відкрите море, Аллан заходився гарячково розсилати телеграми. Над Біскайською затокою, Азорськими й Бермудськими островами, Нью-Йорком і Мак-Сіті сипонув рясний дощ телеграм. У похмурих штольнях під морським дном запульсував життєдайний струмінь: Аллан знов узяв кермо в свої руки.

4

Насамперед Аллан поїхав до Хоббі.

Будинок Хоббі стояв трохи збоку від Мак-Сіті. Він сусідив з молодим дубняком і весь ніби складався з лоджій, балконів та веранд.

Аллан натис на кнопку дзвінка, але йому ніхто не відчинив. Дзвінок, мабуть, не працював. Будинок справляв таке враження, наче в ньому давно вже ніхто не жив. Проте всі вікна стояли відчинені навстіж. Хвіртка була замкнена, й Аллан, не довго думаючи, переліз через паркан. Як тільки він опинився в парку, підскочила вівчарка й зупинила його лютим гавканням. Аллан заговорив до неї, і собака, не відриваючи від нього очей, нарешті пропустив його. Увесь парк був устелений опалим дубовим листям і такий самий занедбаний, як і будинок. Хоббі, певно, не було вдома.

Як же Аллан здивувався й зрадів, коли раптом побачив перед собою Хоббі. Той сидів на сходах, що вели до парку, підперши рукою підборіддя, замислений. Здавалося, він навіть не чув, як загавкав собака.

Вбраний Хоббі був, як завжди, елегантно, проте його одяг мав досить дженджуристий вигляд,— це був одяг молодика, нацуплений старим чоловіком. На Хоббі була дорога білизна в барвисту смужечку, лаковані туфлі з широкими підошвами й кокетливими шовковими бантами, жовті шовкові шкарпетки й синювато-сірі модні штани з напрасованим рубчиком. Піджака Хоббі не вдягнув, хоч було вже досить прохолодно.

Він сидів так, як сидить нормальна здорова людина, і Аллан невимовно зрадів. Та коли Хоббі звів на нього погляд і Аллан побачив його хворі, якісь чужі очі й зморшкувате, бліде старече обличчя, він зрозумів, що з здоров'ям Хоббі ще не гаразд.

— Ось ти й прийшов, Маку! — сказав Хоббі, не встаючи й не подаючи руки.— Де ти був?

І навколо його очей та рота зморшки зібралися маленькими віялами. Хоббі всміхнувся. Голос його був усе ще чужий і хрипкий, хоч Аллан виразно вчував у ньому колишній голос товариша.

— Я був у Європі, Хоббі. Як поживаєш, друже?

Хоббі знову втупився перед себе.

— Вже краще, Маку. І клята голова знов почала працювати!

— Ти живеш тут зовсім сам, Хоббі?

— Ага. Слуг я повиганяв. Здіймали надто багато галасу.

Аж тепер Хоббі, здавалося, раптом почав усвідомлювати, що перед ним Аллан. Він устав, потис товаришеві руку й начебто зрадів.

— Заходь, Маку! Отак і живемо, як бачиш!

— Що каже лікар?

— Лікар задоволений. Терпіння, каже, терпіння!

— А чого в тебе всі вікна навстіж? Тут страшенно тягне, Хоббі!

— А я люблю протяг, Маку! — відповів Хоббі, й на губах у нього майнула якась чужа посмішка.

Поки вони підіймалися до його кабінету, Хоббі всім тілом тремтів, його білий чуб розвівався.

— Я вже знов працюю, Маку. Сам побачиш. Я придумав одну грандіозну штуку! — І підморгнув правим оком, так ніби наслідуючи колишнього Хоббі.

У кабінеті він показав Алланові кілька аркушів, помережаних сплутаними, виведеними тремтячою рукою штрихами. Малюнки мали зображувати його нового собаку. Але діти малюють краще... А навкруги на стінах висіли його грандіозні проекти вокзалів, музеїв, магазинів, і всі вони були позначені рукою генія.

Аллан похвалив малюнки і цим потішив Хоббі.

— Так, вони справді чудові,— гордо промовив Хоббі й тремтячими руками налив дві чарки «Блек енд уайт».— Все починається спочатку, Маку. Тільки швидко стомлююся. Скоро побачиш птахів. Птахи!.. Зі мною часто буває таке: сяду, сиджу, а в голові пролітають дивовижні птахи — мільйони птахів, і всі кудись летять. Пий, друже! Та пий, пий, пий!

Хоббі важко опустився в потерте шкіряне крісло й позіхнув.

— А Мод була з тобою в Європі? — раптом спитав він.

Аллан здригнувся й зблід. Голова трохи запаморочилась.

— Мод? — тихо перепитав він, і це ім'я якось дивно пролунало в його вухах — ніби то було заборонене слово.

Хоббі кліпав очима Й напружено про щось думав. Потім підвівся й сказав:

— Налити ще віскі? Аллан похитав головою.

— Спасибі, Хоббі. Вдень я не п'ю.

Він похмуро дивився крізь осіннє листя на море. Невеликий чорний пароплав повільно йшов на південь. Цілком машинально Аллан відзначив, що пароплав зупинився в розгіллі й застиг на місці.

Хоббі знову сів, і обидва довго мовчали. Вітер зривав з дерев листя, гуляв по кімнаті. Над дюнами й морем хутко пробігали одна за одною тіні від хмар, пробуджуючи почуття безнадії і завжди нової муки.

