Тунель

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Концерт з нагоди урочистого відкриття щойно збудованого палацу на Медісон-сквер став окрасою сезону. Це був один із найнезвичайніших концертів усіх часів. Оркестр налічував двісті двадцять інструментів, і на кожному з них грав музикант із світовим ім'ям. Диригувати оркестром пощастило запросити найзнаменитішого з композиторів, німця, який за один цей вечір одержав нечуваний гонорар — шість тисяч доларів.

Ціни на квитки приголомшили навіть Нью-Йорк. Дешевшого, ніж за тридцять доларів, місця не було, а плату за квиток у ложу спекулянти нагнали до двохсот доларів і більше. Кожен, хто хотів бути бодай чим-небудь в очах суспільства, не мав права пропустити цей концерт.

О восьмій вечора Двадцять шоста, Двадцять сьома й Двадцять восьма вулиці, а також Медісон-авеню вже були заповнені автомобілями, які дирчали й нетерпляче здригалися. Спекулянти, що звикли все життя шастати між колесами автомобілів, обливалися потом — хоч і стояв дванадцятиградусний мороз,— і з пачками доларів у руках відчайдушно кидалися в безкінечний потік машин, які, люто ревучи, все прибували й прибували. Спекулянти вискакували на підніжки, підсідали до водіїв і навіть забиралися на дахи машин, намагаючись охриплими, надривними голосами перекричати тріскотіння двигунів. «Here you are! Here you are! [1] Два квитки до партеру, десятий ряд! Один до ложі! Два до партеру!..» Косий град, мов із кулемета, поливав крижаними кулями вулицю.

Тільки-но десь опускалася шибка в дверцятах автомобіля — «Сюди!» — спекулянти ту ж мить знов пірнали між колеса. І не встигали вони, залагодивши свою оборудку, запхнути до кишені гроші, як на чолі в них уже замерзали краплини поту.

Концерт мав початись о восьмій, але ще й о чверть на дев'яту неозорі вервечки машин чекали своєї черги, щоб під'їхати до яскраво-червоного піддашшя — воно вело до осяйного вестибюля й вилискувало від вологи та світла. Під лемент спекулянтів, тріскотіння двигунів та барабанний дріб крижаних куль по піддашшю з автомобілів, що блискавично змінювали один одного, виринали все нові й нові гурти людей, незмінно викликаючи інтерес у темної стіни роззяв: дорогі хутра, якась сліпуча споруда на голові, іскристе коштовне каміння, затягнута в лискучий шовк талія, чарівна ніжка в білому черевичку, сміх, короткі вигуки...

Багатії П'ятої авеню, Бостона, Філадельфії, Буффало, Чікаго наповнювали розкішну, витриману в рожево-червоних та золотистих тонах, жарко натоплену величезну залу, і цілий вечір повітря в ній тремтіло від квапливого помахування тисяч віял. Від усіх тих білих жіночих плечей та бюстів здіймалися хвилі запаморочливих духмянощів, що їх іноді зовсім несподівано перебиває звичайнісінький, буденний запах лаку, гіпсу та олійної фарби, який ще не вивітрився з нової будівлі. Гірлянди, цілі гірлянди електричних лампочок лили з кесонової стелі та галерей таке яскраве, таке сліпуче сяйво, що тільки здорові й міцні люди могли витримати цю повінь світла. Паризькі модельєри цієї зими запровадили невеличкі венеціанські наколки для кіс, і жінки носили їх на зачісках, пересунувши трохи назад,— тоненьке, як павутина, плетиво з мережива, срібла чи золота, оторочене лямівкою, оздоблене помпончиками, підвісками з найкоштовніших матеріалів, перлів або каміння. Безперестану погойдувались віяла, раз у раз ледь поверталися голови, в різних місцях ущерть заповненого партеру одночасно зблискували сотні діамантів, і він увесь час мерехтів і сіяв.

Над головами цього товариства, такого самого свіжого й розкішного, як і концертна зала, линула музика давніх композиторів, що їхні кістки вже давно зотліли в землі...

Інженер Мак Аллан з молодою дружиною Мод займав невелику ложу майже над самим оркестром. Цю ложу Макові запропонував його товариш Хоббі, автор проекту нового палацу на Медісон-сквер, і вона не коштувала інженерові жодного цента. А втім, Аллан приїхав сюди з Буффало, де мав завод інструментальної сталі, не слухати музику, в якій анічогісінько не тямив, а заради десятихвилинної розмови з залізничним магнатом і банкіром Ллойдом, наймогутнішим чоловіком у Сполучених Штатах і одним із найбагатших людей у світі. Заради розмови, що мала для Аллана надзвичайно велике значення.

В поїзді Аллан до самого вечора марно намагався притлумити в собі легке хвилювання, і лише кілька хвилин тому, коли він кинув погляд на протилежну ложу — ложу Ллойда — й переконався, що вона ще порожня, в його душі озвалася та сама дивна тривога. Однак тепер Мак чекав майбутньої розмови знов цілком спокійно.

Ллойда не було. Ллойд, може, взагалі не прийде. А якщо й прийде, то й тоді ще нічого не вирішиться, незважаючи на тріумфальну телеграму Хоббі!

Аллан сидів з виглядом чоловіка, який набрався терпіння й чекає. Він відкинувся в кріслі, втиснувшись широкими плечима в його спинку й випроставши ноги, наскільки це можна було зробити в ложі, і спокійно обводив поглядом залу. На зріст Аллан був не дуже високий, проте широкоплечий і кремезний, як боксер. Його велика голова мала скорше чотирикутну, ніж овальну, форму, а виголене, трохи грубувате обличчя було надзвичайно засмагле. Навіть тепер, узимку, на щоках у нього проступали сліди ластовиння. Як і всі чоловіки на той час, Аллан був ретельно зачесаний на проділ, м'який каштановий чуб полискував міддю. Ясні, сіро-голубі, глибоко сховані під міцним опуклим чолом Макові очі світилися по-дитячому лагідно. А взагалі Аллан був схожий на морського офіцера, який щойно повернувся з плавання, надихавшись свіжого повітря, й сьогодні випадково вдягнув фрак, що йому не дуже й личив. Такий собі здоровий, трохи грубуватий, однак добродушний чоловік, досить інтелігентний, хоч і нічим не примітний.

Аллан збавляв час як умів. Музика над ним влади не мала, вона не тільки не допомагала йому зосереджуватися, заглиблюватись у думки, а навпаки — розвіювала їх, розпорошувала увагу. Він прикидав оком розміри величезної зали, захоплюючись обвідною конструкцією стелі та лож. Аллан поглядав на мерехтливе, колихке море віял у партері й міркував про те, що в Штатах багато грошей і що тут, мабуть, можна здійснити справу, яку він замислив. Як людина практична, він почав підраховувати, скільки коштує година освітлення концертної зали. Дійшовши висновку, що ця сума становить десь тисячу доларів, Аллан узявся розглядати чоловіків. Жінки його зовсім не цікавили. Потім його погляд упав знов на порожню ложу Ллойда й ковзнув униз, до оркестру, праве крило якого Алланові було добре видно. Як і всіх людей, котрі не розуміються на музиці, його вражала машинна точність, що з нею працював оркестр. Мак подався трохи вперед, щоб роздивитися диригента, чия рука з паличкою тільки час від часу мигала над балюстрадою. Цей худий, вузькоплечий, вишуканий джентльмен, якому за один вечір платили шість тисяч доларів, був для Аллана цілковитою загадкою. Мак придивлявся до нього довго й уважно. Навіть сам вигляд диригента був незвичайний. Голова з гачкуватим носом, невеликі жваві оченята, міцно стулені вуста й ріденький чубчик, що стирчав назад, робили його схожим на шуліку. Здавалося, крім шкіри та кісток, чоловік мав лише клубок нервів. Однак він спокійно стояв серед хаосу звуків та шуму й скеровував цей хаос, як хотів, одним помахом своїх білих, позірно безсилих рук. Аллан був у захваті від диригента, мов від чарівника, в чиї таємниці й могутність годі навіть проникнути. Йому здавалося, ніби цей чоловік народився в прадавні часи й належить до якоїсь дивної, незбагненної, чужої раси, що вимирає.

Та саме цієї миті худорлявий диригент скинув над головою руки, несамовито ними потряс, і в тих руках немовби прокинулася зненацька надлюдська сила: оркестр загримів і раптово змовк.

Лавина оплесків прокотилася залою, глухо відлунюючи в найдальших кутках гігантської будівлі. Аллан зітхнув, випростався в кріслі й хотів був устати. Але він помилився — внизу дерев'яні духові інструменти вже почали адажіо. З сусідньої ложі ще долинули останні слова якоїсь розмови: «...двадцять процентів дивіденду, чоловіче! Це справжнє діло, другого такого блискучого...»

І Аллан мусив нишком сісти. Він знов почав розглядати не зовсім зрозумілу йому конструкцію ярусу лож. А його дружина, сама молода піаністка, навпаки, всім своїм єством віддалася музиці. Поряд з чоловіком Мод здавалася маленькою і тендітною. Її гарненьку чорняву голівку мадонни підпирала рука в білій рукавичці, а рожеве прозоре вушко вбирало хвилі звуків, що линули знизу, згори, звідусіль. Могутнє бриніння, що ним ці дві сотні інструментів сповнювали повітря, стрясало кожний нерв у її тілі. Невидющий погляд широко розплющених очей дивився у далечінь. Мод була така збуджена, що на її ніжних, гладеньких щоках повиступали кругленькі червоні плями.

Ніколи ще, здавалося Мод, вона не сприймала музику так глибоко, ніколи ще взагалі не чула такої музики. Проста мелодія, ледь уловимий побічний мотив викликали в її душі досі незнане раювання. Один-однісінький звук відкривав у ній невідому, приховану артерію щастя, і те щастя, яскраво бризнувши, осліплювало зсередини все її єство. Ця музика пробуджувала почуття найсвітлішої радості й краси! Навіяні музикою видіння, осяйні й променисті, були чарівніші від будь-якої дійсності.

Життя в Мод було таке саме просте, звичайне, як і її образ. Не ставалося в ньому ні великих перемін, ні особливих, примітних подій,— воно скидалося на життя тисяч інших молодих дівчат та жінок. Народилася Мод у Брукліні, де її батько держав друкарню, виховувалася в одному маєтку серед пагорбів Беркшіру, оточена турботами й ласкою матері, вродженої німкені. Мод дістала добру шкільну освіту, два роки слухала лекції на літніх учительських зборах, напхала свою маленьку голівку силою всіляких знань та премудростей, щоб їх потім забути. Хоч вона й не мала особливого хисту до музики, а все ж брала уроки гри на роялі й завершувала свою музичну освіту в найкращих учителів Мюнхена та Парижа. Мод багато їздила з матір'ю (батько рано помер), захоплювалася спортом і, як усі молоді дівчата, кокетувала з юними кавалерами. Замолоду вона плекала одну мрію, про яку тепер уже й не згадувала. Архітекторові Хоббі, що до неї сватався, Мод відмовила,— вона любила його не більше, ніж товариша, й вийшла заміж за інженера Мака Аллана, бо він їй подобався. Ще до заміжжя Мод померла її старенька мати; дівчина дуже її любила й гірко тужила за нею. На другому році подружнього життя в Мод знайшлася дитина, дівчинка, яку вона просто обожнювала. Оце й усе. Мод мала двадцять три роки й була щаслива.

Поки вона в солодкому забутті втішалася музикою, у ній ожив, немов завдяки чарам, цілий букет спогадів; вони ніби самі собою змінювали один одного, були всі на диво виразні, незвичайні й важливі. Власне життя раптом здалося Мод таємничим, глибоким і багатим. Вона бачила перед собою риси старенької матері, зігріті рідним, живим теплом і добротою, але відчувала не смуток, а лише радість і невимовну любов. Так ніби мати була ще жива. Водночас перед зором Мод постав краєвид у Беркшірі, де вона малою дівчинкою часто каталася на велосипеді. Але тепер цей краєвид повивала загадкова краса й небачене сяйво. Мод згадала Хоббі, і ту ж мить перед її очима з'явилася дівоча кімната, повна книжок. Побачила Мод і себе — вона сиділа за роялем і грала вправи. Та відразу після цього знову зринув образ Хоббі. Він сидів поруч неї на лавці край тенісного майданчика, на який уже впали сутінки, і виднілися лише білі лінії кортів. Хоббі закинув ногу на ногу, поплескував ракеткою по носку свого білого черевика і про щось розповідав. Мод бачила себе, бачила, як вона всміхається, слухаючи безглузду балаканину закоханого Хоббі. Та потім бадьорий, пустотливий, трохи насмішкуватий пасаж розвіяв образ Хоббі й викликав у її пам'яті спогад про той веселий пікнік, на якому вона вперше зустріла Мака. Мод саме гостювала в Буффало у Ліндлеїв. Було літо. У лісі стояли дві машини, а всього їх приїхало душ двадцять — чоловіків, жінок, дівчат. Мод виразно бачила кожне обличчя. День видався спекотний, чоловіки поскидали піджаки, земля під ногами аж пашіла. Вирішили зварити чай, і Ліндлей вигукнув: «Маку, чи не розпалили б ви вогнище?» А той відповів: «All right!» [2] I Мод здавалося тепер, що вона вже тоді полюбила його голос — глибокий, приємний голос, який ішов із самих грудей. І ось вона бачить, як Мак розкладає багаття. Як мовчки, всіма забутий, збирає і ламає хмиз, як він працює! Мод бачить, як він, підкачавши рукава, сідає навпочіпки перед багаттям, обережно роздмухує вогонь, і раптом вона помічає на правій руці в нього блідо-голубе татуювання: два схрещені молотки. Вона каже про це Грейс Гордон. І Грейс Гордон (та сама, в якої недавно стався сімейний скандал) здивовано подивилася на неї і промовила: «Don't you know, my dear?» [3] А тоді розповіла Мод про те, що в дитинстві Мак Аллан працював коногоном на шахті «Дядько Том», а також про одну романтичну юнацьку пригоду цього засмаглого, всіяного ластовинням хлопця. А він сидів навпопічки, не звертаючи уваги на людей, що весело базікали довкола, роздмухував багаття, і в ту хвилину Мод його покохала. Звичайно, саме в ту хвилину,— тільки й досі, до сьогодні, вона цього не усвідомлювала. І тепер Мод усією душею віддалася своєму почуттю до Мака. Пригадала його незвичайне сватання, їхнє вінчання, перші місяці подружнього життя. А потім настав час, коли вони чекали дитину й коли нарешті народилася їхня дівчинка, маленька Едіт. Повік не забуде Мод піклування Мака, його ніжності й відданості в ту пору, яка для кожної жінки служить міркою чоловікового кохання. Несподівано виявилося, що й сам Мак — дбайлива і заразом боязка дитина. Ніколи не забуде Мод того часу, коли вона збагнула, який Мак справді добрий! Хвиля кохання затопила їй серце, і Мод заплющила очі. Спогади, видива почали танути, і вона полинула на крилах музики. Мод уже ні про що не думала, вона вся перетворилась на почуття...

Зненацька у вуха їй вдарив грім, так наче поруч із гуркотом упала стіна. Мод прокинулася й глибоко зітхнула. Симфонія закінчилась. Мак уже встав і потягався, впершись руками в балюстраду. Партер вирував і шаленів.

Мод, трохи запаморочена, зніяковіла, також підвелась і несподівано заходилася несамовито плескати в долоні.

— Та плескай же, Маку! — захоплено вигукнула вона. Від хвилювання й захвату обличчя в неї горіло.

Побачивши, яка Мод незвичайно збуджена, Мак засміявся і, щоб зробити їй приємність, кілька разів гучно плеснув у долоні.

— Браво! Браво! — крикнула Мод високим, дзвінким голосом, перехилившись через балюстраду ложі. Її очі були вологі від збудження.

Диригент витирав худе, бліде від утоми обличчя й раз у раз кланявся. Та оплески не стихали, і тоді він широким жестом показав на оркестр. Ця скромність була вочевидь облудна й знову збудила в Аллана його невикорінну недовіру до митців, яких він ніколи не визнавав за повноцінних людей і, сказати правду, вважав за непотрібних. Але Мод захоплено приєдналася до нового вибуху оплесків.

— Поглянь, Маку, в мене аж рукавичка тріснула! Який митець! Це було просто чудово, правда ж?! — Губи в Мод схвильовано всміхались, очі світилися, мов бурштин, і Макові дружина здавалася в цьому захваті надзвичайно чарівною.

Він усміхнувся й відповів, трохи байдужіше, ніж хотів:

— Так, чоловік він хоч куди!

— Він — геній! — вигукнула Мод, збуджено плескаючи в долоні.— Я ніде нічого такого не чула — ні в Парижі, ні в Берліні, ні в Лондоні...

Вона замовкла і обернулася до дверей, бо цієї миті до їхньої ложі ввійшов архітектор Хоббі.

— Хоббі! — вигукнула Мод, не кидаючи плескати; їй, як і тисячам інших, хотілося ще раз побачити диригента.— Плескай, Хоббі, нехай вийде ще раз! Гіп, гіп, браво?

Хоббі затис вуха й свиснув, як ото свистять на вулиці невиховані хлопчаки.

— Хоббі! — крикнула Мод.— Як ти смієш! — І вона обурено тупнула ногою.

Цієї миті диригент, обливаючись потом, витираючи хустинкою потилицю, ще раз вийшов у залу, і Мод знов несамовито заплескала в долоні.

Хоббі зачекав, поки стих гамір.

— Люди геть подуріли! — промовив він, дзвінко сміючись.— Подумати тільки! Я ж свиснув тільки так, щоб було більше гармидеру, Мод. Як поживаєш, girl [4]? And how are you, old chap? [5]

Аж тепер вони нарешті змогли спокійно привітатися.

Усіх трьох єднала справжня й на диво щира дружба. Аллан добре знав про колишні почуття Хоббі до Мод, і хоч про таке ніколи не згадувалося й словом, ця обставина надавала взаєминам обох чоловіків особливого тепла й своєрідної привабливості. Хоббі й досі був трішечки закоханий у Мод, але мав досить такту й здорового глузду, щоб цього не показувати. Проте несхибне жіноче чуття Мод було важко обманути. Закоханість Хоббі її тішила й викликала в ній таємний тріумф, що його іноді можна було прочитати в теплому погляді її карих очей; на почуття Хоббі Мод відповідала щирою відданістю сестри. За будь-яких обставин усі троє залюбки допомагали одне одному, робили послуги. Мак почував себе особливо вдячним товаришеві: кілька років тому Хоббі роздобув для нього п'ятдесят тисяч доларів на технічні досліди та будівництво його заводу, давши за ті гроші особисту поруку. Крім того, протягом останніх тижнів Хоббі представляв інтереси Аллана перед залізничним королем Ллойдом і виступав посередником у їхній майбутній зустрічі. Хоббі захоплювався Алланом і ладен був зробити для товариша все можливе. Навіть тоді, коли Аллан іще не створив нічого, крім своєї алмазної сталі «алланіт», Хоббі любив казати знайомим: «До речі, а ви знаєте Аллана? Того, що винайшов «алланіт»? О, ви про нього ще почуєте!» Друзі бачилися кілька разів на рік — або Аллани приїздили до Нью-Йорка, або Хоббі навідував їх у Буффало. Щоліта вони проводили разом три тижні серед пагорбів Беркшіру в скромному маєтку Мод — на фермі «Беркшір-брук». Кожна така зустріч була для них справжньою подією. Вони поверталися подумки на три-чотири роки назад, і всі ті веселі, задушевні години, проведені колись разом, ніби оживали в їхніх серцях.

Цілу зиму друзі не бачились, і ця зустріч була особливо радісна. Вони оглядали одне одного з голови до ніг, як великі діти, і кожне бурхливо виявляло задоволення від того, що всі мають прекрасний вигляд. Мод сміялася з елегантних лакованих черевиків Хоббі з носаками із блискучої шкіри,— ті носаки скидалися на ріг носорога,— а Хоббі, мов справжній знавець моди, висловлював свою думку про костюм Мод та новий Маків фрак. Як і щоразу, коли друзі довго не бачились, вони навперебій закидали одне одного десятками коротких запитань і так само коротко на них відповідали, ні на чому детально не спиняючись. З Хоббі, як завжди, за цей час сталося багато найдивовижніших і найнеймовірніших пригод, і він починав розповідати то про одну, то про іншу. Потім мова зайшла про концерт, про останні події та спільних знайомих.

— А до речі, вам подобається концертна зала? — запитав Хоббі й тріумфально всміхнувся, знаючи, що скажуть у відповідь друзі.

Мак і Мод похвали не пошкодували. Все тут викликало у них захват.

— А вестибюль?

— Grand [6], Хоббі!

— Тільки зала, як на мене, надто розкішна,— зауважила Мод.— Хотілося б, щоб вона була затишніша.

Архітектор доброзичливо всміхнувся:

— Ну звісно, Мод! Ти мала б рацію, якби люди приходили сюди слухати музику. Та про це вони й не думають! Люди приходять сюди для того, щоб чим-небудь позахоплюватись та щоб ними позахоплювались. Консорціум так і сказав: «Створіть нам феєрію, Хоббі. Зала має затьмарити все, що було досі!»

Аллан розумів Хоббі. Та що вражало його в цій залі насамперед, то це не її декоративний блиск, а смілива конструкція вільно завислого кільця лож.

Хоббі задоволено примружив очі.

— О, це було зовсім не просто! — сказав він.— Довелося попосушити мізки. Поки зшивали кільце, вся ця споруда хиталася від кожного кроку. Отак...— Хоббі погойдався на ногах.— Робітники набралися страху...

— Хоббі! — скрикнула Мод з перебільшеним жахом і відступила від балюстради.— Не лякай мене!

Хоббі засміявсь і торкнувся її руки.

— Не бійся, Мод. Я сказав тим хлопцям: «Ви тільки почекайте, ось кільце зімкнеться, і тоді ніщо в світі, хіба лиш динаміт...» Хелло! — крикнув він раптом у партер, звідки його гукнув, згорнувши рупором програмку, якийсь знайомий. І Хоббі завів розмову, яку чула б ціла зала, якби водночас усі довкола не розмовляли так само невимушено й голосно.

Багато людей уже впізнали характерну голову Хоббі. Він мав найсвітлішу чуприну в усій залі — лискучу сріблясто-біляву чуприну, ретельно зачесану на проділ і пригладжену, а також безтурботне, вузьке хлопчаче обличчя яскраво виявленого англійського типу з трохи кирпатим носом і майже білими віями. На противагу Макові він мав вузькі плечі й ніжну, як у дівчини, статуру. Вмить усі біноклі повернулися на нього, і з усіх боків почулося його ім'я. Хоббі був однією з найпопулярніших постатей у Нью-Йорку й одним із найулюбленіших чоловіків у товаристві. Екстравагантність і талант швидко зробили його знаменитістю. Не минало й тижня, щоб газети не розповіли про який-небудь смішний випадок з його життя.

У чотири роки Хоббі геніально малював квіти, в шість — коней (за п'ять хвилин він накидав на папері цілий табун скакунів), а тепер це був геній від заліза та бетону і зводив хмарочоси. Хоббі славився своїми любовними пригодами, а в двадцять два роки програв у Монте-Карло ціле багатство — сто двадцять тисяч доларів. З року в рік він, незважаючи на величезні свої прибутки, залазив у борги по саму біляву свою маківку, проте не завдавав собі клопоту бодай на мить про це замислитись.

Якось серед білого дня Хоббі прокатався верхи на слоні по Бродвею. Це він торік чотири дні «корчив із себе мільйонера» — вирушив у вагоні «люкс» до Йєллоустонського парку, а звідти приїхав гуртоправом. Хоббі поставив рекорд у грі в бридж — сорок вісім годин. Кожен трамвайний вагоновод знав Хоббі й був із ним мало не на «ти». Серед людей ходили численні дотепи Хоббі — він був зроду жартун і вигадник. Уся Америка реготала з дотепу, який він утнув із приводу авіаційного суперництва між Нью-Йорком та Сан-Франціско. Хоббі взяв участь як пасажир у польоті відомого мільйонера й спортсмена Вандерштіфта, і скрізь, де збиралися натовпи людей, він кидав з висоти восьмисот — тисячі метрів записки, які закликали: «Вилазь сюди, нам треба з тобою побалакати!» Хоббі й сам був у такому захваті від свого жарту, що невтомно повторював його обидва дні, поки вони летіли. А кілька днів тому він знову приголомшив Нью-Йорк незвичайним, настільки ж геніальним, як і простим, проектом: «Нью-Йорк — американська Венеція!» Суть його ось у чому: оскільки земля в діловому кварталі так подорожчала, що купити її вже просто неможливо, то він, Хоббі, пропонував позводити посеред Гудзону, Іст-Ріверу та Нью-Йоркської бухти гігантські хмарочоси — цілі вулиці на бетонних квадрах — і з'єднати їх розвідними мостами, щоб великі океанські судна вільно пропливали між ними. «Геральд» опублікувала захоплюючі малюнки Хоббі, і цей проект зачарував усе місто. Хоббі сам годував цілу ватагу журналістів. День і ніч він докладав зусиль, щоб «подати про себе звістку»,— цей чоловік не міг жити, коли суспільство раз у раз не підтверджувало, що знає про його існування.

Ось хто такий Хоббі. І заразом це був найобдарованіший і найпопулярніший архітектор у Нью-Йорку.

Хоббі урвав розмову з партером і знов обернувся до друзів.

— То що там поробляє маленька Едіт? Розказуй же, Мод! — промовив він, хоч перед цим уже й питав про свою хрещеницю.

Жодне інше запитання не розчулило б Мод так, як це. В ту хвилину вона була від Хоббі «просто в захваті». Мод зашарілась і звела на нього вдячний, замріяний погляд своїх лагідних карих очей.

— Я ж тобі вже казала, Хоббі, що Едіт з дня на день стає дедалі чарівнішою! — по-материнському ніжно відповіла Мод, і очі її засяяли радістю.

— Таж вона була чарівна завжди!

— Звісно! Але ти не уявляєш собі, Хоббі, якою вона стає розумненькою! Вже й розмовляти береться!

— Розкажи йому історію з півнем, Мод! — озвався Мак.

— Так-так! — І Мод, щаслива, піднесена, розповіла невеличку смішну історію, в якій її донечка й півень грали головні ролі. Всі троє сміялися, мов діти.

— Я хочу скоріше її побачити! — сказав Хоббі.— Через два тижні я до вас приїду. А загалом у Буффало, кажете, нудьга?

— Deadly dull! [7] — хутко підхопила Мод.— Ох, така нудьга, Хоббі, що вмерти можна! — Вона звела вгору свої тоненькі брови, і якусь хвилю вигляд у неї був справді нещасний.— А Ліндлеї переїхали до Монреаля, ти ж бо знаєш.

— Так, дуже шкода.

— А Грейс Коссат із самої осені в Єгипті.— І Мод заходилася виливати перед Хоббі душу. Як довго все ж таки іноді тягнеться день! А які нудні бувають вечори!.. І вона жартівливо, з докором провадила:—Адже ти знаєш, Хоббі, який з Мака співрозмовник! Він забуває про мене ще частіше, ніж колись. Іноді до ночі не виходить зі свого заводу. А тепер, крім усього іншого, завів ще й цілу армію якихось експериментальних бурів, і вони день і ніч свердлять граніт, сталь, бозна-що. Біля тих бурів він ходить, як біля хворих, їй-богу, Хоббі, як біля хворих! Вони й уночі йому сняться!.. Мак гучно засміявся.

— Не заважай йому, Мод,— сказав Хоббі й підморгнув своїми білими віями.— Він знає, чого хоче. Ти ж бо, girlie [8], не ревнуєш його до якихось там бурів?

— Я їх просто ненавиджу! — відповіла Мод.— Думаєш, він поїхав би зі мною до Нью-Йорка,— провадила вона, почервонівши,— якби не мав тут справ?!

— Ну навіщо так, Мод! — заспокійливо мовив Мак.

Жартома кинутий докір Мод нагадав, однак, Хоббі про те найважливіше, що він хотів сказати Алланові. Він раптом замислився і взяв товариша за лацкан фрака.

— Слухай, Маку,— мовив він стишеним голосом, — боюся, що сьогодні ти марно вибрався з Буффало. Старий Ллойд кепсько себе почуває. Годину тому я дзвонив по телефону Етель Ллойд, але вона не знає навіть, чи вони сюди приїдуть. Просто якесь фатальне невезіння!

— Це, зрештою, можна зробити й іншим разом, — відповів Аллан, не виказуючи свого розчарування.

— Принаймні я ганяюся за ним, як чорт, Маку! Він у мене спокою не матиме, ні години! А тепер бувайте, скоро побачимось!

І за мить Хоббі вже виринув з гучним «Хелло!» в сусідній ложі, де сиділи три юні руді леді з матір'ю.

Худорлявий диригент з головою шуліки несподівано знов з'явився за своїм пюпітром, і в литаврах прокинувсь і почав стиха наростати грім. Несміливо вступили фаготи і повели ніжну, сумну мелодію, повторюючи її й посилюючи, поки скрипки її перехопили й поклали на свою мову.

Мод знову віддалася музиці.

А Мак байдуже сидів у кріслі, і груди в нього високо здіймалися від внутрішньої напруги. Як він шкодував тепер, що приїхав сюди! У пропозиції Ллойда зустрітися на коротку розмову в ложі концертної зали не було нічого незвичайного, коли зважити на дивакувату натуру цього багатого чоловіка,— у себе вдома він приймав украй рідко,— і Аллан без вагань погодився. Він ладен був навіть вибачити Ллойдові, якщо той справді занедужав. Однак Аллан вимагав надзвичайної поваги до свого проекту, велич якого часом вражала навіть його самого! З цим проектом,— він працював над ним день і ніч аж п'ять років,— Аллан звірився досі тільки двом людям: Хоббі, що вмів, коли треба, мовчати так само добре, як умів молоти язиком, коли його не зв'язувало слово, а також Ллойдові. Навіть дружині Мак нічого не сказав. Він вважав, що Ллойд повинен прибути до палацу на Медісон-сквер у будь-якому стані, хай навіть рачки! Аллан вважав, що в разі чого Ллойд повинен принаймні попередити його, перенести зустріч на інший день! Коли Ллойд цього не зробив — що ж, він, Аллан, більше не хоче мати справу з цим хворим і примхливим багатієм!