Потім Хоббі заговорив знов.

— Отак часом буває з моєю головою,— промовив він.— Ти бачиш? Я, звісно, знаю про все, що сталося. Але іноді в голові все переплутується. Мод, бідолашна, Мод! А до речі, ти чув, що доктор Герц злетів у повітря? З усією своєю лабораторією. Вибух пробив серед вулиці велику яму, і загинуло ще тринадцять чоловік.

Доктор Герц був хімік, що працював над вибуховими речовинами для тунелю. Аллан почув цю звістку ще на пароплаві.

— Шкода,— додав Хоббі.— Та його нова вибухівка була, мабуть, зовсім непогана! — І він жорстоко посміхнувся.— Дуже шкода!

Аллан перевів розмову на вівчарку Хоббі, і той якийсь час уважно слухав. Потім несподівано забалакав знову про інше.

— А яка чарівна дівчинка була твоя Мод! — вигукнув він.— Просто дитя! Але завжди вдавала, ніби вона — найрозумніша серед усіх. В останні роки Мод була трохи незадоволена тобою.

Аллан задумливо погладжував собаку.

— Я знаю, Хоббі,— відказав він.

— Іноді вона нарікала, що ти залишаєш її тут зовсім саму. А я казав їй: «Розумієш, Мод, інакше не можна». А якось ми навіть поцілувались. Як зараз пам'ятаю. Спершу ми грали в теніс, потім Мод почала розпитувати про се, про те. Господи, як виразно я чую тепер її голос! Мод називала мене Френком...

Аллан втупився в Хоббі. Але нічого не спитав. Хоббі дивився вдалину, і його очі страхітливо зблискували.

По хвилі Аллан підвівсь і став прощатися. Хоббі провів його до хвіртки.

— То як, Хоббі,— мовив Аллан,— не хочеш їхати зі мною?

— Куди?

— В тунель.

Хоббі перемінився на виду, лице в нього засмикалось.

— Ні... ні...— похитав він головою, і в його погляді відбився страх і непевність.

І Аллан, бачачи, як Хоббі тремтить усім тілом, пошкодував, що спитав його про це.

— Бувай, Хоббі, завтра я знов зайду!

Хоббі стояв за хвірткою, схиливши голову, блідий, з хворобливими очима, і вітер грався його сивим чубом. Сухе й жовте дубове листя кружляло біля його ніг. Коли собака люто гавкнув услід Алланові, Хоббі засміявся — нездоровим дитячим сміхом, який іще й увечері бринів у вухах в Аллана.

Вже через кілька днів Аллан знову зв'язався з об'єднанням робітничих профспілок. Йому здавалося, що тепер робітники більше схильні до взаєморозуміння. Об'єднання й справді не могло довше тримати тунель під бойкотом. Наближалася зима, з Заходу прибували тисячі людей, що звільнилися на фермах; ці робочі руки не знали, де себе діти. За минулу зиму об'єднання викинуло на безробітних величезні гроші, а цієї зими довелося б витратити ще більше. Відколи робота в тунелі стояла, на рудниках, металургійних і машинобудівних заводах виробництво різко скоротилося, і ціла армія людей опинилась на вулиці. Внаслідок великого надлишку робочої сили заробітна плата впала, і навіть ті, хто мав роботу, ледве зводили кінці з кінцями.

Об'єднання скликало мітинги, збори, і Аллан виступав у Нью-Йорку, Цінціннаті, Чікаго, Пітсбурзі, Буффало. Він діяв наполегливо й невтомно. Голос його, як і колись, гримів, а кулак могутньо розтинав повітря. Тепер, коли гнучка й непіддатлива натура Аллана оговталась, його постать, здавалося, знов випромінювала колишню силу і владу. У пресі знов лунало його ім'я. Справи пішли на лад. Аллан сподівався відновити роботу в листопаді — щонайпізніше в грудні.

Та раптом — зовсім несподівано для Аллана — над синдикатом ударила друга гроза. Гроза, що завдала більших спустошень, аніж жовтнева катастрофа.

У гігантській фінансовій будівлі синдикату почулося лиховісне потріскування...

5

С. Вулф проїздив у своєму п'ятдесятисильному автомобілі Бродвеєм з тією самою гідністю, що й колись. Як і доти, рівно об одинадцятій він з'являвся в клубі, щоб пограти в покер і випити свою чашку кави. С. Вулф добре знав: ніщо не викликає в людей такої підозри, як переміна способу життя, і тому з вигляду й далі ретельно грав свою роль.

Але це був уже не той С. Вулф. Він мав клопіт, у якому допомогти йому не міг ніхто. І справа то була нелегка! С. Вулфа вже не вдовольняв відпочинок за вечерею з однією зі своїх «кузен» та «богинь». Його перенапружені нерви вимагали оргій, гострих відчуттів, циганської музики й танцівниць — до очманіння. Вночі, коли він лежав, здригаючись від перевтоми, у постелі, його збуджений мозок палав. Дійшло до того, що він щовечора одурманював себе міцним вином і аж тоді засинав.