Оранжерейний затишок зали, сповненої стрімкої, трепетної музики, запахів парфумів, сліпучих потоків світла й блиску коштовного каміння, збуджував Аллана, вкрай загострював і увиразнював його думку. Мозок працював напружено й чітко, незважаючи на те, що Аллана раптом охопило неймовірне хвилювання. Його проект — це все! З ним він або піднесеться на вершину, або впаде в прірву! На досліди, на добування інформації, на тисячі підготовчих робіт він пожертвував усіма своїми статками, і якщо проект не пощастить здійснити, то завтра, сказати правду, все доведеться починати спочатку. Проект — це його життя. Аллан підраховував свої шанси, немов розв'язував алгебраїчну задачу, де кожен окремий член — результат попередніх результатів. Насамперед можна було б зацікавити проектом «Сталь-трест», який не витримав конкуренції з сибірським залізом і зазнав нечуваного застою. Трест — можна поставити десять проти одного — вхопиться за проект, або Аллан розпочне проти нього боротьбу не на життя, а на смерть. Він готовий піти в наступ на великий капітал — на всіх отих Морганів, Вандербільтів, Гульдів, Асторів, Маккеїв, Хевмейєрів, Бельмонтів, Вітнеїв і як там іще їх звуть! Треба зосередити вогонь на групі найголовніших банків! Кінець кінцем, якщо все це нічого не дасть, можна буде ввійти в спілку з пресою.

Своєї мети Аллан міг би досягти й кружним шляхом; сказати щиро, Ллойд йому зовсім не потрібен. Однак із таким союзником, як Ллойд, це — наперед виграна битва, без нього — важке просування, коли доводиться відвойовувати кожен квадратний фут території.

І Аллан, нічого не бачачи й не чуючи, приплющившії очі, вперто, до найменших подробиць розробляв план свого наступу...

Та раптом якийсь ніби трепет пробіг залою, що безмовно віддалася чарам музики. Голови почали повертатись, яскравіше замерехтіло коштовне каміння, заблищали скельця біноклів. Музика саме полинула ніжним піано, і диригент роздратовано озирнувся, бо в залі почулось шепотіння. Сталося, видно, щось таке, що мало над публікою більшу владу, ніж чари двохсот двадцяти музикантів, диригента й безсмертного композитора.

В сусідній ложі чийсь бас стишено промовив:

— На ній Рожевий діамант... із скарбниці Абдул-Хаміда... Коштує двісті тисяч доларів!

Аллан підвів погляд: у ложі навпроти було темно. Ллойд приїхав!

У темній ложі ледь виднівся всім знайомий, тонко окреслений, ніжний профіль Етель Ллойд. Її золотисто-біляві коси вгадувалися лише по невиразному мерехтінню, а на лівій, оберненій до зали скроні в неї зблискував блідо-червонуватим вогнем великий діамант.

— Ви подивіться, яка шийка, яка голівка! — рокотав по-сусідству чоловічий голос.— Ви бачили коли-небудь таку голівку? Кажуть, Хоббі, архітектор... Так-так, отой блондин, щойно він був тут, поруч...

— О, в це не важко повірити! — прошепотів інший голос із чистою англійською вимовою, і почулося тихеньке хихотіння.

Задня частина ложі Ллойдів була завішена портьєрою, і Аллан з жесту Етель здогадався, що сам Ллойд сидить там. Нахилившись до дружини, Аллан прошепотів:

— А Ллойд усе ж таки прийшов, Мод!

Але Мод не чула нічого, крім музики. Навіть нерозчула, що сказав чоловік. Мабуть, тільки вона в цілій залі ще не знала, що Етель Ллойд у своїй ложі і що на ній Рожевий діамант. У раптовому душевному пориві, викликаному музикою, Мод навмання простягла до Мака свою невеличку руку. Мак узяв її і почав машинально погладжувати, тоді як тисячі сміливих думок блискавично пролітали в його голові, а вухо ловило уривки пліток, що ними пошепки обмінювалися голоси в сусідній ложі.

— Діаманти? — прошепотів один голос.

— Діаманти,— пророкотав другий.— Кажуть, він з цього й почав. У австралійських копальнях.

— Спекулював?

— По-своєму. Держав там шинок.

— То сам він, кажете, нічого не добував?

— Ще й як добував! — (Тихе хихотіння.)

— Не розумію вас...

— Ходять чутки. Він мав свою копаленьку, тільки вона не коштувала йому жодного цента... Ви ж бо знаєте, копачів там добре обшукують... Вони ковтають діаманти.

— Для мене це новина.

— Кажуть, Ллойд... коли держав шинок... чогось підливав у віскі... щоб викликати в них морську хворобу... От вам і «копаленька»!..

— Неймовірно!

— Так кажуть!

— А тепер викидає мільйони на університети, обсерваторії, бібліотеки...

— Ай-ай-ай! — геть спантеличено прошепотів перший голос.

— До того ж він — тяжко хворий чоловік, цурається людей... Удома в нього бетонні стіни завтовшки цілий метр, щоб із вулиці не чути було жодного звуку... Як в'язень...

— Ай-ай-ай...

— Тсс! — Мод обурено повернула в той бік голову, і голоси замовкли.

В антракті всі побачили, що до ложі Ллойдів увійшов білявий Хоббі й потис руку Етель як добрій знайомій.

— Бачите, я правду казав! — гучно промовив у сусідній ложі низький голос.— Хоббі щасливчик! Правда, не треба забувати про Вандерштіфта...

Невдовзі Хоббі повернувся. Він устромив голову до ложі Алланів і гукнув:

— Ходімо, Маку! Старий хоче з тобою побалакати!

2

— Це Мак Аллан! — сказав Хоббі, ляснувши товариша по плечу.

Ллойд сидів, згорбившись і опустивши голову, у напівтемній ложі, з якої виднілася частина сліпучого кільця лож, заповнених усміхненими, веселими, балакучими жінками й чоловіками. Ллойд не підвів голови і, здавалося, нічого не почув. Та за хвилину він спокійно, сухо, хрипкуватим голосом промовив:

— Дуже радий бачити вас, містере Аллан! Я детально ознайомився з вашим проектом. Він сміливий, він грандіозний, його можна здійснити! Я зроблю все, що зможу! — Ллойд простяг Алланові руку — коротеньку руку з чотирикутною долонею, стомленою і м'якою, як шовк,— і підвів обличчя.

Хоббі заздалегідь підготував Аллана до цієї миті, і все ж Мак мусив узяти себе в руки, щоб приховати відразу й жах, викликані в нього виглядом багатія.

Обличчя Ллойда було схоже на морду бульдога. Нижні зуби трохи випинали наперед, ніздрі являли собою дві круглі дірки, а маленькі, схожі на косі щілини, запалені очиці сльозилися на висхлому, бурому й застиглому обличчі. Ллойд був геть лисий. Огидні лишаї понівечили, висушили йому шию, лице й усю голову, кістки були обтягнені зморщеними м'язами й тютюново-бурою шкірою. Вигляд Ллойда справляв моторошне враження; люди, вгледівши його, блідли, мало не зомлівали, і тільки той, хто мав міцні нерви, міг дивитися на нього спокійно. Це обличчя скидалося на трагікомічну маску бульдога й воднораз наганяло страх, мов живий череп. Воно нагадало Алланові про індіанські мумії, на які він наштовхнувся, коли прокладав дорогу в Болівії. Ті мумії сиділи навпочіпки в ящиках. Голови їхні повисихали, з-за зморщених губів шкірилися зуби, а очі із світлими й темними камінчиками в очницях мали жахливо природний вигляд.

Ллойд, що добре знав, як діє на інших його вид, лишився задоволений враженням, яке він справив на Аллана, і заходився вивчати його риси своїми невеличкими, мокрими від сліз очицями.

— Так, це правда,— знов озвався він,— сміливішого проекту, ніж ваш, я ще не бачив... І його можна здійснити!

Аллан уклонився й висловив радість із приводу того, що його проект зацікавив містера Ллойда. Настала вирішальна хвилина в його, Аллана, житті, і все ж він, на власний подив, був цілком спокійний. Ще входячи до ложі, він хвилювався, але тепер чітко й по-діловому відповідав на короткі й конкретні запитання Ллойда. Перед цим чоловіком, чия кар'єра, багатство і навіть вигляд збили б із пантелику тисячі інших, Аллан одразу відчув себе впевнено, хоч і сам не пояснив би причини своєї впевненості.

— Ви вже все підготували, щоб завтра ж оголосити про свій проект громадськості? — запитав нарешті Ллойд.

— Мені потрібно ще три місяці.

— Тоді не гайте жодної хвилини! — рішуче сказав Ллойд.— У всьому іншому цілком покладіться на мене.— Потім легенько смикнув Аллана за рукав і показав на дочку: — А це Етель Ллойд.

Аллан перевів погляд на Етель, що спостерігала його під час усієї розмови, й привітався.

— How do you do, Mr. Allan? [9] — жваво промовила Етель і, щиро дивлячись йому в очі, подала руку, невимушено й відверто, як це властиво жінкам її породи.— То ось він який! — хвилю помовчавши, додала дівчина з чарівною, трохи лукавою усмішкою, за якою намагалася приховати свою зацікавленість його особою.

Аллан уклонивсь і зніяковів — він зовсім не вмів поводитися з молодими дамами.

Алланові впало в око, що Етель надміру напудрена. Вона нагадувала йому пастельну картинку — такі м'які й ніжні були барви її обличчя, відтінок білявих кіс, синява очей і ніжний рум'янець юних губів. Етель привітала його як великосвітська дама, і все ж у її голосі бриніло щось дитяче, так ніби їй було не дев'ятнадцять років (Аллан знав про це від Хоббі), а тільки дванадцять.

Аллан пробурмотів кілька шанобливих слів; трохи збентежена усмішка не сходила з його вуст.

Етель усе ще пильно його розглядала — і як впливова дама, чия увага — велика ласка, і заразом як допитлива дитина.

Етель Ллойд мала типову американську вроду. Вона була струнка, гнучка й водночас жіночна. Її пишні біляві коси мінилися тим рідкісним ніжно-золотистим відтінком, який жінки, що його не мають, завжди називають наслідком підфарбовування. На разюче довгих віях Етель виднілися сліди пудри. Очі в дівчини були сині і ясні, проте за довгими віями здавалися трохи імлистими. Її профіль, чоло, вуха, шия — все було шляхетне, породисте, справді гарне. Однак на правій щоці вже проступали сліди тої недуги, що спотворила її батька. Від підборіддя до кутиків рота тяглися, мов прожилки на листку, світло-коричневі лінії, схожі на бліді мушки й майже сховані під шаром пудри.

— Я люблю розмовляти з дочкою про те, що мене особливо цікавить,— знов почав Ллойд.— Тож не майте на мене зла за те, що я розповів їй про ваш проект. Етель уміє мовчати.

— Так, я вмію мовчати! — жваво підтвердила Етель і, всміхнувшися, кивнула своєю чарівною голівкою.— Ми годинами вивчали ваші плани, і я стільки про них з татом говорила, що й він дуже ними захопився. І тепер тато від них у захваті, правда ж, тату? — (Маска Ллойда не поворухнулась.) — Тато вас поважає, містере Аллан! Ви повинні прийти до нас у гості. Хочете?

Імлистий погляд Етель був прикутий до Алланових очей, і щира, юна усмішка блукала на її гарно окреслених вустах.

— Ви дуже люб'язні, міс Ллойд, їй-богу! — відповів Аллан з ледь помітною усмішкою, викликаною збудженням і веселою балаканиною дівчини.

Етель сподобалася його усмішка. Вона безцеремонно спинила погляд на його міцних білих зубах і вже хотіла була щось додати, навіть розтулила рота, але цієї миті гучно заграв оркестр. Дівчина легенько торкнулася батькового коліна, вибачаючись так за те, що розмовляє далі,— Ллойд дуже любив музику,— прибрала поважного вигляду й прошепотіла Алланові:

— Вважайте, що я — ваша спільниця, містере Аллан! Запевняю вас: я не дозволю, щоб тато змінив свою думку. Ви ж бо знаєте, з ним таке часом буває. Я примушу його дати справі хід! До побачення!

Аллан відповів на потиск її руки чемним, однак ледь байдужим кивком голови, який трохи розчарував Етель. На цьому завершилася розмова, що вирішила справу його життя й відкрила нову епоху у взаєминах Старого і Нового світу.

Тріумфуючи, впевнений у собі, сповнений нових думок і почуттів, викликаних цією перемогою, Аллан вийшов услід за Хоббі з ложі Ллойда.

За дверима вони наштовхнулися на молодика років двадцяти, не більше; він ледве встиг випростатись і відступити вбік, щоб дати їм дорогу. Незнайомий, видно, намагався підслухати розмову в ложі Ллойда. Молодик усміхнувся, визнавши цим свою провину й просячи в такий спосіб пробачення. То був репортер із «Геральда» — він мав завдання висвітлювати світську хроніку вечора. Репортер безцеремонно перепинив Хоббі.

— Містере Хоббі,— звернувся він,— хто цей джентльмен?

Хоббі зупинився й весело підморгнув:

— А ви його не знаєте? — спитав він.— Це Мак Аллан, власник заводу інструментальної сталі в Буффало, винахідник алмазної сталі «алланіт», чемпіон Грін-Рівера з боксу й найсвітліша голова у світі!

Журналіст голосно засміявся.

— Ви забули про Хоббі, містере Хоббі! — заперечив він і, кивнувши головою на ложу Ллойда, шанобливо, однак допитливо прошепотів: —- Є що-небудь новеньке, містере Хоббі?

— Є,— всміхнувся Хоббі й рушив далі.— Це вас здивує! Ми будуємо шибеницю заввишки тисячу футів. Четвертого липня [10] на ній перевішають усіх газетних писак у Нью-Йорку!

Другого дня «Геральд» надрукувала цей дотеп Хоббі разом із портретом (фальшивим) містера Мака Аллана, винахідника алмазної сталі «алланіт», якого Ч. X. Л. (Чарлз Хорес Ллойд) прийняв у своїй ложі й вів з ним переговори про якусь нову мільйонну справу.

3

Мод усе ще втішалася музикою. Але тепер вона вже не могла слухати її так зачаровано й святобливо, як слухала досі. Вона бачила всю сцену в ложі Ллойда. Мод знала, що Мак готує щось нове — «велику справу», як він казав. Який-небудь винахід, проект,— вона ніколи його про це не питала, бо ніщо не було їй таке чуже й далеке, як машини і всіляка техніка. Мод, звичайно, усвідомлювала, яке велике значення мають для Мака стосунки з Ллойдом, але в душі дорікала чоловікові за те, що він вибрав для розмови саме цей вечір. Єдиний вечір за цілу зиму, коли він прийшов із нею на концерт! Мод просто не розуміла, як можна думати під час такого концерту про справи! Іноді їй спадало на думку, що вона не знаходить собі місця в цій Америці, де все кругом — бізнес і тільки бізнес, і що там, за океаном, у Старому світі, де вміють відділяти відпочинок від справи, вона була б щасливіша. Та не тільки це не давало Мод спокою: тонкий, всякчас насторожений інстинкт жінки, яка любить свого чоловіка, сіяв у ній острах,— Мод боялася, що ота «велика справа», оті Ллойди і як там іще їх звати, з котрими Мак зайде до спілки, ще більше відбиратимуть у неї чоловіка, ніж досі відбирали завод і його діяльність у Буффало.

На веселий настрій Мод набігла тінь, чоло в неї спохмурніло. Та потім її обличчя враз осяяла тиха радість. Схожий на фугу пасаж, жвавий і пустотливий, цілком несподівано збудив у ній — завдяки якійсь незбагненній асоціації — яскраву згадку про її донечку, про найприємніші, щасливі для матері хвилини в житті Едіт. Мод не стрималася від спокуси почути у звуках музики пророцтво долі своєї маленької дівчинки, і спочатку все йшло чудово. Її Едіт справді буде щаслива, життя в неї минатиме саме так! Але грайливі, сонячні веселощі зненацька змінило важке, монотонне maestoso sostenuto [11], що навіяло тривогу й лихі передчуття.

Серце в Мод зайшлося. Ні, хай ніколи не буде схожим на цю музику життя її маленької, її ніжної донечки, з якою вона, Мод, гралася, мов дитина, і про яку піклувалася, мов літня, досвідчена жінка! Як же безглуздо пускатися в такі забавки! У думці Мод схилилася над своєю крихіткою, щоб захистити її своїм тілом від цієї похмурої, моторошної музики, і через деякий час їй таки пощастило повернути свої думки в інше русло.

Музика сама допомогла Мод. Несподівано нова хвиля звуків затопила її невиразною тугою, глибокою й прекрасною, і заглушила всі думки. Мод знов обернулася на слух. Зваблені якимись палкими й спокусливими голосами, звуки з затамованою, несамовитою пристрастю злетіли вгору, і Мод відчула себе зірваним листком, що його підхопив вихор. Але дика пристрасть, задихаючись, зненацька розбилася об невідому перешкоду, як розбивається об скелю могутня хвиля, і гуркіт прибою розсипався в різких, жалібних, тремтливих і боязких голосах.

Мод здавалося, ніби вона повинна негайно спинитися, замислитись над чимось їй невідомим, загадковим і незбагненним. Тиша, яка настала вслід за ураганом звуків, була така чарівна, що в партері раптом позавмирали віяла. В оркестрі знову вступили дисонансом кілька голосів — невпевнено, ніби вагаючись (віяла загойдалися знов), і ці здушені, вимучені звуки, що, важко долаючи перешкоди, пробивалися до мелодії, навіяли на Мод задуму й сум. До неї заговорили насмішкуваті фаготи, озвалися віолончелі, що страждали всією душею, і Мод здалося, ніби вона раптом збагнула ціле своє життя. Вона не знала щастя, хоч Мак її обожнював і вона безтямно його кохала,— ні, ні, в її житті чогось бракувало...

Цієї миті, саме цієї миті Мак торкнувся її плеча й прошепотів на вухо:

— Вибач, Мод... У середу ми їдемо в Європу. У мене ще багато справ у Буффало. Якщо ми зараз підемо, то ще встигнемо на нічний поїзд. Як ти на це?

Мод не відповіла. Вона сиділа мовчки, навіть не поворухнулась. Гаряча хвиля залила їй плечі, шию, вдарила в лице. Очі поволі наповнилися слізьми. Так збігло кілька хвилин. У душі Мод була лиха на Мака. «Як це жорстоко,— думала вона,— отак силоміць забирати мене з концерту — тільки через те, що цього вимагають його справи!»

Аллан помітив, що дружина важко дихає, а щоки її почервоніли. Його рука ще лежала в неї на плечі. Він ніжно погладив Мод і заспокійливо прошепотів:

— Ну, тоді ми зостанемося, люба, я ж тільки запропонував. Можна прекрасно поїхати й завтра вранці.

Однак настрій у Мод був остаточно зіпсований. Музика тепер гнітила її, будила в ній тривогу й страх. Мод іще вагалася — поступитися Макові чи ні. В цю хвилину вона випадково завважила, що Етель Ллойд украй безцеремонно розглядає її в бінокль, і відразу ж почала збиратися. Вона через силу всміхнулася, щоб її усмішку побачила Етель Ллойд, і Мака надзвичайно вразив її лагідний (ще вологий) погляд, звернений до нього.

— Ходімо, Маку!

Мод було приємно, що Мак завбачливо допоміг їй підвестися, і вона, весело всміхаючись, на вигляд щаслива й задоволена, вийшла з ложі.

4

Вони під'їхали до Центрального вокзалу саме в ту хвилину, коли поїзд відходив від перону.

Мод сховала свої маленькі руки до кишень хутряного пальта й зиркнула з-за зведеного коміра на Мака.

— А твій поїзд пішов, Маку! — засміялася вона, навіть не намагаючись приховати зловтіху.

Позаду стояв їхній слуга Леон, старий китаєць, якого всі називали «Лайон» [12]. Він тримав у руках саквояжі і з тупим виразом на в'ялому, зморшкуватому обличчі дивився вслід поїздові.

Мак дістав годинника й кивнув головою.

— Шкода, дуже шкода,— доброзичливо промовив він.— Лайоне, їдьмо назад до готелю.

Те, що вони спізнилися на поїзд, сказав у машині Мак, засмутило його саме через неї, Мод,— адже їй доведеться знов розпаковуватись та спаковуватись.

Мод нишком усміхнулася.

— А чому? — відповіла вона, дивлячись кудись повз Мака.— Чому ти гадаєш, Маку, що я взагалі поїду з тобою?

Він здивовано звів на неї очі.

— Я думаю, ти все ж таки поїдеш, Мод?

— Я справді не певна, чи можна брати з собою взимку Едіт. А без Едіт я не поїду ні за що.

Аллан замислено дивився перед себе.

— Про це я й не подумав,— нерішуче промовив він по хвилі.— Ну звісно, Едіт! А втім, гадаю, це діло можна все ж таки залагодити!

Мод нічого не відповіла. Вона чекала. Цього разу він так легко не відбудеться!

А Мак, трохи помовчавши, додав:

— Адже на пароплаві точнісінько так, як у готелі, Мод. Я взяв би каюти «люкс», і вам було б зручно.

Мод добре знала Мака. Ні, він не наполягатиме дуже, щоб вона їхала, не проситиме її. Він не скаже більше жодного слова й зовсім не образиться, якщо вона не поїде з ним.

Мод бачила, що він уже намагається звикнути до цієї думки.

Аллан замислено, розчаровано дивився перед себе. Те, що її відмова була всього-на-всього комедією, навіть не спадало йому на думку — йому, хто зроду не грав комедій і раз у раз вражав Мод своєю простотою й відвертістю.

У раптовому пориві Мод схопила його за руку.

— Ну звичайно, Маку, я поїду з тобою! — промовила вона й ніжно глянула на нього.

— Ось бачиш! — відказав він і вдячно стиснув їй долоню.

Мод подолала свій поганий настрій, і від цього на серці в неї враз стало радісно й легко. Вона почала весело, жваво розмовляти. Її цікавив Ллойд та його дочка.

— А Етель була дуже прихильна до тебе, Маку? — запитала Мод.

— Вона справді була зі мною дуже мила,— відповів він.

— Яке вона справила на тебе враження?

— Вона здалася мені дуже невимушеною, щирою, навіть трохи наївною, майже як дитина.

— О?! — засміялася Мод. Вона й сама не могла збагнути, чому відповідь Мака знову трохи засмутила її.— Ох, Маку, добре ж ти розумієшся на жінках! Господи! Етель Ллойд — і щира! Етель Ллойд — і наївна! Ха-ха-ха!

Мак також не стримавсь і засміявся.

— Вона й справді здалася мені такою! — запевнив він. Але Мод розпалювалася дедалі дужче.

— Ні, Маку! — вигукнула вона.— Такої сміхоти я зроду не чула! Ось які ви, чоловіки! Та немає другого такого нещирого створіння, як Етель Ллойд, Маку! Ота «щирість» — це її найбільше штукарство! Можеш мені спокійно повірити, Маку: Етель — це дуже підступна й кокетлива жінка, у неї все побудовано на розрахунку. Вона б не від того, щоб заворожити всіх вас, чоловіків. Повір мені, я її знаю. Ти помітив, які в неї очі? Як у сфінкса.

— Ні.— Мак казав правду.

— Ні?! Таж Етель сама якось призналася Мейбл Гордон: «У мене очі сфінкса, всі так кажуть». А тобі вона здається наївною! Боже мій, та вона ж страх яка шанолюбна, ця красуня! Щотижня її портрет принаймні один раз з'являється в якій-небудь газеті! Етель Ллойд, мовляв, заявила!.. Вона рекламує себе день і ніч, ну точнісінько, як Хоббі. Навіть своє добродійництво використовує для реклами.

— А може, в неї справді добре серце, Мод? — озвався Мак.

— У кого, в Етель Ллойд?! — Мод засміялася. Потім, тримаючись за нікельовані ручки в автомобілі, якого на швидкості гойдало з боку в бік, раптом подивилася чоловікові в очі.— А вона справді дуже гарна, Маку?

— Так, Мод, Етель гарна. Бозна-тільки, нащо вона так напудрюється!

Вигляд Мод мала розчарований.

— Ти закохався в неї, Маку? Як і решта чоловіків? — тихо поспитала вона з удаваним переляком у голосі.

Аллан засміявся й притяг її до себе.

— Ти дурненьке дівча, Мод! — вигукнув він і притис її обличчя до своєї щоки.

Тепер Мод знов була задоволена. І чому це сьогодні її дратує кожна дрібниця? Що їй до тієї Етель Ллойд? Мод хвилю помовчала, тоді щиро сказала:

— А втім, може, в Етель і справді добре серце. Я в це навіть вірю.

Та, промовивши ці слова, Мод відчула, що в глибині душі не вірить по-справжньому в добре серце Етель. Ні, сьогодні їй таки не сила з собою нічого вдіяти.

Після вечері, яку вони замовили в номер, Мод відразу пішла спати, а Мак сів у вітальні писати листи. Залишившись сама, Мод довго не могла заснути. З самого ранку вона була на ногах і дуже стомилася. Від сухого, гарячого повітря в готельному номері у неї підвищилася температура. Все, що вона пережила за день — поїздка, концерт, стовпище людей, Етель Ллойд,— усе це знов ожило в її перевтомленому мозку. У вухах знов лунала музика, голоси. За вікном з гуркотом пролітали машини. Лунали гудки. Вдалині шуміли поїзди міської залізниці.

Не встигла Мод задрімати, як її розбудило якесь клацання в трубах парового опалення. Чути було, як у готелі десь підіймався й тихо дзижчав ліфт. Щілина в дверях до вітальні ще світилася.

— Ти й досі пишеш, Маку? — майже не розтуляючи губів, спитала Мод.

— Go on and sleep! [13] — відповів Мак.

Але голос його пролунав таким басом, що Мод, ще не зовсім прочумавшись від сну, не втрималася й засміялась.

Вона заснула. І раптом відчула, що все тіло в неї зробилося холодне, як лід. Мод знову прокинулась, охоплена глибокою тривогою й дивним страхом, і спробувала пригадати, що її так налякало. Й відразу зрозуміла. Їй приснився сон: вона входить до кімнати Едіт, і хто ж там сидить? Етель Ллойд! Там сиділа Етель Ллойд, у всій своїй осяйній красі, з діамантом на лобі, і дбайливо вкладала в ліжечко маленьку Едіт — так ніби вона її мати!..

Мак сидів у самій сорочці в кутку канапи й писав. Рипнули двері, і Мод, заспана, мружачись від світла, стала в нічній сорочці на порозі.

Коси в неї вилискували. Вона мала квітучий, юний, як у дівчини, вигляд, від її постаті віяло свіжістю. Але в очах у Мод прозирала тривога.

— Що з тобою? — запитав Мак.

Мод збентежено всміхнулася.

— Нічого,— відказала вона.— Мені приснились якісь дурниці.— Потім сіла в крісло й пригладила коси.— Чому ти не лягаєш, Маку?

— Ці листи повинні піти з завтрашнім пароплавом. Ти застудишся, люба!

Мод похитала головою.

— Та ні,— мовила вона,— навпаки, тут дуже жарко.— Потім звела на Мака вже ясний погляд.— Чуєш, Маку,— провадила вона,— чому ти не розповідаєш мені про свої справи з Ллойдом?

Мак усміхнувся й неквапно відповів:

— Ти мене про це не питала, Мод. А сам я не хотів казати, поки все ще висіло в повітрі.

— Ти й тепер не хочеш нічого розказати?

— Чого ж, я розкажу, Мод!

І він заходився пояснювати їй, про що йдеться. Відкинувшись на спинку канапи, лагідно всміхаючись, Мак надзвичайно спокійно розповідав дружині про свій проект, так ніби зібрався будувати всього-на-всього міст через Іст-Рівер. Мод сиділа в нічній сорочці, дивувалася й нічого не розуміла. Та навіть коли почала дещо розуміти, то однаково не переставала дивуватись, і її очі робилися дедалі більшими й блищали все яскравіше. Голова в неї просто палала! Мод раптом збагнула, що означала його робота за останні роки, його досліди, моделі й цілі стоси креслень. Збагнула вона й те, чому він так поспішав до Буффало: Мак не хотів гаяти жодної хвилини! Збагнула також, чому всі листи мали піти з завтрашнім пароплавом. У неї було таке враження, ніби їй знову снився сон...

Мак скінчив розповідати, а Мод усе ще сиділа перед ним із широко розплющеними блискучими очима, і в них відбивалися тільки подив і захват.

— Ну ось, тепер ти все знаєш, моя маленька Мод! — сказав Мак і попросив її йти спати.

Вона підійшла до нього, обняла — так міцно, як тільки могла,— й поцілувала в губи.

— Маку, любий мій! — прошепотіла вона.

Та коли Мак знову попросив її лягати, вона враз послухалась і вийшла, все ще геть сп'яніла. Їй раптом спало на думку, що творіння Мака таке саме величне, як і ті симфонії, котрі вона сьогодні слухала, таке саме величне — тільки зовсім по-іншому.

Однак, на подив Мака, через кілька хвилин Мод прийшла знов і принесла з собою ковдру. Прошепотівши: «Працюй! Працюй!» — вона згорнулася клубочком поруч із ним на канапі, поклала йому на коліна голову й заснула.

Мак перестав працювати й глянув на дружину. Його маленька Мод здалася йому прекрасною і зворушливою. Тисячу разів він ладен був віддати за неї своє життя.

Потім Мак знов заходився швидко писати.

5

Наступної середи Аллан із Мод та Едіт сіли на німецький пароплав. Через три дні вони мали бути в Європі. До них приєднався Хоббі — він вирішив «тиждень покататися».