С. Вулф був добрий господар. Його величезних прибутків цілком вистачало, щоб покрити непомірні витрати. Не в цьому була справа. Але два роки тому він потрапив у зовсім інший коловорот, і хоч тепер докладав усіх зусиль і вміння, щоб випливти на тиху воду, проте з місяця в місяць наближався до страшного нуртовища.

Кошлата буйволяча голова С. Вулфа виносила наполеонівську ідею. Він бавився цією ідеєю, закохано упадав коло неї. Він плекав її, доглядав. Для власної втіхи, на дозвіллі. Ідея, привид із диму, виростала, мов джин із пляшки, що її знайшов арабський рибалка. С. Вулф міг наказати тій ідеї заповзти назад до пляшки, міг носити її з собою в кишені жилета. Але одного дня джин сказав: «Годі!» Джин досяг нормального зросту, він стояв, як хмарочос, зблискував очима, гримів і вже не бажав ховатися в пляшку.

С. Вулф мусив зважуватись.

На гроші С. Вулфові було начхати. Давно минули ті злиденні часи, коли гроші самі собою мали для нього значення. Тепер він умів загрібати їх із вуличного бруду, просто з повітря; мільйони доларів лежали купами у нього в голові, йому досить було тільки простягти руку. Не маючи імені, без пфеніга в кишені, колись він дав собі слово збити за рік багатство. Гроші — ніщо! Тільки засіб для досягнення мети. С. Вулф був супутником, що обертається навколо Аллана. А йому хотілося стати центром, навколо якого оберталися б інші! Мета була висока, гідна, і С. Вулф зважився.

Чого б йому не вчинити так, як чинили до нього — оті Ллойди й інші «великі держави»? Це, власне, те саме, що зробив молодий Вольфзон двадцять років тому, коли елегантно вбрався, вгатив тридцять марок на зуби й, поставивши все на карту, вирушив пароплавом до Англії. Це був його закон — закон, що народився разом з ним: він примушував С. Вулфа через певні проміжки часу діяти однаково.

Тепер С. Вулф переріс самого себе, його особисте божество рвалося назовні.

План його визрів, укарбувався в свідомість — чіткий, невидимий для решти людей. Через десять років народиться нова «велика держава» — держава «С. Вулф». Через десять років «велика держава С. Вулф» поглине тунель.

І С. Вулф почав діяти.

Він робив те, що робили до нього тисячі людей, але ніхто ще не робив того в таких грандіозних розмірах! На якесь багатство він ставки не ставив. Він розрахував, що для здійснення плану йому потрібно п'ятдесят мільйонів доларів. І С. Вулф поставив ставку на п'ятдесят мільйонів доларів. Він діяв сміливо, спокійно, не страждаючи від докорів сумління й упереджень.

Він спекулював власним коштом, хоч угода з синдикатом таке йому категорично й забороняла. Але та угода була тільки клаптем паперу, мертвим і нікчемним, і цю умову записали саме оті «великі держави», щоб зв'язати йому руки. С. Вулф на те не зважав. Він скупив у Південній Флоріді весь бавовник, через тиждень продав його й заробив два мільйони доларів. За спиною в синдикату С. Вулф облагоджував свої фінансові справи, не чіпаючи жодного синдикатського долара. За один рік він зібрав п'ять мільйонів доларів. Потім повів ці п'ять мільйонів щільними лавами у наступ на вест-індський тютюн. Але циклон знищив тютюнові плантації, і з тих п'яти мільйонів повернулася тільки жменька калік. Та С. Вулф не склав зброю. Він знов узявся за бавовник, і бавовник — це ж треба! — залишився йому вірний. С. Вулф виграв. У нього почалася щаслива смуга, він давав блискучі битви й раз по раз вигравав. Але потім зненацька попав у засідку. Його побила мідь, яку він оточив. Звідкись з'явилися невідомі її запаси, вони напали на нього ззаду й геть розігнали його військо. С. Вулф утратив багато крові й мусив узяти позику з синдикатських резервів. Нуртовище захопило його. Він набрав повні легені повітря і спробував виплисти на чисту воду — однак нуртовище засмоктувало його. С. Вулф був прекрасний плавець, але тепер не міг зрушити з місця. Озираючись назад, він мусив визнати, що втрачає під ногами грунт. С. Вулф відчайдушно борсався й давав собі слово, що, коли випливе на спокійну воду, неодмінно зробить перепочинок і якийсь час утримається від подальших авантюр.

Ось який клопіт мав С. Вулф, і ніхто не міг йому тут зарадити.

Торік йому якось іще вдалося наворожити сякий-такий баланс. Поки що синдикат цілком довіряв своєму фінансовому директорові.

Часи настали тяжкі; жовтнева катастрофа спустошила ринок, і С. Вулф, думаючи про наступний січень, аж сірів на виду.

Йшлося про життя і смерть. Гроші! Гроші! Гроші!

С. Вулфові бракувало трьох-чотирьох мільйонів доларів. Власне, дрібниця. Три-чотири виграшні оборудки — і він знов відчує під ногами грунт.

Справа була варта заходу, і С. Вулф захищався героїчно.

Спочатку він кинувся в не таку небезпечну війну, в локальну. Та коли настало літо й виявилося, що його війська завойовують території надто повільно, С. Вулф змушений був прийняти серйозний бій. Не вагаючись, він пішов у вогонь. Він іще раз спробував своє щастя з бавовником, а заразом наклав руку й на олово. Якщо ці гігантські спекуляції вдадуться бодай частково, він урятований.