Мод мала чудовий настрій. Вона знов була весела, відчувала себе дівчинкою, і цей настрій не полишав її весь час, поки вони пливли через непривітний зимовий океан, хоч вона бачилася з Маком тільки за обідом та ввечері. Закутавшись у хутро, Мод походжала туди-сюди в лакованих черевичках по холодних палубах, сміялася й жваво розмовляла.

Хоббі був найпопулярніший чоловік на пароплаві. Скрізь — від кают лікарів та скарбничого й аж до священного капітанського містка — він почував себе як удома. На судні не було такого куточка, де б з раннього ранку до пізнього вечора не лунав його дзвінкий, трохи гугнявий голос.

Зате Аллана ніхто не бачив І не чув. Від світання до смеркання він був заклопотаний. Усі три дні подорожі обидві друкарки цього швидкохідного судна тільки те й робили, що передруковували його листи. В Аллановій каюті вже лежали сотні запечатаних і підписаних конвертів. Аллан готувався до першої битви.

Спочатку вони прибули до Парижа. Звідси вирушили до Кале й Фолкстона, де тривало будівництво тунелю під Ла-Маншом,— воно почалося після того, як Англія подолала свій страх перед нападом, що його можна було б відбити однією-однісінькою батареєю. Тут Аллан затримався на три тижні. Потім вони поїхали до Лондона, Берліна, Ессена, Лейпціга, Франкфурта і знов повернулися до Парижа. В кожному з цих міст Аллан спинявся на кілька тижнів. Зранку він працював за столом, а після обіду щодня провадив переговори в представниками великих фірм, інженерами, техніками, винахідниками, геологами, океанографами, статистиками, світилами у найрізноманітніших галузях знань. Це була ціла армія найбільших умів з усієї Європи — з Франції, Англії, Німеччини, Італії, Норвегії, Росії.

Увечері, коли в Мака не було гостей, вони вечеряли удвох із Мод.

Настрій у Мод був усе ще піднесений. Робоча, ділова атмосфера, яка оточувала Мака, додавала їй снаги. Майже таку саму подорож Мод здійснила з Маком три роки тому, невдовзі після одруження, і тоді вона ледве терпіла, що більшість часу він віддавав чужим людям і якійсь незрозумілій для неї роботі. Але тепер, коли Мод збагнула сенс цих переговорів і робіт, в її очах усе стало, звичайно, зовсім іншим.

Мод мала багато, надто багато вільного часу й розподіляла його дуже ретельно. Частину дня вона присвячувала дочці, потім, хоч куди вони приїздили, оглядала музеї, церкви та інші визначні пам'ятки. Під час їхньої першої подорожі Мод не завжди мала змогу зробити собі таку приємність. Мак, певна річ, повсюди ходив з нею, коли вона цього хотіла. Та скоро Мод відчула, що всі ті прекрасні картини, скульптури, давні тканини й оздоби цікавлять його не дуже. Що він любив оглядати, то це машини, заводи, великі промислові споруди, технічні музеї — саме те, в чому вона, власне, нічого не тямила.

Але тепер Мод мала скільки завгодно вільного часу й захоплювалася тисячами красот, якими її так приваблювала Європа. Мод не проминала нагоди піти до театру чи на концерт. Вона насичувалася тим, чого їй бракувало в Америці. Цілими годинами блукала Мод старими вулицями й вузенькими провулками, фотографувала кожну крамничку, що здавалася їй «чарівною», і кожен старий, перекошений фронтон. Вона купляла книжки, репродукції й листівки з зображенням давніх будівель і нових. Листівки вона збирала для Хоббі — він про це її просив. Вишукуючи їх, Мод докладала великих зусиль. Але вона любила Хоббі, і для нього їй не шкода було ніякої праці.

У Парижі Мак залишив її на тиждень саму. На березі Біскайської затоки, в Ле-Саблі, поблизу Нанта, він мав зустрітися з землемірами та цілою групою агентів. Потім разом з землемірами, інженерами та агентами вони попливли до Азорських островів, де Аллан понад три тижні влаштовував справи на островах Фаяль, Сан-Жоржі та Піку, тоді як Мод втішалася разом з Едіт найпрекраснішою весною в своєму житті. З Азорських островів вони вирушили на вантажному судні (крім них, пасажирів тут не було, і ця обставина викликала у Мод просто захват!) через Атлантичний океан до Бермудських островів. Тут, у Гамільтоні, вони зустріли, на превелику свою радість, Хоббі, який пустився в цю невеличку подорож задля того, щоб побачитися з Маком та Мод. Мак швидко залагодив справи на Бермудських островах, і в червні вони повернулися до Америки. Аллан найняв у Бронксі заміський будинок, і тут, в Америці, розвинув ту саму діяльність, що й у Лондоні, Парижі та Берліні. Щодня він засідав з агентами, інженерами, вченими з усіх міст Сполучених Штатів. Тепер Аллан часто мав тривалі розмови з Ллойдом, і це привертало увагу громадськості. Журналісти принюхувалися, мов гієни, що почули стерво. Чутки про якесь неймовірне, досі небачене починання ходили по Нью-Йорку.

Однак Аллан і його довірені мовчали. Мод, у якої пробували що-небудь випитати, сміялася й теж не казала жодного слова.

У кінці червня підготовчі роботи було завершено. Ллойд розіслав тридцятьом головним представникам капіталу, великої промисловості та найбільших банків запрошення на нараду; ці запрошення він написав власноруч і доручив розвезти їх спеціальним кур'єрам, щоб наголосити на значенні майбутньої зустрічі.

І вісімнадцятого вересня в готелі «Атлантік», на Бродвеї, відбулася та вікопомна нарада.

6

У ці дні Нью-Йорк затопила хвиля нестерпної спеки, і Аллан вирішив проводити нараду на заставленому зеленню даху готелю.

Запрошені, більшість з яких жили за містом, прибували протягом дня, а дехто приїхав ще напередодні.

Вони прикочували у величезних, укритих курявою автомобілях для прогулянок, з дружинами, синами й доньками із своїх літніх резиденцій у Вермонті, Нью-Хемпшірі, Мені, Массачусетсі й Пенсільванії. Замкнуті, мовчазні пани мчали з Сент-Луїса, Чікаго й Цінціннаті у спеціальних поїздах, що не спинялися на жодній станції. Їхні розкішні яхти стояли на Гудзоні. Три чікажці — Кілгаллан, Мюлленбах та Ч. Морріс — прилетіли повітряним експресом, який подолав сімсот миль від Чікаго до Нью-Йорка (Сентрел-парк) за вісім годин, а спортсмен Вандерштіфт сів пополудні своїм монопланом на дах «Атлантіка». Дехто прийшов до готелю пішки, зовсім непомітно, як звичайний собі приїжджий, зі скромною текою в руці.

Але вони прибули. Ллойд покликав їх у справі надзвичайно важливій, і солідарність, яку гроші породжують і скріплюють міцніше, ніж кревні узи, не дала їм залишитися збоку. Ці пани прибули не тільки через те, що нюхом почули вигоду (адже могло навіть статися, що їм довелося б видобути з свого гамана гроші!); насамперед вони поз'їжджалися тому, що сподівалися допомогти здійсненню проекту, велич якого відповідала їхній діловитості — джерелу їхньої могутності. Той таємничий проект Ллойд назвав у своєму посланні «найбільшим і найсміливішим задумом усіх часів». Цього було б досить, щоб витягти їх із самого пекла, бо починати нові справи було для них так само важливо, як і жити.

Те, що стільки фінансових тузів знялися в дорогу, не залишилося, звичайно, непоміченим, бо кожен із них був під наглядом широко розгалуженої системи сповіщання. Вже з самого ранку біржу трохи лихоманило. Правильно зроблена ставка тепер могла принести ціле багатство! Преса опублікувала імена всіх тих, що зібралися в «Атлантіку», і не забула вказати, скільки кожен із них «вартий». До п'ятої вечора загальна сума становила вже мільярди. В кожному разі мало статися щось надзвичайне — якась гігантська битва капіталу. Окремі газети вдавали, ніби їхні видавці щойно повернулися з обіду в Ллойда й по саме горло напхані інформацією, тільки Ллойд, мовляв, заціпив їм рота. Інші дозволяли собі ще більше й писали про те, що їм нібито шепнув по секрету за десертом їхній приятель Ллойд. Нічого особливого, повідомляли вони, не сталося — просто від Чікаго до Сан-Франціско має пролягти швидкісна монорейкова електрична дорога; мережа повітряних сполучень пошириться тепер на всю територію Сполучених Штатів, і до будь-якого міста можна буде долетіти так само легко, як нині до Бостона, Чікаго, Буффало чи Сент-Луїса; ідея Хоббі обернути Нью-Йорк на американську Венецію ось-ось здійсниться.

Репортери винюхували довкола готелю, мов поліцейські нишпорки, що йдуть по сліду. Вони стовбичили на Бродвеї, видавлюючи підборами ями в розтопленому на сонці асфальті, й доти витріщалися на всі тридцять шість поверхів «Атлантіка», доки його яскраві, побілені вапном стіни починали викликати в їхніх головах галюцинації.

А одному пронозі навіть спала на думку геніальна ідея — пробратися до готелю, переодягнувшись телефонним майстром, і не тільки до готелю, а й до самих кімнат мільярдерів. Там він почав длубатися в телефонних апаратах, сподіваючись підслухати бодай слівце. Однак управитель готелю викрив того зуха й чемно заявив, що з його апаратами все гаразд.

Оточена атмосферою палючої спеки й нервового збудження, висотна біла будівля стояла й мовчала. Настав уже й вечір, а вона все мовчала. Той проноза, що спіймався був удень, з відчаю приліпив вуса і вдруге з'явився до готелю вже як механік Вандерштіфта,— йому, мовляв, треба дещо подивитися в моноплані на даху. Та управитель ввічливо осміхнувся й відповів, що з радіотелеграфним апаратом Вандерштіфта теж усе гаразд.

Тоді репортер вийшов на вулицю й ніби крізь землю провалився. Та зник він тільки для того, щоб придумати що-небудь нове. Через годину він підкотив в образі навколосвітнього мандрівника в автомобілі, повному обліплених ярликами валіз, і зажадав номер на тридцять шостому поверсі. Але тридцять шостий поверх займала готельна обслуга, і «турист» мусив удовольнитися номером 12 на тридцять п'ятому поверсі — цю кімнату йому по-діловому, з запобігливим виразом запропонував управитель.

Після цього проноза підкупив боя-китайчука, який доглядав за зеленню на даху, і той непомітно сховав в одному з кущів, посаджених у шапликах, невеликий, не більший від фотокамери, апарат. Але репортер забув про те, що «алланіт» — міцна криця, яку не бере жоден снаряд.

Аллан заздалегідь зробив конкретні розпорядження, і управитель готелю дав слово, що їх виконає. Як тільки всі запрошені зібралися в садку на даху, ліфт перестав підійматися вище від тридцять п'ятого поверху. Бої дістали наказ не покидати дах раніше, ніж піде останній гість. На зустріч допустили тільки шістьох представників преси та трьох фоторепортерів (Алланові вони були потрібні так само, як і він їм), але для цього газетярі спершу мусили заприсягтися, що під час наради не спілкуватимуться з зовнішнім світом.

За кілька хвилин до дев'ятої Аллан сам з'явився на дах — він хотів упевнитись, чи всі до одного його розпорядження виконано. Серед лаврового листя Аллан відразу помітив потай принесений радіотелефонний апарат, і через чверть години посильний повернув його пронозі в номер у гарно зашнурованому й опечатаному пакеті. Репортер навіть не здивувався — перед цим він виразно чув у приймач, як трохи невдоволений голос кинув: «Заберіть цю штуку геть!»

Після дев'ятої ліфт запрацював не зупиняючись.

Запрошені, сопучи, обливаючись потом, вибиралися з коробки готелю, що, незважаючи на всі кондиціонерні установки, весь аж пашів. З пекла вони потрапляли в чистилище. Кожен, хто виходив з ліфта, сахався від розпеченої стіни і ту ж мить скидав піджака, спершу, однак, шанобливо попросивши дозволу в присутніх дам. А ці дами були: Мод — весела, квітуча, вся в білому, і міссіс Браун — стара, невеличка, на вигляд убога жінка з жовтим обличчям і підозріливим поглядом глухуватої скупердяги. Це була найбагатша у Сполучених Штатах жінка, сумнозвісна лихварка.

Тут усі без винятку знали одне одного. Вони зустрічалися в усіляких боях, роками билися пліч-о-пліч або одне проти одного. Їхня взаємна повага була не надто глибока, і все ж вони цінували одне одного. Майже всі ці люди були вже з сивиною чи й зовсім сиві, розважливі, сповнені почуття власної гідності, величні й спокійні, як осінь. Більшість із них мали добродушний, привітний, навіть трохи дитячий погляд. Вони стояли гуртами, гомоніли, жартували чи прогулювалися по двоє туди-сюди й пошепки перемовлялися. А ті, що не любили багато говорити й віддавали перевагу самотності, вже сиділи нишком у м'яких кріслах і холодно, задумливо, з ледве помітним невдоволенням на обличчі розглядали розісланий на підлозі перський килим. Час від часу котресь із них діставало годинника й позирало на ліфт. Але з нього все ще виходили ті, що спізнилися...

А внизу клекотів Нью-Йорк, і від цього клекотіння спекота, здавалося, ставала вдвічі нестерпнішою. Місто заливалося потом, як борець після сутички; воно чахкало, як паровоз, що подолав свої триста миль і тепер переводить дух у депо. Автомобілі дирчали й гули в ущелині Бродвею, грузли в розтопленому асфальті, трамвайні вагони напирали один на одного й нетерпляче подзвонювали; десь далеко-далеко різко бемкав дзвін — то мчала вулицями пожежна команда. Гудіння, мовби від величезних дзвонів, стояло в повітрі й змішувалося з ледве чутними криками, так наче десь удалині вбивали на бойні цілі юрби людей.

Серед чорно-синьої, задушливої ночі повсюди мерехтіли й спалахували вогні, і з першого погляду важко було сказати, де вони світяться — на землі чи на небі. З даху виднівся шмат двадцятикілометрової ущелини Бродвею, що ділить Нью-Йорк надвоє: розпечене до білого нутро ливарної печі, в якому метлялися різнобарвні іскри, а по дну мчали мікроскопічні часточки попелу — люди. Сусідня бічна вулиця сліпила зір, немов потік розплавленого свинцю. Над поперечними вулицями, що тяглися далі, нависала ясна сріблиста мла. Серед осяяних вогнями площ білими привидами здіймалися самотні хмарочоси. Зате в інших місцях висотні будинки групами тислись один до одного, похмурі й мовчазні, ніби величезні надгробки, що височать над осілими дванадцяти- й п'ятнадцятиповерховими карликовими хижами, над якими, здавалося, ось-ось зімкнеться земля. Вдалині на небі — десятки поверхів матово-білих вікон, а від самої будівлі не видно й натяку. Тут і там сорокаповерхові вежі, над ними бліді заграви — садки на дахах «Реджіса», «Метрополітена», «Волдорф-Асторії», «Ріпабліки». Довкола на обрії тліли тьмаві пожежі: Хобокен, Джерсі-Сіті, Бруклін, Східний Нью-Йорк. У розколині між двома темними хмарочосами щохвилини спалахував подвійний промінь, як ото засвічуються нитки електричної іскри, проскакуючи від стіни до стіни: надземна залізниця Шостої авеню.