Місяцями С. Вулф жив у спальних вагонах і пароплавних каютах.

Він об'їхав Європу й Росію, вишукуючи позиції, на які варто було спрямувати атаку. Особисті витрати він як міг обмежив. Відмовився і від спеціальних поїздів, і від салон-вагонів. Тепер С. Вулф удовольнявся звичайним купе першого класу. В Лондоні й Парижі він позвільняв своїх «королев», що поглинали великі гроші. Дівчата захищали свої фортеці з піною на зблідлих губах. Але вони не врахували того, що боролися з С. Вулфом, який ще за рік наперед передбачив день, коли йому, можливо, раптом доведеться розпустити свій «двір», і вже кілька місяців тому передав своїх «богинь» під нагляд детективів. С. Вулф із блиском удав обуреного й довів кожній, що десятого травня, п'ятнадцятого травня, шістнадцятого травня — одне слово, такого й такого дня та була з містером Іксом там і там, інша — з містером Ігреком там і там у коротенькій «подорожі для розваг». Фонографи допомогли йому відтворити поперелякуваним «королевам» усі їхні розмови. С. Вулф показав їм, що в підлозі та стелі були просвердлені отвори, і біля кожного день і ніч чатувало чиєсь око або вухо. І коли дівчат починав бити грець, він викидав їх на вулицю.

С. Вулф гасав, ніби бог помсти, по Європі й розігнав цілу ватагу своїх полководців та агентів.

Він продавав рудники у Вестфалії й металургійні заводи в Бельгії. Він забирав, де тільки міг, свої гроші з підприємств важкої промисловості й укладав їх в інші цінності, що тепер обіцяли більші прибутки. Безцеремонно й грубо він застукував на гарячому лондонських, парижських і берлінських земельних спекулянтів, які позакупляли землю в Біскайській затоці та на Азорських островах і внаслідок кризи затримали виплату боргів. Їм довелося зазнати тяжкої поразки. Багато дрібних банків вилетіли в трубу. С. Вулф був безжалісний, він боровся за своє існування. У Петербурзі він викинув кругленьку суму чайових — три мільйони карбованців — і заволодів стомільйонною лісовою концесією у Північному Сибіру, яка давала двадцять відсотків прибутку. Потім перетворив те підприємство в акціонерне товариство й забрав половину синдикатського капіталу назад. Але обставив справу так спритно, що синдикат і далі мав майже той самий прибуток. Його маніпуляції межували з протизаконністю, але на крайній випадок він тримав напохваті чайові. С. Вулф добував гроші, де тільки міг.

Такий чоловік, як С. Вулф, хоч він невтомно й докладав усі свої знання, весь досвід, міг покладатися лише на власний інстинкт. Як математик заблукав би в лісі складних формул, коли припустився б думки, що схибив на самому початку, так і людина, подібна до С. Вулфа, могла триматися тільки з переконанням, що всі її дії — єдино правильні. С. Вулф слухався свого інстинкту. Він мав перемогти, він вірив у це.

Через гонитву по Європі у нього не залишалося часу для інших справ. Але повернутися до Америки, не навідавши батька, С. Вулф не міг. Він улаштував на цілих три дні свято, на яке зійшовся весь Сентеш. Тут, на батьківщині, в тому самому угорському містечку, де колись бідна жінка привела його на світ, С. Вулфові судилося одержати перші тривожні телеграми.

Декотрі з дрібних спекуляцій йому не вдалися, форпости його армій виявились розбитими. Першу телеграму С. Вулф байдуже сховав до кишені своїх широких американських штанів. Після другої він раптом перестав слухати співака, так ніби на якийсь час оглух, а після третьої наказав запрягти коней і виїхав на станцію. Для нього вже не існувало добре знайомого, залитого гарячим сонцем краєвиду, його погляд дивився вдалину, бачив Нью-Йорк, обличчя Мака Аллана!

У Будапешті його чекала ще одна гірка звістка: скуповувати далі бавовник для спекуляцій, не ризикуючи зазнати втрат, вже не можна було, і агент запитував, чи починати продаж. С. Вулф не знав, що робити. Він вагався. Але не через те, що розмірковував,— він просто не був упевнений. Ще три дні тому він уторгував би на бавовнику мільйони і все ж не скинув своєї ціни й не продав жодного тюка. Чому? С. Вулф знав бавовник — три роки він працював тільки з бавовником. Він знав ринок — Ліверпуль, Чікаго, Нью-Йорк, Роттердам, Нью-Орлеан, знав кожнісінького маклера. Він знав закон курсів, щодня заглиблювався в ліс біржових чисел, тонким вухом прислухався до всього світу й щодня одержував незліченну кількість телеграм, які летять ефіром і які може прийняти йі прочитати тільки той, кому відомий їхній шифр. С. Вулф був мов той сейсмограф, що відзначає найменші коливання та струси, і реєстрував кожне хитання на ринку.

З Будапешта він вирушив експресом до Парижа й аж із Відня наказав ліверпульському агентові продати бавовник. С. Вулф утрачав багато крові — його фортеця злетіла в повітря! — але в нього раптом забракло мужності ризикнути всім.

Через годину він уже пошкодував, що дав той наказ, однак скасувати його не зважився. Вперше за всю свою діяльність С. Вулф не довірився своєму інстинктові.