Навколо готелю сіяв нічний фейєрверк. З вулиць безперервно злітали в небо фонтани світла й снопи різнобарвного проміння. Блискавка розітнула знизу вгору висотну будівлю і підпалила величезний черевик. Спалахнув будинок, і в полум'ї проступив червоний «Даремський бик» — реклама курильного тютюну. Ракети шугали вгору, вибухали й малювали заклинання. Фіалкове сонце кружляло, мов несамовите, високо над Манхеттеном і розсипало іскри; бліді конуси прожекторів обмацували обрій, вихоплюючи з темряви білі пустелі пофарбованих вапном будинків. А високо в небі над осяйним Нью-Йорком стояли невиразні, ледве помітні, убогі, переможені зорі й місяць.

Почулося м'яке хурчання пропелерів, і з боку Баттері приплив рекламний дирижабль із двома великими совиними очима. На череві цієї сови з'являлися й гасли слова: «Здоров'я!»— «Успіх!» — «Вплив!» — «Багатство!» — «Пайнстріт, 14!»

А внизу, на глибині тридцяти шести поверхів, навколо цього гігантського готелю колихалося море капелюхів. Репортери, агенти, маклери, просто роззяви,— у сліпучому світловому потоці жоден із них не мав тіні,— нетерпляче снували туди-сюди, звернувши погляди до гірлянд вогнів на даху «Атлантіка». Крізь гарячковий галас, що стояв під готелем, нагору виразно долинали викрики бродвейських щурів — продавців газет: «Екстрений випуск! Екстрений випуск!» «Уорлд» в останню хвилину викинула свій найбільший і останній козир, переплюнувши решту газет. «Уорлд» знала все, їй був відомий з подробицями проект, що його нагорі обговорювали, обливаючись потом, мільярдери: це — проект підводної термінової пошти! А. Е. L. М.! America — Europe — Lightning Mail! Сьогодні листи під тиском повітря пересилаються підземними трубами з Нью-Йорка до Сан-Франціско, а завтра їх так само з шаленою швидкістю переправлятимуть по товстелезних трубах, прокладених як кабелі, до Європи! Через Бермудські й Азорські острови! Всього за три години! («Уорлд», як видно, детально простежила маршрут подорожі Аллана.)

Навіть найміцніші нерви не могли уникнути тут, на даху «Атлантіка», впливу гарячково збудженої вулиці, виру й блиску Нью-Йорка, а також спекоти. Поки чекали, всіх — кого більше, кого менше,— охоплювало хвилювання, і з полегкістю кожен зітхнув аж тоді, коли білявий Хоббі, напустивши на себе поважного вигляду, відкрив нараду.

Хоббі помахав телеграмою і сказав, що Ч. X. Ллойд шкодує, не маючи змоги через хворобу привітати учасників зустрічі особисто. Ллойд доручив йому, Хоббі, відрекомендувати присутнім містера Мака Аллана, багаторічного співробітника компанії «Едісон уоркс лімітед» і винахідника алмазної сталі «алланіт».

— Ось він! — Хоббі показав на Аллана, що сидів поруч із Мод у плетеному кріслі, без піджака, як і решта чоловіків.

Містер Аллан, провадив далі Хоббі, бажає їм дещо повідомити. Він має намір запропонувати проект, що його Ч. X. Ллойд, як усі знають, назвав найбільшим і найсміливішим проектом усіх часів. Містер Аллан досить геніальний чоловік, щоб здійснити цей проект, але для цього йому потрібні їхні гроші.

— Go on, Мас! [14] — звернувся Хоббі до Аллана.

Аллан підвівся.

Однак Хоббі зробив йому знак зачекати й, кинувши погляд на телеграму, додав:

— Я забув сказати... В разі, якщо учасники зустрічі приєднаються до проекту Мака Аллана, Ч. X. Ллойд вкладає в нього двадцять п'ять мільйонів доларів.— Потім до Аллана: — Now, my boy! [15]

Аллан став на місце Хоббі. Тиша робилася задушливою, гнітючою. Вулиця внизу вирувала чимдалі голосніше й збудженіше. Всі очі були звернені на нього, Аллана. То оце той, хто запевняє, нібито має повідомити їм щось незвичайне?! (У Мод від напруги й страху губи були широко розтулені!) Аллан нічим не виказав зібранню, як його оцінює. Він спокійно обвів усіх поглядом, і ніхто не помітив неймовірного хвилювання, що охопило його. Встромити голову в пащу таким хижакам було не жарт, до того ж він умів робити що завгодно, тільки не говорити. Уперше Алланові доводилося виступати перед таким великим і вишуканим товариством. Та коли він почав, голос його лунав спокійно й чітко.

Спершу Аллан сказав, що боїться розчарувати присутніх після того, як вони почули інтригуючу заяву Ч. X. Ллойда. Його проект навряд чи можна назвати більшим, ніж Панамського каналу чи мосту сера Роджера через Полкську протоку, який з'єднує Цейлон з Передньою Індією. Цей проект, як казати правду, навіть досить простий.

Потім Аллан дістав із глибокої кишені штанів крейду і провів дві лінії на дошці, яка стояла позад нього. Ось — Америка, а ось — Європа! Він, Аллан, зобов'язується за п'ятнадцять років побудувати підводний тунель, що з'єднає обидва континенти, і поїзди долатимуть ним відстань від Америки до Європи за двадцять чотири години. Оце й увесь проект.

Тієї миті фоторепортери відкрили вогонь, яскраво заблискали лампи-спалахи, і Аллан зробив коротку паузу. З вулиці долинув гамір голосів — там уже знали, що битва почалася.

У перші хвилини Алланів проект, який знаменував собою епоху в історії двох континентів і був небуденний навіть для цих часів прогресу, начебто не справив на слухачів ні найменшого враження. Декотрі з них сиділи навіть розчаровані. Їм здавалося, що вони вже чули — й не раз — про цей проект, він витав у повітрі, як і багато інших. І все ж п'ятдесят — та де, ще двадцять років тому ніхто не міг його висунути, не ризикуючи викликати сміх. Тут зібралися люди, що за якусь хвилину — поки накручували свій годинник — заробляли більше, ніж багато хто за місяць; тут зібралися люди, в яких не здригнулася б на обличчі жодна риса, якби завтра вся планета вибухнула, мов бомба; але тут не було жодного такого, хто дозволив би, щоб його примусили нудьгувати. А цього всі вони боялися найдужче — адже Ч. X. Ллойд справді міг один раз і помилитися! Хто поручиться, що цей Мак Аллан не витягне на світ божий яку-небудь давню історію — скажімо, намір оросити й зробити родючою пустелю Сахару або щось таке. Однак його проект принаймні не навіював нудьгу. А це означало вже дуже багато! І джентльмени — особливо ті, що сиділи мовчазні й замкнуті,— з полегкістю зітхнули.

Аллан зовсім не сподівався ошелешити слухачів своїм проектом і був цілком задоволений враженням, яке справило його повідомлення. Вимагати чогось більшого він поки що й не мав підстав. Він, правда, міг би розвинути тут свою ідею і поступово, однак умисне «вистрілив» нею, мов картеччю, в слухачів, щоб відразу пробити панцир удаваної байдужості, здатної обеззброїти будь-якого оратора,— панцир, викуваний із флегматичності, вичікування, досвіду, розрахунку й опору. Алланові потрібно було примусити ці сім мільярдів вислухати його. У цьому — саме з цьому і ні в чому іншому — полягало його перше завдання. І він, здається, з ним упорався. Шкіряні крісла зарипіли, дехто почав умощуватися зручніше, припалювати сигару. Місіс Браун дістала слуховий апарат. Віттерштейн із Нью-Йоркського центрального банку прошепотів щось на вухо І. О. Морзе, мідяному королеві.

І Аллан бадьоро, упевненіше повів далі.

Тунель має починатися за сто кілометрів на південь від Нью-Йорка, на березі Нью-Джерсі, пролягти під Бермудськими та Азорськими островами, зачепити північну частину Іспанії й вийти на поверхню на французькому узбережжі Біскайської затоки. Обидві океанські станції, бермудська й азорська, потрібні з технічного погляду. Разом з американською та двома європейськими вони являтимуть собою п'ять вихідних точок для закладки тунельних штолень. Крім того, океанські станції матимуть велике значення для рентабельності тунелю. Бермудська станція перебере на себе весь пасажирський рух та пошту мексиканського басейну, Вест-Індії, Центральної Америки й Панамського каналу. Азорська станція перехопить усі перевезення з Південної Америки та Африки. Океанські станції будуть вузловими пунктами світових шляхів сполучення й матимуть таке саме значення, як нині Нью-Йорк і Лондон. Тепер без особливих коментарів очевидно, яку роль відіграватимуть на земній кулі в майбутньому американська та європейська станції! Окремі держави просто змушені будуть дати згоду на будівництво тунелю. Навіть більше — він, Мак Аллан, сам примусить їх допустити на біржу папери тунельного синдикату, якщо вони не хочуть завдати своїй промисловості мільярдних збитків!

— Тунель під Берінговою протокою, будівництво якого почато три роки тому,— провадив Аллан,— а також тунель Дувр — Кале, що його прокладання цього року має завершитись, достатньою мірою довели: спорудження підводних трас для сучасної техніки труднощів не становить. Тунель Дувр — Кале має довжину близько п'ятдесяти кілометрів. Довжина мого тунелю — близько п'яти тисяч кілометрів. Моє завдання полягає тільки в тому, щоб у стократних розмірах повторити роботу англійців і французів. Звичайно, я ні на мить не забуваю, що й труднощі зростуть. Та не мені вам казати: сучасна людина почуває себе як удома скрізь, де може поставити машину! З фінансового боку здійснення проекту залежить від вашої згоди. Ваші гроші, як тут уже згадував Хоббі, мені не потрібні — я будуватиму тунель на гроші Америки і Європи, на гроші всього світу. З технічного боку здійснити проект за п'ятнадцять років стало можливим лише завдяки моєму винаходу. Йдеться, як ви знаєте, про «алланіт». Це надтверда сталь, своєю міцністю вона тільки на йоту поступається перед алмазом і дає змогу проходити найтвердіші породи. З «алланіту» можна виготовляти необмежену кількість будь-яких завбільшки і надзвичайно дешевих бурів.

Аудиторія слухала. Здавалося, вона спить, але саме це й було ознакою того, що вона взялася до роботи. Більшість сивуватих і геть сивих голів посхилялися, тільки двоє чи троє лискучих від поту облич дивилися вгору, на небо, де мерехтіли схожі на скалки зорі. Один, примруживши очі й перекочуючи у складених трубочкою губах сигару, пильно розглядав Аллана, другий, підперши рукою підборіддя, задумливо дивився перед себе й кивав головою. Добродушний, дитячий вираз в очах майже всіх цих людей зник, поступившись місцем замисленому, затуманеному або примарно настороженому поглядові. Місіс Браун прикипіла очима до Алланових губів, і її вуста прибрали різкого, глузливого, майже лиховісного виразу. Мізки в усіх цих тридцятьох рабовласників, що в них Аллан клином заганяв свої ідеї та аргументи, заворушилися. Гроші напружено міркували, міркувало залізо, сталь, мідь, дерево, вугілля. Ця справа була не звичайна. Пропозицію Аллана варто обдумати й зважити. Такі проекти щодня на вулиці не валяються. Але ж ця справа і не легка! Йдеться ж бо не про кілька мільйонів бушелів пшениці чи тюків бавовни, не про тисячі акцій австралійських копалень «Король Едвард». Ідеться про щось куди більше! Для одних справа Аллана означала мішки грошей без особливого ризику — для заліза, сталі, вугілля. Їм ухвалити рішення було не штука. Для інших ця справа означала гроші з великим ризиком. Але треба було на щось зважуватись. Так, зважуватись! Бо тут ішлося ще про дещо — йшлося про Ллойда, не про когось іншого, а про всемогутнього Ллойда, який, мов золотий привид, крокував по планеті, творячи й руйнуючи! Ллойд, видно, добре знав, що робить, а цим Алланом просто переставляли, хоч йому здавалося, ніби переставляє він сам. За останні тижні на Уолл-стріт підписано великі трансакції в гірничодобувній промисловості, досягнуто угод у важкій промисловості. Тепер усі збагнули, що це Ллойд посунув уперед свої армії через підставних осіб! Було ясно як божий день: Ллойд, що сидів цієї хвилини у своїй скарбниці й посмоктував сигару, ще кілька тижнів тому пішов у наступ, і цей Мак Аллан — його ударний кулак! Завжди Ллойд був перший, завжди він захоплював кращі ділянки, коли починалося загальне піднесення. Дарма, ще є час трохи надолужити згаяне. Треба тільки сьогодні ж увечері, відразу після цієї наради, розіслати в усі кінці світу телеграми. Бо завтра вранці буде вже, певна річ, надто пізно.

Так, треба було зважуватись...

У декого з присутніх від думок аж голова пухла, і ці люди, намагаючись швидше вирішити для себе проблему, розглядали самого Аллана, мов крізь лупу. Уважно прислухаючись до того, що він розповідає про будівництво тунелю,— про те, як прокладатиме штольні, як їх укріплюватиме й забезпечуватиме повітрям,— вони вивчали його від елегантних шкіряних черевиків —білосніжні фланелеві штани, ремінь, сорочка, комір і краватка — аж до міцного лоба, від якого тягся, відливаючи червоною міддю, рівний проділ. Обличчя промовця вилискувало від поту, мов бронза, але навіть тепер, через годину, на ньому не видно було ані сліду втоми. Навпаки — воно стало ще виразнішим, жвавішим. Очі в Аллана, напочатку добродушні й ніби дитячі, тепер, хоч їх заливав піт, були ясні й рішучі, в них з'явився сталевий відблиск — як у того «алланіту», що міцністю тільки на йоту поступався перед алмазом. Було очевидно: цей чоловік не часто дозволяв зазирати отак собі в очі! Коли він лущить горіхи, щипці йому зовсім не потрібні. Голос його з рокотом і шумом народжувався глибоко в грудях. Аллан заходився накидати на дошці ескіз, і вони розглядали його засмаглу руку з татуюванням — двома перехрещеними молотками. Це була рука добре тренованого тенісиста й фехтувальника. Вони вивчали Аллана, як боксера, на якого збиралися зробити ставку. Чоловік викликав довіру, без сумніву. Поставивши на нього, можна було навіть програти й не соромитися цього. На нього накинув оком сам Ллойд! Вони знали, що Аллан у дванадцять років працював коногоном на шахті й за двадцять років з восьмисотметрової глибини під землею піднявся до цього садка на даху «Атлантіка». А це було не абищо! Не абищо було й створити такий проект. Але найважливіше й найдивовижніше полягало в тому, що він зумів зібрати тут на певну годину тридцять чоловік, для яких один день означає цілий капітал, і при температурі дев'яносто градусів за Фаренгейтом примусив їх слухати себе. Вони були свідками рідкісного видовища: чоловік піднявся до них на скляну гору з наміром зажадати собі місця й захищати його.