Він почував себе змученим, безсилим, наче після оргії, не міг ні на що зважитись і чогось ждав. Йому здавалося, мовби в його кров проникла якась виснажлива отрута. Не давали спокою лихі передчуття, і час від часу в нього підіймалася температура. Його напала напівдрімота, але скоро він прокинувся. Йому приснилось, ніби він розмовляє по телефону зі свого кабінету з представниками великих міст, і всі вони, один за одним, кричали йому в трубку, що всьому кінець. Він прокинувся, коли голоси злилися в суцільний жалібний хор, який віщував біду. Але те, що чув С. Вулф, було тільки скреготанням гальм — поїзд стишував на повороті хід. Він сів і задивився на холодне світло лампочки під стелею купе. Потім узяв записника й заходився рахувати. За цією роботою в ногах і руках у нього розлилася млість і почала вже підкрадатися до серця: він не зважувався записати голими цифрами ліверпульські збитки.

«Я не повинен продавати! — сказав він собі.— Як тільки поїзд зупиниться, я пошлю телеграму. Чому в цих провінціалів немає в поїзді телефону? Якщо я зараз усе продам, мені кінець. Хіба що олово дасть усі сорок відсотків, а це неможливо! Я мушу поставити на карту все, це останній шанс!»

Він говорив по-угорському! Це теж було дивно, адже він звик провадити ділові розмови англійською — єдиною мовою, якою можна по-справжньому говорити про гроші.

Та коли поїзд зненацька зупинився, якесь оціпеніння втримало С. Вулфа на канапі. Він думав про те, що ціла його армія з усіма резервами тепер опинилася під вогнем. І він не вірив в успіх у цій битві, ні! Голова його була напхана числами. Всюди, хоч би куди він подивився, стояли семи- й восьмизначні числа-вартові. Цілі шеренги чисел, небачені завдовжки суми. Ті числа були старанно надруковані, холодні, викарбувані з заліза. Вони зринали мимоволі, несподівано мінялися, самі перескакували з дебета в кредит або раптом зникали, ніби згаснувши. Шалений калейдоскоп, у якому з брязкотом пересипалися цифри. Мовби лускоподібний панцир, вони лунко падали всі набік, малесенькі-малесенькі, або загрозливо жевріли в порожньому чорному просторі — величезні, самотні й похмурі. Він обливався через них холодним потом і боявся, що збожеволіє. Числа були такі люті й жорстокі, що С. Вулф відчув свою безпорадність і заплакав.

У Париж С. Вулф приїхав до смерті зацькований числами. Минуло кілька днів, перше ніж йому пощастило трохи вгамуватися. Він почував себе людиною, що, на вигляд здорова-здоровісінька, раптом падає серед вулиці непритомна і хоч через кілька годин приходить до пам'яті, а все ж зі страхом згадує про той випадок.

Через тиждень С. Вулф переконався, що інстинкт його не підвів.

Як тільки він продав бавовник, спекуляція ним перейшла до інших рук. Її перехопив консорціум — він протримав тиждень товар, продав його й дістав мільйон баришу.

С. Вулф аж пінився від люті! Якби він послухався був свого інстинкту, то стояв би тепер на твердому грунті!

То була його перша велика помилка. Але через кілька днів він зробив другу — перетримав олово. Перетримав три дні, а тоді продав. Дещо він усе ж таки заробив, але трьома днями раніше виграш був би вдвічі більший — не дванадцять відсотків, а двадцять п'ять. Двадцять п'ять! І перед його зором відкрився б цілий материк! С. Вулф посірів на обличчі.

Чому так сталося, що він робить помилку за помилкою? Бавовник продав на тиждень раніше, олово — на три дні пізніше! Просто він утратив упевненість у собі — ось у чім річ. Руки С. Вулфа весь час бралися потом і тремтіли. На вулиці в нього іноді темніло в очах, раптово налягала слабість, а нерідко він боявся переходити через площу.

Стояв жовтень. Було якраз десяте число, річниця катастрофи. Часу залишалося три місяці — шанс, хоч і мізерний, урятуватися ще був. Але С. Вулф мусив кілька тижнів відпочити, прийти до тями. Він поїхав до Сан-Себастьяна.

Та рівно через три дні, коли його стан поліпшився вже настільки, що він почав цікавитися жінками, надійшла телеграма від Аллана: він, С. Вулф, конче потрібен у Нью-Йорку. Аллан ждав його з першим пароплавом.

С. Вулф виїхав першим поїздом.

6

Якось у жовтні, на превеликий подив Аллана, до нього в контору прийшла Етель Ллойд.

Вона переступила поріг і швидким поглядом окинула кабінет.

— Ви сам, Аллан? — спитала вона усміхнувшись.

— Так, міс Ллойд, зовсім сам.

— Це добре! — Етель тихенько засміялася.— Не бійтесь, я не шантажистка. Мене прислав тато. Я маю передати вам листа — але тільки тоді, коли ви будете самі.

Вона дістала з кишені листа.

Аллан узяв його й подякував.

— Це, звісно, трохи дивно,— провадила Етель,— але часом у тата бувають свої химери.

І почала невимушено, як завжди, й жваво базікати. Спершу вона говорила переважно сама, та потім втягла в розмову й скупого на слова Аллана.