— Для того, щоб організувати роботу штолень і керувати ними, мені потрібна сила струму, що його тепер виробляють усі ніагарські гідроелектростанції разом. Але Ніагара вже зайнята, і я створю собі власну Ніагару!

Вони попрокидалися від своїх роздумів і подивилися Алланові в обличчя. І ще дещо впало їм в очі: за весь час, поки цей чоловік говорив, він жодного разу ані всміхнувся, ані пожартував. Гумор, видно, був йому чужий. Тільки один раз товариство дістало нагоду посміятися — це коли фоторепортери відкрили шалений вогонь затворами і Аллан гримнув на них: «Stop your nonsense!» [16]

Наприкінці Аллан зачитав відгуки фахівців із світовими іменами, висновки інженерів, геологів, океанографів, статистиків, фінансистів Нью-Йорка, Бостона, Парижа, Лондона, Берліна.

Особливий інтерес викликало коротке резюме Ллойда, що розробив систему фінансування проекту та одержання прибутків. Аллан зачитав його насамкінець, і тридцять голів запрацювали з якнайбільшою швидкістю і точністю.

Спекота зненацька мовби потроїлася. Обливаючись потом, присутні лежали в кріслах, і по їхніх обличчях стікали цілі струмки. Навіть кондиціонери, що стояли за кущами та величезними вазонами й безперервно видихали холодне, насичене озоном повітря, не давали вже полегшення. На даху було як у тропіках. Бої-китайчуки, вдягнені в прохолодні, білосніжні полотняні костюми, нечутно сновигали серед крісел і розносили лимонад, horses-neck [17], gin-fizz [18] та воду з льодом. Але ніщо не допомагало. Задуха хмарами підіймалася з вулиці й клубочилася в цьому садку гарячою парою, яку, здавалося, можна було схопити руками. Нью-Йорк, весь із залізобетону й асфальту, нагадував акумулятор із тисяч батарей, що ввібрав у себе спекоту останніх тижнів і тепер її віддавав. А глибоко внизу без угаву кричала й ревіла, мов у лихоманці, ущелина Бродвею. Напханий людьми Нью-Йорк (з одного боку — три тисячі миль океану, з другого — три тисячі миль континенту), цей збурений безсонний Нью-Йорк сам, здавалося, закликав, підганяв цих людей, вимагав від них дедалі більших, небачених зусиль. Нью-Йорк, мозок Америки, ніби й сам замислився, перевертав так і сяк гігантську думку, народжував її...

І ось Аллан замовк. Мало не на півслові. Його виступ узагалі залишився без кінцівки. Це був виступ навиворіт — його кульмінаційний момент припав на початок.

Кінцівка настала так несподівано, що всі зосталися в тих самих позах і ще напружували слух, коли Аллан уже пішов, давши їм можливість самим обговорювати проект.

Рекламний дирижабль якраз пролітав над «Атлантіком», і над Манхеттеном пропливали слова: «Продовжити життя на 25 років!» — «Гарантія!» — «Доктор Джості з Брукліна!»

7

Мак спустився з Мод у ліфті на десятий поверх, щоб повечеряти. Він був такий мокрий від поту, що мусив усе переодягнути. Але й тоді краплини поту все ще виступали раз по раз у нього на чолі. Від величезного внутрішнього напруження очі в нього й досі були широко розплющені, погляд невидющий.

Мод дбайливо витирала йому чоло й остуджувала скроні серветкою, змоченою у воді з льодом.

Мод аж сяяла! Вона щось говорила, говорила і сміялася від збудження. Який вечір! Оте товариство, гірлянди лампочок, зелень на даху, чарівний Нью-Йорк довкола — повік не забуде вона цього видовища! Як усі вони сиділи в одному колі! Імена, які вона тисячу разів чула змалечку, які вже самі по собі навіювали атмосферу багатства, влади, генія, відваги й сенсації. І всі вони сиділи й слухали його, Мака! Мод безмежно пишалася своїм чоловіком. Його тріумф викликав у неї захват, вона вже ні на мить не сумнівалася в успіху Мака.

— Як же я боялася, любий! — палко вигукнула вона і обхопила руками його за шию.— А як ти виступав! Я не вірила своїм вухам! Боже мій, Маку!

Мак засміявся.

— Мені легше було б виступити перед ватагою дияволів, аніж перед цими типами, повір мені, Мод! — відказав він.

— Як ти гадаєш, скільки вони там сидітимуть?

— Годину-дві. А може, й цілу ніч.

Мод вражено розтулила вуста.

— Цілу ніч?!

— Можливо, Мод. Принаймні вони дадуть нам час спокійно повечеряти.

До Аллана повернулася цілковита рівновага. Руки в нього вже не тремтіли, очі дивились і бачили. Як шанобливий чоловік і джентльмен він поклав дружині кращий шматок м'яса — такий, який вона любила, найкращу спаржу й боби, а тоді й сам спокійно взявся до вечері. На лобі в нього й досі ще виступали великі краплини поту. Аж тепер Мак відчув, що страшенно зголоднів. А Мод так жваво щебетала, що ледве встигала їсти. Вона перемивала кісточки всім, хто сидів нагорі. Віттерштейнер мав, на її думку, прекрасну й показну голову, молодявий вигляд Кілгаллана її здивував, а Джона Ендрюса, гірничорудного короля, вона порівняла з бегемотом. Зате Ч. В. Сміт, банкір, видався їй хитрющим лисом. А ота стара відьма місіс Браун витріщалася на неї, Мод, ніби на школярку! А це правда, що місіс Браун така жахлива скупердяга — навіть не вмикає вдома світла?..

Посеред вечері до номера ввійшов Хоббі. Цей Хоббі зважився (і він міг собі таке дозволити) спуститися в ліфті «Атлантіка» без піджака.

Мод відразу схвильовано підхопилася.

— Ну що там. Хоббі? — вигукнула вона.

Хоббі засміявся й упав у крісло.

— Такого я ще не бачив! — вигукнув він.— Там уже чубляться! Як на Уолл-стріт після виборів! А Ч. В. Сміт хотів був уже чкурнути!.. Ні, ви тільки послухайте! Я, каже, йду, це діло, як на мене, надто ризиковане. І — в ліфт. Тоді вони — за ним і ну щосили витягати його за поли з ліфта! Не брешу! Ye gods and little fishes! [19] А Кілгаллан стоїть посередині, розмахує тими відгуками й кричить, як на базарі: «Цього ж ви не заперечуєте, проти цього ви нічого не скажете!»

— Ще б пак, Кілгаллан! — кинув Аллан.— Що ж він матиме проти!

(Кілгаллан стояв на чолі «Сталь-тресту».)

— А місіс Браун! Добре, що прийшли фоторепортери! Вона схожа на городнє опудало в екстазі! Ця бабця з глузду з'їхала, Маку! Трохи не повидряпувала Ендрюсу очей. Розходилася, не тямить себе й усе кричить: «Аллан — найбільша людина всіх часів! Ганьба для Америки, якщо його проект залишиться не здійсненим!»

— Місіс Браун? — Мод застигла від подиву.— Але ж стара навіть світла не вмикає, така скупа!

— Уяви собі, Мод! — Хоббі знов вибухнув веселим сміхом. — Дідько їх знає, цих людей, girl [20]! Вона й Кілгаллан — ці двоє стоятимуть за тебе горою, Маку!

— Не хочеш з нами повечеряти, Хоббі? — спитав Аллан, обсмоктуючи курячу ніжку й уважно слухаючи товариша.

— Ну звісно, Хоббі, сідай! — вигукнула Мод і поставила ще одну тарілку.

Та Хоббі було ніколи. Він хвилювався куди більше, ніж Аллан, хоч усе це стосувалося його мало. Він знов побіг.

Через кожні чверть години Хоббі з'являвся в номер і доповідав, як стоїть Алланова справа.

— Місіс Браун підписалась на десять мільйонів доларів, Маку! Починається!

— Боже мій! — скрикнула високим голосом Мод і вражено сплеснула в долоні.

Аллан —він саме чистив грушу — спокійно звернувся до Хоббі:

— І що далі?

Хоббі був надто схвильований, щоб сісти. Він усе бігав по кімнаті, потім дістав з кишені сигару й відкусив кінчик.

— Отож бере вона з сумочки записника,— почав він, припалюючи тремтячими руками сигару,— я того записника й щипцями не взяв би, такий він заяложений,— і підписує! Тиша! Всі завмерли! А тоді й решта полізли до кишень, а Кілгаллан обходить їх і збирає записки. І ніхто більше — ні слова! Фоторепортери працюють на повну котушку! Твою справу вирішено, Маку! І will eat my hat! [21]

Потім Хоббі довго не приходив. Минула ціла година.

Мод принишкла. Вона сиділа схвильована й напружено прислухалася, чи ніхто не йде. І що довше вони чекали, то більше Мод занепадала духом. Мак мовчки сидів у кріслі й замислено посмоктував люльку.

Кінець кінцем Мод не витримала й невпевнено запитала:

— А якщо вони все ж таки не зважаться, Маку?

Той вийняв з рота люльку, звів на Мод усміхнений погляд і спокійно, глибоким голосом відповів:

— Тоді я повернуся в Буффало й вироблятиму свою сталь! — Але потім, енергійно, впевнено кивнувши головою, додав: — Зважаться, Мод!

Ту ж мить озвався телефон. Дзвонив Хоббі.

— Негайно нагору!

Коли Аллан з'явився на даху, Кілгаллан — він уособлював собою «Сталь-трест» — вийшов назустріч і поплескав його по плечу.

— You are all right, Mac! [22] — сказав Кілгаллан.

Аллан здобув перемогу. Він простяг одягненому в червоне слузі паку телеграм, і той зник у ліфті.

Через кілька хвилин у садку на даху «Атлантіка» вже нікого не було. Всі, не зволікаючи, повернулися до своїх справ. Готельна прислуга забирала вазони й крісла, щоб звільнити місце для величезного Вандерштіфтового птаха.

Вандерштіфт заліз до кабіни й увімкнув вогні. Пропелер захурчав, вихор змів у куток прислугу, машина пробігла кроків десять і злетіла в повітря. Великий білий птах повернув назустріч імлистим вогням Нью-Йорка і зник з очей.

8

Через десять хвилин після цього засідання напружено запрацював телеграф на Нью-Джерсі, Францію, Іспанію, Бермудські й Азорські острови. А ще за годину агенти Аллана скупили на двадцять п'ять мільйонів доларів землі.

Ці ділянки лежали в якомога зручніших для будівництва тунелю місцях — Аллан вибрав їх ще кілька років тому. То була найгірша і найдешевша земля: дюни, пустища, болота, голі острови, рифи, піщані мілини. Двадцять п'ять мільйонів доларів були сміховинно малі гроші, коли зважити на те, що загалом площа цих земель становила територію цілого герцогства. Входив сюди й видовжений глибокий комплекс у Хобокені, що впирався смужкою завширшки двісті метрів у Гудзон. Всі скуплені ділянки лежали поодаль від великих міст — Алланові ці міста не потрібні були. На його пустищах і дюнах у майбутньому мали вирости свої міста й поглинути околиці.

Поки світ іще спав, Алланові телеграми летіли по дротах та ефіром, захоплюючи зненацька біржі в усіх куточках планети. А на ранок Нью-Йорк і Чікаго, Америку і Європу — цілий світ сколихнули слова: «Синдикат Атлантичного тунелю».

Розкішні газетні будівлі до самого ранку були яскраво освітлені. Ротаційні машини в друкарнях працювали з найвищою швидкістю. «Геральд», «Сан», «Уорлд», «Джорнал», «Телеграф» — усі нью-йоркські газети англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською, єврейською, російською мовами вийшли підвищеними тиражами, і коли прокинувся новий день, мільйони газетних аркушів затопили місто. У швидкісних ліфтах, на рухомих тротуарах і екскалаторах станцій надземної електрички, на перонах метро, де щоранку точилася боротьба за кожнісіньке місце в напхом напханих поїздах, на сотнях поромів і в тисячах трамвайних вагонів — від Баттері й аж до Двохсотої вулиці — точилися справжні битви за ще вологі від фарби газети. На всіх вулицях над юрбами людей з простягненими вгору руками злітали фонтани екстрених випусків.

Повідомлення було сенсаційне, нечуване, неймовірне, зухвале!

Мак Аллан!.. Хто він такий, що він зробив, звідки взявся? Хто цей чоловік, який за одну ніч постав перед очима мільйонів людей?

Байдуже, хто такий Аллан! Адже він зумів розтривожити Нью-Йорк— місто, яке з дня на день рівномірно котилося звичною колією!

Люди прикипали очима до газетних рядків, у яких видатні особи в телеграфному стилі висловлювали свої думки про майбутній тунель.

Ч. X. Ллойд: «Європа стане передмістям Америки!»

Тютюновий магнат X. Ф. Хербст: «Вагон товару з Нью-Орлеана до Петербурга можна буде перевезти без перевантажування в дорозі!»

Мультимільйонер X. І. Белл: «Тепер я бачитимуся з дочкою, що вийшла заміж у Париж, не три рази на рік, а дванадцять разів».

Міністр шляхів сполучення де Форест: «Цей тунель для ділової людини — ще один рік життя завдяки заощадженому часу!»

Люди вимагали подробиць і мали на це право. Перед газетними будівлями збиралися величезні натовпи, і трамвайні вагоноводи мусили гатити чобітьми по кнопці дзвоника, щоб проїхати. Годинами погляди щільної живої маси були прикуті до екрану на третьому поверсі редакції «Геральда», хоч там з самого ранку з'являлися ті самі картини: Мак Аллан, Хоббі, нарада на даху «Атлантіка».

«Зустріч представників семи мільярдів!» — «Мак Аллан оголошує про свій проект!» (кінематограф).— «Місіс Браун підписується на десять мільйонів» (кінематограф).— «Ч. В. Сміта витягують із ліфта!»

«Тільки в нас ви можете побачити приліт Вандерштіфта на дах «Атлантіка» аж до посадки моноплана. Його машина збила з ніг нашого фоторепортера» (кінематограф). Білі нью-йоркські хмарочоси з разками цяток-вікон, над дахами в'ється білий дим. З'являється білий метелик, пташка, чайка, моноплан! Він проноситься над садком на даху, повертається, робить посадку. Напливом (на весь кадр) величезне крило. Кінець. Знімок: «Містер Ч. Г. Спінневей, наш фоторепортер. Машина Вандерштіфта збила його з ніг і тяжко покалічила».

Свіжий знімок: «Мак Аллан прощається в Бронксі з дружиною і дочкою перед від'їздом до своєї контори».

І знов та сама серія картин.

Раптом — десь близько одинадцятої години — ця вервечка картин уривається. Що-небудь новеньке?! Всі погляди звернені вгору.

Портрет: «Містер Хантер, маклер. Тридцять сьома вулиця, 212-Іст. Щойно замовив квиток на перший поїзд Нью-Йорк — Європа».

Юрба сміється, вимахує капелюхами, горлає!

Телефонні станції були перевантажені, телеграфи не встигали приймати й передавати телеграми. У тисячах нью-йоркських контор службовці хапали телефонні трубки, щоб обговорити з компаньйонами становище. Весь Манхеттен тіпався у лихоманці! В зубах сигара, котелок на потилиці, без піджака, обливаючись потом, стояли й сиділи, кричали й розмахували руками банкіри, маклери, агенти, клерки. Виробити пропозиції! Зайняти позицію якомога швидше і якомога вигідніше! Ось-ось мала початися гігантська кампанія, «битва народів», у якій зіткнуться капітали і в якій кожного, хто озирнеться, решта затопче ногами. Хто фінансуватиме це гігантське будівництво? В який спосіб? Ллойд? Хто сказав «Ллойд»? Віттерштейнер? Хто що-небудь знає? Хто він, той чорт Мак Аллан, який за одну ніч скупив на двадцять п'ять мільйонів доларів землі? Її вартість має зрости у три, в п'ять — та де! — у сто разів!

Найбільша тривога охопила по-аристократичному вишукані адміністративні будівлі великих трансатлантичних пароплавних компаній. Мак Аллан — убивця трансатлантичного пасажирського руху! Як тільки стане до ладу його тунель,— а цілком можливо, що одного прекрасного дня він таки стане до ладу! — чотириста тисяч тонн на плаву доведеться переплавити, як брухт. Пасажири, що досі користувалися фешенебельними суднами, муситимуть їздити за палубними тарифами, а самі посудини треба буде переобладнувати на плавучі санаторії для хворих легенями або відіслати до Африки чорношкірим! За дві години по телефону й телеграфу було організовано «Антитунельний трест», який склав проект звернення до урядів кількох країн.

Із Нью-Йорка збудження передалося до Чікаго, Буффало, Пітсбурга, Сент-Луїса, Сан-Франціско, а в Європі тунельна лихоманка вже охоплювала Лондон, Париж, Берлін.

Нью-Йорк мерехтів і зблискував у полуденній спекоті, і коли люди знову зважилися вийти на вулицю, на кожному перехресті в очі їм бив, мов грім з ясного неба, величезний плакат: «Сто тисяч робітників!»

Нарешті стало відомо й те, де міститься синдикат: Бродвей — Уолл-стріт. Тут стояв недобудований сліпучо білий хмарочос, всі тридцять два поверхи якого ще кишіли робітниками.

Вже через півгодини після того, як Нью-Йорк затопили оті величезні плакати, на забризканих вапном дошках, що вкривали гранітні сходи до будівлі синдикату, товпилися юрби охочих найнятися працювати, і вся армія безробітних,— вона постійно налічує близько п'ятдесяти тисяч чоловік,— сотнями вулиць сунула до центру міста. У кімнатах на першому поверсі, де ще стояли драбини, козли та діжки з фарбою, їх зустрічали агенти Аллана — холоднокровні, досвідчені чоловіки з метким поглядом работорговців. Вони крізь одежу бачили, як збудована людина, які в неї м'язи й жили. Її силу вони визначали, поглянувши на плечі й руки. Поставати перед їхні очі з підкресленою позою, у гримі чи з підфарбованим чубом було марно. Сивих І кволих, тих, чию силу вже висотала вбивча праця Нью-Йорка, агенти завертали. І хоч за кілька годин вони оглянули сотні людей, лихо тому, хто пробував показатися їм удруге: зухвальця зустрічав такий крижаний погляд, що кров застигала у нього в жилах, а потім агент узагалі переставав його помічати.

9

Ще того самого дня там, де мали вирости п'ять станцій— на французькому, іспанському та американському узбережжях, на Бермудських островах і на Сан-Жоржі (Азорські острови) — з'явилися гурти людей. Вони приїздили на підводах і найнятих машинах, які поволі намацували дорогу, грузли в болотах, важко перевалювали через дюни. У певному місці, що анітрохи не відрізнялося від решти краєвиду, вони злазили на землю, знімали нівеліри, вимірювальні інструменти, в'язки віх і бралися до роботи. Спокійно, зосереджено прицілювалися вони візирами, міряли, вираховували, так ніби мали намір усього-на-всього розпланувати парк. Піт краплями скапував у кожного з чола. Вони обставляли віхами смужку землі, що лежала до моря під точно визначеним кутом і тяглася далеко в глибину суходолу. Невдовзі такі загони вже працювали в багатьох місцях.

У степу з'явилося кілька машин, навантажених балками, дошками, покрівельним толем і всілякими інструментами та приладами. Ці машини заїхали сюди, здавалося, зовсім випадково й не мали анічогісінько спільного з землемірами та інженерами, які навіть не звертали на них уваги. Машини спинилися. Балки й дошки з тріском полетіли на землю. Під палючим сонцем заблищали лопати, заспівали пилки, застукали молотки.

Потім приїхав, підстрибуючи на вибоїнах, легковий автомобіль, з нього вийшов, розмахуючи руками й щось викрикуючи, якийсь чоловік. Він згріб під пахву в'язку віх і рушив до землемірів. Цей вузькоплечий білявий чоловік був Хоббі, начальник будівництва американської станції.

— Привіт! — засміявся Хоббі, втер хустинкою обличчя — він просто обливався потом — і вигукнув: — Через годину прибуде кухня! Вілсон розгорнув скажену діяльність у Томс-Рівері.— І, заклавши до рота два пальці, свиснув.

Від машини надійшло четверо чоловіків з віхами на плечах.

— Ось ці пани скажуть вам, chaps [23], що робити.— Хоббі повернувся до машин і заметушився серед куп скинутого дерева.

Потім він скочив у свій автомобіль і помчав до Лейкхерста — наглянути за робітниками, які прокладали там тимчасову телефонну лінію. Хоббі кричав, лаявся і їхав далі вздовж залізниці Лейкхерст — Лейквуд, що перетинала територію синдикату. На колії посеред пасовища, де походжали корови й бики, зупинився, чахкаючи, товарняк із двома паровозами і п'ятдесятьма вагонами. За ним надійшов поїзд із п'ятьмастами робітників. Була п'ята година. Ці півтисячі робітників завербувалися до другої дня, а о третій їх посадили на поїзд у Хобокені. Всі вони були веселі й задоволені тим, що вибралися з розпеченого Нью-Йорка і знайшли роботу на свіжому повітрі.

Вони накинулися на ці п'ятдесят вагонів і заходилися вивантажувати просто на траву дошки, гофровану бляху, толь, кухонні плити, харчі, намети, ковдри, ящики, мішки, тюки. Хоббі мав чудовий настрій. Він кричав, свистів, спритно, як мавпа, перелазив через вагони та стоси дошок і гучно віддавав накази. За годину польові кухні вже стояли готові й кухарі взялися до роботи. Двісті робітників негайно почали ставити на ніч бараки, решта закінчувала вивантажувати вагони.

Коли споночіло, Хоббі порадив своїм «boys»[24] помолитись і влаштовуватися на ніч хто як зможе.

Сам він повернувся до землемірів та інженерів і по телефону доповів про справи у Нью-Йорк.

Потім Хоббі спустився з інженерами до дюн скупатися. Після цього всі, не роздягаючись, попадали на дощану підлогу й ту ж мить поснули, щоб на світанку знов узятися за роботу.

О четвертій ранку прибули сто вагонів з будівельними матеріалами. О пів на п'яту — тисяча робітників, які перебули ніч у поїзді й мали голодний, виснажений вигляд. Польові кухні працювали на повну потужність вже з самого досвітку, печі в пекарнях не вичахали.

Хоббі устигав скрізь. Він любив роботу і, хоч спав лише кілька годин, був у найкращому настрої, завдяки чому відразу завоював симпатію всієї армії робітників. Він роздобув собі сірого коня, і від ранку до вечора невтомно гасав на ньому верхи.

Біля залізничної колії виросли цілі гори будівельних матеріалів. О восьмій ранку прибув поїзд із двадцяти вагонів — самі шпали, рейки, вагонетки та два невеличкі паровозики для вузькоколійки. О дев'ятій підійшов ще один поїзд. Він привіз цілий батальйон інженерів та техніків, і Хоббі кинув тисячу чоловік на спорудження вузькоколійки, що мала пролягти до будівельного майданчика за три кілометри звідси. Увечері прибув поїзд із двома тисячами розкладних залізних ліжок та ковдрами. Хоббі кричав у телефон, просив іще робітників, і Аллан пообіцяв йому на другий день дві тисячі чоловік.

І справді, вранці, тільки-но почало сіріти, дві тисячі чоловік були тут як тут. А вслід за ними потяглися безкінечні состави з матеріалами. Хоббі лаявся на всі заставки. Аллан просто-таки не давав йому продиху! Та потім Хоббі змирився з долею: він збагнув, що це — Алланів темп!

То був, власне, пекельний темп Америки, темп усієї епохи, накручений до шаленства. І він подобався Хоббі, хоч вимагав неймовірних зусиль і від нього аж перехоплювало дух.

На третій день вузькоколійка, по якій ледве-ледве міг пройти, не перекинувшись, поїзд, досягла будівельного майданчика, а ввечері того самого дня тут уже пролунав свисток невеличкого паровозика. Його зустріли в таборі гучним «ура!» Паровозик тяг за собою довжелезну вервечку вагонеток із дошками, балками та гофрованим залізом, і дві тисячі робітників заходилися з гарячковою поквапністю ставити бараки, польові кухні та склади. Але вночі знялася буря і поперекидала геть усе в цьому зведеному Хоббі місті.

На цей «жарт» природи Хоббі відповів лише крутою, добірною лайкою. Він попросив Аллана добу зачекати, але той не звернув на це прохання аніякісінької уваги й далі посилав матеріали, поїзд за поїздом, аж Хоббі в очах темніло.

Цього дня, о восьмій вечора, Аллан сам приїхав з Мод машиною на місце. Він оглядав будівництво, скрізь кричав, лаявся і називав усіх ледацюгами. Синдикат платить гроші, заявив він, і вимагає за них справжньої роботи. Аллан поїхав, залишивши після себе атмосферу подиву й поваги.

Хоббі був не той чоловік, який швидко занепадає духом. Він поклав витримати ці скажені п'ятнадцятирічні гони й тепер крутився, як чорт у пеклі. Алланів темп захопив і його. Один загін робітників працював на спорудженні залізничного полотна для регулярного сполучення з Лейквудом; шлях, яким посувався загін, позначала іржаво-руда хмара куряви. Другий загін накидався на все нові й нові товарні поїзди і з шаленою швидкістю вивантажував та складав шпали, рейки, стовпи для електролінії, машини. Третій копав землю біля «шахти». Четвертий зводив бараки. Всіма цими загонами командували інженери — вони нічим не відрізнялися від решти робітників, хіба що без угаву покрикували та збуджено розмахували руками, підганяючи робітників.

Хоббі на своєму сірому коні встигав усюди. Робітники охрестили його «jolly» [25] Хоббі, так само як Аллана вони називали «Маком», а Гаррімана, головного інженера — похмурого, впертого як віл чолов'ягу, що ціле життя прожив на великих будівництвах усіх континентів,— просто «bull»[26].

Серед цих людських скопищ землеміри походжали зі своїми інструментами так, ніби ця метушня довкола нітрохи їх не обходить, і всівали увесь степ різнокольоровими кілочками та віхами.

Через три дні після того, як тут уперше встромили в землю лопату, Тунельне місто нагадувало стоянку рудокопів, згодом — похідний табір, а через тиждень — величезне барачне поселення зі своїми бойнями, молочарнями, базарами, пекарнями, барами, поштою, телеграфом, лікарнею і кладовищем. А збоку від міста вже виросла ціла вулиця готових жител — едісонівські патентовані будинки, що їх відливали у форми тут-таки і ставили кожен за два дні. Усе місто вкривав грубий шар пилюки, від чого воно здавалося майже білим; ріденькі острівці трави та поодинокі кущики обернулися на цементні купи. Вулиці були закидані залізничними рейками та шпалами, а бараки під пласкими дахами потопали серед лісу електричних та телеграфних стовпів.

Через тиждень до цього барачного міста завітав із завиванням і свистом чорний демон — здоровенний американський товарний паровоз на високих червоних колесах; він притяг за собою безкінечний хвіст вагонів. Паровоз стояв, чахкаючи, серед будівельного сміття, пускав до самісінького ясного сонця хмару чорного диму й роззирався довкола. Всі дивилися на нього й кричали, аж ревли від захвату: до Тунельного прийшла сама Америка!

На другий день таких паровозів прибув уже цілий десяток, а ще через тиждень справжня навала чорних демонів із чахканням стрясала повітря, насичуючи його випарами своїх тіл. Вони ворушили велетенськими, як у ящерів, кістками, а з їхніх пащек та ніздрів вихоплювалася пара й дим. Складалося враження, ніби барачне місто розчиняється в чаду. Іноді цей чад був такий густий, що в посутенілому повітрі проскакували електричні розряди, і навіть у найкращу погоду над Тунельним містом прокочувався грім. Місто вирувало, ревло, свистіло, стріляло, гуркотіло, лящало.

А посеред цього розбурханого, прокуреного, білого, заваленого сміттям міста здіймався день і ніч страхітливий стовп куряви. З нього утворювалися хмари, схожі на ті, які можна побачити, коли вивергається вулкан. Під тиском верхніх атмосферних шарів цей стовп прибрав форму гриба, і повітряні течії відривали від нього клапті хмар.

Тут, угорі, господарював вітер. Але хто спостерігав цю куряву з пароплава в морі, той бачив серед блакиті білий як крейда плавучий острів, що розкинувся на багато кілометрів; а іноді тунельна курява сіялася на Нью-Йорк дрібним, як попіл, дощем.

Будівельний майданчик був тут чотириста метрів завширшки і тягся рівною, як шнурок, смужкою на п'ять кілометрів у глибину суходолу. Його освоювали терасами, які спускалися все нижче й нижче. Підошва тераси, де починатимуться штольні тунелю, мала залягати на двісті метрів нижче рівня моря.

Сьогодні — піщане пустище з цілою армією строкатих кілочків, завтра — піщаний пласт, післязавтра — щебеневий кар'єр, каменярня, величезний казан конгломератів, піщанику, глини та вапна і, нарешті, ущелина, на дні якої ніби кишіла черва. То були люди, що згори здавалися крихітними, біло-сірі від пилюки, з посірілими обличчями, з пилюкою в чубах і на віях, з місивом кам'яної пилюки на губах. Двадцять тисяч душ удень і вночі кидалися в цей котлован.

Як ото, бува, мерехтить озеро, так унизу зблискували кайла й лопати. Сигнал ріжка — і курява вихором злітав вгору, кам'яний гігант нахиляється вперед, падає, розлітається на шматки, і стовпища людей починають кублитися у хмарі куряви, що все росте й росте. Пронизливо вищать і стогнуть екскаватори, безугавно верещать і гуркочуть транспортери, розмахують стрілами підйомні крани, у повітрі хурчать вагонетки, а насоси денно і нічно викидають нагору по товстих трубах потоки брудної води.