— Ви були в Європі? — спитала вона.— О, а ми цього літа придумали чудову річ — уп'ятьох, двоє чоловіків і три жінки. Ми поїхали циганською халабудою до Канади. Весь час на свіжому повітрі! Ночували просто неба, самі варили їсти. Це було чудесно! Ми везли з собою намет і невеличкий човен з веслами — на даху халабуди... А це, мабуть, проекти?

З властивою їй безпосередністю Етель оглядала кабінет, і з її гарних, яскраво нафарбованих (за тодішньою модою) губів не сходила замріяна усмішка. Етель була в шовковому пальті кольору стиглої сливи й трохи світлішому невеличкому круглому капелюшку, з якого на плече спадала сірувато-голуба страусова пір'їна. На тлі блідого, сірувато-голубого костюму її очі здавалися ще синішими, ніж були насправді. Вони нагадували кольором темну сталь.

Алланів кабінет був обставлений на диво скромно. Вичовганий килим, кілька шкіряних крісел, без яких просто неможливо обійтися, вогнетривка шафа. Кілька письмових столів зі стосами паперів, прикладеними зразками сталі. Полиці з папками та згортками. І скрізь — папери, папери, ніби безладно розкидані по кабінету. Усі стіни цієї великої кімнати були завішані величезними планами окремих ділянок будівництва. Легенько зроблені позначки морських глибин та наведена тушшю лінія тунелю робили їх схожими на креслення висячих мостів.

Етель усміхнулася.

— У вас тут такий лад! — промовила вона.

Ця скромна обстановка її не розчарувала. Вона пригадала татів кабінет, де, крім письмового стола, крісла, телефону й плювальниці, нічого не було.

Потім Етель подивилася Алланові в очі.

— Мені здається, Аллан, такої цікавої роботи, як у вас, ніхто ніколи не мав! — сказала вона, і в її погляді відбився щирий захват.

Раптом Етель підхопилася й захоплено заплескала в долоні.

— Боже, що то таке?! — вигукнула вона вражено.

Її погляд випадково ковзнув за вікно, і вона побачила внизу Нью-Йорк.

Над тисячами пласких дахів до сонця тяглися тонкі, білі й рівні, як свічки, стовпи пари. Нью-Йорк працював, Нью-Йорк стояв на парах, як розігріта машина. Блищали вікнами фасади скупчених висотних будинків. Глибоко внизу, в затінку ущелини Бродвею, повзали мурашки, цятки й малесенькі візки. Згори квартали будинків, вулиці й двори нагадували чарунки, щільники вулика, і мимоволі напрошувалася думка: люди побудували ті чарунки під впливом того самого тваринного інстинкту, що й бджоли свої щільники. Між двома групами білих хмарочосів виднівся Гудзон, і по ньому рухався крихітний, наче іграшковий, пароплавчик з чотирма трубами — океанський гігант тоннажністю п'ятдесят тисяч тонн.

— Яка краса! — раз у раз вигукувала Етель.

— Хіба ви ніколи не бачили Нью-Йорка згори?

Етель кивнула головою.

— Чому ж,— сказала вона.— Я іноді літаю над містом із Вандерштіфтом. Але в тій машині так дме, що мусиш весь час притримувати вуаль і нічого не бачиш.

Етель говорила природно, скромно, і вся її істота випромінювала простоту й щирість. І Аллан питав себе, чому він при ній завжди почуває себе якось не зовсім спокійно. Він не міг розмовляти з нею відверто. Може, його збивав з пантелику її голос? Узагалі в Америці два типи жіночих голосів: м'який, що йде аж із грудей (такий голос був у Мод), і різкий, трохи носовий — цей здається зухвалим і настирливим. Саме такий голос мала Етель.

Потім Етель зібралася йти. Біля дверей вона обернулась і спитала Аллана, чи не хоче він приєднатися до невеличкої прогулянки на її яхті.

— У мене тепер багато переговорів, жодної вільної хвилини,— відповів Аллан, розпечатуючи листа від Ллойда.

— Ну, тоді іншим разом!! Good bye! — весело кинула Етель і пішла.

У Ллойдовому листі стояло всього кілька слів: «Не спускайте з очей С. В.» Підпису не було.

С. В. означало С. Вулф. В Аллана раптом зашуміло У вухах.

Коли вже Ллойд його попереджує, виходить, він має на це підстави! А може, то інстинкт підказав Ллойдові підозру? Чи його шпигуни?

Недобрі передчуття закрадалися Алланові в душу. Фінанси були не його справою, і він ніколи не цікавився відділом С. Вулфа. То був клопіт адміністративної ради, і шість років все йшло чудесно.

Аллан негайно покликав до себе Расмуссена, заступника С. Вулфа, й, ніби йшлося про звичайну річ, попросив скласти список комісії, яка разом з ним, Расмуссеном, визначила б теперішній фінансовий стан синдикату. Аллан додав, що має намір скоро відновити роботу і хотів би знати, на які суми можна розраховувати найближчим часом.

Швед Расмуссен був чоловік вихований і за двадцять років перебування в Америці європейської ввічливості не забув. Він уклонився й запитав:

— Містере Аллан, ви хотіли б мати список комісії ще сьогодні?

Аллан похитав головою.

— Це справа не дуже спішна, Расмуссен. Можна завтра вранці. Ви встигнете дібрати кандидатури до завтра?

— Звичайно! — всміхнувся Расмуссен.

Того вечора Аллан з успіхом виступив на зборах представників профспілок.

Того вечора Расмуссен застрелився.

Аллан, почувши про це, пополотнів. Він одразу ж відкликав С. Вулфа й призначив таємну ревізію. Телеграф працював день і ніч. Ревізія наштовхнулася на безпросвітній хаос. Виявилося, що розтрати — їхні розміри відразу не вдавалося встановити — приховувалися неправильними записами та вишуканими комбінаціями. Хто ніс за це відповідальність — Расмуссен, С. Вулф чи інші — поки що важко було з'ясувати. Потім стало очевидно, що поданий С. Вулфом баланс за останні роки був прикрашений, і в резервному фонді знайшли нестачу в розмірі шість-сім мільйонів доларів.

7

С. Вулф плив через океан, анітрохи не підозрюючи, що його супроводжують два детективи.

У нього визріло переконання, що найкраще буде доповісти Алланові про втрати. Але він додасть також, що ці втрати, за винятком дріб'язку, не важко відшкодувати іншими вигідними операціями. Після цього С. Вулф відчув полегкість. Та коли радіотелеграф приніс звістку про самогубство Расмуссена, його пойняв жах. Він посилав у Нью-Йорк телеграму за телеграмою. Він заявив, що ручається за Расмуссена й негайно призначить ревізію. Аллан відповів, щоб він більш не телеграфував, а відразу, як тільки приїде, з'явився до нього.

С. Вулф не здогадувався, що над ним уже занесено меч. Він усе ще сподівався, що сам керуватиме ревізією і знайде раду. Може, навіть у смерті Расмуссена його порятунок! Він був ладен на все, аби тільки вийти сухим із води. Якщо треба буде, він піде й на обман. А свій гріх, свою вину в смерті Расмуссена він спокутує допомогою родині покійного.

Як тільки пароплав прийшов до Хобокена, С. Вулф сів у свій автомобіль і помчав на Уолл-стріт. Там він одразу звелів доповісти про себе Алланові.

Аллан примусив його чекати — п'ять хвилин, десять, чверть години. Вулф був дуже здивований. І мужність, яку він так старанно підтримував у собі, з кожною хвилиною покидала його. Коли Аллан нарешті наказав покликати його до кабінету, С. Вулф спробував приховати свою підупалу впевненість астматичним сопінням, що виходило в нього досить природно.

Він увійшов у котелку на потилиці, з сигарою в зубах і вже від самих дверей заговорив.

— А ви, містере Аллан, треба сказати, примушуєте своїх ждати! — докірливо прогримів він і вдоволено засміявся. Потім скинув капелюха й утер на чолі піт.— Як поживаєте?

Аллан підвівся.

— А ось і ви, Вулф! — спокійно промовив він, шукаючи поглядом щось на столі. Голос його нічого не виказував.

Такий тон Аллана знов підбадьорив С. Вулфа, і світ йому наче розвиднився. Та раптом він усвідомив, що Аллан назвав його «Вулфом», а не «містером Вулфом», і відчув у себе під лопаткою ніби холодний ніж. Колись він мріяв у глибині душі про таку фамільярність, але тепер вона здалася йому недоброю ознакою.

Він важко сів, крекнувши, в крісло, відкусив кінчик нової сигари, аж зубами клацнув, і припалив її.

— Що ви скажете про Расмуссена, містере Аллан? — почав С. Вулф, тяжко дихаючи. Він помахав сірником, поки той погас, і кинув його на підлогу.— Надзвичайно обдарований чоловік! Дуже його шкода! Їй-богу, міг би замісити нам непогане діло! Як я й телеграфував, за нього я ручаюсь!

Він замовк, уздрівши на собі погляд Аллана. Той погляд був холодний — і тільки. С. Вулф не прочитав у ньому людського співчуття, людського інтересу. Погляд був образливий, і С. Вулф стулив губи.

— Расмуссен — це тема іншої розмови,— по-діловому відказав Аллан і взяв зі столу стос телеграм.— Не варто ходити околясом, Вулф, побалакаймо краще про вас!

У Вулфа за спиною аж морозом сипнуло.

Він нахилився вперед, заворушив губами й кивнув головою, як людина, що визнав свою ганьбу й не має нічого сказати у відповідь на докір. Потім глибоко зітхнув, звів на Аллана серйозний, палкий погляд і сказав:

— Я вам уже телеграфував, містере Аллан, що на цей раз мені не пощастило. Бавовник я продав на тиждень раніше, бо мене залякав мій ліверпульський агент, отой кретин. А олово я продав надто пізно. Мені шкода, що дійшло до таких втрат, але їх можна відшкодувати. Визнавати, що в тебе в голові полова,— не велика втіха, повірте мені! — закінчив він, потім випростався, крекнувши, в кріслі й тихо засміявся.

Але сміх, що мав пролунати як самозвинувачення й заразом благання зглянутися, вдався йому погано.

Аллан нетерпляче крутнув головою. Він кипів від гніву і обурення. Мабуть, ніколи в житті він не відчував ні до кого такої ненависті, як тепер до цього волохатого астматика, людини чужої йому породи. Тепер, через рік, жалюгідно втрачений рік, коли він, доклавши неймовірних зусиль, знов поставив усе на солідні рейки, оцей злочинний біржовий маклер звів усе нанівець! Алланові не було чого розводити церемонії, і він учинив розправу над «своїм» швидко й безжалісно.

— Йдеться не про це,— відказав він так само спокійно, і тільки ніздрі його розширились.— Якби ви зазнали збитків, служачи загальній справі, синдикат підтримав би вас, ми не вагалися б жодної хвилини. Проте...— Аллан випростався за письмовим столом, на який досі спиравсь, і звів на Вулфа очі, в яких не було нічого, крім стримуваної жадоби помсти.— Ваш торішній баланс був ніщо інше, як шахрайство, добродію! Шахрайство! Ви гендлювали для власної кишені й розтринькали сім мільйонів доларів!

С. Вулф упав мов підкошений. Він зробився сірий, як земля. Обличчя його прибрало рис мерця. Хапаючи ротом повітря, він притис жирну руку до серця й відкинувся на спинку крісла. Нижня щелепа в нього розгублено, безглуздо відвисла, налиті кров'ю очі ось-ось, здавалося, викотяться з орбіт.

Аллан мінився на виду; силкуючись зберегти самовладання, він то бліднув, то червонів. Потім так само спокійно й холодно додав:

— Ось, переконайтеся самі!

І недбало кинув під ноги Вулфові паку телеграм, що розлетілися по підлозі.

С. Вулф, усе ще лежачи в кріслі, хапав ротом повітря. Земля вислизала з-під нього, ноги зробились як вата, хрипке дихання відлунювало йому в вухах, наче шум водоспаду. Він був такий приголомшений, такий убитий цим падінням з висоти своєї величі, що й не завважив образливого жесту Аллана, який так зневажливо кинув йому телеграми. Сірі повіки опустилися на його очі, немов віка домовин. Він нічого не бачив. Тільки морок. «Наді мною кружляє морок,— думав він.— Я помру... Де ти, смерте моя?..» Потім прийшов до тями й почав усвідомлювати, що тепер уже немає брехні, яка допомогла б йому вийти з води сухим.

— Аллан...— сказав він і затнувся.

Аллан мовчав.

С. Вулф знов кинувсь у водоверть, через силу випірнув і нарешті розплющив очі — запалі очі, як у давно заснулої, тухлої рибини. Потім він, важко дихаючи, випростався в кріслі.

— Наше становище було надзвичайно важке, Аллан,— пробурмотів він. Груди його рвучко здіймалися й опускались.— Я хотів будь-що роздобути гроші!..

Аллан обурено підхопився на ноги. Право на брехню має кожна зневірена людина. Але до цього чоловіка Аллан не відчував співчуття, він не відчував до нього нічого — нічого, крім ненависті й люті. Йому хотілося скоріше покінчити з цим чоловіком і позбутись його! Губи в Аллана були від збудження білі як крейда, коли він відповів:

— Ви тримали в будапештському банку на ім'я Вольфзона півтора мільйона доларів, у Петербурзі — мільйон, а в Лондоні та в бельгійських банках по два-три мільйони. Ви облагоджували справи власним коштом і кінець кінцем скрутили собі в'язи. Даю вам час до завтра, до шостої вечора. Ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше я накажу вас заарештувати.

Вулф підвівся — похитуючись, жовтий, як мрець; сам не усвідомлюючи того, він ладен був задля власного захисту кинутись на Аллана. Але не міг навіть поворухнути рукою. Все його тіло було ніби сковане й жахливо тремтіло. Раптом на кілька секунд до нього повернулася цілковита свідомість. Він стояв, важко дихаючи, й дивився в підлогу; бліде обличчя було зрошене краплинами поту. Його погляд машинально спинився на назвах кількох європейських банків, зазначених на розкиданих телеграмах. Може, сказати Алланові, чому він пустився на такі махінації? Розповісти про свої причини? Пояснити, що для нього, С. Вулфа, справа зовсім не в грошах? Однак Аллан надто простий, надто примітивний, щоб збагнути, чому людина прагне сили й влади... Аллан, який сам мав силу й владу, ніколи їх не домагаючись, не усвідомлюючи, не бажаючи, який просто їх мав, і край! Цей інженер-конструктор тримав у голові всього лише три думки, ніколи не замислювався про світові процеси й нічого в них не тямив. Та навіть якби Аллан його зрозумів, то й тоді він, С. Вулф, наштовхнувся б лобом на кам'яну стіну, на стіну міщанського, дикого уявлення про честь, яке виправдує себе в дрібному і обертається в безглуздя у великому. Він наштовхнеться на ту стіну й не здолає її. Менше Аллан його не засуджуватиме й не зневажатиме. Аллан! Так, той самий Аллан, на сумлінні якого п'ять тисяч чоловік, Аллан, що взяв із народної кишені мільярди, не маючи певності, чи додержить коли-небудь своїх обіцянок. Настане ще і його, Аллана, час, Вулф йому передрікає! Однак цей чоловік сьогодні чинив над ним суд, гадаючи, що має таке право! Голова С. Вулфа відчайдушно працювала. Це вихід! Порятунок! Шанс! Вулф згадав про відому всім добродушність Аллана. Чому ж він накинувся на нього, С. Вулфа, мов акула? Добродушність і милосердя — не те саме...